З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Пропагандисти поширюють інформацію, що американське фінансово-економічне медіа Bloomberg нібито розмістило відео про воєнну операцію в курській області. У ньому, мовляв, військовий аналітик та генерал армії США у відставці Бредлі Герік заявив, що за співвідношенням інвестицій і результату операція в курську є найпровальнішою за 21 століття.

Однак, це фейк. Bloomberg не публікувало такого відеосюжету, а цитати Бредлі Геріка є вимислом пропагандистів.

У пропагандистському відеосюжеті сказано,що військовий аналітик, генерал армії США у відставці Бредлі Герік в інтерв’ю для подкасту Military.com нібито сказав: “Операція ЗСУ в Курську стала найбільш невиправданою за витратами у XXI столітті” та “жодна операція в новітній історії не була настільки невдалою”. Також йому приписують слова: “ЗСУ стягнули найпотужніші людські та технічні ресурси в курську область. Їх безглузде знищення — справа кількох тижнів. Відступати українцям нікуди, а росія має величезний досвід операції, які вони називають «м’ясорубкою». Усі ті люди та обладнання, які союзники так важко збирали для України по всьому світу, приречені». Утім, насправді Герік ніколи не давав інтерв’ю для подкасту Military.com та ніколи деінде не говорив того, що йому прописуються у відео.

Відеосюжет нібито авторства Bloomberg поширюють виключно прокремлівські Telegram-канали (2, 3) та акаунти у соцмережах Х (2, 3, 4) (ред. — колишній Twitter), Instagram, Tik-Tok. На офіційному сайті медіа, сторінці у X, Instagram, Tik-Tok, Youtube, Facebook не публікували такого відео. Як й інших матеріалів, щоб містив текст з сюжету.

На фейковому відео присутній згори анімований логотип нібито Bloomberg. Однак, медіа не використовує такої позначки на своїх відео для жодних із соціальних платформ, де публікують сюжети, короткі інтерв’ю, рілси чи шортси.

Показово, що відеосюжет активно поширювався пропагандистами у соціальній мережі X, де зосереджена значна іноземна аудиторія. Це свідчить про те, що російська дезінформація націлена не лише на внутрішню, але й на зовнішню аудиторію, намагаючись посіяти сумніви серед користувачів з інших країн.

Читайте також:

• Мобільні крематорії для спалення тіл, бізнес органів та “справжні” власники території України: комбо-фейк від пропагандистів
• МАНІПУЛЯЦІЯ: “Щоб не розвинулась залежність”: Міністерка соцполітики про виплати українцям
• Фейк: в українській лікарні розмістили банер із закликом до наркозалежних та людей з інвалідністю вступати до ЗСУ

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

В Бахмуті вулиця Воїнів-інтернаціоналістів — отримала назву вулиця Дніпрової Чайки.
Дніпрова Чайка – це літературний псевдонім видатної української письменниці Людмили Олексіївни Березіної.

Дніпрова Чайка: перейменування вулиць у Бахмуті

Майбутня письменниця народилася 1 листопада 1861 року на сучасній Миколаївщині в родині священника. В 1879 році закінчила Одеську гімназію та працювала вчителькою в сільських школах Херсонської губернії.

У 1885 році Дніпрова Чайка приїжджає до Херсона, куди був відправлений у заслання її чоловік. Вона і тут пише вірші, оповідання, лібрето дитячих опер. В одеському альманасі “Нива” вперше надрукували два вірші Дніпрової Чайки (“Вісточка” й “Пісня”) та оповідання “Знахарка”, яке є фактично фольклором.

Дніпрова Чайка працювала у багатьох жанрах, добре відомі її вірші, п’єси, казки, оповідання, нариси. Основні теми творчості — тяжка селянська доля, життя інтелігенції, революційні події 1905 року.

Казка “Коза-Дереза”: хто авторка

Відома Дніпрова Чайка і як дитяча письменниця. Для дітей писала казки, вірші, лібрето дитячих опер:

• “Коза-дереза”;
• “Краплі-мандрівниці”;
• “Пан Коцький”;
• “Весна-красна”.

Довгі роки творчі зв’язки єднали Дніпрову Чайку з основоположником української музичної культури Миколою Лисенком. Саме на лібретто Дніпрової Чайки композитор створює свої три дитячі опери, які були написані з 1888 по 1892 роки. Дніпрова Чайка та її чоловік брали участь у громадському та літературному житті Херсона, створивши активне культурне середовище, куди ввійшли багато культурних діячів.

Завдяки херсонській “Громаді” Дніпрова Чайка особисто познайомилася з корифеями української сцени Марією Заньковецькою, Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським, Павлом Саксаганським.

У 1903-1904 роках письменниця співпрацює з організацією допомоги політичним в’язням Херсонської тюрми. Її дім стає місцем зустрічі місцевих політичних діячів та митців. Людмила потрапляє до списку неблагонадійних, її заарештовують, а потім за нею встановлюється гласний нагляд поліції. Гоніння з боку влади підривають здоров’я письменниці. Твори Дніпрової Чайки виховують у юних і дорослих читачів ідею перемоги добра над злом.

Читайте також:

• Авдіївська та Керамічна: підписано Розпорядження про перейменування 106 вулиць (Оновлено)
• У Бахмуті з’явилися вулиця Дульнева: розповідаємо на честь кого назвали
• Ким був Василь Стус для Донеччини: розповідь бахмутського історика Микити Безмена

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!