В Україні створили Інститут житла, який заснувала Норвезька рада у справах біженців за підтримки Агентства ООН. Як працюватиме Інститут, чи буде допомагати переселенцям шукати житло, та до чого тут комунальні підприємства?

Редакція поговорила з Аліною Москаленко, директоркою Інституту житла.

Інститут житла. Розкажіть про цю ініціативу. Як працюватиме цей орган, кому підпорядковуватиметься?

На сьогодні Інститут житла функціонуватиме, як структурний підрозділ міжнародної організації насамперед Норвезької ради у справах біженців. І підтримується він різними міжнародними організаціями, такими як ООН, Міжнародна організація з міграції та іншими. Я думаю, про це важливо відмітити на самому початку, що нашим першим завданням і єдиним, по суті, є допомога людям, у тому числі внутрішньо переміщеним особам і особам, постраждалим внаслідок збройної агресії. 

Цей проєкт націлений на те, щоб допомагати органам влади, як на центральному рівні, так і на місцевому рівні, формувати житлову політику, у тому числі і для внутрішньо переміщених осіб.

Як з’явилась ідея створення? 

Ідея з’явилась, коли ми з моєю колегою побували на робочій зустрічі у Барселоні. Нас запросили до аналогічної дружньої установи Муніципального інституту житла та реновації Барселони, де ми побачили дійсно високий професійний рівень підготовки фахівців, велику кількість презентаційних, аналітичних матеріалів по житлу.

Нас це настільки вразило, що, повертаючись, ми продумували ідею, як можна в Україні створити подібну установу, щоб вона допомагала органам влади сформувати дієву, ефективну Житлову політику, яка буде ґрунтуватися на кращих світових практиках. 

Якщо говорити про якісь практичні речі — можливо, вже є напрацьований механізм? Наприклад, є Бахмутська громада з ОМС, які працюють в евакуації, і є люди, яким потрібно житло в евакуйованих громадах. Чи можуть до ОМС приїздити представники Інституту житла та пояснювати, як їм працювати з приймаючими громадами, розбудовувати ефективні взаємини, щоб забезпечити своїх людей житлом?

Ми розуміємо, що сьогодні ОМС потрібна підтримка та розширення знань. А в сфері житла таких знань насправді небагато, тому це будуть не тільки виїзні зустрічі на місцях з ОМС, а і зустрічі з бізнесами. Будуть розроблені методичні посібники, їх розповсюджуватимуть серед органів місцевого самоврядування для того, щоб спрощувати їхню роботу з ВПО.

Ми покажемо всі житлові рішення, які наявні, і яким чином людей можна швидко забезпечити житлом, будуть як короткострокові, так і середньострокові та довгострокові рішення. Ми проведемо дослідження громад, потім близько 10 громад візьмуть участь у пілотному проєкті, де у цих населених пунктах розмістяться люди, які потребують житла.

Розкажіть детальніше за цей пілотний проєкт. На основі яких критеріїв будуть обирати ці громади?

У цьому році ми проводимо дослідження по муніципальному фонду. Окремий блок буде присвячений критеріям і вибору 10 конкретних громад по території України. Ми плануємо відібрати по дві громади з кожного напрямку: північ, південь, захід, схід і центр України. Які саме критерії будуть — поки не можу сказати, їх буде розробляти група експертів.

Ви раніше зазначали, що житлова політика у громадах буде ґрунтуватися на кращих світових практиках. Які це країни? Ми можемо повністю перейняти чиюсь практику? 

Насправді, досвіду є дуже багато. Але я кожного разу наголошую на всіх наших зустрічах, що Україна не може скопіпастити якийсь міжнародний досвід, адже у нас абсолютно унікальна ситуація. Ми перша країна в Європі, яка стикнулась з подібним. У нас пострадянські нормативно-правові акти. Наприклад, той ж самий Житловий Кодекс, який був розроблений за часів планової економіки і який абсолютно не пристосований до нинішніх реалій та не відповідає нашим потребам.

Тому сказати, що можна просто взяти якийсь досвід і використати тут — я категорично проти будь-яких таких подібних пропозицій від так званих експертів.

