Серед видатних імен діячів культури й науки, пов’язаних з нашим містом важливо згадати Сергія Кримського (1930 – 2010) – видатного українського філософа, культуролога. З 1957 року він працював в Інституті філософії ім. Г. Сковороди НАН України. Сергій Кримський – лауреат Шевченківської премії (2005), заслужений діяч науки і техніки України (1996), член Нью-Йоркської академії наук (1995). Завдяки його спогадам ми дізнаємося про Артемвськ-Бахмут 30-х, 40-х років ХХ століття. Детальніше розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. 

У 2012 році вийшла друком книга інтерв’ю Сергія Кримського з Тетяною Чайкою «Наш разговор длиною в жизнь». Ця «розмова тривалістю в життя» була своєрідним підсумком життєвого і творчого шляху філософа. Чимало сторінок його спогадів присвячено дитячим та юнацьким рокам.

Бахмут – Артемівськ на плані 1928 року.

Сергій Борисович Кримський народився 2 червня 1930 року в Бахмуті, перейменованому з 1924 року на Артемівськ. Його батько, Борис Кримський, був учасником громадянської війни, згодом отримав освіту інженера-металурга. У передвоєнні роки він займав досить високу посаду начальника управління постачання важкої промисловості Донбасу. Мав до своїх послуг два автомобілі й майже весь час перебував у відрядженнях. Був підпорядкований безпосередньо Москві й міг не зважати на дрібніше місцеве начальство – міськкоми й райкоми партії. Мати, Софія Михайлівна, за дівочим прізвищем Динарська, отримала музичну освіту, була гарною піаністкою й працювала в музичному училищі, заснованому в 1926 році.

Бахмут. Будинок чоловічої гімназії (до 1917 року)

Бахмут. Будинок 1-ї жіночої гімназії (до 1917 року)

Яким же постає образ малої батьківщини, краю дитинства, в спогадах, записаних на схилі віку? У згадках, пронесених через усе життя, Бахмут – Артемівськ – найдавніше місто Донбасу, місто соляних шахт і культурний центр краю (лише після Другої світової війни, на думку С.Б. Кримського, цю роль перейняв Донецьк, адміністративний центр області). Місто, що виросло на стародавньому «чумацькому шляху», зі збудованою на ньому оборонною фортецею. Місто інтернаціональне за складом населення, серед якого, крім українців, згадуються німці, болгари, греки, євреї. Мовою дитинства була українська, адже коло ровесників було переважно україномовне.

Половецький степ недарма посідає значне місце у спогадах дитинства Сергія Кримського. Батько був аматором полювання, і часто брав із собою малого Сергійка, якому подобалось ночувати в степу. Споглядання зоряного неба справляло надзвичайний вплив на відчуття 7–8-річного хлопчика, й формувало перші інтуїтивні уявлення про безкінечність. Саме з образом зоряного неба Сергій Кримський пов’язував перший у житті філософський досвід.

Яскраво відобразився у спогадах дитинства батьківський дім за тогочасною адресою: вул. Профінтерна, 118 (нині вулиця носить ім’я О. Сибірцева, й нумерація будинків зазнала змін). Це був одноповерховий будинок, поділений на дві половини, в ньому мешкали дві сім’ї. Родині Кримських у будинку належали три кімнати. Одна з них була їдальнею і разом кухнею. В іншій, вікнами у двір, стояло старе фортепіано з підсвічниками й різьбленим барельєфом Бетховена. Під вікнами росли три велетенські липи. Це було улюблене місце хлоп’ячих ігор і розваг.

Будинок міського театру в 1930 – 1963 роках (сучасний вигляд).

Артемівськ в ті часи активно розбудовувався, але центр міста був забудований одноповерховими будиночками зі садками. Від дореволюційних часів залишилися потужні кам’яні будівлі чоловічої й жіночої гімназій – в одній з них містилась середня школа, в якій Сергій Кримський закінчив чотири класи перед війною. Недалеко від цих навчальних закладів був розташований драматичний театр, де ставили музичні спектаклі, в яких брала участь мати Сергія. Театр залишив у юного глядача захоплюючі враження. Артемівський український музично-драматичний театр діяв з 1930 до 1963 року, з перервою на роки війни, і містився у центрі міста, на майдані Свободи. Тепер там розташований Міський центр культури і дозвілля імені Євгена Мартинова.

