Кращі представники бахмутської молоді у 1917 – 1918 роках зв’язали свою долю з українським визвольним рухом, пройшли буремними шляхами Української революції, і в складних умовах еміграції залишилися вірними своєму народу, ідеям національного визволення й поступу. Їхні імена залишилися в літописі Української Господарської Академії, заснованої нашим видатним земляком – Микитою Шаповалом. Хто ці люди і чим вони займалися, розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.

Розповідаючи про видатного діяча Української революції 1917 – 1921 років, нашого земляка родом із села Серебрянки Микиту Шаповала, члена Центральної Ради, міністра урядів УНР, видатного поета й публіциста, вченого-соціолога, ми згадували його подвижницьку діяльність з розбудови українського життя на еміграції в 1920-30-х роках. За його ініціативи у Чехо-Словаччині, при підтримці президента республіки Томаша Масарика, була створена низка українських громадських та освітніх інституцій, серед них і Українська Господарська Академія в Подєбрадах.

В курортному місті Подєбрадах за 50 кілометрів від Праги, на правому березі річки Лаба, височіє замок чеського короля Юрія Подєбрадського. Саме в ньому 1922 року розмістилася Українська господарська академія, заснована Українським громадським комітетом у Празі при фінансовій допомозі міністерства закордонних справ Чехо-Словаччини. Через це впродовж 1922 – 1935 років у місті склалася численна українська громада.

Академія складалася з трьох відділів: агрономічно-лісового, гідротехнічно-технологічного та економічно-кооперативного, мала для своїх навчальних потреб кабінети, лабораторії, господарчу ферму, лісовий розсадник, метеорологічну станцію, ґрунтовну бібліотеку, що налічувала 25600 томів фахової наукової літератури різними мовами.

Подєбрадський замок – осідок Української Господарської Академії

Метою чехословацького уряду, який фінансував її діяльність, було надати допомогу українцям, які опинилися в скрутній ситуації на чужині, без засобів для існування. Керівництво ж УГА ставило іншу мету – підготовку керівних кадрів для майбутньої Української самостійної держави. Багато студентів запам’ятали заклик голови Українського громадського комітету Микити Шаповала спішити вчитися, «а то скоро нас покличе Батьківщина».

У професорсько-викладацькому складі переважали відомі українські політики і вчені, урядовці, дипломати й військовики часів Української Народної Республіки. Серед професорів були два колишні прем’єр-міністри  УНР – Борис Мартос та Ісак Мазепа.

Студентами також ставали активні учасники українських визвольних змагань, а після їх поразки – вимушені емігранти в країнах Центральної Європи. Це були насамперед козаки і старшини Армії УНР, учасники козацько-селянського руху, повстанські отамани. Були серед студентів і генерали, як-от Олекса Алмазов та Іван Омелянович-Павленко. Тож не дивно, що в господарській академії поруч зі зверненням «пане колего» можна було почути «пане хорунжий», «пане сотнику», «пане полковнику».

Серед офіційних автобіографій студентів та вступників до академії, що збереглися в архіві УГА, збереглися життєписи наших земляків-бахмутян, активних учасників українських визвольних змагань 1917 – 1921 років.

Учень Бахмутського реального училища Валентин Костенко

Так, у цьому «Подєбрадському полку» УНР, як його згодом стали називати, знаходимо Валентина Костенка, одного з очільників українського молодіжного руху в Бахмуті в 1917 – 1918 роках. Він народився 11 лютого 1898 року на хуторі Весела Гора Бахмутського повіту (тепер належить до Самарської сільради Олександрівського району Донецької області).

Валентин Костенко навчався в Бахмутському реальному училищі, де під час навчання у 1917 році виступив організатором Вільного козацтва в Бахмуті. На початку 1918 року він стояв на чолі організації середньошкільників-українців міста. У квітні 1918 року втік від більшовицьких репресій та вступив до української армії.

В серпні 1918 року демобілізувався як учень. У 1919 році поступив до Катеринославського гірничого інституту. Брав участь у повстанні проти денікінщини в складі різних повстанських загонів. Потім перебував на еміграції в Чехословаччині, де в 1927 році скінчив Українську Господарську Академію. Був відомий як інженер-економіст, кооператор і журналіст.

