Врятувався від російської ракети та вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута

Семаковська Тетяна 13:12, 6 Жовтня 2023
Віталій Шишкін/ ілюстрація «Бахмут IN. UA»

Військовий Віталій Шишкін родом з міста Бахмута, але перші години повномасштабного вторгнення чоловік зустрів неподалік від Маріуполя, село Гранітне. Обстріли тут почалися раніше, 20 лютого чоловік вже телефонував рідним — відчував, що насувається війна. 

Яким Віталій запам’ятав Бахмут та чому цивільні на війні — це тягар для військових? 

Мама казала “Не треба, ти ще молодий”

У Бахмуті є район Літака, так його називають місцеві, саме тут народився й жив Віталій з родиною. Навчався в 12 та 18 школі, а коли хлопцю виповнилося 18 років він підписав контракт зі Збройними Силами України.

На дворі був 2018 рік, війна на Донбасі активно тривала, тож мама Віталіка спочатку відмовляла його від ідеї пов’язати життя з армією, а от тато навпаки підтримав таке рішення сина. Юнак підписав контракт на спеціальність стрілка-піхотинця з Бахмутською 54-бригадою, служив у батальйоні 25-ої окремої мотопіхотної бригади “Київська Русь”.

Мама намагалася відмовити, казала: “Не треба, ти ще молодий”. Але своїм навчання в армії я був задоволений, на той час. Навчали нас буквально всьому, не тільки стрілковому бою, але й фаху розвідника, піхотинця, були курси снайперів.

згадує Віталій // про шлях в армії

Війна зустріла біля Маріуполя

Віталій з побратимами на завдання/ архів героя

Про те, що повномасштабна війна в Україні буде — військовий не сумнівався, каже, що все до цього йшло. Перші години вторгнення Віталій з побратимами застав неподалік від Маріуполя, село Гранітне.

Але це почалося не так, як у всій Україні 24 лютого, а з числа 16. Все до цього йшло, рано чи пізно, це мало початися. В двадцятих числах я вже дзвонив рідним. Попереджав друзів, близьких, що й в нашому місті щось буде.

каже війьковий // про події лютого 2022

Віталій бував у Маріуполі по робочих завданнях, відвідував госпіталі, возив гуманітарку ще до повномасштабного вторгнення, зараз це місто під російською окупацією. Маріуполь, чоловік запам’ятав, як велике промислове місто.

В грудні та лютому 2022 року військові спостерігали, як до кордонів стягуються російські солдати. Це не було схоже на попередні роки, росіян було дуже багато, як і їх техніки, каже Віталій. Російські танки та БМП (Бойова машина піхоти) їхали день та вночі, вони навіть не переховувалися, додає чоловік.

Під час цього періоду почали проявляти себе й місцеві жителі села, у якому дислокувалися побратими Віталія, були люди, які підтримували українських військових, але вистачало й тих, хто відкрито чекав росію. На питання, чому так могло скластися Віталій відповідає наступне:

У всіх нас є родичі з Росії, або майже у всіх…Кожен родич подзвонить, спитає щось, щось розкаже, й так все починається. Російська пропаганда має великий вплив. Тож, її, як й ворога, не можна, не дооцінювати.

говорить захисник // про роспропаганду

Бахмут мав готуватися до міських боїв

Забахмутка/ вайбер-групи бахмутян

В серпні 2022 року підрозділ Віталія зайшов на позиції в Бахмуті, хлопці базувалися тут по вересень, далі їх вивели на доукомплектування, в жовтні повернули назад. Місто тоді ще було цілим. Бахмутяни надіялися, що так буде й надалі, але згодом лінія фронту почала сунутися в сторону Зайцевого, кілометрів до Бахмута залишалося все менше, лінія фронту розтягувалася.

Військові вже тоді розуміли, що у Бахмуті будуть точитися міські бої, для росіян було важливо взяти це місто, аби показати, що вони щось можуть, говорить військовий.

Багато людей у це не вірили, казали, що Рева (ред. мер міста) домовиться, й Бахмут не будуть чіпати. Мені це не було незрозуміло, про що саме він може домовитися з тою стороною.

