Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Семаковська Тетяна 10:00, 19 Жовтня 2025
Макет поселення на місці Бахмута / фото Ігоря Корнацького

Бахмут – одне з найдавніших міст Донеччини. Але досі між істориками, краєзнавцями точаться суперечки щодо справжнього часу й обставин заснування міста. Коли ж насправді виникло постійне поселення на місці сучасного Бахмута і хто були його перші жителі – докладно розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. Відкривайте справжню історію Бахмута і перевіряйте себе у тесті.

Дізнайтесь, чому Бахмут був і є українською територією — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Історія Бахмута

У більшості довідників та енциклопедій першої половини ХІХ ст. заснування Бахмута датується початком XVIII століття і пов’язується з відкриттям і початком розробки соляних джерел на території сучасного міста. Натомість у ХХ ст. поширилася й стала панівною думка, що місто Бахмут походить від Бахмутської сторожі XVI ст. На цьому ґрунтується й офіційна дата заснування міста – 1571 рік.

У XVI столітті по річці Сіверський Донець пролягав умовний кордон між Московською державою і Кримським ханством. Його правий берег, де наразі розташоване наше місто, так і називався в тогочасних документах – кримською стороною. Втім, по обидва боки кордону розлягалося Дике Поле – безмежний незаселений простір, де з одного боку кочували кримські й ногайські татари, а з іншого проникали загони козаків із Запоріжжя, Дону й Сіверщини у пошуках «козацького хліба» – військової здобичі.

Кримські татари майже щороку чинили грабіжницькі походи до населених земель Великого князівства Литовського (потім Речі Посполитої) та Московської держави – країн, між якими на той час були розділені українські землі. Обидві держави намагалися давати опір татарським набігам, утворюючи прикордонну службу, і залучали до охорони кордонів українських козаків. Так у 1572 році в Речі Посполитій з’явилося українське реєстрове козацтво. А в московській державі приблизно в цей час бачимо козаків із Сіверщини (севрюків) у складі прикордонної сторожової служби.

Яку сторожу застував іван грозний

У 1846 році вийшла друком книга російського історика Івана Бєляєва «О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине московского государства…», у якій докладно описана організація прикордонної служби московської держави у XVI столітті. Саме тут вперше серед істориків була згадана загадкова Бахмутська сторожа.

За часів царювання в москві івана Ггозного (1533 – 1584) на степовому кордоні було утворено декілька сторожових ліній для охорони від татарських нападів. У січні – лютому 1571 року в Москві був зібраний з’їзд прикордонників, який мав переглянути організацію прикордонної служби, щоб зробити її більш ефективною. З’їзд виробив “приговор” – своєрідний устав прикордонної  служби, в якому були детально розписані місця розташування прикордонних застав (сторож), маршрути розвідувальних загонів (станиць), обов’язки сторожів і станичників.

Крайньою на степовому кордоні була лінія з шести донецьких сторож (Коломацька, Обишкінська, Балаклійська, Ізюмська, Святогірська й Бахмутська, а також Айдарська – пізніше облишена, оскільки лежала осторонь від звичайних шляхів татарських набігів). Шоста, Бахмутська сторожа знаходилась “усть Черного Жеребца”, тобто в місці впадіння в Донець його лівої притоки – Чорного Жеребця. Навпроти, з правого боку в Донець впадає річка Бахмут, яка й дала назву сторожі.

Донецькі сторожі за розписом 1571 року / фото Ігоря Корнацького

Чи було в сторожі постійне поселення

Сторожа являла собою невеликий (з шести чоловік) кінний спостережний загін, який мав об’їздити дозором визначену ділянку кордону довжиною в кілька десятків верст на лівому (московському) березі Дінця. Сторожі мали спостерігати за кордоном і сповіщати царських воєвод у прикордонних містах про прихід татарських загонів. Отримавши тривожну звістку, царський уряд збирав військо для відсічі ворогу. Суворі правила прикордонної служби вимагали від сторожів розташовуватися на місцевості приховано, навіть не розводити вогонь на одному місці двічі, щоб не привернути  увагу ворога. Звісно, ні про які укріплення або постійні поселення сторожів на степовому кордоні не йшла й мова.