Учень Бахмутської чоловічої гімназії Микола Малашко

Іще один визначний діяч українського національного руху на Донеччині – Микола Малашко, який народився 5 грудня 1898 року в селі Мар’їнка Маріупольського повіту (тепер місто Мар’їнка Донецької області). У 1917 – 1918 роках він навчався в Бахмутській чоловічій гімназії, був ініціатором створення організації учнів-середньошкільників міста й повіту.

Микола Малашко брав активну участь у створенні Вільного козацтва Торецької Січі, а пізніше – Вільного козацтва Донецького басейну. У березні 1918 року молодий хлопець втік від більшовицького арешту до Запорозької дивізії, де прослужив до проголошення влади гетьмана П. Скоропадського. Потім відновив навчання у Бахмутській гімназії й закінчив її 1919 року.

Того ж літа Малашко долучився до повстання проти денікінщини, яке очолював його старший брат Михайло Малашко. До жовтня 1920 року брав активну участь в українському повстанському русі, та врешті був змушений із Катеринославським повстанським кошем емігрувати до Румунії. У 1922 – 1927 роках навчався в Українській Господарській Академії в Подєбрадах за фахом інженера-економіста й був залишений у ній професорським стипендіатом.

В одній із анкет на питання «В яких країнах маєте бажання працювати?» Микола Малашко відповів: «На Україні, на землях з українським населенням, де прийдеться». А на інше питання «Які фізичні вади маєте?» відповів: «Кулю в грудях».

Учениця Бахмутської жіночої гімназії Ганна Марченко

Незвичайною була також доля Ганни Марченко (дівоче прізвище – Лифар), яка народилася 10 червня 1899 року в селі Вірівка Бахмутського повіту. Закінчивши Бахмутську жіночу гімназію, вона в 1918 – січні 1919 року була слухачкою першого курсу історико-філологічного факультету Київських вищих жіночих курсів. Потім працювала в Міністерствах преси, внутрішніх справ, народного господарства уряду УНР, евакуювалася разом з урядовими установами в січні 1919 року. В еміграції закінчила Українську Господарську Академію в 1927 році, отримавши фах інженера-економіста. Загинула вона в 1944 році під час польського повстання у Варшаві, її чоловік в той час перебував у складі дивізії «Галичина».

Микола Малашко, Ганна Марченко, Валентин Костенко залишаться в пам’яті бахмутян як свідчення про наш довгий історичний шлях в набутті незалежності України. Як свідчення про глибоке прагнення до державності.

Фото з архіву Бахмутського краєзнавчого музею та з вільного доступу.

Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Фахівці українських платформ “ЛУН” та “Work.ua” провели спільне дослідження, щоб з’ясувати рівень доступності житла в різних регіонах нашої держави. Аналітики підрахували, скільки років доведеться повністю відкладати середню річну заробітну плату, щоб придбати власну однокімнатну квартиру.

Детальніше — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Ситуація по регіонах: від безпечного заходу до прифронтових міст

Найдорожчим очікувано виявилося житло у західних областях. Щоб стати власником однокімнатної квартири в Ужгороді, Луцьку чи Львові, людині потрібно накопичувати весь свій річний дохід протягом 8 або навіть 8,5 років. У Києві цей показник трохи нижчий і становить 7,7 року.

Значно доступнішою є нерухомість у містах, наближених до лінії фронту. Як зазначають експерти “ЛУН”, постійні безпекові ризики суттєво знизили попит, що стримує ріст цін на квартири. Наприклад, у Дніпрі для купівлі житла потрібно відкладати 4,5 року, у Харкові — 3,5 року, у Миколаєві — 3,4 року, а в Запоріжжі середня квартира обійдеться лише у 2,4 року стабільного заробітку.

