Кращі представники бахмутської молоді у 1917 – 1918 роках зв’язали свою долю з українським визвольним рухом, пройшли буремними шляхами Української революції, і в складних умовах еміграції залишилися вірними своєму народу, ідеям національного визволення й поступу. Їхні імена залишилися в літописі Української Господарської Академії, заснованої нашим видатним земляком – Микитою Шаповалом. Хто ці люди і чим вони займалися, розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.

Розповідаючи про видатного діяча Української революції 1917 – 1921 років, нашого земляка родом із села Серебрянки Микиту Шаповала, члена Центральної Ради, міністра урядів УНР, видатного поета й публіциста, вченого-соціолога, ми згадували його подвижницьку діяльність з розбудови українського життя на еміграції в 1920-30-х роках. За його ініціативи у Чехо-Словаччині, при підтримці президента республіки Томаша Масарика, була створена низка українських громадських та освітніх інституцій, серед них і Українська Господарська Академія в Подєбрадах.

В курортному місті Подєбрадах за 50 кілометрів від Праги, на правому березі річки Лаба, височіє замок чеського короля Юрія Подєбрадського. Саме в ньому 1922 року розмістилася Українська господарська академія, заснована Українським громадським комітетом у Празі при фінансовій допомозі міністерства закордонних справ Чехо-Словаччини. Через це впродовж 1922 – 1935 років у місті склалася численна українська громада.

Академія складалася з трьох відділів: агрономічно-лісового, гідротехнічно-технологічного та економічно-кооперативного, мала для своїх навчальних потреб кабінети, лабораторії, господарчу ферму, лісовий розсадник, метеорологічну станцію, ґрунтовну бібліотеку, що налічувала 25600 томів фахової наукової літератури різними мовами.

Подєбрадський замок – осідок Української Господарської Академії

Метою чехословацького уряду, який фінансував її діяльність, було надати допомогу українцям, які опинилися в скрутній ситуації на чужині, без засобів для існування. Керівництво ж УГА ставило іншу мету – підготовку керівних кадрів для майбутньої Української самостійної держави. Багато студентів запам’ятали заклик голови Українського громадського комітету Микити Шаповала спішити вчитися, «а то скоро нас покличе Батьківщина».

У професорсько-викладацькому складі переважали відомі українські політики і вчені, урядовці, дипломати й військовики часів Української Народної Республіки. Серед професорів були два колишні прем’єр-міністри  УНР – Борис Мартос та Ісак Мазепа.

Студентами також ставали активні учасники українських визвольних змагань, а після їх поразки – вимушені емігранти в країнах Центральної Європи. Це були насамперед козаки і старшини Армії УНР, учасники козацько-селянського руху, повстанські отамани. Були серед студентів і генерали, як-от Олекса Алмазов та Іван Омелянович-Павленко. Тож не дивно, що в господарській академії поруч зі зверненням «пане колего» можна було почути «пане хорунжий», «пане сотнику», «пане полковнику».

Серед офіційних автобіографій студентів та вступників до академії, що збереглися в архіві УГА, збереглися життєписи наших земляків-бахмутян, активних учасників українських визвольних змагань 1917 – 1921 років.

Учень Бахмутського реального училища Валентин Костенко

Так, у цьому «Подєбрадському полку» УНР, як його згодом стали називати, знаходимо Валентина Костенка, одного з очільників українського молодіжного руху в Бахмуті в 1917 – 1918 роках. Він народився 11 лютого 1898 року на хуторі Весела Гора Бахмутського повіту (тепер належить до Самарської сільради Олександрівського району Донецької області).

Валентин Костенко навчався в Бахмутському реальному училищі, де під час навчання у 1917 році виступив організатором Вільного козацтва в Бахмуті. На початку 1918 року він стояв на чолі організації середньошкільників-українців міста. У квітні 1918 року втік від більшовицьких репресій та вступив до української армії.

В серпні 1918 року демобілізувався як учень. У 1919 році поступив до Катеринославського гірничого інституту. Брав участь у повстанні проти денікінщини в складі різних повстанських загонів. Потім перебував на еміграції в Чехословаччині, де в 1927 році скінчив Українську Господарську Академію. Був відомий як інженер-економіст, кооператор і журналіст.

