Станом на кінець лютого 2023 року за кордоном перебували понад 500 тисяч українських дітей-переселенців та 12,5 тисяч вчителів. Такі цифри назвала заступниця міністра освіти та науки України Віра Рогова. Чимало з цих дітей навчаються не онлайн, а ходять на заняття в місцеві школи. У бахмутських школах здобувають освіту 5 677 учнів, у 2021 році було – 7 574 учнів.  Через війну чимало дітей евакуювалися з родинами й ходять в школи за місцем проживання, в тому числі й за кордоном.

Редакція «Бахмут. IN.UA» спитала бахмутян, діти яких навчаються закордоном, що їм подобається у навчанні в Європі? Що вони хотіли б бачити в Україні та які недоліки помітили?

Британська шкільна освіта — досвід бахмутянки

Семикласник Нестор М’ясніков, який евакуювався з мамою Олею до Лондона, на питання, щоб він хотів запозичити з європейської освіти в Україну, називає декілька сфер і починає з харчування. 

«Я б хотів, що в нашій їдальні також була картопля фрі, гамбургери, курка, торти і взагалі було меню на вибір, щоб їжа була не холодна і смачна. Також мені подобається, що тут вчителі говорять з нами на одній мові. Вони можуть жартувати, й вони розуміють наші жарти, багато вчителів молоді. Якщо хтось відволікається на уроці, чи порушує правила, то вчитель каже: «Не примушуйте мене робити зауваження» або робить сумне обличчя і залишає тебе після уроків писати довгі правила. А взагалі я б хотів навчатися до 11:00 і щоб прибрали всі уроки, крім фізкультури», — ділиться Нестор.

Гімназія, де навчається Нестор в Лондоні. Фото: надані героїнею

Хлопець каже, що в новій школі є незвичні предмети, наприклад: танці, уроки їжі, де учні щоразу вивчають нові стилі танців або ж готують нові страви. На музиці дітям видають музичні інструменти, на мистецтві школярі малюють. Також є уроки драми.

«Ми збираємося у величезному колі і вчитель може давати нам завдання зіграти роль якусь, ділимося на пари, граємо в ігри», — пояснює хлопець.

У британській освіті багато часу приділяють саме заняттям, які спрямовані на розвиток різних навичок. Якщо в Україні позашкільна освіта розділена по закладах різного спрямування – спортивні та мистецькі школи, будинки творчості, то тут все знаходиться в одній школі. Кожного дня після основних уроків є гурток. Вибір великий – шахи, музика, баскетбол, розбирання двигуна мотоцикла, танці та інші активності.

«Мені подобається такий підхід, що дитині не потрібно нікуди йти. Все поруч, на мій погляд, це дуже зручно», — ділиться думкою мама хлопчика Ольга М’яснікова. 

Жінка розказує, що школа досить цифровізована – у дітей немає паперових підручників, кожному видають айпад, кожен день дитина проходить електронну реєстрацію на присутність, навіть в їдальні діти ідентифікують себе за допомогою відбитків пальців. 

Домашнє завдання надсилають електронкою

Інформаційна довідка в школі Нестора. Фото: надане героїнею

Електронне завдання приходить через спеціальний застосунок, спілкування з батьками відбувається через електронну пошту, також приходять повідомлення на телефон. Щоденників немає, оцінки приходять наприкінці року на електронну пошту.

«Мені подобається, що дитина не має щоденно носити в школу важкий портфель, все в айпаді, для нього це і зручно і цікаво. Немає кілометрових домашніх завдань. У нього взагалі тільки два зошити на руках – з іспанської та математики. В інших вони працюють на уроках і їх забирають. Домашка з математики приходить раз на тиждень, в неділю, і ми маємо її здати в середу. Причому завдання дуже кумедні, їх цікаво виконувати. Якщо ти щось не зрозумів, до завдання додається розбір теми, його можна ще раз передивитися», — пояснює Ольга М’яснікова.

Жінка каже, що особливістю шкіл у Великобританії також є наявність шкільної форми. Кожна школа має свій колір, фасон, емблему школи. Особливою також є спортивна форма. Є два комплекти, це літній варіант з шортами і зимній зі штанями. Кольори і емблеми також в кожній школі індивідуальні.

«Дрес код – біла сорочка і костюми відповідного кольору з емблемами школи. В нас краватка має бути тільки фіолетова. У школу в кросівках не можна, лише в туфлях. Кросівки можна одягати тільки на фізкультуру», — додає мама Нестора.

На прохання порівняти освіту у бахмутській школі і освіту в школі лондонській — жінка відповідає, що важко це зробити, оскільки останні роки під час пандемії, а потім за час повномасштабного вторгнення діти навчалися онлайн, а дистанційна освіта звісно програє офлайн навчанню. 

«Так, в українських школах програма більш заглиблена, теорії більше, та чи потрібно її стільки? Тут дитина відчуває себе більш вільною», — пояснює Ольга. 

