Бахмутянка Аліса — дружина військовополоненого нацгвардійця Дениса Чумака, який вже майже два роки знаходиться на території росії. Чоловік служив кінологом та був на Азовсталі, звідки вийшов у травні 2022 року. Відтоді Аліса не має з ним зв’язку. Маленький син Тимофій свого батька практично не пам’ятає, а коли мама розповідає йому про тата, то хлопчик біжить показувати фотографію у шафі. 

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Алісою — розповідаємо історію пари й наголошуємо на важливості повернення додому військовополонених.

З Бахмута в Маріуполь до коханого

Аліса й Денис обоє народилися в Бахмуті, закінчили місцеві школи. Перше знайомство було у 2012 році. Втім, коли це сталося, Алісі було 12 років, а Денису 18 років. Спільних тем у них ще не було, тож підлітки просто спілкувалися у соцмережах. 

Вдруге, вже у 2020 році, пара зустрілася знову — за цей час Денис змінився та змужнів, пригадує Аліса. Юнак вже тривалий час жив у Маріуполі, служив у Нацгвардії кінологом, а Аліса навчалася в Інституті у Харкові. У Бахмут дівчина повернулася через епідемію коронавірусу. 

Згодом пара почала спілкуватися активніше, з’явилися спільні захоплення. Розмови переросли у щось більше, обоє молодят закохалися. Аліса переїхала до коханого у Маріуполь.

Тут молода сім’я будувала своє життя: Денис ходив на роботу, Аліса доглядала за сином Тимофієм. Малюк був дуже бажаним, каже співрозмовниця, чоловік багато часу проводив з сином.

Війна. Маріуполь

24 лютого зранку Аліса підняла слухавку, телефонувала сестра. Саме вона повідомила, що почалася війна.

2 березня неподалік від дому, де жила Аліса з дитиною, був приліт. Жінки вирішили, що потрібно їхати далі, аби убезпечити дітей. Знайома запропонувала перебратися до АТБ — там було підвальне приміщення, де люди ховалися від вибухів. 

Добиралася туди машиною, дні тягнулися дуже довго, практично весь час жінки ховалися з дітьми у підвалі, від чоловіка не було звістки, а зв’язок по місту почав поступово зникати. Коли Аліса з подругою вибиралися з квартири, то залишили на дверях напис з адресою, де вони знаходяться. Так чоловіки й знайшли своїх дружин.

Остання зустріч у Маріуполі

10 березня Аліса останній раз побачилася з чоловіком. Цього разу жінка не змогла вийти з дитиною, боялася авіаударів — напередодні біля АТБ ракета влучила в кафе. Аліса згадує, що ця зустріч тривала три хвилини, якщо не менше. Коли жінка вийшла на подвір’я, то вже не побачила дороги, навколо все було розбито. Маріуполь росіяни перетворювали на суцільну руїну.

Організованої евакуації з Маріуполя не було, каже Аліса. Люди самі машинами вибиралися із міста, деякі йшли пішки. Напередодні 22 лютого Денис казав, що може початися війна, пропонував їй евакуюватися до сестри в Харків, але дівчина не хотіла їхати без коханого. Не вірила, що все обернеться так.

Евакуація. Бердянськ

20 березня жінка разом із сином виїхала з Маріуполя, відбулося все випадково. У підвалі АТБ люди по черзі намагалися додзвонитися до рідних у інших областях. Аліса дала номер своєї сестри та мами. Одного дня в підвал зайшли й сказали, що додзвонилися до рідних бахмутянки. Мама Аліси повідомила, що за нею в Маріуполь виїхала сестра з чоловіком. Але в місто їх не пустили, тож сестра чекала Алісу у Бердянську.

За день до від’їзду жінка пішла до своєї орендованої квартири, щоб забрати цінні речі: документи, фотографії, одяг сина та чоловіка. Поки жінки йшли, на розбитих вулицях бачили багато мертвих тіл.

Коли жінка поверталася до сховища в АТБ, у місті вже були росіяни, йшла зачистка. Тоді було дуже страшно, ділиться у розмові героїня. Ніяких новин люди не знали, невідомо було навіть, що коїться в центрі Маріуполя. Повний інформаційний вакуум ще більше лякав.

Аліса з подругою виїжджали на машині, доїхали до Мелекіного, а звідти до Бердянська. Далі Дніпро, а потім — Київ. У столиці жінка ходить на мітинги, спілкується з іншими дружинами полонених й вірить, що її Денис повернеться додому.

Полон. Азовсталь

Жінка постійно підтримує зв’язок з іншими дружинами полонених. Разом вони виходять на мирні акції, аби привернути увагу суспільства й нагадати, що зараз у росії знаходяться сотні наших військових. Жінки спілкуються з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, але нічого нового у штабі вже не кажуть, додає Аліса. Спочатку дружинам давали надію, що полонених швидко обміняють, але цей процес виявився набагато важчим, ніж гадалося.

У багатьох полонених, які зараз знаходяться у росії, вже народилися діти. Чоловіки опинилися в полоні, коли їх дружини були ще вагітні. Сину Алісі та Дениса вже 2 роки — хлопчик знає, що фотокартка його тата є на шафі. 

Співрозмовниця додає, що допоки люди пам’ятають своїх героїв — є шанс їх повернути. А ще нагадати частині суспільства про їх існування, Аліса наголошує, що часто люди навіть не знають про події в Азовсталі й живуть у своїй бульбашці, не знаючи, що за їх свободу хтось віддає свою молодість та час у російському полоні.

Читайте також

• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута
• Надія на порятунок: як диспетчерка з Бахмута допомагає рятувати мешканців Донеччини
• З тіла витягли 40 осколків: як захисник Бахмута отримав поранення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!