“Не дозволила собі плакати жодного дня”: як бахмутянка Ірина Яценко навчає чирлідерок у Польщі

Семаковська Тетяна 12:00, 27 Вересня 2023
Ірина Яценко/ ілюстрація Бахмут.IN.UA

Бахмутяни були вимушені покинути свої будинки та їхати у невідомість у пошуках безпеки для себе та для своїх родин. У місті вони залишили не тільки свій дім, але й роботу, бізнес, спогади. Однією з них є Ірина Яценко, яка мала у Бахмуті родинну справу та відкрила свою секцію з чирлідингу для дітей. Наразі жінка живе у Польщі, продовжує працювати та розвивати свої навички для того, щоб весь цей досвід у майбутньому використати на користь в Україні. 

Повномасштабний напад росії на Україну кардинально змінив життя українців. Мільйони людей втратили свої домівки, вимушені були евакуйовуватися та відновлювати своє життя далеко від дому. Втім, для багатьох мешканців сходу країни та Криму це не перший досвід вимушеного переселення. 

Ірина Яценко, керівниця першої студії чирлідингу у Бахмуті є однією з таких людей. Після початку війни у 2014 році вона евакуювала свою родину до Бахмута. 

Вони з чоловіком відновили свій бізнес, налагодили життя на новому місці, а потім вона вирішила додатково розвивати те, що було близьким для її серця – заняття з гімнастики для дітей. Велика війна зруйнувала її місто та її плани. Наразі жінка живе у Польщі та нещодавно вона знову зібрала дітей для того, щоб навчати їх гімнастиці.  Редакція Бахмут.IN.UA розпитала Ірину про її роботу у Бахмуті, переїзд до Польщі та її плани на повернення до України у майбутньому. 

Читайте також: Дорога додому: як бахмутянка повертається до України з Європи

Від волонтерства до власної групи 

Ірина Яценко розповідає, що вони з чоловіком у Бахмуті розвивали родинний бізнес, пов’язаний із ремонтом взуття та шкіргалантереєю. Справа йшла дуже добре й родина разом вкладала в нього всі свої сили. Ірина занурилася у світ профільних грантів, семінарів та навчання й відклала свою успішну спортивну кар’єру задля цього. 

Я не сумнівалася у планах чоловіка і вирішила підтримати його. Тому тему своєї спортивної кар’єри я на певний час закрила. Ще кілька разів до неї поверталася, тренувала приватно вже дорослих: фітнес-аеробіка, степ-аеробіка, вечірні групи для здоров’я. Але в цілому мене поглинув бізнес. Він чудово розвивався і все було добре до початку воєнних дій.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті  

Учениці Ірини з Бахмута / Facebook сторінка героїні

Жінка розповідає, що вона досягнула відчутних успіхів у написання та реалізації грантів на підтримку бізнесу. Їй дуже допомагали бахмутяни у цих питаннях, адже небайдужі люди підказували їй, як формувати заявки та вирішувати юридичні чи організаційні питання. Вона прагнула розвитку, тому постійно відвідувала різні курси та навчалася, як просувати бізнес в Інтернеті, отримувала фінансову підтримку на купівлю обладнання тощо. Метою родини в той час було поставити бізнес «не рейки» якнайшвидше. 

Потім старша дочка у мене вступила до університету, а молодша пішла до першого класу. Я така мама, що мені потрібно, щоб діти неодмінно були при ділі, і я почала шукати секцію гімнастики. Знайшла тільки одну, спортивну гімнастику в індустріальному технікумі, та й прийшла туди. Там був тренер Олександр Олександрович, це був його приватний клуб і він багато років цьому присвятив.  Це насправді людина з великим талантом. Він не професійний спортсмен, у нього навіть не було освіти ні педагогічної, ні спортивної, але він був настільки поглинений цією справою вже багато років. Він, напевно, кращий за багатьох тренерів з профільною освітою.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті  

Так Ірина познайомилася з тренером Олександром та почала приводити свою дочку на заняття. На той момент у групі було всього кілька дівчат, а переважна більшість це були хлопці. Поки вона чекала на дочку, дивилася на те, як проходять заняття. Оскільки вона сама займалася гімнастикою на професійному рівні, вона дивилася на заняття експертним оком. Гімнастика для дівчат відрізняється від чоловічої тим, що в ній присутні елементи хореографії, які потребують плавності рухів. 