говорить Віталій // про оборону Бахмута

Вже осінню 2022 року люди почали відноситися до військових із засторогою, не довіряли, пригадує герой у розмові. Бувало, що захисникам докоряли за те, що вони селяться в будинках, стріляють по росіянах  із житлових масивів тощо. Віталій додає, він питав у людей, навіщо вони залишаються в місті, у якому немає води, світла та інших комунікацій — чимало бахмутян відповідали, що не поїдуть, бо тут мають дім.

Я цього не розумію, це просто матеріальне, це просто квартира. Вам, що важливіше: ця квартира, чи ваше життя? Ви хочете тут залишитися назавжди, вас привалить завалами й родичі будуть вас шукати.

говорить військовий // про бажання цивільних залишатися в місті

Ще одна річ, яку не міг зрозуміти чоловік — це мами, які залишалися з дітьми у місті. Також були батьки, які ховали дітей від волонтерів та поліції, пригадує герой. Мотиви цих людей й досі незрозумілі Віталію. Загалом цивільні під час боїв у місті підставляють себе під загрозу, каже Віталій, й стають тягарем для військових.

Людям, які залишалися в Бахмуті максимально намагалися допомогти

Віталій привозив харчі бахмутянам/ архів героя

Попри те, що військові мали основне завдання у Бахмуті, вони встигали ще допомагати цивільним, які залишилися в місті. Наприклад, Віталій забезпечував усім необхідним свій район — Квадрат. Людям привозив хліб із власних запасів, консервації, крупи, воду, солодощі, джеми, рибу, тушонку, загалом все що могли віддати від частини. Військові привозили навіть медиків для цивільних, людям видавали ліки, слухали серце, лікували сезонні застуди тощо.

Часто Віталій разом із побратимами вмовляли бахмутян евакуюватися, безкоштовно довозили до Дніпра, були ті, хто погоджувався, але таких не багато. 

Неприємним сюрпризом було те, що потім окремі бахмутяни, які переїхали до росії звинувачували військових у розстрілах, прильотах, розповідали, що їм ніхто не допомагав, ділиться Віталій. Він додає, на одному із російських каналів він побачив свою землячку, яка жила з ним в одному районі, жінка звинувачувала ЗСУ у всіх негараздах. Були ті, хто шпигував за пересуванням військових.

Але цих осіб було небагато, а проукраїнське населення підтримувало ЗСУ. Зокрема, волонтерка Наталя Роменська до останньої можливості перебувала в Бахмуті, аби допомагати захисникам. Лікарка Олена Воронова лікувала воїнів від застуди, травм. Й таких бахмутян було немало.

Наслідки російського обстрілу у селі Гроза/ МВС

Додамо, що СБУ слідкує за подібними інцидентами. Випадки, коли проросійські особи “зливають” позиції ЗСУ, фіксують у різних областях України, останній трагічний інцидент відбувся на Харківщині.

Окупанти вдарили по кафе в селі Гроза на Харківщині. У кафе відбувалися поминки за військовослужбовцем, приліт російської ракети вбив 51 людину. Серед них шестирічна дитина. Місцеві підозрюють, що самі односельчани стали зрадниками, які повідомили російській стороні про масове скупчення людей.

Росіяни потроху знищували Бахмут, будинок за будинком, вулиця за вулицею. Віталій каже, що він не був здивований руйнуванням, бо це тактика війни росіян — знищувати міста, залишати за собою випалену землю, як це було в Сирії та Чечні.

Я очікував, що від міста нічого не залишаться. Росіяни закидували будинок за будинком всім чим можна, а потім заходили у будівлю. Як тільки почалися бої в районі Опитного, ми вже все зрозуміли, що міста не лишиться.

каже військовий // про тактику росіян

В січні 2023 року бригаду Віталія перекинули на навчання, їх проводили на Херсонщині, а далі бригаду повернули під Авдіївку. Наступна зупинка знову Бахмут, тут батальйон базувався аж до середини травня 2023 року. 

Якби росіяни не були настільки сильними, то ми б звільняли наші території швидше

Бахмут після російських обстрілів/ архів героя

Бої за Бахмут тривали кілька місяців, весною 2023 року вже почалися сутички поблизу залізничного вокзалу. 12 травня для Віталія та його побратимів відбувся один із найважчих боїв біля магазину “Любимий”, бій тривав 6 годин.

