До гуртка української шкільної молоді Бахмута належав молодий Володимир Сосюра, в майбутньому класик української радянської літератури. І саме в Бахмуті він робив свої перші поетичні спроби, перейнятий тими ж ідеями національного відродження, що й його товариші по українському молодіжному руху, а невдовзі – й по збройній боротьбі за незалежну Україну. Фейки радянської пропаганди про цей періож життя видатного українського поета описує завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. Дізнавайтесь історію і перевіряйте себе у тесті.

Розповідаючи про бахмутян – учасників Української революції 1917 – 1921 років, які після поразки визвольних змагань продовжили свою діяльність в еміграції, ми вже згадували невідомі в радянський час імена Валентина Костенка й Миколи Малашка – учнів Бахмутського реального училища та Бахмутської чоловічої гімназії, які в 1917 – 1918 роках стояли на чолі новоствореної організації українців, учнів-середньошкільників міста. Яскравим представником цього руху був і Володимир Сосюра.

Читайте також: 

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Першим своїм літературним твором Сосюра вважав вірш «Чи вже не пора…», опублікований у журналі гуртка Бахмутської української шкільної молоді, що видавався в 1918 році під назвою «Вільні думки». Про це сам поет свідчив, відповідаючи на анкету «Універсального журналу» в числі від 2 грудня 1928 року:

«1918 року, коли німці захопили Україну, я вчився в сільсько-господарській школі при ст. Яма, Північно-Донецьких залізниць (нині мсто Сівесрьк).

В Бахмуті почав виходити журнал учневої молоді «Вільна Думка», де й надрукували мого першого вірша: «Чи вже не пора».

Сторінка журналу з публікацією вірша В.Сосюри

 

Читайте також:  Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

Перший надрукований «вірш»… Та ще й в журналі. Я носив цього журнала, як зірку, і показував знайомим. Я не сміюся з тих хвилин радості, і з вірша – мого першого наївного вірша, – моєї дитинки, що потонула в громі громадянської війни. Повстанцем возив і носив я з собою цей журнал і коли думав, що умру від тифу, подарував його сестрі-жалібниці, щоб передала його моїй матері.

Чудно. Тепер у мене жодної збірки моїх поезій (пороздавав), жодної книжки, де пишеться про мене. Такий я став розгублений. А тоді… Чудно, чудно… Затуманився образ смуглявого наївного селюка, одлітають спомини про грози минулого й перший вірш, як мій перший постріл».

Спогад, датований 1928 роком і опублікований у радянській пресі, дещо змінює хронологію подій й адресує гнівну поетичну інвективу нібито німецьким окупантам. Але ж німецькі війська розпочали активні дії на території Української Народної Республіки в другій половині лютого 1918 року згідно умов Берестейського миру, підписаного УНР із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. А перший і єдиний номер бахмутського учнівського журналу «Вільні думки», знайдений нами у Національній історичній бібліотеці України, датується січнем 1918 року.

Видатний український письменник Володимир Сосюра в в молоді роки.

Кам’янське сільськогосподарське училище при станції Яма Бахмутського повіту

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила державну самостійність УНР. Хто ж той ворог, що кував кайдани вільній Україні, і з яким закликав битись молодий поет своїм віршем? Зрозуміло, що це була більшовицька Росія, яка вже в грудні 1917 року розпочала неоголошену війну проти України. До середини лютого більшовики захопили Донецький басейн, Слобожанщину і всю Лівобережну Україну, зайняли Київ і значно просунулися на Правобережжі. Лише вступ до війни союзників – німців та австро-угорців, які за Берестейським договором зобов’язалися надати Україні військову допомогу проти радянської Росії, призвів до очікуваного перелому в ході бойових дій.

 

На початку березня українські та німецькі війська вступили до Києва, а вже в перших числах травня вся територія України, включно з Донеччиною і Луганщиною, була звільнена від більшовиків. Союзні війська зайняли також і Крим, і командування Чорноморського флоту визнало владу УНР. Перша війна за Україну була програна більшовиками. Близько 70 днів знадобилося військам союзників для відвоювання всієї території України.