В Україні не вистачає сексуальної освіти для дітей

Дошка в класі. Фото: з відкритих джерел

Бахмутянка Ірина Яценко зараз з донькою Таїсією живе в Польщі. Донька героїні ходить у 4 клас польської школи, сама Ірина теж навчається, планує стати масажистом й працювати за спеціальністю.

Таїсія спочатку пішла в адаптаційний клас, пояснює пані Ірина. Його створили, щоб допомогти дітям з України швидше звикнути до нового навчання. В адаптаційному класі навчаються тільки українці, після нього дитина може переходити до звичайного класу. Однак, каже пані Ірина, у дітей виникали конфлікти, тож перехід у польське середовище для Таїсії був легшим, ніж навчання серед своїх однолітків.

«Різниця в навчанні колосальна. У поляків сильно підтримуються сімейні цінності. Раз на тиждень діти відвідують спеціальний кінозал, де учні дивляться фільми про моральні якості людини, про людяність. Спочатку моя дочка була здивована, питала мене: «Мамо, а навіщо нам ці фільми», але зараз вона із задоволенням їх дивиться. Дітям демонструють стрічки про шкоду наркотиків, загалом на різну повчальну тематику. Ось останній фільм був про менструацію, де дівчаткам пояснили, що це звичайний процес, й дівчинка не повинна за це переживати. Такі фільми дивляться всім класом, включно з хлопчиками. Це мені дуже подобається», — каже пані Ірина.

Співрозмовниця зауважує, що українська програма освіти інколи занадто складна для дітей, й не всі встигають засвоїти той чи інший предмет, але змушені переходити до наступного.

Пані Ірина з донькою. Фото: соцмережі

В Польщі, каже пані Ірина, їй дуже подобається те, що діткам пояснюють про особливості їхнього тіла. Цей предмет в розкладі називається «Етика», його відвідування є обов’язкове для учнів.

«Звісно, хотілося, щоб шось таке було й в Україні. Вона (ред. донька героїні) прийшла додому після перегляду цього фільму, зрозуміла, що менструація — це не соромно, й дівчатка не повинні щодо цього хвилюватися. Навпаки, донька усвідомила, що дівчаткам є чим пишатися. Я бачу, як вона прямо розпрямила плечі, бачу, що вона пишається тим, ким вона є. Ці всі відчуття вона принесла додому. Хочеться, щоб в Україні для дітей також були аналогічні лекції», — розмірковує героїня.

Які домашні завдання дають дітям в Польщі?

Польські школи. Фото: з відкритих джерел

Пані Ірина заважує, в Польщі школярам дають помірне навантаження. Немає таких випадків, коли домашню роботу виконують батьки замість своїх чад. Навчатися в польській школі – нелегко, наприклад, тут ніхто не робить поблажки, якщо дитина не знає польської мови. Водночас для українських дітей створили безплатні курси з вивчення польської. Найвища оцінка в школі — це 6, її отримують тільки відмінники, зауважує українка.

«Вивчення польської — це нелегке навантаження на дитину. Але Таїсія гарно говорить та вчиться. Поки їй важко дається історія, знову ж таки, через мовний бар’єр. Зараз у неї покращилися оцінки, перший час у нас були двійки, але зараз вже тверда трійка», — пояснює мама Таїсії.

Українка додає, що доньці більше подобається навчатися в Польщі, тут завжди є можливість звернутися до вчителя, якщо щось не так. Не допускають й булінгу в класах. Позитивно Таїсія відгукується про фізкультуру, цей предмет дівчинці до душі. Загалом на тиждень школярка має 6 годин фізичної активності в школі.

Харчування в польській школі

Нарізаний буряк. Фото: з відкритих джерел

За словами пані Ірини, щодо харчування у неї немає жодних зауважень, адже дітей годують корисними продуктами. Наприклад, перекус у Польщі — це свіжі фрукти або овочі, їх кладуть у маленький прозорий зіп-пакет. Протягом дня, дітям крім основного обіду дають два перекуси, це може бути щось молочне, як кефір або йогурт.

«Це дуже цікаво виглядає. Фруктові чи овочеві перекуси — це морква, буряк, яблуко. Діти це все з’їдають, для них це звично їсти бурячок на перерві», — каже пані Ірина.

Харчування на місяць коштує 100 злотих, це орієнтовно 900 гривень.

У німецькій школі учнів вчать використовувати набуті в школі знання в дорослому житті

Директор Поліниної школи зліва. Фото: особистий архів героїні

Наша редакторка Ганна Бокова разом з родиною живе в евакуації у Німеччині, тут її 16-річна донька Поліна ходить до місцевої школи, на наш лад зараз дівчина навчалася б у 11 класі, однак в Німеччині діє інша система – загалом для здобуття вищої освіти навчаються 13 років. Натомість учень обирає предмети, які він складатиме на іспит, й вивчає їх поглиблено — такі класи називають Q1 та Q2.