Росіяни закидували всім чим можна, пригадує чоловік, 6 годин пролетіли дуже швидко. Чоловікам вдалося вийти цілими завдяки артилеристам, які допомогли відбити атаку. Це далеко не одиничний випадок. Ще один був, коли бригаді Віталія вдалося уникнути російського ПТУРа.

Було дуже небезпечно, поки ми їхали над нами ПТУР (ред. протитанкова керована ракета) розірвався просто на дорозі. Але не попав Слава Богу, бо ми їхали дуже швидко. Ось цей підйом на Красному Селі — його потрібно було дуже швидко проїжджати, бо росіяни на той час контролювали висоти Кліщіївки.

розказує піхотинець // про події в Бахмуті

Недооцінювати противника не можна, вважає Віталій. Звісно, є росіяни, які потрапляють в полон на третій день, стають гарматним м’ясом, як учасники ПВК “Вагнер”. Але навіть той самий “Вагнер”, який часто зображували, як скупчення зеків має сильних бійців, каже герой. Тих, кому не подобаються темпи контрнаступу, чоловік запрошує в Бахмут, аби на власні очі побачити, з чим мають справу ЗСУ.

Разом з Віталієм місто Бахмут захищають його земляки:

Якби росіяни не були настільки сильними, то ми б звільняли наші території набагато швидше. Там є спеціалісти, які все роблять, як книжка пише. Там сидять не хлопчики, які воюють два дні. Там дуже важко.

Віталій Шишкін // про російську армію

Інколи їздили в Костянтинівку в кафе за тортом Наполеоном

Улюблені страви Віталія/ ілюстрація «Бахмут IN. UA»

Ми попросили героя поділитися своєю улюбленою їжею. Виявилося, що це карбонара та торт Наполеон. Однак дістати солодощі, коли ти у місті поруч з фронтом, не так й легко. До грудня 2022 року в Бахмуті була нормальна логістика, згадує Віталій, тоді були відкриті дві дороги на Бахмут через Часів Яр та Костянтинівку.

Навіть самі військові могли їздити, щоб щось придбати, наприклад гарячу їжу. Військовим видавали сухпайки, втім, каже Віталій, хотілося хоча б інколи їсти домашні харчі. А готувати в Бахмуті для них – не було кому.

Моя улюблена їжа – це паста карбонара, а з солодкого я люблю їсти торт Наполеон. Його продавали у Костянтинівці біля заправки, там таке невелике кафе було, де власники самі робили Наполеон. Чи я їхав, чи побратим у Костянтинівку, то ми обов’язково заказували торт.

згадує захисник // про будні на фронті

У Бахмут чоловік хотів би повернутися після війни, каже, що чудово розуміє, що це відбудеться нешвидко, бо після відвоювання міста буде його розмінування, а потім відбудова. Своє місто чоловік бачить таким, як раніше. Віталій отримав поранення, зараз він на лікуванні в Одесі, далі чекає комісія ВЛК. Одеса бахмутянину до душі, бо тут колоритні та добрі люди.

Як подякувати військовому?

Наостанок ми вирішили запитати Віталія дуже актуальне питання, яке турбує багатьох цивільних: Як подякувати військовому?

Чоловік каже, що достатньо буде просто підійти та щиро висловитися, військові цінують чесні наміри.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Треба не чекати, а шукати можливості”: історії трьох переселенок, які наважились купити хати в селі

Валентина Твердохліб 13:15, 8 Липня 2025
переселенки
Житло на Львівщині / фото надане Ганною Карпенко

Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з цим в Україні реалізують програми підтримки ВПО, за якими люди можуть отримати компенсації та сертифікати на придбання власного житла. Також серед переселенців є і ті, хто купують власне житло у нових громадах за іпотечними програмами чи за власні заощадження.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з трьома переселенками — Маргаритою, Ганною та Євдокією, які придбали власне житло. Їхній досвід і поради і для ВПО в нашому матеріалі.

З Маріуполя — у Львівську область

Маргарита Березовська — переселенка з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком мали сімейний бізнес — вирощували багаторічники, надавали послуги з ландшафтного і садового дизайну.

