Нові чи новітні замість повалених: якими мають бути пам’ятники сучасним українським героям?

Альбіна Трубенкова Альбіна Трубенкова 15:35, 29 Січня 2024
Майстерня професора Короновського в університеті в Познані / Альбіна Трубенкова

Ми сидимо у навчальній майстерні польського скульптора, викладача, професора Вєслава Короновського разом з його студентами з України. 17-річний Євген Суханов із Запоріжжя цьогоріч вступив до Художнього університету в Познані, паралельно він заочно вчиться у художньому коледжі у Харкові. Хлопець розповів, що виріс у робітничій родині, захопився скульптурою в школі, попри велике бажання реалізуватися у професії, не вважає себе талановитим і мусить багато працювати.

Університет, де немає нічого “правильного”

Робота Руслани Гилетиної
Робота українки Руслани Гилетиної / фото Альбіна Трубенкова

Українські студенти та їхні польські викладачі відзначають, що підходи до навчання скульптурі відрізняються в Україні та Польщі: європейські методи ґрунтуються на класичній школі з її канонами, але дозволяють студентам експериментувати, вільно висловлювати ідеї, інтерпретувати їх.

Польська школа не спирається на досвід соціалістичного реалізму, звертає увагу професор Короновський. Чи варто й Україні відмовлятися від нього? Якими мають бути пам’ятники сучасним українським героям? Дивимось на три концепції памʼятника герою України Олександру Мацієвському, монумент у Грузії і два в Україні — у Ніжині та Києві. Перші два виконані традиційно, в реалістичній манері, останній — більш авангардний, він викликав хвилю критики в Україні як “несмак”.

Художній університет в Познані
Художній університет в Познані / фото Альбіна Трубенкова

“Я не знаю, як правильно, але памʼятник Олександру Мацієвському в Києві, це сучасно, так може бути. Хоча мені більше до вподоби монумент герою, який встановили у Грузії”, — зізнається Євген Суханов.

Професор Короновський зауважує, що в університеті у Познані майбутніх скульпторів не вчать, що правильно, а що ні:

“Євген та інші мої студенти з України на початку навчання постійно запитували – “як правильно” виконати завдання? А я їм повторював, що “правильного” не існує, кожна ідея заслуговує на те, щоб її втілити”, — професор Короновський.

При цьому викладач підкреслює, що його студенти з України дуже талановиті.

Інсталяція Самайлова Євгена
Інсталяція Самайлова Євгена / фото Альбіна Трубенкова

Євген під час навчання у Познані та онлайн у Харкові прагне отримати знання, що допоможуть йому інтерпретувати твори минулого, експериментувати, реалізовувати інноваційні та класичні проєкти. Польська школа скульптури дозволяє висловити більше емоцій, експресії, вражень, натомість пострадянська — тяжіє до ортодоксального реалізму, копіювання, зазначає Євген.

“Але з радянської скульптури ми теж можемо відкинути шлак і взяти найкраще. Тобто, якби мені довелося робити зараз монументальну скульптуру, не певен, що вдалося би відійти від радянських канонів. Але, напевно, детальніше опрацював би образи, додав символи, посилив риси обличчя, характеру. І в цьому плані мені найбільше подобається грузинський варіант скульптури Мацієвського, де усі ці складові збалансовані. Але знову ж таки, посилення рис спостерігається і в радянській скульптурі. То як ми від цього відійдемо?” — розмірковує Євген.

 Професор Короновський в майстерні разом зі студентами
 Професор Короновський в майстерні разом зі студентами / фото Альбіна Трубенкова

Професор Короновський продовжує думку свого студента, торкаючись концепції пам’ятника герою Мацієвському у Києві:

“Цей канон абсолютного реалізму має відношення до попкультури, і це ми бачимо, наприклад, в американських трендах – такий надреалізм, гіперреалізм, він не залишає простору для інтерпретації, трактування. Мабуть, ця концепція не зовсім підходить для такого пам’ятника, який має стати символом героїзму, а не короткочасним явищем”.

