Бахмут — місто, за яке ведуться бої вже понад 9 місяців. Від колишнього життя тут нічого не залишилося. В Бахмуті тривали і тривають одні з найважчих боїв, про це неодноразово говорили в Міноборони. Військовий з Бахмутського напрямку Володимир Єлець раніше був координатором у спілці з Прав людини, жив у Торецьку й брав активну участь у житті громади. А з початком повномасштабної війни став військовим.

Редакція «Бахмут. IN.UA» поспілкувалася із Володимиром Єльцем про відео, яке захисник опублікував на своїй сторінці, нижче наводимо прямі слова військового про один із боїв за Бахмут.

Перший бій з вагнерівцями був 31 липня

Це було рік тому, 10 серпня 2022 року. Ми стояли більше місяця в сторону селища Покровське. Кількість снарядів по посадці була безкінечна. Крило нас десь два тижні. Перший бій у нас стався саме там 31 липня, кілометра півтора, від тої точки (ред. локація на відео). На нас вийшли вагнерівці, несподівано десь біля 5 години вечора. Пішов перший бій для підрозділу “Бахтор”, — це друга рота Бахмутської ТРО, нас було 28 людей, їх 25 орків.

В тому бою ми втратили одного бійця, двоє були поранені, потім вони повернулися до строю після лікарняного. Ми були змушені відійти від позиції, але її як такої, вже не існувало. За нашими підрахунками за приблизно тиждень на нас полетіло більше 1000 снарядів. Щоб мали уявлення про нашу позицію — це маленький клаптик землі. 

Після тижнів обстрілів, це вже було поле, посадку зрізало, там лишилися залишки дерев, стручки. Снаряди летіли вже прямо в бліндаж, через півгодини як ми залишили позицію, там вже були мінометники й руснявий танк, а проти танка у нас нічого не було. У нас взагалі крім автоматів нічого не було. Позиції не було теж.

Консерва з ананасами

Ми повернулися у підрозділ, далі було трошки відновлення, навчання. 10 серпня нас вивели у бій, на ділянку між тою позицією, на якій ми були 31 липня та Хрестом. Нам дали розпорядження пройти три наших позиції та зайняти передову. На той час 58 бригада, яка там стояла вже вийшла. Вночі ми попали під обстріл, пережили. Рушили вперед, спека на вулиці тоді була шалена. На плечах у кожного було додаткові від 40-50 кілограмів боєкомплектів.

На ніч ми залишилися в посадці, рано зранку висувалися на свою точку, пішли на позиції. Поки ми йшли, це була ціла доба,  не побачили нікого на трьох наших позиціях, це кілометра півтора від росіян. Коли прийшли на вказану точку — ми були в шоці, тому що це були накопані окопи глибиною в 60-70 сантиметрів, знаходитися в таких окупах можна було на корточках сидячи або лежачи. Жодного бліндажа навколо. На вулиці спека, під 40 градусів, а води у нас практично не було. Ту, що ми взяли із собою випили по дорозі.

Вранці ми лягли в ці окопи, вони виходили на чисте поле, з одного боку — лісосмуга й дорога, яка йшла на Покровське. Майже одразу, як ми туди лягли побачили над нами російські квадрокоптери, почався артобстріл. Снаряди спершу прилітали досить далеко, але з кожною годиною вони були все ближче. Посадка, у якій був наш замкомандир роти була зрізана снарядами та осколками. 

У роті були перші втрати. Один із снарядів влучив прямо в мого побратима, я отримав контузію, втратив свідомість. Потім ми зрозуміли, що це все, бо снаряди почали прилітати прямо в окопи. Далі стягували людей, які залишилися, це менше половини. Евакуацію проводили самі, брали поранених й загиблих й несли. Контужені неофіційно були всі. Через спеку й відсутність води ставало гірше, хтось найшов в себе в сумці банку з ананасами, роздали всім по колечку навпіл з того ананаса витягували воду. 

Отака наша була вода, крім того, ми ще порізали стовбури соняшника й їх жували, щоб якась волога була. Росіяни були дуже близько від нас, ми почали відходити. Добралися до Хреста, вже темніло, сонце заходило. Натрапили по дорозі на позицію наших хлопців, там чудом найшли старий умивальник із закисшою водою. Взяли баклажку набрали цієї води й пили цю воду. Далі вже все видно на відео, хлопці поранені йдуть.

Примітка: зараз Володимир Єлець перебуває в Харкові, чоловік звільнився від служби за сімейними обставинами. Володимир досі не може виробити статус УБД (ред. учасника бойових дій). Комісія ВЛК не дає військовому довідку про отримане поранення, допомогла зрушити процес з місця ГО “Січ”.

Фото: з відкритих джерел

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Як військові сприймають мобілізацію? Як ставляться до зросійщення? Що думають про відповідальність кожного українця в цій війні?

“Характер” – медіа, що працює з усіма аспектами військового досвіду, розповідає, що думають військові про мобілізацію, спілкування російською, відповідальність й очікування від цивільних.

Про мобілізацію

Мобілізація для військових – безпосередня реальність, пов’язана з обов’язком і відповідальністю перед державою. Тоді як для багатьох цивільних ця тема табуйована. 

