Яскравим явищем у культурному житті повітового міста Бахмута під час Української революції 1917 – 1921 років став вихід журналу «Вільні думки», що був друкованим органом гуртка Бахмутської української шкільної молоді. Саме до нього наш земляк, молодий Володимир Сосюра, подав свій патріотичний вірш «Чи вже не пора…», який вважав своїм літературним дебютом. Про це видання, яке тривалий час вважалося втраченим, розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.

Спогад про першопублікацію сосюриного вірша в Бахмуті спричинив зацікавлення дослідників до її джерела, бахмутського учнівського журналу 1918 рок, у зазначеного в спогаді під назвою «Вільна Думка». Відомий краєзнавець Донеччини Валерій Романько, досліджуючи ранній період творчості Сосюри, відзначав: «На жаль, ні в архівах Артемівська (колишнього Бахмута), ні в інших архівах України чи за кордоном поки що не віднайдено журналу «Вільна думка».

Про те, що в Бахмуті в 1918 році розпочав виходити журнал «Вільна думка», в першому і єдиному номері якого надрукований вірш В. Сосюри «Чи вже не пора…», згадував у середині 1990-х років відомий місцевий краєзнавець Валентин Замковий (1911 – 2003). На той час він вже мав точніші відомості про цей часопис та вірогідне місцезнаходження його збережених примірників, але, ймовірно, не встиг скористатися цими відомостями в своїй пошуковій роботі.

Сад Чепурковського в Бахмуті. Десь тут у 1917 році містився будинок Українського клубу. Листівка з фондів Бахмутського краєзнавчого музею.

Обкладинка першого й єдиного номера бахмутського журналу «Вільні думки» (1918). Національна історична бібліотека України.

У фондах Бахмутського краєзнавчого музею зберігаються листи, адресовані Валентину Замковому видатним українським бібліографом й книгознавцем Федором Максименком (1897 – 1983). У перші пореволюційні роки Максименко працював інспектором бібліотечної справи при Бахмутському відділі народної освіти, у 1919 – 1920 роках керував Бахмутською міською бібліотекою й першим у Донбасі педагогічним музеєм, а наступні два роки завідував Костянтинівською районною бібліотекою. Протягом багатьох років збирав матеріали до краєзнавчої бібліографії України, і, зокрема, Донеччини. В повоєнні роки Максименко працював у науковій бібліотеці Львівського університету, яка нині носить його ім’я.

Листування Ф. Максименка з В. Замковим тривало з червня 1980 до лютого 1981 року, й стало для артемівського краєзнавця, за його словами, «криницею знань з історії Бахмута». В шести листах патріарха українського книгознавства містяться відомості про багато місцевих імен і подій. Серед бахмутських періодичних видань, які він колись мав у своїй особистій бібліотеці, згадуються «Вільні думки» – літературно-просвітній журнал, який видавав гурток Бахмутської української молоді за редакцією Гната Побігайла. Перший номер журналу вийшов у Бахмуті в січні 1918 р., більше не виходило. «Між іншими матеріалами були вірші В. Сусюри, як він тоді підписувався. Переданий також до Москви, а м.б. до Київської іст. б-ки». В одному з наступних листів – уточнення: «Вільні думки (єдиний №) в 1950-х рр. я передав, здається, в історичну б-ку, або до Москви, або до Києва».

Бахмутянин Федір Максименко, видатний український бібліограф, якому завдячуємо збереженням раритетного номера «Вільні думки».

Пошук за електронним каталогом Національної історичної бібліотеки України виявив, що в її фондах зберігається примірник бахмутського журналу «Вільні думки», ймовірно, переданий туди Максименком. Журнал на 16 сторінках у сірій паперовій обкладинці містить на титульному аркуші автограф, напевне, колишнього власника «В. Данилевич».

Вихідні дані свідчать, що журнал був надрукований у бахмутській друкарні Г.В. Піпко. На останній сторінці – прізвища редактора (Гнат Побігайло) та його помічника (І. Мороз) і подяка Українському Клубу за сприяння коштами у справі видання журналу. Перший і останній номер «Вільних думок» розпочинається вступною статтею «Од редактора». В ній сформульована мета, яку ставили перед собою ініціатори видання: «пробуджувати українську молодь зі сна, давати їй моральних сил в ідейній праці свому народові, організовувати її в єдину міцну спілку».

Поетична творчість В. Сосюри, крім згадуваного вірша «Чи вже не пора…», представлена на сторінках «Вільних думок» невідомою досі ліричною мініатюрою «Вечір». Надрукований також вірш Гриця Скорохода «Не ріс я, а мучивсь. Усе переносив…» з присвятою В. Скороходу. Розділ художньої прози в журналі складають етюди Гната Побігайла «Вечірня мелодія» та І. М. (здогадно, Івана Мороза) «Од і до».

