До гуртка української шкільної молоді Бахмута належав молодий Володимир Сосюра, в майбутньому класик української радянської літератури. І саме в Бахмуті він робив свої перші поетичні спроби, перейнятий тими ж ідеями національного відродження, що й його товариші по українському молодіжному руху, а невдовзі – й по збройній боротьбі за незалежну Україну. Фейки радянської пропаганди про цей періож життя видатного українського поета описує завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький. Дізнавайтесь історію і перевіряйте себе у тесті.

Розповідаючи про бахмутян – учасників Української революції 1917 – 1921 років, які після поразки визвольних змагань продовжили свою діяльність в еміграції, ми вже згадували невідомі в радянський час імена Валентина Костенка й Миколи Малашка – учнів Бахмутського реального училища та Бахмутської чоловічої гімназії, які в 1917 – 1918 роках стояли на чолі новоствореної організації українців, учнів-середньошкільників міста. Яскравим представником цього руху був і Володимир Сосюра.

Читайте також: 

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Першим своїм літературним твором Сосюра вважав вірш «Чи вже не пора…», опублікований у журналі гуртка Бахмутської української шкільної молоді, що видавався в 1918 році під назвою «Вільні думки». Про це сам поет свідчив, відповідаючи на анкету «Універсального журналу» в числі від 2 грудня 1928 року:

«1918 року, коли німці захопили Україну, я вчився в сільсько-господарській школі при ст. Яма, Північно-Донецьких залізниць (нині мсто Сівесрьк).

В Бахмуті почав виходити журнал учневої молоді «Вільна Думка», де й надрукували мого першого вірша: «Чи вже не пора».

Сторінка журналу з публікацією вірша В.Сосюри

 

Читайте також:  Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

Перший надрукований «вірш»… Та ще й в журналі. Я носив цього журнала, як зірку, і показував знайомим. Я не сміюся з тих хвилин радості, і з вірша – мого першого наївного вірша, – моєї дитинки, що потонула в громі громадянської війни. Повстанцем возив і носив я з собою цей журнал і коли думав, що умру від тифу, подарував його сестрі-жалібниці, щоб передала його моїй матері.

Чудно. Тепер у мене жодної збірки моїх поезій (пороздавав), жодної книжки, де пишеться про мене. Такий я став розгублений. А тоді… Чудно, чудно… Затуманився образ смуглявого наївного селюка, одлітають спомини про грози минулого й перший вірш, як мій перший постріл».

Спогад, датований 1928 роком і опублікований у радянській пресі, дещо змінює хронологію подій й адресує гнівну поетичну інвективу нібито німецьким окупантам. Але ж німецькі війська розпочали активні дії на території Української Народної Республіки в другій половині лютого 1918 року згідно умов Берестейського миру, підписаного УНР із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. А перший і єдиний номер бахмутського учнівського журналу «Вільні думки», знайдений нами у Національній історичній бібліотеці України, датується січнем 1918 року.

Видатний український письменник Володимир Сосюра в в молоді роки.

Кам’янське сільськогосподарське училище при станції Яма Бахмутського повіту

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила державну самостійність УНР. Хто ж той ворог, що кував кайдани вільній Україні, і з яким закликав битись молодий поет своїм віршем? Зрозуміло, що це була більшовицька Росія, яка вже в грудні 1917 року розпочала неоголошену війну проти України. До середини лютого більшовики захопили Донецький басейн, Слобожанщину і всю Лівобережну Україну, зайняли Київ і значно просунулися на Правобережжі. Лише вступ до війни союзників – німців та австро-угорців, які за Берестейським договором зобов’язалися надати Україні військову допомогу проти радянської Росії, призвів до очікуваного перелому в ході бойових дій.

 

На початку березня українські та німецькі війська вступили до Києва, а вже в перших числах травня вся територія України, включно з Донеччиною і Луганщиною, була звільнена від більшовиків. Союзні війська зайняли також і Крим, і командування Чорноморського флоту визнало владу УНР. Перша війна за Україну була програна більшовиками. Близько 70 днів знадобилося військам союзників для відвоювання всієї території України.

Титульний аркуш журналу «Вільні думки». м. Бахмут, січень 1918 р

Володимир Сосюра на початку 1918 року ще був учнем Кам’янського сільськогосподарського училища при станції Яма (нині – місто Сіверськ). А вже в травні – червні того ж року, за часів Української держави гетьмана П. Скоропадського, бачимо його в складі українського війська, добровольцем Бахмутської повітової охоронної сотні. У листопаді 1918 року під час протигетьманського повстання розташований у Донбасі 3-й Гайдамацький полк перейшов на бік Директорії УНР. Серед інших до 3-го Гайдамацького полку вступив і В. Сосюра і воював на боці «петлюрівців» аж до кінця 1919 року. Згодом він докладно описав свою службу в гайдамаках на сторінках автобіографічного роману «Третя Рота», що був повністю опублікований лише через багато років після його смерті, в 1988 році. А в радянські часи багато сторінок своєї революційної біографії нашому видатному землякові доводилось ретельно приховувати й багаторазово складати перед партійними наглядачами покаяння за націоналістичні «ухили» в творчості.

