Як бахмутянка Катерина Арісой допомагає інтегруватися людям, які врятувалися з російської окупації

Семаковська Тетяна 09:37, 7 Липня 2023

Бахмутянка Катерина Арісой  раніше евакуювала з гарячих точок тварин, зараз дівчина разом з іншими волонтерами створила центр «Атмосфера», який допомагає людям, що раніше жили на тимчасово-підконтрольних територіях інтегруватися назад в суспільство. Ті, хто прибуває до них, каже пані Катерина, дивуються, що в Україні є онлайн-документи. Переважна більшість цих людей всі роки окупації перебували в інформаційному вакуумі.

Катерина Арісой розповіла редакції «Бахмут.IN.UA» про те, як виникла ідея центру, та як люди повертаються з ТОТ?

Хто повертається в Україну?

В Україну повертаються люди практично зі всіх областей, які наразі є окуповані, зокрема й з Криму. Повертаються також українці, яких примусово евакуювали в рф.

«Треба розуміти різницю між цими людьми, бо є ті, хто повертаються з окупації після 2014 року, й ті, хто після 2022 року. 90% людей в Україну повертаються не від хорошого життя. Майже всі розповідають одне й те саме, що на окупованих територіях немає майбутнього. Люди, які перебували в окупації з 2014 року зазначають, що перспектив жити на ТОТ немає, й з кожним роком там стає гірше. А люди, які виїжджають зараз повідомляють про тиск від окупаційної влади й примусову паспортизацію населення», —, — розповідає Катерина Арісой.

Волонтерка додає, що людей, які не хотіли брати російські паспорти обмежували в правах.

Примітка: Не всі українці, які зараз знаходяться на ТОТ самі обрали такий шлях, для багатьох людей — евакуація до рф стала примусовою, й єдиним шляхом вижити. Принаймні один такий приклад редакція може навести зафіксованим випадком. В кінці лютого, стало відомо, що росіяни вивезли зі Ступок частину прихожан Свято-Георгіївського храму разом з отцем Олексієм, який єдиний в громаді залишався, щоб допомагати людям. Більше про це читайте за посиланням.

,Після підриву росією Каховської ГЕС до “Атмосфери” почали все частіше приїздити люди з Лівого берега Херсона, це окупована на сьогодні територія. Тут українська влада не має доступу допомагати людям, відомо, що в перші дні затоплення окупанти відкривали вогонь по людях, які намагалися врятуватися.

«Люди розповідають жахливі речі, які відбувалися в окупації. Те, що ми читаємо в телеграм-каналах насправді не висвітлює навіть половину того, що там відбувається», — пояснює Катерина Арісой.

«Атмосфера» співпрацює з Верховним комісаріатом ООН з прав людини для того, щоб фіксувати свідчення тих, хто виїхав з окупації

Щоб опинитися в Україні люди проходять фільтрацію

photo 2023 07 04 16 40 10 2 67705

Люди, яким вдалося виїхати з окупації. Фото: надане героїнею

Бахмутянка розповідає, що до «Атмосфери» приїздять й люди з її рідного міста, яких вивезли до рф, чи окупованих територій вагнерівці. Повертатися додому люди мають самотужки: шукають перевізників, переважно це рейсові автобуси, платять кошти й на свій страх та ризик їдуть. Міжнародний Червоний Хрест, який мав б сприяти цьому процесу — не надає жодної допомоги, каже пані Катерина.

Щоб повернутися додому українці повинні пройти так звану фільтрацію на російському кордоні. Тут людей допитують, перевіряють на наявність татуювань, які на думку росіян можуть бути ознаками «фашистів», також питають про політичні погляди особи. Відбувається й залякування: людям розповідають, що їх продадуть на органи або арештують, молодим хлопцям часто кажуть, що Україна їх відправить під Бахмут, саме так окупанти намагаються відбити в українців бажання повернутися. З міркувань безпеки ми не розкриваємо маршрут, за допомогою якого українці опиняються вдома. 

«Спочатку фільтрація, далі люди йдуть пішки декілька кілометрів», — пояснює співзасновниця центру «Атмосфера».

Проходження кордону до України

Волонтерський центр створили цього року весною, спочатку потік людей невеличкий, згодом про хаб почала розповсюджуватися інформація на окупованих територіях через соцмережі, й все більше людей почали повертатися додому з рф. Станом на кінець червня “Атмосфера” допомогла більш ніж  4 тисячам українців. Великий відсоток з цієї цифри — маломобільні люди та матері з дітьми.