Водночас юний Суханов демонструє як вчиться сучасним принципам створення скульптури: ось автопортрет, зроблений під час навчання у Харкові у класичній традиції, ближчий до соцреалізму. А ось цілком інший автопортрет — з асиметричними рисами, викривленими лініями, без гіперболізації, з тяжінням до нонконформізму — він створений протягом кількох місяців навчання Євгена в Польщі.

Героїзм без пафосу, але — з людським стражданням

Євген Суханов біля входу до університету в Познані
Євген Суханов біля входу до університету в Познані / фото Альбіна Трубенкова

Сучасна скульптура дозволяє показати не лише героїзм та силу, але й біль, лють, страждання звичайної людини. І це те, що займає думки 17-річного українця, майбутнього скульптора. Для курсової роботи він обрав ідею переосмислення радянської традиції: Євген робить ескіз сучасної інтерпретації відомої мозаїки у рідному Запоріжжі — в його задумі акцент не на пафосі, а на зусиллях, стражданні, місії. Мріє колись створити барельєф героям Революції Гідності.

Автопортрет Євгена Суханова, майстерня в Познані / фото Альбіна Трубенкова

Ще один першокурсник майстерні Короновського, Арсентій Самойлов, родом з Харкова, з родини скульптора. Сім’я студента пережила драматичні події: батьки хлопця на початку повномасштабного вторгнення росії опинились в окупації у Харківській області, а сам Арсентій залишався у Харкові, жив у коледжі.

Під час найбільших обстрілів ми, студенти харківського коледжу, переїхали у підвальне приміщення майстерні, обладнали там місце і жили півтора місяці,

Арсентій Самойлов // студент з України

Війна знищила всі юнацькі роботи Арсентія. Снаряд потрапив у заміський будинок Самойлових.

“Пощастило, що мама з молодшим братом пішла до сусідки, а батько курив на ґанку — повз нього пролетіли наші двері, поранило цеглою, від будинку нічого не лишилось, але всі живі”, — розповідає Арсентій.

Єдина вціліла робота юного скульптора стала експонатом художньої виставки у Познані, яка відбулась у червні 2023 року. Арсентій вдосконалив свою інсталяцію, додавши до неї шматки заліза з власного знищеного будинку — як нагадування про війну.

Робота Арсентія Самойлова, майстерня в Познані
Робота Арсентія Самойлова, майстерня в Познані / Альбіна Трубенкова

Хлопчина деякий час навчався в Німеччині і з подивом відзначив, що тамтешня школа скульптури не має академічної основи, на яку може спиратись митець, створюючи монументальні роботи. Натомість і в Польщі, і в Україні ця база існує, вона надає майстерності, впевненості:

“Так, академічна скульптура не є чимось творчим, але це основа, грамотність, яка дозволяє розвиватись професійно і вже з цими навичками формувати власне творче бачення». Арсентію близька польська школа викладання, він прагне працювати з каменем, новітніми матеріалами та формами, що дозволяють відтворити енергію людини. А поки навчається, бере участь у конкурсах скульптур”, — каже студент.

Щодо пам’ятників сучасним українським героям юнак впевнений — його покоління митців не буде творити так як 200 років тому. І в тому ж київському пам’ятнику Мацієвському він вбачає доволі цікавий сучасний підхід, нові технології. Цікаво, першокурсник, не погоджується з думкою свого вчителя, пана Короновського, що такий гіперреалізм є недоречним. Арсентій аргументує: у героїзації сучасний митець має використовувати інновації, а пам’ятники українським героям не мусять нагадувати класичні монументи, створені в різних країнах навіть п’ятдесят років тому. Потрібно не боятися використовувати компʼютерну графіку, проєкції.

Київський пам’ятник Олександру Мацієвському  це нове бачення, цим він і цікавий. Бо однаковий підхід — це просто, прогнозовано,

Арсентій // у розмові

Професор Короновський, який є автором одного з монументів героям великопольського повстання, ставиться до цього іронічно, але не заперечує право студента на іншу точку зору. Адже в Художньому університеті у Познані немає неправильних думок, є різні.

