Бахмут – одне з найдавніших міст Донеччини. Але досі між істориками, краєзнавцями точаться суперечки щодо справжнього часу й обставин заснування міста. Коли ж насправді виникло постійне поселення на місці сучасного Бахмута і хто були його перші жителі – докладно розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. Відкривайте справжню історію Бахмута і перевіряйте себе у тесті.

Дізнайтесь, чому Бахмут був і є українською територією — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Історія Бахмута

У більшості довідників та енциклопедій першої половини ХІХ ст. заснування Бахмута датується початком XVIII століття і пов’язується з відкриттям і початком розробки соляних джерел на території сучасного міста. Натомість у ХХ ст. поширилася й стала панівною думка, що місто Бахмут походить від Бахмутської сторожі XVI ст. На цьому ґрунтується й офіційна дата заснування міста – 1571 рік.

У XVI столітті по річці Сіверський Донець пролягав умовний кордон між Московською державою і Кримським ханством. Його правий берег, де наразі розташоване наше місто, так і називався в тогочасних документах – кримською стороною. Втім, по обидва боки кордону розлягалося Дике Поле – безмежний незаселений простір, де з одного боку кочували кримські й ногайські татари, а з іншого проникали загони козаків із Запоріжжя, Дону й Сіверщини у пошуках «козацького хліба» – військової здобичі.

Кримські татари майже щороку чинили грабіжницькі походи до населених земель Великого князівства Литовського (потім Речі Посполитої) та Московської держави – країн, між якими на той час були розділені українські землі. Обидві держави намагалися давати опір татарським набігам, утворюючи прикордонну службу, і залучали до охорони кордонів українських козаків. Так у 1572 році в Речі Посполитій з’явилося українське реєстрове козацтво. А в московській державі приблизно в цей час бачимо козаків із Сіверщини (севрюків) у складі прикордонної сторожової служби.

Яку сторожу застував іван грозний

У 1846 році вийшла друком книга російського історика Івана Бєляєва «О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине московского государства…», у якій докладно описана організація прикордонної служби московської держави у XVI столітті. Саме тут вперше серед істориків була згадана загадкова Бахмутська сторожа.

За часів царювання в москві івана Ггозного (1533 – 1584) на степовому кордоні було утворено декілька сторожових ліній для охорони від татарських нападів. У січні – лютому 1571 року в Москві був зібраний з’їзд прикордонників, який мав переглянути організацію прикордонної служби, щоб зробити її більш ефективною. З’їзд виробив “приговор” – своєрідний устав прикордонної  служби, в якому були детально розписані місця розташування прикордонних застав (сторож), маршрути розвідувальних загонів (станиць), обов’язки сторожів і станичників.

Крайньою на степовому кордоні була лінія з шести донецьких сторож (Коломацька, Обишкінська, Балаклійська, Ізюмська, Святогірська й Бахмутська, а також Айдарська – пізніше облишена, оскільки лежала осторонь від звичайних шляхів татарських набігів). Шоста, Бахмутська сторожа знаходилась “усть Черного Жеребца”, тобто в місці впадіння в Донець його лівої притоки – Чорного Жеребця. Навпроти, з правого боку в Донець впадає річка Бахмут, яка й дала назву сторожі.

Чи було в сторожі постійне поселення

Сторожа являла собою невеликий (з шести чоловік) кінний спостережний загін, який мав об’їздити дозором визначену ділянку кордону довжиною в кілька десятків верст на лівому (московському) березі Дінця. Сторожі мали спостерігати за кордоном і сповіщати царських воєвод у прикордонних містах про прихід татарських загонів. Отримавши тривожну звістку, царський уряд збирав військо для відсічі ворогу. Суворі правила прикордонної служби вимагали від сторожів розташовуватися на місцевості приховано, навіть не розводити вогонь на одному місці двічі, щоб не привернути  увагу ворога. Звісно, ні про які укріплення або постійні поселення сторожів на степовому кордоні не йшла й мова.

