З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

З 20 по 26 червня відбувся масштабний відкритий форум молодіжних рад “Донеччина: платформа стійкості. Молодь для захисників і захисниць та їхніх родин”. Участь у ньому взяли хлопці і дівчата з різних районів Донеччини. Бахмутську громаду представила Анна Павленко — очільниця молодіжної ради Бахмута, учениця Бахмутської школи №10. 

Які події відбулися в межах форуму і які результати вони принесли, редакції Бахмут IN.UA розповіла Анна Павленко.

Як пройшов молодіжний форум

Відкритий форум молодіжних рад “Донеччина: платформа стійкості. Молодь для захисників і захисниць та їхніх родин” тривав з 20 по 26 червня. Заходи в межах форуму проходили в різних регіонах — Дніпрі, Закарпатті і Києві.

Бахмутську громаду представила Анна Павленко — очільниця молодіжної ради Бахмута. За її словами, програма форуму була насичена різними заходами, але ключовою подією став міжрегіональний діалог молоді Донеччини і Закарпаття.

“Програма була неймовірно насиченою і поєднала в собі офіційні зустрічі, культурні події та цікаве живе спілкування. Одним із ключових етапів став захід “Закарпаття-Донеччина. Єдність. Сила. Україна!”. Він мав для мене велике символічне значення, бо показав, що попри географічну відстань, у нас з представниками молоді Закарпаття є спільні виклики, цінності та прагнення діяти разом. Разом ми провели цілий вечір, обговорюючи свій досвід та подальші плани”, — розповіла Анна Павленко.

За словами очільниці молодіжної ради Бахмута, результатом міжрегіонального діалогу стало планування подальшої співпраці. Поки що конкретних проєктів чи заходів не заплановано, триває обговорення ідей.

“Ми пройшли шлях від знайомства до обговорення спільних проєктів. Думаю, що ми заклали міцний фундамент для співпраці, яка дасть можливості для обміну досвідом та спільного розв’язання проблем молоді. Зараз триває процес розробки спільного плану дій. Ми знайшли повне взаєморозуміння і зараз трансформуємо наші ідеї в реальну співпрацю”, — зазначила Анна Павленко.

Серед цінного досвіду для себе бахмутянка виокремлює зустріч з волонтером Денисом Христовим. 

“Особливо мене вразила та надихнула зустріч із відомим волонтером Денисом Христовим, якого знають за позивним “Голандець”. Спільний перегляд документального фільму про евакуацію людей із прифронтових зон та відкрита розмова з Денисом довела, що такі зустрічі дуже важливі. Вони дають розуміння справжньої ціни людського життя і надихають працювати ще наполегливіше”, — зауважила бахмутянка.

Завершився форум у Києві. Тут зібрали найактивнішу та обдаровану молодь Донеччини, яким очільник Донецької ОВА вручив пам’ятні відзнаки. 

Читайте також:

• Хто увійшов до молодіжної ради Бахмута: оприлюднено новий склад на 2026-2028 роки
• “Моя мотивація — в можливості представляти Бахмут”: історія школярки Анни Павленко, яка очолила раду лідерів учнівського самоврядування Донеччини
• Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Коли купуєш заміський будинок, швидко з’ясовується неприємне: вода, каналізація, опалення й захист від паводків – це не “підключити й забути”, а чотири окремі інженерні задачі, і майже кожну вирішує свій тип насоса. Плутанина між ними – головна причина, чому в перший же рік хтось заливає підвал, а в когось згорає щойно куплений агрегат. Щоб грамотно вкласти гроші, потрібне насосне обладнання під конкретну задачу, а не “універсальне”. Розберемо п’ять базових типів – під що кожен заточений і де його межа.

1. Свердловинний: чиста вода з глибини

Коли дзеркало води глибше 9 метрів, поверхневі агрегати безсилі – атмосферний тиск фізично не підніме воду вище. Тут працює занурювальний багатоступеневий насос, який проштовхує рідину вгору ступінь за ступенем. Корпус – харчова нержавіюча сталь, бо він постійно у воді. Головне перед покупкою – паспорт джерела: дебіт свердловини визначає, скільки можна викачати за годину, не оголивши всмоктувальну сітку. І діаметр: під обсадну трубу 3-4 дюйми підбирають відповідний діаметр корпусу, щоб агрегат вільно опустився.

2. Насосна станція: тиск і комфорт з невеликої глибини

Якщо вода близько (до 8 метрів) або треба стабілізувати слабку магістраль – ставлять станцію. Це поверхневий двигун (частіше чавунний равлик, який гасить вібрації) плюс мембранний бак-гідроакумулятор, який тримає запас води під тиском. Керує механічне реле: замикає контакти при падінні до 1.4-1.5 бар, розмикає на 2.8-3.0 бар. На “пятірник” ставлять манометр для контролю. Бак на 24-50 літрів для середнього будинку скорочує кількість пусків двигуна.