Ми запитали у волонтерки, чи стикалася вона з людьми, які повертаються в Україну з корисливих цілей, зокрема, щоб просто отримати гуманітарну або грошову допомогу. На жаль є такі люди, які повертаються просто, щоб отримати виплати, але їх не багато, наголошує бахмутянка.

Тепер трохи детальніше про сам процес перетинання російського кордону. Катерина розповідає, що від моменту, коли людина вирішила повернутися додому в Україну до її фактичного прибуття — може минути кілька днів. 

Це виглядає приблизно так: люди шукають рейсові автобуси чи потяги, користуватися послугами перевізників не радять. Потім йде фільтрація на російському кордоні, окупанти часто затримують людей допізна, тож опинитися на українському кордоні вони можуть навіть пізно вночі. Далі людина має пройти перевірку від наших прикордонників.

Читайте також: Рік окупації Світлодарська: що відбувається в місті?

Інтегрування людей, які виїхали з окупації

photo 2023 07 04 16 40 10 ec83e

В центрі люди мають можливість відпочити та поїсти. Фото: надане героїнею

Далі в хід вступає «Атмосфера» — волонтерський Центр допомагає залишитися на ночівлю тим, хто пізно закінчив перевірку. 

«Ми зі свого боку, як волонтерський центр надавали людям притулок, харчування, медичну, психологічну допомогу. Спочатку люди рідко щось розповідають, всі на стресі після пережитого. Але після всіх залякувань, люди, які опиняються у нас бачать іншу картину — до них тепло ставлять, співчувають, допомагають, годують, дають теплий чай чи каву. Для діток у нас є окремі умови. Люди трохи насторожено ставляться, але потім розуміють, що їм тут раді. Після цього, за свої кошти ми винаймали транспорт для людей, щоб вони могли поїхати далі у потрібному напрямку, до родичів, друзів, й тощо», — пояснює Катерина Арісой.

Люди дивуються, що в Україні можна купити квиток з дому, а Харків досі існує

За спостереженнями Катерини багато тих, хто жив в окупації був у інформаційному вакуумі. 

Умовно, люди дивуються тому, що в Україні є «Дія», а документи можна оформити онлайн, ще більше подиву викликає те, що квитки на автобус чи потяг можна купити не виходячи з дому, пояснює волонтерка. Також люди цікавляться, які купюри зараз дійсні в Україні, все тому, що на ТОТ — інформація й новини  про справжнє життя в Україні стали забороненою розкішшю. Звісно, що впливає й російська пропаганда, яка лунає чи не з кожного телевізора чи радіо.

«Люди дивуються, що Харків існує, а Київ не стертий з лиця землі. Місяцями або роками наші співгромадяни не мали доступу до новин, багато з них не знають, що насправді відбувається. Є великий інформаційний відрив. Наш центр “Атмосфера” – це повна протилежність тому, як люди звикли жити в окупації. Тут тепло, затишно, є допомога й доступ до інформації. Головна місія — нашого волонтерського центру показати нашим людям, що їх тут чекають, та їм тут раді. Наша робота трохи подібна до того, як працюють з фейками. Після того, як людину роками накачували неправдивою інформацією їй важко сприйняти нову реальність. Це нелегко, але можливо, й над цим йде комплексна робота», — ділиться деталями бахмутянка.

Зараз в «Атмосфері» працює 15 людей, це волонтери, юристи, психологи. Всі допомагають людям адаптуватися після окупації.

Якщо вам або вашому рідному, який примусово опинився в російській окупації потрібна допомога — перейдіть за посиланням на канал центру «Атмосфера», з питань консультації щодо виїзду можна звертатися до Катерини Арісой.

Читайте також: Краще під обстрілами, ніж з окупантами: як живе Херсон після деокупації?

108198357 4040339036007651 1685562956672062352 n a0d6c

Катерина Арісой. Фото: Фейсбук

Також, якщо ви або ваші близькі знаходяться в Росії, і маєте потребу у допомозі для того, щоб дістатися безпечної території, зверніться на «гарячу лінію» Уповноваженого ВРУ з прав людини:

  • 0-800-50-17-20 (безкоштовно)
  • +38 044-299-74-08 (якщо ви за межами України).

Як допомогти «Атмосфері»?

