“Хотіли, щоб люди любили своє місто”: розповідь санітара 24-ї ОМБР про вклад у громаду Світлодарська

Семаковська Тетяна 15:35, 24 Лютого 2023

IMG 9234 047a3Андрій Полухін рятує поранених воїнів на Донецькому напрямку, він служить санітаром у медичній роті 24-ї ОМБР імені короля Данила. Раніше чоловік був секретарем робочої групи з громадської безпеки та соціальної згуртованості від програми розвитку ООН, а також був адміністратором проєкту “На лінії зіткнення”. Герой переїхав у Світлодарськ у 2018 році, щоб виховувати тут патріотичну молодь і кувати фундацію свідомих українців — чи вдалося це чоловіку та як Світлодарськ прийняв громадського діяча, читайте в матеріалі.

Переїзд у Світлодарськ

Андрій народився в столиці, а переїхав у Світлодарськ задовго до повномасштабного вторгнення, в 2018 році, тут волонтерила його дружина. Андрій отримав пропозицію роботи в Світлодарську й вирішив погодитися. Герой координував роботу проєкту “На лінії зіткнення” в Авдіївці, Торецьку та Маріїнці.

326408402 1369156990504165 1302995794497553602 n cdca5

 

“Якась частина мене лишилась в новому терміналі Донецького аеропорту. Саме тому мене туди постійно тягне. Саме тому річниця підриву термінала мені щороку боляче….”. Уривок з допису героя у соцмережах. Фото: Фейсбук.

Схід не був для чоловіка чимось новим, адже з початку війни на Донбасі він їздив на фронт у якості військового капелана. У 2015 році киянин мав місію на Донеччині — їхав у Донецький аеропорт, саме тоді там тривали запеклі бої, капелан отримав поранення і його евакуювали. Попри те, Андрій не полишив фронт, чоловік повернувся знову. 

“Я розумів за допомогою моєї діяльності, яка є потреба у фронтовому місті. Тому якогось особливих складнощів із переїздом не було. Як і всі, хто приїжджали, можу сказати, що Світлодарськ зустрів мене як промислове місто. Нагадував Радянський Союз, такий законсервований — це відображалося в будівлях міста, у зовнішньому вигляді, як мінімум. Світлодарськ не сильно відрізнявся від інших міст на Донеччині, де люди самі працюють, самі думають про роботу, в принципі це все, що їх турбувало. Вони не думали за громаду, а тільки за власний добробут”, — пригадує Андрій у розмові.

Читайте також: “Молитися потрібно завжди, особливо на війні” — історія імама Саіда Ісмагілова

62105016 901088913575261 557541618933039104 n 60639

Андрій Полухін з вихованцями. Фото: Фейсбук

Здивувала й інфраструктура міста, вона була доволі бідною, пригадує Андрій. В Світлодарську чоловік залишався впритул до 24 лютого, з міста він евакувався 24 лютого 2022 року. Між киянами та світлодарцями є схожі речі, вважає Андрій — це урбаністичний спосіб життя.

“Люди не думали про господарство, вони жили у квартирах. Ходили в гості один до одного святкували разом. Через те, що місто було маленьке не було особливо куди сходити, окрім того, є проблема з транспортною розв’язкою”.

Хотіли, щоб люди переживали за своє місто та громаду

60528457 1726200857525523 8748980331937267712 n e1644

Герой у вишиванці з котиком. Фото: Фейсбук

Андрій з дружиною мали на меті розвивати Світлодарськ, герой наголошує, вони хотіли, щоб мешканці переживали за своє місто, своїх сусідів та свою громаду.

“В першу чергу ми були націлені на молодь, наш великий проєкт — це відкриття молодіжного центру, де ми збирали молоде покоління. Разом допомогали полюбити українські цінності, проводили проукраїнські заходи до святкових днів”, — каже капелан.

Згодом, ГО вдалося об’єднати у спільноту людей, які мали проукраїнські погляди. Активісти залучали й інші організації, зокрема співпрацювали з фондом “Будуємо Україну разом” та Національною молодіжною радою України. Вже тоді Андрій став ініціатором безпекових проєктів, які отримали гарний відклик від місцевих.

