Коли ми думаємо про роботу рятувальників, то уявляємо собі як гасять пожежі, витягують непритомних людей з завалів, і це справді є. Та часто ми забуваємо, що успіх рятувальної операції залежить від часу, за який прийшла допомога. І від того наскільки швидко диспетчерка зможе прийняти заявку і скерувати бригаду залежить життя. Бахмутянка Анна вийшла на роботу в ДСНС після декрету на початку 2023 року. Героїня пригадує, що на «101» дзвонили навіть тоді, коли чули повітряну тривогу. Потім пішла хвиля пожеж, з’явились перші жертви, місто горіло, і рятувальники стали перед вибором між життям команди і порятунком будівель. Попри постійний стрес вона продовжує працювати.
Останній важкий виклик — обстріл в Костянтинівці, Анна пригадує як о 14.10 почала допомагати приймати дзвінки у диспетчерській, тоді на місці прильоту загинуло багато людей. Детальніше про роботу жінки, про те, чого вона найбільше боїться і чому найбільше радіє — читайте в матеріалі «Бахмут.IN.UA».
У дитинстві Анна не мріяла стати диспетчеркою ДСНС
Наша героїня Анна працює у ДСНС з 2011 року, дівчина почала свою кар’єру у 23 роки, повна назва її посади звучить так: диспетчер оперативно-диспетчерського відділення Бахмутського району ГУ ДСНС у Донецькій області.
Такої мрії, як працювати у ДСНС — у мене не було з дитинства, рішення прийшло вже в усвідомленому віці. Так склалися обставини, виникло бажання, і я пішла працювати. Ні разу в житті я не пошкодувала, що обрала саме таку професію.
Анна // диспетчер оперативно-диспетчерського відділення Бахмутського району ГУ ДСНС у Донецькій області
Попри те, що жінок в службі не так багато, диспетчерка каже, що за роки роботи жодного разу не стикалися з дискримінацією, а свій перший прихід на службу навпаки згадує з теплотою. Каже, що тоді в 2011 році, колеги-чоловіки все пояснювали й ставилися до жінок на рівні. Диспетчерами у відділі Анни працюють жінки, а на виклики виїжджають чоловіки.
На тобі, як на диспетчерці лежить велика відповідальність. Коли тобі дзвонить людина в паніці, ти маєш швидко її заспокоїти, виконувати свою роботу чітко, щоб допомога прийшла вчасно. Бо від того, як швидко ти зреагуєш — залежить чи встигне підрозділ виїхати на місце. На початку роботи був страх, але потім, коли день за днем ти зіштовхуєшся із цим — звикаєш, страх йде.
Анна // диспетчерка ДСНС
Були виклики, на які диспетчери вже не могли відправити рятувальників
В квітні 2023 року, після першого місяця повномасштабної війни Анна повернулася на роботу з декрету. Жінка згадує, тоді багато людей було в паніці, в диспетчерську дзвонили навіть тоді, коли лунала сирена, бо не знали як поводитися. Потім, коли почалися перші прильоти — виклики вже були інші, рятувальники виїздили на пожежі після прильотів, розбирали завали.
Рятувальники з підрозділу Анни працювали у Бахмуті, як й вона сама, далі, коли знаходитися тут вже стало дуже небезпечно — ДСНС вивели до Часів Яру, але й там через постійні російські обстріли підрозділу було небезпечно знаходитися. Бахмутський підрозділ перевели знову, зараз Анна приймає виклики із Сіверська та Часів Яру, в останній рятувальники ще періодично привозять воду.
Рятувальники розвозять воду мешканцям прифронтових районів. Фото: Головне управління ДСНС України у Донецькій області
На початку лютого 2023 року з Бахмута виводилися наші підрозділи, хлопці більше не могли там залишатися. Звісно, були такі виклики, коли я розуміла, що відправляти туди людей — вже неможливо, бо вони можуть або не доїхати, або не повернутися. На кону стоїть життя працівників, відправляти туди людей було вже неможливо. Але рятувальники виїжджали на евакуацію людей з Бахмута навіть в лютому на броньованій машині «Фенікс».
Анна // диспетчерка ДСНС
Співрозмовниця також каже, що один з останніх викликів був у Часів Ярі, де загорівся будинок, й в житлі був заблокований чоловік, його врятували. А другий — це приліт по ринку в Костянтинівці 6 вересня, тоді було понад 40 поранених, й 16 загиблих. Приліт прийшовся на середину дня. Анна пам’ятає, що тоді на годиннику було приблизно 14:04, Анна допомагала приймати виклики від людей про приліт та відправляла на місце події рятувальників.
Рятувальники гасять пожежу в Костянтинівці. Фото: Головне управління ДСНС України у Донецькій області
Це важка була ситуація, напевно найрезонансніший приліт по Костянтинівці.