Титульний аркуш журналу «Вільні думки». м. Бахмут, січень 1918 р

Володимир Сосюра на початку 1918 року ще був учнем Кам’янського сільськогосподарського училища при станції Яма (нині – місто Сіверськ). А вже в травні – червні того ж року, за часів Української держави гетьмана П. Скоропадського, бачимо його в складі українського війська, добровольцем Бахмутської повітової охоронної сотні. У листопаді 1918 року під час протигетьманського повстання розташований у Донбасі 3-й Гайдамацький полк перейшов на бік Директорії УНР. Серед інших до 3-го Гайдамацького полку вступив і В. Сосюра і воював на боці «петлюрівців» аж до кінця 1919 року. Згодом він докладно описав свою службу в гайдамаках на сторінках автобіографічного роману «Третя Рота», що був повністю опублікований лише через багато років після його смерті, в 1988 році. А в радянські часи багато сторінок своєї революційної біографії нашому видатному землякові доводилось ретельно приховувати й багаторазово складати перед партійними наглядачами покаяння за націоналістичні «ухили» в творчості.

Володимир Сосюра. 1950-і роки. Фотопортрет, подарований музею міста Бахмута (тоді – Артемівська).

Читайте також: 

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

У холодному карцері 4 вересня 1985 року загинув Василь Стус — далеко від рідного дому, у таборі “Перм-36” на території росії, де він відбував своє енне покарання. До річниці загибелі Стуса редакція поспілкувалася з людьми, які вивчали шлях Стуса від початку та до кінця. Ми зосередилися на останніх роках життя Василя Стуса, дізналися, яким він був поза ідентичністю борця та поета. Яким був саме живий Стус?

Розмову вели з Сергієм Несвітом, колишнім викладачем кафедри української літератури Донецького націона́льного університе́ту імені Василя Стуса, а також з Ольгою Пуніною — українською літературознавицею, кандидаткою філологічних наук, доценткою Донецького національного університету імені Василя Стуса.

Василь Стус, якого ми не знали

Сергій Несвіт пояснює: Донеччина — це був регіон особливий, в який потрапив Стус в дитинстві, і тут відбулося його зростання як особистості в цілому. Дитинство, юність, навчання, перший педагогічний досвід і все інше до армійських періодів — все це було пов’язано з Донеччиною. Життя у шахтарському краї відобразилося у перших його віршах. 

“Донеччина допомогла, так би мовити, Стусу усвідомити себе самого як українця. Він ніколи не забував про те, що є українцем, який народився на Вінниччині і в українській родині, і перебуваючи в умовах Донеччини, де вже тоді активно посилювався тиск русифікації і ставлення до українців як до менш вартісної нації з боку росіян — все це навіть не пригнічувало його, а навпаки, дозволяло кристалізуватися його характеру і ставати врешті тим, ким він став”, — каже Сергій Несвіт.

Літературознавиця Ольга Пуніна додає, що навіть риси поведінки Стуса, його вчинки, часом загострені реакції на несправедливість – це все з Донеччини. 

“Змалку він був змушений доводити свої переваги і силу. Щоправда, у його випадку це була сила думання, це прагнення вчитися, допомагати рідним. Його поетичні й прозові тексти горлівсько-донецького, київського періодів насправді репрезентують внутрішній світ героя, по-доброму залежного від індустріального топосу, бо це дім, це місце, де відбувалося твоє становлення”, — каже пані Ольга.

Один із таких віршів – “Додому!” – став сьогодні відомим завдяки музичній групі “DakhTrio”.

Їхнє виконання загострює Стусову “залежність” від неоднозначного і часом болючого Донецька. Пані Ольга наводить вірш на цей твір:

***

В ілюмінаторі

вже труби заводські

і терикони —

головою в хмари.

           Аеродром!

Спалахують пожари

           далеких домен.

Вже крила вечора

           відлопотіли.

           Замріли зорі.

День гойднувсь і згас.

           А ти гориш,

ти твориш, вічно поривний,

           о залізнобетонний

           мій Донбас!

Йдем на посадку…

Спраглими грудьми

           розкрилений

літак на землю падає.

Я скучив за тобою,

           рідний мій,

           моя важка,

           моя вагома радосте.

За словами стусознавця Сергія Несвіта, сам період навчання Стуса в університеті, коли це ще був Сталінський педагогічний інститут, спілкування з педагогами, викладачами, які розуміли філологію і історію передусім української нації, допомагало Василю Стусу знаходити відповідь на те, який шлях пройшла українська нація і її історію, її культуру, усвідомити те, що українці – це в жодному разі не другорядна нація, а нація, яка голосно говорить про себе на теренах культури у всьому світі. Стус свідомо пішов працювати викладачем української мови і літератури перед армією, поїхав в село на Кіровоградщині за направленням своєї знайомої студентки.