Але й ця тонка мережа спостережних загонів на пограниччі проіснувала недовго. Вже в 1587 році через напади “черкас” (свавільних українських козаків) Донецькі сторожі вирішено було скасувати, замінивши їх станицями – кінними загонами по 12 чоловік, які здійснювали розвідувальні рейди на “урочні місця”, де раніше стояли сторожі. А в часи російської Смути початку XVII століття прикордонна служба московської держави занепала, так що від прикордонних міст Путивля й Рильська, виїздили тільки “ближні” сторожі, не далі як за 15-20 верст.

Територія Бахмута у ХVII столітті

А в Придінців’ї в цей час поширився вплив українського козацтва. У середині XVII століття тут діяли свавільні козацькі загони Васька Рябухи, Семена Забузького, Григорія Торського. У складі одного з таких загонів вперше згадується Іван Богун – пізніше відомий козацький полковник, соратник Богдана Хмельницького.

У другій половині XVII століття розпочалося масове переселення з Правобережної та Лівобережної України на землі колишнього Дикого Поля, де утворилися козацькі полки Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький, а в 1685 році – найпівденніший з них Ізюмський. Разом вони склали новий історичний регіон – Слобідську Україну. З часом заселення перейшло на правий берег Дінця, й до складу Ізюмського полку ввійшли нові укріплені поселення: Маяки, Тор (теперішній Слов’янськ), Райгородок.

Наприкінці XVII століття торський козак Омелян Бирюков відкрив соляні джерела на річці Бахмут, довкола яких невдовзі з’явилося поселення козаків-солеварів. Про це через тридцять років писали місцеві жителі до Сенату, пригадуючи час і обставини заснування міста. Близько 1703 року збудована невеличка дерев’яна фортеця, приписана потім разом із її мешканцями до Ізюмського слобідського козацького полку. Саме це й було початком історії постійного поселення на місці сучасного Бахмута.

Отже, наше місто було започатковане внаслідок  української народної колонізації, а не за велінням згори. А 1571 рік в історії краю позначився лише реформою сторожової служби московської держави  за часів царя івана грозного.

Примітка. Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту “Громадськість за демократизацію”, який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО “Бахмутська Фортеця” і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Читайте також:

• Бахмутська цегла з літерою “П”: як з’явився завод Паланта
• “Не маса, а актив”: як донецькі ультраси прокладали шлях до українізації регіону
• Палац Культури у Часів Ярі: якою була історична споруда

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Одним із можливих компромісних варіантів врегулювання ситуації на Донбасі президент Володимир Зеленський раніше називав ідею створення на цій території вільної економічної зони. Такий підхід розглядався як інструмент для відновлення економіки регіону, залучення інвестицій та повернення ділової активності в умовах затяжного конфлікту. Проте, що це насправді та як працює подібна ініціатива на практиці?

Детальніше про те, як працюють вільні економічні зони, правові засади їх існування, історія та приклади успіху — в матеріалі Бахмут IN.UA

Вільні економічні зони: як працює спеціальний економічний режим

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — це частина території держави, яка вилучена із загального митного простору та функціонує за спеціальними правилами господарської діяльності. У межах таких зон діє особливий режим управління, передбачені податкові, митні та фінансові пільги, а також спрощені умови для ведення бізнесу як для національних, так і для іноземних компаній.

ВЕЗ є інструментом економічної політики, який застосовують для стимулювання інвестицій, розвитку експорту, впровадження нових технологій і розв’язання соціально-економічних проблем окремих територій. Такий підхід широко використовується у світовій практиці, зокрема в промислово розвинених країнах, державах, що розвиваються, а також у країнах із перехідною економікою.

Історія виникнення та еволюція вільних економічних зон

Перші згадки про прообрази вільних економічних зон датуються 166 роком до нашої ери. Саме тоді на острові Делос було створено порт вільної торгівлі. Подальший розвиток товарно-грошових відносин і природна спеціалізація країн у виробництві певних товарів сприяли зростанню міжнародної торгівлі.