“На жаль ми не змогли долучити всю молодь до наших заходів, хоча наш центр був постійно забитий людьми. З причин чому не вдалося зібрати всіх — в Світлодарську були активні проросійські мережі в Вконтакте, за якими слідкувала молодь, а ми принципово туди не заходили, для себе обрали мережу Інстаграм”, — розповідає Андрій Полухін.

Активіст згадує, що до їхньої спільноти ставилися упереджено, через відверті проукраїнські погляди та співпрацю з місцевою протестантською церквою. Багато батьків, не пускали своїх дітей на заходи, які проводили волонтери саме через це, хоча самі діти були зацікавлені.

“Це мало дуже погані наслідки, коли почалося повномасштабне вторгнення, бо деякі діти, які хотіли виїхати й відчували себе українцями — вони не змогли евакуюватися, батьки їх не пустили, а самі вони є неповнолітніми. Пару дітей там точно таких залишилося”, — пояснює герой.

Служба у війську

14560012 10206662291306802 5107151818896587713 o a7007

“Причастя на передовій, на самому нулю. В місці, де смерть дивиться в очі, сьогодні звіщалося Життя. Слава Ісусу Христу!”. Цитата героя з соцмереж, 2016 рік. Фото: Фейсбук

Сьогодні Андрій Полухін допомагає бійцям, розраджує словом чи порадою.

“Обов’язки капелана виконую, але не офіційно, у мене обов’язки по наданню першої допомоги, евакуації поранених та полеглих”, – пояснює Андрій.

У вільний час, якщо такий є, чоловік читає Біблію, каже, що час проведений наодинці з Богом, є найкращим відпочинком. Андрій планує незабаром взяти 10-денну відпустку, яку ухвалила Верховна Рада, герой запевняє, що цього часу йому цілком вистачить, щоб відновити сили. 

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Війна з перших вуст: добірка інтерв’ю з військовими ЗСУ та бійцями ТрО

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому

Семаковська Тетяна 14:45, 5 Липня 2024

У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року Слов’янськ, який майже три місяці був у російській окупації, звільнили від бойовиків. Як місто відновлювалося після окупації та як пережитий досвід трансформував цю громаду?

Ми поговорили з військовослужбовцем ЗСУ, молодшим сержантом, громадським діячем Олегом Зонтовим, який у 2014—2015 виконував обов’язки міського голови Слов’янської міської ради.

Окупація Слов’янська: як це відбувалося?

Російські терористи з автоматами та РПГ-26 біля слов’янської міськради, 14 квітня 2014 / фото з відкритих джерел

2014 рік для міста став поворотним. У ніч проти 12 квітня російські окупанти, озброєні автоматами, захопили райвідділ міліції у місті, на якому одразу вивісили прапор рф. В цей час, коли Україна розпочинає антитерористичну операцію, російські бойовики оголошують у місті заборону кількох політичних проукраїнських партій: “Батьківщина”, “УДАР” та “Свобода”.

Паралельно починаються переслідування україномовних людей. Олег Зонтов у розмові пригадує, що навіть ті, хто чекав так звану “руську весну”, швидко розчарувалися у ній та чекали, поки місто повернеться під контроль України.

“Проукраїнських людей забирали у міліцейські відділки та підвал СБУ. Були страти, в тому числі мого товариша Володі Рибака, це було в перші дні окупації. Перед визволенням Слов’янська дуже багато людей, які навіть очікували цю руську весну, мріяли про те, коли ж українська армія їх звільнить”, — каже військовослужбовець.

Примітка. Володимир Рибак — перший мирний житель, який загинув під час окупації у війні на Донбасі. Він захищав український прапор у Горлівці, мав репутацію борця за справедливість. Володимир був депутатом Горлівської міської ради, коли його викрали та закатували російські терористи. 

25 квітня 2014 року Сили Оборони змогли оточити місто Слов’янськ. Окупанти намагалися прорвати блокаду — внаслідок їх дій та обстрілів місто залишилося без світла й води. На початку червня бойовики від так званої “русской православной армии” тортували та стратили двох дияконів, Володимира Величка та Віктора Брадарського. Тортур зазнали й двоє дорослих синів старшого пастора — Рувим і Альберт Павенків. Вже згодом, у вересні, після деокупації міста знайшли три масові поховання, де окупанти поховали тих, над ким познущалися.  

