Сьогодні Бахмут в уяві багатьох українців асоціюється як місто, в якому йдуть запеклі бої. Місто-фортеця, яке не тільки стоїть, а й бореться за свою свободу й незалежність. Мало хто знає, що більше століття тому Бахмут був центром Донбасу. Тоді Юзівка, яка згодом стала Донецьком, вважалась звичайним містечком Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Історик Юрій Юзик розповідає про Бахмут виданню «Українська правда».

Регіональним центром Донецьк став пізніше – вже при більшовицькій окупації України. А до цього все на Донбасі крутилось навколо Бахмута. 

Зародки українського культурного життя в Бахмуті

Від початку Бахмут розвивався як промислове місто. Тут добували сіль, а згодом знайшли поклади кам’яного вугілля. Українського культурного життя, при російській царській окупації довший час фактично не було. Сюди заїздили лише окремі представники української інтелігенції.

Наприклад, у 1885-1889 року у місті працював вчителем у духовному училищі Бахмута майбутній професор та член НТШ Юхим Сіцінський. Викладав російську мову та закон Божий. Українська мова тоді – згідно із сумновідомим Емським указом – вже десятиліття була під забороною.

У все тому ж Бахмутському духовному училищі навчався і майбутній організатор українського руху в Херсоні Микола Чернявський. Народився він і виріс у Бахмутському повіті.

 Обкладинка першого українського видання у Бахмуті. Фото: Українська правда

У Бахмуті було надруковано – “Донецькі сонети” – у 1898 році. На тлі московської політики тотальної русифікації це була крапля в морі. Але надзвичайно важлива.

У 1899 році у Бахмуті вийшла ще одна збірка Чернявського, присвячена Пантелеймону Кулішу. А в наступному році він став автором передмови до збірки оповідань Куліша, яку надрукував у Бахмуті. 

Щоденна українська газета “Рада” відзначала, що під час революції 1905-1907 років у Бахмуті була невеличка громада. Однак її тоді було роспорошено так, що лиш влітку 1917 року, деякі члени її поверталися з заслання, других же життя розвіяло геть, або так принишкли що і не чуть було про них. Тим не менше українське життя в місті продовжувалось. 

Наслідки русифікації та індустріалізації 

Фрагмент листівки, надісланої в Бахмут на поч. ХХ ст. Фото: Українська правда

Станом на 1911 рік один із дописувачів-українців із Бахмутщини інформував читачів київської газети “Рада”, що увесь повіт вкритий залізницями.

 «Тут день і ніч люди риються в землі, як кроти. А тяжко зароблені гроші відносять в “монопольку”, щоб придбати алкоголь. Все це через “відсутність доброї розваги”, культурного життя», — писав автор. 

Загалом в Бахмуті мешкало тоді лише 23 тисячі містян.

Писали про місцевих, що там де з’являлась горілка, не обходилось без лайки й бійки. Взагалі уголовщина переважно припадала на рудники та заводи, але і села українські – “не ликом шиті”. 

Все це було результатом змосковщення українського селянства. Найгірше було з мовою, українську можна було почути тільки від старих людей, а молодь користувалась “хахляцьким жаргоном”.

Фото: Українська правда

Читайте також: «Мандрівний філософ» в Бахмуті: чи справді Григорій Сковорода був у місті

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

9 травня для росії ніколи не було днем скорботи за мільйонами загиблих у Другій світовій — натомість воно перетворилося на головний ритуал державної ідеології, що замінює собою реальність. Помпезні паради, “безсмертні полки” і гігантські плакати — це не про пам’ять, а про мілітаризм, тріумфалізм і демонстрацію сили. У цьому святі перемоги минулого ховається невпевненість у сьогоденні: російська влада використовує 9 травня як емоційну ін’єкцію, щоб підтримувати імперські міфи та виправдовувати сучасні війни. Навіть зруйнований Бахмут обклеєний символами “великої перемоги” — не для мешканців, а для картинки, яка має приховати провали та втрати.

Редакція поспілкувалася з істориком Романом Кабачієм, старшим науковим співробітником Національного музею історії України у Другій світовій війні.

9 травня в уявленні росіян

Роман Кабачій зазначає, що для росіян 9 травня є певним фетишем, і підкреслює — правильніше сказати, що це фетиш для влади, яка насаджує для росіян таке уявлення про важливість 9 травня.

“Сучасна росія — це такий мікс імперськості, комунізму в кдб і те, що у нас заведено називати “православ’я головного мозку”. Якщо про імперські свята було забуто, то до Другої світової війни й десятиліття після неї головним святом була так звана Жовтнева Революція — 7 листопада. Для наступних поколінь почало забуватися, що це таке. А такі люди, як путін чи лукашенко — вони росли у брєжнєвському уявленні про 9 травня. Вони не знали насправді, що таке війна у її брудному баченні, а вбачали її лише в святкуванні 9 травня. В таких рожевих уявленнях про “діди воювали” — на цьому можна спекулювати далі, оскільки святкувати нічого”, — пояснює історик.

