У січні 1918 року в Бахмуті, повітовому центрі Катеринославщини, вийшов друком перший і єдиний номер учнівського журналу «Вільні думки». Це був чи не перший на Донеччині зразок україномовної журнальної періодики, започаткований з ініціативи Бахмутського гуртка української учнівської молоді. Цікаво простежити життєвий шлях дописувачів бахмутських «Вільних думок». Більшість з них (крім Володимира Сосюри, який став класиком української літератури ХХ століття) загубилася потім у вирі подій громадянської війни, радянських репресій і голодоморів.

Але принаймні один з них залишив помітний слід у літературному житті еміграції, пройшовши складний і звивистий шлях із революційного Бахмута до Сараєва в тодішній Югославії. Це Гнат Побігайло (1899 – 1960), уродженець Бахмута, випускник Бахмутської чоловічої гімназії, учасник учнівського журналу «Проблески» (1916 – 1917), редактор літературно-просвітнього журналу «Вільні думки» (1918), пізніше – учасник білого руху й російськомовний поет міжвоєнної еміграції, випускник сільськогосподарського факультету університету в Белграді (1926), дослідник і викладач у галузі сільськогосподарських наук. Детально про біографію Гната Побігайло розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.

Бахмутська чоловіча гімназія, де навчався Г. Побігайло.

Першими  відомостями про Гната Побігайла ми завдячуємо його  сучаснику Федору Максименку (1897 – 1983), засновнику української історичної бібліографії, чиї дитячі та юнацькі роки пройшли в Бахмуті. У своєму листі до бахмутського краєзнавця Валентина Замкового він подає опис книжкового раритету, який довго зберігав у своїй особистій бібліотеці, а потім передав до Історичної бібліотеки в Києві: «Вільні думки. Літературно-просвітній журнал. Видає гурток Бахмутської молоді. Редагує Гнат Побігайло. Бахмут, 1918. № 1. Січень».

Сторінка з опису домоволодінь м. Бахмута з адресою помешкання родини Побігайлів.

У своїх листах Ф. Максименко згадував також учнівський журнал «Проблески», що видавався в передреволюційну пору, в 1916 – 1917 роках, при Бахмутському реальному училищі за редакцією вчителя історії Олександра Кобалевського. На сторінках «Проблесков» серед інших спроб учнівської літературної творчості зустрічаємо й публікації за підписом «И. Побегайло, ученик 7 кл. Бахмутской мужской гимназии» та криптонімом «И.П.». Це подорожні нотатки «Екатеринослав – Александровск (Через пороги)» та «По местам «Слово о полку Игореви», прозовий етюд «Зимними сумерками» і стаття «Памяти поэта» до 30-річчя смерті С.Я. Надсона. Це  той самий Гнат Побігайло – невдовзі редактор першого українського журналу в Бахмуті. Вже перші російськомовні прозові й критичні спроби обдарованого гімназиста виявляють спостережливість і майстерність оповідача, його зацікавлення гострими соціально-психологічними проблемами й актуальними на той час літературно-художніми течіями.

Учнівський журнал «Проблески», в якому друкувалися перші літературні спроби Г. Побігайла.

У «Вільних думках» 1918 року перу Г. Побігайла належать вступна стаття «Од редактора» й прозовий етюд «Вечірня мелодія». Редакційна стаття, що мала програмний характер, свідчила про причетність української шкільної молоді Бахмута, до якої належав і Гнат Побігайло, до ідей та настроїв, викликаних Українською революцією 1917 – 1921 років, про пошук молоддю свого національного самовизначення та шляхів творчої самореалізації в річищі української мови й культури.

В журналі зазначена адреса редакції: Бахмут на Катеринославщині, Олександрівська вулиця, № 75. За цією адресою в «Оцінному описі домоволодінь, що підлягають земському обкладанню» міста Бахмута 1919 року значиться домоволодіння Гликерії Іллівни Побігайло, селянки Бахмутської волості Катеринославської губернії. Подальші дослідження з’ясували, що Гнат Ілліч Побігайло (1899 – 1960) народився в Бахмуті 10 жовтня (за старим стилем 27 вересня) в родині Іллі Опанасовича та Гликерії Іллівни Побігайлів. Його батько за походженням належав до селян, після військової служби був запасним феєрверкером російської армії.