Руслана Гилетина / фото Альбіна Трубенкова

А от 18-річна Руслана Гилетина, як видно з її виразної міміки, не погоджується ані з Євгеном, ані з Арсентієм. Дівчина ще тільки планує вступити до університету у Познані. Зараз вона має статус біженки в Польщі, її рідний Енергодар все ще в окупації.

У 2023 році Руслана не пройшла за конкурсом, вона була 40-ю зі 153 абітурієнтів університету у Познані. Тендітна дівчина поки працює на будівництві муляром фасадів і готується до вступних іспитів цьогоріч. Ще Руслана захищатиме диплом у харківському художньому коледжі, вже за кілька місяців.

“В європейському просторі скульптури залишають глядачеві місце для роздумів, на противагу до пострадянського монументалізму. Мусимо поступово відмовлятися від соцреалізму. Сучасним українським скульптурам не вистачає оригінальності композиції, живості, динаміки, оцього європейського спонукання до рефлексій”, — вважає майбутня абітурієнтка.

Вона проти ідеалізації героїв. Переконана, що треба показувати їх не ідолами, а людьми, зі своїми рисами характеру, це має бути чесно.

В майбутньому Руслана мріє відкрити свою художню студію та займатись арттерапією хворих діток.

Між західною та східною традицією

Ігор Мікода
Ігор Мікода / фото Альбіна Трубенкова

Раніше у Польщі в художніх вишах на спеціалізації зі скульптури дуже рідко навчались українці. Але під час війни тільки університет в Познані прийняв кілька десятків наших студентів. Інтерес зростає, що сприяє більшій культурній інтеграції України та Польщі, появі нових ідей і спільних мистецьких проєктів.

До нашої дискусії долучається декан факультету скульптури Художнього університету у Познані, доктор наук Ігор Мікода, для якого українська культура є дуже близькою, адже частина родини пана Ігоря походить з України. Менше з тим, він визнає, що формат навчання на спеціалізації “скульптура” у Польщі дещо відрізняється від викладання як в Україні, так і на заході Європи, і в США.

“Польща є певним посередником з огляду на формат навчання і традиції. Ми є таким буфером між Сходом та Заходом у широкому розумінні підходів до навчання — між класичним академічним викладанням скульптури та авангардом”, — каже Ігор Мікода.

Класичне викладання притаманне Україні, а авангардні методи – Заходу. Проте університети у США, Італії, Іспанії починають повертатися до традиційного академічного стилю, авангард перестає бути їхнім провідним нарративом. І повернення до класичного академічного викладання є доброю ознакою у мистецтві, скульптурі, переконаний декан Мікода.

Водночас він переконаний, що не можна обмежувати навчання майбутніх скульпторів лише академічним форматом, бо це гальмує розвиток мистецької думки, творчості. Може тому цей мікс класики та авангарду так приваблює українських студентів у Польщі?

Тобто ті авангардні, гіперреалістичні приклади скульптур, які зараз зʼявляються в Україні, вже відходять у минуле на Заході. Чи це наше українське захоплення авангардом дозволить запропонувати суспільству новітню викристалізовану ідею памʼятників героям-сучасникам?

Чи буде переосмислена класична традиція, від неї віднімуть беззмістовний пафосний соцреалізм на користь класичного реалізму з увіковіченням героїв, звичайних людей, з їхніми болем та мужністю? Дискусій та експериментів не уникнути. Бо немає чогось цілком “неправильного” у сучасній мистецькій думці. Проте не все з нових підходів буде прищеплене і залишиться у спадок наступним поколінням.

Примітка. Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Садочки та школи: Рева розповів про компенсації та відбудову

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 15:30, 16 Лютого 2024
Мер Бахмута Олексій Рева / фото з відкритих джерел

На цьому тижні Олексій Рева, мер Бахмута, зустрівся з бахмутянами у місті у Кам’янському, що на Дніпропетровщині. Він розповів про перспективи видачі бахмутянам компенсацій за зруйноване житло та проєкти відбудови міста.

