В’ячеслав Муністер — корінний донеччанин. Йому було 15 років, коли до рідного міста зайшли російські бойовики. Тоді життя хлопця і його родини змінилось, адже Донецьк поступово занурювався в російську пропаганду, а рівень життя погіршувався. Всі роки окупації В’ячеслав ігнорував “нову владу” і прагнув виїхати на підконтрольну Україні територію. Шлях виїзду був непростим, але хлопцю все ж вдалося повернутися.

Як відбувалась окупація Донецька, яким було життя в місті та яким чином вдалося виїхати до України, В’ячеслав Муністер розповів редакції Бахмут IN.UA.

Спогади про окупацію Донецька

Навесні 2014 року в Донецьку починаються заворушення. До міста прибувають російські бойовики й агітатори, які підбурюють людей до так званого “відокремлення” від України. На той час В’ячеславу Муністеру було 15 років, він якраз завершував навчання у 8 класі. Події в місті тоді дуже вразили підлітка. За його словами, окупація Донецька супроводжувалась бійками, збройними заворушеннями та пригніченням місцевого населення.

“Окупація Донецька фактично почалась у травні 2014 року, а реально вона почалася десь 5-6 липня, коли бойовики Гіркіна приїхали до Донецька після втечі зі Слов’янська (ред. Слов’янськ було деокуповано 5 липня 2014 року). Вони приїхали на своїх машинах і почали максимально пригнічувати місцеве населення, захоплювати будівлі МВС, вбивати поліцейських. Ці всі факти є у хроніках 5-7 липня 2014 року, коли бойовики захопили будівлю Донецького управління МВС. Керував цим Ігор Безлер на прізвисько “Бєс” — це російський громадянин, ватажок бойовиків з Горлівки. Вони тоді думали, що будуть тікати з Горлівки, коли українці наступали, тому й робили такі специфічні “заходи” в Донецьку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Хлопець каже, що окупація Донецька проходила у два етапи. Першим було завезення до міста росіян, які підбурювали мешканців до повалення влади, та придушення проукраїнських активістів.

“Спочатку вони завезли до нас з Донецької області, Ростовської області масовку — так званих “тітушок”. Це був березень-квітень 2014 року. Я це все бачив на власні очі, бо якраз ходив до наукової бібліотеки імені Крупської, що неподалік будівлі Донецької обласної держадміністрації. Приїжджали вони на автобусах до бульвару Шевченка, машини були з номерами Ростовської області і з номерами Луганської області. Це були агресивні юнаки та депресивна аудиторія похилого віку. Втім більшість все ж були молоді люди віком 25, 30-40 років. Вони весь час були в центрі й біснувалися: нападали на проукраїнських активістів, займалися крадіжками, просто чіплялися до місцевих. Одного дня вони прямо переді мною побилися з кимось, подробиць я не знаю, але крові там було дуже багато. Після цього я перестав ходити в бібліотеку, тому що не до цього тоді було”, — згадує донеччанин.

Дестабілізувавши ситуацію, російська “масовка” почала організовувати мітинги, поки ватажки бойовиків захоплювали владу.

“Далі вони робили все, щоб про них казали. Тобто, влаштовували різні акції, мітинги, скандували лозунги про утиски мешканців Донецька і тому подібне. А за лаштунками цього процесу вони тихенько, без жодного розголосу завозили своїх спеціалістів, я так розумію це були ФСБ і колишні КДБісти, у міста поблизу Донецька. І десь після 10-15 квітня, коли вони проголосили створення так званої “донецької народної республіки”, вони фізично стали завозити зброю, а також підкупали Донецьке обласне СБУ, Донецьке обласне МВС — керівництво й офіцерський склад. І таким чином вони робили агентурне впливання на всю цю історію”, — розповідає очевидець подій.

Потім росіяни почали штурмувати Донецький аеропорт, де отримали відсіч від українських захисників. В’ячелав Муністер каже, що тоді переважна більшість штурмовиків була росіянами. Це він з’ясував під час власних досліджень. При цьому у штурмах брали участь і донеччани, але їх було небагато.

“26 травня їм вперше “дали по зубах”, коли вони полізли в Донецький аеропорт. Всіх їх там знищили. У першому штурмі брала участь російська штурмова група “Іскра”, і там, якщо не помиляюсь, було 80% громадян росії. Є навіть якийсь пам’ятний барельєф з їхніми прізвищами, і там можна побачити, що майже всі вони були росіянами. Це якраз були ті люди, яких завезли у травні 2014 року. Донеччан там було 10%, можливо 15%. Це вже потім їх почали заохочувати, влітку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Як змінилася освіта в школах після окупації Донецька

На момент окупації міста В’ячеслав Муністер якраз закінчував навчання у восьмому класі. Зробити звичне свято останнього дзвоника, до якого звикли діти, окупанти тоді не дозволили.

“25 чи 26 травня у нас мав бути останній дзвоник. Але тоді що змінилося? Вони (ред. окупаційна влада) вперше заборонили виносити українські прапори. Потім ми пішли на канікули, і багато моїх однолітків виїхали та так і залишились на нових місцях — десь у Дніпропетровській області, Київській області. Я ж залишався в Донецьку”, — каже хлопець.