Я бачу, він показує елементи вільної програми. Вільні програми – це вже не бруси та не колоди. Це вже виступ на килимі, де треба танцювати. Чоловічими руками це складно показати. Я тоді вдома доньці почала підказувати перед дзеркалом як треба це робити. Вона потім приходить на тренування. Він їй щось показує, вона каже, що мама сказала робити по іншому.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті

Ірина починала працювати з дітьми як волонтерка, консультувала у вільний час, потім це перетворилося у повноцінну зайнятість/ Facebook сторінка героїні

Так, в один прекрасний день, Олександр вирішив поговорити з Іриною щодо цих порад, які вона дає своїй дитині. 

Я тобі вибачилася, адже це некрасиво лізти в навчальний процес. Він не образився, навпаки, він сказав, що побачив, що я маю розуміння того, як правильно це робити й що він бачить, що я складена як гімнастка. Він мені запропонував спочатку приходити у вільний час консультувати, а потім дозволив мені на волонтерських засадах тренувати дітей у вільний час. Під час мого переселенства, для мене це була така віддушина, я впивалася цим заняттям.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті

Ірина навіть не очікувала, що до неї на заняття вже невдовзі захоче приходити близько 30 дітей. З того моменту вона ще більше впевнилася, як сильно це потрібно людям. 

Читайте також: Європейська освіта: досвід донеччанок в Польщі та Словаччині

Хотілося вигадати щось нове і цікаве для дітей Бахмута

Коли Ірина приходила на заняття, на неї вже чекали дівчата. Вона почала придумувати програми, ставити їх під музику. В такому тандемі двох тренерів вони з Олександром разом продовжували тренувати дітей певний час. Популярність навчання в Ірини почала стрімко зростати, все більше і більше дітей намагалися потрапити до Ірини Сергіївни на секцію. 

Дітей стали постійно приводити та питати: «Вітаю, а де тут Ірина Сергіївна? Ми до неї прийшли». Мені вже незручно стало, адже тут немає Ірини Сергіївни. Тут є просто Ірина, яка прийшла трохи допомогти. І коли вже це зазвучало «Ірина Сергіївна», я вже почала соромитися цього. Тоді Олександр сам запропонував мені набрати свою групу. Я думала вона буде скромною, десь десяток дівчаток, і ми будемо вдвох їх тренувати. Але вже скоро в цю групу людей 30 нахлинуло з Бахмута.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті  

Тоді Ірина не розуміла, як можна дати всім цим дітям можливість навчатися. Адже, спортивна гімнастика – це не той вид спорту, де можна тренувати масово. Кожній гімнастці потрібно багато уваги тренера, а одна Ірина не змогла б це забезпечити для понад двох десятків дітей. 

Ну я почала активно шукати вихід, щоб таке вигадати, щоб їх зайняти всіх. Було важливо, щоб це було пов’язано з гімнастикою. Ще мені найбільше хотілося у Бахмут привнести щось новеньке, щоб було просто вау! Я почала в інтернеті шукати, що це може бути. Спортивна аеробіка, вона вже якось відійшла. Художня гімнастика чудова, обожнюю її, але вона потребує специфічного підходу, там потрібно дітей відбирати ретельно, а мені хотілося всіх зайняти.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті  

Так Ірина знайшла чирлідинг, який стає все популярнішим в Україні. Вона підійшла до цієї справи сумлінно. Знайшла федерацію чирлідингу, офіційно вступила в неї, пройшла навчання на тренера та суддю, знайшла окреме приміщення для тренувань. Зробила все для того, щоб професійно та активно розвивати цей напрямок у Бахмуті та області. Її роботу оцінили не тільки її учні та батьки, але й міська рада. Вона мала багато планів щодо розвитку цього напрямку у місті, аж поки не сталася повномасштабна війна та жінка мала знову пройти через евакуацію та початок життя на новому місці. 