У середньовіччі прикордонне співробітництво між регіонами стимулювало держави до впровадження митного контролю, податкових і митних зборів. Водночас будь-які обмеження породжували прагнення до їх пом’якшення або обходу. Однією з таких форм стали зовнішньоторгівельні зони, відомі як порто-франко.

У XIX–XX століттях інтерес до механізму вільних економічних зон відродився. Відправною точкою сучасного зонування став аеропорт Шеннон в Ірландії. Його економічні успіхи у 1950-х роках викликали масштабне поширення подібних зон у різних країнах світу.

Нині ВЕЗ застосовуються для забезпечення цільового соціально-економічного розвитку, ефективного використання транспортно-географічного та геополітичного положення, розв’язання проблем зайнятості населення, а також як інструмент локальних економічних експериментів.

Поняття, правовий статус та цілі ВЕЗ в Україні

В Україні спеціальні (вільні) економічні зони створюються рішенням Верховної Ради України за ініціативою Президента, Кабінету Міністрів, місцевих рад або місцевих державних адміністрацій. Для кожної ВЕЗ ухвалюється окремий закон, який визначає її статус, територію та строк функціонування.

Техніко-економічне обґрунтування створення ВЕЗ включає визначення мети, функціонального призначення та галузевої спеціалізації зони, етапів її розвитку, рівня інфраструктурного забезпечення, кадрового потенціалу, обсягів і джерел фінансування, а також режимів оподаткування, ціноутворення, митного та валютного регулювання.

ВЕЗ в Україні — це частина території держави, на якій встановлюється спеціальний правовий режим господарської діяльності та особливий порядок застосування законодавства. У межах таких зон можуть діяти пільгові митні, податкові та валютно-фінансові умови для вітчизняних та іноземних інвесторів.

Основною метою створення ВЕЗ є залучення інвестицій, розвиток підприємництва у співпраці з іноземними партнерами, збільшення експорту, постачання якісної продукції на внутрішній ринок, упровадження нових технологій та прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Іноземним працівникам гарантується право вільно переказувати за кордон доходи, отримані від роботи у ВЕЗ, включно з відсотками. Громадяни України мають право відкривати валютні рахунки як у фінансових установах ВЕЗ, так і за її межами. Працівники, незалежно від громадянства, можуть інвестувати кошти у дозволені законом види підприємницької діяльності.

Вільні економічні зони в Україні: практика та приклади

На території України функціонувало понад 20 вільних економічних зон. Серед них:

• “Азов” у Маріуполі;
• “Донецьк”;
• “Закарпаття”;
• “Інтерпорт Ковель” у Волинській області;
• “Курортополіс Трускавець” у Львівській області;
• “Миколаїв”;
• “Порто-франко” в Одесі;
• “Порт Крим”;
• “Рені”;
• “Славутич”;
• “Яворів”;
• “Сиваш” та інші.

Окрім цього, в Україні діяли території пріоритетного розвитку зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності в Автономній Республіці Крим, Волинській, Донецькій, Закарпатській, Житомирській, Луганській, Чернігівській областях, а також у Харкові та Шостці.

На початку 2020 року припинили дію спеціальні економічні зони “Інтерпорт Ковель”, “Славутич”, “Курортополіс Трускавець” і «”Яворів”, які існували протягом 20 років. 

Останнім прикладом саме створення такої зони стала ВЕЗ “Крим”, яка мала діяти до 2024 року, але припинила своє існування достроково — у 2021 році.

Чому Донбас і що стоїть за ідеєю ВЕЗ

На перший погляд, питання про Донбас у контексті вільної економічної зони може викликати подив. Регіон упродовж багатьох років залишається зоною активних бойових дій, а з 2022 року зазнав масштабних руйнувань і серйозних гуманітарних втрат. Значна частина населених пунктів та інфраструктури пошкоджена або знищена, економічна діяльність суттєво обмежена. За таких обставин ідея запровадження спеціального економічного режиму виглядає складною для реалізації.

