З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

У прифронтових містах та селах Донецької області утворилися так звані кілзони — ділянки фронту та логістичні шляхи, де через активність безпілотників російської армії пересування транспорту є вкрай складним. Проте, навіть так волонтери продовжують вивезення цивільних з небезпечних ділянок регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з волонтером Богданом Зуяковим щодо поточного стану справ з евакуацією на Донеччині.

Евакуація на Донеччині

За словами волонтера, інтенсивність бойових дій значно зросла у містах Дружківка, Миколаївка та навколишніх селах. Процес евакуації ускладнюється постійними обстрілами, однак волонтери продовжують роботу.

“В 10-ти кілометровій зоні до фронту, 15-ти кілометровій, дуже сильно збільшилась кількість FPV-дронів. Це справжня кілзона“, — констатує Богдан Зуяков.

Автошляхи та самі міста, зокрема Краматорськ, теж не є повністю безпечними. Російські військові використовують безпілотники типу “Молнія” та далекобійні FPV-дрони, котрі зависають у небі, шукають цілі та завдають ударів по транспорту, особливо великим за розміром. Волонтерські мікроавтобуси з людьми часто виступають саме такими об’єктами, через що можуть ставати пріоритетною ціллю для операторів російських бебезпілотників.

Хто залишається у прифронтових містах

За словами Богдана Зуякова. зі Слов’янська та Краматорська виїжджає значно більше сімей з дітьми, оскільки молодшому поколінню простіше наважитися на переїзд. Водночас у небезпечних зонах продовжують жити переважно літні та маломобільні люди. Як додає волонтер, деякі з них відмовляються евакуюватися через низку факторів:

• психологічна та фінансова неготовність до переїзду;
• поширення чуток про те, що переселенцям немає куди їхати та немає за що жити;
• сильна прив’язаність до власного майна.

“Будинок свій, який все життя вони збирали на нього, будували, і це все зникає в них. Через це і не виїжджають вони“, — пояснює волонтер.

Волонтер також пояснив, що процес виклику волонтерів залежить від населеного пункту:

• з найнебезпечніших територій телефонувати з проханнями про виїзд змушені родичі;
• з міст на кшталт Дружківки місцеві жителі записуються на евакуацію самостійно у моменти появи зв’язку.

Вплив пори року на темпи виїзду

За словами волонтера, наразі фіксується певний спад попиту на евакуацію. Тепла погода дозволяє місцевим мешканцям залишатися навіть у пошкоджених будинках. Окрім цього, люди мають мотивацію залишатися через городи та хатні справи.

“Спека не заважає їм ночувати і жити у будинку, навіть розбитому. Все опирається в холод. Коли буде холод, туди буде і евакуація“, — підсумовує Богдан Зуяков.

З настанням зими та зниженням температури волонтер прогнозує новий масштабний етап евакуації з території Донеччини.

Читайте також:

“Евакуація зі Слов’янська та Краматорська стала масовою”: що відомо про ситуацію на Донеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2014 році російські бойовики захопили місто Чистякове (назва до 2016 року — Торез) та оголосили його частиною так званої “днр”. Одним із тих, хто підтримав окупаційну владу, був Андрій Бідило — тоді діючий депутат Торезької міськради та очільник міцевого палацу культури. Після захоплення Чистякового він продовжив політичну кар’єру, але вже у складі окупаційних органів влади.

Що відомо про біографію Андрія Бідило, його роботу в “днр” і відповідальність за роботу на окупантів? Редакція зібрала детальне досьє.

Андрій Бідило: походження, освіта, робота до 2014 року

Біографію Андрія Бідила можна знайти на сайті путінської партії “единая россия”, членом якої він є. У ній вказано, що Андрій Бідило народився 16 березня 1967 року в місті Чистякове. Навчався у місцевій школі №22. У 1982-1986 році навчався в Торезькому гірничому технікумі імені О.Ф.Засядька, який закінчив із відзнакою за спеціальністю “Гірська електромеханіка”. Також Андрій Бідило здобув вищу освіту в Харківському інституті економіки, ринкових відносин і менеджменту, здобув професію менеджера-економіста.

Має досвід служби у радянській армії у 1986-1988 роках, служив у прикордонних військах КДБ.

У січні 1989 року розпочав трудову діяльність. Спочатку працював слюсарем з монтажу та ремонту гірничо-шахтного обладнання. Потім став головним бухгалтером у приватному підприємстві “Сейшн”, а згодом — директором малого приватного підприємства “Агенція”.

З серпня 1998 року по липень 2003 року був директором Міського центру творчої молоді “Сучасник”. У липні 2003 року став директором Палацу культури імені Володимира Маяковського і керував ним до 2023 року.

Двічі Андрій Бідило був депутатом Торезької міської ради: четвертого і шостого скликань. На місцевих виборах 2010 року був обраний від “Партії регіонів”.