Володимир Сосюра. 1950-і роки. Фотопортрет, подарований музею міста Бахмута (тоді – Артемівська).

Читайте також: 

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Кліщіївка — село Бахмутської громади, історія якого бере початок наприкінці XVIII століття. Колись воно називалося Карлівкою, мало дві окремі частини, власну церкву, школу, млин та господарства. У 1945 році село отримало сучасну назву, походження якої досі залишається предметом дослідження. Розповідаємо, як виникла Кліщіївка, хто був її першими мешканцями та яким було життя села в різні історичні періоди.

Примітка. Матеріал підготовлений на основі історико-краєзнавчого нарису про Кліщіївку, одним з авторів якого є дослідник Михайло Кулішов. У нарисі використано історичні документи, статистичні відомості та матеріали Бахмутського краєзнавчого музею.

Історія Кліщіївки: як виникло село Карлівка

Історія сучасної Кліщіївки розпочалася в останній чверті XVIII століття. Тоді на землях Бахмутської провінції створювали нові поселення. На південь від Бахмутської фортеці земельну ділянку площею 1700 десятин отримав секунд-майор Карл Томас, який був помічником коменданта Азовської фортеці.

Саме з його іменем пов’язують первісну назву села — Карлівка. За історичними відомостями, у 1782 році на цій території проживали лише три родини. Першими відомими поселенцями були:

• Корній Іванович та Тетяна Федорівна Мірошник;
• Гаврило Іванович та Тетяна Герасимівна Науменко;
• Семен Олексійович та Олена Андріївна Тупота.

У документах того часу їх називали “малоросіянами” — так в Російській імперії позначали українців. У першій половині 1790-х років, можливо у 1794 році, власником Карлівки став капітан Петро Петрович Плещеєв.

За переписом від 12 липня 1795 року, в селі проживало 220 людей. У 1799 році було складено економічний опис Карлівки. На той час у ній налічувалося 115 чоловіків і 121 жінка. Площа земель становила 1900 десятин.

У документі також згадували панський будинок, ставок, млин та землі, які використовували для сільського господарства. Від кінця XVIII до другої половини XIX століття Карлівка перебувала у власності представників родини Плещеєвих.

Церква, школа та поділ Карлівки на два поселення

У 1841 році в Карлівці відкрили церкву Покрови Пресвятої Богородиці. До її парафії належали не лише жителі Карлівки, а й мешканці Отрадівки та Андріївки. При храмі діяла церковнопарафіяльна школа. Після більшовицького перевороту 1917 року церква продовжувала працювати до 1925 року. Згодом її, ймовірно, закрили.

Подальша історія храму має суперечливі свідчення. За одними даними, після Другої світової війни церкву знову відкрили, а на початку 1960-х років закрили. За іншими, у повоєнний час у будівлі облаштували сільський клуб.

Відомо, що згодом приміщення використовували як колгоспне зерносховище. Богослужіння відновили на початку 1990-х років. Ще однією важливою подією для Карлівки стало скасування кріпосного права у 1861 році. Починаючи з 1863 року, місцеві селяни отримали можливість викуповувати або орендувати землю у колишніх власників.

Дослідники припускають, що після викупу земельних наділів частина селян почала будувати оселі на південній околиці Карлівки. Це могло сприяти виникненню нового поселення. Згодом Карлівку адміністративно поділили на два населені пункти — Карлівку 1 та Карлівку 2. У 1886 році в Карлівці 1 проживало 217 людей, а в Карлівці 2 — 145. Обидва поселення належали до Бахмутської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

Хто заснував Карлівку: чому в історичних джерелах виникла плутанина

У дослідженні історії Кліщіївки автори звертають увагу на неточність, яка поширилася в окремих історичних працях. У статистичному збірнику Катеринославської губернії, виданому в 1886 році, заснування Карлівки 1 та Карлівки 2 пов’язували з Осипом Івановичем Шультеном.

Таку інформацію укладачі записали зі слів місцевих старожилів. Однак автори нарису наголошують, що архівні документи не підтверджують причетності Шультена до заснування Карлівки. За їхніми дослідженнями, історія поселення пов’язана насамперед із Карлом Томасом, а згодом, із родиною Плещеєвих. На думку авторів, саме використання спогадів старожилів без належного зіставлення з архівними документами сприяло поширенню помилкової версії про засновника села.

