Бахмут – як повноцінне поселення – заснували козаки Ізюмського слобідського полку в кінці XVII ст. А не московські прикордонники, яких тут і бути не могло. Більше століття тому це місто було не лише центром українського життя в регіоні, воно було центром Донбасу. Історик Юрій Юзик розповідає про Бахмут виданню «Українська правда».
Перша війна з більшовиками
Карта Бахмутського повіту, 1894 рік. Фото: УП
11 листопада у Бахмуті відбулося українське свято з нагоди організації куреня “Вільного козацтва” чисельністю у 800 козаків і старшин. Голова української повітової ради Роман Ляшенко від імені українців урочисто вручив куреню прапор, заявивши: “Я покладаю надію, що ви збережете на Україні спокій і лад”. Свято закінчилось парадом і мітингом.
Більше місяця УНР на Донбасі почувала себе досить певно. “Вільне козацтво” діяло не лише в Бахмуті, але і в повіті. А також – по сусідству – далі на схід.
У другій половині грудня 1917 року політична ситуація в краю різко загострилась – більшовики повели війну проти України, захопивши Харків. Не став винятком і Бахмут, який перейшов до влади “робітників і селян” фактично без зброї, однією лиш агітацією серед легковажних українців. Для роззброєння 25-й запасного полку, який налічував у той час 4 тисячі вояків, більшовики стягнули до Бахмута робітників із заводів Краматорська, Дружківки та Костянтинівки.
“Вільні думки”, 1918. Фото: Національна Історична бібліотека України
Восени 1917 року в Бахмуті організовано осередок “Вільного козацтва”. Такі бойові українські організації в той час створювались по всій Україні. Володимир Ласовський згадував, що над організацією “Вільного козацтва” в Бахмуті працював і його батько-учитель. Разом із двома приятелями, Фірстою й Кірстою. Згодом коли загони Вільного Козацтва подалися в напрямі Києва, то Фірста і Кірста поплатилися своїм життям…за вербування добровільців… їх мучили червоні опрічники, знущалися над ними і потім розстріляли
Упродовж першої більшовицької окупації Бахмута в місті продовжувало діяти українське підпілля.
У кінці 1917 року Бахмут був основним осередком освітнього життя на Донбасі. Тут діяло три гімназії, реальне, ремісниче та духовне училище. Тому в місті, окрім українських партій і товариств, виникла й середньошкільна організація, яка продовжувала діяти і під час першої більшовицької окупації Донбасу. Був це “Гурток української шкільної молоді Бахмута”, який в січні 1918 року, за підтримки вище згадуваного Українського клубу міста, розпочав видавати свій часопис – “Вільні думки”. Саме тут вперше надруковано твори Володимира Сосюри.
Кіннота 1-го Запорізького пішого полку імені Гетьмана Дорошенка на залізничному вокзалі Бахмута, квітень 1918 року. Фото: УП.
Визволитель Донбасу генерал Володимир Сікевич згадував, як 24 квітня, 1918 року, о 3 годині 26 хвилин, війська слов’янської групи зайняли станцію Колпаково (тепер Луганської обл. – ред.), що на кордоні України і земель війська Дону, вигнали ворогів далеко за кордон. З того дня жовто-блакитний прапор на кордоні цих земель давав знати цілому світу, що український народ має свою державу: вільну і незалежну.
Українські війська на кордон із Донщиною вийшли в бойовому складі, який уміщався в 14 потягах.
“Козаки принесли два високих стовпи, вималювали їх на жовто-блакитну фарбу, яку знайшли на станції, на кожному з двох боків намалювали тризуб, а під ним написали: УНР”.
До прикордонних стовпів прибили українські прапори.
Доля хана Кончака / ілюстрація художниці Маши Вишедської
Битва на річці Хорол — одна з найважливіших подій русько-половецькі війни XI-XIII віків, яка вплинула на загальний перебіг бойових дій. Вона також стала критичною для відомого половецького хана Кончака.
Редакція Бахмут IN.UA продовжує проєкт “Перемагали раніше — переможемо зараз!”, де просто і цікаво розповідає про перемоги українців крізь історичний час.
Перемога над половцями
Після певного числа розгромів половці стали слабші, але до влади приходить хан Кончак, який підняв орду до рівня минулої слави. Кончак отримав талант полководця від діда Шарукана.
