З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Держава гарантує дітям військовослужбовців та учасників бойових дій спеціальні освітні пільги. Вони охоплюють весь навчальний процес: від влаштування у дитячий садок без черги до фінансової підтримки під час навчання в університеті та забезпечення путівками на відпочинок.

Про це повідомили в Міноборони.

Освітні пільги для дітей УБД: від садочка до університету

Закон передбачає два механізми швидкого влаштування дитини до закладів освіти за місцем проживання. Право на позачергове зарахування, яке дозволяє отримати місце негайно в обхід списків очікування, мають діти чинних військовослужбовців, а також діти захисників і резервістів, які загинули чи зникли безвісти.

Першочергове зарахування просуває дитину на початок загальної черги і стосується конкретно дітей військовослужбовців зі статусом учасника бойових дій. Якщо батьки є чинними військовими зі статусом УБД, достатньо послатися саме на право позачергового зарахування, яке зобов’язує заклад прийняти дитину одразу.

Безкоштовне харчування учнів

З 1 вересня 2026 року безоплатне одноразове гаряче харчування запроваджено для всіх учнів 1-11 класів державних і комунальних шкіл, які навчаються очно або у змішаному форматі. Фінансування здійснюється за рахунок державної субвенції. Довідка про статус УБД для отримання цієї послуги більше не потрібна, оскільки пільга стала загальною гарантією для всіх школярів.

Підтримка здобувачів вищої та фахової освіти

Діти учасників бойових дій, які навчаються на денній формі, мають право на державну цільову підтримку до закінчення закладу, але не довше ніж до досягнення 23 років. Допомога передбачає:

• повну оплату навчання за держзамовленням;
• пільгові кредити для студентів-контрактників;
• першочергове переведення на бюджетні місця;
• соціальні стипендії та безоплатне або пільгове проживання у гуртожитках.

Для дітей УБД, осіб з інвалідністю внаслідок війни та звільнених з полону також діє урядова ініціатива безповоротної фінансової допомоги для оплати контрактного навчання у закладах будь-якої форми власності.

Переведення на бюджет та вступ поза конкурсом

Закон визначає чіткий механізм переведення студентів-контрактників на вакантні бюджетні місця. Дітей загиблих або зниклих безвісти захисників переводять першочергово незалежно від конкурсного бала. Дітей учасників бойових дій можуть перевести, якщо їхній конкурсний бал відстає від прохідного не більше ніж на 15 балів (для військових, педагогічних, аграрних, інженерних та природничих спеціальностей — не більше ніж на 25 балів).

Крім того, діти загиблих або зниклих безвісти військових мають право на вступ до вишів чи закладів професійно-технічної освіти поза конкурсом на бюджетні місця. Цим правом можна скористатися протягом трьох років після закінчення школи.

Оздоровлення та відпочинок дітей

Діти військовослужбовців віком від 7 до 18 років зі статусом УБД забезпечуються місцями в дитячих оздоровчих таборах у першочерговому порядку. Держава оплачує путівки до санаторно-курортних закладів один раз на рік. Тимчасові обмеження в державному бюджеті на 2026 рік щодо зупинення безоплатного лікування стосуються виключно дорослих пільговиків і жодним чином не скасовують право дітей на оздоровлення.

Процедура оформлення пільг

Базовий пакет документів для отримання пільг складається зі свідоцтва про народження дитини та посвідчення військовослужбовця або УБД одного з батьків. Для дітей загиблих військових потрібне посвідчення члена сім’ї загиблого.

Для зарахування до закладу освіти чи отримання фінансової підтримки на навчання заява разом із копіями документів подається на ім’я керівника закладу освіти. Для отримання путівок на оздоровлення необхідно звертатися до управління соціального захисту населення за місцем реєстрації дитини. Заклади не мають права вимагати документи, які не передбачені чинним законодавством.

Читайте також:

Підйомна допомога військовослужбовцям: умови, розміри та порядок виплат

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Парламент ухвалив у першому читанні законопроєкт №15335. Документ дозволяє внутрішньо переміщеним особам з тимчасово окупованих територій поєднувати державний житловий ваучер з іпотечним кредитом для придбання нерухомості або будівництва нового житла.

Про це повідомив Павло Фролов, голова Спеціальної комісії з питань захисту ВПО.

Механізм дії житлових ваучерів та іпотеки

Номінал державного житлового ваучера для ВПО становить 2 мільйони гривень. Ці кошти призначені для оплати житла. У випадках, коли вартості ваучера недостатньо для повного покриття ціни об’єкта нерухомості, залишок суми покупець має право оплатити за рахунок іпотечного кредиту. Зокрема, передбачена можливість фінансування через державну програму “єОселя”.

Ухвалений документ усуває юридичні бар’єри, які раніше забороняли банкам брати в заставу нерухоме майно, придбане за участю державних ваучерів. Тепер житло, куплене за допомогою ваучера та кредитних коштів, офіційно передається в заставу банку.

Законопроєкт встановлює чіткі обмеження щодо розпорядження придбаним майном. Власник не має права продавати таке житло або передавати його в повторну іпотеку протягом п’яти років із моменту оформлення. Єдиним винятком із цього правила є процедура звернення стягнення кредитором у разі невиконання позичальником кредитних зобов’язань.

Ключовим викликом для реалізації ініціативи залишається обмежений фінансовий ресурс. За наявними даними, з понад 37 тисяч офіційно погоджених заяв наразі профінансовано лише близько 3,3 тисячі житлових ваучерів. Для подальшого забезпечення ВПО житлом уряд має зосередитися на залученні додаткових коштів від партнерів.

Читайте також:

Держбюджет-2027: як і на що розподілять державний кошторис

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!