Мати часто акомпанувала відомим співакам, які приїздили до Артемівська на гастролі, гостювали вони й удома в Кримських.Завдяки приятельству батька з директором найбільшого кінотеатру в Артемівську, хлопець мав безборонний доступ без білетів до кінотеатру на всі фільми. З передвоєнного кінорепертуару найбільше запам’яталися йому історичні картини («Степан Разін»», «Пугачов», «Петро І»), а також воєнні, на зразок відомої «Якщо завтра війна».

Збереглися в його пам’яті з віку 3–4 років страшні картини Голодомору початку 1930-х років, коли просто під вікнами батьківського будинку на асфальті лежали й помирали голодні люди. Батьки виносили їм їжу, але ті вже не могли їсти, а якщо намагалися їсти, то одразу помирали. Після війни, вже майже дорослим, приїхавши на Донбас до батька, С. Кримський бачив на власні очі подібні картини голоду 1947 року, який теж був штучним, організованим владою, голодомором. Не пройшли повз дитячу увагу й репресії кінця 1930-х років, коли у школі раптом зникав хтось із однокласників: уночі заарештували батьків, а потім і дітей кудись заслали.

Останні дитячі спогади Сергія Кримського, пов’язані з Бахмутом – Артемівськом, охоплюють події початку радянсько-німецької війни та евакуації. Запам’ятався перший день війни, 22 червня 1941 року, коли в центрі міста почули з батьком по радіо тривожне оголошення голосом диктора Левітана. Наступного дня батько пішов до військкомату, а потім і вирушив на фронт. А малий Сергійко з родиною відправився в евакуацію, спочатку вантажівкою до Ясинуватої, а там сіли на товарний потяг, одразу потрапили під бомбардування з німецьких літаків. На щастя, всі з родини залишилися живі. Евакуація врятувала Кримських від знищення, якого зазнала більшість єврейського населення міста під час нацистської окупації.

Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАН України, в якому працював С. Кримський. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

Наступна зустріч С.Б. Кримського з Бахмутом відбулася вже в 2000-х роках, коли він був запрошений на ювілей Артемівського музичного училища. Відвідав знайомі місця, зауваживши, що попри руйнування часів війни, в місті збереглася вся географія його довоєнного дитинства. Відвідав він тоді й міський краєзнавчий музей, якому залишив у подарунок свої книжки. У 2015 році на мапі міста з’явився провулок Сергія Кримського. Але справжнє відкриття цієї непересічної постаті земляка для бахмутян, мабуть, ще попереду.

Книга «Сергей Крымский: наш разговор длиною в жизнь» (2012)

Книга С. Кримського «Під сигнатурою» Софії (2008)

Читайте також:  
Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Адміністративна рада Банку розвитку Ради Європи схвалила дві заявки України на загальну суму 140 мільйонів євро. Фінансування спрямують на забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб із тимчасово окупованих територій та ветеранів.

Про це повідомили в Мінрозвитку.

Житлові ваучери та іпотека: нове фінансування

За даними Мінрозвитку, основну частину кредиту обсягом 80 мільйонів євро виділять на підтримку компонента програми “єВідновлення” для переселенців. На першому етапі допомога передбачена для осіб, які виїхали з тимчасово окупованих територій та мають статус учасника бойових дій або інвалідність внаслідок війни. Залучення цих грошей дозволить додатково профінансувати близько двох тисяч житлових ваучерів.

Надходження коштів відбуватиметься двома траншами:

• перші 40 мільйонів євро Україна отримає у вересні 2026 року;
• наступні 40 мільйонів євро надійдуть у 2027 році.