У перші роки окупації в Донецьку все ж залишалися школи, де викладали українську мову. Погіршилась ситуація після 2018 року, тоді окупанти стали активно пропагувати російську мову та історію.

“Я пішов у 9 клас, коли фактично це вже була “днр”. Але попри це у школах все ще викладали українську мову, українську літературу. Проте в нашій школі ввели російську мову, хоча до 2015 року цього предмету в нас не було взагалі, це була україномовна школа. А десь з 2018 року до Донецька почали завозити багато російських книжок, бо “днр” стала різко інтегруватися до складу росії. Українську мову стали прибирати повністю, натомість масово завозили підручники з російської історії, російської географії, літератури. Цим вони повністю добили всі україномовні школи, яких у місті було десь 20-25%. А з 2022 року у школах пішла ще й пропаганда “сво”, наліпки з літерою Z, тобто маразм дійшов до нормальної стадії”, — розповідає донеччанин.

Як змінилось життя після окупації Донецька

Життя мешканців Донецька змінилось після окупації одразу. Її вплив був помітний не лише в політичних процесах, а й на побутовому рівні. Фактично місто було в ізоляції від зовнішнього світу.

“Рівень життя змінився вже з 2014 року, коли почалися бойові дії і коли росіяни остаточно затвердили свою владу. Він став у півтора-два рази гірший. Окупація фактично відокремлює тебе від сучасного світу. Наприклад, останній раз я бачив банківську картку Visa чи Mastercard у 2014 році, бо після літа 2014 року ці картки у нас не працювали, банки і термінали позакривали. Далі, починаючи з 2015 року, вони фактично почали кампанію пропаганди, потім повністю знищили українське телебачення і ЗМІ, українські електронні видання, які ми раніше читали, були заблоковані”, — каже донеччанин.

Через це люди стали масово їхати з міста.

“З липня в Донецьк вже прийшла війна. Пішли обстріли, бойовики з наших районів почали стріляти, а восени були активні бої за аеропорт. У місті тоді було дуже мало людей. Я думаю, що восени 2014 року в Донецьку жило десь 300 тисяч людей з мільйона. Я це бачив і відслідковував по тому, що не було достатньо хліба. Хліба було дуже мало, хоча його фактично й ніхто не купував, тому що не вистачало людей. Наприклад, у нашому будинку на 40 квартир, тоді, я думаю, квартир 9-10 було заселено”, — згадує В’ячеслав.

Ще гіршою ситуація стала, коли так звана “днр” взяла курс на вступ до рф.

“У 2018-2019 роках пішла російська інтеграція. А з 2022 року і води не стало. Загалом життя стало схоже на якусь Африку у найгірші її часи. Я жив у багатоповерховому будинку на сьомому поверсі, і в мене вода з 2022 року була раз у 12 днів й іржава. А потім до всього цього ще й додалась мобілізація. У мене, слава Богу, ніхто не воював, але проблем вистачало. Також обстріли були, коли росіяни по нам били, щоб звинуватити Україну. Загалом дуже важко там було жити”, — згадує хлопець.

Наразі, за словами В’ячеслава, російська пропаганда міцно закріпилася в головах людей. Це видно по настроях у суспільстві.

“Зараз у людей таке пасивне вольове відчуття, що вони кажуть: “Ну а що вже тут робити, навіщо воно нам, в Україні теж погано живуть”. Вони справді думають, що в Україні значно гірше, ніж у них. Хоча життя в Донецьку у 2025 році — це жах. Саме місто стоїть, але води немає, води немає — немає опалення, немає опалення — не працюють багато закладів. А ціни там які… Коли я потрапив у Київ, я не бачив ще таких цін на продукти. У Донецьку все дорожче у два рази. Там дуже дорого, навіть порівняно з якоюсь європейською державою, наприклад, Болгарією чи Польщею. І при цьому люди думають, що всі так живуть, їх дуже складно переконати. Умовно, вони думають, що якщо в Донецьку щось коштує 20 доларів, то воно всюди коштує 20 доларів. Хоча, можливо, в Німеччині коштує 12 доларів. Це все — результат російської пропаганди”, — каже В’ячеслав.

Про виїзд з окупації

Про виїзд з окупованого Донецька юнак замислився ще у 2014 році. Однак зробити він цього не зміг, бо не мав можливості оформити український паспорт. Виїхати хлопець не міг і до рф, бо не мав бажання цього робити і не мав документів.

“Перші думки про виїзд у мене з’явились у 2014 році, коли місто тільки окупували, але я не зміг цього зробити. Я напів сирота, і моєю опікою займалися бабусі і дідусі. У 2015 році, коли мені виповнилось 16 років, я мав поїхати в Україну, щоб отримати паспорт. Для виїзду нам потрібно було оформлювати перепуски в зону АТО, а ще це якраз був період других мінських домовленостей, коли були дуже сильні обстріли, в тому числі і на контрольно-пропускних пунктах. Через це ми тоді й не поїхали і я не оформив український паспорт. А далі як би я поїхав по-іншому? Через росію я не міг виїхати, бо був неповнолітній і мав оформлювати довіреність від родичів. Цей процес теж був дуже складний, адже ніхто “днр” не визнавав як державу”, — розповідає В’ячеслав.

