В’ячеслав Муністер — корінний донеччанин. Йому було 15 років, коли до рідного міста зайшли російські бойовики. Тоді життя хлопця і його родини змінилось, адже Донецьк поступово занурювався в російську пропаганду, а рівень життя погіршувався. Всі роки окупації В’ячеслав ігнорував “нову владу” і прагнув виїхати на підконтрольну Україні територію. Шлях виїзду був непростим, але хлопцю все ж вдалося повернутися.

Як відбувалась окупація Донецька, яким було життя в місті та яким чином вдалося виїхати до України, В’ячеслав Муністер розповів редакції Бахмут IN.UA.

Спогади про окупацію Донецька

Навесні 2014 року в Донецьку починаються заворушення. До міста прибувають російські бойовики й агітатори, які підбурюють людей до так званого “відокремлення” від України. На той час В’ячеславу Муністеру було 15 років, він якраз завершував навчання у 8 класі. Події в місті тоді дуже вразили підлітка. За його словами, окупація Донецька супроводжувалась бійками, збройними заворушеннями та пригніченням місцевого населення.

“Окупація Донецька фактично почалась у травні 2014 року, а реально вона почалася десь 5-6 липня, коли бойовики Гіркіна приїхали до Донецька після втечі зі Слов’янська (ред. Слов’янськ було деокуповано 5 липня 2014 року). Вони приїхали на своїх машинах і почали максимально пригнічувати місцеве населення, захоплювати будівлі МВС, вбивати поліцейських. Ці всі факти є у хроніках 5-7 липня 2014 року, коли бойовики захопили будівлю Донецького управління МВС. Керував цим Ігор Безлер на прізвисько “Бєс” — це російський громадянин, ватажок бойовиків з Горлівки. Вони тоді думали, що будуть тікати з Горлівки, коли українці наступали, тому й робили такі специфічні “заходи” в Донецьку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Хлопець каже, що окупація Донецька проходила у два етапи. Першим було завезення до міста росіян, які підбурювали мешканців до повалення влади, та придушення проукраїнських активістів.

“Спочатку вони завезли до нас з Донецької області, Ростовської області масовку — так званих “тітушок”. Це був березень-квітень 2014 року. Я це все бачив на власні очі, бо якраз ходив до наукової бібліотеки імені Крупської, що неподалік будівлі Донецької обласної держадміністрації. Приїжджали вони на автобусах до бульвару Шевченка, машини були з номерами Ростовської області і з номерами Луганської області. Це були агресивні юнаки та депресивна аудиторія похилого віку. Втім більшість все ж були молоді люди віком 25, 30-40 років. Вони весь час були в центрі й біснувалися: нападали на проукраїнських активістів, займалися крадіжками, просто чіплялися до місцевих. Одного дня вони прямо переді мною побилися з кимось, подробиць я не знаю, але крові там було дуже багато. Після цього я перестав ходити в бібліотеку, тому що не до цього тоді було”, — згадує донеччанин.

Дестабілізувавши ситуацію, російська “масовка” почала організовувати мітинги, поки ватажки бойовиків захоплювали владу.

“Далі вони робили все, щоб про них казали. Тобто, влаштовували різні акції, мітинги, скандували лозунги про утиски мешканців Донецька і тому подібне. А за лаштунками цього процесу вони тихенько, без жодного розголосу завозили своїх спеціалістів, я так розумію це були ФСБ і колишні КДБісти, у міста поблизу Донецька. І десь після 10-15 квітня, коли вони проголосили створення так званої “донецької народної республіки”, вони фізично стали завозити зброю, а також підкупали Донецьке обласне СБУ, Донецьке обласне МВС — керівництво й офіцерський склад. І таким чином вони робили агентурне впливання на всю цю історію”, — розповідає очевидець подій.

Потім росіяни почали штурмувати Донецький аеропорт, де отримали відсіч від українських захисників. В’ячелав Муністер каже, що тоді переважна більшість штурмовиків була росіянами. Це він з’ясував під час власних досліджень. При цьому у штурмах брали участь і донеччани, але їх було небагато.

“26 травня їм вперше “дали по зубах”, коли вони полізли в Донецький аеропорт. Всіх їх там знищили. У першому штурмі брала участь російська штурмова група “Іскра”, і там, якщо не помиляюсь, було 80% громадян росії. Є навіть якийсь пам’ятний барельєф з їхніми прізвищами, і там можна побачити, що майже всі вони були росіянами. Це якраз були ті люди, яких завезли у травні 2014 року. Донеччан там було 10%, можливо 15%. Це вже потім їх почали заохочувати, влітку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Як змінилася освіта в школах після окупації Донецька

На момент окупації міста В’ячеслав Муністер якраз закінчував навчання у восьмому класі. Зробити звичне свято останнього дзвоника, до якого звикли діти, окупанти тоді не дозволили.

“25 чи 26 травня у нас мав бути останній дзвоник. Але тоді що змінилося? Вони (ред. окупаційна влада) вперше заборонили виносити українські прапори. Потім ми пішли на канікули, і багато моїх однолітків виїхали та так і залишились на нових місцях — десь у Дніпропетровській області, Київській області. Я ж залишався в Донецьку”, — каже хлопець.

У перші роки окупації в Донецьку все ж залишалися школи, де викладали українську мову. Погіршилась ситуація після 2018 року, тоді окупанти стали активно пропагувати російську мову та історію.

