З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

В межах державної політики підтримки переселенців в Україні розпочато всеохопний аудит об’єктів нерухомості, які можна адаптувати під житло.

Про це розповів Павло Фролов, народний депутат України та голова Спеціальної комісії з питань захисту ВПО.

В Україні проходить інвентаризація нерухомості для ВПО

За словами Павла Фролова, Фонд державного майна України та місцеві громади передали 11,5 тисяч об’єктів для обстеження, значна частина з яких має бути переобладнане під тимчасове або постійне житло для переселенців. Все це буде зроблене за “рахунок субвенції у держбюджеті у розмірі 1,5 мільярда гривень”

Наступним кроком в реалізації вказаної ініціативи має бути створенням Реєстру житла для ВПО зі зручною інтерактивною картою пошуку придатного для проживання житла.

“Наша мета — перетворити порожні будівлі на домівки для тих, хто через війну втратив житло. Також важливою є передача вільних земельних ділянок під нове будівництво для залучення інвестицій від наших партнерів“, — вказує Павло Фролов.

Читайте також:

Житлові ваучери для ВПО з ТОТ: стала відома дата початку фінансування

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

З січня 2026 року тисячі українських пенсіонерів, які є внутрішньо переміщеними особами (ВПО) або пенсіонерами з ТОТ, які наразі перебувають за кордоном, лишаться без пенсії. Причина — масове припинення виплат Пенсійним фондом України (ПФУ) через вимогу підтвердити неодержання пенсії від рф. Правозахисники з ГО “Громадський холдинг “Група Впливу” називають ситуацію катастрофічною. Наразі вони закликають підтримати відкрите звернення щодо поновлення пенсій.

Редакція поспілкувалася з Тетяною Дурнєвою, головою правління ГО “Громадський холдинг “Група Впливу” та з’ясувала деталі.

Припинення виплат пенсій на ТОТ

Корінь проблеми ховається у Постанові Кабміну №299, ухваленій ще у 2025 році. Згідно з документом, до 31 грудня 2025 року ПФУ мав отримати від пенсіонерів підтвердження того, що вони не отримують пенсію від російської федерації.

За словами Тетяни Дурнєвої, логіка постанови мала б стосуватися лише тих громадян, які фізично проживають на тимчасово окупованих територіях (ТОТ). Однак на практиці норму застосували до всіх, чиє пенсійне забезпечення прив’язане до справ, що залишилися на окупованих територіях, незалежно від фактичного місця проживання. Це зокрема, вплине й не пенсіонерів з Бахмута, адреса реєстрації яких фактично є в тимчасово окупованому місті. Хоча ПФУ має дані з довідок ВПО, що люди фактично зареєстровані вже в інших містах.

Багато з пенсіонерів проходили ідентифікацію через “Дію” або особисто в Пенсійному фонді, але не були поінформовані про необхідність окремо підтверджувати факт неотримання пенсії від рф. У результаті в січні людям масово зупинили виплати без попередження та адресного повідомлення.

“І власне, в яких ситуаціях опинились люди? Наприклад, внутрішньопереміщена особа виїхала у 2014 році з окупованої території. В 2023 році вона, проживаючи на підконтрольній території, оформила пенсію. Тобто, стала пенсіонером, оформила пенсію в Києві. І на неї так само поширюється ця норма, що є абсурдом, тому що людина навіть не була пенсіонером, коли проживала на тимчасово окупованій території. Ця людина, оформлюючи пенсію в Києві, взагалі не вважала, що норма буде поширюватись на неї. Або пенсіонери, які виїхали за кордон, але у них реєстрація місця проживання на тимчасово окупованій території. Люди, які знаходяться за кордоном, взагалі фактично в інформаційному вакуумі.

І вони знали, що вони проходять ідентифікацію раз на рік, що було дуже широко інформаційно повідомлено. І проходячи ідентифікацію через, наприклад, портал Дія, вони не були повідомлені про те, що їм треба ще поставити галочку про не отримання пенсії від РФ. Відповідно, таким людям також зупинили пенсію. Є випадки, коли пенсії зупинені, просто переселенцям, які проходять ідентифікацію і були фізично в пенсійному фонді, на підконтрольній території протягом цього року”, — каже Тетяна Дурнєва.

Вона додає, що фактично пенсійний фонд у січні просто перестав виплачувати людям пенсії без жодного попередження і без пояснення, що потрібно зробити, аби цього уникнути.

Вона також звернула увагу на складні умови, у яких пенсіонери намагаються розв’язувати проблему. Навіть попри продовження годин прийому громадян, ситуація не покращилася: відключення електроенергії, відсутність стабільної роботи систем, повітряні тривоги та морози унеможливлюють нормальний прийом людей. Під час тривог відвідувачів просять вийти на вулицю, де вони змушені чекати невідомо скільки часу.

“Люди чекають, тому що не знають, скільки триватиме ця тривога, вони залишаються на вулиці в таких погодних умовах, чекаючи, коли їх запустять і сподіваючись, що коли їх запустять, то буде електрика.

Враховуючи, що це вразливі категорії населення, що це здебільшого люди старшого віку, або одинокі, або люди з інвалідністю, то це все викликає тільки сором, що держава поставила стареньких людей в таке становище, не виконавши своє зобов’язання і не давши можливість нормально людям дати відгук на цю норму”, — підкреслила правозахисниця.

Чи можливо відновити виплати пенсії?

Організація “Група впливу”, яка багато років займається захистом прав постраждалих від війни, ще у грудні зверталася до Пенсійного фонду з проханням пояснити масштаби проблеми та відтермінувати застосування норми. Питання також підіймалося на координаційних нарадах за участі міністерств і відомств.

Наразі організація публічно звернулася до прем’єр-міністерки, Мінсоцполітики та очікує спільної наради за участі Пенсійного фонду й Офісу омбудсмана. Крім того, людей закликають підписати відкрите звернення, аби поновити пенсії. Правозахисники застерігають, що процес поновлення виплат може затягнутися, адже формально це вже інша процедура.

До теми:

Які пенсії передбачені в Україні у 2026 році: детальне пояснення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!