Що ми робимо? Ми досліджуємо досвід кожної країни. В нас є аналітичні матеріали, є програми, є житлові рішення, є конкретні механізми. І ми їх сьогодні адаптуємо під українські реалії.

Чи можете навести приклад?

Один із механізмів, який ми хочемо імплементувати під час роботи з пілотними проєктами — це діяльність операторів доступного житла. У нас на сьогодні такого терміну немає в законодавстві. Він зараз тільки на проєкті закону є, і робочою групою зараз напрацьовується цей механізм операторів доступного житла. 

Це, в першу чергу, комунальні підприємства і установи, які сьогодні існують в кожній громаді. Вони можуть стати такими операторами. Це такі установи, які будуть будувати та управляти соціальним та доступним житлом.

Або тільки соціальним, або і соціальним, і доступним. Тут є трішки різниці. Тобто, ці організації або і будують, і управляють, або тільки управляють. Коли вони управляють, то це означає, що є, наприклад, збудований об’єкт, але йому необхідно зробити ремонт, реновацію і взяти в управління чи встановити рівень орендної плати. Важливо, що це не ринкова орендна плата, а знижена орендна плата і цю оренду, яку вони отримують, вони будуть направляти у цей же будинок.

Тобто гроші будуть використовуватись не для прибутку цієї комунальної організації, а для того, щоб цей об’єкт був самоокупним. Така практика існує в дуже багатьох країнах, наприклад, в Німеччині. Там вона дуже гарно працює, і ми займаємось тим, що налагоджуємо контакт з аналогічними операторами в Німеччині, які зможуть сконтактуватися з нашими комунальними підприємствами в пілотних громадах та встановити двосторонні взаємозв’язки.

Що потрібно для цих комунальних підприємств у громадах, щоб стати учасниками цих пілотних проєктів? Є якісь вимоги, можливо мінімально знання мови?

Сьогодні активних громад, які співпрацюють з міжнародними стейкхолдерами, можна перерахувати на пальцях рук. Ми зустрічаємо одні і ті самі громади, які розробили свої презентаційні матеріали, гарно виступають, знають ситуацію в своїй громаді і залучають донорські кошти для відбудови.  

Тому донорські проєкти реалізуються найчастіше в одних і тих самих громадах, що призводить до дисбалансу і до неправильної регіональної політики. Тому ми би дуже хотіли, щоб в нашому проєкті брали участь громади, які менш розпіарені, але в яких є потенціал і бажання допомагати людям. 

Ось насправді яким буде найважливіший для нас критерій. Щире бажання. Тобто ми можемо забезпечити перекладачів, володіння мовою не є обов’язковим.

Можливо, у вас є якісь приблизні терміни втілення проєкту?

У нас до кінця року в планах провести дослідження. І з початку наступного року ми будемо розпочинати комунікацію, співпрацю з пілотними громадами і вже вибудовувати стратегію. Поки що перший етап – це дослідження та виокремлення цих громад.

А як будуть загалом досліджувати громади? На що буде звертати увагу ваша команда?

Наразі тільки розпочинається робота, тому мені трішки важко відповісти на це питання. Я можу сказати, що будуть досліджуватись як якісні, так і кількісні показники. Будуть використовуватись всі можливі інструменти збору інформації від громад. 

Тобто ми будемо робити запити на громади щодо наявної нерухомості, яка знаходиться у них на балансі, аби можна було відстежити, скільки об’єктів є в громадах. Загалом у нас є 1 469 громад. Ми будемо аналізувати, яке це житло, ступінь його зношеності, коли був збудований об’єкт, в якому стані, чи заселений, чи не заселений, чи підключений до комунікацій. Тобто громади мають відповісти на всі питання щодо кожного об’єкту та надати фотопідтвердження.

Щодо якісних показників, то ми будемо проводити опитування в громаді. Говоритимемо про ризики, потреби. На основі таких опитувальників ми вже зможемо виявити активні громади — ті, які зацікавлені в розвитку. Коли буде виявлено найбільш зацікавлені громади, команда буде робити об’їзд і після цього формувати вже перелік потенційних пілотних груп.

