З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

У Донецькій області триває примусова евакуація дітей із зон бойових дій та громад, наближених до лінії фронту. На сьогодні на територіях, де оголошена примусова евакуація, залишаються понад 100 дітей, 16 з яких — у зоні активних бойових дій. Примусова евакуація триває у чотирьох громадах Донеччини.

Скільки дітей лишаються в населених пунктах, де оголошена примусова евакуація, та чи були випадки примусового вилучення дітей з родин, під час брифінгу розповіла Юлія Рижакова — начальниця Служби у справах дітей.

Скільки дітей залишаються на Донеччині, дані на березень 2026 року

Станом на 11 березня в Донецькій області залишаються проживати 11 224 дітей. Наразі примусова евакуація дітей триває у чотирьох громадах області. Є діти і в зоні активних бойових дій, а саме в місті Дружківка. Загалом у семи населених пунктах, де оголошено обов’язкову евакуацію в примусовий спосіб, перебувають 117 дітей.

На сьогодні діти залишаються в таких громадах, де оголошена обов’язкова евакуація:

• Дружківська міська громада, місто Дружківка — 16 дітей (16 сімей);
• Андріївська сільська громада, село Сергіївка — 26 дітей (18 сімей);
• Миколаївська міська громада — 57 дітей (41 сім’я);
• Святогірська міська громада — 18 дітей (11 сімей).

Протягом двох минулих тижнів з населених пунктів, де оголошена примусова евакуація, вивезли 131 дитину.

Чи були випадки примусової евакуації дітей

2 березня 2026 року Президент України Володимир Зеленський підписав закон № 4779-IX, який передбачає зміни щодо евакуації дітей із зон активних та можливих бойових дій. Закон передбачає, що поліція може вилучати дітей з родин, які перебувають у зоні бойових дій і батьки яких відмовляються від евакуації. Далі вилучених дітей передаватимуть в органи опіки та пікування, де визначатимуть їхнє подальше місце проживання.

Начальниця Служби у справах дітей Донецької ОДА повідомила, що поки на Донеччині не було фактів вилучення дітей з родин. Причиною цього є те, що не розроблені підзаконні акти, які б регулювали цей процес.

“На сьогодні закон набрав чинності. Але ми розуміємо, що повинні бути створені підзаконні акти для того, щоб мати алгоритм та порядок дій, за яким ми будемо діяти. На сьогодні цей алгоритм дій не розроблений. На тому тижні нас збирали в Державній службі у справах дітей, де ми обговорювали можливі варіанти. Були запрошені всі прифронтові регіони, яких може стосуватися використання цього закону. Зараз все в розробці, і я думаю, що найближчий тиждень ще підзаконні нормативні акти не будуть розроблені. Допоки не буде порядку, ніхто нікого вилучати не буде. Ми, все ж таки, сподіваємось на те, що всі наші діти будуть евакуйовані разом з батьками”, — зазначила Юлія Рижакова.

Евакуація з Донецької області: контакти

Звернення про евакуацію приймають на гарячих лініях Донецької області: 0 800 408 911, +380 (98) 890 3318, +380 (66) 285 6290.

Для запису на вивіз тяжкохворих і людей з інвалідністю діють номери: 0 800 332 614, +380 (99) 710 4872, +380 (99) 311 5314, +380 (96) 108 6048.

Евакуація повністю безоплатна.

Читайте також:

• Евакуація з Донеччини: люди почали виїздити зі Слов’янська та Краматорська
• Життя у “квартирах-склепах” та нова тактика обстрілів: як відбувається евакуація на Донеччині
• На Донеччині змінили час комендантської години: що потрібно знати мешканцям

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

19-річний Олег (ред. ім’я змінене з міркувань безпеки) днями перетнув кордон України з Білоруссю. Сюди він вирвався з рідної Херсонщини, яка чотири роки перебуває в окупації. Юнаку було всього 15 років, коли до його рідного населеного пункту зайшла російська армія. Окупаційна влада принесла нові закони, порядки і постійний тиск на тих, хто чинив опір. Ще будучи школярем, Олег вирішив, що не миритиметься з окупаційним режимом і мріяв про повернення до України. Після досягнення повноліття юнак став готуватися до виїзду.

Про своє життя в окупації і виїзд до України Олег розповів редакції Бахмут IN.UA.

Про довоєнне життя і початок повномасштабного вторгнення

Олег родом з Каланчацького району Херсонщини. Тут він мешкав разом з родиною і навчався у школі. До 2022 року юнак мав звичайне життя — навчався у школі, гуляв з друзями, вів соцмережі.

24 лютого 2022 року Херсонщина прийняла на себе удар окупантів. Населений пункт, у якому тоді мешкав Олег, став однією з перших мішеней російської армії. Спочатку його обстріляли “Градами”, а вже рано вранці ним їздили російські танки.