Прірва між професіями: кому найважче придбати житло

Терміни накопичення критично залежать від обраної спеціальності та рівня оплати праці. Дослідження демонструє колосальний розрив між різними професіями. Наприклад, менеджеру з продажу для купівлі житла в Харкові знадобиться відкладати свою зарплату 2,6 року, тоді як в Ужгороді чи Львові на це піде близько шести років роботи. Бухгалтеру на сході країни доведеться збирати кошти 3,5 року, а на заході — від 8 до 9 років.

Найскладніша ситуація спостерігається у працівників сфери базового обслуговування. Прибиральникам у Києві потрібно відкладати весь дохід протягом 14 років, а у Львові — понад 15 років. Аналітики констатують, що без сторонньої фінансової допомоги чи додаткових джерел доходу придбати нерухомість людям цих професій майже неможливо.

Ринок оренди: від третини доходу до абсолютної недосяжності

Оренда житла також демонструє значні регіональні контрасти. У Харкові винаймання однокімнатної квартири в середньому “з’їдає” лише 20% від зарплати, і представники більшості професій витрачають на проживання менше половини або третину свого доходу. У Києві цей показник сягає близько 50%.

Натомість у західних містах ситуація є критичною. У Львові оренда забирає 60-80% заробітку, а в Ужгороді витрати на житло впевнено сягають 80%. Для продавців, барист та касирів на заході країни оренда може забирати 96-98% доходу, а для прибиральників вартість оренди у Львові та Ужгороді взагалі перевищує 100% їхнього місячного заробітку.

Керівниця напрямку “ЛУН Статистика” Людмила Кірюхіна пояснює, що Львів та Ужгород поступово переходять у зону економічної недосяжності для багатьох спеціалістів. За її словами, міста, які суспільство сприймає як безпечніші, стають абсолютно недоступними для тих людей, хто забезпечує їхнє щоденне функціонування — працівників базових сервісів, торгівлі та сфери обслуговування.

Читайте також:

Індексація пенсій з 1 березня 2026 року: кому та на скільки підвищать виплати в Україні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сучасний Бахмут асоціюється переважно з трагічними подіями війни та виробництвом ігристих вин. Проте мало хто знає, що наприкінці XIX та на початку XX століття місто було потужним центром пивоваріння. Місцеві заводи виготовляли десятки тисяч відер напою, який варили майстри з європейською освітою із сировини, привезеної з Нюрнберга та Варшави.

Детальніше про це розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія пивоваріння в Бахмуті

Офіційна історія місцевого пивоваріння бере свій початок у другій половині XIX століття. У 1869 році в Бахмуті запрацював перший пивоварний завод, який належав промисловцю Едуарду Адельману. Підприємство виготовляло до 20 тисяч пудів пива на рік, проте остання документальна згадка про нього датується 1890 роком.

У 1889 році в місті з’являється нова потужна фірма — “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. За однією з історичних версій, саме вони у 1890 році викупили завод в Адельмана. Цікаво, що спадкоємцями були чотири купецькі дружини: Реввека, Сура, Мірра та Роза Абрамович.

Під їхнім керівництвом завод стрімко розвивався і перетворився на солідне підприємство, де працювало 20 осіб. Виробництвом керував справжній професіонал — майстер чеського походження (австрійського підданства), який здобув профільну освіту в школі пивоваріння у Празі. На заводі варили чотири сорти пива: “столове”, “чорне”, “мартовское” та “пільзенеське”. Обсяги виробництва вражали — 35-37 тисяч відер на рік. Сировину для напою (ячмінь та хміль) імпортували безпосередньо з Варшави, Любліна та німецького Нюрнберга.

З 1907 року орендарями заводу стали Абрам Мосін та Полак. Підприємство успішно працювало до середини 1914 року. Його діяльність обірвав указ російського імператора Миколи ІІ від 2 вересня 1914 року про заборону виробництва та продажу всіх видів алкоголю у зв’язку з початком Першої світової війни. Більше завод виробництво не відновлював.