Чим займався Андрій Бідило після окупації Донеччини

У 2014 році бойовики захопили місто Чистякове і оголосили його частиною так званої “днр”. Андрій Бідило підтримав дії окупантів. У своїй біографії вказує, що у 2014 році “брав активну участь у подіях “русской весны”, організації мітингів, референдуму і захисті міста”. Яким чином Бідило “захищав” Чистякове не вказується, у відкритих джерелах немає інформації щодо його безпосередньої участі в бойових діях.

У березні 2014 року Андрій Бідило вситупав як один із організаторів мітингів на підтримку рф. Він підбурював народ до відокремлення від України та висловлювався проти законної влади.

З січня 2015 року Андрій Бідило працює в Торезькому місцевому відділенні громадського руху “Донецька республіка”. Він займав різні посади, з 2022 року є начальником відділу структурного розвитку руху.

Примітка. “Донецька республіка” — це проросійський сепаратистський політичний рух, що виник у Донецькій області наприкінці 2005 року, як відповідь на президентство Віктора Ющенка та впровадження ним проукраїнських ідей. На початку 2007 року представники “Донецької республіки” проводили акції в різних містах на сході України, пропагуючи ідеї сепаратизму та федералізації країни. З листопада 2007 року діяльність “Донецької республіки” була заборонена на території України. Після приходу окупантів у 2014 році “Донецька республіка” стала найчисельнішим громадським рухом у “днр” та мала фракцію в “народній раді днр”. Лідером руху сьогодні є ватажок “днр” денис пушилін.

Як представник руху “Донецька республіка”, Андрій Бідило виступає в ролі експерта на пропагандистських програмах і поширює фейки про Україну. Зокрема, у липні 2021 року він коментував подачу скарги в Європейський суд з прав людини на дії України. Бідило тоді зазначав, що Україна, нібито, на законодавчому рівні затвердила “безчинства” на Донеччині.

“Ще наприкінці травня 2015 року Верховна Рада ухвалила постанову. Вона звучить так – про затвердження заяви про відступ України від зобов’язань, визначених конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Ну, тобто, вони собі дозволили самі на Донбасі ось це творити беззаконня правове”, — цитували пропагандисти Андрія Бідила.

Цю заяву спростували фахівці ресурсу StopFake. Вони пояснили, що постанова з такою назвою дійсно є, але її зміст не такий, як трактують окупанти. Насправді ж цією постановою Україна визнала, що частина її території окупована і на цій підставі зняла з себе відповідальність за дотримання прав людини в окупованих районах, покладаючи її на росію.

У 2022 році Андрій Бідило, як член так званої “громадської палати днр”, ініціював приєднання Донеччини до складу рф. За інформацією СБУ, Бідило разом з іншими члени палати направив термінове звернення до ватажка “днр” пушиліна з вимогою негайного відокремлення Донеччини від України з подальшим приєднанням до складу рф. Перед підготовкою листа організували масову агітаційну кампанію серед місцевих жителів на підтримку країни-агресора.

Андрій Бідило як депутат “днр”

Сьогодні Андрій Бідило є депутатом “народної ради днр” від фракції “единая россия”. Також він є заступником голови комітету “народної ради” з освіти, науки, культури та справ громадських організацій.

Андрій Бідило часто бере участь у пропагандистських заходах, в тому числі і за участі дітей. Зокрема, до 9 травня він разом зі школярами, студентами та курсантами писав “диктант перемоги”.

Також Бідило виступає у школах. Наприклад, у квітні 2026 року він відвідав місцеву школу №6.

“Виконав авторські пісні, присвячені подвигу російського Донбасу, розповів про шлях до росії. Був зворушений уважністю, щирістю та теплотою глядача. У нас чудові педагоги та дітлахи!”, — пише про зустріч Бідило.

Також Андрій Бідило проводить громадські прийоми в Чистяковому в приймальній партії “единая россия”.

Окрім цього, Андрій Бідило входить у склад так званого “народного контролю”. Він проводить рейди у продуктових магазинах з метою контролю правил торгівлі та санітарних норм. У сюжетах, де фігурує Бідило, він розповідає, що представники “народного контролю” знаходять “прострочку” в магазинах і фіксують порушення.

Підозра у колабораційній діяльності

У листопаді 2022 року Андрій Бідило заочно отримав підозру за двома статтями: посягання на територіальну цілісність і недоторканність України та колабораційна діяльність.

Читайте також:

• Від артиста до міністра і депутата “днр”: що відомо про Олександра Парецького з Донецької філармонії, який перейшов на бік рф
• Хто очолює освіту на окупованій Донеччині: досьє на посадовця з Тюмені Олега Трофимова
• Олександра Кульгіна (досьє) або як окупація вирощує нових “лідерів” з українських дітей

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!