“Я пішов у 9 клас, коли фактично це вже була “днр”. Але попри це у школах все ще викладали українську мову, українську літературу. Проте в нашій школі ввели російську мову, хоча до 2015 року цього предмету в нас не було взагалі, це була україномовна школа. А десь з 2018 року до Донецька почали завозити багато російських книжок, бо “днр” стала різко інтегруватися до складу росії. Українську мову стали прибирати повністю, натомість масово завозили підручники з російської історії, російської географії, літератури. Цим вони повністю добили всі україномовні школи, яких у місті було десь 20-25%. А з 2022 року у школах пішла ще й пропаганда “сво”, наліпки з літерою Z, тобто маразм дійшов до нормальної стадії”, — розповідає донеччанин.

Як змінилось життя після окупації Донецька

Життя мешканців Донецька змінилось після окупації одразу. Її вплив був помітний не лише в політичних процесах, а й на побутовому рівні. Фактично місто було в ізоляції від зовнішнього світу.

“Рівень життя змінився вже з 2014 року, коли почалися бойові дії і коли росіяни остаточно затвердили свою владу. Він став у півтора-два рази гірший. Окупація фактично відокремлює тебе від сучасного світу. Наприклад, останній раз я бачив банківську картку Visa чи Mastercard у 2014 році, бо після літа 2014 року ці картки у нас не працювали, банки і термінали позакривали. Далі, починаючи з 2015 року, вони фактично почали кампанію пропаганди, потім повністю знищили українське телебачення і ЗМІ, українські електронні видання, які ми раніше читали, були заблоковані”, — каже донеччанин.

Через це люди стали масово їхати з міста.

“З липня в Донецьк вже прийшла війна. Пішли обстріли, бойовики з наших районів почали стріляти, а восени були активні бої за аеропорт. У місті тоді було дуже мало людей. Я думаю, що восени 2014 року в Донецьку жило десь 300 тисяч людей з мільйона. Я це бачив і відслідковував по тому, що не було достатньо хліба. Хліба було дуже мало, хоча його фактично й ніхто не купував, тому що не вистачало людей. Наприклад, у нашому будинку на 40 квартир, тоді, я думаю, квартир 9-10 було заселено”, — згадує В’ячеслав.

Ще гіршою ситуація стала, коли так звана “днр” взяла курс на вступ до рф.

“У 2018-2019 роках пішла російська інтеграція. А з 2022 року і води не стало. Загалом життя стало схоже на якусь Африку у найгірші її часи. Я жив у багатоповерховому будинку на сьомому поверсі, і в мене вода з 2022 року була раз у 12 днів й іржава. А потім до всього цього ще й додалась мобілізація. У мене, слава Богу, ніхто не воював, але проблем вистачало. Також обстріли були, коли росіяни по нам били, щоб звинуватити Україну. Загалом дуже важко там було жити”, — згадує хлопець.

Наразі, за словами В’ячеслава, російська пропаганда міцно закріпилася в головах людей. Це видно по настроях у суспільстві.

“Зараз у людей таке пасивне вольове відчуття, що вони кажуть: “Ну а що вже тут робити, навіщо воно нам, в Україні теж погано живуть”. Вони справді думають, що в Україні значно гірше, ніж у них. Хоча життя в Донецьку у 2025 році — це жах. Саме місто стоїть, але води немає, води немає — немає опалення, немає опалення — не працюють багато закладів. А ціни там які… Коли я потрапив у Київ, я не бачив ще таких цін на продукти. У Донецьку все дорожче у два рази. Там дуже дорого, навіть порівняно з якоюсь європейською державою, наприклад, Болгарією чи Польщею. І при цьому люди думають, що всі так живуть, їх дуже складно переконати. Умовно, вони думають, що якщо в Донецьку щось коштує 20 доларів, то воно всюди коштує 20 доларів. Хоча, можливо, в Німеччині коштує 12 доларів. Це все — результат російської пропаганди”, — каже В’ячеслав.

Про виїзд з окупації

Про виїзд з окупованого Донецька юнак замислився ще у 2014 році. Однак зробити він цього не зміг, бо не мав можливості оформити український паспорт. Виїхати хлопець не міг і до рф, бо не мав бажання цього робити і не мав документів.

“Перші думки про виїзд у мене з’явились у 2014 році, коли місто тільки окупували, але я не зміг цього зробити. Я напів сирота, і моєю опікою займалися бабусі і дідусі. У 2015 році, коли мені виповнилось 16 років, я мав поїхати в Україну, щоб отримати паспорт. Для виїзду нам потрібно було оформлювати перепуски в зону АТО, а ще це якраз був період других мінських домовленостей, коли були дуже сильні обстріли, в тому числі і на контрольно-пропускних пунктах. Через це ми тоді й не поїхали і я не оформив український паспорт. А далі як би я поїхав по-іншому? Через росію я не міг виїхати, бо був неповнолітній і мав оформлювати довіреність від родичів. Цей процес теж був дуже складний, адже ніхто “днр” не визнавав як державу”, — розповідає В’ячеслав.

Не маючи можливості виїхати, хлопець змирився з ситуацією і продовжував жити в Донецьку. Зважаючи на успіхи української армії на фронті, він вірив у деокупацію Донецька, але місто так і не звільнили. Вдруге В’ячеслав задумався про виїзд у 2020 році, але тут йому стала на заваді пандемія коронавірусу. Через обмеження на виїзд хлопець продовжив жити на окупованій території.  

Остаточне рішення про виїзд з Донецька В’ячеслав Муністер ухвалив після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку він ще плекав надії на деокупацію міста, але коли побачив, що росіяни розвивають наступ на Донеччині, вирішив їхати. 

