Ми сидимо у навчальній майстерні польського скульптора, викладача, професора Вєслава Короновського разом з його студентами з України. 17-річний Євген Суханов із Запоріжжя цьогоріч вступив до Художнього університету в Познані, паралельно він заочно вчиться у художньому коледжі у Харкові. Хлопець розповів, що виріс у робітничій родині, захопився скульптурою в школі, попри велике бажання реалізуватися у професії, не вважає себе талановитим і мусить багато працювати.

Університет, де немає нічого “правильного”

Українські студенти та їхні польські викладачі відзначають, що підходи до навчання скульптурі відрізняються в Україні та Польщі: європейські методи ґрунтуються на класичній школі з її канонами, але дозволяють студентам експериментувати, вільно висловлювати ідеї, інтерпретувати їх.

Польська школа не спирається на досвід соціалістичного реалізму, звертає увагу професор Короновський. Чи варто й Україні відмовлятися від нього? Якими мають бути пам’ятники сучасним українським героям? Дивимось на три концепції памʼятника герою України Олександру Мацієвському, монумент у Грузії і два в Україні — у Ніжині та Києві. Перші два виконані традиційно, в реалістичній манері, останній — більш авангардний, він викликав хвилю критики в Україні як “несмак”.

“Я не знаю, як правильно, але памʼятник Олександру Мацієвському в Києві, це сучасно, так може бути. Хоча мені більше до вподоби монумент герою, який встановили у Грузії”, — зізнається Євген Суханов.

Професор Короновський зауважує, що в університеті у Познані майбутніх скульпторів не вчать, що правильно, а що ні:

“Євген та інші мої студенти з України на початку навчання постійно запитували – “як правильно” виконати завдання? А я їм повторював, що “правильного” не існує, кожна ідея заслуговує на те, щоб її втілити”, — професор Короновський.

При цьому викладач підкреслює, що його студенти з України дуже талановиті.

Євген під час навчання у Познані та онлайн у Харкові прагне отримати знання, що допоможуть йому інтерпретувати твори минулого, експериментувати, реалізовувати інноваційні та класичні проєкти. Польська школа скульптури дозволяє висловити більше емоцій, експресії, вражень, натомість пострадянська — тяжіє до ортодоксального реалізму, копіювання, зазначає Євген.

“Але з радянської скульптури ми теж можемо відкинути шлак і взяти найкраще. Тобто, якби мені довелося робити зараз монументальну скульптуру, не певен, що вдалося би відійти від радянських канонів. Але, напевно, детальніше опрацював би образи, додав символи, посилив риси обличчя, характеру. І в цьому плані мені найбільше подобається грузинський варіант скульптури Мацієвського, де усі ці складові збалансовані. Але знову ж таки, посилення рис спостерігається і в радянській скульптурі. То як ми від цього відійдемо?” — розмірковує Євген.

Професор Короновський продовжує думку свого студента, торкаючись концепції пам’ятника герою Мацієвському у Києві:

“Цей канон абсолютного реалізму має відношення до попкультури, і це ми бачимо, наприклад, в американських трендах – такий надреалізм, гіперреалізм, він не залишає простору для інтерпретації, трактування. Мабуть, ця концепція не зовсім підходить для такого пам’ятника, який має стати символом героїзму, а не короткочасним явищем”.

Водночас юний Суханов демонструє як вчиться сучасним принципам створення скульптури: ось автопортрет, зроблений під час навчання у Харкові у класичній традиції, ближчий до соцреалізму. А ось цілком інший автопортрет — з асиметричними рисами, викривленими лініями, без гіперболізації, з тяжінням до нонконформізму — він створений протягом кількох місяців навчання Євгена в Польщі.

Героїзм без пафосу, але — з людським стражданням

Сучасна скульптура дозволяє показати не лише героїзм та силу, але й біль, лють, страждання звичайної людини. І це те, що займає думки 17-річного українця, майбутнього скульптора. Для курсової роботи він обрав ідею переосмислення радянської традиції: Євген робить ескіз сучасної інтерпретації відомої мозаїки у рідному Запоріжжі — в його задумі акцент не на пафосі, а на зусиллях, стражданні, місії. Мріє колись створити барельєф героям Революції Гідності.

