Сьогодні Бахмут в уяві багатьох українців асоціюється як місто, в якому йдуть запеклі бої. Місто-фортеця, яке не тільки стоїть, а й бореться за свою свободу й незалежність. Мало хто знає, що більше століття тому Бахмут, з наголосом на у, був центром Донбасу. Боротьба за українську сутність міста йде не лише на полі бою. Українським історикам доводиться пояснювати, що Бахмут, як повноцінне поселення, заснували козаки Ізюмського слобідського полку в кінці XVII століття, а не московські прикордонники, яких тут і бути не могло. Історик Юрій Юзик розповідає про Бахмут виданню «Українська правда».

В попередній частині ми вже розповідали про зародки українського культурного життя в Бахмуті та Наслідки русифікації бахмутян. 

Зросійщення Донбасу

Музично-драматичний гурток Бахмута, 1911 рік. Фото: УП

Ментальні зміни в Бахмуті і околицях відбулись буквально на очах – за 10 років на зламі XX століття. 

В місцевій гоголівській бібліотеці-читальні з українських видань був лише “Кобзар”, твори Квітки-Основ’яненка та Котляревського, байки Глібова і словник Тимченка. Українських видань в книгарнях не було – бо економічної “користи нема”, казали власники. Тому невеликий гурт українців мусив за всякою дрібницею вдаватись до київських книгарень, гаючи час та витрачаючи зайві гроші. 

Музично-драматичне товариство Бахмута у 1911 році розкололось на два гуртки: “русскій” та “малорусскій”. Останній, вистави ставив для “сбора”, а не для пропагування національної ідеї. 

До цього всього Бахмут став у ті роки центром імперського військово-патріотичного виховання дітей у всеросійському масштабі. Повітовий інспектор народних училищ Антіох Луцкевич, якого раніше вигнали із Полтавщини та Одеси, вирішив організувати масовий військовий вишкіл неповнолітніх дітей віком 8-14 років.

На базі Бахмутського народного училища Луцкевич організував роту дітей, яку 23 квітня 1909 року представили імператриці. Цар Микола ІІ особисто подякував за реалізацію своєї ідеї військового вишколу дітей. І приклад Бахмута почав масово ширитись по всій імперії. “Поступова” (ліберальна) преса критикувала цей рух “потєшних”. Однак, він продовжував розвиватись, зокрема і в Бахмуті.

Попри всі зусилля іспектора-шовініста Луцкевича школярі все одно знаходили шлях до української спільноти. В сільській глибинці громади чітко розуміли хто є хто. Наприклад, у селі Хемівці московської мови не було взагалі. 

Цікавий факт – саме свідомі українці намагались хоч трохи розворушити культурне життя Бахмута, співпрацюючи для цього із росіянами. У 1913 році їм довелось вчергове реанімувати музично-драматичний гурток. 

Українське пробудження

Володимир Пестеров із дружиною Вірою з дому Карпових. Праворуч в кадрі – бронзова статуетка запорожця. Фото: УП

Не чекаючи відновлення старої громади деякі українці Бахмута, з початком другої російської революції одразу ж самоорганізувались. Вже в березні 1917 року створено українську бібліотеку та драматичний гурток. Станом на середину того ж місяця було 68 вже членів української громади Бахмута, з-поміж яких 13 осіб обрані в Тимчасову Раду.

Українці міста обрали двох делегатів на педагогічний з’їзд та всеукраїнський національний конгрес, що відбулись у Києві на Великдень. 27 квітня 1917 року у міському Народному домі відбулись загальні збори громади, де сформульовано її мету: “політична організація місцевої людности на ґрунті українських національних інтересів”.

З травня 1917 року громада оселилась в Українському Клубі. В літньому будинку у Саду пані Чепурковської (тепер – Бахмутський парк культури та відпочинку). Відтепер тут був головний центр українського життя міста. 

Евакуйований росіянами із Галичини Володимир Ласовський згадував: 

«Раз прийшов до батька якийсь пан, що відрекомендувався як Пестерів. Говорив московською мовою. Заявив, що української мови не знає, проте почуває себе українцем і, маючи доволі грошей, ставить їх до диспозиції українському рухові в Бахмуті…Це був палкий український патріот, до самозаперечення відданий відродженій батьківщині».  

Пестерев був мільйонером, власником вугільних шахт копальні “Трудова” (тепер мікрорайон на сході Донецька). Саме він на заводі Скараманга першим в Бахмуті почав використовувати соляну ропу в лікувальних цілях. За власні гроші готовий був перетворити місто на курорт – розчистити русло річки Бахмут, розбити парк, побудувати літній театр. За умови безкоштовного користування ділянкою, щоб все побудоване через 20 років передати місту. Але міська Дума відмовила. Та Голова української громади Пестеров все одно розвивав Бахмут. 