Вступна стаття Г. Побігайла в журналі «Вільні думки». Бахмут, 1918

Участь гімназиста Гната Побігайла у видавничій діяльності Бахмутського гуртка української шкільної молоді та його спроби української літературної творчості були пов’язані з національно-культурним відродженням, яке переживало українство на Донеччині в 1917 – 1918 роках. Чимало земляків воювали потім в українському війську. Інакше склалася доля Гната Побігайла, який, очевидно, в 1919 році був мобілізований до денікінської армії, а після поразки білогвардійців евакуювався разом із братом Олександром із Криму через Туреччину, нарешті осів у Югославії.

У Белграді Г. Побігайло закінчив сільськогосподарський факультет університету (1926), але докторську дисертацію захистив лише в 1957 році. Працював спочатку асистентом на своєму факультеті, потім начальником Відділу фітопатології в Інституті сільськогосподарських досліджень у Топчидері (передмістя Белграду). Після Другої світової війни він продовжив науково-дослідницьку роботу в Сараєво, з 1948 року викладав фітопатологію, мікробіологію та бджільництво в Сараєвському університеті. У 1954/55 навчальному році був продеканом сільськогосподарського факультету.

Обкладинка збірки віршів Г. Побігайла «Ну, так что ж!». Белград, 1938.

У 1920-30-х роках Гнат Побігайло брав активну участь у літературному житті російської еміграції, був учасником літературного гуртка Голенищева-Кутузова в Белграді. Його вірші друкувалися в журналі «Воля России» (Прага, 1928), збірнику «Ступени» (Белград, 1927). У 1938 році вийшла друком єдина його авторська поетична збірка «Ну, так что ж?», яка містить 69 віршів, включно з двома перекладами з сербських поетів.

Зразки зрілої поетичної творчості Гната Побігайла, які можна знайти в мережі Інтернет, засвідчують своєрідність його індивідуального творчого стилю (за деякими оцінками – «єдиний справжній футурист серед поетів російської еміграції»). У багатьох віршах бачимо відгуки бахмутського періоду життя, подій революції та громадянської війни («Камень на камень», «Надгробная речь», «Браслеты и шуба»).

Пореволюційна біографія земляка-бахмутянина, редактора першого українського журналу на Донеччині під час Української революції 1917 – 1921 років, являє собою один із численних варіантів соціальної та духовної еволюції місцевої української молоді під впливом революційних подій.

У прифронтових містах та селах Донецької області утворилися так звані кілзони — ділянки фронту та логістичні шляхи, де через активність безпілотників російської армії пересування транспорту є вкрай складним. Проте, навіть так волонтери продовжують вивезення цивільних з небезпечних ділянок регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з волонтером Богданом Зуяковим щодо поточного стану справ з евакуацією на Донеччині.

Евакуація на Донеччині

За словами волонтера, інтенсивність бойових дій значно зросла у містах Дружківка, Миколаївка та навколишніх селах. Процес евакуації ускладнюється постійними обстрілами, однак волонтери продовжують роботу.

“В 10-ти кілометровій зоні до фронту, 15-ти кілометровій, дуже сильно збільшилась кількість FPV-дронів. Це справжня кілзона“, — констатує Богдан Зуяков.

Автошляхи та самі міста, зокрема Краматорськ, теж не є повністю безпечними. Російські військові використовують безпілотники типу “Молнія” та далекобійні FPV-дрони, котрі зависають у небі, шукають цілі та завдають ударів по транспорту, особливо великим за розміром. Волонтерські мікроавтобуси з людьми часто виступають саме такими об’єктами, через що можуть ставати пріоритетною ціллю для операторів російських бебезпілотників.