“У 2022 році українські війська були за 3 кілометри від міста. Я думав, що, можливо, вдасться зробити контрнаступ і деокупувати хоча б частину Донецька. Але після того, як росіяни захопили Авдіївку, я зрозумів, що треба їхати. Тим паче вже була складна ситуація з водою і російська пропаганда все сильніше йшла в маси. До подій у Курській області виїзд був саме через цей регіон, де перед виїздом чекали перевірки в фсб. Я цього дуже не хотів. Але коли ЗСУ захопили Суджу, то цей коридор закрили і залишився той, що в Білорусі. Тоді я почав готуватися”, — каже донеччанин.

Першим кроком стало навчання в українські школі, щоб отримати документи про освіту українського зразка.

“У грудні 2024 року я вступив до української маріупольської школи, де отримав 9 і 11 класи освіти. Це я зробив дистанційно, перебуваючи в Донецьку. Я завершив навчання екстерном і отримав атестати. Дуже класно, що є можливість вступити в українську школу лише за свідоцтвом про народження. Завдяки цьому я зміг отримати документи про освіту навіть у свої 25 років. Для цього я склав іспити і написав контрольні роботи з 14 предметів”, — розповідає хлопець.

Навчання у школі зайняло близько пів року. Далі В’ячеслав почав роботу над вступом до вищого навчального закладу. У червні 2025 року він став студентом українського університету, вступивши за квотою-2 (ред. спеціальний набір бюджетних місць у вищих навчальних закладах України, призначений для вступників з тимчасово окупованих територій або територій активних бойових дій).

Далі В’ячеслав почав займатися оформленням українського громадянства. Адже в нього була мета не просто виїхати з “днр”, а приїхати саме в Україну. У цьому питанні він співпрацював з українськими державними службами.

“Я хотів в Україну, тому що мені цікава ця країна і я завжди жив в українському медіапросторі, навіть перебуваючи в окупації. Тому спочатку я просто почитав українське законодавство: що таке встановлення особи, що таке паспорт громадянина, що таке громадянство України, тобто актуалізував знання. Далі я написав листа в міграційну службу, де описав свою ситуацію. Мені відповіли, що потрібно бути на території України, щоб отримати український паспорт, якщо отримуєш його вперше. Тоді я став працювати над підтвердженням громадянства, адже у мене було українське свідоцтво про народження, батько і мати теж були громадянами України. І я написав у посольство України в Білорусі, але не сам, а через омбудсмена з прав людини. Далі я відправив у посольство скани всіх документів, які у мене були: свідоцтва про народження, копії документів родичів, право на спадщину, ІНН. І в червні мені на пошту прийшла відповідь: “В’ячеслав Денисович, я можу вас привітати, у вас є українське громадянство”, — згадує хлопець.

Наступним кроком стало оформлення російського паспорта. Весь час В’ячеслав жив у Донецьку напів легально без російських документів. Оформлення російського паспорта було необхідним для виїзду в Білорусь.

“Я там жив напів легально, бо демонстративно не працював з ними, не хотів з ними взаємодіяти. Я повністю ігнорував “днр”, бо не хотів бути частиною цієї системи. Тому я жив за посвідкою на проживання. Російський паспорт я оформив для того, щоб переїхати кордон між “днр” і Ростовською областю, а далі купити квиток і поїхати до Білорусі. Паспорт я отримав за день до виїзду”, — каже В’ячеслав Муністер.

У Білорусь донеччанин потрапив наприкінці липня 2025 року. За легендою, він виїжджав з росії разом з другом як туристи. Потрапивши до Мінська, хлопець звернувся в українське посольство, де отримав свідоцтво про повернення в Україну. 

4 серпня В’ячеслав приїхав до України через гуманітарний коридор між Білоруссю і Волинською областю. Тут він оформив український паспорт та навчається в університеті.

Що вразило в Україні

Зараз В’ячеслав Муністер мешкає на Київщині. Хлопець каже, що в Україні його вразили темпи відбудови, зважаючи на те, що в країні триває війна. Також хлопець відзначає гарне ставлення українців одне до одного.

“Чесно кажучи, я думав, що в Україні все гірше в плані відбудови. Я розумію, що Буча і Ірпінь близько до Києва, але 95-98% всього тут відбудовано, і це вражає. У порівнянні з тим же Маріуполем. Фактично росіяни відбудували там три квартали, а все інше місто стоїть у руїнах. Пару тижнів тому мені надсилали фотографії з Маріуполя мої приятелі з Донецька. І там цілі квартали зруйновані, все знищено і нічого не відбудовано.

Також в Україні на мене справили враження люди, вони тут значно м’якші. Я розумію, що багато людей під впливом війни і негативних емоцій, але навіть працівники СБУ і прикордонники дуже люб’язно до мене ставились. Вся перевірка пройшла у гарному настрої, і ніяких упереджень чи претензій до мене не було”, — каже донеччанин.

Також В’ячеслава дуже вразили швидкі державні послуги і низькі ціни, порівняно з Донецьком.

“Квиток до Києва мені обійшовся у 200 гривень. Це неможливо уявити людині, яка їхала до якогось Смоленська за 6 тисяч рублів на плацкарті, тобто 3 тисячі гривень. 200 гривень — це просто копійки за цю послугу. В Донецьку за 200 гривень – це десь 400 рублів — навіть таксі не викличеш за такі гроші. А тут ти доїдеш до Києва. Також мене вразила швидкість оформлення документів. Я думав, що чекатиму паспорта місяцями, а отримав я його вже 1 вересня, хоч і подав документи 17 серпня. Плюс різні цифрові послуги. Наприклад, ти просто можеш піднести телефон до терміналу і сплатити через ApplePay. У “днр” такого ніколи не існувало, як і в росії після 2022 року”, — ділиться враженнями хлопець.

Людям, які продовжують жити в окупації, В’ячеслав радить не боятися змінити своє життя і виїжджати. Він впевнений, що росія і надалі буде використовувати українців у власних цілях.