Не маючи можливості виїхати, хлопець змирився з ситуацією і продовжував жити в Донецьку. Зважаючи на успіхи української армії на фронті, він вірив у деокупацію Донецька, але місто так і не звільнили. Вдруге В’ячеслав задумався про виїзд у 2020 році, але тут йому стала на заваді пандемія коронавірусу. Через обмеження на виїзд хлопець продовжив жити на окупованій території.  

Остаточне рішення про виїзд з Донецька В’ячеслав Муністер ухвалив після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку він ще плекав надії на деокупацію міста, але коли побачив, що росіяни розвивають наступ на Донеччині, вирішив їхати. 

“У 2022 році українські війська були за 3 кілометри від міста. Я думав, що, можливо, вдасться зробити контрнаступ і деокупувати хоча б частину Донецька. Але після того, як росіяни захопили Авдіївку, я зрозумів, що треба їхати. Тим паче вже була складна ситуація з водою і російська пропаганда все сильніше йшла в маси. До подій у Курській області виїзд був саме через цей регіон, де перед виїздом чекали перевірки в фсб. Я цього дуже не хотів. Але коли ЗСУ захопили Суджу, то цей коридор закрили і залишився той, що в Білорусі. Тоді я почав готуватися”, — каже донеччанин.

Першим кроком стало навчання в українські школі, щоб отримати документи про освіту українського зразка.

“У грудні 2024 року я вступив до української маріупольської школи, де отримав 9 і 11 класи освіти. Це я зробив дистанційно, перебуваючи в Донецьку. Я завершив навчання екстерном і отримав атестати. Дуже класно, що є можливість вступити в українську школу лише за свідоцтвом про народження. Завдяки цьому я зміг отримати документи про освіту навіть у свої 25 років. Для цього я склав іспити і написав контрольні роботи з 14 предметів”, — розповідає хлопець.

Навчання у школі зайняло близько пів року. Далі В’ячеслав почав роботу над вступом до вищого навчального закладу. У червні 2025 року він став студентом українського університету, вступивши за квотою-2 (ред. спеціальний набір бюджетних місць у вищих навчальних закладах України, призначений для вступників з тимчасово окупованих територій або територій активних бойових дій).

Далі В’ячеслав почав займатися оформленням українського громадянства. Адже в нього була мета не просто виїхати з “днр”, а приїхати саме в Україну. У цьому питанні він співпрацював з українськими державними службами.

“Я хотів в Україну, тому що мені цікава ця країна і я завжди жив в українському медіапросторі, навіть перебуваючи в окупації. Тому спочатку я просто почитав українське законодавство: що таке встановлення особи, що таке паспорт громадянина, що таке громадянство України, тобто актуалізував знання. Далі я написав листа в міграційну службу, де описав свою ситуацію. Мені відповіли, що потрібно бути на території України, щоб отримати український паспорт, якщо отримуєш його вперше. Тоді я став працювати над підтвердженням громадянства, адже у мене було українське свідоцтво про народження, батько і мати теж були громадянами України. І я написав у посольство України в Білорусі, але не сам, а через омбудсмена з прав людини. Далі я відправив у посольство скани всіх документів, які у мене були: свідоцтва про народження, копії документів родичів, право на спадщину, ІНН. І в червні мені на пошту прийшла відповідь: “В’ячеслав Денисович, я можу вас привітати, у вас є українське громадянство”, — згадує хлопець.

Наступним кроком стало оформлення російського паспорта. Весь час В’ячеслав жив у Донецьку напів легально без російських документів. Оформлення російського паспорта було необхідним для виїзду в Білорусь.

“Я там жив напів легально, бо демонстративно не працював з ними, не хотів з ними взаємодіяти. Я повністю ігнорував “днр”, бо не хотів бути частиною цієї системи. Тому я жив за посвідкою на проживання. Російський паспорт я оформив для того, щоб переїхати кордон між “днр” і Ростовською областю, а далі купити квиток і поїхати до Білорусі. Паспорт я отримав за день до виїзду”, — каже В’ячеслав Муністер.

У Білорусь донеччанин потрапив наприкінці липня 2025 року. За легендою, він виїжджав з росії разом з другом як туристи. Потрапивши до Мінська, хлопець звернувся в українське посольство, де отримав свідоцтво про повернення в Україну. 

4 серпня В’ячеслав приїхав до України через гуманітарний коридор між Білоруссю і Волинською областю. Тут він оформив український паспорт та навчається в університеті.

Що вразило в Україні

Зараз В’ячеслав Муністер мешкає на Київщині. Хлопець каже, що в Україні його вразили темпи відбудови, зважаючи на те, що в країні триває війна. Також хлопець відзначає гарне ставлення українців одне до одного.