Поліна розповіла про особливості навчання в Німеччині, зауважує, що в школі немає такого поняття як «зазубрення», натомість у дітей розвивають критичне мислення й намагаються дати їм такі знання та навички, які знадобляться у дорослому житті.

«Німецька програма навчання дуже сильно відрізняється від української, я б сказала, що німецька програма навчання трішки відстає від української, але внаслідок того, що ми вивчаємо один предмет під різним кутом у нас більше розвивають всесторонність. Наприклад, візьмемо математику — теми загалом ті ж самі, що й в Україні, але навчають по-інакшому. В Україні в школі ти набираєш якийсь базис, й використовуєш його тільки для предмета, а в Німеччині нам показують, як ці знання можуть бути корисні в житті», — розповідає Поліна.

Вона додає, що в її школі, наприклад, більше фокусуються саме на практичних задачах. 

Шкільна освіта допомагає налагодити довірливі відносини між учнями та вчителями

Музеї в Німеччині. Для школярів мистецтво викладають на рівні з іншими предметами. Фото: з відкритих джерел

На думку мами Поліни, в німецькій школі донька більш вільно себе почуває, також Ганні до вподоби відкритість шкільної системи, вчителі мають більше можливостей і бажання присвятити час розвитку дитини, підтримують звʼязок з батьками не лише в моменти кризових ситуацій, а для того, щоб більше познайомитись і підтримати дитину. Крім того, німецькі школярі мають менше предметів для вивчення, що забирає додаткове навантаження. Програма повільніша, тому діти не так втомлюються.

З позитивного мама Поліни також називає серйозне сприйняття мистецтва, як професійне зростання для учня (живопис, скульптура), адже тут цей предмет навіть виносять на екзамен. Діти можуть самостійно обирати предмети для навчання, орієнтуючись на свої здібності або ж на вибір майбутньої спеціальності.

«Мій шкільний ранок починається практично так само, як в Україні, на 10 хвилин раніше хіба. Уроки в нас тривають довше, я б назвала це парами. Заняття триває понад годину, але вони не нудні. В Україні за 45 хвилин уроку ти маєш зробити більше, ніж вони (ред. учні німецької школи) за дві навчальні години. Ми на уроках можемо попрацювати з текстами, в групі, чи просто поговорити з учителем. У них набагато вільніше цей час проходить, й тобі не складно це зробити, не хочеться кудись вирватися», — пояснює Поліна особливості проведення уроків.

Перерви в німецькій школі дуже маленькі, між парами школярам дають перепочити 15 хвилин, каже Поліна. Зазвичай, школярка має три пари в день, вони тривають до 13:00 години, після яких є одна велика перерва тривалістю 45 хвилин і остання пара до 15.30, після цього учні мають вільний час. 

Система оцінювання 

Поліна Бокова. Фото: надане героїнею

Німецька система оцінювання дещо інша, ніж в Україні, зокрема тут їх дві. Перша використовується у школі з першого по десятий клас, в ПТУ, університетах чи ВНЗ. Згідно із нею найнижчим балом є оцінка 6 — це незадовільно, а найвищим балом є оцінка 1 — дуже добре, саме за такою системою навчається Поліна.

«Дуже подобається практичність у навчанні, адже оцінка – це не те, що списав або зазубрив, а те, як учень доносить свою думку до авдиторії. В Україні можна мати 12 балів з англійської, але нею не спілкуватися, тут таке виключено. Подобається також, як ведуть уроки: на початку вчитель просто виділяє час на спілкування з учнями, він не поспішає, не намагається завалити учня завданнями, а вибудовує довірливі взаємини. Дитина сама розуміє, навіщо вона навчається», — каже мама Поліни.

Незвичним аспектом в німецькій освіті є те, що дитина чи батьки можуть без проблем поспілкуватися з директором. Така відкритість допомагає відчувати себе повноцінною ланкою у системі, адже немає ієрархічних упереджень. 

«Директор часто пише листи, повідомляє батьків про якісь події, що відбуватимуться в школі: зустрічі, змагання. На електронну пошту приходять навіть меседжі із повідомленням про можливий страйк працівників громадського транспорту, щоб ми встигли продумати їх доставку до гімназії. Декілька разів на рік у батьків є можливість зустрітися зі всіма вчителями, вони можуть записатися у визначений день, поставити питання, поговорити», — пояснює Ганна Бокова.

Вчителька з біології пропустила параграф про статеве дозрівання

Сторінка з книги для школярів, яка викликала обурення в соціуму. Фото: з відкритих джерел

Офіційно в Україні немає такого предмета, як «Сексуальна освіта», натомість лекції про статеве дозрівання частково викладають в таких предметах як:

• «Біологія»
• «Основи здоров’я»
• або в окремих випадках «Християнська етика».

