В’ячеслав Муністер — корінний донеччанин. Йому було 15 років, коли до рідного міста зайшли російські бойовики. Тоді життя хлопця і його родини змінилось, адже Донецьк поступово занурювався в російську пропаганду, а рівень життя погіршувався. Всі роки окупації В’ячеслав ігнорував “нову владу” і прагнув виїхати на підконтрольну Україні територію. Шлях виїзду був непростим, але хлопцю все ж вдалося повернутися.

Як відбувалась окупація Донецька, яким було життя в місті та яким чином вдалося виїхати до України, В’ячеслав Муністер розповів редакції Бахмут IN.UA.

Спогади про окупацію Донецька

Навесні 2014 року в Донецьку починаються заворушення. До міста прибувають російські бойовики й агітатори, які підбурюють людей до так званого “відокремлення” від України. На той час В’ячеславу Муністеру було 15 років, він якраз завершував навчання у 8 класі. Події в місті тоді дуже вразили підлітка. За його словами, окупація Донецька супроводжувалась бійками, збройними заворушеннями та пригніченням місцевого населення.

“Окупація Донецька фактично почалась у травні 2014 року, а реально вона почалася десь 5-6 липня, коли бойовики Гіркіна приїхали до Донецька після втечі зі Слов’янська (ред. Слов’янськ було деокуповано 5 липня 2014 року). Вони приїхали на своїх машинах і почали максимально пригнічувати місцеве населення, захоплювати будівлі МВС, вбивати поліцейських. Ці всі факти є у хроніках 5-7 липня 2014 року, коли бойовики захопили будівлю Донецького управління МВС. Керував цим Ігор Безлер на прізвисько “Бєс” — це російський громадянин, ватажок бойовиків з Горлівки. Вони тоді думали, що будуть тікати з Горлівки, коли українці наступали, тому й робили такі специфічні “заходи” в Донецьку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Хлопець каже, що окупація Донецька проходила у два етапи. Першим було завезення до міста росіян, які підбурювали мешканців до повалення влади, та придушення проукраїнських активістів.

“Спочатку вони завезли до нас з Донецької області, Ростовської області масовку — так званих “тітушок”. Це був березень-квітень 2014 року. Я це все бачив на власні очі, бо якраз ходив до наукової бібліотеки імені Крупської, що неподалік будівлі Донецької обласної держадміністрації. Приїжджали вони на автобусах до бульвару Шевченка, машини були з номерами Ростовської області і з номерами Луганської області. Це були агресивні юнаки та депресивна аудиторія похилого віку. Втім більшість все ж були молоді люди віком 25, 30-40 років. Вони весь час були в центрі й біснувалися: нападали на проукраїнських активістів, займалися крадіжками, просто чіплялися до місцевих. Одного дня вони прямо переді мною побилися з кимось, подробиць я не знаю, але крові там було дуже багато. Після цього я перестав ходити в бібліотеку, тому що не до цього тоді було”, — згадує донеччанин.

Дестабілізувавши ситуацію, російська “масовка” почала організовувати мітинги, поки ватажки бойовиків захоплювали владу.

“Далі вони робили все, щоб про них казали. Тобто, влаштовували різні акції, мітинги, скандували лозунги про утиски мешканців Донецька і тому подібне. А за лаштунками цього процесу вони тихенько, без жодного розголосу завозили своїх спеціалістів, я так розумію це були ФСБ і колишні КДБісти, у міста поблизу Донецька. І десь після 10-15 квітня, коли вони проголосили створення так званої “донецької народної республіки”, вони фізично стали завозити зброю, а також підкупали Донецьке обласне СБУ, Донецьке обласне МВС — керівництво й офіцерський склад. І таким чином вони робили агентурне впливання на всю цю історію”, — розповідає очевидець подій.

Потім росіяни почали штурмувати Донецький аеропорт, де отримали відсіч від українських захисників. В’ячелав Муністер каже, що тоді переважна більшість штурмовиків була росіянами. Це він з’ясував під час власних досліджень. При цьому у штурмах брали участь і донеччани, але їх було небагато.