“Вночі 24 лютого я чомусь не спав, не хотілося. Дивився собі фільм на телефоні і ні про що не переживав. Я новинами тоді не цікавився, тому навіть не підозрював, що взагалі щось має бути. А о 4 ранку почув дуже сильні вибухи і свист ракет. Почав хвилюватися і побіг до батьків у кімнату. Ми сиділи там разом, одразу ж одягнулися, бо думали, що треба буде кудись їхати. А далі почалися сильні обстріли. Спочатку “Градом” накрили, а вже десь о 6 ранку до нас танки заїхали, почали всюди їздити, роздивлятися. Мабуть, вони шукали українських військових. Дивилися хто, може, лишився чи заховався”, — розповідає Олег.

Юнак розповідає, що місцеві жителі дуже негативно сприйняли окупацію. Перший час люди масово виходили на мітинги і виказували спротив, однак росіяни змогли придушити проукраїнське населення зброєю і погрозами.

“Те, що на Херсонщині хтось чекав росію — це брехня повна. В перші місяці ходили всі на мітинги. У маленьких селах їх не було, а саме в містах, тому ж Каланчаку, наприклад, були проукраїнські мітинги. І в Херсоні мітинги були, і танки зупиняли голими руками. Просто потім російські військові почали з автоматами на людей нападати, і всіх розганяли. Тому багато людей одразу виїхали, щоб це все не терпіти. Спротив справді був, але зараз, можливо тому що багато хто виїхав, здається, що в окупації нікого проукраїнського не лишилося”, — зауважив Олег.

Як змінилося життя в окупації

Коли рідний населений пункт Олега окупували, навчання в школі стало неможливим. Юнаку та його однокласникам видали документи про дострокове закінчення 9 класу, оскільки проведення випускних іспитів було неможливе.

1 вересня 2022 року Олег був змушений піти на навчання в російську школу. До цього дітей примушували окупанти. Навчатися онлайн в українських школах було заборонено, а за прогули в російській школі батькам погрожували забрати дитину.

“Казали, якщо не підуть у російську школу, то до батьків прийдуть з органів опіки і вилучать дитину в інтернат. Ще був варіант вчитися в українській школі онлайн. Перший час, перші 2-3 місяці з вересня, до цього нормально ставилися. А потім почали за це карати. До дітей приходили перевіряти, чи навчаються вони в українській школі і чи не прогулюють вони російські. У мене був знайомий з окупації, він у російську школу не ходив. То до нього приходили військові і питали, чому він туди не ходить. А потім він через якийсь час виїхав”, — розповів хлопець.

У школах активно просували російські наративи. Також учнів змушували відвідувати пропагандистські заходи і брати в них участь. Паралельно з цим окупанти знищували українські символіку, як у навчальних закладах, так і на вулицях.

“Перші 2-3 місяці у школі все нормально було. Нам казали, що буде звичайне навчання просто за російськими стандартами. А потім почалась дуже сильна пропаганда: нав’язування ідеології росії, проводили так звані “уроки мужества”, уроки російської культури, історію росії почали нав’язувати. Також прибирали українську символіку зі школи і взагалі всюди — знаки, пам’ятники. Була пропаганда Дня перемоги. Нас змушували ходити на ці всі свята, одягатися у військову форму, виступати. Навіть якщо ти не хотів туди йти, то все одно змушували. Погрожували, що якщо не будеш брати участь, то в тебе будуть проблеми”, — розповів Олег.

Зміни були відчутні і на побутовому рівні. Зменшився асортимент продуктів у магазинах та знизилась їх якість.

Також окупаційна влада намагалась домогтися більш лояльного ставлення мешканців, тому в перші місяці люди могли не платити за комунальні послуги. Та потім люди зіштовхнулись з російськими цінами і тарифами.

“Перші місяці з продуктами було дуже важко. Навіть звичайний цукор було важко купити. Його намагалися брати мішками, тому що в магазинах його не вистачало. Та і продукти там стали сумнівної якості, вони такі ж і зараз. А ще вони набагато дорожчі, ніж у Криму чи росії. Може націнка через експорт, може просто їм так вигідно, я не знаю. Загалом продуктів стало менше, асортимент не дуже великий. На рахунок послуг ЖКГ, то в перші місяці ми не платили ні за що. Нам сказали, що можна не платити. А потім ввели російські тарифи, поступово почали їх піднімати. Казка закінчилася, так би мовити”, — згадує хлопець.

Була на Херсонщині і примусова паспортизація. Юнак каже, ще спершу були люди, які за власним бажанням взяли російський паспорт. Це були ті, хто підтримували дії рф. З кінця 2022 року паспортизація стала примусовою. Олега змусили отримати паспорт у школі. Хлопцю сказали, що в разі відмови від документа російського зразка у нього будуть проблеми.