“Він свідомо вирішив піти у “справжню Україну”, як він казав, тому що Донеччина не була Україною в тому ідеальному розумінні, до якого прагнула душа Василя Стуса”.

Хоча в якомусь плані, каже Сергій Несвіт, таке бажання було молодим юнацьким ідеалізмом. Викладав Стус у селі на Кіровоградщині три місяці, тож навряд чи він міг зробити висновки про те, чи відповідає цей його світ тому ідеальному світу України, який він тримав у своїй душі.

“Я думаю, це було, власне, твердження самого Стуса, що він поїхав шукати справжньої України туди. А насправді йому не треба було цього шукати, бо та Україна була в його серці, в його душі і на Донеччині. Просто в умовах Донеччини йому важко було знайти спокій. Особливо той період, коли він після армії повернувся до викладацької роботи і якийсь час працював у місті Горлівка. І от, власне, там ситуація з російськомовним середовищем, з випускниками, з якими довелося спілкуватися молодому викладачеві, у агресивному російському середовищі — все це виявилося в його душевному стані, який яскраво відбитий у такому трошки розпачливому листі до Андрія Малишка”.

У цьому листі Стус писав, що неможливо працювати нормальному свідомому українцю в донецьких умовах. І врешті саме це стало причиною того, що він поїхав на навчання до Києва, від викладацької роботи він пірнув у світ науковий. Ця спроба, можливо, здається спробою втечі, але насправді це був єдиний вихід для його максимальної самореалізації.

В нього було наукове мислення, і тому чисто педагогічна викладацька робота не була його покликанням. Як не дивно, саме Донеччина допомогла йому зрозуміти, чого він врешті-решт хоче, до чого прагне. У столиці у нього починається новий етап життя. Туди він вже приїхав свідомою себе людиною, і в цьому йому допомогли донецькі реалії життя.

Другий арешт та адвокація Медведчука

Різниця між першим і другим арештом Василя Стуса формально нічим не помітна. Обидва були абсолютно антизаконними по своїй суті, як і вироки, які він отримав, пояснює Сергій Несвіт. Але якщо перший арешт був арештом людини, непідготовленої до тих умов, в яких вона опинилася, то другий арешт для Стуса — він вже не був ані несподіванкою, ані чимось новим у плані життєвого досвіду.

“Під час другого арешту, а потім ув’язнення, Стус не мав жодних сподівань в тому, що ця система може вчинити якось інакше. Це була антиворожа, антилюдська, антигуманна система по своїй суті. Тому, потрапивши в умови засудження, нових обвинувачень, Стус вже був готовий до того, що спротив в цій системі немає сенсу. Сенс є в самому спротиві. Навіть в умовах, коли перемога від тебе ніяк не залежить і вона неможлива, він всупереч переміг силою духу свого цю ситуацію”, — пояснює Сергій Несвіт.

Саме під час другого арешту Стус зустрівся зі своїм адвокатом, якого призначила ця система, Віктором Медведчуком. Він чітко усвідомлював, що не отримає розуміння, й тому одразу дав це зрозуміти, що не буде працювати з цією системою, ніякі компроміси не є неможливими. 

“Потім вже, аналізуючи цю історію, як говорять дослідники, тут скоріше констатація того факту, що Медведчука Стус не сприйняв, як свого конкретного ворога, а він його сприйняв, як лише частку цієї антигуманної системи. Можна сказати, що він не мав ненависті, але ігнорував, скажімо, з презирством ставився до цієї системи. Ця ситуація не була винятковою для тих років, адже дисиденти майже завжди стикалися з несправедливістю судової системи, і несподіванкою для Стуса це в жодному разі не стало. Ну, і як показало слідство і, власне, як потім ми вже дізналися про адвокатську діяльність самого Медведчука, нічого виняткового на цьому судовому засіданні не відбулося. Медведчук фактично підтверджував і в деяких випадках навіть вимагав суворішого покарання, ніж того передбачала сама система.