Можете дати поради таким громадам, як Бахмутська чи багатьох інших окупованих міст, саме цим органам місцевого самоврядування. Як таким ОМС показати свою зацікавленість у тому, що вони хочуть знайти для своїх людей житло?

Мені насправді здається, що зацікавленість вона або є, або її немає. Якщо вона щира, то в будь-якому випадку її видно. Видно, коли людина спілкується з тобою, і як в неї горять очі. Це банально, але я це бачу. Коли ми зустрічаємось на якихось форумах, на зустрічах і спілкуємося з органами місцевого самоврядування, і представник чи представниця активно піднімає руку, ставить питання — тобто видно, що людина горить бажанням допомагати своїй громаді. 

І ти відчуваєш, що так, вона не знає багато, вона десь не орієнтується в нормативних актах, але вона хоче розвиватись.  

Інше питання, коли сидять інші представники, які посиділи на заході до кінця, десь там привітались і пішли. Тобто ти розумієш, що так, вони, може, тобі і скажуть, що вони зацікавлені, але по суті зацікавленості там немає. Також важлива комунікація, особливо цифри. 

Ми звертаємо увагу на те, коли є реальні цифри, вихідні дані. Так розуміємо, що орган місцевого самоврядування володіє ситуацією в своїй громаді. Тобто, яка кількість людей проживає/ла, скільки постраждало, яка кількість потребує житла, скільки внутрішньо переміщених зареєстрованих осіб, скільки знялося з статусу внутрішньо переміщених осіб тощо. І також швидкість комунікації.

Щодо фінансування, звідки братимуть кошти на всі пілотні проєкти? Чи можуть громади виділяти кошти з надходжень у свій бюджет на такі потреби?

Вся наша діяльність, у тому числі аналітика, організація заходів, візити, — це все здійснюється за рахунок міжнародних партнерів і міжнародних організацій. Тобто ніяких бюджетних коштів в нас не закладено. Стосовно реалізації житлових проєктів на місцях, ми можемо допомагати громадам шукати різні ресурси, за рахунок чого громади будуть формувати свої житлові фонди. 

Тобто ми даємо інструменти, показуємо, як можна залучати донорське фінансування, але якщо громада бажає використовувати свої бюджетні власні надходження на це — то це абсолютно справа громади, це її внутрішня господарська діяльність.

Читайте також:

• Кожен п’ятий бездомний в Україні — переселенець: дослідження
• На Львівщині відкрили новий прихисток для ВПО: чи є ще місця для заселення
• Житло для ВПО у Києві: де шукати

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Березень 2023 року. Минуть лічені тижні, й Бахмут буде повністю окупований ворогом. Станом на січень 2023 року вже було відомо про 133 загиблих бахмутян, ще 464 людини отримали поранення — цифри росли. Мережі рясніли оголошенням про зниклих військових, рідні звертались в нашу редакцію. Коли ситуація у місті загострилися й фронт почав наближатися швидше, ближче, суворіше — люди ховали своїх рідних у дворах багатоповерхівок. Бахмутяни стали на захист свого дому. У квітні 2024 року в міськраді повідомили про 49 загиблих військових з Бахмута та 6 зниклих безвісти. Смерті переросли у статистику, за цифрами перестали впізнавати людей. Як можна зберігати пам’ять про тих, хто своє життя віддав за Незалежність, та про тих, кого росіяни вбили у рідному місті?

Редакція поговорила про це з Дарцею Веретюк, волонтеркою, дизайнеркою та авторкою концепції “Пантеону Героїв”.

Дисклеймер. Спікерка нашого матеріалу зазначає, що вона не є фахівчинею-історикинею чи архітекторкою. Натомість Дарця Веретюк має досвід створення проєкту “Пантеон Героїв” і досвід постійної комунікації з сім’ями загиблих. Меморіальний комплекс “Пантеон Героїв” у Тернополі розміщений на на секторі почесних військових поховань Микулинецького кладовища, його будівництво почалося у серпні 2023 року. Міськрада виділила на проєкт 14 мільйонів гривень.