“Чесно кажучи, я думав, що в Україні все гірше в плані відбудови. Я розумію, що Буча і Ірпінь близько до Києва, але 95-98% всього тут відбудовано, і це вражає. У порівнянні з тим же Маріуполем. Фактично росіяни відбудували там три квартали, а все інше місто стоїть у руїнах. Пару тижнів тому мені надсилали фотографії з Маріуполя мої приятелі з Донецька. І там цілі квартали зруйновані, все знищено і нічого не відбудовано.

Також в Україні на мене справили враження люди, вони тут значно м’якші. Я розумію, що багато людей під впливом війни і негативних емоцій, але навіть працівники СБУ і прикордонники дуже люб’язно до мене ставились. Вся перевірка пройшла у гарному настрої, і ніяких упереджень чи претензій до мене не було”, — каже донеччанин.

Також В’ячеслава дуже вразили швидкі державні послуги і низькі ціни, порівняно з Донецьком.

“Квиток до Києва мені обійшовся у 200 гривень. Це неможливо уявити людині, яка їхала до якогось Смоленська за 6 тисяч рублів на плацкарті, тобто 3 тисячі гривень. 200 гривень — це просто копійки за цю послугу. В Донецьку за 200 гривень – це десь 400 рублів — навіть таксі не викличеш за такі гроші. А тут ти доїдеш до Києва. Також мене вразила швидкість оформлення документів. Я думав, що чекатиму паспорта місяцями, а отримав я його вже 1 вересня, хоч і подав документи 17 серпня. Плюс різні цифрові послуги. Наприклад, ти просто можеш піднести телефон до терміналу і сплатити через ApplePay. У “днр” такого ніколи не існувало, як і в росії після 2022 року”, — ділиться враженнями хлопець.

Людям, які продовжують жити в окупації, В’ячеслав радить не боятися змінити своє життя і виїжджати. Він впевнений, що росія і надалі буде використовувати українців у власних цілях.

“Життя там буде значно гірше, ніж навіть зараз, я в цьому впевнений. І вам потрібно повертатися чи в Україну, чи виїжджати в Європейський Союз, чи навіть у ту ж Білорусь чи в Казахстан. Не живіть на території ворога і не будьте заручниками ворога, тому що він буде вас і ваших дітей використовувати, як використовували нас у 2022 році. Коли намагалися, в тому числі і мене, мобілізувати і потім кинути в Маріуполь. Думайте мозком і досить жити по інерції, і так вже втратили 10 років. Виїжджайте будь-куди, але тільки не в росію, бо те, що було в “днр”, в росії буде ще через пару років, тому що вони маргіналізуються дуже-дуже швидко. Росія буквально перетворюється у велику “днр”. А що таке “днр”? Це територія безправ’я і бандитизму у повній ультимативній формі”, — звернувся В’ячеслав до жителів окупованих територій.

Читайте також:

• Оборотні в рясах. Хто очолив церкви на окупованих територіях
• Екоактивізм під окупацією: хто і як на Донеччині ризикує, щоб говорити про довкілля
• Критичний стан медицини на окупованих територіях: що відбувається з лікарями та лікарнями

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У березні 2023 року бахмутянин Олексій Халтурін побачив на фото свій зруйнований дім. Проживаючи важкі емоції, Олексій вирішив створити спільноту в Telegram, де бахмутяни могли обмінюватися фотографіями рідного міста. У той момент якраз тривали запеклі бої за Бахмут, і цей канал став місцем, де люди могли відволіктися від новин та показати свої улюблені місцеві локації. Згодом, у 2024 році, зібрані світлини стали основою фотопроєкту Bakhmut Before (у перекладі з англійської — “Бахмут до”), який відвідав кілька українських міст та побував у Польщі.

Про фотопроєкт Bakhmut Before, його цінність для Бахмута і плани на майбутнє редакції Бахмут IN.UA розповів його засновник Олексій Халтурін.

Як зародився проєкт Bakhmut Before

Олексій Халтурін — бахмутянин. Під час повномасштабної війни він був волонтером і возив гуманітарну допомогу в рідне місто допоки була можливість.

У березні 2023 року Олексій побачив свій зруйнований будинок. Фотографію знищеної оселі йому надіслали батьки. Проживаючи важкі емоції, бахмутян вирішив створити канал у Telegram, де мешканці міста могли б обмінюватися довоєнними світлинами. Створення спільноти тоді було скоріше емоційною реакцією на події без конкретних задумів чи планів на проєкт.

Ідея перетворити зібрані світлини бахмутян на дещо більше з’явилася в Олексія майже через рік після створення каналу.

“Я був членом волонтерської організації, і ми брали участь у різних заходах у Києві з метою збору коштів. На одному з таких івентів я запропонував як активність зробити пазл з Бахмутським годинником. Ми його зробили з однієї фотографії. Кожен пазл тоді коштував 150 гривень, здається. Ще ми збирали його на цьому івенті. І це дуже круто зайшло. Тому після цього я почав пропонувати зробити щось більше, ніж просто цю активність. Згодом у нас в організації з’явилася дівчинка, яка була проєктною менеджеркою за професією, і вона сказала, що з цього справді можна зробити щось більше. І ми почали одразу ж будувати цей проєкт, і він дійшов до фізичної фотовиставки”, — розповідає Олексій Халтурін.

