“Спочатку кажуть, що загинув, а потім пропонують поговорити”: історії родин загиблих та поранених в Оленівці

Семаковська Тетяна 14:10, 6 Березня 2024
Ілюстрація Бахмут IN.UA

Кінець липня 2022 року. Ніч з 28 на 29. У російських телеграм-каналах з’являються повідомлення про обстріл колонії в тимчасово окупованій Оленівці, де перебували полонені українські військові, зокрема азовці, які виходили з 16 по 20 травня з Азовсталі. Спочатку росіяни заявили, що загинуло 40 військових, а потім цифра зросла до 50, ще 130 осіб налічували пораненими. Ніхто з російської сторони не постраждав. В цей час рідні наших полонених намагаються знайти бодай якусь інформацію про події, але офіційні джерела в Україні зберігали тишу — жінки, дівчата, мами та сестри дізнаються про загибель чи поранення своїх близьких з російських відео.

Редакція поспілкувалася з трьома жінками, рідні яких перебували в Оленівці: Ксенія Прокопенко, сестра загиблого, Анастасія Гондюл, дружина полоненого, та Олександра Мазур, чий близький був в Оленівці на момент теракту. Ми розпитали українок про те, як світ реагує на терор та, що робить сьогодні спільнота Родин Оленівки.

Теракт в Оленівці

Акція Оленівка Київ
Рідні полонених регулярно виходять на акції / фото надане героїнею

У липні 2024 мине вже другий рік від дня теракту в Оленівці, а доля 120 полонених залишається невідомою. За цей час утворилася ГО “Спільнота Родин Оленівки” — жінки підтримують одна одну та  організовують акції по світу, щоб привернути увагу української діаспори та іноземців. За практично два роки вимушеного знайомства вони знають всі болі та переживання одна одної.

Спільнота разом домоглася об’єднання справ поранених та загиблих тому, що раніше СБУ не хотіло комплексно розслідувати теракт, пояснює Ксенія Прокопенко:

“Ми розуміли, що це потрібно, тому що не можна відокремлювати загиблих і поранених. Щоб відновити події, які сталися в Оленівці, потрібно комплексно розслідувати справи”.

Велику увагу жінки приділяють акціям на підтримку полонених за кордоном. Ксенія нещодавно брала участь в акції в Стокгольмі — українки нагадували, що в полоні все ще знаходиться понад 120 поранених, яким не надається медична допомога. 

Олександра Мазур
Олександра Мазур / фото надане героїнею

Організовувати мітинги за кордоном українкам допомагає наша діаспора, а от з МЗС є проблеми, бо вони не співпрацюють з рідними полонених. В розмові три героїні наголошують, що відкриті до співпраці й неодноразово зверталися до консульств.

“Проблема полягає в тому, що у нас немає співпраці з МЗС. Інколи акції потрібно узгоджувати з місцевою владою у тих країнах та містах, де ми плануємо заходи. Якби з нами у цьому напрямку співпрацювало наше Міністерство закордонних справ, то це би було значно швидше, простіше, ефективніше. І я думаю, що у них є вже якісь напрацьовані швидкі контакти. Вони також знають багато представників діаспор чи якихось інших місцевих організацій, які би цим займалися. Ми намагаємося до них достукатися, але зворотнього зв’язку немає від МЗС”, — каже Олександра Мазур.

Ксенія Прокопенко
Ксенія Прокопенко / фото надане героїнею

Ксенія Прокопенко додає, що через відсутність комунікації з МЗС багато іноземців не знають про теракт в Оленівці. Наприклад, ті самі шведи у Стокгольмі дізнаються про злочини росії безпосередньо на мітингах українців.

Тому, якщо ви знаходитись за кордоном, обов’язково відвідуйте акції. Кілька разів у розмовах з героями редакція чула думку, що цивільні українці, які не дотичні до військових, можуть не розуміти, як правильно підтримати рідних військового та замислюються, чи варто приходити на мітинг. Ми запитали героїнь їхню думку:

Анастасія Гондюл.
Анастасія Гондюл з чоловіком / фото надане героїнею

“Чомусь, коли люди виставляють фото у соцмережі з кафе чи ресторанів зі своїми коханими, вони не думають, що це когось стригерить…Треба приходити на акції, нагадувати всім, навіть якщо у вас немає у родині військового. Так ви демонструєте свою повагу, що вам не байдуже,

Анастасія Гондюл. // у коментарі

Ксенія Прокопенко додає, що вона рада бачити людей на мітингах, які не дотичні до спільноти Оленівки, адже це дає розуміння, що українці пам’ятають за полонених. На думку Ксенії, зараз про теракт в Оленівці ми знаємо не достатньо. 