Як жили мешканці Карлівки у XIX та на початку XX століття

Спочатку основними заняттями жителів Карлівки були землеробство, скотарство та робота на поміщицьких землях. У другій половині XIX століття дедалі більше селян знаходили заробіток у сусідньому Бахмуті. Вони підвозили будівельні матеріали, виконували підсобні роботи, займалися городництвом і торгівлею.

Деякі мешканці продавали худобу, сіно, борошно та кам’яне вугілля, яке закуповували на Горлівських і Щербинівських рудниках. На початку XX століття на західній околиці Карлівки 2 бахмутська фірма “Е. М. Фарке” розпочала розробку Карлівського крейдяного родовища. Це створило додаткові можливості для заробітку. Місцеві жителі працювали в кар’єрі та перевозили крейду до бахмутських заводів. На початку XX століття в Карлівці 1 налічувалося 47 дворів і 357 жителів, а в Карлівці 2 — 40 дворів та 313 мешканців.

Карлівка в радянський період: об’єднання села та розвиток господарства

Радянська влада остаточно встановилася в Карлівці 1 та Карлівці 2 у січні 1920 року. На початку 1920-х років обидва поселення об’єднали в одне село під назвою Карлівка.

У 1923 році воно увійшло до складу Бахмутської округи, а в 1924 році, до Артемівського району Артемівської округи Донецької губернії. На той час у селі працювали школа, приватний млин, олійниця та три кузні. Більшість місцевих родин мала земельні ділянки й утримувала худобу. У першій половині 1924 року Карлівку електрифікували.

За переписом 1926 року, на території Карлівської селищної ради проживало 1215 людей. Із них 1197 були українцями, 12 — росіянами, ще шестеро належали до інших національностей. Наприкінці 1920-х років, у період сталінської колективізації, у Карлівці організували сільськогосподарську артіль імені Петровського, яка згодом стала колгоспом.

На території Карлівської сільради також діяв колгосп імені Калініна. У 1938 році тут створили промислову артіль “Огнеупор”, яка виготовляла глиняну черепицю. За півтора року працівники збудували виробничий цех, їдальню та двоквартирний будинок. Напередодні Другої світової війни артіль виробляла понад 300 тисяч штук черепиці.

Кліщіївка під час Другої світової війни та перейменування села

Під час Другої світової війни Карлівка перебувала під нацистською окупацією з 1 листопада 1941 року до 5 вересня 1943 року. За наведеними в історичному нарисі даними, у цей період до Німеччини на примусові роботи вивезли 46 людей.

15 серпня 1945 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила указ про впорядкування назв населених пунктів Сталінської області. Відповідно до нього село Карлівка перейменували на Кліщіївку, а Карлівську сільську раду — на Кліщіївську.

Проте достеменно невідомо, чому для села обрали саме таку назву. Одна з місцевих версій пов’язує її з топонімом “Кліщієва Балка”, який нібито існував поблизу сучасного залізничного зупинного пункту Кліщіївка. Водночас автори історичного дослідження зазначають, що не знайшли підтвердження існування такої назви на відомих картах чи в географічних довідниках.

Інша версія, запропонована самими дослідниками, полягає в тому, що під час підготовки указу 1945 року могли припуститися орфографічної помилки. За цим припущенням, село могли планувати назвати Пліщіївкою — від прізвища колишніх власників Плещеєвих. На користь цієї версії автори наводять те, що в окремих дореволюційних довідниках поряд із назвою Карлівка зустрічався варіант “Плещеевка”.

Однак документального підтвердження такої помилки немає. Тому походження сучасної назви Кліщіївки залишається відкритим питанням.

Якою була Кліщіївка після війни

Наприкінці 1940-х років у Кліщіївці відкрили семирічну школу та встановили телефон у приміщенні сільської ради. Основним місцем роботи для багатьох мешканців залишалося сільське господарство. У 1962 році Кліщіївську сільраду розформували, а село передали до Красненської сільської ради.

На базі колгоспів імені Петровського та імені Калініна створили радгосп імені Калініна. У першій половині 1980-х років він отримав назву “Червоносільський”. Мешканці працювали в радгоспі, утримували власні городи та господарства. Продукти власного виробництва продавали в Артемівську, а завдяки залізничній зупинці могли їздити також до Горлівки, Макіївки та Донецька.

На початку 1990-х років через нестачу робочих місць частина жителів почала залишати село. Будинки продавали, а серед покупців були мешканці Артемівська, які використовували нерухомість у Кліщіївці як дачі.

Кліщіївка до повномасштабної війни: що збереглося в селі

У липні 2020 року наукові співробітники Бахмутського краєзнавчого музею відвідали Кліщіївку та Андріївку, щоб зібрати історичні матеріали й спогади місцевих жителів. У підготовленому ними звіті описали життя обох сіл, місцеві установи та громадські ініціативи.