Він додає, що навіть День незалежності росії у червні — це для них радше поразка, адже путін вважає розпад радянського союзу найбільшою катастрофою ХХ століття. Тому для росіян 9 травня й стало таким важливим, його насаджують як єдину можливу радість і перемогу для народу.

Водночас сама росія й російські керівники воліють не говорити, що це була світова війна, що бойові дії були і на Західному фронті. Для рф перемога — це заслуга Радянського союзу, під яким окреслювали насамперед росіян.

 “Й власне тому їм більше нічого, можна так сказати, не залишилось, окрім як експлуатувати 9 травня. Це певного роду можливість надати простому мешканцю Росії, який дуже часто не має нормальних побутових умов життя, — його описує українське прислів’я “Дупа гола, але каша з молоком” — уявити, що попри те, що я палю дровами, ходжу в туалет на двір, моя держава велика, вона перемогла найбільше зло ХХ-го століття – нацизм. Хоча тут ще можна посперечатися, чи комунізм Сталіна був більшим злом, ніж нацизм Гітлера”, — додає Роман Кабачій.

Росіяни не знали окупації

Роман Кабачій пояснює — багато росіян не знали зла окупації, тому війна у їх уявленні романтизована.

Водночас ситуація в Україні, яка була окупована повністю, інша — українці бачили злочини окупаційного режиму: спалення сіл, розстріли євреїв, переслідування ромів, за політичними мотивами тощо. 

“Тому для українців швидше є зрозумілим європейський підхід, коли ми вшановуємо загиблих, поранених, горюємо за втраченими культурними пам’ятками, підірваними соборами, палацами. Для росіян ж це перемога, це було щось далеке, а потім ще піднесено в такий фетиш, певну бульбашку, що діди воювали, а насправді як вони воювали — багато хто з росіян не може розказати”.

У росії не було пошани до особистості

Водночас й життя самих росіян під час Другої світової війни стало розмінною монетою, але їх нащадки сьогодні воліють цього не знати. Історик пояснює, що багато росіян були в так званих штрафних батальйонах, які посилали на штурми в якості гарматного м’яса.

“Ми в музеї війни маємо багато свідчень, листів щоденників, коли хлопців забирали польові воєнкомати й кидали в бій без жодної підготовки. Вони писали до рідних, що, можливо, скоро будуть вбиті й навіщо взагалі було приходити на світ, коли хтось може тебе використати в такий м’ясний спосіб…

Для більшості росіян це погляд на маленьку людину, на гвинтик, що вона була змушена, що це така необхідність. Фактично не було пошани до особистості, до значення людського життя. І так чи інакше, це маленьке життя перемішувалося у великі необхідності, а великою необхідністю є оця велич — тоді Радянської імперії, перед тим Російської імперії, а зараз нової путінської росії. Який був підхід до маленької людини — таким і залишається, і в цій війні, яка зараз триває, ми це все теж бачимо, що людей подають як героїв, але насправді їх кидають в м’ясні штурми”.

Паради перемоги на ТОТ

Росіяни завішали окупований Бахмут агітаційними плакатами, присвяченими Другій світовій війні. На думку історика, так росія намагається повернути радянський погляд на події Другої світової, сконструйований псевдопогляд перемоги. 

“Але я сподіваюся, що 30 років незалежної України все-таки довели поколінню, що насправді є інші цінності. Сподіваюся, що їхня ця нарація, яка йде, про те, що без великої перемоги немає великої імперії, без радянських наративів ми не будемо почувати себе гідними людьми — це все не закріпиться. Ми дочекаємося визволення наших земель і повернення демократичних європейських підходів в суспільне життя”, — каже спікер.

9 травня в Україні

9 травня як День Перемоги колись святкували й в Україні — востаннє це було в 1992 році. Потім на заміну йому в 2015 році ухвалили День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні — його теж офіційно святкували 9 травня, ще в 2023 році.

Але вже 29 травня 2023 року Верховна Рада зробила День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Його вшановують вже 8 травня, як державне свято. Акцент з перемоги змістили на память, на користь ушанування.

Як зазначають в Українському інституті національної пам’яті, новий зміст відзначення Дня пам’яті та примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні включає:

• переосмислення подій Другої світової війни, руйнування радянських історичних міфів, чесний діалог навколо складних сторінок минулого;
• рівне вшанування пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом, підкреслення солідарності та бойового братерства всіх Об’єднаних Націй — як держав, так і бездержавних тоді народів, зокрема євреїв та українців;
• перенесення акценту з історії військових дій на історії конкретних людей, а відтак відмову від святкування на користь ушанування.

До теми:

• “Акція 51”: як з Галичини до Званівки примусово переселили сотні людей. Розповідь Романа Кабачія та Ярослави Пасічко (Оновлено)
• “Навіть повітря відчувалось інакше”: бахмутянка Ірина Жданюк про окупацію міста в 2014 та життя в Рівному

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Всіхсвятський храм у Бахмуті — це одна з будівель міста, про яку знає кожен містянин. Він розташовувався у центральному парку та регулярно ставав центром для вірян, де проходили службу. 

