Ми сидимо у навчальній майстерні польського скульптора, викладача, професора Вєслава Короновського разом з його студентами з України. 17-річний Євген Суханов із Запоріжжя цьогоріч вступив до Художнього університету в Познані, паралельно він заочно вчиться у художньому коледжі у Харкові. Хлопець розповів, що виріс у робітничій родині, захопився скульптурою в школі, попри велике бажання реалізуватися у професії, не вважає себе талановитим і мусить багато працювати.

Університет, де немає нічого “правильного”

Українські студенти та їхні польські викладачі відзначають, що підходи до навчання скульптурі відрізняються в Україні та Польщі: європейські методи ґрунтуються на класичній школі з її канонами, але дозволяють студентам експериментувати, вільно висловлювати ідеї, інтерпретувати їх.

Польська школа не спирається на досвід соціалістичного реалізму, звертає увагу професор Короновський. Чи варто й Україні відмовлятися від нього? Якими мають бути пам’ятники сучасним українським героям? Дивимось на три концепції памʼятника герою України Олександру Мацієвському, монумент у Грузії і два в Україні — у Ніжині та Києві. Перші два виконані традиційно, в реалістичній манері, останній — більш авангардний, він викликав хвилю критики в Україні як “несмак”.

“Я не знаю, як правильно, але памʼятник Олександру Мацієвському в Києві, це сучасно, так може бути. Хоча мені більше до вподоби монумент герою, який встановили у Грузії”, — зізнається Євген Суханов.

Професор Короновський зауважує, що в університеті у Познані майбутніх скульпторів не вчать, що правильно, а що ні:

“Євген та інші мої студенти з України на початку навчання постійно запитували – “як правильно” виконати завдання? А я їм повторював, що “правильного” не існує, кожна ідея заслуговує на те, щоб її втілити”, — професор Короновський.

При цьому викладач підкреслює, що його студенти з України дуже талановиті.

Євген під час навчання у Познані та онлайн у Харкові прагне отримати знання, що допоможуть йому інтерпретувати твори минулого, експериментувати, реалізовувати інноваційні та класичні проєкти. Польська школа скульптури дозволяє висловити більше емоцій, експресії, вражень, натомість пострадянська — тяжіє до ортодоксального реалізму, копіювання, зазначає Євген.

“Але з радянської скульптури ми теж можемо відкинути шлак і взяти найкраще. Тобто, якби мені довелося робити зараз монументальну скульптуру, не певен, що вдалося би відійти від радянських канонів. Але, напевно, детальніше опрацював би образи, додав символи, посилив риси обличчя, характеру. І в цьому плані мені найбільше подобається грузинський варіант скульптури Мацієвського, де усі ці складові збалансовані. Але знову ж таки, посилення рис спостерігається і в радянській скульптурі. То як ми від цього відійдемо?” — розмірковує Євген.

Професор Короновський продовжує думку свого студента, торкаючись концепції пам’ятника герою Мацієвському у Києві:

“Цей канон абсолютного реалізму має відношення до попкультури, і це ми бачимо, наприклад, в американських трендах – такий надреалізм, гіперреалізм, він не залишає простору для інтерпретації, трактування. Мабуть, ця концепція не зовсім підходить для такого пам’ятника, який має стати символом героїзму, а не короткочасним явищем”.

Водночас юний Суханов демонструє як вчиться сучасним принципам створення скульптури: ось автопортрет, зроблений під час навчання у Харкові у класичній традиції, ближчий до соцреалізму. А ось цілком інший автопортрет — з асиметричними рисами, викривленими лініями, без гіперболізації, з тяжінням до нонконформізму — він створений протягом кількох місяців навчання Євгена в Польщі.

Героїзм без пафосу, але — з людським стражданням

Сучасна скульптура дозволяє показати не лише героїзм та силу, але й біль, лють, страждання звичайної людини. І це те, що займає думки 17-річного українця, майбутнього скульптора. Для курсової роботи він обрав ідею переосмислення радянської традиції: Євген робить ескіз сучасної інтерпретації відомої мозаїки у рідному Запоріжжі — в його задумі акцент не на пафосі, а на зусиллях, стражданні, місії. Мріє колись створити барельєф героям Революції Гідності.