“26 травня їм вперше “дали по зубах”, коли вони полізли в Донецький аеропорт. Всіх їх там знищили. У першому штурмі брала участь російська штурмова група “Іскра”, і там, якщо не помиляюсь, було 80% громадян росії. Є навіть якийсь пам’ятний барельєф з їхніми прізвищами, і там можна побачити, що майже всі вони були росіянами. Це якраз були ті люди, яких завезли у травні 2014 року. Донеччан там було 10%, можливо 15%. Це вже потім їх почали заохочувати, влітку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Як змінилася освіта в школах після окупації Донецька

На момент окупації міста В’ячеслав Муністер якраз закінчував навчання у восьмому класі. Зробити звичне свято останнього дзвоника, до якого звикли діти, окупанти тоді не дозволили.

“25 чи 26 травня у нас мав бути останній дзвоник. Але тоді що змінилося? Вони (ред. окупаційна влада) вперше заборонили виносити українські прапори. Потім ми пішли на канікули, і багато моїх однолітків виїхали та так і залишились на нових місцях — десь у Дніпропетровській області, Київській області. Я ж залишався в Донецьку”, — каже хлопець.

У перші роки окупації в Донецьку все ж залишалися школи, де викладали українську мову. Погіршилась ситуація після 2018 року, тоді окупанти стали активно пропагувати російську мову та історію.

“Я пішов у 9 клас, коли фактично це вже була “днр”. Але попри це у школах все ще викладали українську мову, українську літературу. Проте в нашій школі ввели російську мову, хоча до 2015 року цього предмету в нас не було взагалі, це була україномовна школа. А десь з 2018 року до Донецька почали завозити багато російських книжок, бо “днр” стала різко інтегруватися до складу росії. Українську мову стали прибирати повністю, натомість масово завозили підручники з російської історії, російської географії, літератури. Цим вони повністю добили всі україномовні школи, яких у місті було десь 20-25%. А з 2022 року у школах пішла ще й пропаганда “сво”, наліпки з літерою Z, тобто маразм дійшов до нормальної стадії”, — розповідає донеччанин.

Як змінилось життя після окупації Донецька

Життя мешканців Донецька змінилось після окупації одразу. Її вплив був помітний не лише в політичних процесах, а й на побутовому рівні. Фактично місто було в ізоляції від зовнішнього світу.

“Рівень життя змінився вже з 2014 року, коли почалися бойові дії і коли росіяни остаточно затвердили свою владу. Він став у півтора-два рази гірший. Окупація фактично відокремлює тебе від сучасного світу. Наприклад, останній раз я бачив банківську картку Visa чи Mastercard у 2014 році, бо після літа 2014 року ці картки у нас не працювали, банки і термінали позакривали. Далі, починаючи з 2015 року, вони фактично почали кампанію пропаганди, потім повністю знищили українське телебачення і ЗМІ, українські електронні видання, які ми раніше читали, були заблоковані”, — каже донеччанин.

Через це люди стали масово їхати з міста.

“З липня в Донецьк вже прийшла війна. Пішли обстріли, бойовики з наших районів почали стріляти, а восени були активні бої за аеропорт. У місті тоді було дуже мало людей. Я думаю, що восени 2014 року в Донецьку жило десь 300 тисяч людей з мільйона. Я це бачив і відслідковував по тому, що не було достатньо хліба. Хліба було дуже мало, хоча його фактично й ніхто не купував, тому що не вистачало людей. Наприклад, у нашому будинку на 40 квартир, тоді, я думаю, квартир 9-10 було заселено”, — згадує В’ячеслав.

Ще гіршою ситуація стала, коли так звана “днр” взяла курс на вступ до рф.

“У 2018-2019 роках пішла російська інтеграція. А з 2022 року і води не стало. Загалом життя стало схоже на якусь Африку у найгірші її часи. Я жив у багатоповерховому будинку на сьомому поверсі, і в мене вода з 2022 року була раз у 12 днів й іржава. А потім до всього цього ще й додалась мобілізація. У мене, слава Богу, ніхто не воював, але проблем вистачало. Також обстріли були, коли росіяни по нам били, щоб звинуватити Україну. Загалом дуже важко там було жити”, — згадує хлопець.

