Бахмут — місто, за яке ведуться бої вже понад 9 місяців. Від колишнього життя тут нічого не залишилося. В Бахмуті тривали і тривають одні з найважчих боїв, про це неодноразово говорили в Міноборони. Військовий з Бахмутського напрямку Володимир Єлець раніше був координатором у спілці з Прав людини, жив у Торецьку й брав активну участь у житті громади. А з початком повномасштабної війни став військовим.

Редакція «Бахмут. IN.UA» поспілкувалася із Володимиром Єльцем про відео, яке захисник опублікував на своїй сторінці, нижче наводимо прямі слова військового про один із боїв за Бахмут.

Перший бій з вагнерівцями був 31 липня

Це було рік тому, 10 серпня 2022 року. Ми стояли більше місяця в сторону селища Покровське. Кількість снарядів по посадці була безкінечна. Крило нас десь два тижні. Перший бій у нас стався саме там 31 липня, кілометра півтора, від тої точки (ред. локація на відео). На нас вийшли вагнерівці, несподівано десь біля 5 години вечора. Пішов перший бій для підрозділу “Бахтор”, — це друга рота Бахмутської ТРО, нас було 28 людей, їх 25 орків.

В тому бою ми втратили одного бійця, двоє були поранені, потім вони повернулися до строю після лікарняного. Ми були змушені відійти від позиції, але її як такої, вже не існувало. За нашими підрахунками за приблизно тиждень на нас полетіло більше 1000 снарядів. Щоб мали уявлення про нашу позицію — це маленький клаптик землі. 

Після тижнів обстрілів, це вже було поле, посадку зрізало, там лишилися залишки дерев, стручки. Снаряди летіли вже прямо в бліндаж, через півгодини як ми залишили позицію, там вже були мінометники й руснявий танк, а проти танка у нас нічого не було. У нас взагалі крім автоматів нічого не було. Позиції не було теж.

Консерва з ананасами

Ми повернулися у підрозділ, далі було трошки відновлення, навчання. 10 серпня нас вивели у бій, на ділянку між тою позицією, на якій ми були 31 липня та Хрестом. Нам дали розпорядження пройти три наших позиції та зайняти передову. На той час 58 бригада, яка там стояла вже вийшла. Вночі ми попали під обстріл, пережили. Рушили вперед, спека на вулиці тоді була шалена. На плечах у кожного було додаткові від 40-50 кілограмів боєкомплектів.

На ніч ми залишилися в посадці, рано зранку висувалися на свою точку, пішли на позиції. Поки ми йшли, це була ціла доба,  не побачили нікого на трьох наших позиціях, це кілометра півтора від росіян. Коли прийшли на вказану точку — ми були в шоці, тому що це були накопані окопи глибиною в 60-70 сантиметрів, знаходитися в таких окупах можна було на корточках сидячи або лежачи. Жодного бліндажа навколо. На вулиці спека, під 40 градусів, а води у нас практично не було. Ту, що ми взяли із собою випили по дорозі.

Вранці ми лягли в ці окопи, вони виходили на чисте поле, з одного боку — лісосмуга й дорога, яка йшла на Покровське. Майже одразу, як ми туди лягли побачили над нами російські квадрокоптери, почався артобстріл. Снаряди спершу прилітали досить далеко, але з кожною годиною вони були все ближче. Посадка, у якій був наш замкомандир роти була зрізана снарядами та осколками. 

У роті були перші втрати. Один із снарядів влучив прямо в мого побратима, я отримав контузію, втратив свідомість. Потім ми зрозуміли, що це все, бо снаряди почали прилітати прямо в окопи. Далі стягували людей, які залишилися, це менше половини. Евакуацію проводили самі, брали поранених й загиблих й несли. Контужені неофіційно були всі. Через спеку й відсутність води ставало гірше, хтось найшов в себе в сумці банку з ананасами, роздали всім по колечку навпіл з того ананаса витягували воду. 