Щоб зрозуміти походження цієї риторики, варто звернутися до довоєнного періоду. Восени 2020 року, напередодні місцевих виборів, президент Володимир Зеленський ініціював всеукраїнське опитування, яке складалося з п’яти питань. Одне з них стосувалося можливості створення вільної економічної зони на території Донецької та Луганської областей. Тоді ВЕЗ розглядалася як частина концепції так званої “м’якої реінтеграції” — спроби через економічні стимули продемонструвати переваги життя на підконтрольній Україні території та сприяти поверненню регіону в загальнодержавний простір. Водночас ця ідея не була оформлена як детальний план і залишалася переважно на рівні політичної декларації.

Під час повномасштабної війни поняття вільної економічної зони практично не використовувалося. Основні зусилля держави були спрямовані на оборону та забезпечення безпеки, а Донбас став одним із ключових театрів бойових дій. Повернення до цієї теми відбулося наприкінці 2025 року, коли стало зрозуміло, що швидкі сценарії завершення війни або повної деокупації залишаються малоймовірними в короткостроковій перспективі. У нових умовах ідея ВЕЗ набула іншого змісту: вона розглядається не стільки як економічний проєкт, скільки як один із можливих елементів пошуку формули припинення бойових дій, прийнятної для сторін конфлікту.

Досвід Європи та США

У розвинених країнах Заходу кількість вільних економічних зон перевищує 250. Близько 90 з них розташовані в Західній Європі. Переважно це вільні торгові зони в морських портах, які використовуються для обслуговування транзитних вантажів.

У Німеччині діють шість вільних портів, зокрема в Гамбурзі, Кілі, Емдені, Куксхафені, Бремерхафені та Бремені. Вільна гавань у Гамбурзі спеціалізується на суднобудуванні, судноремонті та нафтопереробці, забезпечуючи роботою близько 60 тисяч осіб.

Для Великої Британії характерні підприємницькі зони, для Швейцарії — страхові та банківські. У США налічується понад 130 ВЕЗ, серед яких домінують зони вільного підприємництва та науково-впроваджувальні зони.

Азійська модель та досвід Китаю

Особливе місце у світовій практиці займає досвід Китаю. Починаючи з початку 1980-х років, країна поступово розширювала мережу спеціальних економічних зон від невеликих територій до сотень квадратних кілометрів.

Найвідоміші зони — Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шаньтоу та Хайнань. Окрім них, у Китаї активно розвивалися зони техніко-економічного розвитку, технопарки та зона економічного розвитку “Пудун” у Шанхаї.

Китайська модель ВЕЗ стала інструментом реалізації політики «відкритих дверей», поєднуючи експортну орієнтацію, залучення іноземного капіталу та модернізацію виробництва. ВЕЗ виконують роль економічного експерименту з поступовим упровадженням ринкових механізмів.

Проте навіть в неї є “темний бік”: вони продукують високу соціальну нерівність та вимагають жорсткого державного контролю, аби пільги не використовувалися для незаконних фінансових операцій.

Ризики та негативні приклади

Попри позитивний економічний ефект, практика показує, що ВЕЗ можуть створювати й серйозні ризики. На початку 2020 року в Європейському Союзі було скасовано 82 вільні економічні зони. Причиною стали високі ризики відмивання грошей, розвитку організованої злочинності, тероризму та ухиляння від сплати податків.

За даними європейських інституцій, вільні порти використовувалися для зберігання незаконних активів — предметів мистецтва, дорогоцінного каміння, антикваріату, золота та інших цінностей.

