Яскравим явищем у культурному житті повітового міста Бахмута під час Української революції 1917 – 1921 років став вихід журналу «Вільні думки», що був друкованим органом гуртка Бахмутської української шкільної молоді. Саме до нього наш земляк, молодий Володимир Сосюра, подав свій патріотичний вірш «Чи вже не пора…», який вважав своїм літературним дебютом. Про це видання, яке тривалий час вважалося втраченим, розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.

Спогад про першопублікацію сосюриного вірша в Бахмуті спричинив зацікавлення дослідників до її джерела, бахмутського учнівського журналу 1918 рок, у зазначеного в спогаді під назвою «Вільна Думка». Відомий краєзнавець Донеччини Валерій Романько, досліджуючи ранній період творчості Сосюри, відзначав: «На жаль, ні в архівах Артемівська (колишнього Бахмута), ні в інших архівах України чи за кордоном поки що не віднайдено журналу «Вільна думка».

Про те, що в Бахмуті в 1918 році розпочав виходити журнал «Вільна думка», в першому і єдиному номері якого надрукований вірш В. Сосюри «Чи вже не пора…», згадував у середині 1990-х років відомий місцевий краєзнавець Валентин Замковий (1911 – 2003). На той час він вже мав точніші відомості про цей часопис та вірогідне місцезнаходження його збережених примірників, але, ймовірно, не встиг скористатися цими відомостями в своїй пошуковій роботі.

Сад Чепурковського в Бахмуті. Десь тут у 1917 році містився будинок Українського клубу. Листівка з фондів Бахмутського краєзнавчого музею.

Обкладинка першого й єдиного номера бахмутського журналу «Вільні думки» (1918). Національна історична бібліотека України.

У фондах Бахмутського краєзнавчого музею зберігаються листи, адресовані Валентину Замковому видатним українським бібліографом й книгознавцем Федором Максименком (1897 – 1983). У перші пореволюційні роки Максименко працював інспектором бібліотечної справи при Бахмутському відділі народної освіти, у 1919 – 1920 роках керував Бахмутською міською бібліотекою й першим у Донбасі педагогічним музеєм, а наступні два роки завідував Костянтинівською районною бібліотекою. Протягом багатьох років збирав матеріали до краєзнавчої бібліографії України, і, зокрема, Донеччини. В повоєнні роки Максименко працював у науковій бібліотеці Львівського університету, яка нині носить його ім’я.

Листування Ф. Максименка з В. Замковим тривало з червня 1980 до лютого 1981 року, й стало для артемівського краєзнавця, за його словами, «криницею знань з історії Бахмута». В шести листах патріарха українського книгознавства містяться відомості про багато місцевих імен і подій. Серед бахмутських періодичних видань, які він колись мав у своїй особистій бібліотеці, згадуються «Вільні думки» – літературно-просвітній журнал, який видавав гурток Бахмутської української молоді за редакцією Гната Побігайла. Перший номер журналу вийшов у Бахмуті в січні 1918 р., більше не виходило. «Між іншими матеріалами були вірші В. Сусюри, як він тоді підписувався. Переданий також до Москви, а м.б. до Київської іст. б-ки». В одному з наступних листів – уточнення: «Вільні думки (єдиний №) в 1950-х рр. я передав, здається, в історичну б-ку, або до Москви, або до Києва».

Бахмутянин Федір Максименко, видатний український бібліограф, якому завдячуємо збереженням раритетного номера «Вільні думки».

Пошук за електронним каталогом Національної історичної бібліотеки України виявив, що в її фондах зберігається примірник бахмутського журналу «Вільні думки», ймовірно, переданий туди Максименком. Журнал на 16 сторінках у сірій паперовій обкладинці містить на титульному аркуші автограф, напевне, колишнього власника «В. Данилевич».

Вихідні дані свідчать, що журнал був надрукований у бахмутській друкарні Г.В. Піпко. На останній сторінці – прізвища редактора (Гнат Побігайло) та його помічника (І. Мороз) і подяка Українському Клубу за сприяння коштами у справі видання журналу. Перший і останній номер «Вільних думок» розпочинається вступною статтею «Од редактора». В ній сформульована мета, яку ставили перед собою ініціатори видання: «пробуджувати українську молодь зі сна, давати їй моральних сил в ідейній праці свому народові, організовувати її в єдину міцну спілку».

Поетична творчість В. Сосюри, крім згадуваного вірша «Чи вже не пора…», представлена на сторінках «Вільних думок» невідомою досі ліричною мініатюрою «Вечір». Надрукований також вірш Гриця Скорохода «Не ріс я, а мучивсь. Усе переносив…» з присвятою В. Скороходу. Розділ художньої прози в журналі складають етюди Гната Побігайла «Вечірня мелодія» та І. М. (здогадно, Івана Мороза) «Од і до».