Учень Бахмутської чоловічої гімназії Микола Малашко

Іще один визначний діяч українського національного руху на Донеччині – Микола Малашко, який народився 5 грудня 1898 року в селі Мар’їнка Маріупольського повіту (тепер місто Мар’їнка Донецької області). У 1917 – 1918 роках він навчався в Бахмутській чоловічій гімназії, був ініціатором створення організації учнів-середньошкільників міста й повіту.

Микола Малашко брав активну участь у створенні Вільного козацтва Торецької Січі, а пізніше – Вільного козацтва Донецького басейну. У березні 1918 року молодий хлопець втік від більшовицького арешту до Запорозької дивізії, де прослужив до проголошення влади гетьмана П. Скоропадського. Потім відновив навчання у Бахмутській гімназії й закінчив її 1919 року.

Того ж літа Малашко долучився до повстання проти денікінщини, яке очолював його старший брат Михайло Малашко. До жовтня 1920 року брав активну участь в українському повстанському русі, та врешті був змушений із Катеринославським повстанським кошем емігрувати до Румунії. У 1922 – 1927 роках навчався в Українській Господарській Академії в Подєбрадах за фахом інженера-економіста й був залишений у ній професорським стипендіатом.

В одній із анкет на питання «В яких країнах маєте бажання працювати?» Микола Малашко відповів: «На Україні, на землях з українським населенням, де прийдеться». А на інше питання «Які фізичні вади маєте?» відповів: «Кулю в грудях».

Учениця Бахмутської жіночої гімназії Ганна Марченко

Незвичайною була також доля Ганни Марченко (дівоче прізвище – Лифар), яка народилася 10 червня 1899 року в селі Вірівка Бахмутського повіту. Закінчивши Бахмутську жіночу гімназію, вона в 1918 – січні 1919 року була слухачкою першого курсу історико-філологічного факультету Київських вищих жіночих курсів. Потім працювала в Міністерствах преси, внутрішніх справ, народного господарства уряду УНР, евакуювалася разом з урядовими установами в січні 1919 року. В еміграції закінчила Українську Господарську Академію в 1927 році, отримавши фах інженера-економіста. Загинула вона в 1944 році під час польського повстання у Варшаві, її чоловік в той час перебував у складі дивізії «Галичина».

Микола Малашко, Ганна Марченко, Валентин Костенко залишаться в пам’яті бахмутян як свідчення про наш довгий історичний шлях в набутті незалежності України. Як свідчення про глибоке прагнення до державності.

Фото з архіву Бахмутського краєзнавчого музею та з вільного доступу.

Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Останніми місяцями українські дрони дедалі частіше демонструють здатність працювати на великій відстані від лінії фронту. Свідченням цього стали не лише удари по військових об’єктах і нафтопереробних заводах на території Росії, а й нещодавній політ українського дрона над окупованим Бахмутом. Сам факт того, що безпілотник зміг долетіти до Бахмута, свідчить про зміну можливостей українських БпЛА. Водночас це лише одна з ознак значно глибших процесів, які відбуваються на фронті.

За три роки повномасштабної війни безпілотники перестали бути допоміжним засобом для розвідки чи коригування артилерії. Сьогодні вони впливають на логістику противника, змушують російську армію змінювати тактику та дедалі більше визначають перебіг бойових дій. Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалися з експертом з оборонної промисловості Анатолієм Храпчинським, представником українського виробника безпілотників “Пташка Дронс” Владиславом та військовим експертом Олексієм Мельником, щоб з’ясувати, як українські дрони змінюють сучасну війну. Читайте більше у матеріалі Бахмут IN.UA.

Від ударів по російських НПЗ до польотів над Бахмутом: як змінилися українські дрони

Після початку повномасштабного вторгнення більшість українських безпілотників виконували переважно тактичні завдання — вели розвідку, коригували вогонь артилерії або допомагали уражати цілі безпосередньо поблизу лінії бойового зіткнення. Сьогодні ситуація суттєво відрізняється. Українські виробники створюють дрони, здатні працювати на значно більших відстанях, а військові дедалі ефективніше використовують їх не лише проти живої сили, а й для ударів по логістиці, складах та інших важливих об’єктах противника.