Хто залишається у прифронтових містах

За словами Богдана Зуякова. зі Слов’янська та Краматорська виїжджає значно більше сімей з дітьми, оскільки молодшому поколінню простіше наважитися на переїзд. Водночас у небезпечних зонах продовжують жити переважно літні та маломобільні люди. Як додає волонтер, деякі з них відмовляються евакуюватися через низку факторів:

• психологічна та фінансова неготовність до переїзду;
• поширення чуток про те, що переселенцям немає куди їхати та немає за що жити;
• сильна прив’язаність до власного майна.

“Будинок свій, який все життя вони збирали на нього, будували, і це все зникає в них. Через це і не виїжджають вони“, — пояснює волонтер.

Волонтер також пояснив, що процес виклику волонтерів залежить від населеного пункту:

• з найнебезпечніших територій телефонувати з проханнями про виїзд змушені родичі;
• з міст на кшталт Дружківки місцеві жителі записуються на евакуацію самостійно у моменти появи зв’язку.

Вплив пори року на темпи виїзду

За словами волонтера, наразі фіксується певний спад попиту на евакуацію. Тепла погода дозволяє місцевим мешканцям залишатися навіть у пошкоджених будинках. Окрім цього, люди мають мотивацію залишатися через городи та хатні справи.

“Спека не заважає їм ночувати і жити у будинку, навіть розбитому. Все опирається в холод. Коли буде холод, туди буде і евакуація“, — підсумовує Богдан Зуяков.

З настанням зими та зниженням температури волонтер прогнозує новий масштабний етап евакуації з території Донеччини.

Читайте також:

“Евакуація зі Слов’янська та Краматорська стала масовою”: що відомо про ситуацію на Донеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2014 році російські бойовики захопили місто Чистякове (назва до 2016 року — Торез) та оголосили його частиною так званої “днр”. Одним із тих, хто підтримав окупаційну владу, був Андрій Бідило — тоді діючий депутат Торезької міськради та очільник міцевого палацу культури. Після захоплення Чистякового він продовжив політичну кар’єру, але вже у складі окупаційних органів влади.

Що відомо про біографію Андрія Бідило, його роботу в “днр” і відповідальність за роботу на окупантів? Редакція зібрала детальне досьє.

Андрій Бідило: походження, освіта, робота до 2014 року

Біографію Андрія Бідила можна знайти на сайті путінської партії “единая россия”, членом якої він є. У ній вказано, що Андрій Бідило народився 16 березня 1967 року в місті Чистякове. Навчався у місцевій школі №22. У 1982-1986 році навчався в Торезькому гірничому технікумі імені О.Ф.Засядька, який закінчив із відзнакою за спеціальністю “Гірська електромеханіка”. Також Андрій Бідило здобув вищу освіту в Харківському інституті економіки, ринкових відносин і менеджменту, здобув професію менеджера-економіста.

Має досвід служби у радянській армії у 1986-1988 роках, служив у прикордонних військах КДБ.

У січні 1989 року розпочав трудову діяльність. Спочатку працював слюсарем з монтажу та ремонту гірничо-шахтного обладнання. Потім став головним бухгалтером у приватному підприємстві “Сейшн”, а згодом — директором малого приватного підприємства “Агенція”.

З серпня 1998 року по липень 2003 року був директором Міського центру творчої молоді “Сучасник”. У липні 2003 року став директором Палацу культури імені Володимира Маяковського і керував ним до 2023 року.

Двічі Андрій Бідило був депутатом Торезької міської ради: четвертого і шостого скликань. На місцевих виборах 2010 року був обраний від “Партії регіонів”.

Чим займався Андрій Бідило після окупації Донеччини

У 2014 році бойовики захопили місто Чистякове і оголосили його частиною так званої “днр”. Андрій Бідило підтримав дії окупантів. У своїй біографії вказує, що у 2014 році “брав активну участь у подіях “русской весны”, організації мітингів, референдуму і захисті міста”. Яким чином Бідило “захищав” Чистякове не вказується, у відкритих джерелах немає інформації щодо його безпосередньої участі в бойових діях.

У березні 2014 року Андрій Бідило вситупав як один із організаторів мітингів на підтримку рф. Він підбурював народ до відокремлення від України та висловлювався проти законної влади.

