Освітній центр “Школа “Материнка” ім. Д.Павличка / Фейсбук
У Польщі зараз перебуває близько 990 тисяч українських біженців. Переважно, це жінки з дітьми, які були змушені тікати від війни. Але слідом за нею у життя українців прийшли інші труднощі — працевлаштування у новій країні, оренда житла та навчання для дітей. Якраз з останнім у Польщі допомагає українка Наталія Кравець, яка заснувала спочатку суботню міні-школу, що згодом трансформувалася у повноцінний освітній центр.
Редакція Бахмут IN.UA дізнавалась, як працює осередок освіти для українських дітей в Польщі.
Примітка. Матеріал створений за підтримки Media Lifeline Ukraine.
Українська мова для дітей в Польщі
Наталія Кравець / фото надане з дозволу героїні
Українка Наталія Кравець за освітою вчитель, зараз вона очолює освітній центр “Школа “Материнка” ім. Д.Павличка у Варшаві”. Колись все починалося з того, що жінка приїхала в Польщу на заробітки.
А потім українка побачила, що закордоном діти не мають можливості вчити українську мову. Так й з’явилася ідея відкрити суботню міні-школу, у 2016 році цю ідею втілили в життя.
Головна мета школи – це підтримки української мови та культури, історії. Також ми надаємо психологічну допомогу дітям та батькам. Часто було так, що людина приїжджає в Польщу на заробітки, а дитина лишилася вдома, а так вони мають можливість вчитися тут,
Наталія Кравець // в коментарі
Пані Наталя об’єдналася з однодумцями, разом вони написали проєкт та запустили його. Допомагала у настановах Наталії її добра колега — пані Лариса. Жінки зрозуміли, що найкращим способом відкрити школу буде заснування громадської організації. Над статутом працювали пів року, кілька раз його правили, але все ж колежанкам вдалося його зробити.
Спочатку заняття були тільки по суботах. Потім самі батьки почали просити збільшити кількість уроків. Діток навчають за українською програмою МОН (міністерство науки та освіти) та МУШ (міжнародна українська школа). Водночас вчителі можуть вносити корективи у програму, якщо вони мають ідеї.
Навчання українців закордоном
Турнір з футболу у Польщі / Фейсбук
До повномасштабного вторгнення у школі навчалися 200 діток, а зараз є вже понад 1000 осіб. Батьки сплачують за дитину щомісячний внесок, підписують договір. Його можна розірвати, якщо є потреба.
Головна вимога до наших вчителів, це щоб дітям подобалося. У нас немає рейтингової системи, але ми хочемо, щоб діти, які навчалися у нас мали гарну базу знань,
Наталія Кравець // у коментарі
У школі діти вивчають також польську мову, пані Наталя каже, що це важливо. Як дітям, так й батькам заняття в школі подобаються. Кілька раз, згадує співрозмовниця батьки запитували: “Чи не планують відкривати ще такі заклади у Любліні та інших польських містах”. Втім таких планів наразі немає, каже пані Наталя, адже школи вже працюють у Катовіце, Гданську та Варшаві.
Суботня школа функціонує за графіком з 10.00 до 13.00, а у будні діти мають заняття з понеділка по п’ятницю з 8:00 до 18.00. Тут також допомагають дітям готуватися до НМТ (національного мультипредметного тесту), приділяють увагу кожній дитині. Малюки можуть ходити на підготовчі групи, а також відвідувати різні гуртки.
“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня.
Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає в Рівному, сюди вона переїхала до початку повномасштабного вторгнення. Дівчина вступила в Рівненський університет, а Бахмут, місто свого дитинства, героїня запам’ятала поділеним на два періоди — до вступу та після. Річ в тому, що перший навчальний рік Ірини припав на 2014 рік — першу окупацію Бахмута проросійськими бойовиками.
Про життя в Рівному, окупацію Бахмута та його трансформацію в 2014 — розпитали в бахмутянки.