Ще один першокурсник майстерні Короновського, Арсентій Самойлов, родом з Харкова, з родини скульптора. Сім’я студента пережила драматичні події: батьки хлопця на початку повномасштабного вторгнення росії опинились в окупації у Харківській області, а сам Арсентій залишався у Харкові, жив у коледжі.

Війна знищила всі юнацькі роботи Арсентія. Снаряд потрапив у заміський будинок Самойлових.

“Пощастило, що мама з молодшим братом пішла до сусідки, а батько курив на ґанку — повз нього пролетіли наші двері, поранило цеглою, від будинку нічого не лишилось, але всі живі”, — розповідає Арсентій.

Єдина вціліла робота юного скульптора стала експонатом художньої виставки у Познані, яка відбулась у червні 2023 року. Арсентій вдосконалив свою інсталяцію, додавши до неї шматки заліза з власного знищеного будинку — як нагадування про війну.

Хлопчина деякий час навчався в Німеччині і з подивом відзначив, що тамтешня школа скульптури не має академічної основи, на яку може спиратись митець, створюючи монументальні роботи. Натомість і в Польщі, і в Україні ця база існує, вона надає майстерності, впевненості:

“Так, академічна скульптура не є чимось творчим, але це основа, грамотність, яка дозволяє розвиватись професійно і вже з цими навичками формувати власне творче бачення». Арсентію близька польська школа викладання, він прагне працювати з каменем, новітніми матеріалами та формами, що дозволяють відтворити енергію людини. А поки навчається, бере участь у конкурсах скульптур”, — каже студент.

Щодо пам’ятників сучасним українським героям юнак впевнений — його покоління митців не буде творити так як 200 років тому. І в тому ж київському пам’ятнику Мацієвському він вбачає доволі цікавий сучасний підхід, нові технології. Цікаво, першокурсник, не погоджується з думкою свого вчителя, пана Короновського, що такий гіперреалізм є недоречним. Арсентій аргументує: у героїзації сучасний митець має використовувати інновації, а пам’ятники українським героям не мусять нагадувати класичні монументи, створені в різних країнах навіть п’ятдесят років тому. Потрібно не боятися використовувати компʼютерну графіку, проєкції.

Професор Короновський, який є автором одного з монументів героям великопольського повстання, ставиться до цього іронічно, але не заперечує право студента на іншу точку зору. Адже в Художньому університеті у Познані немає неправильних думок, є різні.

А от 18-річна Руслана Гилетина, як видно з її виразної міміки, не погоджується ані з Євгеном, ані з Арсентієм. Дівчина ще тільки планує вступити до університету у Познані. Зараз вона має статус біженки в Польщі, її рідний Енергодар все ще в окупації.

У 2023 році Руслана не пройшла за конкурсом, вона була 40-ю зі 153 абітурієнтів університету у Познані. Тендітна дівчина поки працює на будівництві муляром фасадів і готується до вступних іспитів цьогоріч. Ще Руслана захищатиме диплом у харківському художньому коледжі, вже за кілька місяців.

“В європейському просторі скульптури залишають глядачеві місце для роздумів, на противагу до пострадянського монументалізму. Мусимо поступово відмовлятися від соцреалізму. Сучасним українським скульптурам не вистачає оригінальності композиції, живості, динаміки, оцього європейського спонукання до рефлексій”, — вважає майбутня абітурієнтка.

Вона проти ідеалізації героїв. Переконана, що треба показувати їх не ідолами, а людьми, зі своїми рисами характеру, це має бути чесно.

В майбутньому Руслана мріє відкрити свою художню студію та займатись арттерапією хворих діток.

Між західною та східною традицією

Раніше у Польщі в художніх вишах на спеціалізації зі скульптури дуже рідко навчались українці. Але під час війни тільки університет в Познані прийняв кілька десятків наших студентів. Інтерес зростає, що сприяє більшій культурній інтеграції України та Польщі, появі нових ідей і спільних мистецьких проєктів.

До нашої дискусії долучається декан факультету скульптури Художнього університету у Познані, доктор наук Ігор Мікода, для якого українська культура є дуже близькою, адже частина родини пана Ігоря походить з України. Менше з тим, він визнає, що формат навчання на спеціалізації “скульптура” у Польщі дещо відрізняється від викладання як в Україні, так і на заході Європи, і в США.