Щоб допомогти центру можна надіслати донат на рахунок  ГО «ПЛУРІТОН», керівницею якої є пані Катерина:

  • Рахунок отримувача:
  • UA673052990000026005026007535
  • Назва банку:
    АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
  • ПриватБанк
  • 4149499375079074, отримувач Овсійчук Ганна

Фото:  «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Треба не чекати, а шукати можливості”: історії трьох переселенок, які наважились купити хати в селі

Валентина Твердохліб 13:15, 8 Липня 2025
переселенки
Житло на Львівщині / фото надане Ганною Карпенко

Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з цим в Україні реалізують програми підтримки ВПО, за якими люди можуть отримати компенсації та сертифікати на придбання власного житла. Також серед переселенців є і ті, хто купують власне житло у нових громадах за іпотечними програмами чи за власні заощадження.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з трьома переселенками — Маргаритою, Ганною та Євдокією, які придбали власне житло. Їхній досвід і поради і для ВПО в нашому матеріалі.

З Маріуполя — у Львівську область

Маргарита Березовська — переселенка з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком мали сімейний бізнес — вирощували багаторічники, надавали послуги з ландшафтного і садового дизайну.

У березні 2022 року родина виїхала з Маріуполя. Евакуюватися вирішили на Львівщину.

“З Маріуполя ми змогли евакуюватися 18 березня 2022 року. Майже одразу ми поїхали на захід України, у Львів. Тут, на нашу думку, тоді було найбільш безпечно, а ще нас запросили друзі і пообіцяли подбати про житло та роботу. Якраз житло тоді було дуже важливим для нас, оскільки наша родина складала шестеро людей, з яких двоє — моя мама та мама чоловіка — доволі вікові та не дуже здорові жінки. В ніч на 21 березня ми дісталися Львова, де нас зустрів наш давній товариш. Він облаштував нам місця для сну, де ми заснули чи не вперше з 24 лютого в тиші та спокої”, — розповідає жінка.

Маргарита Березовська / фото надане героїнею

Після адаптації на новому місці, родина почала моніторити ринок житла на продаж. Оселю планували купити у Львівській області, яка їх прихистила. Жінка розповідає, що на допомогу держави вони з чоловіком не розраховували, оскільки механізм отримання компенсацій за житло на ТОТ ще не працює.

“Ми бачили, в якому стані перебувало наше багатостраждальне місто після того, як його захопила росія. Тому особливих надій на те, що наші квартири та будинки нас дочекаються ми не мали. Чи страшно було купувати житло? Ні. Страшно тільки не дожити до перемоги.

Допомоги від держави ми не отримали ніякої. Не тому, що нам відмовили. Можливо, тому що ми не зверталися до відповідних органів по таку допомогу. По-перше, якщо твоє житло на окупованих територіях, то майже неможливо довести ступінь його пошкодження. Принаймні так було, коли я цікавилася цим питанням. Збирати довідки я не хотіла, оскільки мені вистачило того, що я відновлювала деякі особисті документи. Тому в питаннях грошей на житло ми на державу не розраховували”, — каже Маргарита Березовська.

Зараз родина винаймає житло у Львові. Тут вони продовжують жити, поки роблять ремонт у своєму власному будинку, придбаному в гірському селищі. Жінка розповідає, що обрали цю місцину за спокій і красиві краєвиди.

Річка в селищі, де проживає родина / фото надане героїнею

Адаптація на новому місці в родині переселенців ще триває. Маргарита Березовська каже, що в цьому їй допомагає фіксація на чомусь хорошому і пошук нових хобі.

“У будиночку, який ми придбали, неквапливо точиться ремонт. Бо періодично бракує то часу, то грошей. Адаптація відбувається поступово, у всіх по-різному. Дітям складніше, бо дочка обожнює Маріуполь і ніде більше не хоче жити, вона невимовно сумує за морем. Ми з чоловіком дуже багато працюємо, тому на сум залишається мало сил і часу. Допомагає “не поїхати дахом” — мріяти про що завгодно, але про красиве. Також допомагають фізичні навантаження, прогулянки горами або лісом. Особисто мені допомогли зусилля по відновленню власної бібліотеки. Я все життя дуже багато читала саме паперові книги, а бібліотеки в мене не залишилося. Тому я почала шукати улюблені книжки на вторинному ринку, і це дуже захопило мене і дає приємні емоції”, — розповідає жінка.

Родинам, які теж втратили житло і вимушено переселилися, Маргарита Березовська радить шукати можливості для купівлі власної оселі. Особливо, якщо ті знайшли громаду, де їх влаштовує життя і умови.