3. Дренажний: захист підвалу й відкачування

Ґрунтові води й весняні паводки вимагають техніки, що працює з домішками. Дренажник тягне воду з піском чи мулом до 5-10 мм – за рахунок відкритого ударостійкого колеса з технополімеру. Поплавковий вимикач робить його автономним: рівень піднявся – увімкнувся, приямок спорожнів – зупинився. Побутові моделі 0.3-0.8 кВт осушують стандартний льох чи басейн за кілька годин.

4. Фекальний: автономна каналізація

Септики й автономна каналізація потребують агрегатів для в’язких мас із включеннями до 35-50 мм. Оптимальний для дому – з ріжучим механізмом (ножем), який подрібнює органіку й волокна, рятуючи від глухого засмічення. Продуктивність побутового класу 4-8 м³/год, напір 6-15 м. Гнатися за більшим напором сенсу нема – надто швидкий потік лише збільшує гідравлічний опір магістралі.

5. Циркуляційний: рівномірне тепло без переплат

Опалення не прогріє рівномірно два поверхи без примусового руху теплоносія. Компактна помпа вбудовується прямо в трубу. Сучасний стандарт – з електронним частотним регулюванням: аналізує опір системи (наприклад, коли закрилися термоголовки) і скидає оберти, зменшуючи споживання до 5-10 Вт. Враховують монтажну довжину (130 або 180 мм) і корпус із чавуну чи латуні, який тримає теплоносій до +110 °C.

Зведена таблиця: який тип під що

Тип	Середовище	Напір (орієнтир)	Продуктивність	Розмірчасток
Свердловинний	чиста вода	40-120 м	2-5 м³/год	до 1.5 мм
Насосна станція	чиста вода	35-50 м	3-4 м³/год	до 1 мм
Дренажний	забруднена вода	6-12 м	6-15 м³/год	5-10 мм
Фекальний	стоки	6-15 м	4-8 м³/год	35-50 мм
Циркуляційний	теплоносій до +110 °C	4-8 м	2-4 м³/год	немає

Логіка проста: чим глибше й чистіше джерело – тим вищий напір і менший допустимий розмір часток; чим бруднішою й густішою є рідина – тим більший прохідний переріз важливіший за напір.

Як прикинути напір, щоб не помилитися

Робоча точка насоса – це перетин продуктивності (Q) і напору (H). Напір рахують так: висота підйому + втрати в трубах + вільний напір. Для свердловини: дзеркало на 25 м, до будинку 30 м (втрати 1 м на 10 м = 3 м), тиск у системі реалістичні 1.5-2.0 бар (15-20 м). Разом: 25 + 3 + 18 = 46 метрів. Закладати 3 бар “для запасу” не варто – на такому тиску реле може не вимкнути двигун. І після вихідного патрубка ставлять латунний зворотний клапан, щоб стовп води не зливався назад у джерело.

Дві помилки, що вбивають двигун

Майже всі поломки в перший рік – це не брак, а порушення правил (у сервісі ToolMax це підтверджують: більшість звернень – саме сухий хід і кавітація, а не заводські дефекти). Перша – сухий хід: агрегат охолоджується самою водою, і якщо джерело пересохло, а мотор гуде, дифузори й ущільнення плавляться за 5-10 хвилин. Рятує реле сухого ходу або поплавок. Друга – кавітація: у станціях при заниженому діаметрі всмоктувальної труби вода “закипає” в розрідженні, бульбашки схлопуються й буквально вигризають метал із крильчатки. Тому діаметр всмоктування не має бути меншим за вхідний патрубок насоса.

Що зробити перед покупкою

• Визначте джерело. Колодязь до 8 м – станція; глибока свердловина – тільки занурювальний.
• Порахуйте споживання. Складіть витрату всіх точок, що можуть працювати одночасно.
• Перевірте мережу. Просадки нижче 200 В – плануйте стабілізатор.
• Не беріть “голий” насос. Завжди в комплекті гідробак і захисна автоматика – інакше це не система.

Ключова думка: немає “кращого насоса взагалі” – є правильний під вашу задачу. Спочатку визначте тип за джерелом і середовищем, потім рахуйте напір, і лише потім дивіться конкретні моделі. Звірити параметри з характеристиками зручно в каталозі ToolMax https://toolmax.com.ua/, де кожен тип розкладено окремо.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!