Сторінка журналу з віршем В. Сосюри «Вечір»

Статті, надруковані в журналі, присвячені злободенним тоді питанням шкільної реформи та самоорганізації учнів-українців. Це відозва Ол. Вержбицького «До українців-учнів» та О. В. (можливо, того ж Ол. Вержбицького) «Шкільні організації українців міста Києва»», Ів. Мороза «Реформа середніх шкіл» і підписана криптонімом М. «Наш «Закон Божий». Псевдонімом «Батіг» підписаний фейлетон «Дедеркальська учительська семінарія і духовна школа». Завершується номер публікацією «Статуту Гуртка української шкільної молоді Бахмута». У розділі «Хроніка» подано звістки про утворення вищих українських шкіл та розвиток учнівського й студентського руху в різних регіонах України.

Принаймні двох авторів «Вільних думок» зустрічаємо вже в радянські часи на сторінках бахмутського журналу «Голос печатника», де в березневому «шевченківському» номері за 1924 рік надруковані поруч стаття Г. Скорохода «До 63-х роковин смерті Тараса Григоровича Шевченка» і його ж вірш «Т.Г. Шевченкові» та статті Ол. Вержбицького «Соціальні моменти в творах Шевченка» й «Шевченко й жіноцтво». Вірші Гриця Скорохода знаходяться і в інших номерах цього журналу.

Попри наївність змісту більшості творів, друкованих у часописі Бахмутського гуртка української учнівської молоді, та невправність літературного пера юних авторів, журнал «Вільні думки» заслуговує уваги читача як пам’ятка культури та історії національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років у нашому краї. У 2015 році Бахмутський краєзнавчий музей та місцевий осередок Національної спілки краєзнавців України здійснили перевидання першого й єдиного номера цього журналу за примірником, який зберігається в Національній історичній бібліотеці України, зі збереженням мовних особливостей оригіналу.

«Журнал Вільні думки» – обкладинка перевидання 2015 року

Читайте також:

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

Гнат Побігайло – шлях від редактора україномовного журналу в Бахмуті до еміграції

Вже близько ворожая сила, вона вже підходить до нас: перший вірш Володимира Сосюри в Бахмуті

Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

У проросійських телеграм-каналах поширюється допис, у якому стверджують, що в Україні нібито “узаконили викрадення дітей”, а поліція “викрадає дітей у батьків” із прифронтових міст — зокрема Краматорська, Дружківки та Слов’янська. Росіяни звинувачують державу у торгівлі неповнолітніми та використовують конспірологічні твердження без жодних доказів.

Чому, ці заяви не відповідають дійсності і що відбувається насправді, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Викрадення дітей”

На пропагандистських ресурсах поширюють допис з маніпулятивним текстом, в якому стверджують, що в Україні нібито “узаконили відбір дітей”, а поліція “забирає їх у батьків” у прифронтових містах — зокрема у Краматорську, Дружківці та Слов’янську. Ці повідомлення з’являються саме в ті періоди, коли триває евакуація цивільних з небезпечних громад Донеччини, території яких обстрілює противник. Жодних офіційних документів про кіднепінг (ред. з англ. kidnapping) — викрадення дітей — росіяни не надають, й саме поняття кіднепінг трактують на свій лад.

Що таке кіднепінг насправді? Це викрадення дитини з метою шантажу, отримання викупу. Вперше термін “Кіднепінґ” використано 1673 року для опису “викрадання дітей у рабство в американських колоніях”.

В Україні немає закону, який дозволяє забирати дітей у батьків без підстав. Росіяни використовують підміну понять, коли говорять про нібито “викрадення дітей”. Насправді йдеться про механізм примусової евакуації дітей із зон активних бойових дій винятково з метою збереження їхнього життя. Така евакуація застосовується тоді, коли:

• за наявності постійної загрози життю;
• за рішенням військових адміністрацій;
• батьки відмовляються вивозити дитину з небезпечної зони, тим самим наражаючи її на небезпеку.

Це не “викрадення”, а вимушений захід безпеки, який передбачає тимчасове переміщення дитини разом з опікунами або у супроводі соціальних служб, аби уберегти її життя.

Що відбувається насправді?