“Польща є певним посередником з огляду на формат навчання і традиції. Ми є таким буфером між Сходом та Заходом у широкому розумінні підходів до навчання — між класичним академічним викладанням скульптури та авангардом”, — каже Ігор Мікода.

Класичне викладання притаманне Україні, а авангардні методи – Заходу. Проте університети у США, Італії, Іспанії починають повертатися до традиційного академічного стилю, авангард перестає бути їхнім провідним нарративом. І повернення до класичного академічного викладання є доброю ознакою у мистецтві, скульптурі, переконаний декан Мікода.

Водночас він переконаний, що не можна обмежувати навчання майбутніх скульпторів лише академічним форматом, бо це гальмує розвиток мистецької думки, творчості. Може тому цей мікс класики та авангарду так приваблює українських студентів у Польщі?

Тобто ті авангардні, гіперреалістичні приклади скульптур, які зараз зʼявляються в Україні, вже відходять у минуле на Заході. Чи це наше українське захоплення авангардом дозволить запропонувати суспільству новітню викристалізовану ідею памʼятників героям-сучасникам?

Чи буде переосмислена класична традиція, від неї віднімуть беззмістовний пафосний соцреалізм на користь класичного реалізму з увіковіченням героїв, звичайних людей, з їхніми болем та мужністю? Дискусій та експериментів не уникнути. Бо немає чогось цілком “неправильного” у сучасній мистецькій думці. Проте не все з нових підходів буде прищеплене і залишиться у спадок наступним поколінням.

Примітка. Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine.

Читайте також:

• Боротьба донеччан за українську державність
• “Дітям треба було вчити мову”: як у Польщі заснували українську школу
• “Не дозволила собі плакати жодного дня”: як бахмутянка навчає чирлідерок у Польщі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Питання безбар’єрності та доступності вже кілька років стоїть ребром для українців. Попри добре написане законодавство, яке дозволяє та сприяє впровадженню інклюзивних рішень, виділення коштів та наявність ініціативних груп – жодне з українських міст не є повністю доступним.

Інклюзивність в Бахмуті: минуле й майбутнє

Нещодавно у Кропивницькому відбулась презентація плану відбудови одного із районів Бахмуту. У коментарі для Бахмут IN.UA заступник міського голови Олександр Марченко розповів, що в план уже увійшли усі доступні на сьогодні інструменти для забезпечення безбар’єрності у місті. Серед них: контактні доріжки; ліфти для двоповерхових будинків та усіх інших; пандуси; переходи.

Для Бахмута цей досвід не новий, адже до повномасштабного вторгнення в місті було достатньо інклюзивних рішень, щоб претендувати на найбільш доступне місто в регіоні, а то й в країні. Попри маленькі розміри, а відповідно невелике державне фінансування місту вдалось ввести практично усі необхідні інструменти для забезпечення безбар’єрності. А отже воно може бути прикладом для інших міст України — окупованих та далеких від лінії фронту.

Про механізми введення інклюзивності, довгий шлях змін та підхід громади до теми безбар’єрності ми поговорили із членкинею комітету доступності у Бахмуті Наталією Зубар.

“Від повного непорозуміння й уникання проблем, і до співпраці”

Довгий час у Бахмуті працювали організації людей з інвалідністю, а вже з 2007 року почав свою роботу комітет з доступності, в якому були представлені люди з різними видами інвалідності, а також спеціалісти з різних сфер, від яких безпосередньо залежало введення доступності. Відтак комітет проходив довгий шлях довжиною в 15 років від повного непорозуміння й уникання проблем, і до співпраці, співдружності та розуміння.

“Наші представники були серед депутатів міської ради, це був Артур Радковський, також наші люди були серед громадського сектору. Це давало можливість ці питання підіймати, лобіювати, чогось добиватися, сперечатися. Існування цього комітету не було лише на папері, як в багатьох містах. Постійно проводилися і засідання, і моніторинг, ми виходили на контакт із міською владою, журналістами. Ходили по об’єктах — це були банки, лікарняні установи, держустанови, спортивні заклади. Зачіпали не лише нагальні моменти – де доступна інфраструктура, а де ні, але й роз’яснювали людям  наскільки це необхідно. Проходили шлях від позиції “чому я це повинен робити” до того, що “А як це зробити правильно? Як це зробити зручно?”, — розповідає Наталія.

