Коли ми думаємо про роботу рятувальників, то уявляємо собі як гасять пожежі, витягують непритомних людей з завалів, і це справді є. Та часто ми забуваємо, що успіх рятувальної операції залежить від часу, за який прийшла допомога. І від того наскільки швидко диспетчерка зможе прийняти заявку і скерувати бригаду залежить життя. Бахмутянка Анна вийшла на роботу в ДСНС після декрету на початку 2023 року. Героїня пригадує, що на «101» дзвонили навіть тоді, коли чули повітряну тривогу. Потім пішла хвиля пожеж, з’явились перші жертви, місто горіло, і рятувальники стали перед вибором між життям команди і порятунком будівель. Попри постійний стрес вона продовжує працювати.

---

Останній важкий виклик — обстріл в Костянтинівці, Анна пригадує як о 14.10 почала допомагати приймати дзвінки у диспетчерській, тоді на місці прильоту загинуло багато людей. Детальніше про роботу жінки, про те, чого вона найбільше боїться і чому найбільше радіє — читайте в матеріалі «Бахмут.IN.UA». 

У дитинстві Анна не мріяла стати диспетчеркою ДСНС

Наша героїня Анна працює у ДСНС з 2011 року, дівчина почала свою кар’єру у 23 роки, повна назва її посади звучить так: диспетчер оперативно-диспетчерського відділення Бахмутського району ГУ ДСНС у Донецькій області. 

Попри те, що жінок в службі не так багато, диспетчерка каже, що за роки роботи жодного разу не стикалися з дискримінацією, а свій перший прихід на службу навпаки згадує з теплотою. Каже, що тоді в 2011 році, колеги-чоловіки все пояснювали й ставилися до жінок на рівні. Диспетчерами у відділі Анни працюють жінки, а на виклики виїжджають чоловіки.

Були виклики, на які диспетчери вже не могли відправити рятувальників

В квітні 2023 року, після першого місяця повномасштабної війни Анна повернулася на роботу з декрету. Жінка згадує, тоді багато людей було в паніці, в диспетчерську дзвонили навіть тоді, коли лунала сирена, бо не знали як поводитися. Потім, коли почалися перші прильоти — виклики вже були інші, рятувальники виїздили на пожежі після прильотів, розбирали завали.

Рятувальники з підрозділу Анни працювали у Бахмуті, як й вона сама, далі, коли знаходитися тут вже стало дуже небезпечно — ДСНС вивели до Часів Яру, але й там через постійні російські обстріли підрозділу було небезпечно знаходитися. Бахмутський підрозділ перевели знову, зараз Анна приймає виклики із Сіверська та Часів Яру, в останній рятувальники ще періодично привозять воду.

Співрозмовниця також каже, що один з останніх викликів був у Часів Ярі, де загорівся будинок, й в житлі був заблокований чоловік, його врятували. А другий — це приліт по ринку в Костянтинівці 6 вересня, тоді було понад 40 поранених, й 16 загиблих. Приліт прийшовся на середину дня. Анна пам’ятає, що тоді на годиннику було приблизно 14:04, Анна допомагала приймати виклики від людей про приліт та відправляла на місце події рятувальників.

Що найважче та найприємніше у роботі диспетчера ДСНС?

Робота у ДСНС не обходиться без стресу, каже співрозмовниця. Часто люди панікують, плачуть, й диспетчер повинен допомогти людині опанувати емоції. Для самих працівників ДСНС часто проводять тренінги психологи, щоб люди могли надалі повноцінно працювати.

Ми запитали Анну, що з її досвіду є найважчим у роботі диспетчерки ДСНС, за словами героїні — це новини про загибель людей.

А от найприємніші спогади, каже Анна, вона може розділити до повномасштабного вторгнення й після. 

Анна додає, що в ту мить, коли рятувальники з Бахмута звітували, що вони ліквідували пожежу й повернулися цілими та неушкодженими на станцію — й був найприємнішим.

Читайте також: Як розміновують деокупований Святогірськ та де брати ресурси на розмінування України?

Фото: «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Як військові сприймають мобілізацію? Як ставляться до зросійщення? Що думають про відповідальність кожного українця в цій війні?

“Характер” – медіа, що працює з усіма аспектами військового досвіду, розповідає, що думають військові про мобілізацію, спілкування російською, відповідальність й очікування від цивільних.

Про мобілізацію

Мобілізація для військових – безпосередня реальність, пов’язана з обов’язком і відповідальністю перед державою. Тоді як для багатьох цивільних ця тема табуйована. 

“Є наша історія з людьми, які бояться війська і не готуються психологічно, фізично, тактично. Шукають собі ворога у вигляді ТЦК, корупції, Зеленського. Шукають виправдання себе.  Я називаю це кволістю душі. Коли ти шукаєш собі виправдання, шукаєш ворога чи причину, чому ти кращий за інших і чому у війську не маєш бути“, – говорить Христина Кудрява, майор, офіцерка Національної гвардії України. 