Отака наша була вода, крім того, ми ще порізали стовбури соняшника й їх жували, щоб якась волога була. Росіяни були дуже близько від нас, ми почали відходити. Добралися до Хреста, вже темніло, сонце заходило. Натрапили по дорозі на позицію наших хлопців, там чудом найшли старий умивальник із закисшою водою. Взяли баклажку набрали цієї води й пили цю воду. Далі вже все видно на відео, хлопці поранені йдуть.

Примітка: зараз Володимир Єлець перебуває в Харкові, чоловік звільнився від служби за сімейними обставинами. Володимир досі не може виробити статус УБД (ред. учасника бойових дій). Комісія ВЛК не дає військовому довідку про отримане поранення, допомогла зрушити процес з місця ГО “Січ”.

Фото: з відкритих джерел

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Аліна Дорохова народилася та виросла в Бахмуті, її дитинство проходило в районі Забахмутка. До початку активних бойових дій вона працювала в місцевому логопедичному центрі, допомагаючи дітям. Сьогодні дівчина мешкає в Тернополі, де разом із чоловіком-військовим розробила спеціалізований застосунок для фахівців своєї галузі. Її історія — це шлях від болючої втрати рідних під час евакуації до прийняття нової реальності.

Історію Аліни Дорохова читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство на Забахмутці та зелений травневий Бахмут

Своє дитинство в Бахмуті Аліна пригадує як дуже яскравий період, сповнений сонця, зелені та вуличних ігор. Життя на Забахмутці минало в колі друзів, із якими вона грала у футбол та проводила весь вільний час просто неба. Найбільше в пам’яті дівчини закарбувалися весняні місяці, коли навчальний рік добігав кінця.

“Я пам’ятаю вулицю, якою я йшла. Вона була дуже яскравою, особливо в травневий період, коли школа вже закінчувалася і дуже було зелено і прохолодно“, — ділиться спогадами бахмутянка.

Говорячи про улюблені локації рідного міста, дівчина згадує Верхній парк, центральну частину Бахмута та місцевий ринок. Проте найтепліші спогади пов’язані з невеликою локацією, схованою від сторонніх очей. За школою №10 розташовувався затишний дворик із лавкою, оточеною густою зеленню. Саме там, в атмосфері повної відокремленості від міського галасу, минула значна частина її дитинства та підліткових років.

Вибір професії логопеда та особисті захоплення

Обираючи життєвий шлях, Аліна вагалася між двома напрямами: дитячою психологією та логопедією. Головним мотивом для дівчини було щире бажання допомагати дітям. Зрештою, вибір припав на логопедичну науку через специфіку професії, яка дозволяє бачити швидкі та конкретні зміни в розвитку дитини.

“Мене тішило, коли ти бачиш реальні результати від своєї роботи. І тішить досі, насправді. І тому я вибрала саме цей аспект, а не психологію. Через те, що в психології не завжди вдається швидко побачити реальні результати“, — пояснює Аліна.

У вільний від роботи час дівчина веде активний спосіб життя: займається фітнесом, кардіотренуваннями та виходить на пробіжки. Серед інтелектуальних захоплень — комп’ютерні та настільні ігри, а також література. Аліна захоплюється британською класикою, а з дитячих років зберігає любов до серії книг про Гаррі Поттера, які перечитувала безліч разів.

Трагедія евакуації: втрата батька та виїзд в один день

Рішення покинути Бахмут стало для Аліни найважчим у житті. Ситуація ускладнювалася родинними обставинами: дівчина мешкала з родиною свого майбутнього чоловіка, тоді як її власні батьки категорично відмовлялися виїжджати з міста. Трагічні події розгорталися стрімко — під час одного з ворожих обстрілів загинув батько Аліни.

Вирішальним став приїзд батька чоловіка, який на той час ніс військову службу на першій лінії фронту. Він повернувся додому лише на кілька годин і заявив, що залишатися в місті більше небезпечно. Родина мала виїхати наступного ж дня.

“Ми взяли з собою кожен по одній дорожній сумці, сіли в машину вісім людей і поїхали. Це рішення було дуже важке. Я навіть плакала декілька днів, бо я залишила батьків удома“, — згадує переселенка. Пізніше Аліні вдалося вмовити маму евакуюватися за допомогою волонтерів.