Представник компанії “Пташка Дронс” Владислав каже, що змінилися не лише самі технології, а й досвід людей, які ними користуються. Саме поєднання розвитку виробництва та практичного досвіду військових дозволило українським безпілотникам вийти на якісно новий рівень.

За словами співрозмовника, одним із найбільших технологічних стрибків стало поширення безпілотників, які використовують оптоволоконний канал зв’язку. Якщо раніше більшість дронів працювали за допомогою радіокерування, то нові технології дозволяють значно ефективніше діяти навіть в умовах активного застосування російських засобів радіоелектронної боротьби. Змінилися і можливості ураження цілей. Якщо раніше безпілотники працювали переважно поблизу переднього краю, то зараз вони можуть діставатися значно глибше, відкриваючи військовим доступ до російських об’єктів, які ще кілька років тому вважалися відносно “безпечними” для росіян.

Саме збільшення дальності польоту стало одним із факторів, які поступово змінюють правила ведення війни. Знову ж таки, якщо раніше російські підрозділи могли розміщувати склади боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів чи пункти управління відносно близько до лінії фронту, то тепер дедалі частіше змушені переносити їх у глибший тил або змінювати логістику.

Втім, експерт наголошує, головна зміна полягає не в тому, що українські дрони літають далі. Набагато важливішим є те, як це вплинуло на саму тактику ведення війни. Через постійну загрозу ударів безпілотників російські війська вже не можуть безперешкодно накопичувати техніку, особовий склад і боєприпаси поблизу фронту. Саме ця зміна поступово трансформує весь характер бойових дій.

“Кілзона на десятки кілометрів: як дрони змінили правила війни

Збільшення дальності польоту українських безпілотників вплинуло не лише на кількість цілей, які можуть уражати Сили оборони. Значно важливіше те, що це змусило російську армію переглянути підходи до ведення бойових дій. Якщо на початку повномасштабного вторгнення війська могли накопичувати техніку та особовий склад поблизу лінії фронту перед початком наступу, то сьогодні будь-яке скупчення військових стає потенційною ціллю для ударних безпілотників. Це суттєво обмежує можливості для проведення великих наступальних операцій.

Військовий експерт Олексій Мельник називає це одним із ключових факторів, який сьогодні визначає динаміку бойових дій:

“Це один із ключових факторів впливу на ту динаміку, яку ми спостерігаємо щонайменше протягом кількох останніх місяців. Не єдиний, але один із вирішальних. Створення кілзони і її поступове розширення по обидва боки від лінії бойового зіткнення — зараз уже можна говорити про 20–30 кілометрів щонайменше — найголовніше унеможливлює проведення наступальних дій оперативного масштабу. Будь-яке зосередження кількох одиниць техніки чи особового складу в помітній кількості негайно стає об’єктом ураження. Все на виду, нічого не можна зараз приховати”.

За його словами, саме через це дедалі складніше проводити операції, які ще кілька років тому були звичними для обох сторін. Великі колони бронетехніки, польові склади боєприпасів або місця накопичення особового складу стають надто вразливими ще до початку активної фази наступу. Втім, це не означає, що бойові дії зайшли у глухий кут. Навпаки — війна адаптується до нових умов. Російські війська продовжують атакувати українські позиції, однак масштаби цих операцій суттєво змінилися.

“Ті просування, які все ще фіксуються на лінії фронту, обмежені суто тактичними масштабами. Коли говорять про стагнацію, то йдеться про стратегічний масштаб. Тактичні зміни окремих позицій не впливають на загальну стратегічну ситуацію на сухопутному театрі воєнних дій”, — каже Олексій Мельник.

Саме тому, пояснює він, зараз дедалі важливішим стає не захоплення окремої посадки чи будівлі, а здатність системно виснажувати противника. Одним із головних інструментів для цього стали ударні безпілотники, які дозволяють порушувати забезпечення військ далеко за межами переднього краю.

Росія вже не може воювати так, як у 2022 році

Однією з найпомітніших змін стала трансформація російської тактики. Якщо ще під час боїв за Бахмут російські війська широко використовували штурмові групи чисельністю від десяти до кількох десятків військових, то тепер дедалі частіше діють невеликими групами або навіть поодинокими військовослужбовцями. Це не означає, що така тактика стала ефективнішою. Навпаки — вона є вимушеною реакцією на постійну загрозу ударів безпілотників.