“Я впевнена, що якщо людині подобається те місце, де вона вимушено опинилася, якщо місцеві не дратують таку людину своїм способом життя чи традиціями, якщо підходить клімат — треба не чекати, поки закінчиться активна фаза війни, її місто звільнять і будь-що подібне. Якщо допускаєш думку змінити місце проживання, то шукай можливість. Тих можливостей набагато менше, ніж хочеться, але вони точно є. Знаєте, як кажуть? Якщо не можеш досягти омріяного, запевни себе, що мріяв про досягнуте”, — радить Маргарита Березовська.

З Харкова — у Львівську область

Ганна Карпенко — переселенка з Харкова. 12 років вона працювала бухгалтеркою, а перед повномасштабним вторгненням влаштувалась в українську IT-компанію. Там вона працює і сьогодні тестувальницею бухгалтерської програми. 

З Харкова родина Карпенко евакуювалась 8 березня. Виїздили з міста трьома поколіннями — пані Ганна зі своїм чоловіком, батьками і дітьми. Також з собою забрали домашніх улюбленців — троє собак і четверо котів.

Ганна Карпенко зі своїми домашніми улюбленцями / фото надане героїнею

Спочатку родина облаштувалась у Рівному, де їх зустріли родичі. А потім перебралися до Львова. При цьому рідні Ганни Карпенко не полишали мрій повернутися до рідного Харкова. Однак спроби повернення додому були невдалими.

“У Рівному ми змінили не одну квартиру, а потім наші друзі запропонували свою квартиру у Львові в новобудові. Квартира була без ремонту, в якому стані будівельники її здали, так ми і заселилися. Варіантів більше не було, бо в нас багато тварин і знайти житло з ними дуже важко. Так ми з чоловіком і тваринами прожили майже три роки в однокімнатній квартирі, зробили простенький ремонт і привели її в житловий стан. Звісно кожен рік ми марили поверненням до Харкова, але поки там тривають обстріли, то жити там страшно. У мене навіть батьки і діти поверталися в різний час у Харків, але, на жаль, не змогли там жити. Ці повернення були разів три”, — розповідає жінка.

Ганна Карпенко зі своїм чоловіком / фото надане героїнею

Зрозумівши, що повертатись у Харків поки неможливо, велика родина вирішила придбати власне житло в селі Велика Озимина на Львівщині. Для купівлі оселі зібрали всі наявні заощадження.

“Ми дійшли висновку, що треба купувати будинок, бо весь час жити надією і очікуванням, що припиниться війна і що ми повернемось, просто неможливо. Це психологічно дуже важко. Тому ми вирішили, що треба сприймати дійсність, яка вона є, і в нас з’явилась думка, що треба купувати будинок. На нього скинулась грошима вся родина — наші з чоловіком заощадження, заощадження мами, якась спадщина від її померлого чоловіка, діти теж вклалися. І так ми придбали будинок у селі в Самбірському районі. Ми шукали житло не тільки у Львівській області, а й в інших регіонах на заході країни. Але фізично дуже важко їздити в інші області і шукати будинки. Також був варіант у Німеччину поїхати, але ми не можемо покинути тварин. Наш свідомий вибір — жити в Україні”, — розповідає Ганна Карпенко.

Наразі родина звикає жити в селі. Це для них незвичний досвід, однак вони прилаштовуються до нових умов. Поки найбільші виклики, які переживає родина — побутові.

“Наразі важко даються побутові речі. Наприклад, у колодязі забруднена вода і треба її чистити. А ми всі гроші вклали, тому такі проблеми будемо вирішувати не відзразу, а коли будуть на це сили і час. Ззовні будинок непоганий, але там виявилася і пліснява, і проблема з водою, і каналізацію треба робити. Також важко те, що це дуже маленьке село, і тут тільки один магазин, де можна тільки за готівку купляти. І виходить, що нам треба їхати кудись, наприклад, у Дрогобич, щоб зняти гроші. У нас є машина, звісно, вона це допомагає. Нам просто треба звикнути до того, що треба робити закупи на тиждень, щоб потім не виїжджати, але все одно у нас так не виходить. Тому їздимо до найближчого села, де більше магазинів і можна розплатитися карткою. Але до всього звикаємо, все поступово”, — каже Ганна Карпенко.