Але й ця тонка мережа спостережних загонів на пограниччі проіснувала недовго. Вже в 1587 році через напади “черкас” (свавільних українських козаків) Донецькі сторожі вирішено було скасувати, замінивши їх станицями – кінними загонами по 12 чоловік, які здійснювали розвідувальні рейди на “урочні місця”, де раніше стояли сторожі. А в часи російської Смути початку XVII століття прикордонна служба московської держави занепала, так що від прикордонних міст Путивля й Рильська, виїздили тільки “ближні” сторожі, не далі як за 15-20 верст.

Територія Бахмута у ХVII столітті

А в Придінців’ї в цей час поширився вплив українського козацтва. У середині XVII століття тут діяли свавільні козацькі загони Васька Рябухи, Семена Забузького, Григорія Торського. У складі одного з таких загонів вперше згадується Іван Богун – пізніше відомий козацький полковник, соратник Богдана Хмельницького.

Слобідські козацькі полки. XVII – XVIII століття / фото Ігоря Корнацького

У другій половині XVII століття розпочалося масове переселення з Правобережної та Лівобережної України на землі колишнього Дикого Поля, де утворилися козацькі полки Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький, а в 1685 році – найпівденніший з них Ізюмський. Разом вони склали новий історичний регіон – Слобідську Україну. З часом заселення перейшло на правий берег Дінця, й до складу Ізюмського полку ввійшли нові укріплені поселення: Маяки, Тор (теперішній Слов’янськ), Райгородок.

Наприкінці XVII століття торський козак Омелян Бирюков відкрив соляні джерела на річці Бахмут, довкола яких невдовзі з’явилося поселення козаків-солеварів. Про це через тридцять років писали місцеві жителі до Сенату, пригадуючи час і обставини заснування міста. Близько 1703 року збудована невеличка дерев’яна фортеця, приписана потім разом із її мешканцями до Ізюмського слобідського козацького полку. Саме це й було початком історії постійного поселення на місці сучасного Бахмута.

Отже, наше місто було започатковане внаслідок  української народної колонізації, а не за велінням згори. А 1571 рік в історії краю позначився лише реформою сторожової служби московської держави  за часів царя івана грозного.

План міста-фортеці Бахмут. 1730-і роки / фото зі Шведського національного архіву

Примітка. Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту “Громадськість за демократизацію”, який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО “Бахмутська Фортеця” і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дитячий театр та невідомий рукопис: як письменниця Дніпрова Чайка жила в Бахмуті

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 12:00, 15 Листопада 2026

Українська письменниця другої половини XIX — початку XX століття Людмила Василевська-Березіна, відома під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка, залишила помітний слід не лише в класичній літературі, а й в історії Донеччини. Протягом кількох років вона мешкала у Бахмуті, де збирала шахтарський фольклор, керувала дитячим театром та писала краєзнавчі нариси про місцеві маєтки.

Детальніше про життєвий шлях авторки та маловідомі сторінки її бахмутського періоду розповідає Бахмут IN.UA.

Життєвий та творчий шлях Дніпрової Чайки

Людмила Березіна народилася 1 листопада (20 жовтня за старим стилем) 1861 року в селі Карлівка на Херсонщині (нині — село Зелений Яр Миколаївської області) в родині священника. Після закінчення Одеської гімназії у 1879 році вона працювала вчителькою у сільських школах та активно підтримувала ідею викладання рідною мовою.

У 1885 році письменниця переїхала до Херсона слідом за своїм чоловіком — істориком, публіцистом та громадським діячем Феофаном Василевським, якого туди заслали. Саме в цей період в одеському альманасі “Нива” вперше вийшли друком її вірші “Вісточка” й “Пісня” та оповідання “Знахарка”. Згодом Дніпрова Чайка почала активно публікуватися у виданнях Західної України, здобувши визнання завдяки поезіям у прозі, зокрема циклу “Морські малюнки”.

У Херсоні подружжя гуртувало навколо себе українську інтелігенцію, а через участь у допомозі політичним в’язням письменниця потрапила під арешт і нагляд поліції. У 1908 році родина перебралася до Києва, де Людмила долучилася до “Просвіти” й “Громади”, спілкувалася з Лесею Українкою, Михайлом Старицьким та Борисом Грінченком. Особливу популярність їй принесла співпраця з композитором Миколою Лисенком, який написав музику на її лібрето до перших українських дитячих опер: “Коза-дереза”, “Пан Коцький” та “Зима і весна”.