Бахмут — місто мого дитинства
“Бахмут — місто мого дитинства, де я народилася, ще в Артемівському роддомі. Тому навіть в паспорті, коли отримувала його в 16 років, ще було зазначено Артемівськ, не Бахмут”, — пригадує бахмутянка.
Дитинство Ірини проходило на Забахмутці — дівчина навчалась в п’ятій школі і вже потім переїхала на Комаровку. Згодом дівчина вирішила вступати в Острозьку академію, вступ припав на 2014 рік. Їхала до університету дівчина з одного міста, але повернулась в зовсім інше.
“Коли я приїхала (ред. з Рівного до Бахмута), то вже не було ні герба, ні прапора на міській раді, якої немає”, – каже Ірина.
Порожній Бахмут, 2014 рік / фото надане героїнею
Дівчина описує весну 2014 року, коли почалась війна. Російські бойовики зайшли в Донецьк та Луганськ. В Бахмуті окупанти зайняли будівлю прокуратури. Героїня додає — тоді, щоб потрапити додому, молоді люди старались обирати потяг, бо їдучи автобусами була більша ймовірність натрапити на блокпости. Особливо бойовики полювали на хлопців, пригадує дівчина. Їхати додому було страшно.
“Пам’ятаю, я приїхала до Бахмута поїздом. На вокзалі стоїть мама, чекає мене. Я виходжу й бачу, наскільки вона перелякана. Навіть в повітрі відчувала, що щось не те. На вулицях було дуже мало людей. Ми пішли додому. Навпроти дитячої поліклініки ми бачили цих людей (ред. проросійських бойовиків) без ніяких шевронів, ніяких опізнавальних знаків, просто такий чорний костюм. А в прокуратурі вони щось вигружали, якісь ящики, і перше, що мені спало на думку — це зброя. Мама казала мені, щоб взагалі не виходила на вулицю”, — каже Ірина про події 2014 року.
Коли приїздила додому — чула вибухи та прильоти
Молодь Донбасу опинилась по двох сторонах, пригадує Ірина. Тоді ще вчорашнім школярам українських шкіл почали видавати російські дипломи. Частина Донеччини та Луганщини перейшла під контроль псевдореспублік.
“Тим, хто опинився в “ДНР”/“ЛНР”, запропонували російські дипломи після закінчення навчання. Моє покоління потрапило в такі історичні часи. Я тоді цінніше ставилася до того, що змогла отримати державний український диплом і залишитися в більш мирному регіоні. Ще довго, коли я приїздила додому, було дуже чутно вибухи, і прильоти”, — говорить бахмутянка.
Російська символіка в Бахмуті / фото надане Іриною Жданюк
Вона додає, що в той час перестала впізнавати рідне місто. Було чітке розуміння себе, як українки, дім якої забрали. Полегшення дівчина відчула, коли проросійських бойовиків вигнали з будівлі прокуратури в Бахмуті.
“Пам’ятаю, вже в серпні був День українського прапора, і до нас приїхали журналісти. Це був перший День прапора, який я почала святкувати. Я не розуміла раніше, наскільки важлива державна символіка, до того періоду”, — пригадує бахмутянка.
Бахмут звільнили 6 липня 2014 року. В цей час під окупацією залишались десятки міст та сіл Донеччини. Бахмутянка розповідає, що її друзі також жили в Горлівці, найдужче хвилювались за них. З 2014 року Горлівка знаходиться під контролем рф.
В Бахмуті майоріли українські прапори на вулицях
Графіті на стіні “Україна понад усе” / фото надане Іриною Жданюк
Після деокупації в 2014 році в Бахмуті багато змінилося, говорить бахмутянка. На вулицях почали майоріти українські прапори, люди одягали вишиванки, відбулось самоусвідомлення.