“Коли люди гинуть за ідею свободи, то це зобов’язує країну думати про те, як вшанувати їхню пам’ять”

Сьогодні вшануванням пам’яті загиблих здебільшого займаються їх рідні, а допомагають у цьому громадські організації та волонтери. На державному рівні все ще немає розвинутого механізму, який б допомагав рідним загиблих вшанувати пам’ять. Якщо говорити про Бахмутську громаду, то наразі родичі загиблого можуть отримати лише грошову допомогу — на цьому все. Ми запитали у героїні, хто мав б ініціювати процес вшанування загиблих.

“Якщо говорити в ідеалі, то мало би бути наступним чином. 11 років тому наша держава мала би подумати про те, що, вочевидь, назріла така потреба. З квітня 2014 року йде війна і гинуть люди. Якщо ще не було зрозуміло за події 19-20 лютого 2014 року, то з квітня це вже було надто очевидно – це війна. І як би там її не називали, не інтерпретували, але гинули люди. А коли люди гинуть за ідею свободи і Незалежності країни, то це вже зобов’язує країну думати про те, як вшанувати їхню пам’ять”, — каже Дарця Веретюк.

Вона додає, що тогочасних добровольців, які першими взяли зброю у руки, не потрібно було навіть організовувати, адже вони самі пішли захищати державу. Тому логічним кроком з боку держави було б захистити і подбати про пам’ять цих людей. Втім, цього не було зроблено ні тоді, у 2014, ні на початку повномасштабного вторгнення у 2022, ні на третьому році Великої війни. Тому зараз вшанування загиблих можна назвати стихійним або безсистемним.

“Це відбувається або з ініціативи громад міських, або з ініціативи самих родичів, сімей, колег”.

“Вшанування загиблих залежить завжди від людей, тобто кому це потрібно — той це і робить”

Одним із можливих рішень для вшанування загиблих військових мав б стати проєкт Національного військового меморіального кладовища. Його відкриють поблизу Києва, біля села Гатне, площа сягатиме понад 200 гектарів. Таке кладовище вирішило б питання і з похованням військових, рідні міста яких окуповані, або вже знаходяться близько до лінії фронту.

Поховання за місцем перебування родичів недоцільне, бо їм у кращому випадку прийдеться перепоховати тіло — а у гіршому, тіла залишаться на окупованих територіях, а росіяни цілеспрямовано знущаються над могилами загиблих українських військових. Такі випадки фіксували на Херсонщині, у Каланчаку, коли росіяни викопали тіла загиблих та вивезли у невідомому напрямку. А на Донеччині росіяни обстріляли цвинтар у Костянтинівці, пошкодивши кладовище.

“Зараз ми маємо проєкт Національного військового меморіального комплексу, і нарешті він мав би бути взірцем того, як це має відбуватися на місцях менших громад. Але, знову ж таки, на жаль, ми не маємо цього взірцевого прикладу, оскільки є ряд розслідувань та висновок СБУ про те, що виконавець, який виграв грант на реалізацію цього проєкту — це підсанкційна особа, а головний архітектор, якого обрали без конкурсу — це людина, яка у травні 2015-го, це вже після Іловайська та Дебальцево, поїхала в москву на конференцію презентувати проєкт “Дом в Криму”, — пояснює співрозмовниця.

“У громадах пам’ять загиблих вшановують загиблих”

Дарця Веретюк лобіює вшанування загиблих у своїй громаді в Тернополі, де місцева рада сама ініціювала цей процес, виділила фінансування і почала працювати в цьому напрямку. 

Пані Дарці на волонтерських засадах дали можливість долучитися до проєкту “Пантеону героїв”, оскільки за фахом вона дизайнерка. Тема вшанування загиблих їй близька — у розмові героїня пояснює, що також втратила близьку людину на війні.

“Міськрада дала фінансування на проєкт, долучилися незалежні приватні підрядники, які якісно виконували технічну частину роботи, і сім’ї загиблих також були залучені до розробки проєкту. Такий от симбіоз. Але, знову ж таки, в кожному місті це працює по-різному. Перш за все, треба розуміти, що на місцях всі цвинтарі, де ховають військових — це є комунальні цвинтарі, тобто міські. Єдиний статус військового цвинтаря буде мати Національне військове кладовище”, — пояснює пані Дарця.