Сторінка журналу з віршем В. Сосюри «Вечір»

Статті, надруковані в журналі, присвячені злободенним тоді питанням шкільної реформи та самоорганізації учнів-українців. Це відозва Ол. Вержбицького «До українців-учнів» та О. В. (можливо, того ж Ол. Вержбицького) «Шкільні організації українців міста Києва»», Ів. Мороза «Реформа середніх шкіл» і підписана криптонімом М. «Наш «Закон Божий». Псевдонімом «Батіг» підписаний фейлетон «Дедеркальська учительська семінарія і духовна школа». Завершується номер публікацією «Статуту Гуртка української шкільної молоді Бахмута». У розділі «Хроніка» подано звістки про утворення вищих українських шкіл та розвиток учнівського й студентського руху в різних регіонах України.

Принаймні двох авторів «Вільних думок» зустрічаємо вже в радянські часи на сторінках бахмутського журналу «Голос печатника», де в березневому «шевченківському» номері за 1924 рік надруковані поруч стаття Г. Скорохода «До 63-х роковин смерті Тараса Григоровича Шевченка» і його ж вірш «Т.Г. Шевченкові» та статті Ол. Вержбицького «Соціальні моменти в творах Шевченка» й «Шевченко й жіноцтво». Вірші Гриця Скорохода знаходяться і в інших номерах цього журналу.

Попри наївність змісту більшості творів, друкованих у часописі Бахмутського гуртка української учнівської молоді, та невправність літературного пера юних авторів, журнал «Вільні думки» заслуговує уваги читача як пам’ятка культури та історії національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років у нашому краї. У 2015 році Бахмутський краєзнавчий музей та місцевий осередок Національної спілки краєзнавців України здійснили перевидання першого й єдиного номера цього журналу за примірником, який зберігається в Національній історичній бібліотеці України, зі збереженням мовних особливостей оригіналу.

«Журнал Вільні думки» – обкладинка перевидання 2015 року

Читайте також:

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

Гнат Побігайло – шлях від редактора україномовного журналу в Бахмуті до еміграції

Вже близько ворожая сила, вона вже підходить до нас: перший вірш Володимира Сосюри в Бахмуті

Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

21 липня 2026 року Олександра Сирського офіційно усунули від виконання посадових обов’язків Головнокомандувача ЗСУ. Цьому кадровому рішенню передувала низка масових акцій протесту в різних регіонах країни після відсторонення з посади Міністра Оборони Михайла Федорова.

Відповідну заяву оголосив Володимир Зеленський.

Звільнення Сирського

21 липня 2026 року було ухвалено остаточне рішення про відставку Олександра Сирського. Відповідну заяву зробив Володимир Зеленський.

Кадровим змінам передували масові мітинги громадян. Акції протесту відбувалися у Києві, Дніпрі, Харкові, Одесі, Львові, та багатьох інших великих містах України. Причиною цього стала усунення з посада Михайла Федорова, Міністра Оборони України. Рішення про усунення Федорова було прийнято через те, що Зеленський більше не міг миритися з постійним конфліктом між Федоровим і Сирським.

Після усунення з посади, під час брифінгу, присвяченого підсумкам своєї роботи в Міноборони, Федоров розкритикував Сирського:

“Ми зіткнулися з тим, що ті ініціативи, які ми пропонували, стали блокуватися, і Сирський, враховуючи всі ті проблеми, про які ми сьогодні говорили, не готовий особисто в очі говорити про проблеми. Він готовий ходити особисто на зустрічі, плести інтриги, думати, що хтось замовив у медіа якусь компанію… Це призвело до того, що фактично він поставив ультиматум. І замість того, щоб придумати, як асиметрично перемогти Росію, він придумав, як розколоти країну. І в цьому є велика проблема“, — сказав Федоров на пресконференції за підсумками своєї роботи на посаді міністра оборони.

Водночас на тлі масових протестів на захист Сирського виступили командувачі Військово-морських і Десантно-штурмових військ. Зокрема, Командувач ВМС Олексій Неїжпапа заявив, що “сумніви у Збройних Силах України під час війни є неприпустимими“, адже ЗСУ — “чи не єдина інституція, що твердо стоїть на ногах, незважаючи ні на що“. Командувач ДШВ Олег Апостол написав, що “там, де закінчується дисципліна, починається хаос, а хаос завжди працює на ворога“.

Що передувало звільненню Сирського

15 липня стало відомо, що Михайло Федоров залишив посаду міністра оборони. Підбиваючи підсумки роботи, він опублікував допис, у якому перелічив головні досягнення своєї команди та визнав реформи, які завершити не вдалося. Усунення Федорова викликала хвилю негативних реакцій у суспільстві, зокрама сьогодні у різних містах України жителі вийшли на мирну акцію проти відставки Міністра оборони.

Михайло Федоров очолив Міністерство оборони з 14 січня 2026 року. До цього він відповідав за цифрову трансформацію України, розвиток застосунку “Дія” та цифровізацію державних сервісів. На новій посаді одним із головних напрямів його роботи стала технологічна перевага української армії, розвиток оборонних інновацій, реформування закупівель та масштабування виробництва озброєння.