“Я приїздила завжди влітку, була вдома до вересня. Помічала, як люди почали одягати не просто такі футболки з вишивкою, а справжні вишиванки. Бахмут зустрічав перших переселенців з окупованих міст. Відбулися такі культурні знайомства, обмін історіями, традиціями. І в нас це було відчутно. Так, на День Соборності, пам’ятаю, ми теж робили акцію. Я навіть брала участь в живому ланцюгу на мості”, — пригадує Ірина Тесленко.
На вулицях з’явилося більше української мови, відкрилась перша книгарня “Еней” з україномовною літературою. Дівчина додає, що стереотипи про російськомовний схід вона розвінчувала вже під час навчання. Ірина писала диктанти на відмінно, спілкувалась українською й пояснювала одногрупникам, що Донеччина – така ж частина України, як й інші області. Розповідала й про рідний Бахмут.
“Звісно, що місто дитинства кожному буде найкраще. Але навіть вже без зайвої суб’єктивності, бо багато бувала за кордоном, я на 100% погоджуюся з нашими мешканцями, що Бахмут — надзвичайно красиве місто, унікальне й дуже доглянуте. Лише наша Бахмутка яка красива. Хоча, кажучи “Бахмутка” — уявляєш собі якусь маленьку річку, а не ту, яка була в нас.
Мені здається, ми, бахмутяни, дуже близькі з харків’янами. Бо ми усе хочемо зробити з любов’ю, і при кожній нагоді хочемо сказати, звідки ми. Хто питає мене й чує, що я з Донбасу, вони навіть не уявляють, що це може бути купа троянд. Бахмут – це справді унікальне місто, нам прищепили любов до того, щоб це місто прикрашати й тримали доглянутим”, – так героїня ділиться спогадами про Бахмут.
Як Рівне підтримує переселенців та переселенок?
Ірина Жданюк в Бахмуті, День Соборності / фото надане героїнею
На думку бахмутянки, сама назва міста “Рівне” дуже точно визначає його характер та дух. Воно спокійне. Водночас з початком вторгнення Рівне стало хабом та пристанню для українців, які були змушені залишити свої домівки.
“Ми бачили потоки людей, які їхали за кордон по трасі. Був й страх, і паніка — особливо, коли росіяни були на Житомирській трасі. Бо це якраз дорога на Рівне, і, звичайно, люди боялися”, — каже бахмутянка.
Ірина перші тижні вторгнення перечікувала в сільській місцевості, бо залишитись в місті поряд з аеропортами боялась. Вже за 2 тижні вона повернулась назад.
“Пам’ятаю: перше, що мені захотілося — це прибратися в квартирі. Промайнула думка: “Як я хочу, щоб мене не вигнали звідси”. Я думала, як приймати родину в себе, бо ми спостерігали на Донеччині рух. Так я стала таким пунктом приймання для рідних й друзів”, — додає бахмутянка.
В її оточенні всі допомагали одне одному — в цьому, каже Ірина, наша найбільша сила. Героїня каже: на її думку, вона інтегрувалась в нову громаду, і у цьому їй допомогла щирість й повага до своїх традицій.
“Я бачу, як люди поважають те, що я постійно розповідаю за свою Батьківщину, за Донбас, що я поважаю своє коріння. І от в мене отут такий приклад класний. Люди з Авдіївки збираються і варять свою Авдіївську кашу. Вони мало того, що збираються, ще й підтримують один одного, зв’язки, які в них були. Кожен збагачується цим. І таких людей будуть поважати і в своїй країні, і будь-де за кордоном. Це, напевно, головний секрет, як залишатися українцями в будь-якому куточку світу”.
Бахмутянин будує житло для себе на Дніпропетровщині / фото надане героєм
Бахмутянин Віктор Сучков зараз живе на Дніпропетровщині, у місті Самар. Чоловік евакуювався з Бахмута весною 2022 року. З собою вивіз трьох котів — пухнасті весь час жили з Віктором. Спершу в гуртожитку, але згодом сусіди написали скаргу на котів, а без них бахмутянин лишатися в гуртожитку відмовився. Тож, вирішив сам будувати собі житло. Ще й незвичайне.