Наразі, за словами В’ячеслава, російська пропаганда міцно закріпилася в головах людей. Це видно по настроях у суспільстві.

“Зараз у людей таке пасивне вольове відчуття, що вони кажуть: “Ну а що вже тут робити, навіщо воно нам, в Україні теж погано живуть”. Вони справді думають, що в Україні значно гірше, ніж у них. Хоча життя в Донецьку у 2025 році — це жах. Саме місто стоїть, але води немає, води немає — немає опалення, немає опалення — не працюють багато закладів. А ціни там які… Коли я потрапив у Київ, я не бачив ще таких цін на продукти. У Донецьку все дорожче у два рази. Там дуже дорого, навіть порівняно з якоюсь європейською державою, наприклад, Болгарією чи Польщею. І при цьому люди думають, що всі так живуть, їх дуже складно переконати. Умовно, вони думають, що якщо в Донецьку щось коштує 20 доларів, то воно всюди коштує 20 доларів. Хоча, можливо, в Німеччині коштує 12 доларів. Це все — результат російської пропаганди”, — каже В’ячеслав.

Про виїзд з окупації

Про виїзд з окупованого Донецька юнак замислився ще у 2014 році. Однак зробити він цього не зміг, бо не мав можливості оформити український паспорт. Виїхати хлопець не міг і до рф, бо не мав бажання цього робити і не мав документів.

“Перші думки про виїзд у мене з’явились у 2014 році, коли місто тільки окупували, але я не зміг цього зробити. Я напів сирота, і моєю опікою займалися бабусі і дідусі. У 2015 році, коли мені виповнилось 16 років, я мав поїхати в Україну, щоб отримати паспорт. Для виїзду нам потрібно було оформлювати перепуски в зону АТО, а ще це якраз був період других мінських домовленостей, коли були дуже сильні обстріли, в тому числі і на контрольно-пропускних пунктах. Через це ми тоді й не поїхали і я не оформив український паспорт. А далі як би я поїхав по-іншому? Через росію я не міг виїхати, бо був неповнолітній і мав оформлювати довіреність від родичів. Цей процес теж був дуже складний, адже ніхто “днр” не визнавав як державу”, — розповідає В’ячеслав.

Не маючи можливості виїхати, хлопець змирився з ситуацією і продовжував жити в Донецьку. Зважаючи на успіхи української армії на фронті, він вірив у деокупацію Донецька, але місто так і не звільнили. Вдруге В’ячеслав задумався про виїзд у 2020 році, але тут йому стала на заваді пандемія коронавірусу. Через обмеження на виїзд хлопець продовжив жити на окупованій території.  

Остаточне рішення про виїзд з Донецька В’ячеслав Муністер ухвалив після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку він ще плекав надії на деокупацію міста, але коли побачив, що росіяни розвивають наступ на Донеччині, вирішив їхати. 

“У 2022 році українські війська були за 3 кілометри від міста. Я думав, що, можливо, вдасться зробити контрнаступ і деокупувати хоча б частину Донецька. Але після того, як росіяни захопили Авдіївку, я зрозумів, що треба їхати. Тим паче вже була складна ситуація з водою і російська пропаганда все сильніше йшла в маси. До подій у Курській області виїзд був саме через цей регіон, де перед виїздом чекали перевірки в фсб. Я цього дуже не хотів. Але коли ЗСУ захопили Суджу, то цей коридор закрили і залишився той, що в Білорусі. Тоді я почав готуватися”, — каже донеччанин.

Першим кроком стало навчання в українські школі, щоб отримати документи про освіту українського зразка.

“У грудні 2024 року я вступив до української маріупольської школи, де отримав 9 і 11 класи освіти. Це я зробив дистанційно, перебуваючи в Донецьку. Я завершив навчання екстерном і отримав атестати. Дуже класно, що є можливість вступити в українську школу лише за свідоцтвом про народження. Завдяки цьому я зміг отримати документи про освіту навіть у свої 25 років. Для цього я склав іспити і написав контрольні роботи з 14 предметів”, — розповідає хлопець.