Ще один першокурсник майстерні Короновського, Арсентій Самойлов, родом з Харкова, з родини скульптора. Сім’я студента пережила драматичні події: батьки хлопця на початку повномасштабного вторгнення росії опинились в окупації у Харківській області, а сам Арсентій залишався у Харкові, жив у коледжі.

Війна знищила всі юнацькі роботи Арсентія. Снаряд потрапив у заміський будинок Самойлових.

“Пощастило, що мама з молодшим братом пішла до сусідки, а батько курив на ґанку — повз нього пролетіли наші двері, поранило цеглою, від будинку нічого не лишилось, але всі живі”, — розповідає Арсентій.

Єдина вціліла робота юного скульптора стала експонатом художньої виставки у Познані, яка відбулась у червні 2023 року. Арсентій вдосконалив свою інсталяцію, додавши до неї шматки заліза з власного знищеного будинку — як нагадування про війну.

Хлопчина деякий час навчався в Німеччині і з подивом відзначив, що тамтешня школа скульптури не має академічної основи, на яку може спиратись митець, створюючи монументальні роботи. Натомість і в Польщі, і в Україні ця база існує, вона надає майстерності, впевненості:

“Так, академічна скульптура не є чимось творчим, але це основа, грамотність, яка дозволяє розвиватись професійно і вже з цими навичками формувати власне творче бачення». Арсентію близька польська школа викладання, він прагне працювати з каменем, новітніми матеріалами та формами, що дозволяють відтворити енергію людини. А поки навчається, бере участь у конкурсах скульптур”, — каже студент.

Щодо пам’ятників сучасним українським героям юнак впевнений — його покоління митців не буде творити так як 200 років тому. І в тому ж київському пам’ятнику Мацієвському він вбачає доволі цікавий сучасний підхід, нові технології. Цікаво, першокурсник, не погоджується з думкою свого вчителя, пана Короновського, що такий гіперреалізм є недоречним. Арсентій аргументує: у героїзації сучасний митець має використовувати інновації, а пам’ятники українським героям не мусять нагадувати класичні монументи, створені в різних країнах навіть п’ятдесят років тому. Потрібно не боятися використовувати компʼютерну графіку, проєкції.

Професор Короновський, який є автором одного з монументів героям великопольського повстання, ставиться до цього іронічно, але не заперечує право студента на іншу точку зору. Адже в Художньому університеті у Познані немає неправильних думок, є різні.

А от 18-річна Руслана Гилетина, як видно з її виразної міміки, не погоджується ані з Євгеном, ані з Арсентієм. Дівчина ще тільки планує вступити до університету у Познані. Зараз вона має статус біженки в Польщі, її рідний Енергодар все ще в окупації.

У 2023 році Руслана не пройшла за конкурсом, вона була 40-ю зі 153 абітурієнтів університету у Познані. Тендітна дівчина поки працює на будівництві муляром фасадів і готується до вступних іспитів цьогоріч. Ще Руслана захищатиме диплом у харківському художньому коледжі, вже за кілька місяців.

“В європейському просторі скульптури залишають глядачеві місце для роздумів, на противагу до пострадянського монументалізму. Мусимо поступово відмовлятися від соцреалізму. Сучасним українським скульптурам не вистачає оригінальності композиції, живості, динаміки, оцього європейського спонукання до рефлексій”, — вважає майбутня абітурієнтка.

Вона проти ідеалізації героїв. Переконана, що треба показувати їх не ідолами, а людьми, зі своїми рисами характеру, це має бути чесно.

В майбутньому Руслана мріє відкрити свою художню студію та займатись арттерапією хворих діток.

Між західною та східною традицією

Раніше у Польщі в художніх вишах на спеціалізації зі скульптури дуже рідко навчались українці. Але під час війни тільки університет в Познані прийняв кілька десятків наших студентів. Інтерес зростає, що сприяє більшій культурній інтеграції України та Польщі, появі нових ідей і спільних мистецьких проєктів.

До нашої дискусії долучається декан факультету скульптури Художнього університету у Познані, доктор наук Ігор Мікода, для якого українська культура є дуже близькою, адже частина родини пана Ігоря походить з України. Менше з тим, він визнає, що формат навчання на спеціалізації “скульптура” у Польщі дещо відрізняється від викладання як в Україні, так і на заході Європи, і в США.