З січня 2015 року Андрій Бідило працює в Торезькому місцевому відділенні громадського руху “Донецька республіка”. Він займав різні посади, з 2022 року є начальником відділу структурного розвитку руху.

Примітка. “Донецька республіка” — це проросійський сепаратистський політичний рух, що виник у Донецькій області наприкінці 2005 року, як відповідь на президентство Віктора Ющенка та впровадження ним проукраїнських ідей. На початку 2007 року представники “Донецької республіки” проводили акції в різних містах на сході України, пропагуючи ідеї сепаратизму та федералізації країни. З листопада 2007 року діяльність “Донецької республіки” була заборонена на території України. Після приходу окупантів у 2014 році “Донецька республіка” стала найчисельнішим громадським рухом у “днр” та мала фракцію в “народній раді днр”. Лідером руху сьогодні є ватажок “днр” денис пушилін.

Як представник руху “Донецька республіка”, Андрій Бідило виступає в ролі експерта на пропагандистських програмах і поширює фейки про Україну. Зокрема, у липні 2021 року він коментував подачу скарги в Європейський суд з прав людини на дії України. Бідило тоді зазначав, що Україна, нібито, на законодавчому рівні затвердила “безчинства” на Донеччині.

“Ще наприкінці травня 2015 року Верховна Рада ухвалила постанову. Вона звучить так – про затвердження заяви про відступ України від зобов’язань, визначених конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Ну, тобто, вони собі дозволили самі на Донбасі ось це творити беззаконня правове”, — цитували пропагандисти Андрія Бідила.

Цю заяву спростували фахівці ресурсу StopFake. Вони пояснили, що постанова з такою назвою дійсно є, але її зміст не такий, як трактують окупанти. Насправді ж цією постановою Україна визнала, що частина її території окупована і на цій підставі зняла з себе відповідальність за дотримання прав людини в окупованих районах, покладаючи її на росію.

У 2022 році Андрій Бідило, як член так званої “громадської палати днр”, ініціював приєднання Донеччини до складу рф. За інформацією СБУ, Бідило разом з іншими члени палати направив термінове звернення до ватажка “днр” пушиліна з вимогою негайного відокремлення Донеччини від України з подальшим приєднанням до складу рф. Перед підготовкою листа організували масову агітаційну кампанію серед місцевих жителів на підтримку країни-агресора.

Андрій Бідило як депутат “днр”

Сьогодні Андрій Бідило є депутатом “народної ради днр” від фракції “единая россия”. Також він є заступником голови комітету “народної ради” з освіти, науки, культури та справ громадських організацій.

Андрій Бідило часто бере участь у пропагандистських заходах, в тому числі і за участі дітей. Зокрема, до 9 травня він разом зі школярами, студентами та курсантами писав “диктант перемоги”.

Також Бідило виступає у школах. Наприклад, у квітні 2026 року він відвідав місцеву школу №6.

“Виконав авторські пісні, присвячені подвигу російського Донбасу, розповів про шлях до росії. Був зворушений уважністю, щирістю та теплотою глядача. У нас чудові педагоги та дітлахи!”, — пише про зустріч Бідило.

Також Андрій Бідило проводить громадські прийоми в Чистяковому в приймальній партії “единая россия”.

Окрім цього, Андрій Бідило входить у склад так званого “народного контролю”. Він проводить рейди у продуктових магазинах з метою контролю правил торгівлі та санітарних норм. У сюжетах, де фігурує Бідило, він розповідає, що представники “народного контролю” знаходять “прострочку” в магазинах і фіксують порушення.

Підозра у колабораційній діяльності

У листопаді 2022 року Андрій Бідило заочно отримав підозру за двома статтями: посягання на територіальну цілісність і недоторканність України та колабораційна діяльність.

Читайте також:

• Від артиста до міністра і депутата “днр”: що відомо про Олександра Парецького з Донецької філармонії, який перейшов на бік рф
• Хто очолює освіту на окупованій Донеччині: досьє на посадовця з Тюмені Олега Трофимова
• Олександра Кульгіна (досьє) або як окупація вирощує нових “лідерів” з українських дітей

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!