До слова, в підручнику «Основи здоров’я», 8 клас, авторкою якого є Ольга Тагліна, в 2020 році знайшли сторінки, які фактично виправдовують поведінку ґвалтівника, адже в книзі дівчаток, які одягають короткі спідниці, застерігають — такий одяг, мовляв, може спровокувати кривдника.

«Я не стикалася з тим, як викладають предмет «Сексуальна освіта», бо в Україні його просто не було. Мені подруга розповідала, яка навчалася у столичній школі, що учителька по біології пропустила параграф про вагітність та запліднення. Я не знаю, як в Україні вели б цей предмет, але вважаю, що він потрібний та важливий», — розмірковує Поліна.

Мама Поліни також підтримує запровадження освітніх лекцій на тему статевого дозрівання для школярів. 

«Загалом, я просто думала над тим, наскільки така система навчання, як в Німеччині, була б доступна для України, це більш довге навчання дає тобі час побути довше дитиною, й не дорослішати так швидко. Мати більше часу для себе, для друзів… В Україні ти маєш значно швидше стати дорослим, піти на роботу й забезпечувати себе, а в Німеччині діти довше живуть з батьками, навіть деякі дорослі люди — поводять себе як діти. Люди тут більш розслаблені», — розповідає Поліна.

Вчитель для учня — це вимогливий партнер

Вчитель з глобусом. Фото: з відкритих джерел

Доктор Йохен Дітріх — викладач образотворчого мистецтва та німецької мови і літератури, директор гімназії Штіфт Кпель, де навчається Поліна Бокова. Пан Йохен прокоментував для редакції «Бахмут IN.UA» питання щодо організації навчального процесу в його школі, зокрема щодо того, як уроки роблять цікавими:

«Мені здається, що запорукою успіху є те, що учні відчувають себе сильними, ефективними, здатними до змін і пізнання нового. Це не завжди можливо, тому що моя школа, як і всі інші, підпорядкована певним обмеженням: ми повинні виконувати плани, повинні тестувати і оцінювати. В організаційному плані це означає, наприклад, що на уроках потрібно якомога більше використовувати різні форми роботи. Вчитель завжди повинен бути доступним, як уважний і зацікавлений партнер у навчанні, і в той самий час як вимогливий партнер для учнів», — каже очільник закладу.

Він додає, що переконаний — після перемоги України наблизиться до Європи. До слова, вже зараз європейські програми обміну в галузі освіти частково поширюються на країни, які поки що не є членами ЄС, наприклад, на Туреччину чи Ізраїль.

 

«Ключове поняття — взаємоповага. Це включає сприйняття і прийняття один одного. Це стосується як учнів, так і вчителів — хоча і ті, і інші повинні бути якнайкраще підготовлені, і якщо вони працюють разом у школі, то повинні знайти базовий консенсус щодо принципів викладання і виховання. Той факт, що ці принципи є видимими і впізнаваними в межах окремої шкільної спільноти, значною мірою сприяє встановленню довірливих стосунків між учнями та вчителями. Мої бразильські колеги сказали, що ключовим поняттям є любов. Можливо, вони мають рацію, але ми, німці, так би не сказали. Занадто багато тропізму», — пояснює керівник навчального закладу Йохен Дітріх.

За його словами, важливо, щоб учні не сприймали вчителя лише як агента для надання інструкцій, адже це далеко не те, що потрібно. Натомість для вчителя важливо вступати в спілкування з учнями з професійною увагою, радістю, допитливістю і постійною зацікавленістю в розвитку дитини. 

«Тоді я хороший вчитель і водночас надійна довірена особа. Це звучить так просто, але це має безпосереднє відношення до підготовки вчителів та їхнього вибору професії. Те, що треба досконало знати свій предмет, є самоочевидним. Але, крім того, педагогічна підготовка повинна дати можливість майбутнім вчителям зберегти цю цікавість і радість зустрічі з учнями, живими і здоровими протягом приблизно 40 років професійного життя», — пояснює пан директор.

Він зауважує, що у школі підлітки отримують унікальну можливість відчути себе поза сім’єю, тобто можуть сепаруватися. Школа може як всіляко сприяти цьому процесу, так і всіляко перешкоджати йому. 

«Це привілейований простір, де діти та молодь можуть випробувати себе, іноді в ігровій формі, де вони можуть відчути чужість і навчитися “домовлятися” та взаємодіяти в соціальних процесах», — резюмує Йохен Дітріх.

Чи можуть вчителі та керівництво в Україні стати ближчими до дітей?

Колишня директорка бахмутської школи 4, УВК № 11, та начальниця Управління освіти Наталя Дроздова вважає, що в Україні авторитарна модель поведінки вчителів не зміниться, допоки зміни не підуть від самих вихователів.

«Будь-яке міністерство або керівний орган управління освітою не змінить ситуацію, доки директор, як керівник закладу, й педагоги не зрозуміють, що мають справу з абсолютно іншими дітьми, такими, що не сприймають авторитарну систему. Директор школи — це не опудало, а на сьогодні менеджер в освіті, і від того, як він побудує комунікацію з педагогами, дітьми, залежить успіх закладу», — запевняє Наталя Дроздова.