Ірина довго шукала вид спорту, до якого могли б долучитися всі бажаючи й знайшла чирлідинг/ Facebook сторінка героїні

Я думаю над тим, з чим що я можу привезти з собою назад в Україну

Хоча Ірина зараз знаходиться у Польщі, вона не закривала свою діяльність в Україні. Її бізнес там продовжується, вона звітується перед державою та не планує відкривати бізнес за кордоном. Проте, це не значить, що вона не працює над розвитком своїх компетенцій. Навпаки, жінка намагається здобути знання та навички, які  б вона могла використати у майбутньому в Україні. 

Я знайшла роботу масажиста у реабілітаційному центрі. У мене є сертифікат масажиста і мене туди прийняли. Паралельно я пішла тут вчитися до школи, 2 роки маю вчитися техніці масажиста-реабілітолога. Пішла для того, щоб здобути більш фахову освіту. Тому я вже так вирішила, раз я тут перебуваю, треба використовувати цей час. Я не хочу просто чекати, коли ж я повернуся. До моменту повернення у мене вже має бути точний пакет того, із чим я повернуся. Я щось маю в Україну привезти, і привезти треба щось класне, щоб я могла заробляти, а люди з цього отримували користь. Я тут одразу хапалась за  можливості. Я не дозволила собі жодного дня тут стогнати та плакати. Я вже це все відплакала, коли 2014 року ми покинули Макіївку. І це я вже все прожила, і знаю, що на це час не варто витрачати. Потрібно швиденько мобілізуватися і рухатися далі.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті  

Ірина сумувала за своєю групою та за заняттями й писала про це у соціальних мережах. Одного дня директор центру, де вона працює, побачив це. Він попросив жінку розповісти детальніше про її досвід, а після почутого, запропонував відновити такі тренування на базі його центру. Так Ірина повернула у своє життя гімнастику та роботу з дітьми.  

Одного разу я повертаюся на роботу, він (ред.- директор центру) відкриває переді мною двері в нову залу. Він каже: дивись, що потрібно в зал, все що скажеш, ми купимо. Я спочатку соромилася, потім не вже ні. Замовила дзеркала на всю стіну, всього інвентарю, який потрібен. Він все абсолютно купив, і коли вже все було готово, ми домовилися, що з вересня я набираю групу.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті  

Директор центру спочатку заспокоював Ірину, казав, щоб вона не хвилювалася, якщо в перший час буде небагато охочих. Але жінка розмістила оголошення в різних групах у соціальних мережах і на перше заняття прийшло аж 20 дітей. 

На перше заняття у Польщі до Ірини прийшло 20 дітей/ Facebook сторінка героїні

Я виклала оголошення, що набираю за такою адресою дівчаток на гімнастику. Виклала там невелике своє портфоліо і мені два дні без зупинки дзвонили та писали. Шеф був просто у шоці коли прийшло 20 дітей, а з ними 20 мам. Уявіть, 40 людей я привела в зал. Він просто за голову схопився.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті  

Тепер Ірина займається з дітками, які евакуювалися з різних частин України: Маріуполя, Миколаєва, Херсона,  Донецька, Бахмута, Костянтинівки, Кропивницького тощо. Також, на заняття прийшли й діти місцевих мешканців, клієнтів центру та навіть дівчата з рівних країн. На сьогодні у групі вже 23 дитини.

Читайте також: Боротьба донеччан за українську державність

Я хочу, щоб діти пам’ятали, як ми відбудуємо новий Бахмут

Жінка розповідає, що й дня не проходить, щоб її не спитали про те, чи планує вона повернутися до України. Ірина точно знає відповідь на це питання, адже вона хоче додому. Поки йде війна, вона буде з дитиною за кордоном, адже почувається там у безпеці. 