Вона також додає, що наразі ми маємо ситуацію, коли в країні при нагальній критичній потребі у вшануванні, держава це ніяк не контролює правом чи нормами. Відповідно, це все реалізовується стихійно на місцях. 

“Військові мають бути поховані на військових кладовищах”: як бути з цивільними?

Зважаючи на світову практику, військові мають бути поховані на військових кладовищах, каже Дарця Веретюк. На це є декілька причин. Одна з них – це візуальна обусобленість, виокремленість, аби наступні покоління шанували своїх борців за свободу, коли вже їхніх близьких і рідних не буде.

“Це сама суть взагалі, чому існують військові кладовища, аби візуально вирізнятися від цивільних поховань. Це повинно бути видно на багато поколінь уперед. Щодо цивільних жертв війни, не впевнена, що взагалі маю морально-етичне право

говорити про них, оскільки в мене немає дотичного досвіду. В темі війни вже понад десять років, і це постійний потік загиблих друзів і близьких, але цивільних серед них немає. Світова практика передбачає встановлення як мінімум меморіалів жертвам війн. Однозначно, ці жертви дуже важливі й для рідних, які втратили свою частину сім’ї, і для нації, яка має пам’ятати про масштаб трагедії. І для світової спільноти, яка потім, як би це цинічно не звучало, має визначити відповідний обсяг репарацій, країна-вбивця має бути покарана і не лише фізично, а й матеріально. Ми маємо знати і пам’ятати кожного, хто загинув від рук ворога”, — говорить волонтерка.

На питання, чи варто робити окремі кладовища для загиблих на війні цивільних, героїня каже, що відповісти на це важко, навіть якби це було фізично можливо. Йдеться про можливість перезаховання цивільних на якусь іншу територію. Однак, до цього не готові ні рідні загиблих, ні світ загалом, тому доцільність такого кладовища під питанням. 

Зовсім інша справа щодо поховань у дворах житлових секторів окупованих міст,— цих загиблих, звичайно ж варто перепоховувати на кладовища і розміщати поруч, аби у майбутньому була можливість організації гідних меморіалів.

“Кожна нова точка дотику цивільної громади до пам’яті про загиблих військових – це дуже важливо”.

“Нагородження загиблих військових посмертно, перейменування вулиць на їх честь, встановлення меморіальних дошок — все це для цивільної спільноти, яка має пам’ятати про їхній вклад і про те, яку ціну вони заплатили, за те, аби інші могли вільно жити”, — говорить спікерка.

На її думку, такі процеси нагадують цивільному населенню про тих людей, хто є добровольцями, хто сам пішов на війну — а не про тих, кого спіймали ТЦК. Якщо ж говорити про рідних загиблих, то для них вручення нагород посмертно — це допомога у проживанні горя, травми, але не ретравматизація. Навпаки, така відзнака для рідних є ще одним вагомим доказом, що пам’ять про їхнього полеглого близького буде збережена. Це добре водночас і для соціуму, бо це ще одна точка дотику між цивільними та військовими.  

Крім того, вшанування пам’яті військових допомагає родинам проживати горе по-іншому — вони зустрічають своє коло спілкування, гуртуються. Це можна порівняти з великим організмом. Але є важливий нюанс — вшанування не повинно бути гнітючим. Наприклад, якщо у громаді відкривають сквер, меморіал, то він має бути не втіленням чорного жаху та нескінченного горя.

“Це мають бути місця, з яких ти не хочеш втекти…”

“Це мають бути місця, з яких ти не хочеш втекти, бо там жорстко, бо там страхітливо. Я не знаю, як це ще передати… Саме тому на військових цвинтарях у світовій практиці і використовуються світлі будівельні матеріали, щоб люди, які приходять на цю локацію, могли там почуватися гідно, вільно. Думали про вклад людей, які полягли за ідеї свободи, а не думали про те, що кінець всьому, кінець життю, світу, а далі тільки чорна безпросвітна скорбота і все”, — пояснює пані Дарця.