Вона додає, що у Бахмуті були приклади, де в школах проводили багато таких заходів, як от «кава з директором», де діти разом з вчителями на рівних умовах обговорювали те, що треба змінити у школі, а що поліпшити. Такі дискусії створюють сприятливі вимоги та викликають довіру й повагу. 

Стосовно навантаження, тут дуже багато залежить від керівника, однак воно відбувається в межах законодавства та за згодою вчителя, який підписує наказ, пояснює Наталя Дроздова. Водночас, за словами пані Дроздової, в Україні школярі не завжди мають свідоме ставлення до навчання, а це стає проблемою для обох сторін.

«Навчання — це робота двох сторін: учня та вчителя, і тільки в тандемі буде успіх. А якщо вчитель б’ється, а учню байдуже (діти різні…), то чи буде результат? В наших дітей не завжди є бажання навчатися, в цьому відмінність з європейським досвідом, тобто свідоме ставлення до навчання як до потреби», — розмірковує ексдиректорка школи 4, УВК № 11.

Вчителі в Бахмуті крокують до налагодження довіри між наставником та учнем

Пані Марина – бахмутська вчителька з дітьми. Фото: особистий архів героїні

Попри певні недоліки, в українських школах роблять все можливе, щоб покращити комунікацію з учнями, й хоча цей процес непростий й вимагає чимало часу, робота вже йде.

«Комунікація між учасниками освітнього процесу – важлива і необхідна умова, тому педагоги спілкуються з учнями не тільки під час уроків. Класні керівники щодня на ранкових зустрічах (мотиваційних хвилинках спілкування) говорять з дітьми про підсумки минулого дня і майбутнього, обговорюють з учнями ті теми, які їм цікаві, що їх хвилює», — пояснюють директори бахмутських шкіл у відповіді на наш запит до Управління освіти.

Учнів часто залучають до участі в засіданнях педагогічних рад, крім того, проводять й позакласні зустрічі в дистанційному форматі. Такі невеликі зідзвони просто дозволяють дітям поспілкуватися. Часто діти і батьки залишаються в ефірі після уроку і діляться своїми новинами, щось обговорюють, наприклад, життєві ситуації, які виникають. Це допомагає й учням й вчителям отримувати таке важливе спілкування в теперішніх умовах.

Крім того, класні керівники за потреби проводять індивідуальні відеозустрічі, як ізздобувачами освіти, так і їх батьками. Особливу увагу звертають на тих дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах (ред. мова йде про евакуацію з м. Бахмут, втрату рідних, часта зміна місця проживання тощо). Бахмутська вчителька раніше ділилася з редакцією секретами викладання, яке дозволяє дитині відчувати себе важливою та довіряти наставнику.

По прикладу німецької школи для дітей в Україні проводять зустрічі, знайомлячи дітей між собою, тобто з різними класами. Це надає змогу учням відчути себе частиною великої родини. Керівники бахмутських шкіл зазначають, що адміністрації закладів освіти на чолі з директорами відкриті для спілкування з учнями та батьками.

«Намагаються своєчасно реагувати на запити учасників освітнього процесу, використовуючи для вирішення проблемних питань GoogleMeet, Viber, мобільний зв’язок, повідомлення через сторінку закладу у Facebook. Вважаємо, що такого спілкування замало. Тому планується внести зміни в роботу шкіл наступного року. Можливо, будуть запроваджені суботні зустрічі, певні зустрічі учителів-предметників та учнів у рамках не уроків, а «змагань» з предметів, брейн-рингів, тематичних посиденьок тощо і не лише в онлайн-форматі, а й в офлайн», — кажуть директори навчальних закладів в Бахмуті.

Сексуальна освіта в бахмутських школах. Чи існує?

Ось такі презентації про вагітність пропонують робити для українських школярів на порталі «На Урок». Фото: з відкритих джерел

Цілеспрямованого навчання з питань статевого виховання в освітній програмі закладів загальної середньої освіти поки немає, бо це не передбачено Типовими навчальними планами, пояснюють в Управлінні освіти. 

Попри те, уточнюють, що теми щодо статевого виховання включені в зміст обов’язкових навчальних предметів, зокрема уроків з основ здоров’я, біології, правознавства, громадянської освіти та годин психолога.

Вчителі в школах проводять інтерактивні вправи для формування у школярів навичок репродуктивного здоров’я та відповідальної поведінки. Це такі вправи як: «Колесо здоров’я», «Лист майбутнім батькам», «Домовся з батьками», «Проблема вибору», «Як сказати «Ні», «Життєві ситуації та моделі поведінки».

В Управлінні освіти запевняють, що приділяють увагу й цифровій безпеці, наприклад, поведінці в соцмережах, де значна кількість підлітків черпає інформацію про сексуальну поведінку. Оскільки це питання є актуальним, робота з даного напрямку буде продовжена, діляться директори шкіл.