У березні 2022 року родина виїхала з Маріуполя. Евакуюватися вирішили на Львівщину.

“З Маріуполя ми змогли евакуюватися 18 березня 2022 року. Майже одразу ми поїхали на захід України, у Львів. Тут, на нашу думку, тоді було найбільш безпечно, а ще нас запросили друзі і пообіцяли подбати про житло та роботу. Якраз житло тоді було дуже важливим для нас, оскільки наша родина складала шестеро людей, з яких двоє — моя мама та мама чоловіка — доволі вікові та не дуже здорові жінки. В ніч на 21 березня ми дісталися Львова, де нас зустрів наш давній товариш. Він облаштував нам місця для сну, де ми заснули чи не вперше з 24 лютого в тиші та спокої”, — розповідає жінка.

Маргарита Березовська / фото надане героїнею

Після адаптації на новому місці, родина почала моніторити ринок житла на продаж. Оселю планували купити у Львівській області, яка їх прихистила. Жінка розповідає, що на допомогу держави вони з чоловіком не розраховували, оскільки механізм отримання компенсацій за житло на ТОТ ще не працює.

“Ми бачили, в якому стані перебувало наше багатостраждальне місто після того, як його захопила росія. Тому особливих надій на те, що наші квартири та будинки нас дочекаються ми не мали. Чи страшно було купувати житло? Ні. Страшно тільки не дожити до перемоги.

Допомоги від держави ми не отримали ніякої. Не тому, що нам відмовили. Можливо, тому що ми не зверталися до відповідних органів по таку допомогу. По-перше, якщо твоє житло на окупованих територіях, то майже неможливо довести ступінь його пошкодження. Принаймні так було, коли я цікавилася цим питанням. Збирати довідки я не хотіла, оскільки мені вистачило того, що я відновлювала деякі особисті документи. Тому в питаннях грошей на житло ми на державу не розраховували”, — каже Маргарита Березовська.

Зараз родина винаймає житло у Львові. Тут вони продовжують жити, поки роблять ремонт у своєму власному будинку, придбаному в гірському селищі. Жінка розповідає, що обрали цю місцину за спокій і красиві краєвиди.

Річка в селищі, де проживає родина / фото надане героїнею

Адаптація на новому місці в родині переселенців ще триває. Маргарита Березовська каже, що в цьому їй допомагає фіксація на чомусь хорошому і пошук нових хобі.

“У будиночку, який ми придбали, неквапливо точиться ремонт. Бо періодично бракує то часу, то грошей. Адаптація відбувається поступово, у всіх по-різному. Дітям складніше, бо дочка обожнює Маріуполь і ніде більше не хоче жити, вона невимовно сумує за морем. Ми з чоловіком дуже багато працюємо, тому на сум залишається мало сил і часу. Допомагає “не поїхати дахом” — мріяти про що завгодно, але про красиве. Також допомагають фізичні навантаження, прогулянки горами або лісом. Особисто мені допомогли зусилля по відновленню власної бібліотеки. Я все життя дуже багато читала саме паперові книги, а бібліотеки в мене не залишилося. Тому я почала шукати улюблені книжки на вторинному ринку, і це дуже захопило мене і дає приємні емоції”, — розповідає жінка.

Родинам, які теж втратили житло і вимушено переселилися, Маргарита Березовська радить шукати можливості для купівлі власної оселі. Особливо, якщо ті знайшли громаду, де їх влаштовує життя і умови.

“Я впевнена, що якщо людині подобається те місце, де вона вимушено опинилася, якщо місцеві не дратують таку людину своїм способом життя чи традиціями, якщо підходить клімат — треба не чекати, поки закінчиться активна фаза війни, її місто звільнять і будь-що подібне. Якщо допускаєш думку змінити місце проживання, то шукай можливість. Тих можливостей набагато менше, ніж хочеться, але вони точно є. Знаєте, як кажуть? Якщо не можеш досягти омріяного, запевни себе, що мріяв про досягнуте”, — радить Маргарита Березовська.

З Харкова — у Львівську область

Ганна Карпенко — переселенка з Харкова. 12 років вона працювала бухгалтеркою, а перед повномасштабним вторгненням влаштувалась в українську IT-компанію. Там вона працює і сьогодні тестувальницею бухгалтерської програми. 