Після дванадцяти годин виснажливої дороги родина прибула до Миргорода на Полтавщині. Вісім втомлених, голодних людей не мали жодного плану дій. Знайшовши оголошення через платформу OLX, вони натрапили на чуйну власницю квартири, яка одразу привезла ключі та дозволила заселитися без попередньої оплати. У цій двокімнатній квартирі вісім осіб прожили чотири місяці.

Новий дім у Тернополі та біль усвідомлення

Через постійні переїзди родина змінила кілька міст. Після Миргорода був Київ, згодом Одеса, а кінцевою точкою став Тернопіль. Саме тут родина чоловіка придбала житло, і переселенці нарешті змогли осісти. Тернопіль несподівано вразив Аліну своєю схожістю з рідним Бахмутом.

“Тернопіль дуже схожий на Бахмут, до речі. Вайбом, якоюсь атмосферою. Він дуже компактний, його можна пройти за півтори години вдовж і поперек. Сам центр, архітектура дуже схожа на те, як було у нас на Топталовці, як було у нас в центрі. Є центральна вулиця, яка межує із центральною зупинкою, вона дуже-дуже схожа в Тернополі“, — ділиться спостереженнями дівчина.

Попри теплий прийом у новому місті, найважчим випробуванням для Аліни стала психологічна адаптація. Перші місяці життя в евакуації минали у стані вакууму та постійному очікуванні швидкого повернення додому.

“Коли вже просто стає зрозуміло, що ми ніколи туди не повернемося, то це відчуття, напевно, було найскладнішим, що можна пережити“, — зізнається логопединя.

Від конфлікту з клієнткою до власного IT-продукту

Ідея створення спеціалізованого застосунку для логопедів виникла з практичної потреби. Через постійні відключення світла в різних містах України Аліна, яка працювала онлайн і забезпечувала родину, часто втрачала можливість проводити заняття. Її чоловік у цей час почав вивчати IT-сферу. Для отримання практичного досвіду вони вирішили створити спільний проєкт, який би розв’язав реальні проблеми спеціалістів.

Каталізатором стала конфліктна ситуація з матір’ю одного з пацієнтів. Жінка відкрито ігнорувала повідомлення Аліни, забувала про оплату занять та пропускала уроки, змушуючи логопединю постійно нагадувати про фінансові та організаційні питання вручну. Це призводило до непорозумінь та втрати заробітку.

Аби уникнути подібних ситуацій у майбутньому, подружжя розробило платформу, яка бере на себе рутинну організацію роботи. Новий сервіс має чіткий функціонал

• самостійне нагадування клієнтам про розклад занять;
• автоматичне надсилання сповіщень про необхідність оплати;
• фіксація відвідуваності та скасованих уроків;
• наявність вбудованого шаблону договору про співпрацю для врегулювання правових відносин.

“Зараз у мене є ця система, я бачу свої заняття на місяць наперед. Я також бачу список скасованих занять, що дозволяє зрозуміти, що можу зараз запропонувати клієнтам цей час“, — зазначає розробниця.

Запуск платформи ВУЗОЛ

Реєстрація на платформі ВУЗОЛ відкрилася 5 червня. Лише за перший місяць роботи сервіс залучив 60 користувачів серед логопедів та фахівців суміжних спеціальностей. Фундаментальним принципом роботи застосунку стала абсолютна конфіденційність медичних даних.

Оскільки логопеди часто працюють з дітьми, які мають неврологічні або психіатричні діагнози, безпека інформації є критично важливою. Згідно з внутрішніми документами та політикою конфіденційності, розробники не мають доступу до даних пацієнтів своїх користувачів. Вони відстежують лише загальну статистику реєстрацій.

“Для мене було дуже важливо, щоб все це було зроблено правильно із точки зору турботи про наших користувачів та про їхніх клієнтів. Ми не переглядаємо ці дані, бо це неприпустимо“, — підкреслює Аліна.

Порада бахмутянам, які планують розпочати власну справу

Спираючись на власний досвід створення продукту без початкових капіталовкладень, Аліна радить землякам починати з раціонального підходу до планування. Вона наголошує, що на старті їхній застосунок розроблявся виключно завдяки ентузіазму та навичкам чоловіка, і лише на етапі просування виникла потреба в оплаті послуг юристів та реклами.