За її словами, найбільшою перешкодою у питаннях інклюзивності є те, що у більшості міст України комітети з доступності існують лише на папері, але не мають активного фізичного представництва і не існують в мисленні людей, як щось потрібне. А відтак немає розуміння, що якщо той чи інший об’єкт зробити інклюзивно, то це буде зручно всім, що набагато дешевше складати проєкт, де все зручно і доступно, ніж потім переробляти. Інклюзивність, на її думку, це в першу чергу про зміну в мисленні.

Зручно та за нормами

Державне законодавство в Україні відкриває усі шляхи до введення рішень, що забезпечуватимуть безбар’єрність, в кожному місті на це виділяються кошти в той чи інший період. Однак часто буває так, що ці гроші йдуть не туди або ж роботи все-таки робляться, але аби-як за зменшеною вартістю та з гіршою якістю.

 Наталія розповідає, що в Бахмуті ситуація була іншою.

“Якраз таки все, що стосується державних установ і все що залежало від влади, то в нас було більш-менш зроблено інклюзивно – все з пандусами, вбиральнями. Всі державні установи, крім поліції і прокуратури мали необхідні рішення.  Це дві установи, які ну ніяк не хотіли нічого робити. Всі лікарні, амбулаторії сімейні мали доступність,  а от припустимо, медзаклади другого рівня, до них розроблялися проекти під час реконструкції  і намагалися зробити все зручно і за нормами державно-будівельними”, – резюмує спеціалістка.

Вона наголошує, що тема інклюзивності це не про боротьбу з бюрократією чи корупцією, в першу чергу це про зміну в підході і мисленні. Наталія запевняє, що дуже складно доводити і щось вимагати від людей, в яких не змінюється мислення.

“Іноді це не питання до влади, а до громади або виконавців. В нас бувало так, що гроші виділялись, але будівельники, які це робили, вони робили на свій розсуд. То бордюр покладуть і зроблять зависоким, більше, ніж 4 см, нахил зроблять зависокий. От ми зі своєю активною громадою  підходили до тих, хто виконував цю роботу і пояснювали чому вони роблять неправильно, чому треба зробити по-іншому,  чому та праця, яку вони вкладають може бути взагалі непотрібна, бо зробили неправильно. Але якщо вони зроблять трішечки по-іншому, то люди будуть ходити і дякувати”, – каже Наталія. 

Жінка розповідає, що це фактично був шлях від того, що від представників тікали, ховалися, як від міських божевільних, до того, що зустрічали і хвалилися як вони зробили, питали порад, запрошували випробувати.

Для введення інструментів безбар’єрності також необхідні законодавчі впровадження на місцях. Дотримання те перегляд оновлень в законодавстві, державних будівельних норм, розпорядження місцевої влади запрошувати представників комітету з доступності  на всі об’єкти, які конструюють коштом бюджету.

 “У нас в місті таке робили, тобто ми збиралися, нас запрошували, там якщо викладали асфальт чи якісь там роботи проводилися – запрошували і питали чи все вони добре зробили, чи все нас влаштовує, чи немає якихось порушень”, — резюмує Наталія.

Фінансування 

Попри невеликі розміри міста та відповідне фінансування для подібних ініціатив, Бахмуту вдавалось робити місто доступним — іноді коштом бюджету, іноді проєктними, грантовими коштами.

“Бувало так, що казали: “Та ні, немає грошей це дуже, дуже затратно”. А потім різними шляхами впроваджували.  Це були й грантові програми, це були якісь там вливання в місто. Проводилося багато реконструкцій в цей час і  просто вже в проєкті іноді намагалися зробити більш зручно.  

 Я хотіла б сказати що на початок 2022 року майже всі ці проєкти, які спочатку здавалися взагалі нереальними, вони були зроблені або хоча б були в процесі створення”, — пояснює Наталія.