Анна // диспетчерка ДСНС
Що найважче та найприємніше у роботі диспетчера ДСНС?
Робота у ДСНС не обходиться без стресу, каже співрозмовниця. Часто люди панікують, плачуть, й диспетчер повинен допомогти людині опанувати емоції. Для самих працівників ДСНС часто проводять тренінги психологи, щоб люди могли надалі повноцінно працювати.
Психологиня проводить тренінг для рятувальників. Фото: Головне управління ДСНС України у Донецькій області
Заняття для рятувальників на свіжому повітрі. Фото: Головне управління ДСНС України у Донецькій області
Ми запитали Анну, що з її досвіду є найважчим у роботі диспетчерки ДСНС, за словами героїні — це новини про загибель людей.
А от найприємніші спогади, каже Анна, вона може розділити до повномасштабного вторгнення й після.
Якщо говорити за період до (ред. до повномасштабної війни), то — це коли пожежа ліквідована, ніхто не постраждав. Коли мені кажуть: “Все ми закінчили свою роботу, все добре”, то можна видихати, бо ми допомогли. Це надихає й надає сил у нашій роботі, бо ми розуміємо, що ми врятували людину. Після повномасштабного вторгнення найприємнішим у моїй роботі став той момент, коли хлопці виходять на зв’язок. На той час, коли наші ДСНС працювали у Бахмуті спілкуватися телефоном вже було неможливо, єдиний спосіб — радіостанція.
Анна // диспетчерка ДСНС
Анна додає, що в ту мить, коли рятувальники з Бахмута звітували, що вони ліквідували пожежу й повернулися цілими та неушкодженими на станцію — й був найприємнішим.
Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з цим в Україні реалізують програми підтримки ВПО, за якими люди можуть отримати компенсації та сертифікати на придбання власного житла. Також серед переселенців є і ті, хто купують власне житло у нових громадах за іпотечними програмами чи за власні заощадження.
Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з трьома переселенками — Маргаритою, Ганною та Євдокією, які придбали власне житло. Їхній досвід і поради і для ВПО в нашому матеріалі.
З Маріуполя — у Львівську область
Маргарита Березовська — переселенка з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком мали сімейний бізнес — вирощували багаторічники, надавали послуги з ландшафтного і садового дизайну.
У березні 2022 року родина виїхала з Маріуполя. Евакуюватися вирішили на Львівщину.
“З Маріуполя ми змогли евакуюватися 18 березня 2022 року. Майже одразу ми поїхали на захід України, у Львів. Тут, на нашу думку, тоді було найбільш безпечно, а ще нас запросили друзі і пообіцяли подбати про житло та роботу. Якраз житло тоді було дуже важливим для нас, оскільки наша родина складала шестеро людей, з яких двоє — моя мама та мама чоловіка — доволі вікові та не дуже здорові жінки. В ніч на 21 березня ми дісталися Львова, де нас зустрів наш давній товариш. Він облаштував нам місця для сну, де ми заснули чи не вперше з 24 лютого в тиші та спокої”, — розповідає жінка.
Маргарита Березовська / фото надане героїнею
Після адаптації на новому місці, родина почала моніторити ринок житла на продаж. Оселю планували купити у Львівській області, яка їх прихистила. Жінка розповідає, що на допомогу держави вони з чоловіком не розраховували, оскільки механізм отримання компенсацій за житло на ТОТ ще не працює.
“Ми бачили, в якому стані перебувало наше багатостраждальне місто після того, як його захопила росія. Тому особливих надій на те, що наші квартири та будинки нас дочекаються ми не мали. Чи страшно було купувати житло? Ні. Страшно тільки не дожити до перемоги.
Допомоги від держави ми не отримали ніякої. Не тому, що нам відмовили. Можливо, тому що ми не зверталися до відповідних органів по таку допомогу. По-перше, якщо твоє житло на окупованих територіях, то майже неможливо довести ступінь його пошкодження. Принаймні так було, коли я цікавилася цим питанням. Збирати довідки я не хотіла, оскільки мені вистачило того, що я відновлювала деякі особисті документи. Тому в питаннях грошей на житло ми на державу не розраховували”, — каже Маргарита Березовська.
Зараз родина винаймає житло у Львові. Тут вони продовжують жити, поки роблять ремонт у своєму власному будинку, придбаному в гірському селищі. Жінка розповідає, що обрали цю місцину за спокій і красиві краєвиди.
Річка в селищі, де проживає родина / фото надане героїнею
Адаптація на новому місці в родині переселенців ще триває. Маргарита Березовська каже, що в цьому їй допомагає фіксація на чомусь хорошому і пошук нових хобі.