Редакція Бахмут IN.UA отримала ексклюзивне відео від бахмутянки, яка була на цій зустріч, та публікує повідомлення, які Олексій Рева доносив людям.

Компенсації бахмутянам за зруйноване житло

За словами мера, зараз говорити про компенсації бахмутянам дуже складно, оскільки Бахмут знаходиться на окупованій території, через що визначити ступінь руйнування неможливо. Є досвід Мелітополя, де цей процес проводили за допомогою супутників, але їх результати ще не відомі.

З космосу визначити ступінь руйнування. Ми готуємо такий пакет у Верховну Раду та Кабінет міністрів, щоб його поширили й на Бахмут, але це бажання ще не співпадає з нашими можливостями,

Олексій Рева // мер Бахмута

Перспективи відновлення Бахмута

Як зазначає Олексій Рева, наразі влада міста бачить, що закінчення війни та деокупації не відбудеться найближчим часом, а тому не чекає на них. Вона намагається “працювати на перспективу”. Наприклад, нещодавно Бахмутська міська військова адміністрація (МВА) закупила для комунальних підприємств п’ять автомобілів для вантажопасажирських перевезень. Їх будуть використовувати для того, щоб возити в населені пункти гуманітарну допомогу та спеціалістів для надання допомоги на місцях.

Бахмут / фото Генштаб ЗСУ

Незважаючи на це, МВА активно звертається до міжнародних та українських організацій гуманітарної та інших сфер, реалізуючи з ними різноманітні проєкти. Наприклад, наразі йде активна співпраця з Метінвестом, який безкоштовно створює проєкт мікрорайону “Ювілейний” на 17 600 чоловік. Його будуть виносити на громадське слухання в квітні.

І тут виникає питання: а що робити, якщо в мене там дім, там в мене гараж, там в мене ключі, там документи. Ці всі питання ми розглядаємо. Принаймні, обговоримо концепцію розбудови мікрорайону з повною інфраструктурою: три дитячих садочка, дві школи, університет, 25-метровий басейн, зона відпочинку за типом набережної,

Олексій Рева // мер Бахмута

Мер Бахмута також анонсував підписання меморандума з неназваною американскою компанією, яка безплатно розробить проєкт іншого мікрорайону та вулиці Маріупольська, розмінує територію та реалізує його. Все це також буде винесено на громадське слухання.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Всі зранку до ночі дерли ті стіни”: що таке проєкт КО-ХАТИ та чому він важливий для переселенців

Семаковська Тетяна 13:00, 16 Лютого 2024
Люди ремонтують житло для ВПО / фото Анастасія Куберт

Чому модульне житло для переселенців ризикує стати гетто та як можна цьому завадити? Редакція поспілкувалася з Анною Пашинською, співзасновницею ініціативи КО-ХАТИ, цей проєкт допомагає переселенцям власними руками створювати комфортний дім. Анна на чолі ГО разом з однодумцями змінює уявлення про житло для ВПО, яке не повинно нагадувати контейнерні коробки. Нещодавно КО-ХАТИ представили свій проєкт у Цюріху.

Житло — одна з базових умов існування для людини. Не даремно є вислів: “Мій дім — моя фортеця”, адже саме гідні умови проживання гарантують відчуття безпеки та впевненості у завтрішньому дні. Це те відчуття, яке часто не можуть отримати зараз переселенці. Люди, житло яких забрали росіяни, є одними з найвразливіших категорій населення.