“Тактика, яка була доволі успішною ще з часів Бахмута, коли малі групи проникали, закріплювалися, накопичувалися і поступово розвивали просування, сьогодні практично перестала працювати. Вони продовжують використовувати тактику інфільтрації, але зараз ці групи стали не просто малими — вони стали мікроскопічними. Якщо раніше це були 10–20 військових, іноді до 50 із технікою, то тепер дедалі частіше це один або два бійці, які намагаються пройти через кілзону, сховатися та чекати підкріплення. Але навіть якщо їм це вдається, виникає проблема логістики — без постійного постачання продовольства, води та боєприпасів такі групи в більшості випадків приречені”, — пояснює Олексій Мельник.

Саме логістика, а не кількість штурмовиків, дедалі більше визначає успіх операцій. Якщо підрозділ не може регулярно отримувати боєприпаси, воду, пальне чи поповнення, навіть успішно зайнята позиція швидко втрачає стратегічне значення.

Через це сучасна війна поступово переходить від боротьби за окремі кілометри території до боротьби за можливість забезпечувати власні війська. Саме тут українські безпілотники дедалі частіше стають одним із ключових інструментів.

Чому логістика стала головною ціллю сучасної війни

Якщо на початку повномасштабного вторгнення головною метою було знищення бронетехніки чи окремих підрозділів противника, то сьогодні дедалі більшого значення набуває боротьба за логістику. Адже навіть добре підготовлений підрозділ не здатний довго виконувати бойові завдання без регулярного постачання боєприпасів, пального, продуктів, води та підкріплення.

Саме тому сучасні безпілотники дедалі частіше полюють не за танками чи окремими військовими, а за дорогами постачання, складами, транспортом, пунктами управління та місцями накопичення ресурсів. Ураження одного логістичного вузла може вплинути на боєздатність одразу кількох підрозділів, тоді як знищення окремої одиниці техніки має значно локальніший ефект.

Зростання дальності польоту українських безпілотників ще більше посилило цей ефект. Якщо раніше тилові склади чи командні пункти можна було розміщувати за кілька десятків кілометрів від передової, то зараз вони також опинилися в зоні ризику. Російській армії доводиться постійно змінювати маршрути постачання, переносити склади глибше в тил і витрачати більше часу та ресурсів на забезпечення військ.

Фактично між українськими та російськими військами триває не лише боротьба за окремі населені пункти. Не менш важливою стала боротьба за можливість підтримувати власні підрозділи всім необхідним. У таких умовах перевагу отримує не лише той, хто має більше особового складу чи техніки, а й той, хто швидше впроваджує нові технології та здатен ефективніше порушувати систему забезпечення противника. Саме тому розвиток безпілотних технологій сьогодні дедалі більше визначає не лише ситуацію на окремих ділянках фронту, а й загальний характер війни.

Україна вже змінює правила війни

За словами експерта з оборонної промисловості та керівника компанії-виробника озброєння Анатолія Храпчинського, українські безпілотні технології вже виходять на новий рівень. Якщо раніше головним завданням було збільшити кількість дронів, то зараз увага виробників зосереджена на розширенні їхніх можливостей — дальності польоту, стійкості до засобів радіоелектронної боротьби та здатності працювати по цілях далеко за лінією фронту.

“Почнімо з технологічних можливостей наших дронів. Уже кілька українських компаній зробили серйозний крок уперед, збільшивши дистанцію стабільного зв’язку. Це дозволяє розширювати так звану кілзону — територію, на якій безпілотники можуть ефективно працювати. Головне завдання інженерів сьогодні, це забезпечити військових озброєнням, яке реально допомагає на тактичному рівні. Передусім це можливість впливати на логістику противника, позбавляти його постачання та ускладнювати просування військ”, — каже Анатолій Храпчинський.

