З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Соледар – місто в Донецькій області, яке до повномасштабного вторгнення росії було відоме насамперед підприємством з видобутку солі “Артемсіль” – одним із найбільших у Європі. До 2022 року тут проживало понад 10 тисяч людей, працювали школи, лікарня, промислові об’єкти, а саме місто було важливою частиною економіки регіону. Проте російське вторгнення зруйнувало Соледар.

Редакція Бахмут IN.UA проаналізувала, що сталося з Соледаром після окупації російськими військами.

Бої за Соледар і повна окупація

Активні бойові дії за Соледар розпочалися влітку-восени 2022 року під час наступу російських військ на Бахмутському напрямку. Місто швидко перетворилося на одну з ключових точок протистояння.

13 січня 2023 року Міністерство оборони росії заявило про взяття Соледара під контроль. За твердженням російської сторони, місто було захоплене ще ввечері 12 січня. Україна на той момент офіційно не підтверджувала втрату контролю, наголошуючи, що в районі тривають інтенсивні бої. У заявах російського військового відомства Соледар називали “важливим плацдармом” для подальшого наступу та можливістю перерізати логістику ЗСУ до Бахмута.

Тогочасний полковник Збройних сил України Сергій Череватий  25 січня 2023 року підтвердив відхід частин ЗСУ з міста. Він прокоментував це так.

За словами Череватого, лінія фронту була вирівняна, тому не сталося оточення чи захоплення українських підрозділів.  Після цього ЗСУ закріпилися на заздалегідь підготовлених оборонних рубежах на околицях міста, щоб створити більш вигідні позиції для подальшої оборони.

Соледар: масштаби руйнувань

Вже наприкінці січня 2023 року окупаційна влада фактично визнала катастрофічний стан міста. 24 січня денис пушилін, який позиціюється як голова так званої “днр”, заявив, що рівень руйнувань у Соледарі настільки високий, що житлові будинки недоцільно відновлювати – простіше зводити нові. Він також повідомив про створення спеціальної комісії під керівництвом віцепрем’єра рф марата хуснулліна, яка нібито мала визначити подальшу долю міста.

Паралельно у прокремлівських медіа почали з’являтися матеріали, що описували Соледар як практично повністю зруйноване й безлюдне місто. У публікаціях від 29 січня 2023 року зазначалося, що більшість житлових кварталів лежать у руїнах, цивільного населення немає, а пересування можливе лише в супроводі бойовиків.

На початку лютого 2023 року російські видання самі підтверджували: Соледар зазнав масштабних руйнувань, а мешканці були змушені евакуюватися. Водночас окупаційна адміністрація говорила про плани відбудови міста та відновлення “Артемсолі”, а в матеріалах наводилися емоційні свідчення евакуйованих жителів, які сподівалися колись повернутися додому.

Обіцянки замість відновлення

Минали місяці, однак реальних відновлювальних робіт у місті так і не розпочали. У серпні 2023 року, дмитро стешин, російський воєнний кореспондент порівняв зруйнований Соледар із Дрезденом після Другої світової війни, наголосивши, що в місті майже не залишилося вцілілих будівель і цивільного населення.

У січні 2024 року, в річницю захоплення Соледара, денис пушилін назвав подію “звільненням від української окупації” та вкотре підкреслив її військове значення. Водночас він визнав, що бойові дії унеможливлюють розмінування та будь-яке відновлення міста. Попри це, пушилін знову говорив про “майбутнє відродження” Соледара і запуск “Артемсолі”.

Фактично протягом 2024-2025 років риторика окупаційної влади не змінювалася. З одного боку – заяви про плани, з іншого – постійні пояснення, чому ці плани неможливо реалізувати. У травні 2024 року в етері телеканалу “россия‑24” пушилін заявив, що обстріли з боку ЗСУ нібито не дозволяють навіть розпочати розмінування та розбір завалів у Соледарі, таким чином окупаційна влада знову перекладала відповідальність на українські війська.