У кінці травня 1917 року Рада Громади домовилась із місцевою земською “Народною Газетою Бахмутського Уезда”. Щоб там було місце і для українських текстів. Відтак вже 31 травня, громада почала друкувати там свої статті. 

Єдину – за царату – щоденну українську газету можна було передплатити в ощадному товаристві дрібного кредиту по вул. Харківській, 1913 р.

На Зелені Свята 1917 року відбулася перша публічна демонстрація української громади Бахмута. Спершу в садку Чепурковської організовано виставу трупи С. Глазуненка “Степовий Гість” та “гулянку в тому ж садку, з мітингом, ярмарком”. А наступного дня – урочистий похід під синьо-жовтими прапором і портретами Шевченка через все місто. 

Влітку 1917 року в Бахмуті завершено організаційне оформлення українського руху – створено повітову українську раду. В наступній частині розповімо вам про Формування українських військових частин в Бахмуті та Період українських з’їздів Бахмутщини. 

Фото: Українська правда

Читайте також: Надихає однокласників вчити історію: як маленький українець популяризує Бахмут

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Будинок за адресою вулиця Миру, 53, із характерним округленим кутом, був однією з найвідоміших будівель у центрі Бахмута. Ця так звана “сталінка” мала тривалу та складну історію, яка розпочалася ще у тридцяті роки минулого століття.

Детальніше про те, яка історія в заокругленої будівлі в центрі Бахмута, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як з’явилася будівля за адресою вулиця Миру, 53

Зведення будівлі офіційно розпочалося у 1933 році. Згідно зі звітами Артемівської міськради, будинок планували здати в експлуатацію вже наприкінці 1934 року. Однак процес розтягнувся на чотири роки через низку факторів. Будівництво гальмували нестача фінансування та будівельних матеріалів, дефіцит робочої сили, погані погодні умови та проблеми з логістикою. Через ці причини в період з весни 1934 до початку осені 1935 року вдалося збудувати лише стіни та накрити дах, після чого роботи припинилися.

Темпи будівництва прискорилися лише у 1936 році. Будівельники завершили зовнішні роботи, вставили вікна, оштукатурили фасад та підвели необхідні комунікації. Завдяки тому, що робітники систематично перевиконували задані норми, навесні 1937 року будинок офіційно здали в експлуатацію.

У тодішній пресі будівлю називали “Будинком залізничників” або “Будинком спеціалістів”. Фінансування робіт частково здійснювалося державними коштами, які отримували від продажу населенню облігацій “Позички Третьої П’ятирічки”.

Будівля в роки Другої світової війни

Під час нацистської окупації в будинку квартирувалися німецькі військові. Радянська розвідка знала про це, тому літаки Червоної армії неодноразово намагалися розбомбити як цю будівлю, так і сусідні багатоповерхівки у центрі міста.

Точна дата першого руйнування будинку невідома, проте історики припускають, що це сталося влітку 1943 року під час активних авіаційних бомбардувань. Відновлення споруди відбулося вже після закінчення Другої світової війни, приблизно наприкінці сорокових років.

Історія комерційних приміщень

Округлений кут будинку завжди використовувався для торгівлі та надання послуг. У період з 1937 по 1941 роки на першому поверсі функціонував магазин споживчих товарів. У другій половині двадцятого століття там відкрили залізничну аптеку. На початку дев’яностих вона перетворилася на комерційну аптеку, а згодом на цьому місці працював магазин електроніки “Алло”.

Будівлю повністю зруйнували росіяни внаслідок інтенсивних бойових дій.

Читайте також:

Бахмутський гіпсовий промисел: історія видобутку та створення архітектурної ліпнини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

12 років тому, 17 квітня 2014 року, в нині окупованій Горлівці пройшов проукраїнський мітинг. Люди, які були проти самопроголошеної влади “днр” виступили з мирним протестом. Одним із тих, хто намагався відстояти українську незалежність, був Володимир Рибак — депутат Горлівської міськради. За свою проукраїнську позицію та відкрите протистояння бойовикам “днр” його викрали та закатували. Загибель Володимира Рибака визнана однією із перших втрат серед мирних жителів Донеччини та сьогодні є символом спротиву окупації.

Спогадами про Володимира Рибака та квітневі події 2014 року в Горлівці з редакцією Бахмут IN.UA поділилася Галина Докашенко — горлівчанка, завідувачка кафедри історії імені професора Віктора Докашенка Горлівського інституту іноземних мов.

Спогади про Володимира Рибака, мітинг 17 квітня 2014 року

Галина Докашенко — педагогиня, історикиня з Горлівки. Вона була свідком подій весни 2014 року, коли Горлівку захопили бойовики так званої “днр”. Пані Галина каже, що особисто не була знайома з Володимиром Рибаком, але знала про його активну проукраїнську діяльність, якою він займався до 2014 року.