Детальніше про історію споруди розповіли у Бахмутському краєзнавчому музеї.

Історія Всіхсвятського храму в Бахмуті

У 1778 році, після заборони ховати померлих біля церков, у Бахмуті виділили нове місце для кладовища за межами міста, на вигоні — сьогодні це територія центрального міського парку.

Уже в 1785 ратман міського магістрату Іван Рєзніков і місцевий купець Парфен Гаврилов закликали громаду зібрати кошти на будівництво дерев’яної церкви на цвинтарі — на честь Всіх Святих. 12 червня 1786 року було отримано офіційне благословення на зведення храму, а вже 4 жовтня того ж року протоієрей Петро Расевський освятив місце майбутньої святині.

Завдяки пожертвам мешканців, 20 січня 1792 року церква була урочисто освячена, і в ній почалися богослужіння.

Точне розташування першої дерев’яної цвинтарної церкви викликає дискусії, але за припущеннями, вона стояла в районі нинішнього нижнього парку, поблизу перетину вулиць Ніни Кравченко та Олександра Сибірцева — це місце позначене як “Кладбищенская площадь” на карті першої половини XX століття. 

Кладовище закрили в 1818 році, але церква продовжила діяти. З часом будівля почала руйнуватись, і в 1893 році на новому — верхньому кладовищі звели кам’яну церкву, яка зберегла ім’я Всіх Святих. Вона не мала постійної парафії та виконувала лише поховальну функцію.

Церква у ХХ столітті

Після Жовтневого перевороту 1917 року храм ще деякий час залишався чинним і офіційно припинив діяльність лише 18 червня 1923 року. Відомостей про збереження метричних книг, у яких реєстрували відспівування, не збереглося, як і про подальше використання церковної будівлі після її закриття. 

У період нацистської окупації Бахмута храм знову відкрили — за одними даними, з ініціативи протоієрея Іоанна Хрещановського, за іншими — це було рішення окупаційної влади, яка використовувала релігію у пропагандистських цілях. У той самий час до церкви привезли бронзовий дзвін із дарчим написом: “Відлито німецьким вермахтом у війні проти більшовиків / 1942 / Завод Торез”.

Храм після другої світової війни

Після визволення міста храм не закрили — він діяв ще близько двадцяти років. У 1960-х роках, під час хрущовської антирелігійної кампанії, керівництво міста вирішило закрити одну з двох діючих церков — вибір упав на Всіхсвятську. Ймовірно, рішення обґрунтовували тим, що її кам’яну будівлю можна було переобладнати під склад чи майстерню, тоді як старовинна дерев’яна Миколаївська церква була історичною цінністю. Щоб надати діям “законності”, створили спеціальні комісії, які перевіряли бухгалтерію храму та поведінку служителів.

Вона досить швидко виявила високі прибутки. Так, у 1962 році було придбано свічок на 4 954 рублі, а продано — на 17 531 рублів. Зарплата священика сягала 250 рублів на місяць, що значно перевищувало середню зарплату по країні. Деякі священнослужителі вели спосіб життя, далекий від канонів — зловживали алкоголем, відвідували ресторани й навіть потрапляли до витверезника. Один із таких випадків — затримання у 1963 році псаломщика Костянтина Сівка після великоднього богослужіння — було оприлюднено в газеті “Вперед”.

У липні 1963 року, під час перевірки, на дзвіниці було виявлено дзвін із дарчим написом вермахту. Його демонтували, розплавили, а фрагмент з написом передали до місцевого музею, де він експонувався до 2019 року. З огляду на високі доходи церкви, поведінку священнослужителів, нацистський дзвін і малу кількість парафіян — влада отримала підстави для офіційного закриття храму в другій половині 1963 року. Після цього куполи демонтували, а будівлю передали торгівельній організації “Смешторг”, яка використовувала її як склад.

У 1980-х у приміщенні церкви розміщувався склад фірми “Одяг”, а згодом — комбінату громадського харчування “Общепит”.

Сучасний храм

Наприкінці 1990-го або на початку 1991 будівлю передали УПЦ Московського патріархату, а настоятелем призначили протоієрея Леонтія Діатковського. Отець Леонтій не лише вів богослужіння, а й особисто займався відновленням напівзруйнованого храму: зусиллями громади й місцевих підприємств відремонтували інтер’єр, відновили куполи, а в 1994 році встановили нові дзвони, відлиті на концерні “АЗОМ”. У процесі реставрації були знайдені фрагменти фресок кінця XIX століття — один із хрестів навіть “проступив” через новий шар фарби, що віряни сприйняли як диво.

На жаль, під час бойових дій за Бахмут у 2022–2023 роках храм зазнав серйозних руйнувань.

Читайте також:

• Палац Культури у Часів Ярі: якою була історична споруда
• Швейна фабрика: як в Бахмуті з’явився район 8 березня
• Часів Яр про який ви не знали. Розпитали у краєзнавця найцікавіше з історії міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!