Чоловік зараз на війні під Донецьком. Коли ми виїжджали, ми вийшли разом із під’їзду, зібрали рюкзаки, ми разом збиралися їхати, але він вийшов із під’їзду і сказав: «Ви їдьте, я нікуди не поїду. Я вже тікав з Макіївки. Тепер я нікуди не поїду вже точно». Коли ми приїхали до Польщі, він сказав, що радий, що ми нарешті виїхали з України, що для нього перебувати на війні спокійніше, коли він знає, що ми у безпеці.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті  

У планах Ірини є не тільки повернення до України, вона хоче повернутися до Бахмута у майбутньому та готова брати активну участь у його відбудові. 

Я хочу брати участь у його відбудові, я хочу разом з усіма це робити. Я не хочу, щоб його вибудували, а я приїхала туди як в гості. Я хочу, щоб у мене у пам’яті й в пам’яті моєї дитини було те, як ми новий Бахмут збудували. Я хочу всіх побачити, хто приїде, я знаю навіть, хто повернеться до Бахмута. Я їх усіх за іменами знаю, тих людей, навіть з ким особисто не зустрічалася.

Ірина Яценко // керівниця студії чирлідингу у Бахмуті  

Читайте також: Артем Шаіпов, випускник Кембриджу та громадський діяч, поділився спогадами про Бахмут і розповів як допомагає молоді

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Нове життя – старим речам. І собі. Як переселенка з Великої Новосілки будує спільноту, що вміє творити та відновлювати

Семаковська Тетяна 11:25, 8 Липня 2025
Жінки демонструють свої роботи після майстер-класу / фото надала громадська організація SMARTA

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

Ляльки, які власноруч зробили майстрині / фото надала громадська організація SMARTA

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

Робота кипить / фото надала громадська організація SMARTA

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Бахмут — це не тільки шампанське і троянди”: бахмутянка розповіла про унікальне алебастрове ремесло

Семаковська Тетяна 16:25, 4 Липня 2025
Олена Голубцова / фото Facebook

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

Декор з алебастру на бахмутському краєзнавчому музеї / фото Бахмутське управління культури

Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмут до війни

“У 2021 був останній День міста, коли можна було радіти”: бахмутяни про 9 вересня

9 вересня Бахмут відзначатиме своє 452 День Народження. Місто — зруйноване росіянами продовжує жити в евакуації, бахмутяни тепер є по всюди, від Дніпра й до […]

“Без води, проте зі сміттям”: як живуть українці в Донецьку

Війна росії проти України почалася задовго до 24 лютого 2022 року. Перша фаза фізичної окупації територій нашої держави у сучасній історії відбулася ще 2014 року. […]

Дмитро Перов, Григорій Соколовський

“Ми кажемо, що Бахмуту 460 років, а чим це довести? Нема будівель, немає нічого”: чому потрібно відбудувати історичне обличчя міста

Нещодавно ЮНЕСКО випустила звіт, в якому зафіксували руйнацію або знищення 274 культурних об’єктів в Україні протягом повномасштабного вторгнення. Найбільше таких об’єктів було в Донецькій області, […]

«Коли побратими нас побачили, то були в шоці, думали ми загинули»: Історія з Бахмутського фронту

Благодійний Фонд «Взаємодопомога», який допомагає українській армії нещодавно почав новий проєкт, у якому військові розповідають свої історії з фронтових буднів. Один із бійців Фідель, який […]

«Непосиди» з Бахмута влаштували в Києві патріотичний флешмоб

Зразковий ансамбль танцю «Непосиди» Бахмутської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №18 імені Дмитра Чернявського провів у Києві патріотичний флешмоб. Танцювальний захід, приурочений до Дня Незалежності України, […]

14:33, 22.08.2023 Микола Ситник