“Польща є певним посередником з огляду на формат навчання і традиції. Ми є таким буфером між Сходом та Заходом у широкому розумінні підходів до навчання — між класичним академічним викладанням скульптури та авангардом”, — каже Ігор Мікода.

Класичне викладання притаманне Україні, а авангардні методи – Заходу. Проте університети у США, Італії, Іспанії починають повертатися до традиційного академічного стилю, авангард перестає бути їхнім провідним нарративом. І повернення до класичного академічного викладання є доброю ознакою у мистецтві, скульптурі, переконаний декан Мікода.

Водночас він переконаний, що не можна обмежувати навчання майбутніх скульпторів лише академічним форматом, бо це гальмує розвиток мистецької думки, творчості. Може тому цей мікс класики та авангарду так приваблює українських студентів у Польщі?

Тобто ті авангардні, гіперреалістичні приклади скульптур, які зараз зʼявляються в Україні, вже відходять у минуле на Заході. Чи це наше українське захоплення авангардом дозволить запропонувати суспільству новітню викристалізовану ідею памʼятників героям-сучасникам?

Чи буде переосмислена класична традиція, від неї віднімуть беззмістовний пафосний соцреалізм на користь класичного реалізму з увіковіченням героїв, звичайних людей, з їхніми болем та мужністю? Дискусій та експериментів не уникнути. Бо немає чогось цілком “неправильного” у сучасній мистецькій думці. Проте не все з нових підходів буде прищеплене і залишиться у спадок наступним поколінням.

Примітка. Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine.

Читайте також:

• Боротьба донеччан за українську державність
• “Дітям треба було вчити мову”: як у Польщі заснували українську школу
• “Не дозволила собі плакати жодного дня”: як бахмутянка навчає чирлідерок у Польщі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Делегація з Бахмутської громади стала учасником Міжнародної конференції з відновлення України, що стартувала 10 липня в Римі. Під час заходу міжнародним партнерам представили проєкт будівництва житла для бахмутян “Бахмут-Гоща”.

Про це повідомляє Бахмутська міськрада.

Проєкт “Бахмут-Гоща” представили в Римі

10 липня в Римі розпочалась Міжнародна конференція з відновлення України. До заходу долучились і представники Бахмутської громади. Їхня мета — представити бачення відновлення громади та налагодити партнерства для майбутніх проєктів, зокрема для реалізації проєкту “Бахмут-Гоща”.

На конференції представлено стенд Бахмутської громади. На ньому презентували проєкт “Бахмут-Гоща”, який передбачає побудову житлового кварталу для бахмутян на Рівненщині. У міськраді стверджують, що проєкт отримав гарний відгук від можливих інвесторів.

“Цей проєкт викликав зацікавлення серед потенційних інвесторів, донорів, а також представників українського та італійського бізнесу. Вдячні всім, хто підтримує нашу громаду в цей складний час, і переконані, що побудова житлового кварталу “Відродження” Бахмута стане символом відновлення всієї України”, — зазначають у міськраді.

Нагадаємо, що 20 червня селищні депутати Гощі передали земельну ділянку під будівництво житла для бахмутян. Її площа складає близько 6 гектарів. Право постійного користування ділянкою надали комунальному підприємству “Бахмутська житлова управляюча компанія”. Наступним етапом буде виконання проєктних робіт.

Читайте також:

• Бахмутська житлова управляюча компанія провела першу закупівлю на роботи в Гощі
• Бахмут-Гоща: перспективи побудови житла для ВПО. Розпитали у влади Бахмута й Гощі
• “Бахмут-Гоща”: хто може отримати житло, яке планують будувати для бахмутян, та чи буде воно в Баришівці

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

24 червня 2025 року відбулася важлива онлайн-зустріч “Студії Сходу: дизайн мислення для планування повоєнного належного врядування і людиноцентричного відновлення”. Її учасники, це представники влади, громадського сектору, фахівці з розвитку регіонів, вони зібралися, аби поговорити про найважливіше: як відновити наш Схід, коли прийде мир і як з людьми працювати вже зараз. І головне, про що всі говорили, без людей не буде відновлення та розвитку. Саме люди — це основа Донеччини й Луганщини. І саме про них ми маємо думати в першу чергу, навіть зараз, коли частина територій досі окупована. Міжнародний Фонд “Відродження” підтримує ці зусилля, бо знає: майбутнє починається зі збереження памʼяті, з поваги до кожної долі, до кожного голосу, який звучить за Схід.