“Життя там буде значно гірше, ніж навіть зараз, я в цьому впевнений. І вам потрібно повертатися чи в Україну, чи виїжджати в Європейський Союз, чи навіть у ту ж Білорусь чи в Казахстан. Не живіть на території ворога і не будьте заручниками ворога, тому що він буде вас і ваших дітей використовувати, як використовували нас у 2022 році. Коли намагалися, в тому числі і мене, мобілізувати і потім кинути в Маріуполь. Думайте мозком і досить жити по інерції, і так вже втратили 10 років. Виїжджайте будь-куди, але тільки не в росію, бо те, що було в “днр”, в росії буде ще через пару років, тому що вони маргіналізуються дуже-дуже швидко. Росія буквально перетворюється у велику “днр”. А що таке “днр”? Це територія безправ’я і бандитизму у повній ультимативній формі”, — звернувся В’ячеслав до жителів окупованих територій.

Читайте також:

• Оборотні в рясах. Хто очолив церкви на окупованих територіях
• Екоактивізм під окупацією: хто і як на Донеччині ризикує, щоб говорити про довкілля
• Критичний стан медицини на окупованих територіях: що відбувається з лікарями та лікарнями

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Єлизавета Погребняк — багатодітна матір з Бахмута. Разом з чоловіком вони мають восьмеро дітей. Коли почалось повномасштабне вторгнення, їхня старша донька була в Києві, а подружжя з сімома дітьми — в Бахмуті. У рідному місті вони перебували до квітня, а потім вирішили виїжджати, щоб не наражати дітей на небезпеку. Дорога була складною: більше доби чоловік з дружиною, сімома дітьми та домашніми улюбленцями їхали до старшої доньки на Київщину, ночувати довелося на заправці. Зараз родина живе на Київщині. Тут діти пішли у школу, а їхні батьки заснували власну справу.

Історією своєї родини Єлизавета Погребняк поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті і свою велику родину

Єлизавета Погребняк родом з Бахмута. Вона мешкала тут до 17 років, а потім переїхала до Маріуполя, де прожила 12 років. Після цього знову повернулася до рідного міста, де жила до повномасштабного вторгнення. У Бахмуті жінка працювала диспетчеркою у місцевій службі таксі.

Пані Єлизавета — багатодітна матір. Разом із чоловіком вони мають восьмеро дітей. Жінка каже, що в юності ніколи не мріяла про таку велику родину, але зараз зовсім про це не шкодує. Діти є її найбільшою любов’ю і мотивацією в житті.

“Я ніколи не мріяла бути багатодітною мамою. Я більше скажу, коли була підліткою, то казала старшій сестрі, що взагалі не буду мати дітей, бо я няньчила її старшого сина. І досі ми згадуємо ті мої слова з посмішкою. Зараз у нас з чоловіком восьмеро дітей, про що ми не шкодуємо. Якось так склалося, мабуть це доля така, за що я їй дуже вдячна”, — розповідає бахмутянка.

Серед улюблених місць у Бахмуті пані Єлизавета згадує набережну, де любили гуляти всією родиною, та парк, який назавжди залишиться у юнацьких спогадах.

“Ми жили на Забахмутці, і мені дуже подобалася наша набережна. Коли її реконструювали, то ми часто ходили туди гуляти. А ще я дуже любила наш парк. Ще з юнацтва це було місце, де ми гуляли, відпочивали, знайомилися, закохувалися. Пам’ятаю наші дискотеки, “Пятак” — це те, з чим пов’язана моя юність. А вже у дорослому віці ми завжди ходили в парк з дітьми, обов’язково каталися там на атракціонах”, — згадує Єлизавета Погребняк.

Про початок повномасштабної війни і евакуацію

Про початок повномасштабної війни Єлизавета Погребняк дізналася від доньки, яка на той момент вже як рік мешкала в Києві. Тривожний дзвінок розбудив жінку рано вранці, і вона дізналася про атаки росіян на Київ. Старша донька залишалася у столиці весь час, поки не минула загроза. Її ж батьки, брати і сестри були в Бахмуті.

Коли в Києві стабілізувалася ситуація, а окупантів вигнали з Київщини, подружжя Погребняк стало думати про переїзд. Планували, що першими вивезуть дітей, аби не наражати їх на небезпеку, а самі залишаться вдома, щоб доглядати за батьками. Та плани змінилися після того, як неподалік їхнього будинку стався обстріл.

“Коли в Києві все стихло, донька почала казати: “Мамо, виїжджайте”. Але ж у нас в Бахмуті були мої батьки, мама чоловіка, собака, коти — ну куди виїжджати. І ми спочатку думали, що відправимо дітей до старшої доньки, а самі поки залишатимемось у Бахмуті. Але стався обстріл, у нас на Забахмутці прилетіло неподалік дому. Я прям бачила ракети зі свого вікна. Тоді наша молодша донька дуже-дуже злякалася, і чоловік сказав: “Ні, треба виїжджати, я не хочу, щоб діти бачили ці обстріли, не хочу, щоб вони так жили і росли в небезпеці”. Виїхали ми 9 чи 11 квітня”, — розповідає бахмутянка.

Виїжджати надовго родина не планувала, думали що повернуться до міста за деякий час. Тому взяли з собою лише кілька речей на перший час. В останній момент перед від’їздом пані Єлизавета вирішила забрати альбом з фотографіями. Сьогодні вони для родини є справжньою цінністю.

