З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

У Києві, біля автостанції в районі залізничного вокзалу, відкрили пункт допомоги. Тут люди можуть зігрітися та зарядити свої гаджети. Пункт розташований в автобусі.

Про це повідомляє видання Віледж.

У Києві відкрили пункт допомоги біля вокзалу

Біля автостанції “Київ” на вулиці Симона Петлюри, 32 відкрили пункт допомоги. Його облаштував міжнародний оператор FlixBus в одному зі своїх автобусів.

У пункті допомоги люди можуть зачекати свій рейс, зарядити гаджети, випити чай чи каву. Щодня локацію відвідують 200-350 людей.

Пункт допомоги працюватиме до 18 січня. Людей тут приймають щодня з 09:00 до 18:00. За потреби роботу пункту можуть продовжити.

Раніше редакція розповідала, що в Києві працює Будинок соціального піклування — заклад, де люди, які опинилися у складній життєвій ситуації, можуть тимчасово отримати безпечний нічліг і базову підтримку. Які послуги там надають і чи приймають ВПО, читайте в нашій публікації.

Читайте також:

• Як зігрітися без світла та опалення: практичні поради на час блекаутів
• У Києві відкривають запис на грошову підтримку ООН для переселенців
• ВПО можуть отримати нову гуманітарну допомогу від Червоного Хреста: як подати заявку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Окупаційна адміністрація на тимчасово захопленій частині Донеччини розпочинає підготовку до нового етапу “призову” чоловіків до армії рф. Відповідний указ 14 січня підписав так званий “глава днр” денис пушилін. Документ охоплює мешканців 1996–2008 років народження і фактично зобов’язує чоловіків віком від 18 до 30 років проходити службу в лавах окупаційних військ.

Детальніше про те, про що йдеться в указі — читайте в матеріалі Бахмут IN.UA

На ТОТ Донеччини оголосили призов в російську армію

14 січня ватажок “днр” пушилін підписав указ, що передбачає призов чоловіків віком від 18 до 30 років на проходження служби в лавах окупаційних військ. Новий указ ватажка “днр” — це чергова спроба легалізувати окупацію та інтегрувати населення в російську систему мобілізації.

Відтак, прийнятий “документ” передбачає створення центральної призовної комісії, а також десятків міських і районних комісій на місцях для “призову” чоловіків віком від 18 до 30 років проходити службу у складі російських збройних сил. Усі вони мають працювати за принципом жорсткої вертикалі підпорядкування.

Окремі пункти указу легалізують використання силових структур для примусу громадян до служби. Зокрема, “мвс днр” зобов’язують за потреби забезпечувати доставлення осіб, які не з’явилися за повісткою. У документі прямо зазначено: “доставлення осіб, які не з’явилися по повістці”.

Також передбачено розшук чоловіків, які уникають призову. В “документі” вказується, що під час призову буде організуватися “розшук громадян, які не виконали військовий обов’язок не исполняющих воинскую обязанность… при наявності кримінальної справи”. Фактично, подібна ініціатива може стати легалізацією облав, переслідувань і тиску на населення окупованої Донеччини.

Значна частина документа присвячена організації медичних комісій. “Указ” зобов’язує створити по два склади лікарів із залученням фахівців різного профілю та забезпечити медогляд усіх, хто підлягає призову. Медичні заклади мають виділяти персонал і проводити огляди відповідно до російських нормативів.

Контроль, супровід та звітність

Частина указу ватажка “днр” роз’яснює принципи роботи “органів”, зокрема, взаємодію з росгвардією та поліцією. Їм доручають забезпечити охорону пунктів збору призовників і супровід під час відправлення на службу. Самі місця збору будуть охоронятися цілодобово.

Крім того, так звані “воєнкомати” зобов’язані регулярно звітувати про результати призову. Чітко визначені строки подання звітів: до 1 серпня — за період із січня до середини липня, та до 1 грудня — за період із липня до середини листопада.

Читайте також:

Перестрілка між окупантами та “ахматом” в Маріуполі: що відомо про збройний конфлікт

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!