Визволення Слов’янська

В'їзд до Слов'янська (2014)
В’їзд до Слов’янська, 2014 рік / фото з відкритих джерел

5 липня 2014 року Сили Оборони повністю вибили зі Слов’янська російські війська. У місто почали повертатися люди. На початку серпня у місті влаштували патріотичну ходу, її організаторами була проактивна українська молодь.

“Через два-три дні народ почав повертатися у Слов’янськ. Вся країна направляла туди машини з хлібом, цукром, крупами, олією, ковбасами. Тобто на центральній площі були організовані пункти видачі — тут люди збиралися, аби отримувати гуманітарну допомогу у перші дні деокупації. Потім поступово зробили кризовий штаб”, — згадує перші дні деокупації Олег Зонтов.

Пан Олег у Слов’янську, в період з 2014 по 2015 рік, працював секретарем міської ради. Він був одним з нечисельних представників опозиції, адже решту депутатів підтримували тогочасну Партію регіонів. Деякий час, через переважаючу більшість регіоналів, робота міськради фактично була заблокована. Крім того, самі люди не хотіли, аби у раді залишалися працювати ті, хто працював й під час окупації, згадує донеччанин. 

У місті громада поставила ультиматум — міською радою повинен керувати представник української спільноти. Ним обрали Олега Зонтова — військовослужбовець пригадує, що він єдиний з депутатів Слов’янська, хто їздив на Майдан. Водночас його “колеги” збиралися на Антимайдані.

Олег Зонтов на Майдані/ фото Gazeta.ua

“Я був активним учасником Майдану. Пам’ятаю такий момент, я в січні приїхав з Майдану, та сказав, що починається справжня війна. Весь міський корпус на чолі з Нелією Ігорівною (ред. Неля Штепа — це проросійська колишня міська голова Слов’янська, членкиня Партії регіонів) на мене заорав, затопав ногами, ледь не до бійки дійшло”, — пригадує події Олег Зонтов.

Отримавши підтримку від громади, Зонтов з 12 листопада 2014 року виконував обов’язки міського голови Слов’янська.  За цей час місто підготували до зими, відновили опалення із житловим фондом, адже тоді держава ще не давала кошти на відновлення. У місто повернулися люди, а потім й підприємці. 

Олег Зонтов / фото з соцмереж

“Якось я сказав, що ми вже раз відстояли Слов’янськ, і, дай Боже, ніколи війна більше не повториться. Ну, на жаль, повторилась. У березні-липні 2022 року якраз я і воював безпосередньо за Слов’янськом, на підступах. Там, де в 1943-му році йшла лінія оборони з нашої сторони, ми відривали траншеї, бліндажі. Там, де раніше дітей водили на екскурсії партизанськими стежками, ми тримали оборону проти сучасних фашистів.

Слов’янськ став першим містом, яке окупували в 2014 році. З однієї сторони, це дуже трагічно, а з іншого боку і місту пощастило, бо він перший прийняв цей удар. Тут перші зрозуміли, що це таке — російська окупація, рівень підтримки України значно виріс після цього”, — каже військовослужбовець.

Слов’янськ досить швидко відновився після окупації 2014 року. Головним ключем до цього стало те, що держава не залишила місто напризволяще, пояснює у коментарі пан Олег. Він також наводить приклад: фактично одразу держава надала соціальні виплати населенню, активним був й волонтерський рух. 

Ми запитали у пана Олега, що б він побажав жителям Слов’янська, й головним меседжем є: вірити в перемогу, в ЗСУ та підтримувати армію, доєднуватися й докладати свою частку у цю перемогу.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Жінок в армії не завжди сприймають серйозно”: про стереотипи в ЗСУ розповідають військовослужбовиці

Семаковська Тетяна 12:00, 4 Липня 2024

Понад 62 тисячі жінок служать в українській армії — це на 16 тисяч осіб більше, ніж у жовтні 2023 року. З них 13 487 мають статус учасниці бойових дій. Такі дані на початку січня 2024 року навів Military Media Center. Але попри те, що кількість жінок в армії зростає, вони продовжують стикатися зі стереотипами. “Надто нафарбована, напевно в тилу відсиджуєшся”, “Пішла в армію? Тобі бракує чоловічої уваги!”, “Жінкам в армії не місце”, — ці та ще гірші коментарі про жінок в ЗСУ можна побачити у соцмережах. Ми поспілкувалися з бойовою медикинею Єлизаветою, яка від початку повномасштабного вторгнення доєдналася до лав ЗСУ, а також з військовослужбовицею Наталією, яка вже рік у структурі Сил Оборони.