Бахмутський період: дитячий театр та шахтарський фольклор

Окремою сторінкою в біографії письменниці став її переїзд до Бахмута у 1916 році. Тоді п’ятдесятип’ятирічна вдова приїхала сюди з Олександрівська (нинішнього Запоріжжя) та оселилася у своєї доньки, яка працювала місцевою лікаркою. Переїзд був зумовлений бажанням допомогти з вихованням онуків і покращити скрутне матеріальне становище.

Як свідчать матеріали книги Валентина Замкового “Артемівський літературний цех”, у Бахмуті письменниця майже не працювала над новими великими художніми творами, натомість зосередилася на педагогіці, художніх перекладах та збиранні шахтарського фольклору. Крім того, тут розкрився її режисерський талант: вона очолила місцевий аматорський дитячий театр, де ставила власні казки-опери. Влітку родина часто виїжджала на відпочинок до Святогірська.

У жовтні 1917 року Дніпрова Чайка ненадовго їздила до Києва, де стала свідком бурхливих революційних мітингів, після чого повернулася до Бахмута. Остаточно вона залишила місто у 1918 році, переїхавши разом із донькою та онуками до столиці, куди на службу вирушив її зять.

Невідомий рукопис про Бахмут та маєток у Ступках

Київська дослідниця Олена Степченко віднайшла у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського невідомий раніше рукопис письменниці, присвячений історії Бахмута. У ньому Дніпрова Чайка описала половецькі кам’яні статуї, які побачила на хуторі Чаплине неподалік міста, а також додала власноруч зроблений малюнок стародавньої фігури.

Окрім цього, у нарисі “Ступки” авторка залишила детальний опис місцевої панської садиби: “Оселя лежала над трьома проточними ставками, ставки були рибні, особливо верхній… Був острівець з вибудованою альтанкою, котра на літо обставлялася олеандрами у кадубцях, що я теж застала у оранжереї. Коло острівця прив’язані човни… Там пани любили пити чай. Не дуже далеко від сього місця стояла хороша купальня, колонада біла, велика з чорним дощаним помостом, де танцювали”.

У цьому ж творі літераторка зафіксувала, як за часів Гетьманату Павла Скоропадського маєток розграбували німецькі війська, масово вивозячи меблі, речі та забиваючи племінну худобу. За версією бахмутських краєзнавців Михайла Кулішова та Наталі Жукової, у нарисі йдеться про садибу місцевої землевласниці — генеральші Надії Мажної. Маєток розташовувався на в’їзді у Ступки з боку Бахмута праворуч від дороги, де до початку повномасштабного вторгнення ще зберігалися обриси озера з острівцем і стояли столітні тополі.

Останні роки життя

Творчу активність Дніпрової Чайки суттєво підірвала тяжка хвороба, через яку вона ще у 1909–1911 роках змушена була лікуватися в Одесі. Повернувшись до Києва, письменниця змогла ненадовго відновити літературну роботу лише у 1918–1920 роках.

Померла Людмила Василевська-Березіна 13 березня 1927 року в селі Германівка на Київщині. Поховали письменницю у Києві на Байковому кладовищі.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як відбудовували залізничний вокзал Бахмут II у 1950-х роках

Семаковська Тетяна 12:00, 7 Листопада 2026
Бахмутський вокзал / фото покращене ШІ

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а після її завершення вирішили відбудувати. Роботи розпочалися в березні 1951 року, однак через нестачу будівельних матеріалів, несправність обладнання та проблеми з організацією праці реконструкція просувалася повільно. Вокзал вдалося відновити лише наприкінці 1952 року.

Як відбувалася відбудова залізничного вокзалу Бахмут II та про які проблеми будівельників писала місцева газета “Артемовский рабочий” — розповіли працівники Бахмутського КЗК.

Історія залізничного вокзалу Бахмут II: від відкриття до руйнування

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Поруч із ним у 1912–1914 роках звели високу цегляну водонапірну башту, призначену для заправлення паровозів водою. Її побудували за типовим проєктом.