Ще 60 мільйонів євро кредиту від Банку розвитку Ради Європи спрямують на забезпечення житлом ветеранів війни через довгострокові пільгові іпотеки. Програму реалізовуватимуть у співпраці з державними органами влади, а адмініструватиме процес Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву.

Завдяки цьому фінансуванню планують видати близько 1500 кредитів. Понад 1100 з них профінансують безпосередньо за рахунок позики, а ще понад 450 — через револьверний механізм.

“Маємо працюючий механізм підтримки людей, які втратили житло на тимчасово окупованих територіях. Перший етап програми показав високий попит і реальний результат — тисячі родин уже придбали нове житло за допомогою житлових ваучерів. Тому надзвичайно важливо, що Україна отримала підтримку подальшого фінансування програми“, — прокоментував виділення кредиту міністр розвитку громад та територій України Олексій Кулеба.

Домовленості про залучення цих коштів були досягнуті у 2025 році під час Конференції з питань відновлення України у Римі. Тоді Олексій Кулеба звернувся до Голови Банку розвитку Ради Європи Карло Монтічеллі з пропозицією підтримати фінансування програм для забезпечення житлом ВПО та ветеранів.

Статистика та попит на програму

За даними Павла Фролова, голови Спеціальної комісії з питань захисту ВПО, за час дії механізму майже три тисячі родин зі статусом ВПО успішно використали державні ваучери вартістю 2 мільйони гривень та придбали нові оселі. Згідно зі статистикою, яку опублікував депутат, переселенці обирають такі види нерухомості:

• понад 88% — квартири;
• близько 10% — приватні будинки.

Попит на програму залишається надзвичайно високим. Громадяни подали понад 41 тисячу заяв. З них місцеві комісії погодили 33 тисячі, і наразі ці люди очікують на фінансування.

Читайте також:

Три законопроєкти про компенсацію житла на ТОТ зависли у Верховній Раді: що відомо

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

В Україні триває війна і змінюється лінія фронту. Загроза бойових дій і обстрілів стає реальністю для населених пунктів, які ще донедавна вважалися відносно безпечними і приймали родини переселенців. Через наближення лінії фронту ВПО стикаються з новим викликом — повторна евакуація. Та наважитись на цей крок іноді буває важче, ніж евакуація вперше. Покидати потенційно небезпечні регіони люди вагаються з різних причин. Головні — це страх невизначеності та сподівання, що ситуація от-от стане кращою.

Як наважитись на повторний переїзд самому і комунікувати з рідними, які відмовляються їхати з небезпеки, редакції Бахмут IN.UA розповіла Олена Рижа — клінічна психологиня і КПТ-консультантка.

Евакуація, досвід психологині

Олена Рижа — психологиня з Донеччини. Вона родом з Курахового, але довгий час жила і працювала у Краматорську. Там вела групи підтримки для жінок, працювала з військовими, дітьми і підлітками. У 2024 році психологиня переїхала до Запоріжжя. Тут вона проводить приватні консультації, розвиває проєкти в межах громадської організації “Взаємодія”, де проводить групи підтримки для жінок, дітей, веде прийоми з військовими.

В Олени Рижої є власний досвід евакуації. Вона втратила домівку в Кураховому і після переїзду почала налагоджувати нове життя. Каже, що це далось їй складно, але пережити втрату дому їй допомогло оточення. Знайомі волонтери допомогли з роботою і налагодженням нових зв’язків.

“Було дуже складно розуміти, що в мене все втрачено. Наша квартира в Кураховому згоріла. І це було найстрашніше — розуміти, що в мене вже нічого немає. Почалася паніка, тому що, як не крути, ми живемо в матеріальному світі і те, що “добре, що ти живою залишилася”, не працює. Я почала постійно думати як мені жити, де мені жити і що робити далі. Важко було самій, але я вдячна Богу, що в мене навколо було дійсно класне оточення. Громадська організація “База UA”, яка працює в Донецькій області, допомагала з роботою. Коли я приїхала в Запоріжжя, то почала з групами працювати. І потім все стало набагато легше. Мені здається, якби не вони, мені було б дуже важко. Далі почалися нові знайомства і це допомогло тут адаптуватися”, — згадує психологиня.

