12-річний Мирослав — учень Бахмутської школи, зараз хлопчик, як і багато дітей навчається онлайн. Від початку повномасштабного вторгнення юнак зацікавився історією свого міста і тепер долучає до цього заняття однокласників. Ми дізналися у юного історика, як він працює над темами, за що любить Бахмут, а також поговорили з мамою хлопчика про його вподобання — про все це читайте в матеріалі.

Замість комп’ютерних ігор — історія

Мирослав. Фото: Особистий архів героїні

Пані Юля, мама Мирослава, розповіла нам про те, як син почав захоплюватися історією. За її словами, син цікавиться історією старовинного Бахмута, інформацію хлопчик шукає в мережі, робить пізнавальні короткі відео, які презентує своїм однокласникам. Окрім цього, Мирослав також інколи малює старовинні будівлі, щоб відтворити історичні портрети міста.

Мама Мирослава розповідає, що чималу роль в захопленні сина зіграла пані Марина, це класна керівниця хлопчика. Педагогиня заохочує дітей до творчості та самовираження. Нагадаємо, що ми розповідали історію пані Марини. 

«Наша вчителька  заохочує пізнавати, любити і цінувати  свою країну,  свій край, дізнаватись якомога більше про своє коріння. В сучасних реаліях це важливо, як ніколи, бо наші діти – це майбутнє нації», — каже пані Юля.

Мама Мирослава зазначає, що син сам шукає тему, потім інформацію та готує відео.

«Я вважаю, що це чудово, бо це таке заняття, можна сказати доросле. Це такі речі, які розвивають любов до України. Для мене це гордість, що дитина цікавиться такими матеріалами, історією міста. Ми звідкись походимо, маємо коріння. Це місто в якому ми живемо, воно має культуру, походження. Ось це бажання — знати як було раніше, і як це переплітається дуже важливо. Це класна ідея, я рада, що моя дитина не просто так просиджує час за комп’ютерними іграми, а займається таким хобі», — розповідає пані Юля.

Як створюється історичний контент?

Скріншот із відео Мирослава. 

Ми запитали і в самого Мирослава про його захоплення. Хлопчик розповів, що до вивчення історії рідного міста його спонукала війна. Цікавитися історією Мирослав почав в травні, коли евакуювався з міста.

«Тоді почалося руйнування міста і я подумав, чому б мене не дізнатися інформацію про те, як в Бахмуті було раніше. Хотів дізнатися про старовинні будівлі. Хоч ми й були в складі російської імперії, ця історія вона проявляється в архітектурі. Ще до російської імперії на території Бахмута жили й половці, і скіфи…», — каже Мирослав.

За словами хлопчика, він шукає інформацію у відкритих джерелах. Також бере інформацію від краєзнавців Бахмутського краєзнавчого музею і тих фахівців, які працюють в галузі історії.

«Я беру світлину, яка є в загальному доступі, всі її бачили чи знають. Однак, буває, що я знаходжу таку інформацію про світлину, якої ще не знають. Наведу приклад: була у нас така Торгова Площа, там багато будівель та вивісок. Я намагаюся це прочитати, вичитати, бо якість фото погана. Таким чином я розумію, що там продавали, хто там жив, клаптик за клаптиком збираю інформацію, а потім роблю відео», — ділиться тонкощами процесу Мирослав.

Онлайн-навчання, ділиться міркуваннями Мирослав легше, але звісно що, діти сумують за школою та живим спілкування.

Плани на майбутнє

Пані Марина, класна керівниця Мирослава. Фото: особистий архів героїні

За словами юнака, кожний матеріал забирає різний час, буває, що можна швидко впоратися, а буває, що часу на один матеріал йде багато. В середньому відео хлопчика тривають 2-4 хвилини, інколи 5 хвилин. 

Однокласникам, таке захоплення Мирослава, також до вподоби. Пані Марина, каже Мирослав, влаштовувала для класу конференцію на якій юнак розповідав про старовинні будівлі Бахмута. Педагогиня заохочує учня продовжувати займатися історією, як каже сам Мирослав, вона рекламує його. 

«Мені найбільше запам’яталася Торгова Площа в Бахмуті. Сама Площа свідчить, що це європейське місто, тому що ми були центром Бахмутського повіту. Це була столиця Донбасу до 1939 року, це було єдине місто де розвивалася торгівля», — відповідає Мирослав на питання про те, яка тема йому найбільше закарбувалася. 

Мирослав наголошує, що в майбутньому планує створити свій Ютуб-канал, де розміщуватиме пізнавальні історичні ролики, щоб самі бахмутяни та всі охочі могли більше дізнатися про історію міста Бахмута.

Головне фото: Українська правда

Читайте також: Бахмутська зірочка: як 8-річна Катерина підкорює головні музичні сцени України

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!