Інклюзивність в освіті

Ще до порушення питань інклюзивності у Бахмуті існувала розгалужена система спеціалізованого навчання. А саме — мережа логопедичних груп, декілька точок, в яких надавали світні послуги для дітей з затримкою розвитку,  спеціалізований садочок для дітей з вадами в розвитку. Також в місті був реабілітаційний центр, в який приїжджали люди зі всієї області, адже він спеціалізувався на дітках з відхиленням в розвитку в мові, також працювали з дітьми з розладом аутичного спектра. Так діти отримували потрібний їм поштовх для розвитку.

“В декількох школах були створені інклюзивні класи, у нас вчилися діточки на візку.  У нас могло бути одне й те саме покоління дітей – спершу їх не брали до дитячого садочку, але в школу вони йшли до усіх діток, бо ці заклади вже були доступними”, — розповідає Наталія Зубар.

Представниця комітету ділиться, що питання інклюзивності в Бахмуті було складним, але  все ж таки в місті відбулись реконструкції трьох шкіл буквально перед вторгненням. Члени комітету доступності їздили з представниками освіти для аналізу ситуацій та пошуку можливих рішень і так отримали реконструкції двох шкіл: 18-ї, 12-ї. 

Співрозмовниця пригадує, що там було все максимально зручно для дітей – пандуси, вбиральні. В 11-й школі досягнув того, що там було був зроблений великий зручний пандус. Також в місті був цілком доступний інклюзивно-ресурсний центр. При центрі соціальних служб для молоді зробили реконструкцію цього центру і там теж був пандус, зручний простір для діток з інвалідністю, зручний туалет.  Окрім того, там впроваджували опцію денного догляду. Тобто мама могла залишити дитину зі спеціалістами і зробити всі необхідні справи.

Інклюзивний транспорт у Бахмуті

Попередньо у Бахмуті існував лише один доступний тролейбус, що їздив за маршрутами 2 та 6, мав свій графік та маршрут, що був розрахований на райони, де проживало найбільше людей, що пересувались на колісному кріслі. За останні три роки у місті з’явилось ще чотири таких, це дало змогу охопити усе місто і добратись можна було будь-куди й з будь-якої точки.

“Важливо також говорити про технічні особливості. Низька підлога і гідравлічна система – це добре, але треба ще близько під’їхати, відкинути цю платформу. Ну знову ж це такий людський фактор, доводилось пояснювати, вимагати.Також важливо, щоб самі люди вимагали від водія відкинути той пандус, адже якщо можливістю ніхто не буде користуватись, то і сенсу в ній не буде.

 З зупинками по-різному складалося,  є зупинки, які підняті ну тобто на них зручно заїхати, то ті, хто їхали в тролейбус намагалися сходити на них”, — підсумовує Наталія.

Приблизно у вересні 2021 року в Бахмуті з’явилась послуга соціального таксі. Ці авто та їхнє обслуговування коштували дорого і державний бюджет не міг покрити ці витрати. Відтак одному з приватних підприємців запропонували облаштувати автобус необхідними інструментами і місто почало купувати у нього цю соціальну послугу.

Людський фактор

За словами Наталії Зубар, наше законодавство має усі чітко прописані норми для впровадження інклюзивних рішень, однак наявність законів та норм, на жаль, не означає дотримання. Тому це також про звичку дотримуватися закону і відчувати відповідальність за те, що ти робиш. Це залежить і від людського фактора.

“Я б не ставила на цю тему ярмо безкінечних суперечок, я б хотіла, щоб люди навчилися домовлятися і розуміти один одного, і проблеми один одного. Зараз буде дуже багато травмованих, це такі ж звичайні люди.

З іншого боку існує взагалі дуже величезна ментальна проблема. Тому що люди з інвалідністю часто не виходять на вулицю, їх не видно, і всі думають – “ну, хай сидять вдома”. Це часте уявлення – нещасні, неспроможні люди. Нам (ред. людям з інвалідністю) самим потрібно якось проявляти свою активність, свою позицію, не чекати, що воно саме якось розсмокчеться, і оця позиція інколи дуже класно відпрацьована. Що нам всі щось  винні незрозуміло за що, от і ми нічого не будемо робити, а ну хай воно якось станеться. На жаль, так не станеться і це практика всього світу.  Зміни приходили тільки тоді, коли люди об’єднувалися виходили, транслювали себе, показували свої проблеми. Ось і тільки тоді відбувалося зміни”, – підсумовує спеціалістка.