“Ми виїжджали, як і всі, на два тижні, на місяць. Тому я взяла лише речі, щоб дітям і нам з чоловіком переодягнутися. Ніяких валіз ми не збирали, не вивозили меблі чи техніку. Єдине, що я взяла — це документи, і в останню мить забрала фотографії. Причому ми вже виходили з квартири, і я сказала чоловіку: “Почекай, я заберу фотографії”. А він каже: “Та навіщо ти їх тягнеш?”. А я говорю: “Хай будуть, вони багато місця не займуть, потім привеземо назад”. Тобто взагалі не було думок, що ми більше додому не повернемося”, — розповідає жінка.

Єлизавета Погребняк каже, що перед від’їздом їх проводжали всі сусіди — настільки дружними вони всі були. Тоді ж у неї закралася перша думка про те, що можливо вона не повернеться додому. Але настільки ж швидко вона відігнала її від себе.

Складна дорога до Києва

Їхати до Києва родина вирішила власним транспортом. З собою забрали і домашніх улюбленців — велику собаку і двох котів.

За кермом маленького “Ланоса” їхав чоловік, на передньому сидінні — Єлизавета з собакою. Ззаду були семеро дітей і коти. Найстаршому сину тоді було 17 років, а молодшому — 5 років.

Дорога до Києва була складною. Їхати довелося понад добу, ночували в автомобілі на заправці у Дніпропетровській області.

“Їхали ми півтори доби, тому що тоді комендантська година була, вночі пересуватися не можна було. Я взагалі не знаю, як ми доїхали. Діти були маленькі, вони могли сидіти у старших на руках, але це дуже важко було. Ночували на заправці всі разом у машині. Ми були не одні, там також автобуси з людьми стояли. Діти поспали наскільки це можливо, чоловік трохи подрімав, бо його ще чекала дорога далі. А я всю ніч з собакою то в машині, то на вулицю виходила. На ранок продовжили дорогу”, — розповідає пані Єлизавета.

У Києві родину зустрів їхній тоді ще майбутній зять. Він допоміг їм з житлом: його знайомі дали свою однокімнатну квартиру в місті Вишневе. Там сім’я прожила три місяці.

Єлизавета Погребняк каже, що довгий час сподівалася на покращення ситуації і повернення додому. Постійно слідкували за новинами і думали про краще. Та ситуація погіршувалася, і з нею зникали сподівання на повернення.

Більше до Бахмута подружжя Погребняк не їздило. У вересні з міста виїхали батьки Єлизавети, свекруха виїжджала вже у грудні з волонтерами. Їхати і особисто вивозити рідних чоловік з дружиною не ризикнули, бо боялися за долю дітей.

Адаптація на Київщині і початок власної справи

Перші три місяці після евакуації багатодітна родина мешкала в однокімнатній квартирі. Потім винайняли будинок теж у місті Вишневе, де мешкають до сьогодні.

Перший час після переїзду було важко адаптуватися. Бо починати все довелося з нуля. Були і випадки, коли родина стикалася з упередженнями, але хороших людей на їхньому шляху все ж було більше. Це і допомогло звикнути до нового життя.

“Ми зустріли тут дуже багато добрих людей, які нас прийняли. Це і знайомі, і незнайомі. Найскладніше було, мабуть, моєму чоловікові. Він дуже довго не міг прийняти того, що ми втратили все, що мали. Чесно, починати спочатку, коли тобі майже 40 років, дуже важко. Ми ж не мали взагалі нічого: навіть ні ложки, ні виделки. Було важко, коли зустрічали людей, які казали: “Чому ви сюди приїхали? Ви ж з Донбасу, чекали на росію”. Доводити, що ти нікого там не чекав, а просто жив своє життя, і ніякої війни, і ніякої росії тобі не потрібно було — це дуже неприємно. Але я щаслива, що все ж більшість людей нам допомагали. Це і знайомі нашого зятя, і його батьки, і зовсім сторонні люди”, — розповідає Єлизавета Погребняк.

Старший син жінки закінчив навчання в Бахмутському медичному коледжі і працює в Києві медбратом, середні доньки випустилися з бахмутських шкіл. Молодші ж діти вже вступали на навчання у приймаючій громаді. Бахмутянка згадує, що адаптація у новій школі проходила добре, оскільки вчителі і адміністрація були дружні до дітей-ВПО.

“Коли ми оформлювали молодших дітей до школи, нам пішли на зустріч, бо у нас не було ні медичних карток, ні інформації про щеплення. Попри це нас взяли без проблем. Уже потім, коли з’явилася можливість витягнути цю інформацію, ми її надавали. Також наші діти були російськомовні, як і більшість на той час у нашому регіоні. І їм було важко адаптуватися до української мови, вони не завжди розуміли вчителя. Але я вдячна, що жодного разу моїх дітей не утискали, а, навпаки, йшли їм на зустріч. Те, що діти не розуміли, їм перекладали, пояснювали, за що дуже велика вдячність”, — розповіла Єлизавета Погребняк.

Минулого року подружжя вирішило заснувати власну справу. Зараз вони займаються встановленням сонячних панелей. Працюють офіційно, Єлизавета займається документацією, а її чоловік виконує фізичну роботу — монтує панелі.

Починали справу самостійно без залучення сторонньої підтримки чи грантів. Жінка каже, що спрацювало “сарафанне радіо”, оскільки її чоловік якісно виконує роботу.

“Чоловік працював водієм на різних відприємствах, а минулого року йому запропонували спробувати встановлювати сонячні панелі. Він влаштувався, попрацював, а влітку підійшов до мене і каже: “Давай спробуємо самостійно цим займатися?”. Я спочатку казала, що у нас не вийде, але чоловік наполіг на тому, щоб спробувати. Так ми відкрили ФОП і почали займатися монтажем панелей. Починали просто з того, які інструменти були в чоловіка, також у нас є автівка і телефон — оце і все. Восени і взимку робота йшла не дуже, а зараз у нас є вдячні клієнти і вже працює “сарафанне радіо”. Намагаємося розвиватися в цьому напрямку”, — розповіла бахмутянка.