Загалом у Telegram-каналі Олексія було зібрано близько 200–300 фотографій Бахмута. Автори цих світлин — звичайні бахмутяни. Звісно, виставити всі фотографії для показу неможливо, тому з усієї кількості відбрали 100 найкращих.

“Ми робили відбори, щоб фото були не дуже поганої якості, щоб вони підходили під стиль і настрій. Я розумів, що це мають бути саме локації, які надають спогади. Щоб людина, яка бачить фото, могла щось згадати зі свого життя. Тому ми відкидали фотографії, де хтось фотографував себе чи свою родину”, — каже засновник проєкту.

У яких містах побував проєкт Bakhmut Before

Вперше фотовиставку Bakhmut Before презентували в Києві у квітні 2024 року. Це була масштабна подія, куди бахмутяни з’їхалися із різних міст. Як каже Олексій, перша виставка зібрала багато людей і отримала хороший відгук, тому проєкт відвідав інші міста України — Полтаву, Дніпро, Львів.

“На відкритті виставки в Києві ми зібрали дуже багато людей. Я вважаю, що всі тоді думали, що це перша і остання така виставка. Їхали з різних міст: Дніпро, Харків, Львів. Загалом, це був красивий масштабний захід, там і Артемівське шампанське було. Потім ми поїхали в Полтаву, де нам допомагала волонтерська організація, в якій я також перебував. Потім був Краків. Далі було Дніпро, де ми були частиною іншого івенту. У нас було небагато місця, це був один день. Але саме в той момент нарешті приїхали представники міської ради з мером. Ми звали їх на кожний захід, але вони змогли завітати тільки у Дніпрі. І після цього вони допомогли з локацією у Львові, де відбулась остання повноцінна виставка”, — каже Олексій Халтурін.

Виставка бахмутських світлин побувала і в польському Кракові. Однак тут вона проходила у віртуальному форматі.

“Ти міг зайти на сайт, зайти в кімнату. Там було чотири стіни, де були всі наші матеріали: спогади, фотографії. Там було також відкриття, на яке прийшла авторка однієї з фотографій, яку ми використовуємо. Вона долучилася до офіційного відкриття з промовою і розказала про наш проєкт. Але сама виставка була віртуальною. Вони також пускали її на YouTube, там була трансляція з аудіоспогадами”, — розповів Олексій Халтурін.

Що кажуть бахмутяни про проєкт Bakhmut Before

За словами Олексія Халтуріна, виставки Bakhmut Before стають для бахмутян не лише можливістю побачити і згадати своє рідне місто, а й дають можливість зустрітися із земляками. На заходах проєкту бахмутяни не лише зустрічали своїх давніх знайомих, а й заводили нові спілкування. Багато людей говорили Олексію, що після відвідування виставки відчували моральне полегшення.

“Більшість реакцій — це сльози. І я думаю, що це сльози суму і сльози щастя. В моменті багато кажуть, що до останнього не хотіли йти, бо хвилювалися, що будуть плакати, але вирішили прийти і зрозуміли, що їм стало легше. Кажуть: “Ми подивилися на це все, згадали те, що позабували. Так, ми плакали, коли стояли в моменті, але зараз трохи легше.” Полегшення їм приносить те, що на заходах вони можуть зустріти інших бахмутян, з якими довго не бачилися, а деякі казали, що хоч і жили в одному місті, але саме на локації зустрілися і познайомилися”, — розповідає засновник проєкту.

Сам Олексій каже, що особисто він відчуває від перегляду фотографій різні емоції. Деколи він може поплакати, згадуючи Бахмут, а деколи — посміятися, коли в пам’яті з’являються теплі спогади про веселі моменти.

“Зазвичай, ці всі спогади і переглядання фотографій викликають більше сльози. Але це якщо ти один знаходишся. А якщо, наприклад… У мене в Києві є друг з Бахмута, ми зі школи разом, і коли ми збираємось разом з ним і передивляємось фото, то ми не плачемо. Навпаки, ми сміємося, згадуємо, що робили на тій локації. Як ми на гітарі грали, співали, як десь на “Бананасі” в підлітковому віці щось чудили”, — каже Олексій.

Яка цінність проєкту Bakhmut Before

Цінністю свого проєкту Олексій Халтурін вважає те, що люди можуть згадати, яким їхній рідний Бахмут був до повномасштабної війни. Ці світлини дозволяють зберегти у пам’яті теплі спогади, а не руїни та розруху.

“Я по собі можу сказати, що я багато чого забув, навіть маючи на руках цей проєкт, спілкуючись з бахмутянами. Реально багато позабувалося, і я розумію, що якби не було цього, то я забув би ще більше. А ще, якщо трапиться диво і ми отримаємо доступ до нашого Бахмута, буде змога туди повернутися, хочеться, щоб ми зараз зберігали ці моменти, ці спогади, щоб не так сильно переживати побачене в майбутньому”, — зауважив Олексій Халтурін.