За наведеними у звіті даними, у 2020 році в Кліщіївці та Андріївці разом проживало 472 людини. Також згадували 100 переселенців і 85 дітей віком до 18 років. Одним із головних громадських просторів Кліщіївки залишалося приміщення колишньої школи.

Тут працювали бібліотека, медичний пункт, пошта, центр соціального захисту та різноманітні гуртки. Мешканці брали участь у грантових програмах, завдяки яким облаштовували громадські приміщення, покращували освітлення вулиць та створювали простори для дозвілля. У 2010 році за грантові кошти відремонтували актову залу та облаштували вуличне освітлення. Згодом за міжнародної підтримки відкрили комп’ютерний і тренажерний зали.

Особливу історичну цінність мала сама будівля школи. За музейним звітом, одна її частина була зведена з крейди й належала до старої церковнопарафіяльної школи 1890 року. Іншу частину добудували у 1954 році. Під час спілкування з музейниками місцеві жителі також згадували колишній завод “Горняк”, де виготовляли глиняний посуд та інші вироби.

У бібліотеці зберігалися глиняні роботи місцевого майстра Віктора Науменка. У селі також залишалися будівлі, пов’язані з його минулим. Зокрема, на вулиці Першотравневій, за свідченнями краєзнавців, зберігалася стара будівля панської садиби, яку згодом використовували як лікарню та пологовий будинок.

Ці відомості зафіксували під час краєзнавчої поїздки 2020 року. Вони дозволяють відтворити частину історії Кліщіївки та повсякденного життя її мешканців до повномасштабного російського вторгнення.

До теми:

“Панська купальня” біля Бахмута: у Бахмутському краєзнавчому музеї розповіли його історію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Іноді отримувачі допомоги на проживання ВПО дізнаються про її припинення лише після того, як кошти не надходять. Водночас окремого повідомлення із зазначенням причини припинення виплати людина може не отримати.

Редакція Бахмут IN.UA зібрала поради від “Юридичного порадника для ВПО” про те, як з’ясувати підстави такого рішення та куди варто звертатися.

Чи повідомляють про припинення виплат офіційно

Згідно з постановою Кабміну від 20 березня 2022 року № 332, за результатами верифікації в Єдиній системі формується відповідний статус із зазначенням критеріїв, яким не відповідає отримувач допомоги. Водночас Порядок не встановлює безумовного обов’язку повідомляти отримувача про відмову в призначенні або продовженні виплати.

За наявності технічної можливості про підстави відмови та порядок оскарження можуть повідомити:

• засобами електронного сповіщення Єдиної системи;
• засобами мобільного зв’язку;
• засобами поштового або електронного зв’язку.

Наразі проблема недостатнього інформування отримувачів відома та обговорюється з представниками ПФУ. У нормативному регулюванні вже передбачена можливість електронного інформування, а одним із напрямів подальшого розвитку є відображення відповідної інформації в особистому кабінеті на вебпорталі ПФУ. Система інформування ще формується, і порядок її роботи може змінюватися з урахуванням змін у законодавстві.

Що робити, якщо допомога не надійшлаЯкщо допомога не надійшла у звичний строк у межах одного місяця, це ще не обов’язково означає, що виплату припинено. Затримка може бути пов’язана з опрацюванням інформації або процедурними моментами.

Що робити, якщо допомога не надійшла

Якщо допомога не надійшла у звичний строк у межах одного місяця, це ще не обов’язково означає, що виплату припинено. Затримка може бути пов’язана з опрацюванням інформації або процедурними моментами.

Якщо виплата не надходить довше, варто звернутися до ПФУ та з’ясувати причину:

• через вебпортал ПФУ — авторизуватися в особистому кабінеті за допомогою КЕП або “Дія.Підпису” та направити звернення;
• телефоном — звернутися на гарячу лінію ПФУ за номерами: 0 800 503 753, +380 (44) 281 08 70 або +380 (44) 281 08 71;
• поштою або електронною поштою — направити письмове звернення до відповідного сервісного центру ПФУ;
• особисто — звернутися до сервісного центру ПФУ незалежно від місця реєстрації.

Чому варто подавати письмове звернення

Юристи наголошують: якщо потрібно не лише дізнатися причину припинення виплати, а й оцінити законність такого рішення та за потреби його оскаржити, рекомендується звернутися до ПФУ письмово.

У зверненні варто попросити повідомити:

• чи приймалося рішення про припинення або непродовження виплати допомоги;
• дату такого рішення;
• конкретну підставу його прийняття.

Саме письмова відповідь ПФУ дасть змогу проаналізувати підстави припинення допомоги та визначити подальший алгоритм дій.

Читайте також:

Житлова субсидія на опалювальний сезон: кому призначать автоматично, а кому треба подавати заяву

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!