Бахмутські соляні шахти — це те, чим була відома громада до початку повномасштабного вторгнення. Вони зараз знаходяться під окупацією, або на лінії фронту, через що відновити видобуток солі неможливо.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Корнацьким, який розповів про те, як взагалі почався солевидобуток на території Бахмутського краю та як це робили наші предки.

Історія солевидобутку на Донеччині

Історія Бахмута та селищ з його найближчих околиць найтісніше пов’язана з мінералом, знак якого увічнений на міському гербі з 1811 року. Це — сіль, невичерпні поклади якої заховані у надрах бахмутського краю. Саме завдяки прибутковому соляному промислу на початку ХVІІI століття з’явилося постійне поселення козаків-солеварів на Бахмуті, відколи торський козак Бірюков знайшов тут соляні джерела із розсолом, міцнішим ніж у торських соляних озерах.

Згодом солеваріння становило основою економіки міста й визначало спосіб життя його мешканців наступні 80 років, поки в 1782 році уряд розпорядився про закриття солеварень через їх невигідність, спричинену надмірною витратою дров. Бахмутська сіль не витримувала конкуренції з дешевшою озерною та лиманською, яку купці довозили з Чорноморського узбережжя. В першій половині ХІХ століття не раз чинилися спроби відновити солеваріння на Бахмуті, але жодна з них не мала успіху.

Повернення до випарювання

Соляна промисловість у краї отримала новий поштовх до розвитку в 1871 році, коли були пробурені перші соляні свердловини та були знайдені величезні пласти підземної кам’яної солі. Спочатку сіль видобували звичним способом — випарюванням, але із властивими промисловій добі технічними удосконаленнями. Тоді у соляний пласт воду закачували, після чого підіймали нагору розсіл значної концентрації (24-26 %), з якого виварювали високоякісну сіль, спроможну конкурувати навіть на міжнародному ринку.

Так, на території нинішньої Бахмутської громади працював солеварний завод таганрозького купця Скараманги, збудований у 1873 році. Обладнання для підприємства було закуплене у Франції, за зразком одного з тамтешніх заводів. Потужність нового підприємства була визначена в 1800 тисяч пудів солі на рік. Завод успішно діяв до 1914 року, конкуруючи з соляними шахтами, які пропонували споживачам замість вивареної природну кам’яну сіль.

Перша соляна шахта і місцева легенда

Біля села Брянцівка (нині Соледар) в 1876-1880 роках була пробурена так звана “урядова” свердловина глибиною 233 метри, яка відкрила декілька розташованих на різній глибині шарів солі. Вже у 1879 році утворилася приватна промислова компанія на чолі з Летуновським, яка за 50 метрів від “урядової” свердловини розпочала будівництво першої в нашому краї повноцінної соляної шахти. Це була Брянцівська соляна копальня, що працювала з 1881 року й до наших днів. Нині вона входить у склад підприємства “Артемсіль”.

У 1889 році Летуновський продав шахту французькому акціонерному товариству. На прощання колишній власник обдарував з отриманого капіталу робітників і службовців значними на той час преміями, а вдячні робітники влаштували Летуновському зворушливі проводи. Столяр Єгор Попов, скульптор-самоук, наприклад, вирубав із солі фігуру щедрого господаря на повний зріст, яка й була встановлена в шахті. За однією з легенд, статуя “соляної людини”, що з початку 1960-х років експонувалася в краєзнавчому музеї в Донецьку і є портретним зображенням Летуновського.

Європейські інвестори

Французьке акціонерне товариство прагнуло монополізувати соляну галузь у регіоні. З цією метою воно скупило ще декілька шахт, а саме:

• Івановську;
• Харламівську;
• Деконську;
• Деконсько-Покровську.

Разом на ці шахти припадало 86% місцевого видобутку солі. Задля концентрації виробництва “Товариство для розробки кам’яної солі та вугілля в південній росії”, як воно стало називатися, законсервувало в 1896 році останні дві шахти, залишивши в дії найрентабельнішу — Брянцевську.