Жінки в армії

Військовослужбовиця Ліза раніше була волонтеркою, а зараз працює інструкторкою з тактичної медицини (з міркувань безпеки місце служби ми не розкриваємо). До цього два роки вона проходила службу у силах спецоперацій, в аеророзвідці. Вона розповідає, що протягом служби неодноразово стикалася з стереотипами та упередженим ставленням щодо себе. 

Військослужбовиця Єлизавета / фото соцмережі

“Мене не хотіли брати в ЗСУ на посаду бойової медикині. Дуже довго я оббивала пороги. А потім дізналася, що проходить набір в одну роту — туди я вирушила з  іншими хлопцями, які також планували доєднатися до війська. Ми пройшли навчання. По всіх випробуваннях я була на другому місці за результатами. І от, після цього всім дають відношення, а мені — ні.  Я стою й думаю: “Що взагалі відбувається?”. З’ясувалося, що для того, аби дати дівчині відношення, потрібна співбесіда з командиром, хоча в той час для чоловіків це було не обов’язково, адже була гаряча фаза війни”, — розповідає військовослужбовиця.

Примітка. Відношення – це документ, написаний від імені командира, в якому зазначено, що конкретний військовий підрозділ готовий прийняти до себе військовослужбовця.

Єлизавета два місяці чекала на співбесіду з командиром — у цей час чоловіків, з якими вона проходила навчання, вже поступово почали забирати по підрозділах. Військовослужбовиця вже звикла до своїх побратимів й хвилювалися, що не потрапить з ними в одну бригаду.

“Уявіть собі, моїх всіх хлопців забрали. Їх вже потроху оформлювали, а я не знаю, візьмуть мене чи не візьмуть. За ці два місяці я дуже нервувалася. Хотіла піти в 3 ОШБР в “АЗОВ”, адже я звикла до побратимів, ми спрацювалися, а мене від них відривають. Поки я очікувала на це відношення, декілька разів на мене виходили різні бригади, які шукали собі бойових медиків. І, як тільки чули, що дівчина, всі казали “ні”. І з цим стикалася не тільки я”, — пригадує Ліза.

Упереджене ставлення Ліза пояснює тим, що на початку вторгнення, можливо, жінок не вважали боєздатними та не сприймали серйозно.  Вона й далі оббивала пороги військкомату, а у відповідь їй пропонували вакансію діловода в штабі — потрапити у структуру Ліза змогла тільки завдяки наполегливості. Після цього військовослужбовиця побувала у багатьох гарячих точках, і за цей час встигла відчула упереджене ставлення до себе.

Сексуальні підтексти щодо жінок в армії

Ліза має свій блог в Тік-Тоці, де розповідає про будні жінки-військовослужбовиці, зокрема й про те, з якими упередженнями можуть зустрітися жінки в армії. Ось одне з відео, де військовослужбовиця запитала інших жінок, які фрази про себе вони чують у війську: 

@dzen_mistress Перекличка 😁 #зсу #armedforces #дівчатазсу #ukraine🇺🇦 #українськийтікток #військові #зсу🇺🇦 ♬ Dile Austin Millz Remix – Austin Millz
Коментарі, які чули жінки-військовослужбовиці щодо себе / скриншот
  • “Я не знаю, як жінки служать, їм треба займатися дітьми”;
  • “Ай, знаю, яка у вас служба”;
  • “Що як на УБД заробила”;
  • “Що ти там робиш жопою крутиш”;
  • “Пішла до чоловіка, бо недостатньо сексу”.

Це реальні коментарі стосовно жінок-військовослужбовиць. Ліза також стикалася зі стереотипами.