Саме для того, щоб ВПО не втрачали почуття власної гідності та мали комфортні умови для життя, й працює проєкт КО-ХАТИ. Він не тільки надає житло для ВПО, але й залучає переселенців до роботи над обʼєктами, що допомагає людям адаптуватись та інтегруватися у нове середовище”

Модульне житло для переселенців: плюси та мінуси

Модульне житло для переселенців в Україні / фото ілюстративне

Вперше проблема житла для переселенців з’явилися ще в 2014 році. Тоді ще не була настільки розвинена допомога ВПО та й саме поняття “ВПО” було чимось новим навіть для тих людей, які отримали такий статус. Аби якось забезпечити житлом велику кількість населення — вирішили зводити модульне житло. Це невеликі контейнери з вікнами та дверима, зазвичай у такій кімнаті є 4 або 6 ліжок й стіл та стільці, а туалет та душ — спільні.

На думку Анни загалом модульне, навіть контейнерне житло має право на існування, адже тоді, коли людей потрібно швидко розселити та дати прихисток — це ідеальний варіант. Проте на довгострокову перспективу таке житло матиме негативні наслідки — бо райони із модульними контейнерами можуть поступово ставити своєрідним гетто. Особливо, коли в такому житлі люди проживають не місяць та не два, а роки. 

“Я вважаю, що доречно на сьогодні, наприклад, ставити такі модульні контейнери, які можуть пересуватися біля зруйнованого житла. Чому? Тому що людина може жити на своїй ділянці, біля своєї хати, її відновлювати. Крім того, по законодавству така оселя не забирає можливості отримати компенсацію на відновлення свого житла”, — пояснює співрозмовниця.

В Україні зараз немає відповідного законодавства, щоб елементарно сплачувати за електрику, якою люди користуються у модульному житлі. 

Частіше за все немає відповіді і стратегії, куди ці люди мають переселитися далі, тобто, як ми бачили ще після 2014 року, що люди так і прожили 8 років у цьому контейнері. З архітектурного погляду ці містечка досить швидко зношуються, тобто за цих 8 років — ці будинки виглядають дуже погано,

каже Анна // у коментарі

Тимчасове житло для ВПО перешкоджає їх інтеграції 

Де ви зазвичай бачите модульні поселення? Їх часто розміщують на окраїнах, а з погляду містопланування — таке житло не виконує всіх функцій. Воно віддалене від міста, від базової інфраструктури. Це впливає на інтеграцію переселенців, на пошук роботи, на дітей, які не мають доступу до навчання, дозвілля. Таким чином це житло потроху перетворюється в гетто: віддалений район, люди з вразливим минулим, нерідко бідність.

“Вразлива група людей не може постійно бути у такому ж колі, їй потрібен приклад іншого життя, щоб людина бачила, як можна влаштуватися на роботу, дитину в садочок віддати, піти до лікаря та елементарно допомогти іншому. Зараз ситуація з житлом для переселенців в Україні така, що потрібно наперед продумати всі нюанси. У нас не йде гра на швидкість, як розселити людей, а на довгострокове поселення, інтегроване, з доступом до роботи. Потрібно розуміти, що багато цих людей вже не мають куди повернутися й селити їх в контейнер — не вихід”, — каже Анна Доброва, архітекторка, співорганізаторка проєкту КО-ХАТИ.

Дім для переселенців у Франківську

Процес роботи у першій будівлі / фото Анастасія Куберт

Активістка згадує, що у перші дні повномасштабної війни Івано-Франківськ став не тільки транзитним пунктом, але й прихистком для тисячі жінок та дітей, які тікали від війни.

“У Франківську дійсно сотнями тисяч люди приїжджали на вокзал, тобто це був такий транзитний важливий пункт. Дуже багато українців тут залишились. Ми часто спілкуємося з ВПО, чуємо, що місто сподобалося, людей прийняли добре, а Івано-Франківськ дозволив їм досить швидко інтегрувалися. Хоча це не анулює факту, що люди сумують за домом. Будь-яка розмова в основному закінчується словами:  “Дякуємо, у вас тут добре, але дуже хочеться назад”, — згадує у розмові героїня.

З перших днів вторгнення команда MetaLab почала працювати над пошуком житла для переселенців. Дуже швидко запас квартир у місті вичерпався, багато людей безплатно віддавали своє житло, але бойові дії тривали й попит все ще був.