Наталія також наголошує, що на цю тему не варто ставити ярмо нескінченної боротьби, а самим людям важливо навчитись домовлятися, розуміти одне одного, і проблеми одне одного. Інклюзивність — це не віддалене поняття необхідне лише тим, хто пересувається на колісному кріслі.

Це про батьків, що користуються дитячими колясками, про людей порушеннями зору, слуху, про людей з милицями, про короткострокову, але все ж потребу у подібних рішеннях при переломах, які можуть трапитись з кожним.

Я хочу подякувати всім людям в Бахмуті, які займались питаннями інклюзивності, створенням безбар’єрних просторів та доступності. Усім, хто долучався, вчився, змінювався. Це дуже велика робота. Це не просто люди, які робили, а люди, які спершу були готові вчитися, змінюватися і потім робити. Вдячна людям, які придумували, знаходити проекти, усім, хто дослухався. Все було дуже не ідеально, але я вдячна людям, що вони йшли на зміни”, – каже Наталія.

Бахмут уже має у своїй історії гарний приклад введення інклюзивних рішень попри невелике фінансування, непорозуміння в громаді і довгий шлях змін, а отже в перспективі зможе встановити усі необхідні норми, а також вже сьогодні стає прикладом для багатьох міст України.

Примітка. Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Читайте також:

• Освітній скринінг та протидія російським наративам: чи готові Бахмутські школи до навчання дітей з деокупованих територій
• “Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту
• Хто повернеться до Бахмута: редакція почула думки бахмутян

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмут вже майже рік в окупації, за цей час росіяни зробили з нього плацдарм для подальшого наступу на інші населені пункти та міста. Саме ж місто залишається порожнім та зруйнованим, лише росіяни роз’їжджають по ньому показуючи наслідки свого “освобождения”. Водночас мерія Бахмута почала працювати над проєктом міста після деокупації, та чи буде кому туди повертатися?

З цим питанням ми звернулися до наших читачів. Досліджували настрої бахмутян, а також запитали громадського активіста, як можна мотивувати людей повернутися до деокупованих міст?

Повернення до Бахмута: думки бахмутян

Ще у 2023 році редакція Бахмут IN.UA проводила велике опитування серед читачів, тоді про повернення у планах свідчило 80% опитаних бахмутян. Опитування було анонімним, а участь в ньому взяло понад 6 тисяч бахмутян. 

Згідно із результатами, понад 80% опитуваних виявили бажання повернутися в Бахмут після війни.  Майже 70% учасників опитування висловили бажання доєднатися до відбудови міста в різному форматі: хтось грошовими пожертвами, а хтось — фізичною працею. Детальніше про голоси бахмутян у 2023 році за посиланням. 

Станом на зараз хтось із бахмутян має надію на повернення після деокупації, хтось її вже втратив: 

“Як тільки він знову буде наш — обов’язково повернусь!”.

“Повернемося, але куди? В руїни? Коли його відбудують, хіба нашим онукам вже!”.

“Хочу і сподіваюся повернутись. Але маючи інженерну освіту та солідний життєвий досвід не вірю. Сил та фінансів не вистачить знову стартувати з нуля, гірше ніж з нуля – з руїн. А в допомогу держави в особі її чиновників не вірю вже давно. Згадайте Чорнобиль, так для прикладу”!

“Дуже хочу повернутися в Бахмут, треба, щоб була вода і світло, і перевірена територія на мінування, і матеріальна допомога від партнерів, тому що крадії ще сидять при владі, вони ще не нажерлися”!

“Ні. Тому що вже йде своє життя в іншій громаді. Інша причина — близькість русні”.

“По перше треба замінити всю владу! Цього рекордсмена який тільки в Україні 32 роки сидить в мерах в першу чергу, і всіх його прислужників. Якщо сам народ та країна разом з інвесторами почнуть будівництво нового Бахмута то може бути супермісто. А не так, як зараз вже на проєкт розкрали державних коштів на мільйони! І кому він потрібен???”

“Напевно, в нинішній ситуації не варто думати про деокупацію.

Повернемося назад і виживатимемо, вже зрозуміло наскільки ми тут потрібні (не потрібні), ніж тут по знімних хатках бігати, то краще вже вдома щось відновлювати і жити”.