За її словами, прикладом такого місця є меморіал на горі Маківка. Там дуже вдала форма самих пам’ятних знаків, пояснює співрозмовниця, та загалом атмосфера цього місця наштовхує думати не про смерть — а про вектор розвитку цієї держави і чого нам це вартує.

Також гарним прикладом таких місць в Україні є козацькі хрести, які теж зроблені з світлого пісковика. Важливо, щоб такі місця у перспективі ставали туристичними маршрутами, щоб люди знали й цінували своїх героїв. 

Матеріальна культура — це завжди маркер приналежності

“Навіть зараз можна було б безліч маршрутів скласти по старих цвинтарях, цінувати цей спадок. Але ми, на жаль, досі не маємо того рівня самосвідомості, який притаманний цивілізованому світу, Європі, і думаємо, що нам це не потрібно. Мені відома лише одна приватна ініціатива, яка займається популяризацією таких маршрутів — проєкт Україна Інкогніта. Ми досі проживаємо пострадянський спадок, коли старі вишукані пам’ятні знаки із світлого каменю на старих кладовищах ніхто не доглядає, не вбачаючи у цьому жодної цінності.

Совіти руйнували ці пам’ятки, будували із них свинарники, бо це був візуальний маркер нашої причетності до світової культури, а не радянської. Паралельно насаджували традицію використання чорних, сірих та червоних полірованих гранітів,— практику, яка притаманна лише пострадянському простору, яка його окреслює та мітить своїм. Матеріальна культура — це завжди маркер приналежності середовища та самоідентифікації суспільства”, — каже пані Дарця.

Кількість цивільних жертв на Донеччині точно встановити неможливо, чимало територій перебувають під контролем росії. Так само невідоме число полеглих військовослужбовців/виць. У Бахмуті відомо про 133 загиблих цивільних, та 49 полеглих військових. Росія тим часом продовжує знищувати міста та села України, бої тривають по всій лінії фронту. 

Читайте також:

• Як у Вільногірській громаді автоматично надають звання почесного громадянина загиблим військовим. Чи можливо це для Бахмута
• Хто повернеться до Бахмута: редакція почула думки бахмутян
• “Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дискусія про відбудову Бахмута вже активно ведеться на різних рівнях, в тому числі й на міжнародному. Утім, зараз бахмутяни хочуть бачити активні кроки від міської влади. Водночас з цим громада не повинна забувати, що вона є рушійним важелем, який може керувати рішеннями влади та впливати на них. Чому бахмутянам важливо підтримувати комунікацію з міською радою та як ефективно говорити про відбудову? Як об’єднати громаду, зробити її сильнішою, впливовою та знайти спільну точки опори?

Редакція Бахмут IN.UA поговорила з соціологинею Марією Грищенко про важливість участі громади у відновленні Бахмуту вже сьогодні.

Післявоєнна відбудова Бахмута

Бахмут обов’язково відбудують. Вже зараз проходить процес обговорення та формування планів, залучаються організації та цілі країни. Як тільки з’явиться можливість, вони всі почнуть працювати. Утім, важливо, щоб до цього процесу долучалася й громада — мешканці Бахмута.

Крок 1. Роль територіальної громади в житті міст

За словами Марії Грищенко до процесу відбудови важливо залучити якомога більше мешканців, які представляють різні групи, серед яких:

• люди, які евакуювалися й живуть закордоном;
• люди, які евакуювалися та проживають в межах країни;
• військові, які звільняли Бахмут від росіян;
• місцеві волонтери;
• локальні громадські організації;
• підприємці;
• вихідці з Бахмута, якщо бажають підтримати відновлення.

Вона пояснює, що дасть можливість створити основу до відновлення, порозуміння та посприяє залученню людського та фінансового ресурсу. З іншого боку такі діалоги дадуть надію на майбутнє тим, хто бажає повернутись або переїхати в Бахмут для відновлення та життя.

Крок 2: Про руйнування Бахмута потрібно говорити

Одна із російських тактик у війні — знищення міст. На превеликий жаль, Бахмут став одним із жертв, як Маріуполь, Соледар чи Волноваха.

За даними Національного Інституту стратегічних досліджень, руйнування міст має деструктивний вплив на атаковану спільноту, яка вважає місто своїм. Як наслідок, це унеможливлює або істотно ускладнює відтворення спільноти, підважує сталість її існування. До того ж знищення цілого міста вважають видом масового насильства. 