За словами експерта, саме логістика сьогодні дедалі частіше стає головною ціллю. Якщо підрозділи не отримують боєприпасів, пального чи підкріплення, вони втрачають можливість вести активні бойові дії незалежно від кількості особового складу чи техніки. Храпчинський зазначає, що сучасна війна дедалі більше перетворюється на технологічне протистояння. Виграє вже не той, хто має більше озброєння, а той, хто швидше адаптується до нових умов і здатен оперативно реагувати на зміни на полі бою.

“Сьогодні ми вже бачимо, що технології починають визначати хід бойових дій. Якщо ще кілька років тому головним було виробити більше техніки, то зараз набагато важливіше, наскільки швидко можна вдосконалити вже наявні рішення. Противник постійно змінює свої засоби протидії, відповідно й українські виробники мають швидко адаптуватися. Саме ця швидкість розвитку сьогодні стає нашою конкурентною перевагою”, — говорить експерт.

За його словами, це стосується не лише самих безпілотників. Змінюється вся система ведення війни: від роботи операторів до взаємодії між різними підрозділами, які використовують дрони для розвідки, коригування вогню та ураження цілей.

“Не можна розглядати безпілотники як окремий інструмент. Вони вже стали частиною єдиної системи ведення бойових дій. Дрон знаходить ціль, передає інформацію, допомагає ухвалити рішення, а далі забезпечує її ураження. Саме інтеграція різних технологій визначатиме перевагу на полі бою найближчими роками”, — пояснює Анатолій Храпчинський.

Водночас експерт наголошує, що розвиток українських технологій уже виходить далеко за межі фронту. За його словами, збільшення дальності польоту безпілотників дає змогу працювати по об’єктах, які раніше вважалися недосяжними. Це змушує противника змінювати маршрути постачання, переносити склади та витрачати додаткові ресурси на захист тилу.

“Коли збільшується дальність роботи безпілотників, змінюється вся система забезпечення противника. Він уже не може почуватися безпечно навіть далеко від лінії фронту. Це змушує переносити логістичні центри, перебудовувати маршрути та витрачати більше ресурсів на захист. У підсумку це безпосередньо впливає на можливості російської армії вести бойові дії”.

Україна входить у новий етап війни дронів

Політ українського безпілотника над тимчасово окупованим Бахмутом став не просто окремим епізодом війни. Він показав, наскільки швидко змінюються можливості українських безпілотних систем і як змінюється сама логіка бойових дій.

Якщо ще два роки тому головним завданням було наситити фронт великою кількістю FPV-дронів, то сьогодні виробники говорять уже про інші виклики — збільшення дальності польоту, роботу на оптоволокні, стійкість до засобів радіоелектронної боротьби та інтеграцію безпілотників у єдину систему управління військами. Це означає, що війна переходить із етапу масового використання дронів до етапу технологічного суперництва.

Усі троє співрозмовників Бахмут IN.UA по-різному описують ці зміни, але їхні висновки збігаються. Представник українського виробника безпілотників говорить про стрімкий розвиток самих технологій і появу нових можливостей для роботи в глибокому тилу противника. Військовий експерт звертає увагу на те, що безпілотники змушують армії переглядати власну тактику та відмовлятися від великих скупчень техніки й особового складу. А експерт з оборонної промисловості Анатолій Храпчинський наголошує: вирішальною стає не лише кількість вироблених дронів, а й швидкість, із якою країна здатна вдосконалювати свої технології та адаптуватися до нових викликів.

Сучасна війна дедалі більше нагадує змагання інженерів. Поява нового типу безпілотника змушує противника шукати спосіб його зупинити. Нові засоби протидії, своєю чергою, стимулюють виробників створювати наступне покоління рішень. Цей цикл триває безперервно, і саме він дедалі більше визначає ситуацію на полі бою.

Для мешканців Донеччини ці зміни мають ще один вимір. Ще донедавна окупований Бахмут здавався містом, яке залишилося далеко за лінією фронту. Сьогодні ж українські безпілотники здатні долати цю відстань. І хоча сам факт польоту не означає зміну ситуації на землі, він свідчить про інше: технологічні можливості української армії продовжують розвиватися, а відстань до цілей, які ще вчора здавалися недосяжними, поступово скорочується.