“Перша порада — це створити реалістичну ідею, яку можна реалізувати тут і зараз, або в перші два місяці, без особливих витрат емоційних, часових і матеріальних ресурсів. Має бути баланс між ідеєю і досяжністю її реалізації“, — підсумовує дівчина.

Читайте також:

“Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”. Історія поетеси з Бахмута Естер

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вона народилася у пологовому будинку в українському Донецьку, виросла на околиці Бахмута, писала перші вірші ще школяркою, а українською почала говорити за рік до повномасштабного вторгнення. На юнку сильно вплинула тема Розстріляного відродження. Сьогодні вона читає поезію зі сцени, викладає англійську, живе в Києві, після масованого обстрілу купила мухуловку, й говорить про Донеччину так, ніби складає її заново — зі спогадів, текстів і людей. Це все про Естер, 23-річну поетесу з Бахмута. Колись Естер любила гуляти залізничними коліями, які вели з бахмутського Бугра до центру міста. Зараз вона говорить про Донбас не лише як про місце, де минуло дитинство. Для неї це пам’ять, яку потрібно зберегти, поки ще є кому її розповідати. У нашій розмові дівчина згадує про закриття акушерського відділення у Слов’янську — останнього на Донеччині, де народжувалися малюки. Естер каже, “Можливо, ми одні з останніх людей, які народилися на Донбасі”.

Історію Естер читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Я виросла на Бугрі, де природи було більше, ніж культури”

У багатьох Бахмут асоціюється із соляними шахтами, заводами, трояндами або старою архітектурою центральної частини міста. У нашої героїні він ж починається зовсім в іншому місці — на Бугрі. Цей район для неї асоціюється з дитячими роками. Район був віддалений від культурного життя, зате поруч були посадки, лісосмуги, залізничні колії й довгі прогулянки, які для підлітки ставали маленькими пригодами. Вона згадує Бахмут по-своєму. Каже, що район, у якому зростала, був маргіналізованим, а для багатьох підлітків російська культура здавалася єдиною можливою.

“Я жила на Бугрі, на виїзді з міста. Це був доволі зелений район. Біля літачка був сквер, куди виходили гуляти діти, а якщо пройти трохи далі: посадка, лісосмуги, залізничні колії, якими можна було дійти до центру. Для нас це була пригода. Але водночас це був район, дуже віддалений від культурного життя. Ми тоді всі думали, що російська культура — це круто. Слухали російський реп, пили банку “Рево” і вважали себе дуже дорослими. Це була така культура: більше випити, більше покурити, бо більше нічого робити. Зараз я розумію, що це теж був наслідок середовища, у якому ми росли.”, — ділиться спогадами дівчина.

Попри це, її власне дитинство було наповненим. Вона багато читала, малювала, подорожувала разом із батьками Кримом і Приазов’ям. Щороку родина намагалася кудись поїхати: наприклад, в Алушту, Маріуполь або до лісів поблизу Лимана.

“Я пам’ятаю український Крим як абсолютно вільне місце. Це були гори, свіже повітря, чиста вода і дуже доброзичливі люди. Ми жили в маленьких будиночках біля моря, і майже завжди закінчувалося тим, що ввечері знайомилися із сусідами, разом смажили шашлики, вечеряли. Люди дуже легко спілкувалися між собою. Зараз мені важко уявити, що там залишилася така сама атмосфера”, — каже бахмутянка.

У дитинстві Естер ще не думала про ідентичність чи колоніальну спадщину. Як і більшість дітей, просто жила своїм життям. Революцію Гідності дівчинка дивилася по телевізору. Хотіла поїхати до Києва, але їй було лише дванадцять. У її класі були діти, пригадує Естер, чиї родини після 2014 року переїхали до окупованого Криму.

Примітка. Що відбулося в Бахмуті у 2014 році, дивіться у відео нижче.

Були й дорослі, які сперечалися про політику. Але сама вона тоді ще жила у своїй маленькій бульбашці: школа, дім, книги. Лише через кілька років усе почне змінюватися. І почнеться це… зі шкільного підручника української літератури.