Навчання у школі зайняло близько пів року. Далі В’ячеслав почав роботу над вступом до вищого навчального закладу. У червні 2025 року він став студентом українського університету, вступивши за квотою-2 (ред. спеціальний набір бюджетних місць у вищих навчальних закладах України, призначений для вступників з тимчасово окупованих територій або територій активних бойових дій).

Далі В’ячеслав почав займатися оформленням українського громадянства. Адже в нього була мета не просто виїхати з “днр”, а приїхати саме в Україну. У цьому питанні він співпрацював з українськими державними службами.

“Я хотів в Україну, тому що мені цікава ця країна і я завжди жив в українському медіапросторі, навіть перебуваючи в окупації. Тому спочатку я просто почитав українське законодавство: що таке встановлення особи, що таке паспорт громадянина, що таке громадянство України, тобто актуалізував знання. Далі я написав листа в міграційну службу, де описав свою ситуацію. Мені відповіли, що потрібно бути на території України, щоб отримати український паспорт, якщо отримуєш його вперше. Тоді я став працювати над підтвердженням громадянства, адже у мене було українське свідоцтво про народження, батько і мати теж були громадянами України. І я написав у посольство України в Білорусі, але не сам, а через омбудсмена з прав людини. Далі я відправив у посольство скани всіх документів, які у мене були: свідоцтва про народження, копії документів родичів, право на спадщину, ІНН. І в червні мені на пошту прийшла відповідь: “В’ячеслав Денисович, я можу вас привітати, у вас є українське громадянство”, — згадує хлопець.

Наступним кроком стало оформлення російського паспорта. Весь час В’ячеслав жив у Донецьку напів легально без російських документів. Оформлення російського паспорта було необхідним для виїзду в Білорусь.

“Я там жив напів легально, бо демонстративно не працював з ними, не хотів з ними взаємодіяти. Я повністю ігнорував “днр”, бо не хотів бути частиною цієї системи. Тому я жив за посвідкою на проживання. Російський паспорт я оформив для того, щоб переїхати кордон між “днр” і Ростовською областю, а далі купити квиток і поїхати до Білорусі. Паспорт я отримав за день до виїзду”, — каже В’ячеслав Муністер.

У Білорусь донеччанин потрапив наприкінці липня 2025 року. За легендою, він виїжджав з росії разом з другом як туристи. Потрапивши до Мінська, хлопець звернувся в українське посольство, де отримав свідоцтво про повернення в Україну. 

4 серпня В’ячеслав приїхав до України через гуманітарний коридор між Білоруссю і Волинською областю. Тут він оформив український паспорт та навчається в університеті.

Що вразило в Україні

Зараз В’ячеслав Муністер мешкає на Київщині. Хлопець каже, що в Україні його вразили темпи відбудови, зважаючи на те, що в країні триває війна. Також хлопець відзначає гарне ставлення українців одне до одного.

“Чесно кажучи, я думав, що в Україні все гірше в плані відбудови. Я розумію, що Буча і Ірпінь близько до Києва, але 95-98% всього тут відбудовано, і це вражає. У порівнянні з тим же Маріуполем. Фактично росіяни відбудували там три квартали, а все інше місто стоїть у руїнах. Пару тижнів тому мені надсилали фотографії з Маріуполя мої приятелі з Донецька. І там цілі квартали зруйновані, все знищено і нічого не відбудовано.

Також в Україні на мене справили враження люди, вони тут значно м’якші. Я розумію, що багато людей під впливом війни і негативних емоцій, але навіть працівники СБУ і прикордонники дуже люб’язно до мене ставились. Вся перевірка пройшла у гарному настрої, і ніяких упереджень чи претензій до мене не було”, — каже донеччанин.

Також В’ячеслава дуже вразили швидкі державні послуги і низькі ціни, порівняно з Донецьком.

