***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бійці 1-го корпусу Національної гвардії України “Азов” реалізували операцію “Пекло-2” на території тимчасово окупованої Донецької області. Українські військовослужбовці завдали ударів по об’єктах зберігання та постачання палива, ліквідувавши елементи логістичної інфраструктури, яка забезпечувала угруповання російських військ на фронті.

Про це повідомили у 1 корпусі НГУ “Азов” у Facebook 17 серпня.

Ліквідація логістичної інфраструктури противника на Донеччині

17 серпня на сторінці 1-го корпусу НГУ “Азов” у соціальній мережі “Facebook” оприлюднили результати ударів по російських об’єктах. У межах операції “Пекло-2” були уражені локації, безпосередньо залучені до забезпечення російської армії пальним.

Ці об’єкти раніше були важливими точками на логістичній карті російських військ. Після ударів місця зберігання пального перетворилися на випалені майданчики, які стали повністю непридатними для подальшого використання за призначенням.

“Місяць тому ми попередили окупанта: “Азов” бачить його переміщення і вдарить у потрібний момент. Але деякі підрозділи ЗС РФ продовжили зберігати паливо на окупованій Донеччині“, — йдеться у заяві військового підрозділу.

Військові зазначають, що під час виконання бойових завдань військовослужбовці не завдають ударів по цивільних автозаправних станціях та не атакують мирне населення. Знищенню підлягає виключно військова інфраструктура російської армії. Підрозділ акцентує увагу на тому, що логістика та інфраструктура російських військ ліквідовується без жалю, проте цивільні об’єкти залишаються поза зоною ураження.

Читайте також:

Росіяни просунулися поблизу Кривої Луки — DeepState

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Що робити з військовими адміністраціями громад, які роками не мають доступу до своїх територій, як наприклад Бахмутська, Соледарська, Часовоярська? Ліквідувати їх, скоротити штати чи повністю змінити логіку роботи? Андрій Грудкін, координатор ГО “Сильні громади” та учасник Коаліції “На лінії зіткнення”, вважає, що простого рішення тут немає. На його думку, ліквідація МВА та розподіл їхніх коштів між людьми може дати швидкий ефект для частини мешканців, але водночас позбавити сотні тисяч людей системної підтримки.

Редакція Бахмут IN.UA розбиралася, якими можуть бути МВА окупованих громад і що в їхній роботі можна покращити разом з експертами Андрієм Грудкіним та Олександром Слобожаном, виконавчим директором Асоціації міст України.

МВА без території: що робити з військовими адміністраціями окупованих громад

Військові адміністрації окупованих громад опинилися в ситуації, для якої традиційна модель місцевого управління фактично не пристосована. Територія громади окупована або зруйнована, частина людей виїхала в інші регіони України чи за кордон, а сама адміністрація працює в евакуації. Андрій Грудкін розмірковує, що це має означати не ліквідацію МВА, а переформатування їхньої роботи.

“Формат військових адміністрацій окупованих громад повинен змінюватися, тому що наразі вони існують в умовах, непритаманних для будь-яких муніципалітетів. Це окупація, переміщення і робота поза територією і для людей. Безсумнівно, на думку нашої “Коаліції на лінії зіткнення”, ці інституції мають продовжити своє існування як представницькі органи, тимчасово окуповані інституції, а будь-які маніпуляції про необхідність їх ліквідації — це антидержавна діяльність”, — каже спікер.

Водночас, за словами експерта, сама наявність МВА ще не означає, що вони працюють за правильною моделлю. На його думку, адміністрації мають змінити внутрішню структуру та функції. Одна з головних проблем, на яку звертає увагу Грудкін, це те, що МВА продовжують частково працювати за логікою звичайних органів місцевого самоврядування, хоча обставини вже принципово інші.

“Попри те, що багато хто перемістився ще у 2022 році, вони досі не змирилися з тим, що у них немає території, вони тепер не мають займатися комунальним господарством, парками, дорогами, тендерами на будівництво і на ремонти. І через це ми маємо проблеми. Має бути усвідомлено, що це абсолютно унікальна модель роботи з людьми, надання їм послуг, збереження їх згуртованості, локальної ідентичності, і під це мають бути утворені абсолютно нові функціональні моделі”, — коментує Андрій Грудкін.