Він також вважає, що світлини проєкту можуть бути цінними і для відбудови чи будівництва житлових кварталів для бахмутян. Оскільки на цих фотографіях видно, які місця є найціннішими для людей.

“Я думаю, що багато бахмутян, які, якщо буде можливість повернутися, все одно будуть шукати і хотіти, щоб місто виглядало хоча б плюс-мінус так. Тобто, по цьому можна будувати проєкт. Є проєкти по відбудові, але ж вони, грубо кажучи, взяті з голови. А ось якраз ці теплі моменти, теплі локації, які важливі саме для мешканців, зберігаються у нас. Або це так само може стати референсом до нового Бахмута. Тобто якщо буде нова локація в іншій частині України, то за цими кадрами можна зрозуміти, що було цінним для бахмутян”, — роздумує засновник Bakhmut Before.

У планах — музей спогадів

Востаннє повноцінний показ виставки Bakhmut Before був у липні-серпні 2025 року у Львові. Цьогоріч ці світлини також стали частиною презентації проєкту “Спільне бачення нового дому: передпроєктне обговорення житлового кварталу ВПО з Бахмута”, яка відбулася у Києві.

Олексій Халтурін зізнається, що після презентації в Києві не мав планів на показ виставки в інших містах. Але з ним зв’язалися зацікавлені люди з Харкова і Кропивницького. Щоб реалізувати виставки там, потрібне фінансування.

Паралельно з цим Олексій хоче створити фізичні фотоальбоми з довоєнними світлинами Бахмута.

“На початку цього року я думав взяти паузу з проєктом і думати в напрямку створення фізичного фотоальбому в форматі книжки. Це як відсилка до фотоальбомів, які ми втратили, для тих, хто не встиг їх вивезти. Загалом ця ідея залишається актуальною на цей рік. Але після виставки в Києві, цього останнього івенту, надійшли пропозиції з Кропивницького і Харкова. Тобто, я думаю, що можна розвивати паралельно ці два напрямки. Проблема в тому, що немає фінансування, для цього треба грант”, — каже Олесій Халтурін.

Окрім цього, Олексій має велике бажання створити віртуальний музей спогадів про Бахмут. Ця мрія у нього є з початку роботи над проєктом, але поки не реалізована.

“Одна з найбільших мрій — щоб проєкт став повноцінним музеєм спогадів “Бахмут до”. Як я його бачу: щоб ви могли зайти на сайт, побачити мапу Бахмута, натиснути на певний район і перейти на всі фотографії з цього району. Тобто всі мешканці Бахмута, хто має фотографії з цього району, в ідеалі можуть завантажувати туди всі свої фотографії за певними критеріями. Так само це можуть бути фото без людей, чисто локація. Ця мета в мене є ще з початку роботи проєкту Bakhmut Before”, — поділився планами Олексій.

Читайте також:

• “Я завжди хотіла працювати там, де потрібна допомога людям”: історія Аліни Горб — правозахисниці та громадської діячки з Бахмута
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Аліна Горб — правозахисниця і громадська діячка з Бахмута. Ще зі шкільних років вона мала внутрішній запит на допомогу людям, тому вирішила пов’язати своє життя з юриспруденцією. Окрім роботи юристкою, Аліна Горб поєднувала і громадську діяльність, зокрема реалізувала мистецький проєкт у Бахмуті. З початком повномасштабної війни бахмутянка сфокусувалась на правозахисній діяльності, зокрема у справах щодо фіксації воєнних злочинів.

Своєю історією Аліна Горб поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Спогади про Бахмут

Аліна Горб народилась і виросла в Бахмуті. Тут вона навчалась у загальноосвітній школі №18, відвідувала танцювальний гурток та різні додаткові заняття — загалом мала активне шкільне життя. У 2016 році Аліна Горб завершила навчання у школі з відзнакою та вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на омріяну спеціальність.

Дівчина навчалась на юридичному факультеті і під час навчання на магістратурі влаштувалась в одну з київських юридичних компаній. Попри те, що вона влаштувала життя у столиці, Аліна Горб цінувала час, проведений у рідному Бахмуті.

“У 2020 році почався карантин, тому я багато часу провела вдома в Бахмуті з батьками. Можна сказати, що карантин став для мене можливістю побути вдома, набутися вдома. Хоча, звісно, тоді це так не відчувалося. Тоді здавалося, ніби життя на паузі, що хочеться працювати і стільки всього навколо, а ти просто сидиш вдома. Але зараз я дуже вдячна тому часу, що в мене була така можливість побути вдома з батьками. Бо хто знав, що далі все так складеться”, — каже Аліна Горб.

Востаннє дівчина була у рідному місті на новорічні свята на початку 2022 року. Вона згадує, що мала передчуття наближення війни, тому взяла відпустку додому, щоб побути вдома з близькими.