“Квиток до Києва мені обійшовся у 200 гривень. Це неможливо уявити людині, яка їхала до якогось Смоленська за 6 тисяч рублів на плацкарті, тобто 3 тисячі гривень. 200 гривень — це просто копійки за цю послугу. В Донецьку за 200 гривень – це десь 400 рублів — навіть таксі не викличеш за такі гроші. А тут ти доїдеш до Києва. Також мене вразила швидкість оформлення документів. Я думав, що чекатиму паспорта місяцями, а отримав я його вже 1 вересня, хоч і подав документи 17 серпня. Плюс різні цифрові послуги. Наприклад, ти просто можеш піднести телефон до терміналу і сплатити через ApplePay. У “днр” такого ніколи не існувало, як і в росії після 2022 року”, — ділиться враженнями хлопець.

Людям, які продовжують жити в окупації, В’ячеслав радить не боятися змінити своє життя і виїжджати. Він впевнений, що росія і надалі буде використовувати українців у власних цілях.

“Життя там буде значно гірше, ніж навіть зараз, я в цьому впевнений. І вам потрібно повертатися чи в Україну, чи виїжджати в Європейський Союз, чи навіть у ту ж Білорусь чи в Казахстан. Не живіть на території ворога і не будьте заручниками ворога, тому що він буде вас і ваших дітей використовувати, як використовували нас у 2022 році. Коли намагалися, в тому числі і мене, мобілізувати і потім кинути в Маріуполь. Думайте мозком і досить жити по інерції, і так вже втратили 10 років. Виїжджайте будь-куди, але тільки не в росію, бо те, що було в “днр”, в росії буде ще через пару років, тому що вони маргіналізуються дуже-дуже швидко. Росія буквально перетворюється у велику “днр”. А що таке “днр”? Це територія безправ’я і бандитизму у повній ультимативній формі”, — звернувся В’ячеслав до жителів окупованих територій.

Читайте також:

• Оборотні в рясах. Хто очолив церкви на окупованих територіях
• Екоактивізм під окупацією: хто і як на Донеччині ризикує, щоб говорити про довкілля
• Критичний стан медицини на окупованих територіях: що відбувається з лікарями та лікарнями

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Мар’яна Куриця — студентка Бахмутського ЦПТО, яка пише вірші під псевдонімом “Дендритка”. Дівчина родом із Закарпаття та нещодавно вступила у релокований бахмутський навчальний заклад. Саме тут її поезія ожила. Навесні 2026 року Мар’яна взяла участь в конкурсі читців, поетів, художників та фотохудожників пам’яті Володимира Сосюри “Любіть Україну!”. За результатами конкурсу дівчина виграла звання дипломанта II ступеня.

Про своє навчання та творчість Мар’яна Куриця розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про навчання у Бахмутському ЦПТО

Мар’яна Куриця — мешканка Закарпатської області. До Бахмутського ЦПТО вступила, щоб отримати другу освіту. Першою здобула медичну спеціальність, а зараз навчається на кухаря-кондитера. Каже, що хоче поєднати ці дві спеціальності для подальшого розвитку в професійній сфері.

“Я завжди хотіла спробувати вдосконалити, доповнити свою професію. І кухарство, як виявилось, для мене це не щось інше, а навпаки, доповнення до моєї професії. Адже маючи навички кухаря та медичного працівника, можна спробувати себе у сфері здорового харчування, дієтоголії. Я думаю, що поєднання цих двох спеціальностей для мене відкриває інші двері та допоможе принести більше користі світу”, — розповідає студентка.

Обрати навчання в Бахмутському ЦПТО дівчина вирішила після знайомства з новою сусідкою. Це була жінка з Донеччини, яка через війну переїхала на Закарпаття. Вона і порадила Мар’яні вступити до Бахмутського ЦПТО та познайомила її з майбутньою майстринею виробничого навчання.

Пані Мар’яна розповідає, що своїм навчанням вона задоволена. Також вона вдячна викладачам за підтримку її творчої діяльності. Каже, що саме завдяки навчальному закладу змогла показати свою поезію широкому колу читачів.

“Якби не цей заклад, то і, мабуть, ніхто не дізнався про мою поезію. Я і не знала, що комусь може бути цікаво, що є такі конкурси. Взяти участь у конкурсі мені порадила наша викладачка української мови та літератури Інга Анатоліївна Фролова. Вона знала, що я пишу вірші, бо я колись з нею поділилась цим. Саме завдяки цій підтримці, завдяки цьому закладу так трапилося, що я вирішила більше писати, бо побачила, що комусь це цікаво. Справді, якби не ця підтримка колосальна, то моя поезія не побачила б світ”, — каже Мар’яна Куриця.