За словами пані Єлизавети, її найбільша мотивація в житті — це її діти. Саме вони дають їй сили не опускати руки попри всі труднощі.

“Нам дають життя наші діти, плюс ми ще очікуємо на онуку. Ми рухаємося далі, бо я хочу, щоб мої діти мали все, попри те, що відбувається в країні. Я хочу, щоб вони жили найщасливіше життя, яке я можу їм дати. Заради них ми живемо і заради них рухаємося далі”, — підсумувала Єлизавета Погребняк.

Читайте також:

• “Я зустріла повномасштабну війну на роботі”: історія бахмутянки Світлани Стор’євої, яка 8 років працювала в ДСНС
• Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко
• Хотів відремонтувати будинок і висадити квіти: історія полеглого оборонця Бахмута, Сергія Сергієнка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Світлана Стор’єва — бахмутянка, яка присвятила 8 років життя роботі в ДСНС. З 2016 року вона працювала диспетчеркою в пожежних частинах Часів Яру і Бахмута — приймала виклики від людей і відправляла рятувальників на ліквідацію надзвичайних ситуацій. У ніч на 24 лютого 2022 року пані Світлана якраз була на робочій зміні і зустріла повномасшабне вторгнення на роботі. Через декілька місяців вона вирішила виїжджати з міста, але роботу в ДСНС не покинула — продовжила її у Кременчуці. Зараз Світлана Стор’єва мешкає у Чернігові, де разом із чоловіком виховують трьох дітей.

Про роботу в ДСНС, виїзд з Бахмута і життя на новому місці Світлана Стор’єва розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Як Світлана Стор’єва прийшла в ДСНС

Світлана Стор’єва родом з Бахмута. Тут вона народилася і виросла, здобула освіту. Після випуску зі школи №12 вступила до індустріального технікуму. Вищу освіту теж здобула в Бахмуті — навчалася в Харківському національному економічному університеті, який мав філіал на базі школи №7.

У рідному Бахмуті жінка створила родину. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром, який працював рятувальником. Саме він і запропонував дружині спробувати роботу в ДСНС.

“У мене чоловік ще з 2011 року, після того, як випустився з університету, працював рятувальником. Починав з Донецька, а потім перевівся в Бахмут. У 2016 році я була в декреті зі старшим сином, а в ДСНС якраз було розширення штатів: набирали диспетчерів у Часів Яр, Соледар, Сіверськ. І чоловік мені запропонував, каже: “Є така можливість, якщо хочеш, можеш спробувати працювати диспетчером”. Це було не по моїй спеціальності, я боялася, мені тоді був 21 рік. Але все ж таки вирішила спробувати і ні разу про це не пошкодувала”, — розповідає Світлана Стор’єва.

З 2016 по 2017 роки пані Світлана була диспетчеркою в місті Часів Яр. На добові чергування їздила туди з Бахмута. А у 2017 році з’явилася можливість перевестися на аналогічну посаду в Бахмуті. Диспетчеркою в рідному місті жінка працювала до 2022 року.

Про роботу диспетчеркою ДСНС

Світлана Стор’єва згадує свою роботу в Бахмуті лише з позитивними емоціями. Попри те, що ця робота нелегка і вимагає витримки та відповідальності, її жінка дуже любила. Передусім за свій колектив, з яким була дуже дружною.

“Робота мені дуже подобалася, у мене було купа енергії. Знаєте, є люди, які просто приходять на роботу для “галочки”. Тобто, прийшов, відпрацював, пішов. А я на свою роботу завжди йшла із задоволенням. Дуже класний був у нас колектив. Я часто згадую хлопців, з якими працювала. І цей період, мабуть, у моєму професійному житті був найкращим. Але й робота у нас нелегка була. Це пожежі, ДТП, після війни ще й обстріли додалися. Тобто, робота напружена, дуже відповідальна і потребує швидкої реакції. Бо від твоїх дій, від того, як швидко ти ухвалиш рішення після дзвінка на лінію “101” залежить людське життя”, — розповідає жінка.

Також пані Світлана згадує, що ДСНС у Донецькій області постійно розвивалося. Цифровізація, нове обладнання і нові підходи робили роботу в цій структурі ще цікавішою.

“Я якраз застала той період з 2016 року, коли структура ДСНС активно розвивалася саме в нашій Донецькій області. Ми отримували нові пожежні автомобілі, нові цифрові радіостанції, яких ще в інших регіонах України на той момент не було. У нас активно впроваджувалася цифровізація: нові комп’ютери, нові програми. Тобто, ми працювали по-новому. І саме це мене затягувало, бо ми постійно, кожного дня чомусь новому вчилися. Це було дуже цікаво”, — згадує диспетчерка.

Про роботу в ДСНС під час повномасштабної війни

Світлана Стор’єва, як працівниця ДСНС, морально готувала себе до можливого повномасштабного вторнення. Загострення воєнної ситуації вона відчула вже на початку лютого. А за день до повномасштабного вторгнення посилились обстріли на контрольному пункті в’їзду-виїзду “Майорське”, що на лінії зіткнення в Бахмутському районі.

“Зміни ми почали відчувати, мабуть, на початку лютого, може трошки пізніше. Бо почастішали обстріли на лінії розмежування з окупованою територією. А 23 лютого пам’ятаю, що в нас люди на КПВВ “Майорське” були, телефонували і казали, що дуже сильні були обстріли. Їх ще ввечері 23 лютого довелося вивезти з КПВВ. Загалом нас морально готували. Ми розуміли, що все почнеться з нашої Донецької області. Чесно, було дуже страшно в ті останній добові чергування працювати, бо ти не знав, що буде далі. Можна прокинутися, а на вулиці вже стоять люди озброєні”, — згадує Світлана Стор’єва.