Де знаходилася пивоварня Абрамовичів та її підземелля

Довгий час точне місце розташування заводу Абрамовичів викликало дискусії серед краєзнавців. У документах Бахмутського краєзнавчого музею вказана адреса: вул. Різдвяна (Сибірцева), 102. Логічно це вказувало на південну околицю міста, між вулицями Садовою та Гоголя. Проте насправді завод розташовувався на місці сучасного стадіону “Металург”, і на початку ХХ століття його реальною адресою була вул. Різдвяна, 16. Поруч знаходився млин тієї ж родини, який після приходу більшовиків націоналізували під назвою “Червоний борошномел”. У 1949 році на його місці відкрили стадіон “Локомотив”.

Історія заводу несподівано нагадала про себе влітку 2011 року. Під час будівництва нового спортивного комплексу на стадіоні робітники натрапили на дворівневі підземні приміщення глибиною близько шести метрів зі старовинною кладкою червоної цегли та галереями. Будівельники, не повідомивши відділ культури та краєзнавчий музей, вивезли кілька машин із фрагментами історичної цегли, а підвали частково засипали щебенем. Щоб не зупиняти будівництво, місцева влада та керівництво стадіону заблокували доступ історикам, і унікальні підвали були поспіхом засипані назавжди.

Завод Трахтерова: від медоваріння до руїн Другої світової

Паралельно із заводом Абрамовичів у Бахмуті працювало підприємство купця першої гільдії Соломона Трахтерова, відкрите у 1893 (або 1894) році. У 1896 році на його базі заснували Акціонерне Товариство “Общество пиво-медоваренія въ Бахмутѣ” зі статутним капіталом 300 тисяч рублів.

Завод розташовувався “на нижньому базарі” у будинку №46 (залишки будівлі знаходяться на сучасній вул. Незалежності, біля будинку №73). Контора правління знаходилась на вулиці Магістратській. На підприємстві працювало 54 особи, функціонував паровий котел потужністю 16 кінських сил. Асортимент складався з трьох сортів: “Баварське”, “Віденське” та “Пільзінське”. Обсяги виробництва сягали 170 тисяч відер пива на рік. Крім того, тут варили мед, який здебільшого продавали не в магазинах, а в аптеках.

Як і конкуренти, завод Трахтерова зупинив роботу через “сухий закон” 1914 року. Однак після більшовицького перевороту 1917 року його націоналізували. У 1920-х роках підприємство орендувала Донецька Губернська Рада Народного Господарства. Згодом завод перейменували на “Пролетарій”, а пізніше — на “Артемівський пивний завод Доннархарчу”.

Історія цього підприємства закінчилася у листопаді 1941 року під час наступу гітлерівських військ. Завод був зруйнований. Старожили згадували курйозний випадок: коли бої вщухли, місцеві мешканці пішли на руїни збирати густу солодку патоку, яка використовувалася для пивоваріння. Одна з жінок обома ногами так загрузла в цій масі, що її ледве витягли.

Після деокупації міста радянська влада вирішила не відбудовувати пивзавод. Проте залишки виробничих будівель не розібрали. Вони простояли майже 80 років, поступово перетворюючись на сміттєзвалище в центрі міста.

Розвінчання міфу про “будинок Абрамовичів” та загадковий четвертий завод

З історією пивоваріння пов’язаний популярний міський міф. На південній стіні будівлі біля руїн пивзаводу Трахтерова довго виднівся рекламний напис “Торговий Дім Спадкоємців А. Я. Абрамовича”. Через це багато місцевих жителів почали називати цю споруду “будинком Абрамовичів”, вважаючи, що вона належала цій родині. Насправді будівлю звели у 1912 році для банку “Товариства Взаємного Кредиту”. Сам же “Торговий Дім” Абрамовичів був не фізичним будинком, а назвою фірми чи підприємства.

Існував у Бахмуті й четвертий пивоварний завод, який належав компаньйонам Прусскому та Єфімову. Перша згадка про нього датується 1911 роком. Про загадкового Прусского інформації не залишилося, а от В. А. Єфімов був відомою людиною — він мав лавку на Торгівельній площі й займався виноторгівлею. Цей завод також став жертвою імператорського указу 1914 року, і до 1917 року значився у довідниках як “бездіяльний”.

Читайте також:

Людей живцем замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!