Цього разу він іде на хитрість, надсилає посла “з обманом” до Ярослава Всеволодовича “миру прохаючи”. Насправді ж метою Кончака було виграти час, для того, щоб пограбувати руські землі й не потрапити під удар об’єднаних дружин руських князівств. Сам Кончак нахвалявся, що “візьме руські городи й попалить вогнем”.
Половецький хан мав “секретну зброю”: луки самострільні, що стріляли вогнем (стріли змочені нафтою). Руські князі не повірили мирним намірам Кончака і з військом вирушили в похід. Авангард руського війська очолювали переяславський князь Володимир Глібович та Мстислав Романович.
Битися почали на річці Хорол. Атака руської дружини була блискавичною, через що половці були захоплені зненацька і не змогли чинити належного опору.
Багато половців загинуло і потрапило до полону. Після звістки про перемогу передового загону, Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич послали вслід за залишками війська Кончака, але половців не вдалося виявити, оскільки “… Кончак розтанув слід за Хоролом”.
Ворожа пропаганда десятиріччями намагалася запевнити мешканців сходу України, що ці території є російськими і що тут живе російськомовне населення, яке, мовляв, хоче бути ближчими до росії. На жаль, частково ці наративи вкорінилися у свідомості. Водночас люди Донеччині, разом з усією Україною, були долучені до поширення української ідентичності та відстоювання права на відновлення незалежності нашої держави.
Як це було і яку роль в цьому грали бахмутяни читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.
Боротьба донеччан з росією
Ледве не кожне покоління українців за останні століття мали боротися за власну ідентичність та країну. Майже завжди ця боротьба проходила саме з росією та її авторитарними попередниками.
Під час радянської окупації російська влада спробувала зупинити опір українців за допомогою репресії та пропаганди. Це, на жаль, дало свої результати, особливо на сході країни через безпосередню близькість до кордонів агресора. Тим не менш, на Донеччині активно розвивалися проукраїнські рухи, які не забували свою історію та намагалися нагадати про неї своїм співгромадянам.
Цим вони наближали відновлення незалежності країни, звільнення нашої держави від окупації. Володимир Березін та Галина Олійникова, активісти, які боролися за вільну Україну ще з радянських часів та Ігор Тодоров, який довгий час викладав у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, розповіли редакції Бахмут IN.UA про те, як розвивався та функціонував український активізм на теренах Донецької області.
Російська пропаганда намагається запевнити людей, що Донеччина — це їх земля / скріншот Бахмут IN.UA
Наратив про “руській Донбас”
Ще у 2014 році росіяни прийшли окуповувати український схід із наративом про те, що Донбас — це російська земля або земля російськомовного населення. Перше твердження це нахабна пропаганда, адже історія регіону демонструє зворотні дані. На сайті Ukrainer можна детально прочитати про те, як росіяни штучно заселювали ці землі російськими солдатами ще за часів петра І. Практика штучного заселення окупованих регіонів росіянами задля розмивання національної ідентичності була вигадана не в радянському союзі й практикувалася задовго до його створення.
Результати такого “освоєння” територій російською імперією можна прослідкувати через статистку населення регіону. У створених у 1802 році Катеринославській та Херсонській губерніях станом на 1851 рік українців у першій проживало 70% (703 699 осіб), а росіян 3% (30 000). У Катеринославській губернії за переписом 1897 року українців було 69,7%, а росіян вже 17,3%.
У склад Катеринославської губернії входив, зокрема, і Бахмутський повіт. Тому, схід України не є російськими землями, а є тим місцем, яке протягом століть страждало від окупаційних практик рф та її попередників, адже ще у XVI-XVII століттяї на територіях, які у майбутньому стануть Донецькою областю, мали свої зимівники українські козаки.
До радянської влади у Бахмуті пам’ятали про українську ідентичність / фото з Клубу “Краєзнавець” Краматорська
Саме імперська політика створила реальність, коли багато людей на сході України використовували російську для спілкування. росія масово заселяла український схід росіянами. Глобальною причиною була спроба розмити українську ідентичність. На практиці це спочатку робилося через недостачу робочих рук у період індустріалізації, а потім росіяни займали місце зморених Голодомором українців.
В період індустріалізації, після скасування кріпацтва в російській імперії, почався активний промисловий розвиток. Використовувалася праця місцевих українців, але їх було недостатньо. Тому звозилася велика кількість переселенців з найближчої губернії росії,
Ігор Тодоров // професор
Росіяни заселялися в хати мертвих через Голодомор українців на Донеччині / фото з Покровського історичного музею
Така практика переселення продовжилася і в період існування радянського союзу.