У момент, коли їй самій було важко пережити втрату дому, Олена Рижа допомагала іншим. Тоді, як зазначає психологиня, вона працювала “на адреналіні”, щоб отримати перші кошти і почати налагоджувати нове життя.

Тема повторної евакуації близька пані Олені. Останнім часом в Запоріжжі ускладнюється ситуація: стали частішими обстріли, а до міста долітають FPV-дрони. Через це психологиня думає про переїзд.

“Чесно, мені важче наважитися другий раз. Чому? Тому що тут вже і облаштувалася і психологічно налаштувалася на краще. Після першого переїзду були очікування, що тут далі від Донбасу і таке враження, що сюди вороги не підуть. Але я бачу той самий сценарій: шахеди, FPV-дрони і ще різні флешбеки почали повертатися. Таке враження, що побудували очікування, які не відповідають реальності, і вони б’ються ще більше, ніж перші. Тому що перший раз наважитись легше, бо ти був готовий, що колись варто виїхати. А другий раз ти вже нібито у відносній безпеці і думаєш: “Все, тут можна, як-то кажуть, паркувати авто і це твоя зупинка, ти вже можеш йти відпочивати”. Але ні, очікування починають битися об реальність і ти розумієш, що знову треба виїжджати, на це треба додаткові ресурси як матеріальні, так і моральні. І від цього ще складніше”, — зауважила Олена Рижа.

Щоб не впасти у відчай, психологиня практикує заземлення і визначила для себе чітку межу, коли ще можна почекати з виїздом, а коли не варто зволікати.

“Лякають думки, що я знову буду сама, невизначеність і страх, що “а як там взагалі буде?”. Як я борюсь з цим? Заземляюся, а ще допомагає когнітивна реструктуризація — докази “за” і “проти” собі наводжу, чи загрожує мені, чи не загрожує. Так, умовно загроза є. Але в мене у голові є межа, коли варто виїжджати”, — розповідає пані Олена.

Як ВПО наважитись на повторний переїзд: поради психологині

Складність другого чи третього переїзду легко пояснити. По-перше, дається взнаки матеріальна частина, коли здається, що ресурсів на повторний переїзд немає. По-друге, це страх невизначеності. І по-третє, це небажання повторно проживати складний процес адаптації на новому місці.

“Чому другий переїзд важчий? Бо в першому працює режим виживання, де багато адреналіну, відбувається мобілізація психіки. А після адаптації з’являється прив’язаність, до нового місця — нові знайомі, нова робота. І тут напрацьовується відчуття контролю. А другий переїзд означає знову втрачати цей контроль, знову будувати. І тому через те, що знаєш ціну адаптації, сидиш до останнього. Зазвичай під час першого переїзду багато надії, фантазій, що ось у мене буде краще життя. І після першого досвіду, коли було важко заводити друзів, шукати роботу і так далі, тут вже починає працювати мозок: “Я не хочу це ще раз проходити, мені буде важко”. Також може підключатися втома від змін. Тому і немає сил починати все спочатку”, — зауважила психологиня.

Щоб наважитись на важке рішення про переїзд, Олена Рижа радить провести вправу “Дві ціни”. Її мета — тверезо оцінити “за” і “проти” рішення залишатись в умовній небезпеці.

“Потрібно визначити для себе ціну переїзду — що я втрачу, кого залишу, чого мені буде не вистачати на новому місці. І ціна залишитися — це те, що я втрачаю зараз. Наприклад, те саме ментальне здоров’я, бо дуже важко переживати обстріли. Знову ж таки, нормальний сон. І визначити які можливості проходять повз, коли я тут виживаю. Тому що часто є не сам страх переїду, а страхи після переїзду. Коли в людини зафіксувалася причина, через що вона не хоче їхати. Це може бути самотність, може нова робота. Якщо говорити про мій досвід, то я, наприклад, не хочу знову напрацьовувати базу клієнтів. Бо за два роки я освоїлася, знайшла нове оточення. А тут знову потрібно проживати те саме. Тобто страх спрацьовує дуже сильно”, — радить Олена Рижа.