Хто новий Головнокомандувач

Новим Головнокомандувачем призначили Михайла Драпатого, ураїнський військовий діяч, генерал-майор, Командувач об’єднаних сил ЗСУ.

Читайте також:

Михайло Федоров залишає посаду міністра оборони: що він встиг зробити та чому його відставка стала однією з найобговорюваніших

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віталій Безгін — український політик, який з 16 липня 2026 року обіймає посаду Міністра у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб України. Достроково припинивши повноваження народного депутата, він перейшов на роботу в уряд. 

Редакція Бахмут IN.UA зібрала детальне досьє на діяльність посадовця.

Біографія та освіта Віталія Безгіна

Віталій Юрійович Безгін народився 18 квітня 1990 року в місті Євпаторія Автономної Республіки Крим.

Посадовець здобув дві вищі освіти. Він закінчив факультет міжнародної економіки і менеджменту Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, де отримав ступені бакалавра та магістра за спеціальністю “Міжнародна економіка” з відзнакою. Пізніше він закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка. У цьому закладі Безгін здобув ступінь магістра за спеціальністю “Публічне управління та адміністрування”. Офіційні дані свідчать, що судимість у політика відсутня.

Трудова діяльність до політики

У період з 2010 по 2019 роки Віталій Безгін займався підприємницькою діяльністю. Протягом цього часу він працював у сфері реклами, дизайну та комунікацій:

• у 2012–2015 роках посадовець обіймав посаду креативного директора рекламного агентства “Scu Kyiv”;
• з 2016 року він перейшов на роботу до Офісу ефективного регулювання (BRDO), де працював експертом з комунікацій та дизайну.

Політична діяльність

29 серпня 2019 року Віталій Безгін набув повноважень народного депутата України IX скликання. Він пройшов до парламенту по загальнодержавному багатомандатному округу від політичної партії “Слуга народу” під номером 77 у виборчому списку. На момент обрання він був безпартійним і під час роботи в парламенті не входив до складу жодної фракції.

У Верховній Раді політик працював членом Комітету з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування. Там він очолив підкомітет з питань адміністративно-територіального устрою України та місцевого самоврядування.

У 2019–2020 роках Безгін керував парламентським напрямом законодавчого забезпечення реформи децентралізації. Завдяки його роботі парламент підтримав нове районування, яке зменшило кількість районів з 490 до 136. У 2021 році Європейський парламент у своїй резолюції визнав цю децентралізацію однією з найуспішніших реформ України. Партія “Слуга народу” також відзначила його роботу, присвоївши звання “Децентралізатор року”.

Політик також обіймав керівні посади у тимчасових комісіях:

• з 19 травня 2021 року увійшов до складу тимчасової слідчої комісії з розслідування можливих протиправних дій представників органів державної влади, що могли становити загрозу національній безпеці України.
• з лютого 2024 по травень 2025 року був головою Тимчасової спеціальної комісії з питань дослідження ефективності функціонування органів публічної влади міста Києва у період дії воєнного стану.
• з березня 2024 року очолив Комісію “Добре врядування” при Конгресі місцевих та регіональних влад при Президентові України.

Ключові позиції та голосування

Під час депутатської каденції Віталій Безгін долучився до низки ініціатив:

• у 2020 році підписав звернення до голови РНБО з вимогою звільнити позаштатного радника Сергія Сивоху через його позицію щодо Донбасу та підтримку антимайдану.
• підтримав заяву фракції про визнання виборів президента Білорусі сфальшованими та вимагав призупинити публічний діалог з республікою.
• виступив проти створення консультативної ради в тристоронній контактній групі за участі представників ОРДЛО.
• підписав проєкт постанови щодо звільнення Арсена Авакова з посади міністра внутрішніх справ.
• 7 грудня 2020 року щодо політика були застосовані спеціальні економічні санкції РФ.
• у 2021 році підписав заяву на підтримку Сергія Стерненка, закликавши президента до проведення прозорого суду та пришвидшення судової реформи.
• у 2022 році проголосував за містобудівну реформу (законопроєкт №5655), щодо якої громадські організації та ЗМІ вимагали доопрацювання.
• підписав звернення до Голови Верховної Ради з вимогою внести законодавчі ініціативи про позбавлення повноважень депутатів від заборонених проросійських партій.
• станом на 1 квітня 2023 року став одним із 12 депутатів, які добровільно подали електронні декларації за 2021 та 2022 роки.
• 22 липня 2025 року проголосував за законопроєкт №12414, який передбачав обмеження незалежності НАБУ та САП.

Призначення на посаду Міністра

16 липня 2026 року Віталій Безгін написав особисту письмову заяву про складення повноважень, чим достроково припинив свою діяльність як народний депутат України. Після цього він одразу зайняв крісло Міністра у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб України.

Читайте також:

В Україні створили міністерство у справах громад, територій та ВПО: що зміниться для переселенців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!