З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Українці, які проживають на тимчасово окупованих територіях, попри війну та тиск окупантів, передають новорічні вітання.

Редакція Бахмут IN.UA публікує добірку з новорічних привітань українців з ТОТ, які з’являлися в “Жовтій стрічці”

Привітання з Новим роком від українців на ТОТ

Новорічні світлини, які публікували в “Жовтій стрічці” — це привітання від українців, які живуть на тимчасово окупованих територіях. Через фотографії вони передають слова підтримки, зберігають українську ідентичність та нагадують, що навіть в умовах окупації залишаються з Україною.

Читайте також:

Окупанти замість компенсацій пропонують бахмутянам соцпідтримку — фінансування, ймовірно, не передбачено до 2028 року

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Фонд “Демократичні ініціативи” спільно з Центром Разумкова провели опитування українців. У 2000 респондентів з різних регіонів України питали чи вірять вони в перемогу у війні, чи готові піти на поступки та передати окуповані території росії. Згідно з даними опитування, понад 70% опитуваних не хочуть віддавати українські території.

Результати опитування публікує Бахмут IN.UA з посиланням на фонд “Демократичні ініціативи”.

Чи вірять українці в перемогу України у війні

Більшість опитуваних вірить у перемогу України у війні з росією — 63%. Не вірять — 22%.

Помітна тенденція, що з тривалістю війни поступово знижується віра в перемогу. Порівняно з серпнем 2025 року віра в перемогу знизилася з 73% до 63%, а порівняно з даними за грудень 2024 року падіння відбулося з 77%.

Найвища віра в перемогу спостерігається в західних (88%) та південних областях (84,5%), дещо нижча у центральних (73%). Найбільший скептицизм поширений серед населення східних областей: 55% вірять у перемогу порівняно з 45%, які не вірять.

Чи погоджуються українці на мирний план Трампа

Для більшості українців, які взяли участь в опитуванні, є неприйнятними окремі вимоги з мирного плану Трампа. Найменш лояльними вони є до територіальних поступок. 76% опитаних вважають неприйнятним визнання окупованих територій частиною рф. Прийнятною ця вимога є для 13% людей.

Найбільша частка респондентів, які вважають визнання окупованих територій частиною рф прийнятним, припадає на центральні (22%) та східні області (21%). У південних областях таких респондентів 12%, а в західних менше 2%.

На скорочення чисельності української армії не готові погодитися 70% опитаних українців, тоді як 20% вважають цю вимогу прийнятною.

Скорочення чисельності української армії є прийнятним для 6% населення західних областей. У центральних та східних областях погодитися на цю умову готові майже чверть опитаних. Населення південних областей у більшості (53%) вважає прийнятним скорочення української армії до 600 тисяч військовослужбовців в обмін на припинення війни.

Для 61% українців є неприйнятним, якщо менша частина заморожених російських активів буде спрямована на відновлення України, а більша — на проєкти, які поглиблюють російсько-американську співпрацю. Прийнятною така поступка є для 22%. Найменша частка респондентів, які готові погодитися на цю умову, проживає у західних (14%) та східних областях (19,5%). У центральних областях оцінили умову як прийнятну 30,5% населення. Більше половини респондентів з південних областей (55%) готові погодитися на цю умову в обмін на припинення війни.

Найбільш прийнятною серед запропонованих умов для українців є відмова від вступу України до НАТО. Погодитися на це готові 35% українців, втім абсолютна більшість — 51% — проти такої поступки.

Найменша частка прихильників відмови від вступу до НАТО у західних областях (15%). У центральному та південному макрорегіонах трохи більше половини населення (52%) готові погодитися на відмову від вступу до НАТО в обмін на мир. У східних областях 53% людей вважають неприйнятним відмову від вступу до НАТО.

Читайте також:

• Понад 20 посадовців будуть відповідати за політику щодо окупованих територій: перелік
• Україна не відмовиться від Донбасу, але готова шукати компромісні рішення: заява Володимира Зеленського
• Зеленський і Трамп обговорили Донбас та можливу вільну економічну зону: що відомо

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!