У ніч на 24 лютого жінка якраз заступила на добове чергування. Повномасштабне вторгнення вона зустріла на робочому місці. Її чоловік Олександр 24 лютого поїхав на роботі в пожежну частину Торецька, куди його раніше перевели. Близько місяця подружжя було вимушене жити окремо. Світлана сама піклувалася про їхніх дітей і при цьому продовжувала працювати.

“24 лютого десь о 5 ранку ми почули перші вибухи. Тоді ж був викликаний весь особовий склад, ми були переведені в посилений режим несення служби. Мій чоловік зранку 24 лютого поїхав у Торецьк. Там були дуже сильні обстріли, але він там залишався. Ночував і жив у своїй пожежній частині. Ми з ним не бачилися, мабуть, більше місяця, він майже не приїжджав. Тому відповідальність за дітей, за нашу родину більше була на мені. І на роботу доводилося ходити, і з дітками бути”, — розповідає бахмутянка.

На початку квітня родина Стор’євих вирішила вивезти дітей. Їх відправили разом з бабусями в більш безпечне місце. Світлана теж мала можливість виїхати, перевівшись на роботу в пожежну частину подалі від небезпеки. Таку можливість керівництво ДСНС пропонувало жінкам, зважаючи на досвід блокади Маріуполя. Та Світлана Стор’єва вирішила залишатися в місті, оскільки в Бахмуті тоді було ще багато людей, яким могла знадобитися допомога.

З того періоду роботи у пам’яті диспетчерки закарбувалися дзвінки з Попасної. Рятувальні служби там вже не працювали, але люди намагалися кликати на допомогу. Часто дзвінки звідти надходили до Бахмута, де їх приймала Світлана Стор’єва.

“Це був квітень. І на той момент у них, мабуть, місто вже було дуже зруйноване. Пожежників там не було, бо не було можливості працювати, вони вже звідти виїхали. А люди продовжували телефонувати і потрапляли до нас. Вони дзвонили з підвалів, плакали, говорили, що повністю горять дев’ятиповерхівки, будинки могли горіти тижнями і ніхто їх не гасив. Були поранені люди в підвалах, були загиблі. Я вислуховувала людей, записувала адреси, ми намагалися їх кудись передавати через наші служби, через Головне управління. Але я розуміла, я їм одразу казала, що: “Я дуже вибачаюся, мені дуже вас шкода”, але допомогти ми ніяк не могли. І від цього розривалося серце. Коли ти хочеш допомогти, а ніяк не можеш. Туди ми поїхати не могли через обстріли”, — згадує жінка.

Світлана Стор’єва виїхала з Бахмута 19 травня. Рішення про виїзд вона ухвалила після ракетного обстрілу, який забрав життя мирних жителів.

“17 травня був прильот у районі Забахмутки, ракета влучила у п’ятиповерхівку. Там загинула жінка і дворічна дитина, 9-річний хлопчик був поранений. Наші рятувальники навіть не одразу змогли дістати цю жінку через загрозу повторних ударів, тільки наступного дня вони дістали її з дитиною. Я взагалі людина дуже стресостійка, як вважала до того моменту, бо смерть, на жаль, була одним із моментів нашої роботи. Але саме після цього прильоту, після того, як я дізналася про цю жінку з дитиною, які ні в чому невинні загинули від ракети, щось всередині мене надломилося. Всю добу, коли я була 18 травня на чергуванні, я проплакала. Навіть нормально не могла працювати, бо мій моральний стан був на межі. Я зателефонувала чоловіку в Торецьк, він почув мій голос, зрозумів, що зі мною відбувається, і сказав: “Завтра зранку збирайся і виїжджай, бо так далі вже не можна”. І от 19 травня зранку я сиджу, пишу заяву, що буду виїжджати, і в цей момент стався прильот у п’ятиповерхівку за пожежною частиною. Тоді мене ще більше накрило”, — розповідає Світлана Стор’єва.

Бахмутянка каже, що через важкий моральний стан погано пам’ятає свій виїзд. На той момент вона щиро вірила, що повернеться додому, і впевнено казала про це чоловікові. Тому їхала з міста з кількома літніми речами, плануючи згодом повернутися.

Нове життя і нова робота у Кременчуці

За все своє життя до війни Світлана Стор’єва майже не виїжджала з рідної Донеччини. Всі її рідні та друзі теж були в цій області, тому коли постало питання про виїзд, родина не знала, куди їм їхати. Думаючи про виїзд дітей, Олександр Стор’єв вирішив зателефонувати своєму однокурснику, який жив на Полтавщині. Той допоміг родині і знайшов житло у Кременчуці. Спочатку туди виїхали діти подружжя разом з бабусями, а у травні до них приїхала і Світлана.

У Кременчуці жінка влаштувалася диспетчеркою в місцеву пожежну частину. Колектив привітно зустрів бахмутянку, але перший час їй було важко адаптуватися.

“Коли я приїхала у Кременчук, то було важко морально. Бо я ніколи не жила в інших містах, і мені потрібно було адаптуватися до нових умов життя і до нового міста. Також перший час було важко адаптуватися на роботі в новому колективі, звикнути до міста. Бо в Бахмуті я з дитинства росла, знала кожну вулицю, і мені було дуже легко. Людина телефонувала і могла не називати точну адресу, а просто сказати, наприклад, біля якого це магазину. І я вже автоматично розуміла, що це за адреса і відправляла туди машину. У Кременчуці ж було по-інакшому, і це було дуже складно”, — згадує бахмутянка.