Це в жодному разі не применшує його злочинної діяльності, не згладжує, але не можна говорити, що тут було щось виняткове тільки тому, що на процесі були присутні їх постаті. Ця політична тема, вона виростає з постаті самого Суса, якого ми тепер сприймаємо вже як явище зовсім інакше, але в той час для Медведчука це був лише один із дисидентів. Тож, якогось конкретного ворожого ставлення саме до цього інтелігента, який протистоїть системі, у Медведчука, мабуть, навряд чи було, якби нам цього не хотілося для візуалізації драматизму ситуації”, – розповідає Сергій Несвіт.

Та не можна говорити, що Стус був рядовим політв’язнем. Система чітко усвідомлювала, що вона має перед собою людину, яку не зламати, яка є ворогом для неї самої. Просто для таких адвокатів системи, як Медведчук, він міг бути, так би мовити, типовим дисидентом в плані того, що до нього застосовувалися типові жорстокі методи цієї системи. 

Вірші в концтаборі

У концтаборі Стус продовжував писати вірші, намагався їх передавати на волю всіма можливими способами — щось вдалось, щось ні. Коли таки ці вірші бачили світ, Стус бачив покарання. Але не писати він не міг.

Стусу допомогло найперше його усвідомлення себе самого і свого життєвого шляху, як шляху випробування, яке в результаті має принести свої дари.

Стус свідомо жив внутрішнім життям, і це давало йому змогу не тільки розуміти те, що відбувається з ним, але й давало йому спробу, змогу реалізуватися, і насамперед творчо. Творчість стала для нього самопорятунком. Це давало йому розуміння, що він справді живе, і живе небезнадійно. 

“І хоча реально, фізично він відчував страждання, психологічний тиск, але той внутрішній стрижень, який був у цього поета, дозволяв йому з цією системою гідно боротися, і протистояти всім драматичним впливам, реаліям життя, в яких він опинився”.

Його твори були свідченням того, що він живий, він працює, і що він, як поет, відповідно, прагнув бути почутим. Більшість його страждань психологічних і травм — це було постійне визнання непевності цієї ситуації.

Те, що він пише, могло бути втрачено безповоротно. Він постійно мав переробляти свої тексти, щоб знову і знову намагатися зберегти більшу частину з того, що він пише.

Тому ми все це бачимо і в листах його до рідних, і до друзів. Це постійно наголошення на тому, що тексти треба зберегти. Відповідно, якимось чином треба поширювати їх, передавати. Це було сенсом його життя, розмірковує Сергій Несвіт.

Місяці перед загибеллю

У останні місяці Стус продовжував писати. Ольга Пуніна каже, що описати стан поета в останні роки можна словами “На межі”. 

“З усвідомленням того, що незабаром ти будеш уже там, за межею, проте у вічності, яка в розумінні Василя Стуса не була кінцем. В одному з його листів 1984 року до рідних читаємо:

“Більше шкода Валі, що лишиться, бідна, сама, як палець. Дуже мені болить доля Валина. Болить, що найдорожчі мої люди — мама, Валя, Дмитро — не зазнали од мене ніяких радощів, а тільки журбу, тільки смуток, тільки горе. Так уже Бог поклав, що вдієш. Доля моя довершується, як стріла, що давно поминула апогей польоту свого лету. Це покладає свої обов’язки, а вони, ці обов’язки, усе зростають перед кінцем, коли зваба скапуститися пропорційно летові зростає”.

Сергій Несвіт додає, що Стус був свідомий того, що його шлях обов’язково закінчиться трагічно, але це не означає, що він не вірив у життя чи готовий був до смерті. Він знав, що його шлях – це шлях страждання і боротьби, але не збирався зупинятися, скоритися долі і всьому іншому. 

“Тут особливо обставини його смерті, звичайно, нам багато ставлять запитань. Те, що він потрапив у карцер, те, що оголосив там голодовку до кінця — оця фраза особливо загадкова. Тобто, чи справді він знав, що вже не вийде з цього карцеру? Чи просто це була заява, яка підкреслювала його категоричність позиції?”, — розмірковує Сергій Несвіт.

Останні дні для Стуса були особливо напруженими психологічно, на той час він вже відмовився від спілкування зі своїми рідними. Ця відома самоізоляція, мабуть, підкреслює те, що він дійшов до крайньої межі і його загибель просто стала результатом того, що організм не витримав таких навантажень. 