“Останній раз я була в Бахмуті у 2022 році, в січні. Я приїжджала на новорічні свята. Мене, до речі, тоді не хотіли давати відпустку, але я випросила, ніби відчувала. 2022 рік я зустріла в Бахмуті, це було сімейне свято. Ми були з батьками вдома, хоч тоді в мене і багато друзів, і варіантів святкувати було, але я чомусь захотіла бути вдома. Насправді вже тоді я відчувала наближення повномасштабної війни. Чесно, я не думала, що вона буде настільки масштабною, по всій Україні, але я розуміла, що бойові дії активізуються. Це напруження я відчувала десь з листопада 2021 року”, — розповідає бахмутянка.

Про правозахисну діяльність

Повномасштабне вторгнення Аліна Горб зустріла в Києві. Перші дні війни минули в невизначеності, бо ніхто не міг спрогнозувати подальшу ситуацію. Та за деякий час компанія, в якій працювала дівчина, вирішила продовжити роботу. Юристи почали давати безоплатні консультації людям.

“Ми створили Google-форму, в якій люди могли писати свої будь-які запити, і ми безоплатно консультували. Це була ініціатива тодішнього директора компанії, ми це підтримали. У такому незрозумілому режимі ми працювали до травня, а потім вийшли на роботу і все потроху стабілізувалося”, — розповідає дівчина.

У 2022 році бахмутянка почала працювати в Міністерстві юстиції. Там вона занурилась у роботу, пов’язану з Європейським судом з прав людини. Цей досвід став їй корисним для подальшої правозахисної діяльності, якою вона займається зараз.

“У Міністерстві юстиції в мене було більше практики в розумінні роботи з Європейським судом з прав людини. Я була у відділі, який займається комунікацією з цим органом. Там я пропрацювала півтора роки, це було цікаво, я отримала гарний досвід. Але я зрозуміла, що державна служба мені просто не підходить, адже мені хочеться більш активно працювати, хочеться більше бути корисною саме громадянам. Тому це була моя ініціатива — звільнитися і перейти назад в юрбізнес, але я розуміла, що хочу займатися саме правозахисною діяльністю. На це впливало два фактори. По-перше, я розуміла, що юридичний ринок змінився і що ти не можеш просто бути компанією або юристом, який закриває очі на реалії. І по-друге, в мене завжди була внутрішня потреба бути корисною суспільству”, — каже Аліна Горб.

Зараз фокус роботи пані Аліни — це справи щодо фіксації воєнних злочинів і робота з Європейським судом з прав людини. Є у правозахисниці і приклади успішних кейсів. Один із них стосується ракетного обстрілу селища Сергіївка на Одещині. Завдяки роботі юристів справа щодо цього воєнного злочину визнана прийнятною (ред. справа є прийнятною для Європейського суду з прав людини, якщо вона стосується порушення прав за Європейською конвенцією).

“У мене було 47 заяв від родичів загиблих і постраждалих. Ми подали в Європейський суд близько 20 кілограмів паперу, бо це все докази і їх треба в паперовому вигляді до суду відправляти. Ми подали заяву, скаргу на порушення права на життя, це друга стаття Європейської конвенції з прав людини. І ця заява визнана прийнятною. Чому це дуже важливо? Тому що ці справи проти росії поки що є складними, бо немає прецеденту. Міжнародні юристи, з якими ми спілкуємося, дуже часто з нами обговорюють проблему того, що ситуація в Україні поки що є безпрецедентною. Навіть ті збройні конфлікти, які відбувалися, наприклад, в Ічкерії, їх не можна порівняти, це непорівнювані конфлікти. Тому важливо, що Європейський суд прийняв до розгляду. Це означає, що ми буквально з юридичної точки зору зробили все правильно для подачі, він буде розглядати цю справу по суті. І якщо рішення буде прийняте про те, що росія дійсно порушила права цих людей, це буде зафіксований воєнний злочин і це рішення стане беззаперечним доказом для, наприклад, Міжнародного кримінального суду. Це створить юридичний прецедент, який можна буде використовувати в інших міжнародних інституціях”, — зазначає правозахисниця.

Примітка. Ракетний удар по Сергіївці Білгород-Дністровського району стався в ніч на 1 липня 2022 року. Тоді росіяни вдарили по селищу двома ракетами Х-22. Одна ракета влучила у дев’ятиповерхових житловий будинок, повністю зруйнувавши один під’їзд, а інша — в базу відпочинку. Внаслідок удару загинули 22 людей, з яких одна дитина. Також відомо про 40 постраждалих, серед яких шестеро дітей та вагітна жінка.

Про громадську діяльність

Окрім правозахисної діяльності, Аліна Горб займається громадською активністю. З 2021 року вона є членкинею організації Tolerance in you. Спочатку дівчина хотіла долучитися до громадських проєктів як учасниця, а потім стала їх співорганізаторкою.

Перший проєкт Аліна Горб допомогла реалізувати в рідному Бахмуті. У 2021 році за її сприяння відбувся проєкт Bakhmut street art camp, у межах якого 12 активістів-митців з різних куточків України знайомилися з культурою і молодіжним життям Бахмута через активності. Результом проєкту стала виставка сучасного мистецтва.