Загартувало Світлану добове чергування 27 червня 2022 року. Тоді росія завдала ракетного удару по ТЦ “Амстор”, де загинули 22 людей.

“Це, мабуть, десь місяць пройшов після того, як я приїхала до Кременчука. І через те, що я тільки місяць там пропрацювала, то не знала всіх цих масштабів. У той день мені довелося включити всю швидкість реакції, щоб всіх оперативно зібрати і відправити на допомогу людям. Саме це чергування різко мене загартувало, і я остаточно влилася в колектив”, — каже Світлана Стор’єва.

Жінка каже, що адаптуватися в новому місті їй вдалося за підтримки людей. Її тепло прийняли в робочому колективі, а родина місцевих жителів допомогла з житлом. Саме привітні люди, які були готові допомогти, зробили адаптацію легшою.

“Нас прийняла родина — поселила у свою квартиру, а самі жили у приватному будинку. Тоді ціни на оренду житла були дуже високі, а нас прийняли за 3 тисячі гривень. На той момент це були смішні гроші. І я дуже вдячна цим людям. Вони нам всім допомагали, іноді привозили фрукти і овочі зі свого городу. Саме в такі моменти розумієш, що є ще людяність, ще залишились якісь нематеріальні цінності у людей. Саме на таких людях і тримається світ”, — зауважила бахмутянка.

Світлана Стор’єва прожила разом з дітьми у Кременчуці до весни 2024 року. Її чоловік весь цей час був у Торецьку. Коли робота рятувальників у Торецьку стала неможливою через обстріли, Олександра Стор’єва перевели до Чернігова. Там він обійняв одну з керівних посад. Сюди ж він перевіз і свою родину.

З листопада 2024 року Світлана Стор’єва більше не працює в ДСНС особисті обставини. Зараз вона доглядає за дітьми. У 2025 році в подружжя народилася третя дитина.

Спогади про Бахмут і захоплення фотографією

З дитинства Світлана Стор’єва захоплювалася фотографією. Вона займалася любительською зйомкою і часто фотографувала рідний Бахмут. Сьогодні ці фото і спогади гріюють її душу.

“Ще коли я навчалася у школі, любила фотографувати щось на мобільний телефон. Потім у мене з’явився цифровий фотоапарат, і я фотографувала заходи сонця, природу, все, що здавалося тоді гарним. А у 2024 році у мене з’явився більш сучасний телефон і гарна камера, то я вже фотографую більше дітей, знайомих, робила сімейні фотосесії. Фотографія для мене — це можливість зупинити час і закарбувати момент, який більше не повернеться. Зараз, наприклад, я часто переглядаю фото з Бахмута. Особливо мені подобаються фото зими 2021 року, вона тоді була дуже красива і сніжна. Пам’ятаю, що я тоді дуже багато відео знімала, фотографувала дітей, себе, місто. І зараз така чудова пам’ять залишилася”, — каже Світлана Стор’єва.

Сьогодні Світлана з теплом згадує відомі всім бахмутянам місця — алею троянд, набережну, Палац культури імені Євгена Мартинова, розважальний центр “Перемога”. Але є й те, про що вона шкодує — що не відвідала соляні шахти Соледара.

“Ми дуже любили бувати на алеї троянд, на набережній, яка після реконструкції була неймовірно гарною. Також дуже любила наш Палац культури. У нас із чоловіком там була весільна фотосесія у 2014 році. Пам’ятаю, коли побачила, що будівля згоріла під час бойових дій, то в мене прямо серце розривалося, бо дуже багато спогадів з цього місця. Також дуже часто бували в розважальному центрі “Перемога”: у кіно ходили, в кафе відпочивали. Усе життя проживши в Бахмуті, ми звикли до свого міста й не помічали його унікальності, хоча люди їхали до нас з усієї України та з-за кордону. Лише в червні 2021 року ми з чоловіком нарешті потрапили на екскурсію до штолень Бахмутського заводу шампанських вин. Це справило неймовірне враження. Єдине, про що шкодуємо — ми так і не встигли побувати в соляних шахтах Соледара, бо постійно відкладали цю поїздку на потім”, — згадує Світлана Стор’єва.

Любов до Бахмута жінка прививає і своїм дітям, які виїхали з міста зовсім маленькими.

“Мені часто здається, що ми — останнє покоління, яке по-справжньому пам’ятає Бахмут живим і так сильно до нього прив’язане. Наші діти вже будуть відчувати це інакше. Моєму сину на момент виїзду було 7 років, а доньці всього 4. Син ще має власні спогади: пам’ятає свій дім, свою школу, момент нашої евакуації. А донечка була надто маленькою, тому для неї Бахмута, як рідного простору, майже не існує, її свідомі спогади починаються вже з Кременчука та Чернігова”, — каже бахмутянка.

Бахмут залишився у пам’яті Світлани, як найкраще місце і рідний дім. Довгий час жінка плекала надію на повернення. Та ці мрії обірвалися після того, як вона побачила відео свого зруйнованого будинку. Розуміючи, що повертатися нікуди, родина будує нове життя на новому місці. Але у цьому новому житті є й місце для Бахмута. Світлана збирає свою маленьку колекцію речей, пов’язаних із рідним домом. Це книга, сувенірна монета, чашка і світильник із символікою Бахмута. А найцінніший артефакт — невикористаний квиток із парку атракціонів, який колись жінка поклала в гаманець, і він так і поїхав з нею в евакуацію.

Читайте також:

• Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко
• Як бахмутянка Мирослава Ткаченко розвиває кануполо для дітей у Києві
• Хотів відремонтувати будинок і висадити квіти: історія полеглого оборонця Бахмута, Сергія Сергієнка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!