Через таке переселення, основними носіями української залишалися саме мешканці сільської місцевості, а урбанізація Донбасу була найпотужніша в СРСР, тобто десь 90% мешканців жили в містах, а міста формувалися саме за рахунок переселенців,
Ігор Тодоров // професор
Хоча навіть такі процеси не змогли викорінити українськість Донеччини цілковито. Наприклад, під час політики коренізації у 20-ті роки ХХ століття виходили газети українською мовою. За словами Ігора Тодорова, мешканці навколишніх сіл біля Донецька, недивлячись на активну русифікацію після відміни коренізації у 30-х роках, продовжували використовувати українську мову в побуті. Аналогічною ситуація була навіть в 60-ті та 70-ті роки ХХ століття.
Мій батько, він з Ямполя. Моя родина завжди розправляла українською. Це вже потім після війни вони стали переходити на російську, принаймні в містах. Ще в Маріуполі батько навчався українською, а потім повернувся в Бахмут. До речі, в 46-му році в Бахмуті тільки одна школа №7 була російськомовною, а всі решта були україномовні. На додаток, коли я вже навчалася в школі, до нас перейшла в школу одна дівчинка з Кодеми й вона там навчалася українською,
Галина Олійникова // голова ВО «Свобода», Бахмутський осередок
Росія називає ці землі російськими аби виправдати свою агресію, скоєну нею за роки окупації. Хоча ці землі є українськими та такими, які велику кількість часу страждали від імперських дій російських окупантів.
Насправді я хочу ще раз повернутися, що цей наратив про російськість Донбасу, він існував і ще в перші роки радянської влади, я пам’ятаю, в Донецькому краєзнавчому музеї бачив плакат десь 20-х років, де намальована мапа і червоний центр, саме Донецький регіон. На ньому було написано було “Донбас — серце Росії” чи радянської росії,
Ігор Тодоров // професор
Активізм під час окупації
Багато людей на Донеччині не забували своє коріння та поширювали українські ідеї у своєму регіоні навіть під час радянської окупації.
Ще за радянського часу у Бахмуті був осередок “Просвіта”, а у Донецьку проходила зустріч Гельсінської спілки, куди приїздили Чорновіл, Хмара та багато інших українських діячів. Це ще 89-й рік був, для мене це на все життя залишило відбиток. Я в принципі туди не випадково потрапила, адже все життя займалася такою діяльністю. У мене родина завжди сприймала себе українцями. У мене дід помер у 82-му році й він завжди казав, що ці раби не можуть завжди править, рано чи пізно це скінчиться та буде Україна вільною. У нас в родині завжди на це чекали та намагалися все робити, щоб наблизити цей момент. По всій області були люди, які також займалися цим,
Галина Олійникова // голова ВО «Свобода», Бахмутський осередок
Члени Донецької обласної філії Гельсінської групи / фото з відкритих джерел
Галина розповідає, що саме такі люди працювали над незалежністю країни ще під час радянської влади. Коли Народний рух України ще не був партією, вони розповсюджували просвітницьку літературу, проводили зустрічі, збирали людей тощо. Далі це вже переросло в партійну роботу. Це було повсякденне життя багатьох людей, які розповсюджували українські ідеї. Для Галини було завжди зрозуміло, що її рід український, її діти будуть українцями.
Певна частина дисидентського руху, руху 60-ників, походила саме з Донецької області. І були в нас відповідні, по суті на той момент, нелегальні підпільні структури. І ось в 1989 році, ще за існування Радянського Союзу, почалися перші мітинги, вже не узгоджені чи точніше не ініційовані комуністичною владою,
Ігор Тодоров // професор
Проте, кожен прояв українськості під час радянської окупації міг призвести до проблем різного ступеню важкості, від звільнень з роботи до розстрілу. Але це не зупиняло людей, які боролися за суб’єктність української держави.