“У мене був перший бойовий вихід на схід. Я дуже переживала, адже ми мали приїхати до хлопців на підкріплення. І от, ми приїжджаємо туди, а я відходжу до туалету ввечері там, бо в зону заїхали вже. Сидять чоловіки й питають: “А вона у нас чиясь, чи колективна?” (ред. натяк на сексуальні послуги). Мені було дуже боляче це чути. Я дзвонила командиру, і він сказав, що це армія, й не треба брати близько до серця. Зараз вже я спокійно до цього ставлюся. Ну, як спокійно. Скажімо так, розумію, що це не те, на що варто звертати свою увагу.

Насправді я не думаю, що домагання – це одиночні випадки. Нещодавно я спілкувалася з дівчатами, які розповідали дуже жахливі історії про домагання від командира. Доходило до того, що він намагався залізти до дівчини у спальний мішок. Але тільки 2-3 дівчат написали заяви, і командира не покарали, хоча такий вчинок мав б закрити йому шлях для керівництва”, — пояснює Ліза.

На її думку, проблему з домаганнями потрібно розглядати ширше, адже чоловік, який гідно ставиться до жінки в цивільному житті, буде так само ставитися і до жінки-військової.

руки
Руки військовослужбовиці / фото соцмережі

Водночас каже Єлизавета, зараз вона служить у підрозділі з побратимами, які поважають її. Ми запитали героїню наостанок про те, як вона ставиться до створення окремих жіночих бригад, адже у суспільстві такі думки озвучували для розв’язання проблеми сексуальних домагань:

“Я негативно до цього ставлюся, адже не думаю, що нам потрібно розділяти чоловіків і жінок. Тому що все-таки велику частину роботи в армії виконують чоловіки. Є такі фізичні навантаження, які жінці потягнути буде дуже важко. Чоловіки закривають велику частину цієї роботи, тому чоловіки й жінки — це ідеальний мікс для ефективної роботи війська”.

Військовослужбовиця наголошує, що жінці в армії найголовніше — це не боятися говорити про домагання чи інші проблеми. 

Жінки в армії досить часто стикаються з “жартами” на тему сексу й навіть з домаганнями. Нещодавно набрала голоси петиція № 22/220188-еп щодо впровадження механізму протидії сексуальним домаганням та насильству за ознакою статі в ЗСУ.

Петицію подали ініціативи громадських організацій Невидимий Батальйон / Invisible Battalion ЮРИДИЧНА СОТНЯ Жіночий Ветеранський Рух Гендер в деталях. У Міноборони повідомили, що вони опрацьовують власний механізм протидії та запобіганню сексуальним домаганням і найближчим часом залучать рух “Ветеранка” як представників громадськості до обговорення. 

Як жінці визначити, де вона хоче служити

Наша наступна героїня, Наталія, вже рік як служить у Збройних Силах України. Уся родина Наталі — військовослужбовці: мама зараз служить медикинею на Авдіївському напрямку, батько героїні теж був військовим, він загинув до війни 2014 року. У розмові дівчина додає, що у структурі ЗСУ почуває себе на рівні з іншими побратимами/посестрами. За рік служби, каже дівчина, вона не стикалась з великою кількістю стереотипів щодо себе, як жінки. Були випадки, коли в армії звертали увагу на стать та об’єктивно аргументували відмови. 

Військовослужбовиця Наталія / фото соцмережі

“Мені давали негативну відповідь на мої прохання чи запитання через те, що я жінка. Але для мене аргументи, які наводили — прийнятні. Наведу приклад: коли я тільки прийшла у бойовий підрозділ, у якому я зараз й знаходжусь, до нас набирали людей на посаду бойових медиків. Я не мала підготовки, але була вмотивована служити. Я підійшла з цим питанням до свого комбата, на що він відповів: “Я все розумію, ти дуже класна, але у мене є бажання укомплектувати підрозділ медиками, тому я тобі відмовлю, бо ти важиш 50 кілограмів (ред. дівчина додає, що насправді важить 45 кілограмів), а через навантаження є ймовірність, що ти просто це не потягнеш”, — пригадує Наталія.