Водночас експерти наголошують: війна безпілотників, це не історія про одну вдалу розробку чи окремий успішний політ. Це процес, у якому перевагу отримує той, хто здатен швидше навчатися, масштабувати виробництво, удосконалювати власні рішення та оперативно відповідати на нові виклики. Саме тому боротьба за технологічну перевагу сьогодні триває не лише на передовій, а й у конструкторських бюро, виробничих цехах та лабораторіях.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Марія Єфремова — чемпіонка Європи з вільної боротьби. У квітні 2026 року 19-річна спортсменка дебютувала на дорослому чемпіонаті Європи, де виборола золоту медаль. А вже у липні Марія Єфремова здобула золото чемпіонату Європи з вільної боротьби серед спортсменок до 20 років.

Про перші кроки у спорті, дебют на дорослих змаганнях і плани на майбутнє Марія Єфремова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Марія Єфремова, перші кроки у спорті

Марія Єфремова — чемпіонка Європи з вільної боротьби. Вона у спорті вже 16 років. Тяга до спорту в неї була з дитинства. Спочатку це було більше для саморозвитку, а згодом Марія почала тренуватися професійно. На це її надихнув батько — заслужений тренер України з вільної боротьби, тренер-викладач Донецького обласного коледжу спортивного профілю імені Сергія Бубки. Сьогодні тато та рідний дядько Марії — Андрій та Максим Єфремови — є її тренерами.

“До спорту я прийшла завдяки своєму батьку, який сьогодні є моїм тренером. У Бахмуті він тренував дітей. Після садочку батько забирав мене до себе і так вийшло, що я це все бачила на постійній основі і воно до серця може лежало, може тяга до спорту була у крові. Потім я залишалася в батька на тренуваннях і потихеньку сама щось намагалася робити. Мені тоді, мабуть, роки три було. Бо в чотири я вже почала займатися: кувирочки робити, по канатам лазити. Всьому тато вчив. Спочатку це було для саморозвитку, а потім я вже полюбила спорт і почала займатися на повну”, — згадує Марія Єфремова.

На початку спортивної кар’єри для Марії було складно увійти в сам процес змагань. Та все це минуло, коли дівчинка спробувала і зрозуміла, як це працює.

“На початку важко було підійти до самих змагань. Бо одне — це коли ти просто займаєшся, і інше — коли починаєш виступати з іншими дітьми, які, можливо, і раніше тебе почали займатися, мають більше досвіду. Потрібно було увійти в цю систему, зрозуміти, що воно таке, і далі все пішло як треба”, — каже спортсменка.

Чи вплинула війна на тренування

Повномасштабне вторгнення застало Марію на спортивних зборах у Києві. Тоді дітей швидко зібрали і відправили додому. У Бахмуті спортсменка провела близько місяця. Просто сидіти вдома Марія і її батько не могли, тому продовжували тренування в залі.

“Перший час по поверненню в Бахмут була метушня і невизначеність — не знали, що робити далі. Ніхто ніде не займався, всі вдома сиділи, бо страшно було кудись йти. Але ми з батьком десь через два тижні зрозуміли, що не можемо просто сидіти вдома. Думаємо: “А підемо до залу, хоч щось поробимо”. Так ми з ним і займалися перший місяць війни, ходили раз на день до залу, тренувалися. Хоч подекуди і було чутно, що стріляють, тренування все одно не зупиняли”, — згадує Марія Єфремова.

Коли минув місяць з початку вторгнення, батько Марії вирішив відправити дружину і доньку до родичів за кордон задля їхньої безпеки. У квітні 2022 року спортивний коледж Бубки, де працюють Андрій і Максим Єфремови, відновив роботу в Полтаві. Туди ж з-за кордону повернулася і Марія. Одразу відновити тренування в залі не вдавалося, тому тренуватися доводилося на вулиці.

“Коли ми були в Бахмуті, у нас був свій зал, свій підхід, свій інвентар — все своє було. У Полтаві, звісно, інший зал, інші умови. Нам допомагають, щоб ми мали змогу тренуватися та потім проставляти свою країну на міжнародних змаганнях або на турнірах. За це ми дуже вдячні. Бо коли ми тільки приїхали до Полтави, у нас такої змоги не було десь місяць. Ми тренувалися на вулиці, на спортмайданчику, можливості займатися у залі не було. Хоча це дуже важливо, невід’ємна частина тренування борця — цей саме зал. Нам допомогло те, що в тата тут є друг, він теж тренер. То він дав нам свій зал”, — розповіла Марія Єфремова.