Героїзація Стуса

У розмові Сергій Несвіт каже: його бачення Стуса — це його особисте розуміння шляху поета:

“Я проти героїзації постаті Стуса, проти всіх цих моментів, коли про нього говорять як борця з системою, але в цьому плані його творчий потенціал залишається в стороні. Стус — це Поет з великої літери, який стоїть в рівні з найбільшими, найкращими поетами як сучасних йому, так і класичних зразків світової культури. І говорити про нього як тільки про борця за незалежність України — це буде дуже спрощеним варіантом”

В реальному, Стус був доволі важкою для спілкування людиною. Пересічній людині, яка не підозрювала про глибини його внутрішнього світу, його спосіб життя здавався, м’яко кажучи, дивним. Його категоричність, яку він висловлював, яку він проявляв стосовно інших у спілкуванні, у ставленні до людей — вона, звичайно, могла трохи відлякувати непідготовлену людину. Але треба розуміти, що Стус був категоричний, суворий до інших тільки в тому плані, що він був надто категоричний стосовно себе. Тобто людина, яка поставила за мету самовдосконалюватися духовно, не могла не вимагати цього від інших. Хоча він це розумів, що інші люди – це не він. І вони мають свої слабкості, свої якісь болі і страждання, які їм треба прощати.

Літературознавиця Ольга Пуніна додає: сприйняття постаті Василя Стуса як “мученика” домінує з кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття, і для цього є певні причини. Зокрема, це незрілість української нації, проте ми на шляху змін. Попри те, за останні кілька років, передовсім через різноманітні мистецькі проєкти, літературознавиця бачить прагнення репрезентувати саме людяний бік особистості Стуса. 

“Останнім часом працюю над дослідженням того, як українській театр інтерпретував його біографію та поезію, починаючи з кінця 80-х рр. і до сьогодні, а це понад 40 різножанрових і різноформатних театральних проєктів. І повірте мені, що втілення образу Стуса-людини на сцені напрочуд поліфонічне. Радила б побачити моновиставу «Палімпсест» з акторкою Галиною Стефановою, творчий пошук «Виставка віршів» режисера Юрія Полєка, медитативну камерну оперу «Стус: Перехожий» театру «Дах». Імпонує те, як у цих дійствах обіграється життєтворчість Стуса: поет і людина, її прекрасна катастрофа і водночас радість буття”.

Своє бачення феномену Василя Стуса літературознавця описала у нарисі “Людина без шкіри. Психотип Василя Стуса”. Його унікальність у патологічних (у хорошому розумінні, наче гіпертрофованих) уміннях любити, працювати, відчувати чужий біль і відстоювати національну та людську гідність. 

До теми:

За коханим на Донбас: коли любов сильніша за страх. Історія Ярини — партнерки військового, яка переїхала у прифронтове місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сьогодні, 4 вересня, Нацбанк України ввів в обіг нову банкноту номіналом 2 000 гривень. На ній зображений український поет, правозахисник і дисидент Василь Стус. Дата введення банкноти в обіг є символічною, адже саме цього дня 1985 року Василь Стус провів протест проти політичних репресій української інтелігенції.

Про це повідомляє Нацбанк.

Нову банкноту у 2 000 гривень офіційно ввели в обіг

Сьогодні, 4 вересня, Національний банк України ввів у обіг банкноту нового найвищого номіналу — 2 000 гривень. На її лицьовому боці зображений український поет, правозахисник і дисидент Василь Стус, а на зворотному — будівля філологічного факультету Донецького національного університету, який нині носить його ім’я.

Новий номінал дозволить скоротити витрати на друк, транспортування, інкасацію та обробку готівки, а також зробить готівкові розрахунки зручнішими для громадян, бізнесу й банків.

Дата введення в обіг обрана невипадково. Саме цього дня, 4 вересня 1965 року, під час прем’єри фільму “Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “Україна” Василь Стус разом з В’ячеславом Чорноволом та Іваном Дзюбою провів перший в СРСР відкритий публічний протест проти масових політичних репресій української інтелігенції.

А 4 вересня 1985 року Василь Стус загинув в ув’язненні в таборі суворого режиму “Перм-36”.

Читайте також:

Стус, якого ми не знали: до роковин загибелі розповідаємо про поета, якого сформувала Донеччина

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!