Ми дуже близько знаходимося до Харкова, який раніше був столицею. До нас багато рухів прийшло звідти. Але через це на Донеччині 30-ті роки були страшенні репресії. Вони були навіть під час Російської імперії. Намагалися викосити всіх активних людей. Після цього мало чого залишилося. Треба пам’ятати, що у нас в Бахмуті були видані Донецькі сонети Чернявського, відомого хрестоматійника, але він був репресований, як і більшість. І це тільки один приклад,
Володимир Березін // громадський діяч
Григорій Баглюк / фото з відкритих джерел
Володимир каже, що рухом за українську мову та культуру на Донеччині став літературний журнал “Забой” у Бахмуті. Над ним працював зокрема Григорій Баглюк, український репресований письменник та багато інших діячів. В цьому журналі підтримували революцію, але в контексті відновлення українського життя, адже люди думали, що нарешті закінчиться окупація російської імперії та відродиться Україна.
Це було до 33-го року. І весь цей потужний рух майже одномоментно було закрито. У 33-му році приїхали нквд-исти та заарештували всю редакцію журналу. Майже всі були репресовані. Редакція “Забой” була на перехресті вулиці Горбатова та Миру. Володимир згадує, що активісти просили зробити табличку, але міська рада цю ініціативу не підтримала.
Прояви активізму продовжувалися і після цього. Наприклад, у 50-х та 60-х роках на вулицях могли з’являтися жовто-блакитні прапори та інша символіка.
У 80-х роках було більш менш спокійно. З приходом Горбачова вже на нас звертали менше уваги, адже було у радянської влади купа інших проблем. Але коли стався серпневий путч, мого батька, інваліда 1 групи, міліція Артемівська загребла за розповсюдження літератури. Його, як “антисовєтчика”, забрали до тюрми. Людину, яка ледве на ногах трималася. Через те, що той путч швидко закінчився, нас полишили. Бо тоді склали списки неугодних людей, антирадянських елементів, до яких я так саме потрапила,
Галина Олійникова // голова ВО «Свобода», Бахмутський осередок
Березін розповідає, що якщо він спілкувався з людиною, який був визнаний радянським союзом ворогами народу, то до нього після цього приходили кдб-істи та питали, чого я з ним спілкуюся взагалі.
Всі знають імена великих українських діячів з Донеччини та борців за українську культуру як Олекса Тихий та Василь Стус. Але ними не обмежувався проукраїнський рух Донеччини. Він нараховував багато імен. Про деяких інформацію активно знищували, тому вони менш відомі, а імена деяких ми вже ніколи не дізнаємося. Але кожен з учасників проукраїнських рухів та організацій не тільки на Донеччині, а й усіх частинах України, були дотичні до відновлення державності нашої країни.
В кінці 80-х років з’явився перший конструктив за нову Україну, який ми прочитали. Це був “Маніфест Демократичної партії України”, який надрукувала “Літературна Україна”. Його тоді підписали такі постаті, як Драч, Павличко, Чорновіл, Яворівський, десь півтора десятка потужних людей. І серед них було написано “Кандидат геологічних наук Василь Григорович Суярко. місто Артемівськ”. Тобто розумієте, які постаті у нас жили в місті. Я з ним особисто зустрічався. Він з родини репресованих, його батька та діда розстріляли. Він сам, коли був студентом, його за українські погляди у 60-х роках заарештовували, він ховався. Але він домігся того, що став високою постаттю у науці,
Володимир Березін // громадський діяч
Василь Григорович Суярко, український діяч та науковець з Донеччини / фото з відкритих джерел
Донеччина та загалом схід України витримали багато страждань, але не втратили свою українську ідентичність, розуміння своєї приналежності до української держави. Це стало можливим завдяки великій кількості людей, які продовжували боротьбу за країну попри страшні репресії. На жаль, зараз наш регіон потерпає від прямої агресії росії. Проте, ці території були, є та будуть українськими.
Битва на річці Хорол — одна з найважливіших подій русько-половецькі війни XI-XIII віків, яка вплинула на загальний перебіг бойових дій. Вона також стала критичною для […]
Ворожа пропаганда десятиріччями намагалася запевнити мешканців сходу України, що ці території є російськими і що тут живе російськомовне населення, яке, мовляв, хоче бути ближчими до […]
18 квітня у світі відзначають Міжнародний день пам’яток і визначних місць. До цього дня редакція підготувала свою добірку локацій, адже Бахмут зі своєю старовинною архітектурою […]
Щороку на українських шахтах гине майже 200 гірників. Найбільшим за людськими втратами інцидентом на пострадянських шахтах був вибух метану в квітні 1998 року, що стався […]
Князь Олег Віщий — одна із найважливіших історичних постатей Київської Русі, так каже нам підручник історії. Втім, за тамтешніми сухими фактами стоїть унікальна людина із […]