Примітка. Онлайн-зустріч відбулася в межах проєкту “Посилення спроможності активістів українського Сходу впливати на процеси відновлення регіону ( II фаза)  ” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”, який реалізує ГО “Асоціація Відродження та розвиток” у співпраці з консорціумом організацій ВГО  “Асоціація сприяння самоорганізації населення”, ГО “Центр політико-правових реформ”, ГО “Громадська ініціативи Луганщини”.

Збереження людського капіталу в регіонах

Наталія Гришина, начальниця управління зведеного аналізу та стратегічного розвитку Департаменту економіки Донецької ОДА пояснює, що стратегічне планування в нашій державі є семирічним. Наразі триває другий стратегічний цикл, який розпочався з 2021 року, він триватиме до 2027 року. Донецька облдержадміністрація розробила стратегію розвитку на цей період протягом 2019 та 2020 років. Вже тоді на території області були бойові дії. 

“Якщо вся країна на той час планувала свій подальший розвиток, то ми вже з вами боролися з тим, що є, з бойовими діями, з її наслідками. Основна мета була визначена – це збереження людського потенціалу регіону. Документ намагалися зробити максимально людиноцентричний. Ми казали, що якщо нам вдасться зберегти наш потенціал саме людський, то в регіонах буде майбутнє”, — каже Наталія Гришина.

Пріоритетами у цій стратегії серед вікової категорії була визначена молодь саме, бо відтік молодих людей, додає пані Наталя, був шалений. Вчорашні випускники вступали до університетів у інших містах, а відтак додому вже не поверталися. 

“Тому ми шукали способи максимально наситити життя на території регіону, залишити молодь, але 2022 рік все змінив”.

Сценарії розвитку та цілі для Донецької області

На початку 2025 року провели роботу з оновлення стратегії Донецької області, де визначили чотири потенціальні сценарії розвитку.

• Перший – оптимістичний – це деокупація території, повернення земель в першу чергу, бізнесу, людей;
• Песимістичний  (протилежний) – це сценарій, коли окупована або частково територія або вся;
• Базовий сценарій, який вбачає, що на території області продовжуються бойові дії, але з фіксуванням лінії фронту, в таких умовах є можливість розвивати регіон, або ж стабілізувати його життєві цикли;
• Інноваційний сценарій – це коли є завмирання, проте в цих умовах є залучення коштів, і дії спрямовані саме на розвиток. 

За основу був прийнятий базовий сценарій і визначені пріоритети, це ефективне управління, управління в громадах, управління в регіоні й подолання наслідків бойових дій. 

Друга стратегічна ціль, яка найбільш пріоритетна й наскрізна наразі – це збереження розвитку людського капіталу. Вона передбачає роботу і надання послуг як для населення, яке залишилося на території області, так й для населення, яке виїхало та проживає в різних регіонах. Пріоритетом є підтримка військових та їх родин, кажуть у ДОН ОДА, а також, це люди з інвалідністю, люди старшого віку та інші категорії. Серед викликів які бачать й громадськість й влада – це повернення людей до регіону, коли будуть дозволяти безпекові фактори. 

Третя стратегічна ціль, яка була визначена – це стабілізація економіки як основа для воєнного відновлення, пояснює Наталія Гришина.

“Ми не зважилися означати розвиток економіки, бо стратегічний період закінчується вже за два з половиною роки, і ми поки що про розвиток не говоримо. Говоримо про стабілізацію, щоб закласти основу для подальшого відновлення”.

Зв’язок з людьми

Ігор Куденко, представник Департаменту економічного розвитку та зовнішньоекономічної діяльності Луганської ОДА поділився своїм баченням щодо людиноцентричного підходу.

“Фактично ми єдина область, яка повністю перебуває в екзилі. Це стосується і громадян, і місцевого самоврядування, і бізнесу, і органів державної влади. На період до 2027 року включно у нас буде діяти стратегія, яку ми будемо реалізовувати до моменту деокупації. Ця стратегія буде містити два великих блоки. Йдеться про підтримку комунікації з тимчасово окупованими територіями, а також збереження регіональної ідентичності на підконтрольній території”, — пояснює Ігор Куденко.

