Main menu

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

IMG 0718 cbf80 121aaКоли одне з найбільших в Європі підприємств по видобутку солі «Артемсіль» під ворожим огнем рашистів зупинило свою роботу, згадуємо з чого почався солевидобуток на території Бахмутського краю. Детальну інформацію про історію розвитку технології виробництва надав завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. Дізнавайтесь історію і перевіряйте себе у тесті.

Історія Бахмута і його найближчих околиць найтісніше пов’язана з мінералом, знак якого увічнений на міському гербі з 1811 року. Це – сіль, невичерпні поклади якої заховані у надрах бахмутського краю. Саме завдяки прибутковому соляному промислу на початку ХVІІІ століття з’явилося  постійне поселення козаків-солеварів на Бахмуті, відколи торський козак Бирюков знайшов тут соляні джерела із розсолом, міцнішим ніж у торських соляних озерах.

Солеваріння становило основу економіки міста й визначало спосіб життя його мешканців наступні 80 років, поки в 1782 році уряд розпорядився про закриття солеварень через їх невигідність, спричинену надмірною витратою дров. Бахмутська сіль не витримувала конкуренції з дешевшою озерною та лиманською, яку купці довозили з Чорноморського узбережжя. В першій половині ХІХ століття не раз чинилися спроби відновити солеваріння на Бахмуті, але жодна з них не мала успіху.

 

Повернення до випарювання

Соляна  промисловість у краї дістала новий поштовх до розвитку, коли в 1871 році були пробурені перші соляні свердловини й були розвідані пласти підземної кам’яної солі. Спочатку сіль видобували звичним способом – випарюванням, але із властивими промисловій добі технічними удосконаленнями. Тепер воду закачували у соляний пласт насосами й піднімали нагору розсіл значної концентрації (24 – 26 %), з якого виварювали високоякісну сіль, спроможну конкурувати навіть на міжнародному ринку.

Так працював солеварний завод таганрозького купця Скараманги, збудований на околиці Бахмута в 1873 році. Обладнання для підприємства було закуплене у Франції, за зразком одного з тамтешніх заводів. Потужність нового підприємства була визначена в 1800 тисяч пудів солі на рік. Завод успішно діяв до 1914 року, конкуруючи з соляними шахтами, які пропонували споживачам замість вивареної природну кам’яну сіль.

Перша соляна шахта і місцева легенда

Біля села Брянцівка (нині – місто Соледар) в 1876 – 1880 роках була пробурена так звана «урядова» свердловина глибиною 233 метри, яка відкрила декілька розташованих на різній глибині шарів солі. А вже у 1879 році утворилася приватна промислова компанія на чолі з Летуновським, яка за 50 метрів від «урядової» свердловини розпочала будівництво першої в нашому краї соляної шахти. Це була Брянцівська соляна копальня, що працювала з 1881 року й до наших днів (в радянський час – під назвою «Шахта № 1 ім. К. Лібкнехта», нині – у складі підприємства «Артемсіль»).

У 1889 році Летуновський продав шахту французькому акціонерному товариству. На прощання колишній власник обдарував з отриманого капіталу робітників і службовців значними як на той час сумами грошей, а вдячні робітники влаштували Летуновському зворушливі проводи. Столяр Єгор Попов, скульптор-самоук, вирубав із солі фігуру щедрого господаря на повний зріст, яка й була встановлена в шахті. За однією з легенд, статуя «соляної людини», що з початку 1960-х років експонувалася в краєзнавчому музеї в Донецьку (нині – на непідконтрольній Україні території), і є портретним зображенням Летуновського.

280899693 744473599907378 880427149696890490 n 1ca8f

«Соляна людина» в експозиції краєзнавчого музею в Донецьку

Європейські інвестори

Французьке акціонерне товариство прагнуло монополізувати соляну галузь у регіоні. З цією метою воно скупило ще декілька шахт: Івановську, Харламівську, Деконську й Деконсько-Покровську. Разом на ці п’ять шахт припадало 86 % місцевого видобутку солі. Задля концентрації виробництва «Товариство для розробки кам’яної солі та вугілля в Південній Росії», як воно стало називатися, законсервувало в 1896 році останні дві шахти, залишивши в дії найрентабельнішу – Брянцевську.

Успішну конкуренцію французам складало «Голландське товариство для розробки кам’яної солі в Росії», яке заснувало в 1885 році шахту «Петро Великий» на околиці Бахмута, біля станції Ступки. Усю підготовчу роботу здійснив інженер з Петербурга Дмитро Чернов, який з 1881 року орендував землю під шахту, розпочав бурові розвідки й довів буріння до пласта солі. Чернов і згодом займав помітне місце серед акціонерів товариства й надавав йому консультаційні послуги.

Довкола Голландського рудника виникло селище-колонія, яке поступово набувало благоустрою. Тут з’явилися будинки для директорів шахти з родинами, бараки для робітників, будівля контори рудника, школа й приймальний покій із фельдшером, вуличне освітлення з газовими ліхтарями. Голландські інвестори подавали приклад соціально відповідального бізнесу, дбаючи не лише про економічну вигоду, а й про добробут населення.

282279790 359367059415782 5939046431354467191 n ceb7d

Візит на шахту Петро Великий членів правління «Голландського товариства для розробки кам’яної солі в Росії». 1900 р.

283573266 575447277337579 5760620153799856199 n 73e11

Шахта Петро Великий біля станції Ступки

До солі і сода

Бахмутська сіль у ці роки бурхливого промислового розвитку краю привернула увагу й міжнародного содового концерну Сольве. У 1888 році Деконсько-Покровська копальня була придбана його філією – російсько-бельгійським акціонерним товариством «Любимов, Сольве і К°». Згодом, у 1896 році, цю шахту перекупило французьке товариство й затопило з метою ліквідації конкурента.

У 1892 році в селі Верхнє Бахмутського повіту (нині – в межах міста Лисичанськ Луганської області) «Любимов, Сольве і К°» відкрили Донецький содовий завод, який виробляв кальциновану соду аміачним способом. Сіль для виробництва доставляли сюди залізницею зі станції Деконської. Оскільки бельгійці мали намір постачати на ринок не тільки соду, а й кам’яну сіль, то це загрожувало інтересам французького товариства. Конфлікт був полагоджений таким чином, що французи відмовилися від будівництва власного содового заводу з тим, що содовий завод Любимова купуватиме сіль у їхньої акціонерної компанії.

283496485 669506584144871 4719197571008369440 n e7131

Донецький содовий завод Товариства «Любимов, Сольве і К°»

Для здешевлення виробництва «Любимов, Сольве і К°» згодом придбали маєток Карфаген (поблизу села Володимирівка теперішнього Бахмутського району), де відновили власний солепромисел. Звідси, замість доставки кам’яної солі залізницею, транспортували до заводу розсіл спеціально збудованим розсолопроводом. Це була одна з найбільших подібних промислових споруд у Європі. Для приведення в дію насосних станцій була збудована високовольтна електролінія довжиною 35 км.

Так європейські інвестори в кінці ХІХ – на початку ХХ століття визначали шляхи економічного розвитку нашого краю, запроваджуючи різноманітні технічні новації й нові соціальні стандарти.

Головне фото Іван Сидоров. Туристичний маршрут одної з найдавніших коаплен можна подивитись за посиланням.

Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.