З Харкова родина Карпенко евакуювалась 8 березня. Виїздили з міста трьома поколіннями — пані Ганна зі своїм чоловіком, батьками і дітьми. Також з собою забрали домашніх улюбленців — троє собак і четверо котів.

Ганна Карпенко зі своїми домашніми улюбленцями / фото надане героїнею

Спочатку родина облаштувалась у Рівному, де їх зустріли родичі. А потім перебралися до Львова. При цьому рідні Ганни Карпенко не полишали мрій повернутися до рідного Харкова. Однак спроби повернення додому були невдалими.

“У Рівному ми змінили не одну квартиру, а потім наші друзі запропонували свою квартиру у Львові в новобудові. Квартира була без ремонту, в якому стані будівельники її здали, так ми і заселилися. Варіантів більше не було, бо в нас багато тварин і знайти житло з ними дуже важко. Так ми з чоловіком і тваринами прожили майже три роки в однокімнатній квартирі, зробили простенький ремонт і привели її в житловий стан. Звісно кожен рік ми марили поверненням до Харкова, але поки там тривають обстріли, то жити там страшно. У мене навіть батьки і діти поверталися в різний час у Харків, але, на жаль, не змогли там жити. Ці повернення були разів три”, — розповідає жінка.

Ганна Карпенко зі своїм чоловіком / фото надане героїнею

Зрозумівши, що повертатись у Харків поки неможливо, велика родина вирішила придбати власне житло в селі Велика Озимина на Львівщині. Для купівлі оселі зібрали всі наявні заощадження.

“Ми дійшли висновку, що треба купувати будинок, бо весь час жити надією і очікуванням, що припиниться війна і що ми повернемось, просто неможливо. Це психологічно дуже важко. Тому ми вирішили, що треба сприймати дійсність, яка вона є, і в нас з’явилась думка, що треба купувати будинок. На нього скинулась грошима вся родина — наші з чоловіком заощадження, заощадження мами, якась спадщина від її померлого чоловіка, діти теж вклалися. І так ми придбали будинок у селі в Самбірському районі. Ми шукали житло не тільки у Львівській області, а й в інших регіонах на заході країни. Але фізично дуже важко їздити в інші області і шукати будинки. Також був варіант у Німеччину поїхати, але ми не можемо покинути тварин. Наш свідомий вибір — жити в Україні”, — розповідає Ганна Карпенко.

Наразі родина звикає жити в селі. Це для них незвичний досвід, однак вони прилаштовуються до нових умов. Поки найбільші виклики, які переживає родина — побутові.

“Наразі важко даються побутові речі. Наприклад, у колодязі забруднена вода і треба її чистити. А ми всі гроші вклали, тому такі проблеми будемо вирішувати не відзразу, а коли будуть на це сили і час. Ззовні будинок непоганий, але там виявилася і пліснява, і проблема з водою, і каналізацію треба робити. Також важко те, що це дуже маленьке село, і тут тільки один магазин, де можна тільки за готівку купляти. І виходить, що нам треба їхати кудись, наприклад, у Дрогобич, щоб зняти гроші. У нас є машина, звісно, вона це допомагає. Нам просто треба звикнути до того, що треба робити закупи на тиждень, щоб потім не виїжджати, але все одно у нас так не виходить. Тому їздимо до найближчого села, де більше магазинів і можна розплатитися карткою. Але до всього звикаємо, все поступово”, — каже Ганна Карпенко.

Будинок, який придбала родина Карпенко / фото надане героїнею

Переселенцям, які хочуть придбати житло, Ганна Карпенко радить відкинути страхи і налагоджувати своє життя тут і зараз. А підходити до вибору оселі треба зважено.

“Думаю, що не треба боятися купувати своє житло. Але треба багато чого врахувати перед тим, як переїжджати. Особисто ми шукали цей будинок рік, але й досі проходимо етап пристосування. Можу порадити обирати житло, щоб воно було не дуже далеко від більших населених пунктів. Якщо у вас є авто, прорахуйте відстань до найближчого міста, якщо немає — шукайте, щоб близько громадський транспорт. Головне — врахуйте всі фактори для вашого комфорту”, — радить Ганна Карпенко.