“Люди за кордоном взагалі не знають про цей теракт, вони не знають про те, що наших полонених вбивають, їх калічать, до них застосовуються тортури чи їх ґвалтують. Не те, що вони не цікавляться, просто наша держава про це повинна кричати на кожному кутку, але вона цього не робить. І ось тому зараз ми об’єдналися з дівчатами і намагаємося самостійно просувати цю тему”, — розказує Ксенія.

Що з полоненими азовцями, які були в Оленівці

Оленівка теракт
Син Анастасії чекає на батька / фото надане героїнею

Вчинений росіянами теракт в Оленівці забрав життя десятків військових, які виконували наказ вищого керівництва та вийшли з Азовсталі. Гарантувати безпеку полонених мала б й міжнародна організація Червоного Хреста. Втім, МКЧХ не могла цього забезпечити — у їх роботі є прогалини з комунікаціями всередині відділу.

“У них дивним чином зберігається інформація. Вони отримують дані, що людина загинула у колонії, власне, в Оленівці. А потім зв’язуються з родичами й запитують: “Можливо, вам потрібно поспілкуватися з вашим близьким?” Це не поодинокі випадки, у них хаотичні процеси”, — каже Ксенія Прокопенко.

У вересні 2023 року Ксенія разом з Олександрою відвідала Женеву — вона їхала у штаб-квартиру Червоного Хреста. Жінкам повідомили, що почули їх пропозиції, але все залежить від російської сторони.

Оленівка
Ксенія на акції в Стокгольмі / фото надане героїнею

Фактично, зараз місцеперебування 120 полонених, які були в Оленівці — невідоме. Росія ув’язнила їх та не дає жодної можливості дізнатися щось про рідних. Ніякі листи до них не доходять, а жінки, матері та дівчата щодня прокидаються, сподіваючись, що отримають звістку від рідного. Ускладнює ситуацію те, що полонені — це азовці, яких росія демонізувала, а відтак належні умови для них навряд чи забезпечують.

Анастасія Гондюл — дружина полоненого, її чоловік на момент виходу з Азовсталі (16 травня 2022 рік) не бачив представників Червоного Хреста. Аж в серпні 2023 року, через 16 місяців, жінка дізналася, що її коханий в полоні — країна-утримувач підтвердила його статус, як військовополоненого.

Жінка додає, що її випадок не унікальний, бо десяткам родин не повідомляють про їх рідних в полоні. Щоб отримати бодай якусь інформацію, родичі змушені шукати новини на російських каналах.

Полон
Анастасія з портретом чоловіка / фото надане героїнею

“Наші офіційні джерела часто мовчать, коли стаються резонансні події, такі як теракт в Оленівці. Ми змушені були самі шукати інформацію, і я не хотіла б, щоб так було. Розмієте, росіяни ж не просто фото викладають, вони пишуть різні речі під фото та відео. Це дуже важко дивитись — хотілося, щоб наші органи подавали відфільтровану інформацію для рідних полонених”, — каже Ксенія Прокопенко.

Як світ дізнається про Оленівку

Спільнота родин Оленівки веде активну діяльність в Instagram, де жінки закликають долучатися до акції. Але, крім того, це об’єднання стало підтримкою для 160 родин. Ініціаторкою заснування спільноти є Анна Лобова. Як виявилось, у родин загиблих теж були невирішені проблемні питання після чого було прийнято рішення про об’єднану спільну діяльність. 

На той час родини загиблих вже були організовано зібрані в чаті патронатної служби Азову, тому хто проявив бажання доєдналися, родини поранених шукали самотужки, частково допомагала патронатна служба, пошуки ще продовжуються.

Акції в підтримку полонених
Акції в підтримку полонених / фото надане героїнею

“Ми знайшли юридичну допомогу для всіх родин — це правозахисники Української гельсінської спілки, регіонального центру з прав людини. Вони працюють з родинами, ведуть ці справи полонених чи загиблих, готують матеріали для міжнародних судів”, — розказує Олександра.

Минулого року Марія Алєксєєвич, одна з фундаторок ГО створила петицію, аби на державному рівні започаткувати дні скорботи за загиблими в Оленівці. Петиція набрала підписи, але рішення досі немає. У січні 2024 відбулася зустріч ще з Андрієм Єрмаком та Кирилом Будановим, які пообіцяла зрушити справу. На момент нашої розмови новин немає.