З території Донеччини триває евакуація цивільних через майже щоденні російські обстріли. З початку повномасштабного вторгнення російські війська неодноразово вбивали дітей внаслідок ракетних ударів та артобстрілів по мирних містах. Павло Угровецький, керівник Донецької обласної прокуратури, у грудні 2025 року повідомив, що з 24 лютого 2022 року окупанти вбили 4 472 мирних жителів Донеччини, зокрема 279 дітей. Ще 8571 людина отримала поранення.

Якщо говорити за Бахмут, то за даними СБУ, з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну в Бахмуті загинули 271 цивільна особа. Серед них четверо — це діти. Серед постраждалих налічуються 621 цивільна особа. 17 серед них — це діти.

Донеччина залишається однією з найбільш обстрілюваних областей. Російська армія регулярно завдає ударів по цивільній інфраструктурі, у тому числі по житлових кварталах.

Тим часом російська федерація запускає паралельну інформаційну кампанію, щоб:

• переконати батьків не вивозити дітей;
• залишити цивільних у зоні вогню;
• створити картинку “гуманітарної катастрофи” для власної пропаганди.

У яких умовах живуть діти, яких росіяни вивезли на окуповані чи підконтрольні їм тимчасово території, невідомо.

До теми:

Відновлено рух на пошкодженій залізничній ділянці в Лозовій: чи можна звідти дістатися до Краматорська

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

17 лютого росіяни “святкують” день “звільнення Авдіївки”. Авдіївка до повномасштабного вторнення була великим промисловим містом. Тут працювали металургійні підприємства, також було розвинене виробництво будівельних матеріалів. До війни в Авдіївці проживали понад 30 тисяч людей. Та все змінила повномасштабна війна. На сьогодні місто окуповане росіянами, які знищили майже всю інфраструктуру.

Як зараз живе Авдіївка та що окупаційна влада каже про її відбудову, розповідає “Бахмут IN.UA”.

Авдіївка до війни

Авдіївка була одним із промислових центрів Донеччини. Головним промисловим підприємством міста був Авдіївський коксохімічний завод, який вважався найбільшим в Європі виробником коксу, сірчаної кислоти та мінеральних добрив. Також у місті діяли й менші підприємства — електромеханічний комбінат, кар’єр з видобутку кварцового піску, завод залізобетонних конструкцій, кондитерський та ковбасний виробничі цехи тощо.

До повномасштабної війни в Авдіївці проживали 31 392 людини (дані на 1 січня 2022 року). Вони мешкали у восьми житлових масивах.

Для комфортного проживання людей у місті розвивалася соціальна сфера. Працювали три медзаклади, сім шкіл, професійно-технічне училище.

Одним із головних культурних осередків Авдіївки був Палац культури АКХЗ. У різних його секціях та гуртках займалися близько 3 тисяч людей.

Також в Авдіївці були різні зони для активного відпочинку: стадіон “Хімік”, Голубі озера, сосновий бір і дубовий ліс на околиці міста.

Авдіївка в окупації

З 17 лютого 2024 року Авдіївка окупована військами рф. Місто було практично зруйноване в ході бойових дій. За словами начальника Авдіївської міської військової адміністрації Віталія Барабаша, руйнування в місті наближені до 100%.

“Місто залишилось в руїнах. Жодної вцілілої будівлі не було. Руйнування по самому місту наближені до 100%. Всі будівлі — як адмінбудівлі, так і житловий фонд, — інфраструктура, всі комунікації були зруйновані”, — розповів очільник міста в ефірі телемарафону “Єдині новини”.

Віталій Барабаш зазначив, що на момент відступу ЗСУ в Авдіївці залишалися близько 700 людей. Станом на липень 2024 року місцеве населення зменшилось до 400-450 осіб.

Саме місцеві жителі брали участь у ліквідації наслідків руйнувань. За 5 тисяч рублів вони розбирали завали, проїзні дороги та намагалися відновлювати комунальну інфраструктуру.

Також відомі факти, коли окупанти посилали авдіївців на війну під прапором росії. За даними Віталія Барабаша, близько 100 чоловіків з Авдіївки взяли в лави російської армії. Хоч це й були не навчені військові, вони були потрібні окупантам через знання навколишньої території.

“Протягом перших двох тижнів більше 100 чоловіків з міста просто зникли. Це люди соціально незабезпечені, пияки. Згодом під Очеретиним їх вже брали в полон. Вони були майже без зброї, не навчені, просто їх брали як гарматне м’ясо. Їх брали, оскільки вони місцеві і знають територію”, — розповів Віталій Барабаш.

Відбудова Авдіївки: що кажуть окупанти

Майже одразу після захоплення Авдіївки до міста почали приїжджати чиновники з росії і “днр”. Вони проводили зустрічі з місцевими мешканцями, під час яких давали багато обіцянок про відновлення міста.