Наприклад, планують підключати до процесу лікарів, й налагоджуватиконтакти із спеціалістами, викладачами медичного коледжу й можливо, буде проходження відповідних курсів з даного напряму для вчителів.

Що по навантаженню? Чи справляються юні бахмутяни

Оксана Карпець – начальниця управління освіти Бахмутської міської ради. Фото: з відкритих джерелах

Коли ми розмовляли з батьками дітей, вони визначили, що в Україні діти більше стомлювалися на уроках, адже мали велике навантаження. В Управлінні освіти зауважують, що в основному, діти справляються з навантаженням у школі. Складнощі були під час перебоїв зі світлом, але тоді намагалися або не давати домашнє завдання, або проводили додаткові консультації.

«Зрозуміло, що діти, які навчаються за кордоном (мова йде про ті випадки, коли дитина навчається й в бахмутській школі і за місцем проживання), мають збільшене навантаження, подвійне, тому для таких дітей педагоги вживають заходи щодо оптимізації освітнього процесу, пропонують кілька моделей навчання. Вдячні їм, що вони здобувають освіту в українських закладах, що батьки та діти зберігають зв’язок з Україною», — кажуть директори місцевих шкіл.

Щоб організувати дитині навчання, сумісно з батьками обговорюється зручний режим. Зокрема діти відвідують уроки у різні зміни, або по тижнях, загалом з кожною родиною школи працюють індивідуально, щоб знайти найкращий варіант.

Розглядають також здобуття освіти за сімейною або екстернатною формою навчання. До слова, українські школи у випадку співпадіння між навчальними програмами з закордонним закладом освіти, на підставі завірених документів з результатами навчальної діяльності учня, зараховують ці результати, та не проводять додаткового оцінювання.

Дітей, які продовжують дистанційно навчатися в бахмутських школах, за можливості та бажанням долучають до позаурочного життя, вони навіть стають переможцями творчих конкурсів різних рівнів. А от щодо звернень та скарг від батьків на перевантаження учнів, то протягомнавчального року до Управління освіти нічого такого не надходило.

Через повномасштабне вторгнення збільшилася робота з психологом, росте кількість звернень. Фахівці працюють на волонтерських засадах, а в містах перебування проводять зустрічі з батьками та дітьми в офлайн-форматі.Такі зустрічі дають можливість розвантажитися, розважитися,пропрацювати певні психологічні кризи.

Українська освіта робить впевнені кроки до покращення рівня викладання, й попри те, що в країні триває повномасштабна війна, школи трансформуються, роблять зміни для дітей, вчаться на власних помилках, залишаючи авторитарну систему викладання в минулому.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з цим в Україні реалізують програми підтримки ВПО, за якими люди можуть отримати компенсації та сертифікати на придбання власного житла. Також серед переселенців є і ті, хто купують власне житло у нових громадах за іпотечними програмами чи за власні заощадження.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з трьома переселенками — Маргаритою, Ганною та Євдокією, які придбали власне житло. Їхній досвід і поради і для ВПО в нашому матеріалі.

З Маріуполя — у Львівську область

Маргарита Березовська — переселенка з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком мали сімейний бізнес — вирощували багаторічники, надавали послуги з ландшафтного і садового дизайну.

У березні 2022 року родина виїхала з Маріуполя. Евакуюватися вирішили на Львівщину.

“З Маріуполя ми змогли евакуюватися 18 березня 2022 року. Майже одразу ми поїхали на захід України, у Львів. Тут, на нашу думку, тоді було найбільш безпечно, а ще нас запросили друзі і пообіцяли подбати про житло та роботу. Якраз житло тоді було дуже важливим для нас, оскільки наша родина складала шестеро людей, з яких двоє — моя мама та мама чоловіка — доволі вікові та не дуже здорові жінки. В ніч на 21 березня ми дісталися Львова, де нас зустрів наш давній товариш. Він облаштував нам місця для сну, де ми заснули чи не вперше з 24 лютого в тиші та спокої”, — розповідає жінка.

Після адаптації на новому місці, родина почала моніторити ринок житла на продаж. Оселю планували купити у Львівській області, яка їх прихистила. Жінка розповідає, що на допомогу держави вони з чоловіком не розраховували, оскільки механізм отримання компенсацій за житло на ТОТ ще не працює.

“Ми бачили, в якому стані перебувало наше багатостраждальне місто після того, як його захопила росія. Тому особливих надій на те, що наші квартири та будинки нас дочекаються ми не мали. Чи страшно було купувати житло? Ні. Страшно тільки не дожити до перемоги.