Люди виходили своїми ногами, їх вбили в полоні, а наша держава не надала цьому розголосу, не ухвалила дні скорботи. Це плювок у душу рідним”, — каже Анастасія Гондюл.

Полон вбиває

Олександра Мазур, близький якої загинув, пригадує, що спочатку в день теракту трапилася помилка і її рідного внесли в список поранених. Дівчина зраділа, адже поранення означало, що чоловік живий. Втім, виявилося, що це була помилка росіян. Олександра не бажає розповідати, ким був для неї загиблий — у інтерв’ю “Детектор медіа” раніше вона зазначала, що в Україні часто прикриваються героїзмом чи просто заслугами, посадою батька, брата, чоловіка. Дівчина хоче цього уникнути. Ми попросили героїню описати, яким був її рідний.

Ярослав Оленівка
Ярослав Отрок / фото надане героїнею

“Ярослав чекав повноліття, щоб можна було вступити до лав нашого війська. І, звичайно, обрав АЗОВ. Це була його мрія, він підписав контракт, але загинув у 21. У травні 2022 року мав завершитися його 3-річний контракт. Паралельно він планував продовжити навчання у Київському національному університеті Шевченка на політології. Спершу вступив заочно і вже був на першому курсі. Встиг тільки першу сесію здати, ще тоді, до повномасштабної. І планував здобувати вищу освіту з політології”, — розказує Олександра Мазур.

Сапер Ярослав Отрок загинув у ніч на 29 липня 2022 року внаслідок російського теракту над військовополоненими. Втім, Олександра зауважує, що ця дата некоректна, адже хлопця спершу доставили до лікарні, але точну дату загибелі рідні не знають.

Ксенія Прокопенко — сестра загиблого. Про теракт в Оленівці вона дізналася з соцмереж: 

“В Telegram є багато груп, де збираються родичі полонених. І там вже поширювалася інформація якраз з російських ресурсів. Опублікували відео та фото згорілих хлопців. Повністю вигорівший барак. Також було фото тих, хто не повністю обгорів. Вони там в рядочок лежали. Офіційні ресурси тоді казали, що це може бути неправдою. Це було 29 липня. Ми ще не знали, що Ігор був в Оленівці, тільки припускали, бо Червоний Хрест не ідентифікував його, коли він виходив з Азовсталі”.

Ксенія з братом на акціях в Стокгольмі / фото надане героїнею

30 липня вранці дівчина побачила списки загиблих та поранених, вони поширювалися в мережі. У переліку було ім’я та прізвище — Ігор Прокопенко.

“На тих фото, що нам показала патронатна служба, його ніяк не могли впізнати, бо він був дуже обгорілий, тільки по ДНК. Ми отримали підтвердження, що це саме він, результати надали 23 травня 2023 року,

каже сестра Ігоря // у коментарі

Чоловік Анастасії Гондюл — азовець, двічі поранений. Перше поранення він отримав в боях під час захисту Маріуполя і в полон потрапив вже з уламком в спині. Друге поранення завдали у час масової страти в Оленівці. Артем Гондюл зазначався у списку росіян, як важкопоранений.

“Після цього теракту за кілька днів я побачила відео з ворожих телеграм-каналів, на якому я побачила свого чоловіка. У нього брали інтерв’ю. Це була донецька лікарня, інтерв’ю було саме в палаті. Артем сказав, що він цілий, а головне живий”, — згадує Анастасія.

Анастасія з чоловіком / фото надане героїнею

Зараз десятки жінок, чиї рідні вийшли з Азовсталі за наказом вищого командування, не мають жодної інформації про своїх чоловіків, татів, братів та синів. Щодня спільнота Оленівки намагається достукатися до світу й закликає інших виходити на мітинги, нагадувати за полонених й не проходити повз, бо полон вбиває.

І тиша про тих, хто там — теж.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Змінила каблуки на бронежилет: це історія саперки з Бахмута, дочки “Коваля”

Семаковська Тетяна 18:18, 18 Червня 2025

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, хоч батька вже 7 років як немає. Тетяна від нього перейняла любов до всього, що робить: чи то робота в банку з цифрами, чи робота саперки у важкому бронежилеті у буферній зоні.

Ми поговорили з бахмутянкою, розпитали історію її родини та як від банківської працівниці вона перейшла у нову для себе сферу — розмінування.

Про родину “Коваля” з Бахмута

Батько з доньками / фото надане героїнею

У Бахмуті Сергія Гарькавого знали як майстра по ковальській справі. Так його й називали — “Коваль”. Його роботи були впізнаваними в місті та в області: авторські, технічно складні, зроблені з любов’ю до металу.