Вона додає, що у цьому випадку не бачила прояву сексизму, адже, справді, є фізичні навантаження, з якими впоратись жінці буде значно важче. Зараз військовослужбовиця виконує у підрозділі завдання, які пов’язані з комунікацією. З міркувань безпеки, підрозділ та точну посаду героїні ми не розкриваємо. Наталія пояснює, що зараз, через нестачу людей в армії, бувають випадки, коли й чоловіки, й жінки офіційно мають одну посаду, але на справі займаються іншими завданнями.

Наталія / фото соцмережі

“У моєму підрозділі також є дівчата. Переважно вони служать на бойових посадах, тобто вони зараз на нулі — це оператори дронів, наприклад. Штурмовиків-дівчат у нас немає. Дівчата, яких я знаю, класні фахівці, вони хотіли потрапити у військо”, — каже співрозмовниця.

Водночас за час служби Наталія стикалась з проявами мізогінії — йдеться про випадки, коли між жінками не було співпраці чи були певні упередження. Втім, згодом героїня дізналась про роботу “Землячок” та руху “Ветеранка”, де вона й знайшла посестер та спілкування.

Ми запитали Наталію, як жінці вирішити, куди вступати. Насамперед вона радить визначитися з тим, де ви хочете нести службу. Також військовослужбовиця радить готуватися фізично, адже витривалість буде потрібна навіть на штабній посаді, бо жінки та чоловіки регулярно проходять навчання. 

“У армії є багато різних посад, варто дивитись по собі. Але все ж спершу визначте, чи хочете ви бути в штабі, чи на бойових. Керуватись можна приказкою: “Бої виграють солдати, а війни виграє логістика”. Ми у підрозділі вражаємо логістику росіян, їх ППД (ред. пункт пості́йної дислока́ції військових частин), а це дуже впливає на їх здатність боротися у посадках. Бо немає підвозу боєкомплектів, палива, води, а як результат — немає солдат”, — пояснює у коментарі Наталія.

Крім того, слід поспостерігати за своїм ментальним здоров’ям, радить військова. У випадку, якщо ви не можете впоратися зі стресом на службі — варто звернутись до фахівця.

На останок Наталія додає й про стереотипи від цивільних та родичів, які постійно тиснуть на дівчат/жінок недоречними висловлюваннями, на кшталт: “Це не жіноча робота”, “Тобі ще дітей народжувати” тощо.

“Це дуже боляче, оскільки багато з дівчат, коли йшли до армії, відклали все це на задній план, бо гинуть як цивільні, так і військові. Життя, як раніше — не буде. Навіть родичі цього не усвідомлюють. Такі коментарі цивільних та сімей військових лише відривають бійців від себе і створюють так звані різні світи набагато більше ніж сама війна. Зараз не військові повинні адаптуватися до цивільних, а навпаки. Саме від родини та їх ставлення залежить наскільки швидко боєць адаптується до життя після служби. А такими діями вони не лише сповільнюють процес, але й значно шкодять”, — резюмує військовослужбовиця.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому

У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року […]

“Жінок в армії не завжди сприймають серйозно”: про стереотипи в ЗСУ розповідають військовослужбовиці

Понад 62 тисячі жінок служать в українській армії — це на 16 тисяч осіб більше, ніж у жовтні 2023 року. З них 13 487 мають […]

Людські ресурси, контужені тварини та потяг в один кінець: як Хмельницький зустрічає переселенців

70 тисяч людей жили в Бахмуті, 70 тисяч людей залишилися без дому, десятки мешканців Бахмута вбили росіяни. Місто, яке називали фортецею зараз перетворилося на руїну, […]

“Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі

Бахмутянка Софія Голець раніше у місті мала вінтажну костюмерну, а також працювала у бахмутському міському центрі дітей та юнацтва. У Бахмуті вона займалась підростаючим поколінням, […]

Як 72-річна художниця з Бахмута прикрасила деокуповані території патріотичними муралами

72-річна Катерина Радченко працювала викладачем малювання на відділенні живопису Бахмутського аграрного технікуму, який був релокований до селища Савинці, що на Харківщині. В цьому ж населеному […]

14:45, 17.06.2024 Скопіч Дмитро