Успішну конкуренцію французам складало “Голландське товариство для розробки кам’яної солі в росії”, яке заснувало в 1885 році шахту “петро великий” на околиці Бахмута, біля станції Ступки. Усю підготовчу роботу здійснив інженер з петербурга Дмитро Чернов, який з 1881 року орендував землю під шахту, розпочав бурові розвідки й довів буріння до пласта солі. Чернов згодом займав помітне місце серед акціонерів товариства й надавав йому консультаційні послуги.

Довкола Голландського рудника виникло селище-колонія, яке поступово набувало доброустрію. Тут з’явилися:

• будинки для директорів шахти з родинами;
• бараки для робітників;
• будівля контори рудника;
• школа;
• приймальний покій із фельдшером;
• вуличне освітлення з газовими ліхтарями.

Голландські інвестори подавали приклад соціально відповідального бізнесу, дбаючи не лише про економічну вигоду, а й про добробут населення.

Як почався видобуток соди

Бахмутська сіль у ці роки бурхливого промислового розвитку краю привернула увагу й міжнародного содового концерну Сольве. Так, у 1888 році Деконсько-Покровська копальня була придбана його філією — російсько-бельгійським акціонерним товариством “Любимов, Сольве і К°”. Згодом, у 1896 році, цю шахту перекупило французьке товариство й затопило з метою ліквідації конкурента.

У 1892 році в селі Верхнє, Бахмутського повіту (нині — в межах міста Лисичанськ, Луганської області) “Любимов, Сольве і К°” відкрили Донецький содовий завод, який виробляв кальциновану соду аміачним способом. Сіль для виробництва доставляли сюди залізницею зі станції Деконської. Оскільки бельгійці мали намір постачати на ринок не тільки соду, а й кам’яну сіль, то це загрожувало інтересам французького товариства. Конфлікт був полагоджений таким чином, що французи відмовилися від будівництва власного содового заводу з тим, що содовий завод Любимова купуватиме сіль у їхньої акціонерної компанії.

Для здешевлення виробництва “Любимов, Сольве і К°” згодом придбали маєток Карфаген (поблизу села Володимирівка, що на території теперішнього Бахмутського району), де відновили власний солепромисел. Звідси, замість постійної доставки кам’яної солі залізницею, транспортували до заводу розсіл спеціально збудованим розсолопроводом. Це була одна з найбільших подібних промислових споруд у Європі. Для приведення в дію помпових станцій була збудована високовольтна електролінія довжиною 35 кілометрів.

Так європейські інвестори в кінці ХІХ та на початку ХХ століття визначали шляхи економічного розвитку нашого краю, запроваджуючи різноманітні технічні новації й нові соціальні стандарти.

Примітка. Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає погляд Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Читайте також:

• Викликали в КДБ й погрожували розправою: чому Алла Горська лякала росіян
• Місто-фортеця: бахмутський історик розповів, як правильно ставити наголос у назві
• Гіпсові шахти та Дюссельдорф: історія Artwinery

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Одним із можливих компромісних варіантів врегулювання ситуації на Донбасі президент Володимир Зеленський раніше називав ідею створення на цій території вільної економічної зони. Такий підхід розглядався як інструмент для відновлення економіки регіону, залучення інвестицій та повернення ділової активності в умовах затяжного конфлікту. Проте, що це насправді та як працює подібна ініціатива на практиці?

Детальніше про те, як працюють вільні економічні зони, правові засади їх існування, історія та приклади успіху — в матеріалі Бахмут IN.UA

Вільні економічні зони: як працює спеціальний економічний режим

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — це частина території держави, яка вилучена із загального митного простору та функціонує за спеціальними правилами господарської діяльності. У межах таких зон діє особливий режим управління, передбачені податкові, митні та фінансові пільги, а також спрощені умови для ведення бізнесу як для національних, так і для іноземних компаній.