Читайте також:

Вільна економічна зона на Донеччині: Зеленський пояснив концепцію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Невелика, але важлива для Донеччини річка Бахмутка десятиліттями формувала життя регіону, забезпечуючи водою міста, села й промисловість. Проте, зараз вона опинилася на межі повного зникнення через дії росіян в Бахмуті.

Детальніше про те, що ми знаємо про річку Бахмутку — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Бахмутка: що відомо про річку

Річка Бахмутка — одна з малих водних артерій Донеччини, яка, попри свої скромні розміри, відігравала важливу роль у житті регіону. Її протяжність становить 88 кілометрів, а басейн охоплює площу 1 680 км².

Бахмутка протікає через Горлівку, Бахмут, Соледар і Сіверськ, зрештою впадаючи в Сіверський Донець поблизу села Дронівка.

Свій початок річка бере неподалік Горлівки. У верхній течії її долина має V-подібну форму, нижче — трапецієподібну, а ширина коливається від 700 метрів до 3 кілометрів. Заплава у верхів’ї заболочена, місцями сягає 600 метрів завширшки. Річище помірно звивисте, завширшки 15–20 метрів і глибиною до 3 метрів. Похил річки становить 2,1.

Бахмутка живиться переважно сніговими та дощовими водами. Льодостав триває з грудня до березня, однак крига нестійка. Під час весняної повені у пониззі можливе затоплення територій на глибину до двох метрів. Серед приток річки — Мокра Плотва і Кам’янка з правого берега, а також Жованка і Суха з лівого.

Тваринний світ поблизу Бахмутки

Заплава Бахмутки характерна для степової зони: тут росте різнотрав’я, береги вкриті вищою водною рослинністю, а влітку мілководдя заростає лататтям і ряскою. У басейні річки мешкали дрібні ссавці — тушканчики, ховрахи, миші. Серед птахів траплялися качки, кулики, ворони, горлиці, а під час міграцій — сірі гуси та казарки. Через забруднення води чисельність риби суттєво зменшилася, однак ще зберігалися окунь, плітка, краснопірка та деякі інші види. З початку повномасштабного вторгнення — ситуація погіршилася, проте доступу до річки немає, тож не відомо чи збереглася тут живність.

Екологічний стан

Річка не є судноплавною. Її воду використовували для зрошення та технічних потреб, а на окремих ділянках облаштовані зони відпочинку. Стік Бахмутки зарегульований чотирма водосховищами та численними ставками.

Водночас екологічний стан річки залишався проблемним до початку повномасштабного вторгнення. За даними моніторингу Сіверськодонецького басейнового управління водних ресурсів, станом на 2021 рік у Бахмутку здійснювали скиди десять комунальних і промислових підприємств. Фіксувалося перевищення середньорічних концентрацій марганцю, міді, цинку, кадмію та свинцю.

Вперше про критичні зміни в Бахмутці заговорили у 2023 році, коли російські військові засипали річище річки ґрунтом, створюючи переправи для техніки. Це суттєво змінило природний ландшафт та порушило баланс річкового потоку.

Такі насипи фактично перетворюють Бахмутку на мінігреблю. Вода застоюється, течія сповільнюється, річка втрачає здатність до самоочищення. Це означає втрату біорізноманіття, порушення природного руху води та ризики для навколишніх громад.

Весною 2025 року стає дедалі помітніше — Бахмутка змінюється. На кадрах з окупованої території, оприлюднених російськими джерелами, видно — вода у річці майже не рухається, вона застоюється. Раніше це була жива водна артерія, тепер же майже ставок.

Легенди

Окрім наукових і господарських фактів, із Бахмуткою пов’язана й місцева легенда. За переказами, у давнину річка була настільки повноводною, що по ній могли ходити судна, і нібито один із човнів із золотом затонув на її дні. Після здобуття Україною незалежності іноземна компанія пропонувала розчистити річище в обмін на право забрати все знайдене, однак влада відмовилася.

Читайте також:

Як росіяни перетворюють Бахмутку в ставок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!