Тобто йдеться не лише про скорочення кількості працівників. На думку Грудкіна, потрібно переглянути саму структуру МВА: які підрозділи зараз потрібні, які можна об’єднати, а які, залишити через важливість даних для майбутнього громади. Окремо він наголошує, що навіть ті напрямки, які зараз не мають практичного застосування через окупацію, можуть бути важливими для збереження інформації про громаду. Тому перехід від територіальної моделі до моделі, орієнтованої на людей, на його думку, може одночасно зменшити витрати на утримання апарату та підвищити ефективність.

В Асоціації міст України наголошують, що військові адміністрації залишаються фактично єдиною формою управління окупованими громадами, поки місцеве самоврядування не може функціонувати.

“Жителі окупованих міст/сіл, які виїхали з рідних домівок на підконтрольну Україні територію, мешкають зараз в інших громадах, де в більшості продовжує працювати місцеве самоврядування. Ради на окупованих територіях не працюють, тому військові адміністрації це єдина форма управління в таких громадах”, — зазначає Олександр Слобожан, виконавчий директор Асоціації міст України (АМУ).

За його словами, в АМУ вже кілька років обговорюють подальшу модель управління окупованими та деокупованими громадами. У 2023 році в Асоціації створили Секцію з розвитку деокупованих та тимчасово окупованих громад, яка, за словами Слобожана, об’єднує майже 400 громад.

“Секція – це платформа, де на постійній основі в очному і онлайн форматі зустрічаються представники всіх окупованих і деокупованих громад (мери, начальники військових адміністрацій, їх заступники) та спільно з народними депутатами України, представниками Уряду та міністерств, міжнародних організацій, експертів обговорюють проблеми напрацьовують варіанти їх спільного вирішення”, — розповідає він.

Серед пропозицій, які зараз обговорюються в АМУ, — визначення критеріїв запровадження військових адміністрацій та стратегічних завдань, які вони мають виконувати. Для окупованих громад це означає, що питання майбутнього МВА фактично пов’язане не лише з їхньою ефективністю, а й із тим, як Україна зможе забезпечити представництво інтересів мешканців до моменту деокупації та відновлення виборного місцевого самоврядуванн

Чи мають мешканці впливати на рішення МВА

Інша проблема — це участь самих мешканців у прийнятті рішень. Грудкін вважає, що нинішніх можливостей для цього недостатньо. Особливо це помітно у ситуаціях, коли рішення вже фактично прийняте, а мешканців лише ставлять перед фактом. На його думку, МВА варто перейти від комунікації після ухвалення рішення до попереднього обговорення планів.

“Потрібно не постфактум повідомляти про прийняті рішення, а анонсувати майбутню роботу. Тому що багато чого планується на етапі формування бюджету і розробки місцевих програм. Чиновники знають, скількома людьми вони орієнтовно мають надати ту чи іншу послугу, підтримку. Вони знають, скільки коштів дотації прийде їм з бюджету в певному моменті”, — пояснює Андрій Грудкін.

На практиці це означає, що навіть рішення, які потрібно ухвалювати досить швидко, можна попередньо комунікувати з громадою та збирати зворотний зв’язок. За словами Грудкіна, для цього не потрібен якийсь один визначений механізм. Це можуть бути опитування, публічні обговорення, консультації чи інші формати постійного діалогу.

Нагадаємо, що зараз бахмутяни можуть долучитися до громадського обговорення 2 програм, а саме обговорення житлової програми для ВПО на 2026–2028 рр, а також програми підтримки ветеранів та родин загиблих.

Чому аргумент про “оперативність під час війни” вже не завжди працює

Одним із аргументів на користь обмеженої участі мешканців у роботі МВА може бути необхідність швидко ухвалювати рішення під час війни. Проте Грудкін вважає, що для переміщених адміністрацій цей аргумент уже не настільки переконливий. За його словами, багато МВА працюють у переміщеному форматі вже кілька років, а мешканці громад також значною мірою адаптувалися до життя в інших містах.

Тому він пропонує змінити сам підхід до управління — зробити комунікацію постійною, а не ситуативною.

“При зміні такого підходу, плюс гарна комунікація перманентна, постійна, можна питати у людей зворотний зв’язок, а що ви думаєте про ось таку-то нашу ідею зробити щось хороше для вас. І тоді це абсолютно інший підхід до управління і кращі результати. А форматів, як це робити, мільйон”, — вважає Андрій Грудкін.