Про участь у конкурсі пам’яті Володимира Сосюри

На конкурс пам’яті Володимира Сосюри студентка подала свій вірш “Молилась”. Він народжувався поступово як реакція на повномасштабне вторгнення. Дівчина каже, що війна змусила її переосмислити життя та зрозуміти власні цінності.

“Цей вірш — це проживання моїх емоцій. Після того, як почалося повномасштабне вторгнення, я передивилась своє життя, побачила, що для мене є цінним. Коли люди проживають такі моменти, як війна чи природні катастрофи, то ми просто перше, за що хватаємось, це за своїх близьких. Нам не потрібно вже ніяких речей, ніяких мрій. Тому після лютого 2022 року я переглянула, що для мене цінне, і побачила, що це насамперед люди. Тому там і вписала у вірші, що “нічого свого в цьому світі я не маю”, нічого не заберу, якщо раптом щось трапиться”, — зазначає пані Мар’яна.

Свій біль і роздуми вона вилила в поезію, яку згодом подала на конкурс.

“Саме цей вірш народжувався як живий організм, якщо можна в анатомічному сенсі сказати. Спочатку це був ніби скелет, тобто задум. Потім у нього з’явилася м’язева маса, це було саме життя. На початку йдеться, що я хотіла втекти від цього болю, полетіти, не бачити його, а потім вирішила просто повернутися, зануритися і пройти через вогонь до перемоги, як потім описала. І вже це як живе серце, живі м’язи, життя, сила”, — так авторка описує створення свого вірша.

***

Молилась я за ворогів – так, за них молилась,
Щоб любов у їхні серця струмочком полилась.
Бо моє серце запалало і ледь не згоріло,
Та якби ж отим теплом зиму розтопило!
Розплавила б усю зброю, щоб весна настала,
Аби дитина в кожній хаті в мирі виростала.
Бо нічого в цьому світі свого я не маю,
Як прийде час, то полину — і все залишаю.
І бажань у світі цьому ніяких не треба,
Тільки б мені полетіти та повище неба.
І не бачити того болю, а плачу не чути,
І забути теє лихо, війну теж забути.
Ой, війно жорстока, що ж ти натворила?
Скільки крові невинної ти в землю пролила?
Земле наша рідна, як же ти кричала,
Коли в коси твої пишні вогонь заплітала?
Коли очі твої ясні сльозами налились…
Та якби ж то вороги ними та й напились!
Ох, не плач, рідненька, бо ще видно сонце,
І стукає правда у наше віконце.
Із пороху, з пилу виглядає воля,
Бо вже браттям-українцям усміхнулася доля.
І гинуть люті вороги, і брехня, і горе,
Очищається від крові наше Чорне море.
З руїн і з бруду ми таки повстали,
Розбиті мрії заново зібрали!
Ще не вмерла, та не вб’єте ви її ніколи!
Завжди будуть вільні, рідні наші гори й доли.
Заспіває верховина звуками трембіти,
Щоб у мирі виростали всі на світі діти.
І полються хай джерельні тут струмки і ріки,
А гіркі сльози матерів засохнуть навіки!
Скоро степи широкії також заспівають,
І вороги народнії швидко повтікають.

***

Як почала займатись творчістю

Пані Мар’яна згадує, що римувати вона почала ще з дитинства, зі шкільних років. Та тоді дівчинка не задумувалась про те, що її рядки можуть складатися у вірші. Перші проби пера, нотатки з римованими рядками вона почала робити у ранньому підлітковому віці, десь у 13 років.

Свої перші вірші юна поетеса вирішила представити людям, але отримала нерозуміння і хейт. Тому на довгий час Мар’яна закинула свою творчу справу.