Під час Другої світової війни будівлю вокзалу зруйнували, а водонапірну башту було втрачено. Після завершення війни ухвалили рішення відновити залізничний вокзал. Водночас його планували не просто відбудувати у попередньому вигляді, а частково змінити архітектуру.

Проєкт відновлення та реконструкції вокзалу розробили у 1950 році в харківському проєктному інституті “Хартранспроект”. Автором проєкту був архітектор О. В. Лук’янов. За задумом архітектора, нову будівлю мали звести на старому фундаменті. При цьому передбачалося змінити об’єм центральної частини вокзалу та надати споруді рис неокласицизму.Безпосередньо до відбудови приступили в березні 1951 року. Роботи доручили шостій дільниці тресту “Донбасстройпуть”.

Однак будівництво зіткнулося із численними труднощами. Про проблеми під час реконструкції вокзалу повідомляла місцева газета “Артемовский рабочий”. Зокрема, журналісти звертали увагу на систематичне порушення графіка будівельних робіт. Однією з головних причин затримок була нестача будівельних матеріалів. Через перебої з постачанням теслярі та мулярі не могли виконувати роботи вчасно.

Іноді будівельникам доводилося фактично робити одну й ту саму роботу двічі. Наприклад, через відсутність необхідних балок спочатку встановлювали тимчасові конструкції з непридатних лісоматеріалів. Згодом їх демонтували та замінювали постійними. Ще однією проблемою стало неефективне використання будівельної техніки. За повідомленнями місцевої преси, обладнання недостатньо обслуговували та ремонтували. Зокрема, підйомний кран частіше простоював, ніж працював. Через це виникали додаткові затримки з доставленням матеріалів для зведення стін.

Проблеми з організацією праці та якістю будівництва

Газета “Артемовский рабочий” також критикувала організацію роботи на будівельному майданчику. Завдання працівникам нерідко видавали із запізненням. Через це мулярі й теслярі могли залишатися без роботи протягом робочого дня. На будівництві працювало чимало молодих робітників, однак, за повідомленнями газети, належного навчання для них не організували. Критика стосувалася й інженерно-технічного персоналу, який мав контролювати якість виконання робіт.

Недостатній нагляд призводив до того, що окремі конструкції доводилося переробляти по кілька разів. Один із таких випадків стався, коли в будівлі вокзалу обвалився карниз. Після цього його довелося мурувати заново.

Попри труднощі, наприкінці 1952 року будівництво залізничного вокзалу Бахмут II завершили. Відновлену будівлю здали в експлуатацію майже через два роки після початку робіт. Таким чином, вокзал, який уперше відкрили у 1913 році та який зазнав руйнувань під час Другої світової війни, отримав новий архітектурний вигляд у 1950-х роках.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дитячий театр та невідомий рукопис: як письменниця Дніпрова Чайка жила в Бахмуті

Українська письменниця другої половини XIX — початку XX століття Людмила Василевська-Березіна, відома під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка, залишила помітний слід не лише в класичній літературі, […]

12:00, 15.11.2026 Скопіч Дмитро
Наша історія

Як відбудовували залізничний вокзал Бахмут II у 1950-х роках

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а після її завершення вирішили відбудувати. Роботи розпочалися в […]

Наша історія

Від лимонаду до цукерок: історія харчосмакової фабрики в Бахмуті, яка працювала понад 50 років

У Бахмуті понад пів століття працювало підприємство, яке виготовляло лимонад, квас, карамель, мармелад та інші солодощі. Артемівська харчосмакова фабрика розпочала свою історію в 1949 році […]

Наша історія

Історія Кліщіївки на Донеччині: як виникло село та чому його перейменували

Кліщіївка — село Бахмутської громади, історія якого бере початок наприкінці XVIII століття. Колись воно називалося Карлівкою, мало дві окремі частини, власну церкву, школу, млин та […]

Історії

Як у Бахмуті працював аероклуб: історія перших льотчиків міста

Ще наприкінці 1930-х років в Артемівську, нині Бахмуті, працював аероклуб, де молодь вивчала теорію авіації, проходила льотну підготовку та стрибала з парашутом. Після початку Другої […]