“Мій робочий інструмент — міномет 120”: артилеристка, яка обороняє Донеччину розповіла про свою роботу

Семаковська Тетяна 16:45, 3 Листопада 2023
Ілюстрація Бахмут IN. UA

3 листопада в Україні відзначають свято ракетних військ та артилерії. Саме вогнева підтримка наземних військ є визначальною на полі бою. Хто такі артилеристи, та з чого складається їх рутина? Ми поспілкувалися з артилеристкою Олександрою, жінка родом з Київської області, раніше працювала у тату-салоні, але від початку повномасштабної війни мобілізувалась й зараз служить в ЗСУ.

Редакція Бахмут.IN.UA розпитала Олександру про її будні на фронті й дізналася, хто саме може стати артилеристом, а також чому наша героїня не хотіла б, щоб жінки були в армії.

Робота артилериста не має графіку

Один із різновидів 120 міномету / з відкритих джерел

Олександра не планувала пов’язувати своє життя з армією. У цивільному житті жінка працювала у тату-салоні. Сама героїня родом з Київщини, але перші дні війни зустріла в Умані. Жінка вирішила, що має бути корисною та захищати свою країну, пройшла шлях від розвідниці до артилеристки, зараз вона обіймає посаду головного сержанта взводу. 

Олександра / Інстаграм

У артилериста немає чіткого графіка роботи. Кожен день виглядає по-різному. Інколи буває, що прокидатися треба вночі, взагалі не спати, а буває по-іншому. Все залежить від поставленої перед тобою задачі. Робота постійно одна й та сама: ти отримуєш БК (ред. бойовий комплект) й вистрілюєш БК.

Олександра // про специфіку роботи артилериста

Вона додає, що її робочий інструмент — міномет 120,  дальність стрільби — 5 кілометрів.

Ми запитали у артилеристки, чи не стикалася вона із гендерними стереотипами у армії. Жінка запевняє, що таких випадків у її досвіді не було.

Втім, потрібно розуміти, каже героїня, що працювати з чоловіками нелегко, інколи можуть бути специфічні жарти чи підвищені тони, бо всі на емоціях та виснажені. Своїм побратимам-артилеристам українка бажає сили й наснаги все витримати

Олександра отримала травму, служачи у піхоті

Ізюм після деокупації / Сергій Ниженко для РС

Олександра додає, що вона не одразу потрапила у війська артилерії, спершу жінка служила розвідницею, разом з побратимами вона звільняла від росіян Харківську область, зокрема Ізюм. У складі піхоти жінка отримала травму, але не демобілізувалась, а перевелась у війська артилерії.

Прийшовши в армію, я розуміла, що маю бути корисна. Здогадувалась, що не буду робити таку важку роботу, як піхота, хоча й там я була. Якщо у нас люди не будуть розуміти, що кожен повинен щось робити, то ця війна буде дуже тяжкою.

наголошує військовслужбовиця // про хід війни

Серед основних складнощів у своїй роботі, героїня вбачає недостатню кількість БК, часом доводилося працювати на трофейній техніці росіян, яка не була сучасною, згадує Олександра. 

А от бути артилеристом може кожен, хто має сильне бажання вчитися й бути корисним у армії, каже співрозмовниця.

Раніше, я навіть уявлення не мала, як виглядають міномети, а мої хлопці напевно уявити не могли, що вони служитимуть з дівчиною в артилерії, яка ще буде їх командиром. Життя так складається, що ніколи не вгадаєш, де будеш.

каже артилеристка // про свою роботу

Жінки в армії

Олександра на Донеччині / Інстаграм

В українській армії служить понад 40 тисяч жінок, але попри це, вона ще не до кінця адаптована під потреби жіночого тіла. Наприклад, тільки нещодавно у Міноборони презентували жіночу форму. Олександра розповідає, що жінкам в українській армії часто допомагають благодійні фонди чи організації, зокрема Землячки.

Примітка. Земляки — благодійний проєкт створений Ксенією Драганюк та Андрім Колесником. 3 1-го  березня 2022 року 2З землячки.Ukrainian Front” – майданчик для підтримки та забезпечення захисниць на фронті.

“У мене немає таких проблем, що немає часу на себе на службі. Якось я сиділа зі своїм командиром у бліндажі й фарбувала брови. Бо чому й ні? У мене є кишенька, де зберігається туш для вій, блиск для губ й олівець для брів. Тобі, як жінці, хочеться зробити собі якісь маленькі радощі, навіть якщо це просто пофарбувати брови.

каже героїня // Олександра

Водночас героїня каже, вона не хотіла б, щоб українські жінки служили в армії, бо хочеться їх зберегти. Однак, якщо людина має щире бажання вступити у ЗСУ та захищати дім, то їй нічого не завадить, каже Олександра.

Щоб підтримати роботу військовослужбовиці та її побратимів можна задонатити на банку: https://send.monobank.ua/jar/83mzrWdWDz. Ця банка є постійною, за зібрані кошти військові частково покривають витрати на ремонт автівок, а також на підготовку до зими.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Бахмут — це не тільки шампанське і троянди”: бахмутянка розповіла про унікальне алебастрове ремесло

Семаковська Тетяна 16:25, 4 Липня 2025
Олена Голубцова / фото Facebook

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

Декор з алебастру на бахмутському краєзнавчому музеї / фото Бахмутське управління культури

Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Таємниці Будьонівки: як 15-річний бахмутянин розкриває історію рідного міста

Валентина Твердохліб 11:00, 30 Червня 2025

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

будьонівка
Будьонівка на плані початку ХХ століття / мапа надана Мирославом Коцьком
будьонівка
Назва “Бровар” на плані 1911 року / мапа надана Мирославом Коцьком

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

мирослав коцько
Юний дослідник історії Бахмута Мирослав Коцько / фото надане Мирославом Коцьком

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Аліса Чумак дружина військовополоненого

“Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця

Бахмутянка Аліса — дружина військовополоненого нацгвардійця Дениса Чумака, який вже майже два роки знаходиться на території росії. Чоловік служив кінологом та був на Азовсталі, звідки […]

Віталій Шишкін, захисник Бахмута

Врятувався від російської ракети та вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута

Військовий Віталій Шишкін родом з міста Бахмута, але перші години повномасштабного вторгнення чоловік зустрів неподалік від Маріуполя, село Гранітне. Обстріли тут почалися раніше, 20 лютого […]

Часів Яр

Депутат з Часів Яру розповів про роботу бойовим медиком в Бахмутській ТРО

Бойовий медик з Бахмутського ТРО на позивний “Зубна фея” раніше працював стоматологом у Часів Ярі, мав приватний кабінет. Крім того, чоловік був чинним депутатом міськради, […]