“До цих подій я особисто не була з ним знайома, але знала, що він був одним із найактивніших депутатів міської ради, він належав до “Батьківщини”. Завжди у пресі давали інформацію про кожне засідання міськради, і я бачила, що Володимир Рибак дуже активно виступав. У нього завжди, навіть до подій 2014 року, була відверта проукраїнська позиція”, — каже Галина Докашенко.

17 квітня 2014 року в Горлівці відбувся мирний мітинг, організований на підтримку міського голови Євгена Клепа. Тоді місцеві жителі вийшли з плакатами до міськради, виступаючи на підтримку законно обраної української влади. Серед мітингарів була і Галина Докашенко разом з колегами і студентами.

“Мітинг 17 квітня я достатньо добре запам’ятала. Можливо тому, що саме на цьому мітингу почалась словесна перепалка щодо мера. Місцеві жителі виступали за законно обраного, легітимного мера Євгена Клепа. А бойовики, звісно, хотіли свою кандидатуру. Пам’ятаю, ми йшли на цей мітинг і зробили плакат “Клеп усьому голова”, за аналогією відомого вислова “хліб усьому голова”. Я не можу сказати, що були якісь збройні протистояння. По завершенні мітингу там, де стояли останні ряди мітингувальників, кажуть, що якась штовханина трохи була. Але я про це не можу впевнено сказати, бо її не бачила, оскільки стояла всередині. Загалом тоді доволі багато людей було”, — каже Галина Докашенко.

Саме під час мітингу 17 квітня Володимир Рибак відкрито виступив проти бойовиків, які захопили владу в Горлівці. Того дня він спробував зняти прапор так званої “днр” і повернути український прапор на будівлю міськради. Після цих подій депутат зник.

Новину про зникнення Володимира Рибака пані Галина дізналась від свого чоловіка, який теж був депутатом Горлівської міськради.

“Наступного дня мій чоловік сказав, що після мітингу Володимир Рибак зник і його ніде немає. Тоді ми вже дізналися, що він вийшов на дах міськради, зняв прапор “днр” і знову вивісив прапор України. Потім вже я дізналася, що додому він так і не прийшов, його просто затягнули в машину по дорозі. Родина Володимира Рибака та його друзі тоді дуже хвилювалися за його долю”, — розповідає історикиня.

19 квітня місцеві рибалки знайшли два тіла в річці Казенний Торець біля селища Райгородок. 22 квітня дружина Володимира Рибака впізнала його тіло. Депутата закатували і ще живим скинули в річку.

Ким Володимир Рибак став для горлівчан

Галина Докашенко, як історикиня, каже, що загибель Володимира Рибака дала розуміння того, що окупанти не будуть миритися з проукраїнським населенням.

“Для мене, як для людини та історикині, Володимир Рибак є першою мирною жертвою того протистояння. Я і до сьогодні вважаю, що він є першою жертвою, яка постраждала за свою позицію. Я точно розуміла, що так жорстоко з ним вчинили просто за його проукраїнські погляди. Після загибелі Володимира Рибака до мене прийшло дуже чітке розуміння, що ніякого мирного процесу тут не буде, хоча сам мітинг був мирним. Багато хто в моєму оточенні, з ким ми тоді тісно спілкувалися, дуже переживали ці події”, — згадує педагогиня.

Фактично загибель Володимира Рибака можна оцінювати як факт залякування мирного населення, яке виступало проти окупації. Однак саме після вбивства депутата до людей прийшло чітке усвідомлення того, що врегулювати ситуацію мирним шляхом не вийде.

“Мені здається, що саме від його трагічної смерті пішов незворотний відлік, коли неможливо вже було говорити про якесь мирне примирення або “замирення”, як дехто говорив що треба замиритися. Смерть Володимира Рибака означала незворотність протистояння, яке вже на той час визначилося на Донеччині, і в Горлівці зокрема. Ми всі зрозуміли серйозність подій, що це не просто локальні невеличкі суперечки, а події політичного протистояння”, — зауважила Галина Докошенко.

Історикиня згадує, що у 2015 році Володимиру Рибаку посмертно присвоїли звання Героя України. На її думку, це дуже важливо для пам’яті про ті події. Роботою щодо збереження пам’яті про важливих постатей, які стали символом спротиву окупації, зараз займаються освітяни Горлівського інституту іноземних мов.

“Ми готуємо друге видання навчального посібника “Історія рідного краю. Донеччина: люди — духовність — природа”. У розділ “Люди” ми хочемо дати кілька історичних портретів до тих, що там вже є. Це будуть історичні нариси про Дмитра Чернявського, Володимира Рибака і Степана Чубенка. Також думаю, що ми додамо й четвертий історичний нарис про Олексія Дульнева”, — поділилася Галина Докашенко.

Читайте також:

• “До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових
• Як Бахмут не став “днр” у 2014: вам цього не казали
• Шість років після смертельного побиття бахмутського активіста Артема Мирошниченка: засуджені пішли служити

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!