ВЕЗ є інструментом економічної політики, який застосовують для стимулювання інвестицій, розвитку експорту, впровадження нових технологій і розв’язання соціально-економічних проблем окремих територій. Такий підхід широко використовується у світовій практиці, зокрема в промислово розвинених країнах, державах, що розвиваються, а також у країнах із перехідною економікою.

Історія виникнення та еволюція вільних економічних зон

Перші згадки про прообрази вільних економічних зон датуються 166 роком до нашої ери. Саме тоді на острові Делос було створено порт вільної торгівлі. Подальший розвиток товарно-грошових відносин і природна спеціалізація країн у виробництві певних товарів сприяли зростанню міжнародної торгівлі.

У середньовіччі прикордонне співробітництво між регіонами стимулювало держави до впровадження митного контролю, податкових і митних зборів. Водночас будь-які обмеження породжували прагнення до їх пом’якшення або обходу. Однією з таких форм стали зовнішньоторгівельні зони, відомі як порто-франко.

У XIX–XX століттях інтерес до механізму вільних економічних зон відродився. Відправною точкою сучасного зонування став аеропорт Шеннон в Ірландії. Його економічні успіхи у 1950-х роках викликали масштабне поширення подібних зон у різних країнах світу.

Нині ВЕЗ застосовуються для забезпечення цільового соціально-економічного розвитку, ефективного використання транспортно-географічного та геополітичного положення, розв’язання проблем зайнятості населення, а також як інструмент локальних економічних експериментів.

Поняття, правовий статус та цілі ВЕЗ в Україні

В Україні спеціальні (вільні) економічні зони створюються рішенням Верховної Ради України за ініціативою Президента, Кабінету Міністрів, місцевих рад або місцевих державних адміністрацій. Для кожної ВЕЗ ухвалюється окремий закон, який визначає її статус, територію та строк функціонування.

Техніко-економічне обґрунтування створення ВЕЗ включає визначення мети, функціонального призначення та галузевої спеціалізації зони, етапів її розвитку, рівня інфраструктурного забезпечення, кадрового потенціалу, обсягів і джерел фінансування, а також режимів оподаткування, ціноутворення, митного та валютного регулювання.

ВЕЗ в Україні — це частина території держави, на якій встановлюється спеціальний правовий режим господарської діяльності та особливий порядок застосування законодавства. У межах таких зон можуть діяти пільгові митні, податкові та валютно-фінансові умови для вітчизняних та іноземних інвесторів.

Основною метою створення ВЕЗ є залучення інвестицій, розвиток підприємництва у співпраці з іноземними партнерами, збільшення експорту, постачання якісної продукції на внутрішній ринок, упровадження нових технологій та прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Іноземним працівникам гарантується право вільно переказувати за кордон доходи, отримані від роботи у ВЕЗ, включно з відсотками. Громадяни України мають право відкривати валютні рахунки як у фінансових установах ВЕЗ, так і за її межами. Працівники, незалежно від громадянства, можуть інвестувати кошти у дозволені законом види підприємницької діяльності.

Вільні економічні зони в Україні: практика та приклади

На території України функціонувало понад 20 вільних економічних зон. Серед них:

• “Азов” у Маріуполі;
• “Донецьк”;
• “Закарпаття”;
• “Інтерпорт Ковель” у Волинській області;
• “Курортополіс Трускавець” у Львівській області;
• “Миколаїв”;
• “Порто-франко” в Одесі;
• “Порт Крим”;
• “Рені”;
• “Славутич”;
• “Яворів”;
• “Сиваш” та інші.

Окрім цього, в Україні діяли території пріоритетного розвитку зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності в Автономній Республіці Крим, Волинській, Донецькій, Закарпатській, Житомирській, Луганській, Чернігівській областях, а також у Харкові та Шостці.

На початку 2020 року припинили дію спеціальні економічні зони “Інтерпорт Ковель”, “Славутич”, “Курортополіс Трускавець” і «”Яворів”, які існували протягом 20 років. 

Останнім прикладом саме створення такої зони стала ВЕЗ “Крим”, яка мала діяти до 2024 року, але припинила своє існування достроково — у 2021 році.