“Ми йшли на війну, щоб наші знайомі не відчули, що таке війна. А потім офігіли від того, що вони її дійсно не відчули“, – каже Катерина “ООН” Галушка. 

“У деяких людей в голові відбулась якась дурня – типу, військові хай воюють. А військові – це хто? Це колишні цивільні. Хтось в 2014 році прийшов на війну, хтось в 2022. Чим ці люди більш військові, ніж ви військові?”, – вважає Валерія “Нава” Суботіна.

Про зросійщення

“Зараз багато людей, які раніше перейшли на українську, знову повернулися до російської. Тому що моди і хайпу недостатньо. Потрібно, щоб ти всередині зрозумів, чого ти зросійщений. 

Якщо твоя мама з тобою говорила російською мовою, це не значить, що ця мова тобі рідна. Тому що до твоєї прабабусі прийшли кацапи і розкуркулили її. І сказали, що ти, якщо не будеш “разгаваривать по-русски”, нічого в цьому житті не досягнеш. Або потрапиш в заслання. І людина, яка живе в страху, що її можуть вбити або ж навіть гірше – зробити боляче її близьким, буде виховувати наступне покоління так, щоб їм було трошки легше“, – пояснює Христина Кудрява.

Про відповідальність

“Я не розумів, чому я у своєму молодому віці повинен жертвувати найкращими роками, а інші ні? У мене була претензія до інших людей: чому вони не пішли на фронт добровольцями, як це зробив я? Мені не було навіть з ким поділитися цими думками. Вдома я міг спілкуватися з мамою, з батьком, але мені здавалося, що ніхто мене не розуміє”, – говорить Ігор Шолтис, ветеран АТО, учасник Революції Гідності, військовослужбовець підрозділу “Нахтіґаль”.

“Я не звертаю увагу на дрібниці. Є люди, які кажуть, що треба йти кричати “ааа, вони крадуть” під Верховну Раду. Але це нічого дасть. Ти бачиш проблему і маєш шукати шляхи її ефективного вирішення, спосіб покращити ситуацію. Без “а я не можу, а я не вплину””, – переконаний Віктор “Лелека” Лахно, військовослужбовець ЗСУ, колишній військовополонений.  

“Люди почали забувати. Хтось виїхав, бо вважає, що це більше не його/її обов’язок. Але дуже боляче спостерігати за тими молодими хлопцями і дівчатами, які не прожили життя. Хтось загинув, хтось втратив здоров’я, хтось отримав інвалідність на все життя. І цього здоров’я не повернеш. Не може бути так, що військові максимально “завантажені” у війну, а цивільні мають можливість від неї відгородитися. Так не може бути. Всі мають бути дотичні до армії“, – говорить Оксана, бойова медикиня Центру спеціального призначення НГУ “Омега”, з позивним “Оксі”.

І додає, що для допомоги фронту необов’язково йти в армію. Кожен може робити свою справу і мати якийсь маленький дотик до війни.

Читайте також:

• Війська рф сформували виступ у бік міста Торецьк: карта станом на 3 жовтня
• Військовий розповів, які населені пункти можуть бути наступними цілями росіян після Вугледара
• У двох громадах Донеччини посилили комендантську годину: перелік сіл та міст

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянин Вадим Глущенко виїхав з рідного міста 10 років тому. Спочатку він жив за кордоном, але все ж таки вирішив повернутися до України. Тут він відкрив власну справу з виготовлення сумок, рюкзаків і шоперів.

Історію бахмутянина Вадима Глущенка розповідає Бахмут IN.UA у своєму відеорепортажі.

Відкриття власної справи

Для Вадима Глущенка війна почалась у 2014 році. Бахмутянин покинув рідне місто понад 10 років тому. Евакуювався з сім’єю спершу в Чорногорію, де прожив чотири роки та встиг запустити свою справу: родина займалася клінінгом, чисткою поверхонь та трансфером товарів.

Згодом чоловік повернувся в Україну і почав працювати тут. Сьогодні він засновник Urban Wind у Хмельницькому. Разом з сім’єю Вадим закупив кілька швейних машинок та іншого обладнання і почав виготовляти сумки, рюкзаки, шопери. Частково витрати на обладнання покрив грант.

У планах і надалі розвивати потужності та вийти на європейський ринок.

У рідний Бахмут Вадим мріяв повернутися завжди. Ще до повномасштабного вторгнення були думки розвинути виробництво та повернутись у місто. Проте з’являлось чимало викликів: приміщення для виробництва, персонал, який потрібно навчати, житло та й повномасштабна війна, яка унеможливила остаточне повернення.

Детальніше історію підприємця з Бахмута дізнавайтеся в нашому репортажі за посиланням.

Примітка. Серед тих, хто перегляне відео та залишить коментар від 5 слів, ми з Urban Wind розіграємо розкладну сумку-шопер з написом “Заспокой своє серце”. Очікуйте на результати наступної п’ятниці.

Читайте також:

• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!