А об’єктом насильства при урбіциді є, власне, не так місто (і тим більше не певні будівлі), як урбаністичний уклад життя спільнот загалом, їх історія, пам’ять, культура та традиції. Соціологиня Марія Грищенко вважає, що руйнування Бахмута варто назвати урбіцидом, вчиненим руками росіян.

Крок 3: Для побудови довіри важливо забезпечити прозорість та підзвітність

Редакція “Бахмут.IN.UA” раніше вже досліджувала тему прозорості виділення та витрат коштів на відбудову. Більше про це можна почитати в матеріалі: “Відбудова Бахмута: як не допустити розкрадання грошей?“. Ми поспілкувалися з аналітикинею Руху “Чесно”, головою комунікацій у Прозорро та бахмутськими підприємцями, й дізналися, що основним фактором впливу на чесну відбудову має бути саме громада та її вплив на владу.

Соціологиня також зауважує, що саме прозорість всіх процесів, в тому числі і про джерела та витрати коштів повинно стати основою для  відновлення Бахмута. 

Крок 4: Першим кроком для побудови якісної взаємодії є широке інформування, як тих, хто в Україні, так і тих, хто закордоном

Основою для побудови довіри та діалогу є якісне інформування про рішення, що приймаються, та процес їх реалізації. Для цього потрібно:

• дослідити та зрозуміти ключові групи інтересів;
• використовувати саме ті канали комунікації, якими користуються представники громади, при чому важливо розуміти, що в спільноті є різні групи з різними практиками медіаспоживання. Комунікувати важливо з використанням цих каналів, а не лише офіційних, наприклад, якщо люди користуються вайбером, то інформувати потрібно через вайбер;
• інформація повинна бути розміщена на різних платформах, недостатньо буде розмістити оголошення лише на сайті;
• розглянути варіант офлайн зустрічей із громадою в осередках.

Вона додає, що потрібно звертати увагу й на залучення до обговорення відбудови людей з територыальної громади, які евакуювалися за кордон та зараз проживають там. Важливо, щоб ці люди не відчували себе відірваними від життя громади й могли брати участь у взаємодії.

Крок 5: Безбар’єрність має бути одним із ключових принципів відновлення для громади

Бахмут після відбудови має бути зручним інклюзивним містом. Журналістка редакції Марія Макарович вже досліджувала інклюзивність міста та опитала експертів. Також ми робили матеріал про річку Бахмутку, й разом із соціологинею та урбаністкою Аллою-Петренко-Дисак розглядали безбар’єрність набережної.

Соціологиня Марія Грищенко каже, що при плануванні процесу відбудови Бахмута слід розуміти, що кожна людина пережила свій власний досвід евакуації, у когось він був більш травматичним, у когось менш.

На думку пані Марії, до процесу відбудови повинні бути залучені психологи, які допомагатимуть людям емоційно впоратися зі своїм досвідом. Вона додає, що якщо громада запускає процес “говоріння”, — то не обійдеться без подолання емоційної травми.

Крок 6: Громаді треба слідкувати за спадщиною міста

Під час розбудови бачення майбутнього важливо також проговорити і минуле громади, її цінності та спадщину, навіть якщо сьогодні вона зруйнована. Це можна реалізувати через залучення громади до дослідження історії, культури, спадщини громади.

Підключити до такого дослідження можна наступні категорії громадян:

• студентів;
• активістів;
• істориків;
• архітекторів;
• краєзнавців.

Фахівчиня каже, що спільно з такою експертною спільнотою, важливо підіймати архіви й починати з оцифрування та діджиталізації спадщину, яка є цінною. Так, можна розглядати варіант початку розмови про те, що є цінним й що важливо зберегти для пам’яті міста та спільноти.

Марія Грищенко розмірковує, що такі дослідження дадуть можливість діалогу про те, що ми відновлюємо та в який спосіб, як та що ми хочемо пам’ятати минуле міста, його історію. Багато досвіду відновлення можна перейняти у сусідніх країн.