“Є наша історія з людьми, які бояться війська і не готуються психологічно, фізично, тактично. Шукають собі ворога у вигляді ТЦК, корупції, Зеленського. Шукають виправдання себе.  Я називаю це кволістю душі. Коли ти шукаєш собі виправдання, шукаєш ворога чи причину, чому ти кращий за інших і чому у війську не маєш бути“, – говорить Христина Кудрява, майор, офіцерка Національної гвардії України. 

“Ми йшли на війну, щоб наші знайомі не відчули, що таке війна. А потім офігіли від того, що вони її дійсно не відчули“, – каже Катерина “ООН” Галушка. 

“У деяких людей в голові відбулась якась дурня – типу, військові хай воюють. А військові – це хто? Це колишні цивільні. Хтось в 2014 році прийшов на війну, хтось в 2022. Чим ці люди більш військові, ніж ви військові?”, – вважає Валерія “Нава” Суботіна.

Про зросійщення

“Зараз багато людей, які раніше перейшли на українську, знову повернулися до російської. Тому що моди і хайпу недостатньо. Потрібно, щоб ти всередині зрозумів, чого ти зросійщений. 

Якщо твоя мама з тобою говорила російською мовою, це не значить, що ця мова тобі рідна. Тому що до твоєї прабабусі прийшли кацапи і розкуркулили її. І сказали, що ти, якщо не будеш “разгаваривать по-русски”, нічого в цьому житті не досягнеш. Або потрапиш в заслання. І людина, яка живе в страху, що її можуть вбити або ж навіть гірше – зробити боляче її близьким, буде виховувати наступне покоління так, щоб їм було трошки легше“, – пояснює Христина Кудрява.

Про відповідальність

“Я не розумів, чому я у своєму молодому віці повинен жертвувати найкращими роками, а інші ні? У мене була претензія до інших людей: чому вони не пішли на фронт добровольцями, як це зробив я? Мені не було навіть з ким поділитися цими думками. Вдома я міг спілкуватися з мамою, з батьком, але мені здавалося, що ніхто мене не розуміє”, – говорить Ігор Шолтис, ветеран АТО, учасник Революції Гідності, військовослужбовець підрозділу “Нахтіґаль”.

“Я не звертаю увагу на дрібниці. Є люди, які кажуть, що треба йти кричати “ааа, вони крадуть” під Верховну Раду. Але це нічого дасть. Ти бачиш проблему і маєш шукати шляхи її ефективного вирішення, спосіб покращити ситуацію. Без “а я не можу, а я не вплину””, – переконаний Віктор “Лелека” Лахно, військовослужбовець ЗСУ, колишній військовополонений.  

“Люди почали забувати. Хтось виїхав, бо вважає, що це більше не його/її обов’язок. Але дуже боляче спостерігати за тими молодими хлопцями і дівчатами, які не прожили життя. Хтось загинув, хтось втратив здоров’я, хтось отримав інвалідність на все життя. І цього здоров’я не повернеш. Не може бути так, що військові максимально “завантажені” у війну, а цивільні мають можливість від неї відгородитися. Так не може бути. Всі мають бути дотичні до армії“, – говорить Оксана, бойова медикиня Центру спеціального призначення НГУ “Омега”, з позивним “Оксі”.

І додає, що для допомоги фронту необов’язково йти в армію. Кожен може робити свою справу і мати якийсь маленький дотик до війни.

Читайте також:

• Війська рф сформували виступ у бік міста Торецьк: карта станом на 3 жовтня
• Військовий розповів, які населені пункти можуть бути наступними цілями росіян після Вугледара
• У двох громадах Донеччини посилили комендантську годину: перелік сіл та міст

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянин Вадим Глущенко виїхав з рідного міста 10 років тому. Спочатку він жив за кордоном, але все ж таки вирішив повернутися до України. Тут він відкрив власну справу з виготовлення сумок, рюкзаків і шоперів.

Історію бахмутянина Вадима Глущенка розповідає Бахмут IN.UA у своєму відеорепортажі.

Відкриття власної справи

Для Вадима Глущенка війна почалась у 2014 році. Бахмутянин покинув рідне місто понад 10 років тому. Евакуювався з сім’єю спершу в Чорногорію, де прожив чотири роки та встиг запустити свою справу: родина займалася клінінгом, чисткою поверхонь та трансфером товарів.

Згодом чоловік повернувся в Україну і почав працювати тут. Сьогодні він засновник Urban Wind у Хмельницькому. Разом з сім’єю Вадим закупив кілька швейних машинок та іншого обладнання і почав виготовляти сумки, рюкзаки, шопери. Частково витрати на обладнання покрив грант.

У планах і надалі розвивати потужності та вийти на європейський ринок.

У рідний Бахмут Вадим мріяв повернутися завжди. Ще до повномасштабного вторгнення були думки розвинути виробництво та повернутись у місто. Проте з’являлось чимало викликів: приміщення для виробництва, персонал, який потрібно навчати, житло та й повномасштабна війна, яка унеможливила остаточне повернення.

Детальніше історію підприємця з Бахмута дізнавайтеся в нашому репортажі за посиланням.

Примітка. Серед тих, хто перегляне відео та залишить коментар від 5 слів, ми з Urban Wind розіграємо розкладну сумку-шопер з написом “Заспокой своє серце”. Очікуйте на результати наступної п’ятниці.

Читайте також:

• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!