Своїми віршами авторка хоче давати людям терапевтичний ефект. Тому пише їх не просто, аби вони були десь на папері, а для людей, яким це може відгукнутися. Невипадково Мар’яна обрала собі і псевдонім “Дендритка” від терміну “дендрит”, що в біології означає відросток нервової клітини, який приймає сигнали і передає їх до тіла клітини. Бо дівчина через вірші трансформує свої переживання і біль, щоб допомагати поезією людям.

“Я не писала довгий час, а тепер вирішила відновити творчість і стараюся писати на різні теми. Інколи пишу за настроєм, інколи спеціально задаю собі тему. Наприклад, згадую якісь ситуації, які можуть бути в когось і стараюся описати, щоб людина почитала, впізнала і відпустила якийсь свій біль. Я завжди стараюся, щоб мої вірші мали не тільки художній сенс, а ще й психологічно підтримуючий, лікувальний. Наприклад, я писала про неможливе кохання. Щоб людина могла почитати і побачити, що не тільки в неї можуть бути такі переживання. І щоб моя поезія надихнула людину рухатися далі, давала певну силу, підтримку”, — зазначає поетеса.

***

Я хотіла бути твоєю Дендриткою,
Зачепитись невидимою ниткою,
Бути блиском очей твоїх…
Але ти цю мить не зберіг.

​Стати твоєю адресою
І не бігати за тобою пресою.
Ти хочеш мене знищити?
А я — поцілунками вишити

На тілі твоїм, як пергаменті,
Любові палкої орнаменти.
​Фантомні твої поцілунки —
Ти думаєш, це подарунки?
А вони викручують руки.

​Ти був один на мільйон —
Мій в космосі рідний фотонний нейтрон.
Спостерігають за нами
Шекспір, Платон і Ньютон.

​Більше не буду у кохання гратися,
Уявного неба зорями торкатися.
Зникати в тумані нічному росою,
Танцювати до ранку в пристрасті собою.

​Тепер один ниряй в самотній ванній
Без своєї ніжної маленької піраньї.

***

Окремо Мар’яна пише вірші про війну. Є в деяких і згадка про Бахмут.

“На конкурсі я представляла Бахмут, оскільки навчаюся в бахмутському закладі. Я навіть переживала, щоб у мене не з’явилось відчуття самозванця. Бо я, наприклад, тут у безпеці і не можу на 100% зрозуміти і пережити ту біль людей. Але я завжди слідкую за новинами, бачу кадри дітей в укриттях, знищені домівки і ніби переношу себе туди емоційно. Навіть інколи відчувала трішки провини, що ось тут я у безпеці, а там так важко. Тому стараюся підтримати всіх людей, як тільки можу: морально, фізично, емоційно, фінансово. У своєму вірші-молитві, де я згадую Бахмут я хочу наголосити про те, що Бахмут це не десь там далеко, а частина нашої єдиної країни. Це як одна артерія, один організм. А ми всі просто як різні клітини тіла, які відчувають єдиний біль”, — каже Мар’яна Куриця.

***

ОДНА АРТЕРІЯ

Між піками Говерли і низами Сходу —
Одна артерія, жива вода.
Немає меж у болю і свободи,
Коли в Бахмуті плаче знов душа.

Я тут, у горах, чую кожен подих,
Бо ми — один поріг, одна стіна.
В моїх легенях — дим твоїх заводів,
В твоїх очах — Карпатська вишина.

Немає міст чужих, всюди є коріння,
Чиясь рука крізь бруд, розплавлене каміння
Тримає небо над моїм плечем.
Розсіче тьму і відчай, як вогнем,
Своїм невпинним, праведним мечем.

Я слово підійму, як ліки від утоми,
Щоб обійняти степ крізь темний ліс.
Ми всі — клітини тіла, спраглі дому,
І гомін віри наш до неба вже доріс.

***

Поетеса Мар’яна Куриця зазначає, що планує далі продовжувати свою творчу діяльність. У планах — брати участь і в інших конкурсах, але без мети виграти. Дівчина каже, що її мета не перемоги і визнання, а можливість показати свою поезію людям, яким вона відгукуватиметься і допомагатиме.

Читайте також:

• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут
• “Бахмут завжди співатиме в душі різними нотами”: як учні та викладачі школи мистецтв створювали кліп про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!