З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

30 травня українські військові оприлюднили нові відеоматеріали, які демонструють актуальний стан тимчасово непідконтрольного Бахмута. Це перше за кілька місяців відео українських військових з міста, яке вдалося зробити за допомогою оптоволокнового дрона “Пташка”.

Українські дрони над Бахмутом

Політ українського безпілотника над тимчасово окупованим Бахмутом став не просто окремим епізодом війни. Він показав, наскільки швидко змінюються можливості українських безпілотних систем і як змінюється сама логіка бойових дій. Якщо ще два роки тому головним завданням було наситити фронт великою кількістю FPV-дронів, то сьогодні виробники говорять уже про інші виклики — збільшення дальності польоту, роботу на оптоволокні, стійкість до засобів радіоелектронної боротьби та інтеграцію безпілотників у єдину систему управління військами. Це означає, що війна переходить із етапу масового використання дронів до етапу технологічного суперництва.

За словами експерта з оборонної промисловості та керівника компанії-виробника озброєння Анатолія Храпчинського, українські безпілотні технології вже виходять на новий рівень. Якщо раніше головним завданням було збільшити кількість дронів, то зараз увага виробників зосереджена на розширенні їхніх можливостей — дальності польоту, стійкості до засобів радіоелектронної боротьби та здатності працювати по цілях далеко за лінією фронту.

“Почнімо з технологічних можливостей наших дронів. Уже кілька українських компаній зробили серйозний крок уперед, збільшивши дистанцію стабільного зв’язку. Це дозволяє розширювати так звану кілзону — територію, на якій безпілотники можуть ефективно працювати. Головне завдання інженерів сьогодні, це забезпечити військових озброєнням, яке реально допомагає на тактичному рівні. Передусім це можливість впливати на логістику противника, позбавляти його постачання та ускладнювати просування військ”, — каже Анатолій Храпчинський.

За словами експерта, саме логістика сьогодні дедалі частіше стає головною ціллю. Якщо підрозділи не отримують боєприпасів, пального чи підкріплення, вони втрачають можливість вести активні бойові дії незалежно від кількості особового складу чи техніки. Храпчинський зазначає, що сучасна війна дедалі більше перетворюється на технологічне протистояння. Виграє вже не той, хто має більше озброєння, а той, хто швидше адаптується до нових умов і здатен оперативно реагувати на зміни на полі бою.

“Сьогодні ми вже бачимо, що технології починають визначати хід бойових дій. Якщо ще кілька років тому головним було виробити більше техніки, то зараз набагато важливіше, наскільки швидко можна вдосконалити вже наявні рішення. Противник постійно змінює свої засоби протидії, відповідно й українські виробники мають швидко адаптуватися. Саме ця швидкість розвитку сьогодні стає нашою конкурентною перевагою”, — говорить експерт.

За його словами, це стосується не лише самих безпілотників. Змінюється вся система ведення війни: від роботи операторів до взаємодії між різними підрозділами, які використовують дрони для розвідки, коригування вогню та ураження цілей.

“Не можна розглядати безпілотники як окремий інструмент. Вони вже стали частиною єдиної системи ведення бойових дій. Дрон знаходить ціль, передає інформацію, допомагає ухвалити рішення, а далі забезпечує її ураження. Саме інтеграція різних технологій визначатиме перевагу на полі бою найближчими роками”, — пояснює Анатолій Храпчинський.

Водночас експерт наголошує, що розвиток українських технологій уже виходить далеко за межі фронту. За його словами, збільшення дальності польоту безпілотників дає змогу працювати по об’єктах, які раніше вважалися недосяжними. Це змушує противника змінювати маршрути постачання, переносити склади та витрачати додаткові ресурси на захист тилу.

“Коли збільшується дальність роботи безпілотників, змінюється вся система забезпечення противника. Він уже не може почуватися безпечно навіть далеко від лінії фронту. Це змушує переносити логістичні центри, перебудовувати маршрути та витрачати більше ресурсів на захист. У підсумку це безпосередньо впливає на можливості російської армії вести бойові дії”.

До теми:

Українські дрони змінюють хід війни: чому навіть окупований Бахмут уже не можна вважати російським тилом

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Внутрішньо переміщені особи, зареєстровані у визначених громадах Сумської області, можуть отримати юридичні консультації та допомогу з підготовкою документів. За потреби благодійний фонд “Стабілізейшен Суппорт Сервісез” також може оплатити окремі адміністративні, нотаріальні, технічні та судові витрати.

Як отримати допомогу на Сумщині, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Яку допомогу можуть отримати ВПО

Благодійний фонд “Стабілізейшен Суппорт Сервісез” відкрив реєстрацію на програму юридичної підтримки та цільової благодійної допомоги у Сумській області.

У межах програми ВПО та місцеві жителі визначених громад можуть отримати:

• індивідуальні юридичні консультації;
• допомогу з підготовкою заяв, запитів, звернень, скарг та інших юридичних документів;
• за потреби — підготовку окремих процесуальних документів без подальшого представництва у суді.

Окремо програма передбачає оплату витрат на певні послуги, необхідні для реалізації або захисту прав людини.

Зокрема, фонд може оплатити:

• оформлення або обмін паспорта громадянина України (ID-картки);
• оформлення або обмін закордонного паспорта;
• оформлення свідоцтва про право на спадщину;
• виготовлення технічної документації на житло;
• судовий збір у справах про встановлення юридичних фактів та інших справах, пов’язаних із реалізацією або захистом прав.

Допомогу не виплачують готівкою або безпосередньо на особистий рахунок отримувача. Якщо заявку схвалять, фонд самостійно оплачує відповідні послуги за рахунками, квитанціями або реквізитами їхніх надавачів. Рішення про оплату послуг ухвалюють після перевірки відповідності заявника критеріям програми та з урахуванням наявного фінансування.

Хто може отримати допомогу

Подати заявку можуть ВПО, які зареєстровані у визначених громадах Сумської області, а також місцеві жителі громад, які належать до територій активних або можливих бойових дій. Перевагу надаватимуть представникам вразливих категорій населення, зокрема:

• людям з інвалідністю;
• людям віком від 60 років;
• одиноким батькам, які самостійно виховують дітей;
• багатодітним сім’ям;
• вагітним жінкам та матерям, які годують грудьми;
• людям, чиє житло пошкоджене або зруйноване;
• людям, які отримали поранення внаслідок бойових дій;
• евакуйованим протягом останніх шести місяців;
• сім’ям, де середньомісячний дохід на одну людину не перевищує розміру мінімальної заробітної плати.

У яких громадах діє програма

Програма реалізується у громадах Роменського, Охтирського, Конотопського та Шосткинського районів.

Зокрема, допомогу можна отримати у Роменській, Недригайлівській, Липоводолинській, Комишанській, Коровинській, Охтирській, Грунській, Тростянецькій, Чернеччинській, Чупахівській, Боромлянській, Конотопській, Бочечківській, Дубов’язівській та Глухівській громадах.

Через безпекову ситуацію юридичну допомогу онлайн надаватимуть жителям Сумської, Буринської, Середино-Будської, Зноб-Новгородської, Есманьської, Дружбівської та Свеської громад.

Для участі у програмі необхідно заповнити анкету до 30 жовтня 2026 року. Зверніть увагу: конкретне рішення про оплату послуг ухвалюється індивідуально після перевірки відповідності критеріям програми. Наявність допомоги також залежить від доступного фінансування.

До теми:

Як бахмутянка Катерина Арісой допомагає евакуйованим із Сумщини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!