Пан Ігор у розмові наголошує й на іншій проблемі, це — відсутня державна стратегія і державна політика щодо того, як ми будемо діяти на деокупованих територіях. Йдеться про питання правосуддя перехідного періоду.

“Без цього питання ми не до кінця розуміємо, який людський капітал на момент деокупації залишиться на деокупованих територіях. Поки ми не зможемо тимчасово окупованим територіям однозначно і зрозуміло пояснити, хто за які дії і яку відповідальність понесе після деокупації, ми не можемо прогнозувати міграційні процеси, які за собою нестиме процес деокупації. Насправді серйозно за цим напрямком, мабуть, працює тільки Кримський офіс, тому що вони розробляють стратегії по Криму, вони напрацьовують практичні пропозиції”, — ділиться представник Луганщини.

Потреби різної цільової авдиторії

На думку спікера питання людиноцентричності має також визначити: “А яких людей ми ставимо в центр?”. Чи це люди, які виїхали за кордон, чи людей, які були завезені на окуповані території, чи можливо діти, які народилися на ТОТ?

“В кожної з цих категорій, про які ми зараз говоримо, в них є свої потреби, страхи, і вони всі потребують, як мені здається, окремих підходів. Тому питання це дуже складне, і все ж таки, я думаю, що починати потрібно з правосуддя перехідного періоду, щоб ми змогли пояснити тим людям, які на ТОТ, що буде відбуватись після деокупації. Якщо ми зможемо створити такі умови, то, я думаю, повернуться і луганчани, й приїдуть до цих регіонів і люди, які не мають історичного зв’язку з Луганщиною”.

Інна Заблодська, професорка та представниця “Інституту економіко-правових досліджень імені В.К. Мамутова НАН України” додає, що зараз є багато прикладів, коли у суспільстві говорять про те, навіщо потрібно зберігати філії чи інші установи Донеччини, чи Луганщини, якщо ці регіони практично окуповані. Тому важливо все ж відокремлювати ці регіони у контексті відновлення.

“Тобто різні такі думки звучать, вони не фахові, не професійні, але ми стикаємося в суспільстві. Навіть в Національній академії наук мені завжди закидають, якщо нема Луганської області, навіщо нам Луганська філія… Водночас я впевнена, що стратегічне планування розвитку наших територій або наших територіальних громад та регіонів, які знаходяться в таких ситуаціях, вони мають і повинні мати відмінності. Не можна планувати і говорити про те, що громада, яка розвивається у Львівській області, умовно кажучи, і наші громади, це майже одне те ж саме,

Розуміючи всі відмінності і відсутність системного підходу, може бути такий варіант і вихід, як розробка концепції ідентифікації Донецької та Луганської областей. Це документ, який не є обов’язковим, але мені здається, що якщо ми його підготуємо і будемо мати такий систематизований, упорядкований процес саме всіх стейкхолдерів, які дотичні до Донецької та Луганської областей. Так побудована людина, якщо вона не бачить візуально і не розуміє, що оці локалітети десь є, але вони розпорошені по всій країні, то вони вважають, якщо таких громад як таких територіальних немає, то чим вони займаються?”, — пояснює Інна Заблодська.

Як планувати залучення громад, коли ще немає рамки влади?

Роман Кисленко, аналітик громадської організації “Точка доступу” каже, що — одна з найважливіших таких фаз відновлення державності, це період після деокупації, коли на місце тотального контролю, дезінформації, мають прийти наші легальні, легітимні органи влади і ефективні механізми врядування. 

“З одного боку, ми маємо думати і говорити про залучення громад, громадян на звільнених територіях, тому що це також інструмент певної легітимації української влади, побудови довіри проти реваншизму. З іншої сторони, ми маємо розуміти, що поки не реалізовані всі завдання стабілізації, від очищення території до забезпечення базової безпеки, перехідне правосуддя, занадто рано чи не структуроване оце провадження участі може створити додаткові ризики політичні і безпекові”, — каже пан Роман.