“Спочатку я подавалася як учасниця і Таня (ред. Тетяна Крюковська — тодішня голова організації) побачила в моїй заявці на участь, що я з Бахмута. Ми з нею зідзвонилися і вона запропонувала, як я можу допомогти, наприклад, в організаційних моментах. Оскільки я досить відповідальна людина, то ми дуже плідно спрацювалися. І якось з першого проєкту так сталося, що я перейшла з розділу учасників в розділ співорганізаторів, тому що разом ми проробили багато організаційних моментів”, — згадує пані Аліна.

У 2022 році аналогічний проєкт планувати провести в Маріуполі. Були навіть попередні домовленості, але їхній реалізації завадила війна.

Під час повномасштабної війни фокус роботи організації змістився на молодіжні обміни.

“Ми почали робити молодіжні обміни на території Польщі. Наші країни-партнери — це, зазвичай, Польща і Німеччина, і молодіжні обміни зараз ми робимо на території цих країн. Вони передбачають знайомство з місцевими культурами. Наприклад, у нас був проєкт у Перемишлі в 2024 році, де збирались німці, поляки та українці. У нас був фокус на стійкість українців. Загалом у наших проєктах ми найбільше фокусуємось на тому, щоб розповідати іноземцям як виживають українці і як вони борються”, — розповіла Аліна Горб.

У вересні 2025 році Аліна Горб очолила організацію Tolerance in you. Як лідерка вона хоче реалізовувати більше проєктів, направлених на допомогу ВПО.

“У нас зміниться вектор роботи, можливо зміниться формат, бо мені хочеться більше фокусуватися на допомозі українцям в Україні. Можливо хотілося б і проєкт в Україні зробити. Мені хочеться допомагати ВПО не тільки з Донецької області, але, можливо, і з інших областей, але якщо фокусуватися, то, звичайно, хотілося б говорити більше про схід України”, — ділиться планами очільниця організації.

“Важливо зберігати самоідентичність, бо це про збереження себе”

Окрім допомоги іншим, Аліна Горб просуває тему самоідентичності. Для неї важливо позиціонувати себе саме як представницю Донеччини. Ще до повномасштабної війни дівчина хотіла показати людям, що мешканці Донеччини не проросійсько налаштовані, а мають стійку проукраїнську позицію, є розумними і гарними людьми. Це вона доводила оточуючим своїм прикладом.

“Ще до початку повномасштабного вторгнення я багато розповідала про Бахмут своїм друзям в університеті, своїм колегам. Тобто, моя ідентичність як людини зі східного регіону з’явилась у мене навіть до початку повномасштабної війни. Я хотіла, щоб люди більше знали про схід України хорошого, позитивного. Що ми теж освічені люди, і оці всі стереотипи проросійські абсолютно нав’язані, і нам треба з цим якось боротися. Але я не хотіла це робити агресивно чи робити якимись пропагандистськими методами. Я хотіла, щоб це було через інструмент м’якої сили, щоб люди, знайомлячись зі мною, знали про мою дуже сильну самоідентифікацію як людини з Донецької області, як людини з Бахмута, і щоб я своїм прикладом показувала, що бути людиною з Донецької області класно. Для мене це було важливо”, — розповідає Аліна Горб.

За словами бахмутянки, збереження самоідентичності дозволяє гуртуватися людям та знаходити спільноту однодумців.

“Зберігати самоідентичність — це зберігати себе, в першу чергу. Бо коли стаються такі буремні часи, часи нестабільності, ти не знаєш, що буде буквально через годину, дуже важливо якось себе ідентифікувати і не втратити в цьому світі. Я розумію, що комусь може бути важко це зберігати. Наприклад, дехто навпаки хоче це забути, особливо якщо вони пережили окупацію або травматичні події. І це окей. Але при цьому більшість людей, з мого досвіду, намагаються горнутися один до одного, шукають схожі риси. Тому ти одразу можеш знайти схожих на себе людей, ком’юніті, яке тебе розуміє. І це дуже важливо. Чим більше таких людей, тим сильнішим ти себе відчуваєш”, — зауважує бахмутянка.

Аліна Горб каже, що плекає надію повернутися в Бахмут і доєднатися до його відбудови. Але головна проблема, на її думку, — знищення самого поняття дому.

“Звичайно, я б дуже хотіла приїхати в Бахмут, і я вірю, що його деокупують. Але якщо дивитися раціонально, розумієш, що мого дому вже не існує фізично. Моєї квартири, мого будинку, моєї школи. І тут важливо, що не тільки стін немає, зруйновані всі спогади і асоціації. Навіть якщо його відбудують колись, це вже не буде моє місто, яким я його знала, яким любила. Моє місто, на жаль, зруйноване. І з цим дуже складно змиритися. Але я б дуже хотіла, щоб Бахмут колись відновили, і якщо буде щось, чим я зможу допомогти, я буду це робити”, — підсумовує Аліна Горб.

Читайте також:

• “Ми не планували їхати назавжди”: як змінилося життя поетеси з Бахмута Валерії Глущенко
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!