Наприклад, одним із перших в місто приїхав віцепрем’єр рф марат хуснуллін. Він зазначив, що в першу чергу в місті будуть відновлені комунальні послуги: електро- і водопостачання.

Та цього за майже рік окупації міста так і не сталося. Про це вже в листопаді 2024 року заявив той же марат хуснуллін. Тепер росіяни планують відновлювати комунальні послуги не по всьому місту, а спочатку в одному “невеликому кварталі”. Вже після цього будуть думати за все місто.

Щодо відновлення житла, то і в цьому напрямку немає значних просувань. Судячи із заяв ватажка “днр” дениса пушиліна, відновлення житлового фонду хотіли розпочати одразу після захоплення міста. У березні 2024 року він заявив, що першочергово будуть відновлені 19 багатоповерхівок.

Однак, і ці плани окупанти не реалізували. Станом на листопад 2024 року окупаційна влада відзвітувала про один “відновлений” будинок на 40 квартир. Він розташований на бульварі Шевченка, 6. Квартири, нібито, заселять у грудні. Про це навіть зняли цілий пропагандистський сюжет. Пушилін особисто приїхав в Авдіївку і поспілкувався з людьми, які, нібито, отримають тут житло. Ремонт у квартирах, як видно на відео, мінімальний.

Також у листопаді пушилін зазначав у своєму відеозверненні, що в Авдіївці, нібито, відновлюють сім будинків. Заселити їх планують “у найближчому майбутньому”, коли саме — не уточнив. Також він зазначив, що “днр” займається відбудовою приватних житлових будинків. Але роботі в цьому напрямку, нібито, заважають ЗСУ. Пушилін звинуватив українських військових у тому, що вони провели “багатогодинний обстріл”, щоб “зробити окупантам неприємно”.

Також пушилін зазначив, що до “відновлюваних” робіт залучають місцевих жителів. Люди, чиї будинки були зруйновані, прибирають вулиці і прибудинкові території.

Наразі люди, які залишилися в Авдіївці, вимушені радіти звичним речам. Оскільки вся інфраструктура зруйнована, в місті не працюють магазини. Лише у червні окупантам вдалося налагодити роботу “автолавки” в місті. Люди вимушені купувати продукти за розкладом і лише з того асортименту, що їм привозять.

Якщо з відновленням житла і інфраструктури в Авдіївці складно, то пропаганда і зросійщенця авдіївців проходять активними темпами. Місцевим жителям майже одразу почали видавати сім-картки мобільної мережі “фенікс”, що працює в “днр”, російські паспорти, російську прописку та банківські картки. Також людям, нібито, “дали можливість голосувати на виборах президента росії”.

Зараз в Авдіївці облаштували ще й пункт розміщення людей, що були вивезені з нещодавно окупованих населених пунктів. Сюди звозять людей з Селидового, Українська, Гродівки та інших населених пунктів Покровського району. Про умови в цих пунктах нічого не відомо, окупанти не надають інформації.

Гуманітарну допомогу людям часто надають не влада “днр”, а волонтери з росії та білорусі. Російські регіони, нібито, ще й вкладаються у “відбудову” Авдіївки. Але й додаткові кошти, які нібито виділяє росія, не можуть пришвидшити відбудову.

Мародерство в Авдіївці

Натомість самі окупанти займаються грабунком того, що вціліло. Як повідомляв Центр громадського спротиву, в Авдіївці були зафіксовані випадки, коли росіяни вивозили металобрухт із залишків знищеного ними коксохімічного заводу. Його везли до порту в Маріуполі. Дохід від реалізації металу отримали фірми-підрядники дениса пушиліна.

При цьому сам пушилін зазначав, що коксохімічний завод постраждав “не критично”.

Також окупанти грабували частково вцілілі квартири в Авдіївці. Журналіст Денис Казанський опублікував відео, на якому окупант розповідає жінці Ларисі, що в квартирах людей є “телевізори і чого тільки немає”. За його словами, “сюди треба вантажну електричку, щоб все це забрати”.

Жодної відповідальності за це окупанти не отримали. Окупаційна влада мовчить про випадки мародерства і ніяк їх не коментує. Вони роблять вигляд, що цієї проблеми просто не існує.

Читайте також:

• “Немає житла, обіцяних пільг і необхідних ліків”: бахмутянка розповіла про складнощі життя в росії
• “Хотів знайти вцілілий будинок”: пушилін поскаржився на Вугледар
• Фотофейк: в Авдіївці біля пам’ятника воїнам-землякам встановили знак “До росії — 0 км”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!