“У будиночку, який ми придбали, неквапливо точиться ремонт. Бо періодично бракує то часу, то грошей. Адаптація відбувається поступово, у всіх по-різному. Дітям складніше, бо дочка обожнює Маріуполь і ніде більше не хоче жити, вона невимовно сумує за морем. Ми з чоловіком дуже багато працюємо, тому на сум залишається мало сил і часу. Допомагає “не поїхати дахом” — мріяти про що завгодно, але про красиве. Також допомагають фізичні навантаження, прогулянки горами або лісом. Особисто мені допомогли зусилля по відновленню власної бібліотеки. Я все життя дуже багато читала саме паперові книги, а бібліотеки в мене не залишилося. Тому я почала шукати улюблені книжки на вторинному ринку, і це дуже захопило мене і дає приємні емоції”, — розповідає жінка.
Родинам, які теж втратили житло і вимушено переселилися, Маргарита Березовська радить шукати можливості для купівлі власної оселі. Особливо, якщо ті знайшли громаду, де їх влаштовує життя і умови.
“Я впевнена, що якщо людині подобається те місце, де вона вимушено опинилася, якщо місцеві не дратують таку людину своїм способом життя чи традиціями, якщо підходить клімат — треба не чекати, поки закінчиться активна фаза війни, її місто звільнять і будь-що подібне. Якщо допускаєш думку змінити місце проживання, то шукай можливість. Тих можливостей набагато менше, ніж хочеться, але вони точно є. Знаєте, як кажуть? Якщо не можеш досягти омріяного, запевни себе, що мріяв про досягнуте”, — радить Маргарита Березовська.
З Харкова — у Львівську область
Ганна Карпенко — переселенка з Харкова. 12 років вона працювала бухгалтеркою, а перед повномасштабним вторгненням влаштувалась в українську IT-компанію. Там вона працює і сьогодні тестувальницею бухгалтерської програми.
З Харкова родина Карпенко евакуювалась 8 березня. Виїздили з міста трьома поколіннями — пані Ганна зі своїм чоловіком, батьками і дітьми. Також з собою забрали домашніх улюбленців — троє собак і четверо котів.
Ганна Карпенко зі своїми домашніми улюбленцями / фото надане героїнею
Спочатку родина облаштувалась у Рівному, де їх зустріли родичі. А потім перебралися до Львова. При цьому рідні Ганни Карпенко не полишали мрій повернутися до рідного Харкова. Однак спроби повернення додому були невдалими.
“У Рівному ми змінили не одну квартиру, а потім наші друзі запропонували свою квартиру у Львові в новобудові. Квартира була без ремонту, в якому стані будівельники її здали, так ми і заселилися. Варіантів більше не було, бо в нас багато тварин і знайти житло з ними дуже важко. Так ми з чоловіком і тваринами прожили майже три роки в однокімнатній квартирі, зробили простенький ремонт і привели її в житловий стан. Звісно кожен рік ми марили поверненням до Харкова, але поки там тривають обстріли, то жити там страшно. У мене навіть батьки і діти поверталися в різний час у Харків, але, на жаль, не змогли там жити. Ці повернення були разів три”, — розповідає жінка.
Ганна Карпенко зі своїм чоловіком / фото надане героїнею
Зрозумівши, що повертатись у Харків поки неможливо, велика родина вирішила придбати власне житло в селі Велика Озимина на Львівщині. Для купівлі оселі зібрали всі наявні заощадження.
“Ми дійшли висновку, що треба купувати будинок, бо весь час жити надією і очікуванням, що припиниться війна і що ми повернемось, просто неможливо. Це психологічно дуже важко. Тому ми вирішили, що треба сприймати дійсність, яка вона є, і в нас з’явилась думка, що треба купувати будинок. На нього скинулась грошима вся родина — наші з чоловіком заощадження, заощадження мами, якась спадщина від її померлого чоловіка, діти теж вклалися. І так ми придбали будинок у селі в Самбірському районі. Ми шукали житло не тільки у Львівській області, а й в інших регіонах на заході країни. Але фізично дуже важко їздити в інші області і шукати будинки. Також був варіант у Німеччину поїхати, але ми не можемо покинути тварин. Наш свідомий вибір — жити в Україні”, — розповідає Ганна Карпенко.
Наразі родина звикає жити в селі. Це для них незвичний досвід, однак вони прилаштовуються до нових умов. Поки найбільші виклики, які переживає родина — побутові.