Також психологиня радить готуватися до можливого переїзду заздалегідь, роблячи маленькі кроки. Поки є час і ситуація не стала критичною, можна спробувати поїхати на деякий час у спокійне місце. Наприклад, зняти дачу, щоб виспатися і поспостерігати за своїм станом.

“Коли людина зрозуміє, що спокій їй, все ж таки, важливіший, ніж виживання, тоді вже можна переїжджати”, — каже психологиня.

Проживати переїзд на нове місце Олена Рижа радить не наодинці. Цей досвід можна пройти набагато легше, якщо заручитися підтримкою близьких, знайомих або волонтерів.

“Мені здається, що тут спиратись лише на себе важко будь-кому, навіть дуже пропрацьованій людині. Бо недаремно кажуть, що людині потрібна людина. І тут потрібно просто не соромитися звертатись про допомогу. Бо якраз і вигорання йде від того, що думаєш: “Я сам/сама все зроблю, мої потреби — це тільки мої проблеми”. Зараз існує упередження, що всі вже втомилися від війни. Так, втомилися, але є волонтери, є різні організації, і їх дуже багато. Головне — не зневірюватися. Звертайтеся по допомогу, бо ви важливі”, — каже психологиня.

Як розмовляти з рідними, які не хочуть евакуюватися

Часто виникають ситуації, коли важко не самому наважитись на евакуацію, а вмовити на переїзд рідних. Найважче зміни приймають люди старшого віку. Тому з ними потрібно налагодити правильну комунікацію.

Психологиня Олена Рижа має досвід роботи з людьми старшого віку, які відмовлялися від евакуації. Вона каже, що прості вмовляння, на кшталт “треба виїжджати, бо тут небезпечно”, з ними не діють. У розмові з людьми старшого віку потрібно не сперечатися з їхніми емоціями і детально розповідати, що їх чекає після евакуації. Бо в них є дуже великий страх невизначеності і втрати свого звичного буденного життя.

“Я пам’ятаю, що логічні аргументи — там буде краще, безпечніше — не працювали. Спочатку треба хоча б визнати їхні почуття. Не говорити: “Чого ти переживаєш, там буде краще”, а визнавати: “Я розумію, що це складно”, не потрібно сперечатися з їхніми емоціями. Також не треба поспішати переконувати. Наприклад, ми запитували людей, що їх лякає в переїзді і вони починали це проговорювати, озвучувати всі проблеми і переживання. Після цього ми питали: “А що ми можемо зробити, щоб вам було хоч трошки легше?”. І коли ми почали підсвічувати це все — де будуть лікарня, магазин, який вигляд має житло, в яке ми хочемо людину переселити, де саме вони житимуть — тоді завдяки цій мінімальній визначеності, відчуттю контролю було легше переконати виїхати. Тому з людьми старшого віку потрібно говорити тільки так: прямо описувати, де вони будуть. Бо якщо приїхати і просто сказати: “Виїжджайте”, це не буде працювати. Таким чином ми забираємо право вибору і це дуже лякає”, — пояснює психологиня Олена Рижа.

Повторна евакуація часто означає нові матеріальні втрати, невизначеність і необхідність знову починати життя на новому місці. Втім, як наголошує психологиня Олена Рижа, важливо пам’ятати, що рішення виїхати — це не відмова від комфорту, а турбота про власну безпеку та майбутнє. Страх, який виникає перед змінами, є природною реакцією на складні обставини. Головне — не залишатися з ним наодинці та шукати підтримку.

Читайте також:

• Синдром відкладеного життя та фонова тривога: психологиня Юлія Сирота розповіла з якими труднощами стикаються ВПО найчастіше
• “Не плач, у тебе ж діти!”: як суспільство нав’язує моделі поведінки в горі та що радить психологиня
• Чому евакуація з Донеччини стає складнішою: у “Пролісці” назвали дві причини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!