Житло в іпотеку

Пані Євдокія — переселенка з Маріуполя. Останні 10 років до повномасштабної війни вона працювала економісткою в Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Разом з родиною жінка евакуювалась наприкінці березня 2022 року.

Перший рік після евакуації родина мешкала на Вінничині. Однак потім переїхали до Львівщини, де пані Євдокії запропонували на роботу. Компанія, в яку влаштувалась жінка, допомогла родині з житлом. Їм вдалось придбати квартиру в іпотеку в селі Добротвір.

Пані Євдокія з Маріуполя / фото надане героїнею

“У червні 2023 року ми переїхали у Львівську область. Я працювала, відкладала гроші і зібрала невеличку суму. Стала замислюватися над тим, що потрібно купувати житло, бо від держави ми, напевно, так і не дочекаємось ніякої компенсації. І компанія, в якій я працюю, пішла мені на зустріч і дозволила оформити іпотеку на придбання нерухомості. Тобто я придбала квартиру, уклала з ними договір іпотеки і зараз її сплачую. Звісно, придбала житло я не там, де хотіла. Це маленьке село з населенням 5 тисяч осіб. Але ціни у Львові такі, що треба було б виплачувати іпотеку десь 20 років, що вже перевалить за мій пенсійний вік. Тому я не ризикнула. Вважаю, що краще мати щось своє, хоч і не там, де хотів”, — каже пані Євдокія.

Наразі родина проходить адаптацію на новому місці. Жінка каже, що найскладніше родині дається звикнути до нових традицій і світогляду.

“Я дуже вдячна Вінниці, що навчила мене чисто говорити українською мовою. Мене дуже підтримували люди, хоч я на початку говорила з акцентом і ламаними словами. Зараз я вже вільно спілкуюсь українською. Але є деякі різниці у традиціях і світогляді. Наприклад, великі релігійні свята тут святкують тижнями, і не можна нічого робити по дому. Ми ж звикли, що, наприклад, свято Різдва відзначили і можна далі працювати. Дехто робить зауваження, але я відповідаю, що ми звикли так жити, і до нас ставляться з розумінням”, — каже жінка.

Переселенцям жінка радить не боятися ризикувати. Адже вкласти гроші у своє житло — це дуже вигідна інвестиція.

“Я можу говорити лише за свій досвід. Я жила в орендованому житлі, але завжди мріяла про власне. У Вінниці я платила 9 тисяч за оренду, а у Львівській області — 7 тисяч. Зараз же мій щомісячний платіж за іпотеку складає 15 тисяч. Так, я переплачую. Але ж ці кошти я вкладаю у своє житло. Тому я б порадила людям не боятися ризикувати. Звісно, в кожного свій вибір, тому потрібно зважувати всі ризики”, — каже пані Євдокія.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Нове життя – старим речам. І собі. Як переселенка з Великої Новосілки будує спільноту, що вміє творити та відновлювати

Семаковська Тетяна 11:25, 8 Липня 2025
Жінки демонструють свої роботи після майстер-класу / фото надала громадська організація SMARTA

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

Ляльки, які власноруч зробили майстрині / фото надала громадська організація SMARTA

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

Робота кипить / фото надала громадська організація SMARTA

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмут до війни

“У 2021 був останній День міста, коли можна було радіти”: бахмутяни про 9 вересня

9 вересня Бахмут відзначатиме своє 452 День Народження. Місто — зруйноване росіянами продовжує жити в евакуації, бахмутяни тепер є по всюди, від Дніпра й до […]

“Реакції не було, люди були просто беземоційні”, — 19 річний волонтер розповів про свої поїздки в Бахмут

“Найстрашніша картина, яку я бачив, була саме в Бахмуті” — так каже волонтер Максим, який приїжджав сюди з гуманітарною допомогою для мешканців. Історією своїх поїздок […]

«Коли побратими нас побачили, то були в шоці, думали ми загинули»: Історія з Бахмутського фронту

Благодійний Фонд «Взаємодопомога», який допомагає українській армії нещодавно почав новий проєкт, у якому військові розповідають свої історії з фронтових буднів. Один із бійців Фідель, який […]