Українська мова, яка почалася зі шкільної програми

Естер ділиться, що до старших класів російська була звичною мовою її життя. Перелом стався під час підготовки до ЗНО. Перечитуючи твори українських письменників і дізнаючись більше про Розстріляне відродження, вона побачила зв’язок між історією та тим, що відбувалося навколо неї. Рішення перейти на українську для Естер не було модним чи простим. Навпаки, пригадує дівчина, у Бахмуті 2021 року воно виглядало незвично навіть для людей із проукраїнськими поглядами.

“Коли ми проходили українську літературу, я читала про Розстріляне відродження, про те, що Радянський Союз зробив із нашою культурою. І я подумала — ось зараз відбувається буквально те саме. Ми досі говоримо російською саме тому, що сюди колись прийшов Радянський Союз. Я вирішила спробувати говорити українською. Було дуже страшно. Я почувалася неправильною. Пам’ятаю, як директорка моєї гімназії, яка сама викладала українську мову, підійшла до мене і сказала: “Я чула, що ти говориш українською. Що сталося?”. А потім усміхнулася: “Подивимося, наскільки тебе вистачить”. І це була людина з абсолютно проукраїнською позицією. Навіть для неї здавалося чимось незвичним”, — пригадує дівчина.

Саме цей вибір для Естер згодом визначить не лише мову її повсякденного життя, а й мову поезії. Але спочатку буде переїзд до Львова — міста, яке виявиться зовсім не таким, яким вона його уявляла.

Львів став містом, де вона вперше дозволила собі бути собою

Після школи Естер свідомо обирає для навчання Львів. Вибір на це місто впав не просто так — дівчинка захопилася чеською мовою, і шукала університети із сильною базою для навчання. Один із таких виявився у Львові. Вона їхала із чітким планом: спершу навчання, а потім програми обміну і Чехія. Але вже перші місяці у Львові дали значно більше — можливість почати життя без страху, що хтось засудить її за українську мову. Та тут варто зазначити, що свої перші вірші Естер написала ще вдома. Тоді це була особиста потреба, її спосіб прожити емоції, які не вдавалося пояснити словами. Але у Бахмуті, зізнається у розмові дівчина, тоді вона не знала жодної людини, яка теж писала б поезію.

“Я хотіла втекти з цього грубого, жорстокого міста, яким тоді бачила Бахмут. Коли приїхала у Львів, перше, що відчула, — свободу. Ніхто мене не знав. Я могла бути будь-ким. Я була шалено закохана в архітектуру, у те, наскільки все культурно, навіть у те, що люди кажуть “та”, а не “да”. Найважливіше було інше, що я могла спокійно говорити українською мовою. Для мене це стало справжнім відчуттям свободи. Я писала ще в Бахмуті. Поезія завжди була для мене віддушиною. Просто у Львові я знайшла своє ком’юніті. Бо в Бахмуті я досі не знаю жодної людини, яка була б поетом. Де вони всі заховалися — не знаю. Спочатку це було дуже незграбно, бо коли думаєш російською, структура речень зовсім інша. Українська змушує шукати інші образи, інші слова. І цей перехід був непростим”, — пригадує бахмутянка.

Втім, ідеалізованим це місто для Естер залишалося недовго. Уже на першому курсі вона побачила, що навіть далеко від Донеччини люди можуть романтизувати російську культуру. Це стало для неї несподіванкою, адже вона приїхала з регіону, який уже відчував її наслідки.

“Мене дуже дивувало, коли люди, які називали себе інтелігенцією, починали захоплюватися пушкіним чи російською культурою. Я втекла з місця, де бачила, до чого це призводить. А тут, у Львові, люди дивилися на росію через рожеві окуляри. Я розуміла, звідки це береться, але мені було дуже важко це прийняти”, — говорить дівчина.

Згодом Естер ухвалює рішення переїхати до Києва.

“Я не знаю, як помістити це горе у слова”

Попри активне літературне життя, останнім часом Естер пише значно менше. Каже, що біль не зник, він просто змінився. Якщо у 2022 році слова ніби самі виходили назовні, то тепер горе стало тихішим. Вона багато читає, аналізує тексти інших авторів і чесно говорить про власний стан.