Бахмутянка та художниця Маша Вишедська, в інтерв’ю Бахмут IN.UA також поділилася думками. Жінка говорить, що поки не обдумує своє повернення, адже попри деокупацію у перспективі не зможе себе почувати в безпеці через страх повторної російського вторгнення та близькість до кордону з країною-агресором:

“Я бачу повернення у Бахмут виключно якщо росія перестане існувати як держава. Тоді місто можна буде відновити. Але це складне багатофакторне питання не лише політичне й економічне, ще й екологічне, там зокрема й через це буде небезпечно знаходитися і через забруднення”, — каже мешканка Бахмута.

Натомість в Івано-Франківській області, де нині проживає, почувається безпечно та інтегрувалася в громаду. Тут попри близькість до кордону з Угорщиною, росія та білорусь знаходяться далеко, це і є основним фактором відчуття безпеки для жінки. 

Проте, крім загрози з боку росії та різні думки щодо повернення міст в окупації під контроль України багато бахмутян виражають недовіру й до чинної влади міста зокрема й у питанні відбудови та повернення.

За словами громадського діяча, волонтера, очільника організації “Сильні громади та коаліції “На лінії зіткнення” Андрія Грудкіна, на  національному та місцевому рівнях держава не проговорює, що буде з Донеччиною після звільнення, яке може відбутися через роки чи десятиліття. 

Що можна робити вже зараз?

На думку Андрія Грудкіна вже зараз варто адвокатувати платформу, щоб активна частина громади разом працювала над цим питанням. 

Міністерство реінтеграції нещодавно підготувало проєкт державної стратегії відновлення державної влади та реінтеграції населення деокупованих територій України на період до 2026 року  Частково це заходи, які потрібно буде реалізувати протягом активної фази війни, інші необхідно буде виконати після деокупації. Наприклад, визначити, як готувати кадри для роботи у постконфліктних регіонах, адаптувати законодавство та багато іншого. 

Але у переліку цих заходів не йдеться про те, що робити з населенням. Чи забезпечать ці заходи повернення людей у перспективі. Потрібна дискусія з цього питання, адже є загроза міст-привидів. Необхідно тримати зв’язок з людьми, підтримувати локальну ідентичність. Адже відновлення та повернення  — це про людей. Чи будуть вони зберігати емпатію до регіону, бо соціальні дослідження свідчать, що люди швидко інтегруються в нові громади. 

Робота міськради у перспективі відбудови

За словами громадського діяча, ідея мера Бахмута презентувати район міста не правильний підхід, адже люди не були залучені, це порушує базовий принцип “Нічого для нас без нас” (ред. ідея про те, що жодна політика не повинна прийматися будь-яким представником без повної та прямої участі членів групи, на яку ця політика впливає).

Ця ідея міської ради не переконує людей. Загалом керівництво міста дуже закрите для комунікації з бахмутянами у цьому питанні. 

Громадський сектор та міськрада мають розробити вектор відновлення, вжити заходів для залучення бахмутян до всіх цих процесів. Тільки коли люди будуть залучені до цього, вони відчуватимуть, що потрібні громаді. 

Серед питань, які варто обговорювати: відновлення інфраструктури, екології, логістики, побудова каналів комунікації. Для цього вже зараз треба створювати майданчики, щоб люди, які виїхали були залучені до обговорення цих питань. 

Покоління дітей та молоді можна втратити. Якщо у дорослих зв’язок із містом, регіоном постійно в чомусь проявляється, то діти швидко забувають та інтегруються в нових умовах. Тому залучати треба всіх. 

Хто буде повертатися — відкрите питання

Те, що росія вчинила з українськими містами, зокрема на Донеччині та Луганщині провокує купу викликів. Ми можемо не знати, хто ті люди, яких росіяни завозять в окуповані міста. Там можуть проживати іноземці, яких необхідно видворяти, а з іншими після деокупації потрібно буде шукати спільний діалог. 

В усіх цих питаннях потрібна відкрита дискусія. Тому що зараз у людей фрустрація, відсутність конкретики, а це найгірший стан в нинішніх умовах.

Примітка. Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Читайте також:

• Освітній скринінг та протидія російським наративам: чи готові Бахмутські школи до навчання дітей з деокупованих територій
• “Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!