Чому Донбас і що стоїть за ідеєю ВЕЗ

На перший погляд, питання про Донбас у контексті вільної економічної зони може викликати подив. Регіон упродовж багатьох років залишається зоною активних бойових дій, а з 2022 року зазнав масштабних руйнувань і серйозних гуманітарних втрат. Значна частина населених пунктів та інфраструктури пошкоджена або знищена, економічна діяльність суттєво обмежена. За таких обставин ідея запровадження спеціального економічного режиму виглядає складною для реалізації.

Щоб зрозуміти походження цієї риторики, варто звернутися до довоєнного періоду. Восени 2020 року, напередодні місцевих виборів, президент Володимир Зеленський ініціював всеукраїнське опитування, яке складалося з п’яти питань. Одне з них стосувалося можливості створення вільної економічної зони на території Донецької та Луганської областей. Тоді ВЕЗ розглядалася як частина концепції так званої “м’якої реінтеграції” — спроби через економічні стимули продемонструвати переваги життя на підконтрольній Україні території та сприяти поверненню регіону в загальнодержавний простір. Водночас ця ідея не була оформлена як детальний план і залишалася переважно на рівні політичної декларації.

Під час повномасштабної війни поняття вільної економічної зони практично не використовувалося. Основні зусилля держави були спрямовані на оборону та забезпечення безпеки, а Донбас став одним із ключових театрів бойових дій. Повернення до цієї теми відбулося наприкінці 2025 року, коли стало зрозуміло, що швидкі сценарії завершення війни або повної деокупації залишаються малоймовірними в короткостроковій перспективі. У нових умовах ідея ВЕЗ набула іншого змісту: вона розглядається не стільки як економічний проєкт, скільки як один із можливих елементів пошуку формули припинення бойових дій, прийнятної для сторін конфлікту.

Досвід Європи та США

У розвинених країнах Заходу кількість вільних економічних зон перевищує 250. Близько 90 з них розташовані в Західній Європі. Переважно це вільні торгові зони в морських портах, які використовуються для обслуговування транзитних вантажів.

У Німеччині діють шість вільних портів, зокрема в Гамбурзі, Кілі, Емдені, Куксхафені, Бремерхафені та Бремені. Вільна гавань у Гамбурзі спеціалізується на суднобудуванні, судноремонті та нафтопереробці, забезпечуючи роботою близько 60 тисяч осіб.

Для Великої Британії характерні підприємницькі зони, для Швейцарії — страхові та банківські. У США налічується понад 130 ВЕЗ, серед яких домінують зони вільного підприємництва та науково-впроваджувальні зони.

Азійська модель та досвід Китаю

Особливе місце у світовій практиці займає досвід Китаю. Починаючи з початку 1980-х років, країна поступово розширювала мережу спеціальних економічних зон від невеликих територій до сотень квадратних кілометрів.

Найвідоміші зони — Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шаньтоу та Хайнань. Окрім них, у Китаї активно розвивалися зони техніко-економічного розвитку, технопарки та зона економічного розвитку “Пудун” у Шанхаї.

Китайська модель ВЕЗ стала інструментом реалізації політики «відкритих дверей», поєднуючи експортну орієнтацію, залучення іноземного капіталу та модернізацію виробництва. ВЕЗ виконують роль економічного експерименту з поступовим упровадженням ринкових механізмів.

Проте навіть в неї є “темний бік”: вони продукують високу соціальну нерівність та вимагають жорсткого державного контролю, аби пільги не використовувалися для незаконних фінансових операцій.

Ризики та негативні приклади

Попри позитивний економічний ефект, практика показує, що ВЕЗ можуть створювати й серйозні ризики. На початку 2020 року в Європейському Союзі було скасовано 82 вільні економічні зони. Причиною стали високі ризики відмивання грошей, розвитку організованої злочинності, тероризму та ухиляння від сплати податків.

За даними європейських інституцій, вільні порти використовувалися для зберігання незаконних активів — предметів мистецтва, дорогоцінного каміння, антикваріату, золота та інших цінностей.