Будинок, який придбала родина Карпенко / фото надане героїнею

Переселенцям, які хочуть придбати житло, Ганна Карпенко радить відкинути страхи і налагоджувати своє життя тут і зараз. А підходити до вибору оселі треба зважено.

“Думаю, що не треба боятися купувати своє житло. Але треба багато чого врахувати перед тим, як переїжджати. Особисто ми шукали цей будинок рік, але й досі проходимо етап пристосування. Можу порадити обирати житло, щоб воно було не дуже далеко від більших населених пунктів. Якщо у вас є авто, прорахуйте відстань до найближчого міста, якщо немає — шукайте, щоб близько громадський транспорт. Головне — врахуйте всі фактори для вашого комфорту”, — радить Ганна Карпенко.

Житло в іпотеку

Пані Євдокія — переселенка з Маріуполя. Останні 10 років до повномасштабної війни вона працювала економісткою в Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Разом з родиною жінка евакуювалась наприкінці березня 2022 року.

Перший рік після евакуації родина мешкала на Вінничині. Однак потім переїхали до Львівщини, де пані Євдокії запропонували на роботу. Компанія, в яку влаштувалась жінка, допомогла родині з житлом. Їм вдалось придбати квартиру в іпотеку в селі Добротвір.

Пані Євдокія з Маріуполя / фото надане героїнею

“У червні 2023 року ми переїхали у Львівську область. Я працювала, відкладала гроші і зібрала невеличку суму. Стала зазмислюватися над тим, що потрібно купувати житло, бо від держави ми, напевно, так і не дочекаємось ніякої компенсації. І компанія, в якій я працюю, пішла мені на зустріч і дозволила оформити іпотеку на придбання нерухомості. Тобто я придбала квартиру, уклала з ними договір іпотеки і зараз її сплачую. Звісно, придбала житло я не там, де хотіла. Це маленьке село з населенням 5 тисяч осіб. Але ціни у Львові такі, що треба було б виплачувати іпотеку десь 20 років, що вже перевалить за мій пенсійний вік. Тому я не ризикнула. Вважаю, що краще мати щось своє, хоч і не там, де хотів”, — каже пані Євдокія.

Наразі родина проходить адаптацію на новому місці. Жінка каже, що найскладніше родині дається звикнути до нових традицій і світогляду.

“Я дуже вдячна Вінниці, що навчила мене чисто говорити українською мовою. Мене дуже підтримували люди, хоч я на початку говорила з акцентом і ламаними словами. Зараз я вже вільно спілкуюсь українською. Але є деякі різниці у традиціях і світогляді. Наприклад, великі релігійні свята тут святкують тижнями, і не можна нічого робити по дому. Ми ж звикли, що, наприклад, свято Різдва відзначили і можна далі працювати. Дехто робить зауваження, але я відповідаю, що ми звикли так жити, і до нас ставляться з розумінням”, — каже жінка.

Переселенцям жінка радить не боятися ризикувати. Адже вкласти гроші у своє житло — це дуже вигідна інвестиція.

“Я можу говорити лише за свій досвід. Я жила в орендованому житлі, але завжди мріяла про власне. У Вінниці я платила 9 тисяч за оренду, а у Львівській області — 7 тисяч. Зараз же мій щомісячний платіж за іпотеку складає 15 тисяч. Так, я переплачую. Але ж ці кошти я вкладаю у своє житло. Тому я б порадила людям не боятися ризикувати. Звісно, в кожного свій вибір, тому потрібно зважувати всі ризики”, — каже пані Євдокія.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Нове життя – старим речам. І собі. Як переселенка з Великої Новосілки будує спільноту, що вміє творити та відновлювати

Семаковська Тетяна 11:25, 8 Липня 2025
Жінки демонструють свої роботи після майстер-класу / фото надала громадська організація SMARTA

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

Ляльки, які власноруч зробили майстрині / фото надала громадська організація SMARTA

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

Робота кипить / фото надала громадська організація SMARTA

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

переселенки
Історії

“Треба не чекати, а шукати можливості”: історії трьох переселенок, які наважились купити хати в селі

Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з […]

Історії

Нове життя – старим речам. І собі. Як переселенка з Великої Новосілки будує спільноту, що вміє творити та відновлювати

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в […]

Історії

“Бахмут — це не тільки шампанське і троянди”: бахмутянка розповіла про унікальне алебастрове ремесло

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді […]

Історії

Таємниці Будьонівки: як 15-річний бахмутянин розкриває історію рідного міста

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз […]

Історії

“З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. […]