Допомоги від держави ми не отримали ніякої. Не тому, що нам відмовили. Можливо, тому що ми не зверталися до відповідних органів по таку допомогу. По-перше, якщо твоє житло на окупованих територіях, то майже неможливо довести ступінь його пошкодження. Принаймні так було, коли я цікавилася цим питанням. Збирати довідки я не хотіла, оскільки мені вистачило того, що я відновлювала деякі особисті документи. Тому в питаннях грошей на житло ми на державу не розраховували”, — каже Маргарита Березовська.

Зараз родина винаймає житло у Львові. Тут вони продовжують жити, поки роблять ремонт у своєму власному будинку, придбаному в гірському селищі. Жінка розповідає, що обрали цю місцину за спокій і красиві краєвиди.

Адаптація на новому місці в родині переселенців ще триває. Маргарита Березовська каже, що в цьому їй допомагає фіксація на чомусь хорошому і пошук нових хобі.

“У будиночку, який ми придбали, неквапливо точиться ремонт. Бо періодично бракує то часу, то грошей. Адаптація відбувається поступово, у всіх по-різному. Дітям складніше, бо дочка обожнює Маріуполь і ніде більше не хоче жити, вона невимовно сумує за морем. Ми з чоловіком дуже багато працюємо, тому на сум залишається мало сил і часу. Допомагає “не поїхати дахом” — мріяти про що завгодно, але про красиве. Також допомагають фізичні навантаження, прогулянки горами або лісом. Особисто мені допомогли зусилля по відновленню власної бібліотеки. Я все життя дуже багато читала саме паперові книги, а бібліотеки в мене не залишилося. Тому я почала шукати улюблені книжки на вторинному ринку, і це дуже захопило мене і дає приємні емоції”, — розповідає жінка.

Родинам, які теж втратили житло і вимушено переселилися, Маргарита Березовська радить шукати можливості для купівлі власної оселі. Особливо, якщо ті знайшли громаду, де їх влаштовує життя і умови.

“Я впевнена, що якщо людині подобається те місце, де вона вимушено опинилася, якщо місцеві не дратують таку людину своїм способом життя чи традиціями, якщо підходить клімат — треба не чекати, поки закінчиться активна фаза війни, її місто звільнять і будь-що подібне. Якщо допускаєш думку змінити місце проживання, то шукай можливість. Тих можливостей набагато менше, ніж хочеться, але вони точно є. Знаєте, як кажуть? Якщо не можеш досягти омріяного, запевни себе, що мріяв про досягнуте”, — радить Маргарита Березовська.

З Харкова — у Львівську область

Ганна Карпенко — переселенка з Харкова. 12 років вона працювала бухгалтеркою, а перед повномасштабним вторгненням влаштувалась в українську IT-компанію. Там вона працює і сьогодні тестувальницею бухгалтерської програми. 

З Харкова родина Карпенко евакуювалась 8 березня. Виїздили з міста трьома поколіннями — пані Ганна зі своїм чоловіком, батьками і дітьми. Також з собою забрали домашніх улюбленців — троє собак і четверо котів.

Спочатку родина облаштувалась у Рівному, де їх зустріли родичі. А потім перебралися до Львова. При цьому рідні Ганни Карпенко не полишали мрій повернутися до рідного Харкова. Однак спроби повернення додому були невдалими.

“У Рівному ми змінили не одну квартиру, а потім наші друзі запропонували свою квартиру у Львові в новобудові. Квартира була без ремонту, в якому стані будівельники її здали, так ми і заселилися. Варіантів більше не було, бо в нас багато тварин і знайти житло з ними дуже важко. Так ми з чоловіком і тваринами прожили майже три роки в однокімнатній квартирі, зробили простенький ремонт і привели її в житловий стан. Звісно кожен рік ми марили поверненням до Харкова, але поки там тривають обстріли, то жити там страшно. У мене навіть батьки і діти поверталися в різний час у Харків, але, на жаль, не змогли там жити. Ці повернення були разів три”, — розповідає жінка.

Зрозумівши, що повертатись у Харків поки неможливо, велика родина вирішила придбати власне житло в селі Велика Озимина на Львівщині. Для купівлі оселі зібрали всі наявні заощадження.

“Ми дійшли висновку, що треба купувати будинок, бо весь час жити надією і очікуванням, що припиниться війна і що ми повернемось, просто неможливо. Це психологічно дуже важко. Тому ми вирішили, що треба сприймати дійсність, яка вона є, і в нас з’явилась думка, що треба купувати будинок. На нього скинулась грошима вся родина — наші з чоловіком заощадження, заощадження мами, якась спадщина від її померлого чоловіка, діти теж вклалися. І так ми придбали будинок у селі в Самбірському районі. Ми шукали житло не тільки у Львівській області, а й в інших регіонах на заході країни. Але фізично дуже важко їздити в інші області і шукати будинки. Також був варіант у Німеччину поїхати, але ми не можемо покинути тварин. Наш свідомий вибір — жити в Україні”, — розповідає Ганна Карпенко.

Наразі родина звикає жити в селі. Це для них незвичний досвід, однак вони прилаштовуються до нових умов. Поки найбільші виклики, які переживає родина — побутові.