“Я зараз перебуваю в такій поетичній тиші. Пишу значно менше, ніж раніше. Мені здається, у 2022 році біль був настільки сильним, що його просто треба було викричати. Зараз минуло майже п’ять років, і моє горе ніби законсервувалося. Я не знаю, як його вмістити у слова. Я більше читаю, аналізую. Можливо, колись ці слова знову прийдуть”, — розмірковує дівчина.

Разом із війною змінилося й повсякденне життя. Уже в Києві вона, як і мільйони українців, звикає до безсонних ночей, сирен і постійної напруги. Каже, що після масованих атак стало складніше спати, їсти й будувати будь-які плани. Одного разу серед нічного обстрілу вона несподівано замовила собі кімнатну рослину:

“Я пам’ятаю, як після одного з масованих обстрілів о третій ночі замовила собі мухоловку. Просто подумала: я можу померти будь-якої миті, а цієї рослини в мене досі немає. Це звучить дивно, але мені здається, що люди зараз так переживають стрес. Ми робимо імпульсивні покупки, ухвалюємо дивні рішення, бо психіка вже просто не витримує”.

“Можливо, ми останні люди, які народилися на Донбасі”

Коли Естер говорить про свою місію, вона майже не говорить про себе. Вона постійно повертається до Донеччини. Не до території — до людей, пам’яті, культури, голосів, які росія намагається стерти вже не перший рік. Вона згадує інших поетів із Донецька, літературні вечори, які проводилися навіть в окупації, людей, які продовжували читати українську поезію там, де за це можна було заплатити життям. Каже, що саме культура сьогодні фіксує те, що переживає країна, значно чесніше за будь-який підручник.

“Я думаю, завдання для молодих людей з Донеччини однозначно є. Росія намагається стерти нас. І, можливо, ми — останні люди, які народилися на Донбасі. Якщо ми не будемо нести цю пам’ять, більше ніхто цього не зробить. Поезія для мене — це спосіб поповнювати культурний резерв. Я не хотіла б, щоб наші нащадки знали цю війну лише зі сторінок підручників. Поезія — це живе свідчення часу. Це спосіб показати, як люди насправді переживали все, що з нами сталося”.

Вона не приховує, що її дратують стереотипи про Донеччину. Особливо ті, які досі зводять людей із цього регіону лише до російської мови або радянського минулого. Каже, за цими твердженнями, люди часто не помічають тих, хто багато років будував українську культуру на Донбасі. Естер переконана, час перестати дивуватися українській мові людей зі східної частини України.

“Мені досі часто кажуть: “У тебе така гарна українська, як для людини з Донбасу”. І мені щоразу хочеться відповісти: ми всі вчили українську мову в школі, складали ЗНО, читали Шевченка, Підмогильного, українську літературу. Мої російськомовні однокласники прекрасно можуть говорити українською. Просто настав час позбутися цього стереотипу. Ми не менш українські, ніж будь-хто інший”, — каже дівчина.

Вона не вважає мову формальністю чи питанням моди. Для неї це те, що визначає, яку культуру людина підтримує і для кого працює її творчість. Саме тому всі свої тексти вона давно пише українською.

Сьогодні Естер живе у Києві. Викладає англійську мову, навчається в магістратурі, інколи читає поезію на літературних вечорах. Вона чесно говорить про втому, про депресію, про безсонні ночі після російських атак, але навіть тоді, коли не народжуються нові вірші, вона продовжує робити те, що вважає своїм обов’язком, зберігати пам’ять. Адже Бахмута, у якому вона виросла, більше немає. Є лише люди, які пам’ятають його зелені посадки, залізничні колії, дитячі прогулянки до центру міста, літак на Бугрі й море, до якого щоліта возили батьки. І поки ці люди розповідають свої історії, Донбас продовжує жити, не лише на карті, а й у культурі, мові та пам’яті.

Примітка. Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

До теми:

“Допомагаю війську, бо без нього не буде нічого”: історія волонтерки Жанни з Бахмута, яка закриває збори для ЗСУ

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!