Зазначимо, що є приклад сусідньої Варшави, яка навпаки вирішила відтворити історичну частину міста. Нагадаємо, що пам’яткоохоронець, експерт ГО “Центр розвитку міст” Дмитро Перов розповідав про приклад польської столиці:

“Післявоєнна відбудова Польщі була дуже важкою. Тому що навіть у 51-му році в Польщі в окремих регіонах був голод. Тобто людям не було що їсти й при цьому в 51-му році стартує масштабний проєкт відбудови Варшави за старими кресленнями, за старими фотознімками, малюнками. Це відбудовувалося буквально з руїн старого міста Варшави. Історичні будівлі сучасної Варшави фактично побудовані в 50-х роках, але об’ємно-просторове рішення збережене. І сьогодні оце історичне місто, воно є якимось таким зразком, якимось пам’ятником незламності польського народу і польського духу”.

Крок 7: Саме мешканці та мешканки громади мають вирішувати, як виглядатиме їхнє місто

Марія Грищенко наголошує, при плануванні відбудови Бахмута — основною рушійною силою мають бути саме мешканці цієї громади, а не зовнішні  особи та інституції. Водночас зацікавлені особи можуть надавати рекомендації та долучатись до відбудови.

Крок 8: Школи та інші соціальні інститути можуть бути майданчиком для обговорень

Попри те, що більшість населення виїхало з міста соціальні зв’язки продовжують розвиватись вже на основі онлайн спільнот, що збереглись. Наприклад спільнота батьків і дітей школи, або спільноти в соціальних мережах, або чати сусідів тощо.

Відтак, школи, де навчаються онлайн діти бахмутян можуть виконувати роль важливих авторів для відновлення, вважає соціологиня. Вони здатні підтримувати соціальні зв’язки й можуть стати майданчиками для розмови про майбутнє.

Органи місцевої влади або громадські активісти також можуть створювати нові фізичні та онлайн майданчики для зустрічі спільнот бахмутян. Такі майданчики теж мають стати платформою для обговорення майбутнього.

Крок 9: Говорити про відбудову на часі, важливо мати візію та план

Окремі країни вже раніше висловлювали готовність допомагати із відбудовою зруйнованих міста, втім каже соціологиня, але саме прихід фінансування необхідних для повного відновлення буде згодом.

Сьогодні ми маємо готуватись — обговорювати візію, домовлятись про етапність та реалізовувати нагальні рішення. Це запорука успіху й для донорів та меценатів, які виділятимуть фінансування.

Крок 10. Органам влади Бахмуту важливо підтримувати зв’язки з бізнесом, що евакуювався з міста

Фахівчиня наголошує, що для Бахмутської влади важливо підтримувати зв’язок із місцевим бізнесом: цікавитися, куди люди переїхали, як у них йдуть справи, інформувати про грантові підтримки, можливості тощо. Бо, власне, повернення підприємців у Бахмут стимулюватиме економічний розвиток цього регіону, тому важливо зберігати зв’язки та підтримувати

У деокупованому місті слід створювати економічно привабливу зону для підприємців, як українських, так й міжнародних.

Вона додає, що Стратегія відновлення міста повинна бути чітка й реалістична, важливо, щоб влада не зруйнувала надію у громадськості. Навпаки, вона повинна бути послідовною, й залучати експертів у процес обговорення.

Водночас каже соціологиня, органи влади мають постійно комунікувати про те, що відбуваються, які рішення приймаються. Для побудови довіри важливо не лише розказувати про свої успіхи, а й визнавати свої слабкості, прямо говорити про проблеми та виклики, та яким чином сьогодні шукають вихід з них. Громада своєю чергою може давати не лише пропозиції та зауваги, а й долучитись до реалізації проєктів з відновлення, підставити плече в важкі часи. Важливо говорити, як про процес відбудови, так й про результат, резюмує Марія Грищенко.

Читайте також:

• У Кропивницькому з бахмутянами обговорять відбудову міста-фортеці: як долучитися
• Відбудова району Ювілейний: бахмутянам представлять концепцію
• Нові чи новітні замість повалених: якими мають бути пам’ятники сучасним українським героям

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!