Команді MetaLab вдалось оперативно налагодити співпрацю з місцевою владою – шукали приміщення в гуртожитках або квартири в муніципальному житлі. Після того, як потрібне приміщення знаходили — його приводили до ладу, з роботами допомагали волонтери та інколи і самі ВПО, які тут мали оселитися.

Кімната у першій будівлі / фото Анастасія Куберт

Першою будівлею, у якій створили гідні умови для життя була 4-поверхівка на 175 людей.

“Ми пішли в магазин, купили шпателя, якісь базові інструменти й одразу почали ремонтувати, запостили про це пост, а потім до нас долучилась якась нереальна кількість волонтерів, багато з них самі були вимушені переселенці. Ці ремонтні робити мали  терапевтичну дію. Це ми вже потім зрозуміли. Ніхто не говорив, не бавився, всі зранку до ночі дерли ті стіни. Вивільняли свій стрес і травму. Поступово через тижні, ми вже починали потроху розповідати якісь історії один у одному. У нас були спільні обіди, які нас об’єднували між тими ремонтами”, — пригадує Анна.

За 6 тижнів спільної роботи 200 людей відремонтували цілу багатоповерхівку, оснастили її новою сантехнікою, провели електрику, закупили меблі, матраци, іграшки, вазони.

“Тобто зробили так, щоб щось живе та домашнє уже чекало людей, коли вони будуть заселятися. Так почався проєкт КО-ХАТИ, з цієї ідеї, що житло має бути інтегроване і гідне. І зроблене з любов’ю”, — пояснює співрозмовниця.

Зазначимо, що до повномасштабного вторгнення Анна та команда MetaLab займалися дослідженнями міст, організовували лекції, події, фестивалі, аби зробити міські простори доступнішими, зручнішими, залучити до процесів більше активних громадян, тощо. ГО MetaLab – частина інноваційного центру Промприлад у Франківську.

Це проєкт ревіталізованого старого заводу, зараз – одне із найпрогресивніших середовищ країни. Саме тут після повномасштабного вторгнення були засновані такі ініціативи як Save Ukraine Now, – фонд спрямовує підтримку військовим Прикарпаття та Центр підтримки бізнесу, робота якого спрямована на підтримку, консалтинг та нетворкінг для релокованого бізнесу.

Яким має бути житло для ВПО: здоровий мікс людей

Воркшоп з проєктування просторів з майбутніми мешканцями житла КО-ХАТИ, фото - Анастасія Куберт
Воркшоп з проєктування просторів з майбутніми мешканцями житла КО-ХАТИ / фото Анастасія Куберт

Допомога переселенцям в Україні діє в обидва боки, адже людина, яка буде мати комфортні умови для життя швидше зможе адаптуватися, піти на роботу та допомагати іншим. Анна вважає, що зараз настав час думати про довгострокові рішення при плануванні шелтерів.

“Дуже важливо розвивати орендний ринок житла, саме муніципального або від громадського сектора. Чому у нас виникла така житлова криза? Бо практично все житло в Україні — це приватна власність, яку неможливо адекватно регулювати.Нам потрібно формувати фонд соціального житла, кризового житла, доступного житла”, — пояснює героїня.

Говорячи про доступне житло Анна має на увазі — здоровий суспільний мікс, де є і вразливі категорії, молоді професіонали, інженери, медики, вчені, пенсіонери, самотні мами, багатодітні родини. Така різношерстість допомагає людям формуватися у соціумі, брати приклад з інших, взаємодіяти та виручати один одного. 

“Мені би дуже хотілося, щоб житло для переселенців було гідним, красивим. Треба робити все найкраще. Насправді це задачка із зірочкою. Тому що люди вже пережили багато і просто, щоб прийти в себе, пережити це все і відновитися, їх щось має лікувати від цього, вони не повинні по 9 разів переїжджати по коморах”, — коментує Анна.