Марія Єфремова: дебют на дорослих змаганнях

У 2026 році Марія Єфремова дебютувала на дорослих змаганнях. Вона взяла участь у чемпіонаті Європи з боротьби, що проходив 20-26 квітня у Тирані (Албанія). Дебют вийшов успішним — Марія виборола для України золоту медаль. Цю перемогу вона вважає найголовнішою у своїй кар’єрі.

“Своєю найважливішою перемогою на даний момент я вважаю Чемпіонат Європи серед дорослих у цьому році. Це вихід на новий рівень. Там борються не дівчатка, а жінки, в яких більший досвід у цій сфері. Тому це для мене найважливіші досвід і змагання на сьогодні”, — каже спортсменка.

У липні 2026 року Марія Єфремова здобула ще одну золоту медаль — на молодіжному Чемпіонаті Європі з вільної боротьби, що відбувся у Скоп’є (Північна Македонія). Тут бахмутянка виграла п’ять сутичок, перемігши суперниць з Естонії, Північної Македонії, Молдови та Польщі. У фіналі вона розгромила представницю росії з рахунком 10:1.

Борчиня каже, що сутички з представниками росії вона сприймає по-іншому. Для неї це не лише можливість здобути чергову перемогу для України, а й дати натхнення військовим, які спостерігають за спортивними змаганнями. Бахмутянка шанує подвиг ЗСУ, які дають можливість продовжувати жити в Україні, тому хоче надихати їх своїми перемогами.

“З одного боку, мені байдуже, з ким я борюся. Це в плані того, що я не боюся, не переймаюся за це. Але мені не байдуже, коли суперниця саме з росії. Мені хочеться взяти і втерти їй ніс, принести якесь задоволення для моєї країни, для військових, які зараз сидять в окопах. Я впевнена, що є військові, які дивляться будь-які змагання українців. І мені здається, що кожна перемога українця в різних видах спорту дає їм мотивацію, задоволення. Я особисто дуже вдячна військовим, бо якби не вони, я, можливо, зараз навіть у Полтаві не тренувалася”, — зауважила бахмутянка.

“Я представляю не лише себе, а й Бахмут”

Марія Єфремова каже, що на своїх змаганнях вона представляє не лише себе, а й Бахмут. Для неї особливо цінно здобувати нагороди, представляючи свою громаду.

“Коли я була на дорослому Чемпіонаті Європи і бачила, хто у мене в категорії і з ким прийдеться боротися, я розуміла, що, по-перше, в мене немає права на помилку. А по-друге, що зараз я борюся за Бахмут. Це була відповідальність насамперед для мене. Я розуміла, що повинна зробити це для своїх земляків, з якими жила в одному місті. І це розуміння навіть більше енергії додавало, коли я виходила”, — згадує бахмутська борчиня.

За словами спортсменки, вона відчуває підтримку своїх земляків. Це мотивує її на подальші перемоги.

“Мені іноді можуть просто під постами в соцмережі писати слова підтримки. Дуже приємно, що вони дивляться, знають мене, бачать, що я роблю для нашого міста і країни”, — каже Марія Єфремова.

Марія Єфремова розповіла про спортивні плани

Зараз Марія Єфремова готується до двох важливих змагань — Чемпіонату світу U20 та Чемпіонату світу серед дорослих. Тренується спортсменка у Полтаві.

Всім, хто хоче пов’язати своє життя зі спортом, Марія Єфремова радить впевнено йти до своєї цілі та не відкладати свої мрії на потім.

“Якщо вас тягне до цього, і є бажання піти займатися будь-яким видом спорту, то не треба чекати, життя одне. Ніколи не бійтеся, не шкодуйте свого часу, а йдіть до своєї мрії попри будь-які перепони”, — зауважила Марія Єфремова.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• Коледж імені Сергія Бубки розпочинає набір студентів: які умови та скільки місць доступно
• Бахмутська студія Art Life відновила роботу в Болгарії та підкорила міжнародне журі
• Юлія Левченко з Бахмута виграла “золото” на етапі Континентального туру в Фінляндії

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!