“Розпустити МВА і роздати гроші — стратегічна помилка”

Окремо ми запитали Грудкіна про роль держави у визначенні майбутнього МВА. Він вважає, що державне унормування роботи таких адміністрацій необхідне, оскільки зараз вони фактично працюють у певному нормативному вакуумі. При цьому експерт застерігає від швидких рішень, зокрема масового скорочення працівників або ліквідації МВА.

“Подібні гасла лунали під тиском від народних депутатів, деяких популістів, таких, як Вельможний, які кажуть, що потрібно всіх ліквідувати, гроші роздати людям. Це абсолютно не вирішить питання, тому що, так, це буде мати дуже швидкий ефект, можливо, якісь люди отримають якесь житло, але це буде настільки незначна частка людей, і у порівнянні з можливістю продовження роботи цих органів, це стратегічна помилка”, — пояснює співрозмовник у коментарі.

Його аргумент полягає в тому, що МВА — це не лише адміністративний апарат і витрати на його утримання. Через ці інституції можуть продовжувати працювати сервіси, центри підтримки, освітні та культурні напрямки, які залишаються важливими для людей з окупованих територій. Саме тому, на думку Грудкіна, перед скороченням штату чи ліквідацією окремих підрозділів потрібно оцінювати не лише економію бюджету, а й те, яку послугу після цього втратить конкретна людина.

Для кожної громади потрібна окрема модель

Грудкін пропонує не створювати одну універсальну модель для всіх окупованих громад. Адже обставини їхньої окупації та переміщення дуже різні. Одні громади мають значну частину населення, яка залишилася на окупованій території. Інші, зокрема Бахмут, Торецьк та інші міста Донеччини, зазнали масштабних руйнувань, а їхні мешканці масово виїхали в інші регіони України та за кордон.

“Ми пропонуємо модель аналізу конкретних військових адміністрацій, бажано усіх, для визначення для кожної з них оптимальної функціональної моделі. Тому що кожен з цих органів має свої особливості. У когось була швидка окупація, і 40% населення залишилось на тимчасово окупованій території. А у когось, як, наприклад, Бахмут, Торецьк чи Авдіївка багато людей стали вимушеними переселенцями, чи виїхали за кордон”, — каже Грудкін.

Тому перед державою, на його думку, стоїть складніше завдання, ніж просто визначити відсоток скорочення штату. Потрібно проаналізувати функції кожної адміністрації та зрозуміти, які з них справді потрібні конкретній громаді.

На цьому етапі особливо важливе питання — не просто скільки людей працюватиме в адміністраціях, а чим саме вони займатимуться. Грудкін наводить приклад культурного напрямку. На його думку, працівник такого підрозділу в окупованій громаді не повинен відтворювати звичайну модель роботи місцевого відділу культури.

“Я маю думати, як проводити культурні заходи для переміщених жителів, як їх знаходити, об’єднувати, як зберігати творчі колективи, нематеріальну культурну спадщину, просувати її, зберігати артефакти війни, займатися меморіалізацією, а не фігнею. Це просто приклад по структурному підрозділу”.

Чи чує держава мешканців окупованих громад

Окремим питанням залишається представництво мешканців окупованих територій на державному рівні. Грудкін визнає, що громадський сектор намагається адвокатувати зміни, але поки що ці зусилля недостатньо скоординовані.

“Сказати, що громадським організаціям, всім небайдужим, майбутнім наших людей, наших інституцій потрібно гуртуватися і разом виступати з позицією, консолідованою на національному рівні, — це очевидно. Але, скажу відверто, поки що не супер вдається це зробити. Так, ми робимо кожен від себе десь на якихось форумах, пишемо, адвокатуємо якісь рішення, пропонуємо проєкти нормативних актів, але нам потрібна платформа”.

На його думку, така платформа має не просто існувати формально для “галочки”, а мати реальний мандат на представництво інтересів людей з окупованих територій та можливість впливати на державну політику. Як один із можливих орієнтирів Грудкін називає Кримську платформу. Водночас він наголошує, що формат майбутньої платформи для всіх тимчасово окупованих територій не варто визначати поспіхом.

До теми:

Чим має займатися МВА без території: що думають бахмутяни про владу в екзилі, і що каже закон?

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!