Цю собачку звати Кукурудза, її команда знайшла на Херсонщині й дала дім / фото Катерина Муц

Зараз у проєкту “КО-ХАТИ” є реалізоване житло для ВПО в Івано-Франківській області, містах Тлумачі та Франківську, у Кам’янець-Подільському, що на Хмельниччині, а також навіть житло на Херсонщині для постраждалих від підриву ГЕС, над яким команда MetaLab працювала поза проєктом КО-ХАТИ. Загалом команда створила близько 1300 житлових місць для переселенців.

У найближчих планах пошук та ремонт житла для ВПО у Кам’янці-Подільському та Калуші. У цих громадах будуть орендувати ще кілька житлових будівель, ремонтувати їх, наповнювати, а потім адмініструвати: слідкувати за порядком та інтеграцією, сприяти їй. Якщо ви перебуваєте в цих громадах, як ВПО, радимо слідкувати за повідомленнями міських рад для відслідковування актуальної інформації щодо можливостей поселення

Анна каже, що у них був такий досвід, коли переселенців повністю забезпечували житлом та 3-разовим харчуванням, це роблять тоді, коли людина справді потребує цього. Та подібна підтримка надається третіми організаціями. Межі проєкту КО-ХАТИ – створення гідного житла для переселенців на тривалий період, розумні підходи до проєктування особистих та спільних просторів в таких будівлях, ремонтні роботи, забезпечення меблями та технікою, наповнення просторів базовими побутовими речима.

Анна Пашинська / фото Олександр Дем’янів

Все це – з думкою про те, що людям потрібне не просто ліжкомісце, а житло, інші люди довкола, робота, нові соціальні звʼязки. Поселенням, адмініструванням будівель надалі займаються люди на місцях, підрядники, або міська влада. 

Щодо роботи, то якщо особа може працювати, її стараються змотивувати, бо важливо, щоб допомога ВПО не перетворилася на ведмежу послугу.

24 січня в Цюриху відбулося відкриття виставки ETH with Ukraine — Exchanging Knowledge for a Sustainable and Resilient Future, у межах якої говорили про відбудову України. Тут представили й КО-ХАТИ, який має стати одним із ключів до гідного життя вимушених переселенців в Україні.

Ми працюємо над моделлю доступного та довгострокового житла для різних категорій населення, і, знову ж таки, як локальних, так і ВПО. Також ми йдемо до того, щоб розробити адекватну менеджерську і фінансову модель, тому що, на цей час, це житло є, фактично повністю збитковим,

пояснює // архітекторка

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Садочки та школи: Рева розповів про компенсації та відбудову

На цьому тижні Олексій Рева, мер Бахмута, зустрівся з бахмутянами у місті у Кам’янському, що на Дніпропетровщині. Він розповів про перспективи видачі бахмутянам компенсацій за […]

15:30, 16.02.2024 Скопіч Дмитро
проєкт КО-ХАТИ

“Всі зранку до ночі дерли ті стіни”: що таке проєкт КО-ХАТИ та чому він важливий для переселенців

Чому модульне житло для переселенців ризикує стати гетто та як можна цьому завадити? Редакція поспілкувалася з Анною Пашинською, співзасновницею ініціативи КО-ХАТИ, цей проєкт допомагає переселенцям […]

Укриття й меморіал село Гатне

На Київщині збудують протирадіаційне укриття за 10 млн: фото

У селі Гатне, що на Київщині планують побудувати сучасне протирадіаційне укриття разом з меморіальним комплексом. Про це повідомив Олександр Паламарчук, сільський голова на своїй сторінці […]

Відбудова Бахмута

Відбудова району Ювілейний: бахмутянам представлять концепцію

Мер Бахмута Олексій Рева та його заступник Олександр Марченко зустрілися з проєктантами офісу Метінвест-СМЦ. На зустрічі обговорювали співпрацю з післявоєнної відбудови міста Бахмут та Бахмутської […]

Скільки грошей українські колаборанти “пожертвували” на відбудову України

Українські зрадники Ворон та Сальдо, які перейшли на бік окупантів та потрапили під санкції “надали” до держбюджету 32 мільйони гривень. Також до цієї суми доклалися […]