“Наразі важко даються побутові речі. Наприклад, у колодязі забруднена вода і треба її чистити. А ми всі гроші вклали, тому такі проблеми будемо вирішувати не відзразу, а коли будуть на це сили і час. Ззовні будинок непоганий, але там виявилася і пліснява, і проблема з водою, і каналізацію треба робити. Також важко те, що це дуже маленьке село, і тут тільки один магазин, де можна тільки за готівку купляти. І виходить, що нам треба їхати кудись, наприклад, у Дрогобич, щоб зняти гроші. У нас є машина, звісно, вона це допомагає. Нам просто треба звикнути до того, що треба робити закупи на тиждень, щоб потім не виїжджати, але все одно у нас так не виходить. Тому їздимо до найближчого села, де більше магазинів і можна розплатитися карткою. Але до всього звикаємо, все поступово”, — каже Ганна Карпенко.
Будинок, який придбала родина Карпенко / фото надане героїнею
Переселенцям, які хочуть придбати житло, Ганна Карпенко радить відкинути страхи і налагоджувати своє життя тут і зараз. А підходити до вибору оселі треба зважено.
“Думаю, що не треба боятися купувати своє житло. Але треба багато чого врахувати перед тим, як переїжджати. Особисто ми шукали цей будинок рік, але й досі проходимо етап пристосування. Можу порадити обирати житло, щоб воно було не дуже далеко від більших населених пунктів. Якщо у вас є авто, прорахуйте відстань до найближчого міста, якщо немає — шукайте, щоб близько громадський транспорт. Головне — врахуйте всі фактори для вашого комфорту”, — радить Ганна Карпенко.
Житло в іпотеку
Пані Євдокія — переселенка з Маріуполя. Останні 10 років до повномасштабної війни вона працювала економісткою в Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Разом з родиною жінка евакуювалась наприкінці березня 2022 року.
Перший рік після евакуації родина мешкала на Вінничині. Однак потім переїхали до Львівщини, де пані Євдокії запропонували на роботу. Компанія, в яку влаштувалась жінка, допомогла родині з житлом. Їм вдалось придбати квартиру в іпотеку в селі Добротвір.
Пані Євдокія з Маріуполя / фото надане героїнею
“У червні 2023 року ми переїхали у Львівську область. Я працювала, відкладала гроші і зібрала невеличку суму. Стала замислюватися над тим, що потрібно купувати житло, бо від держави ми, напевно, так і не дочекаємось ніякої компенсації. І компанія, в якій я працюю, пішла мені на зустріч і дозволила оформити іпотеку на придбання нерухомості. Тобто я придбала квартиру, уклала з ними договір іпотеки і зараз її сплачую. Звісно, придбала житло я не там, де хотіла. Це маленьке село з населенням 5 тисяч осіб. Але ціни у Львові такі, що треба було б виплачувати іпотеку десь 20 років, що вже перевалить за мій пенсійний вік. Тому я не ризикнула. Вважаю, що краще мати щось своє, хоч і не там, де хотів”, — каже пані Євдокія.
Наразі родина проходить адаптацію на новому місці. Жінка каже, що найскладніше родині дається звикнути до нових традицій і світогляду.
“Я дуже вдячна Вінниці, що навчила мене чисто говорити українською мовою. Мене дуже підтримували люди, хоч я на початку говорила з акцентом і ламаними словами. Зараз я вже вільно спілкуюсь українською. Але є деякі різниці у традиціях і світогляді. Наприклад, великі релігійні свята тут святкують тижнями, і не можна нічого робити по дому. Ми ж звикли, що, наприклад, свято Різдва відзначили і можна далі працювати. Дехто робить зауваження, але я відповідаю, що ми звикли так жити, і до нас ставляться з розумінням”, — каже жінка.
Переселенцям жінка радить не боятися ризикувати. Адже вкласти гроші у своє житло — це дуже вигідна інвестиція.
“Я можу говорити лише за свій досвід. Я жила в орендованому житлі, але завжди мріяла про власне. У Вінниці я платила 9 тисяч за оренду, а у Львівській області — 7 тисяч. Зараз же мій щомісячний платіж за іпотеку складає 15 тисяч. Так, я переплачую. Але ж ці кошти я вкладаю у своє житло. Тому я б порадила людям не боятися ризикувати. Звісно, в кожного свій вибір, тому потрібно зважувати всі ризики”, — каже пані Євдокія.
Жінки демонструють свої роботи після майстер-класу / фото надала громадська організація SMARTA
Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.
Велика Новосілка у сірій зоні
Лариса Боєнко – зВеликої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:
“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.
Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби.
Як виникла ідея проєкту
Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF).
Ляльки, які власноруч зробили майстрині / фото надала громадська організація SMARTA
В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.
“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.
Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття.
Відновити контроль над життям
“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.
Робота кипить / фото надала громадська організація SMARTA
А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.
Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін”вмотивувала Ларису змінити власне життя:
“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.
Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.
“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.
Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з […]
Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в […]
Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді […]
15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз […]
Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. […]