Читайте також:

Вільна економічна зона на Донеччині: Зеленський пояснив концепцію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Невелика, але важлива для Донеччини річка Бахмутка десятиліттями формувала життя регіону, забезпечуючи водою міста, села й промисловість. Проте, зараз вона опинилася на межі повного зникнення через дії росіян в Бахмуті.

Детальніше про те, що ми знаємо про річку Бахмутку — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Бахмутка: що відомо про річку

Річка Бахмутка — одна з малих водних артерій Донеччини, яка, попри свої скромні розміри, відігравала важливу роль у житті регіону. Її протяжність становить 88 кілометрів, а басейн охоплює площу 1 680 км².

Бахмутка протікає через Горлівку, Бахмут, Соледар і Сіверськ, зрештою впадаючи в Сіверський Донець поблизу села Дронівка.

Свій початок річка бере неподалік Горлівки. У верхній течії її долина має V-подібну форму, нижче — трапецієподібну, а ширина коливається від 700 метрів до 3 кілометрів. Заплава у верхів’ї заболочена, місцями сягає 600 метрів завширшки. Річище помірно звивисте, завширшки 15–20 метрів і глибиною до 3 метрів. Похил річки становить 2,1.

Бахмутка живиться переважно сніговими та дощовими водами. Льодостав триває з грудня до березня, однак крига нестійка. Під час весняної повені у пониззі можливе затоплення територій на глибину до двох метрів. Серед приток річки — Мокра Плотва і Кам’янка з правого берега, а також Жованка і Суха з лівого.

Тваринний світ поблизу Бахмутки

Заплава Бахмутки характерна для степової зони: тут росте різнотрав’я, береги вкриті вищою водною рослинністю, а влітку мілководдя заростає лататтям і ряскою. У басейні річки мешкали дрібні ссавці — тушканчики, ховрахи, миші. Серед птахів траплялися качки, кулики, ворони, горлиці, а під час міграцій — сірі гуси та казарки. Через забруднення води чисельність риби суттєво зменшилася, однак ще зберігалися окунь, плітка, краснопірка та деякі інші види. З початку повномасштабного вторгнення — ситуація погіршилася, проте доступу до річки немає, тож не відомо чи збереглася тут живність.

Екологічний стан

Річка не є судноплавною. Її воду використовували для зрошення та технічних потреб, а на окремих ділянках облаштовані зони відпочинку. Стік Бахмутки зарегульований чотирма водосховищами та численними ставками.

Водночас екологічний стан річки залишався проблемним до початку повномасштабного вторгнення. За даними моніторингу Сіверськодонецького басейнового управління водних ресурсів, станом на 2021 рік у Бахмутку здійснювали скиди десять комунальних і промислових підприємств. Фіксувалося перевищення середньорічних концентрацій марганцю, міді, цинку, кадмію та свинцю.

Вперше про критичні зміни в Бахмутці заговорили у 2023 році, коли російські військові засипали річище річки ґрунтом, створюючи переправи для техніки. Це суттєво змінило природний ландшафт та порушило баланс річкового потоку.

Такі насипи фактично перетворюють Бахмутку на мінігреблю. Вода застоюється, течія сповільнюється, річка втрачає здатність до самоочищення. Це означає втрату біорізноманіття, порушення природного руху води та ризики для навколишніх громад.

Весною 2025 року стає дедалі помітніше — Бахмутка змінюється. На кадрах з окупованої території, оприлюднених російськими джерелами, видно — вода у річці майже не рухається, вона застоюється. Раніше це була жива водна артерія, тепер же майже ставок.

Легенди

Окрім наукових і господарських фактів, із Бахмуткою пов’язана й місцева легенда. За переказами, у давнину річка була настільки повноводною, що по ній могли ходити судна, і нібито один із човнів із золотом затонув на її дні. Після здобуття Україною незалежності іноземна компанія пропонувала розчистити річище в обмін на право забрати все знайдене, однак влада відмовилася.

Читайте також:

Як росіяни перетворюють Бахмутку в ставок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!