“Наразі важко даються побутові речі. Наприклад, у колодязі забруднена вода і треба її чистити. А ми всі гроші вклали, тому такі проблеми будемо вирішувати не відзразу, а коли будуть на це сили і час. Ззовні будинок непоганий, але там виявилася і пліснява, і проблема з водою, і каналізацію треба робити. Також важко те, що це дуже маленьке село, і тут тільки один магазин, де можна тільки за готівку купляти. І виходить, що нам треба їхати кудись, наприклад, у Дрогобич, щоб зняти гроші. У нас є машина, звісно, вона це допомагає. Нам просто треба звикнути до того, що треба робити закупи на тиждень, щоб потім не виїжджати, але все одно у нас так не виходить. Тому їздимо до найближчого села, де більше магазинів і можна розплатитися карткою. Але до всього звикаємо, все поступово”, — каже Ганна Карпенко.

Переселенцям, які хочуть придбати житло, Ганна Карпенко радить відкинути страхи і налагоджувати своє життя тут і зараз. А підходити до вибору оселі треба зважено.

“Думаю, що не треба боятися купувати своє житло. Але треба багато чого врахувати перед тим, як переїжджати. Особисто ми шукали цей будинок рік, але й досі проходимо етап пристосування. Можу порадити обирати житло, щоб воно було не дуже далеко від більших населених пунктів. Якщо у вас є авто, прорахуйте відстань до найближчого міста, якщо немає — шукайте, щоб близько громадський транспорт. Головне — врахуйте всі фактори для вашого комфорту”, — радить Ганна Карпенко.

Житло в іпотеку

Пані Євдокія — переселенка з Маріуполя. Останні 10 років до повномасштабної війни вона працювала економісткою в Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Разом з родиною жінка евакуювалась наприкінці березня 2022 року.

Перший рік після евакуації родина мешкала на Вінничині. Однак потім переїхали до Львівщини, де пані Євдокії запропонували на роботу. Компанія, в яку влаштувалась жінка, допомогла родині з житлом. Їм вдалось придбати квартиру в іпотеку в селі Добротвір.

“У червні 2023 року ми переїхали у Львівську область. Я працювала, відкладала гроші і зібрала невеличку суму. Стала замислюватися над тим, що потрібно купувати житло, бо від держави ми, напевно, так і не дочекаємось ніякої компенсації. І компанія, в якій я працюю, пішла мені на зустріч і дозволила оформити іпотеку на придбання нерухомості. Тобто я придбала квартиру, уклала з ними договір іпотеки і зараз її сплачую. Звісно, придбала житло я не там, де хотіла. Це маленьке село з населенням 5 тисяч осіб. Але ціни у Львові такі, що треба було б виплачувати іпотеку десь 20 років, що вже перевалить за мій пенсійний вік. Тому я не ризикнула. Вважаю, що краще мати щось своє, хоч і не там, де хотів”, — каже пані Євдокія.

Наразі родина проходить адаптацію на новому місці. Жінка каже, що найскладніше родині дається звикнути до нових традицій і світогляду.

“Я дуже вдячна Вінниці, що навчила мене чисто говорити українською мовою. Мене дуже підтримували люди, хоч я на початку говорила з акцентом і ламаними словами. Зараз я вже вільно спілкуюсь українською. Але є деякі різниці у традиціях і світогляді. Наприклад, великі релігійні свята тут святкують тижнями, і не можна нічого робити по дому. Ми ж звикли, що, наприклад, свято Різдва відзначили і можна далі працювати. Дехто робить зауваження, але я відповідаю, що ми звикли так жити, і до нас ставляться з розумінням”, — каже жінка.

Переселенцям жінка радить не боятися ризикувати. Адже вкласти гроші у своє житло — це дуже вигідна інвестиція.

“Я можу говорити лише за свій досвід. Я жила в орендованому житлі, але завжди мріяла про власне. У Вінниці я платила 9 тисяч за оренду, а у Львівській області — 7 тисяч. Зараз же мій щомісячний платіж за іпотеку складає 15 тисяч. Так, я переплачую. Але ж ці кошти я вкладаю у своє житло. Тому я б порадила людям не боятися ризикувати. Звісно, в кожного свій вибір, тому потрібно зважувати всі ризики”, — каже пані Євдокія.

Читайте також:

• Чернігівщина надає безоплатне житло для ВПО з дітьми — які умови
• У Дніпрі облаштовують соціальне житло для переселенців з Маріуполя
• Скільком евакуйованим з Донеччини надали безоплатне житло у 2024 році

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

“Ніхто не хоче жити на купі бруду й сміття”: як переселенка зі Званівки навчає молодь екосвідомості

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

• Як бахмутянка Катерина Арісой допомагає евакуйованим із Сумщини
• “Найважче — це приїздити на місця обстрілів, де є загиблі”: інспекторка групи “Білий Янгол” Валерія Білінець про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!