Він додає, що найгірше в таких умовах, що можна зробити, це дистанціювати громаду, громадськість від процесу прийняття рішень. Спікер наводить приклад: в Косово в 1999-му році після деокупації майже два роки не було виборів, не було відповідних органів місцевого самоврядування, і тоді за підтримки Тимчасової Місія ООН у Косово створювалися громадські ради для вивчення потреб населення і планування відновлення. Організація економічного співробітництва та розвитку в своєму документі “Стани крихкості” вказує, що інклюзивна взаємодія є передумовою сталого управління після конфлікту.

Також ОБСЄ, аналізуючи досвід Балкан, дійшли висновку, що партисипація щодо проведення виборів дозволяє формувати соціальний контакт навіть у ситуації відсутності таких виборів.  

“Тому ми маємо думати, чи там буде можливість жителям громад брати участь у процесах прийняття рішень. І, наприклад, якщо держава вирішить йти шляхом утворення військово-цивільних адміністрацій у прифронтових громадах і в деокупованих, тоді можна говорити, що можуть утворюватися громадські ради при таких адміністраціях. Або певні платформи, які б обговорювали потреби, візії, планування відновлення саме відповідних громад. І також можливо використовувати діджиталізацію нашої цифрової платформи. До прикладу, в Колумбії, коли залучали громади переселенців після того, як був встановлений мир з революційною колумбійською армією, навіть попри те, що вони фізично не повернулись і не перебували у відповідних громадах”.

Довіра у контексті відновлення 

Наталя Петренко, заступниця голови “Асоціація ОТГ” погоджується з попередніми спікерами: 

“Без людей нам ніякі території не потрібні. Тобто, ми говоримо про країну, яка на нас напала, у них територій купа, але борються всі за людей, як не крути, за ментальність, за наші уми, за спроможних, за активних, за дієвих”.

Пані Наталя також є начальницею військової адміністрації місцевого типу, вона наголошує, що ці місцеві адміністрації утворюються частіше, бо лінія фронту рухається й ми втрачаємо території:

“І коли ми говоримо про алгоритм призначення, алгоритм збереження, вже з 2022 року є певні кроки, які показали свою ефективність, на яких можна зробити певні висновки. Там, де на територіях призначені місцеві голови, які були обрані, довіра, так би мовити, цього ком’юніті, вона збережена. Тому що, знову вертаючись до довіри, коли тобі телефонують з тої території, присилають відео і ми повинні це зберігати, повинні закарбовувати, повинні показувати, це фіксація і повна ратифікація всього, що відбувається. Якщо ми не будемо записувати й фіксувати це, то знову ж ми говоримо про те, що ми можемо далі понапридумувати й говорити про свою територію якимось міфофікованими фактами. Багато можу сказати, але, в принципі, завдяки роботі активістам і громадянському суспільству, і цим громадським організаціям з 2014 року, які невтомно на всій території України й по всьому світу говорять про українську Луганщину, я надихаюся цими людьми”.

Тетяна Кірілова, голова правління ГО “Громадська ініціатива Луганщини” підсумовує  — якщо не буде формування державної політики, то всі наші розмови про ідентичність і стратегічне планування і все інше, залишаться без ресурсів і без підтримки;  

“Тому підходи стратегічного планування для громад Луганської, Донецької області потрібні. Вони не мають бути, на потім, це про зараз”. 

Підбиваючи підсумки зустрічі, Олена Головкіна наголосила: найцінніше сьогодні — це люди, які об’єднуються довкола спільної мети. Саме завдяки небайдужим, з різних сфер, спільнот — формується бачення майбутнього. І це майбутнє народжується не у високих кабінетах, а в діалозі, в довірі, в присутності тих, кому справді болить і небайдуже.

Окрема вдячність звучала на адресу Міжнародного фонду “Відродження”, який з перших днів став поруч і підтримав не лише організаторів, а й широку спільноту людей, що працюють заради Сходу.

“Наше завдання — не лише аналізувати ситуацію, а й створювати сенси, шукати опору. Ми вже формуємо нормативну основу для майбутнього, і головне — ми готуємося. Ці зустрічі, лише початок. Попереду ще багато роботи. Але завдяки згуртованості, взаємній повазі та підтримці ми зможемо створити той фундамент, на якому знову постане жива, сильна, гідна Донеччина та Луганщина”.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!