Про виїзд з окупації

Олег хотів виїхати з окупації ще з перших днів війни. Та він не міг цього зробити, оскільки був неповнолітнім. Коли хлопцю виповнилось 18 років, він серйозно задумався про виїзд. Каже, що мотивацією було бажання жити нормальне життя без страху і переховувань.

“Я просто хотів нормального життя без тиску, без пропаганди і без страху, що в будь-яку хвилину можуть прийти російські військові і кудись мене відвезти в невідомому напрямку. Мені просто набридло жити постійно у страху, що треба ховати телефон, ховати і видаляти переписки, шифруватися з друзями. Бо там були постійні перевірки, обшуки. А ще там нікому не можна було довіряти, особливо малознайомим людям. Бо спочатку це начебто бабуся як бабуся, гарна сусідка, а після 24 лютого вони вже пішла здавати тебе російським військовим. Були і такі люди, що до війни нормальні були, а після приходу росії зразу пішли на них працювати і здавати проукраїнських людей”, — каже Олег.

Виїзд із окупації був для хлопця надзвичайно складним. У знаки давалось те, що він мав проблеми з російським законом через підтримку України. Тому виїзд був ризиковим, оскільки в разі невдачі він міг отримати реальний термін за ґратами.

Маршрут юнака пролягав з Херсонської області до Криму, далі була москва, Мінськ і з Білорусі він потрапив в Україну через єдиний пункт пропуску. Олег вважає, що йому дуже пощастило пройти російський кордон без фільтрації, бо за нього вступився водій. Чоловік сказав, що автобус не буде чекати стільки часу одного пасажира, і це допомогло йому вибратись з росії.

Потрапивши до України, Олега дуже вразила доброзичливість людей і продукти, які колись були для нього звичними.

“Це, мабуть, дуже абсурдно, але тут така смачна “Фанта”. В окупації теж вона є, але звісно це не оригінальний напій, а російська пародія. У них там воно все несмачне, їжа якась прісна. Тому чомусь мене саме забутий смак “Фанти” вразив. А ще я запам’ятав доброзвичливість українських прикордонників. Тому що російські дуже грубі, якісь злі, ніби ображені на весь світ. А українські такі добрі, спокійні, запитували як я себе почуваю, чи все в мене добре, як я доїхав”, — розповів Олег.

По приїзду юнак успішно пройшов перевірку на українському кордоні і тепер починає нове життя. Каже, що має дуже велику підтримку від волонтерів. Залишившись без нічого, він отримав всю необхідну допомогу. Волонтери допоможуть йому і облаштуватися на новому місці.

“По приїзду мене поселили, дали поїсти, ліжко комфортне, душ. Видали різні пакети з гігієною, одягом, продуктами на перший час. Всі дуже доброзичливі і ніхто не каже, що я поганий, бо з окупації виїхав. Ніхто не каже, що я якийсь колаборант, зрадник, навпаки всі ставляться зі співчуттям і розумінням. Далі планую їхати в Київ, де мені має допомогти волонтерська організація, яка якраз допомагала і виїхати. Мені мають знайти житло на перший час, можливо навіть і роботу, та пропонують інші послуги підтримки, наприклад, психолог, адаптація, навчання, оформлення грошових виплат, як ВПО. А ще у планах зустрітися зі своїми друзями, яких я не бачив 4 роки, живучи в окупації”, — ділиться планами Олег.

Тим, хто досі живе в окупації, але хоче виїхати, Олег радить зважити всі ризики і намагатися виїхати. Але це рішення потрібно ухвалювати виважено і прискіпливо продумати кожен крок.

“Скажу так — життя одне. Тому зараз, поки є можливість, треба намагатися виїжджати. Я думаю, що рано чи пізно росіяни закрутять гайки і вже ніяк звідти не виїдеш. Взагалі це ризиковано. Я виїхав під великим ризиком і не кажу, що гарантовано всі так зможуть виїхати, особливо в кого судимість. Мені правда дуже пощастило. Я не хочу наражати людей на небезпеку своїми порадами, але я й не хочу, щоб вони лишалися в окупації. Тому нехай самі вирішують: їхати чи ні. Тут треба морально бути готовим до ризиків. Особисто я морально був готовий до того, що в будь-яку хвилину мене можуть забрати і відвезти у в’язницю. Це був шлях без права на помилку”, — каже Олег.

Раніше редакція публікувала історію В’ячеслава Муністера — донеччанина, який виїхав з Донецька після 10 років окупації. Читайте її за покликанням.

Читайте також:

• Евакуація з Донеччини: люди почали виїздити зі Слов’янська та Краматорська
• 18-річна дівчина з Волновахи допомогала ЗСУ, будучи на ТОТ: їй загрожує до 20 років арешту
• “Служу росії”: як окупанти мілітаризують дітей у школах і садках Донеччини до “дня защитника отчечества”

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!