 “Противник предпринимает перечень действий, которые не позволяют даже пока что приступить к разминированию, к разбору завалов, и это, конечно же, сложный вопрос”, — написав пушилін.

В квітні 2025 року російська окупаційна влада запровадила програми, які мають на меті заселити ці території російськими громадянами, включаючи пільгову іпотеку на придбання житла саме в цих містах. За даними місцевих ЗМІ, в росії мала запрацювати державна програма пільгового житлового кредитування для сімей з дітьми, яка поширювалася й на окуповані Бахмут і Соледар та інші населені пункти.

Іпотеку могли отримувати російські родини для купівлі чи будівництва житла на цих територіях, навіть якщо воно було зруйноване чи частково зруйноване під час війни.  Але наприкінці 2025 року пушилін знову наголосив, що через складні безпекові обстановини, в місті неможливо почати відновлювальні роботи або навіть провести кадастрові оцінки для компенсацій.

Люди без міста

Поки Соледар залишається зруйнованим і безлюдним, його мешканці живуть у статусі евакуйованих. У липні 2024 року так званий “уряд днр” повідомив про одноразову матеріальну допомогу в розмірі 10 тисяч рублів (5 500 грн) для евакуйованих жителів, зокрема з Соледара. Йшлося про кілька тисяч людей, які втратили домівки, але отримали лише символічну фінансову підтримку. 

У повідомленнях окупаційної влади неодноразово наголошувалося, що цивільного населення в Соледарі нібито немає. За даними джерел, навіть після завершення активних боїв люди намагаються повернутися до своїх домівок у Соледар і Бахмут із тимчасово окупованих територій. Однак окупаційні сили блокують в’їзд і виїзд, не дозволяючи цивільним заїжджати в міста та залишати їх через контрольовані окупантом під’їзди

“Артемсіль”: символ, який не відновили

Окремою темою залишається доля підприємства “Артемсіль”, яке до війни було стратегічно важливим для України. Про його відновлення окупаційна влада говорила ще у 2023 році, однак реальний стан підприємства свідчить про інше.

Через три роки після захоплення Соледар залишається символом не обіцяної росіянами “відбудови”, а руйнування та невиконаних обіцянок. Місто фактично не існує як простір для життя: без мешканців, без інфраструктури, без реальних планів відновлення. Усі заяви окупаційної влади зводяться до риторики про “після війни”, яка не має чітких термінів і гарантій.

Примітка. Над текстом працювала практикантка Марія Дубенко

До теми:

Невиконані обіцянки про відбудову і мародерство: як насправді живе окупована Авдіївка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

28 січня 2026 року в Києві відбудеться фінальна презентація проєкту “Спільне бачення нового дому: передпроєктне обговорення житлового кварталу для ВПО з Бахмута”. Захід об’єднає жителів Бахмутської громади, які були змушені покинути свої домівки через війну, та стане майданчиком для обговорення розв’язання житлового питання.

Житловий квартал для бахмутян: яким він має бути

Під час події команда проєкту представить результати дослідження щодо потенційних моделей житла для внутрішньо переміщених осіб з Бахмута. Учасники також зможуть долучитися до відкритої дискусії про те, яким має бути новий дім для громади — з урахуванням реальних потреб, досвіду переселення та безпосереднього голосу самих бахмутян.

Захід відбудеться 28 січня, з 15:00 до 17:00, реєстрація учасників розпочнеться о 14:30. Формат події передбачає презентацію результатів дослідження, обговорення та неформальне спілкування за легким кейтерингом. Участь можуть взяти жителі Бахмутської громади.

З міркувань безпеки точну адресу заходу організатори повідомлять лише зареєстрованим учасникам електронною поштою. Участь у заході можлива виключно за попередньою реєстрацією.

Зареєструватися можна за покликанням: https://forms.gle/98PtuEeBvSWM3C1U9

Програму заходу та додаткову інформацію організатори надішлють зареєстрованим учасникам ближче до дати проведення.

До теми:

Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!