Як переселенцю це вдається, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.
“Це ж мої коти, як я їх залишу”
Віктор Сучков за професією архітектор, до повномасштабної війни він працював за фахом, цікавився незвичайними темами. Зокрема, побудовами енергоефективних споруд. Чоловік каже, що в Бахмуті жив в районі Забахмутка, але коли почалось повномасштабне вторгнення — Віктору з родиною і його котам довелось евакуюватись.
Спершу мали їхати до Чернівецької області до знайомих, але лише дорога до Дніпра у Віктора зайняла добу. Тому він вирішив зупинитися на Дніпропетровщині, де якийсь час разом з котами жив у гуртожитку в місті Самар.
Згодом сусіди поскаржились на пухнастих — чоловік пояснює, що вони у нього активні, тож завдавали клопоту співмешканцям. Директор гуртожитку отримав заяву від людей, тож звернувся до Віктора. Чоловік каже, що він міг залишитися там жити, але йому поставили умову — без котів.
Віктор з домашнім улюбленцем, а позаду споруда, яку з нуля робить бахмутянин / фото надане для Бахмут IN.UA
“Це ж мої коти, як я їх залишу. Це мої друзі, ми з ними разом з Бахмута все пройшли”, — каже бахмутянин.
На допомогу Віктору прийшов волонтер Олександр, і оскільки з тваринами чоловіку знайти житло не вдалось – Олександр знайшов ділянку для бахмутянина, на якій той планує побудувати омріяне енергоефективне житло. Віктор пояснює, що він планував зробити це ще в Бахмуті, але втілити ідею в реальність вийде на Дніпропетровщині.
Самар переселенцю подобається, тут він вже встиг висадити город — невелику ділянку під це йому тимчасово виділили місцеві благодійники. Але в планах бахмутянина побудувати оселю, де можна буде поєднати й кімнату для себе та котів й теплицю для городини.
“Я моделлю обрав мікроклімат тропічних країн. Тому тут виноград буде й тропічні рослини”, — пояснює бахмутянин.
Бахмутянин будує власне житло
Матеріали для своєї споруди чоловік купляє сам, також допомагають волонтери. Віктор запевняє: попри те, що на вулиці холодно — у його оселі вже є спосіб зігрітися, який він зробив самотужки.
“Я зимою поки без опалення. На вулиці було мінус 9, у мене мінус 7 було в цьому будинку. Зараз у мене є декілька таких конструкцій, щоб було тепло взимку. Вона складається з одного простого плаща й термоплаща. Зверху над ліжком у мене є такий, як балдахін з пінофолу (ред. матеріал, який використовують для утеплення). Завдяки цьому температура в мене сягала 28 градусів тепла”, — каже бахмутянин.
Допомагають чоловіку місцеві волонтери благодійного фонду Гордість Нації ЮА. Наприклад, зараз вони забезпечують проведення електроживлення до житла.
Бахмутянин же у розмові зізнається, що головна мета його дому — аби було місце для всіх, зокрема його котів, які з чоловіком пережили весь цей час. Для пухнастих улюбленців Віктор зізнається, що планує побудувати лабіринти всередині конструкції.
Підтримати Віктора можна донатом на особисту карту за реквізитами: 4149 4991 9524 1052. Всі кошти бахмутянин планує використовувати для будівництва свого житла.
Бахмутський інклюзивно-ресурсний центр зараз працює в евакуації дистанційно. Попри свій формат роботи, за новий навчальний рік заклад збільшив кількість підопічних на 108 осіб. Навіть бахмутяни, […]
На платформі Дія.Освіта зʼявилися нові освітні серіали. Вони допоможуть переселенцям та шукачам нової професії освоїти навички у сфері відеовиробництва, змінити професію й заробляти гроші на […]
Щорічно 17 листопада відзначають День студента. Зараз саме українська молодь стає рушійною силою для змін в країні. Тож редакція вирішила дізнатися у студентів про те, […]