“Навіть після того, як батька не стало, до нас зверталися люди. Питали, чи ще можна щось замовити. Вважали, що, може, щось залишилося з його справи. Він був дуже впізнаваним у своєму колі”, — розповідає його донька, бахмутянка Тетяна Шухнаренко.

Тато усе життя працював з металом, пригадує бахмутянка: він кував, зварював, створював витончені форми на замовлення. 

Кований місток / фото надані героїнею

“Його робота — це було мистецтво, але й ремесло водночас. Деякі вироби він робив на гарячу ковку, а інші витягував із холодного металу. Це були складні технології, які він освоїв сам”, — пригадує донька.

Батько Тетяни сам малював ескізи, обирав матеріали, працював молотом. Навіть коли мав помічників, найважливіші елементи виробів все одно залишав за собою. Чоловік постійно вдосконалювався, їздив на виставки, а з появою інтернету вивчав нові технології онлайн. 

Після повномасштабного вторгнення родина втратила дім, але пам’ять про батька живе у його виробах. Частина з них досі збереглися попри російські обстріли.

Карета у Бахмуті / фото надане героїнею

Тетяна наголошує, що батько не просто працював на замовлення, а часто створював речі як подарунок для міста Бахмута — не за гроші, а від душі. Наприклад, альтанка в парку, декоративні решітки біля мосту, металеві замочки для закоханих, все це було зроблено як дарунок.

Його доньки з дитинства були поруч із цим ремеслом. Не просто спостерігали, а й брали участь, особливо у фарбуванні вже готових виробів:

“Батько казав: “Ну що, дівчата, підемо фарбувати” — і ми йшли, так заробляли на нові джинси”, — згадує Тетяна. — “Я з дитинства пам’ятаю запахи металу, горна, лаку. Знала, як тримати пензля. Це було частиною нашого життя”.

Тетяни займалась музикою, а її сестра малювала, навчалася в школі мистецтв. Вона навіть допомагала батькові з ескізами.

“Батько все малював сам: кожен вигин, кожен завиток. Спочатку це був ескіз на папері, потім вогонь і метал. Для нього ця робота була як жива”, — ділиться у розмові донька.

З роками роботи батька ставали дорожчими, складнішими, вимагали часу й зусиль. Він міг дозволити собі кращий одяг, відпочинок, але пишався не цим.

Родина Гарькавих / фото надене героїнею

“Він не ховав свій робочий комбінезон. Гордився ним. Його запах, металу, зварки, вогню — був наче його власні парфуми. Так пахне людина, яка живе своєю справою”, — каже донька.

Батька не стало сім років тому. Рак. Чоловік пішов на день народження молодшої доньки. Йому було лише 57. 

“Ми боролися за нього. Спочатку одна пухлина, вилікували. Потім — метастази. Вони повернулись, і лікарі сказали: підшлункова, четверта стадія. Нічого зробити вже було не можна. Батько помер на моїх руках“, — каже Тетяна.

Від тата доньки перейняли наполегливість й любов до всього, що роблять. Тетяна знайшла своє покликання і стала саперкою. Сьогодні її робота, очищувати землі від ворожих “подарунків”.

Змінила каблуки на бронежилет і стала саперкою

Тетяна за роботою / фото надане героїнею

У розмові бахмутянка зізнається: спершу стати саперкою змусили життєві обставини, адже, щоб лікувати батька, потрібні були гроші. Тож від комфортного офісу й ділових офісних костюмів банківської сфери вона відмовилась на користь важкого бронежилета та каски. 

У той час HALO Trust, одна з міжнародних організацій із гуманітарного розмінування, якраз набирала нових фахівців, пригадує Тетяна. Людей вони навчали з нуля, а також пропонували роботу саперки, демінерки. Після навчання Тетяну відправили працювати у буферну зону — на той момент вона була там єдиною жінкою-саперкою.

“Інші саперки з’явилися пізніше. Але тоді мене розпитували іноземні журналісти: як це — бути жінкою в такій професії? А я навіть не думала, що це щось незвичайне. Було складно, але це було моє рішення“, — каже Тетяна.

Вона працювала в бронежилеті, який важив до 15 кілограмів. У повному екіпіруванні: шолом, детектор, інструменти, сумка, аптечка. Влітку, спека, а взимку, сирість і холод.

Жінка дуже швидко росла в професії, і також проходила додаткові навчання. Паралельно Тетяна стала парамедиком, хоча, каже, боялася навіть вигляду крові: вчилася зупиняти кровотечі, накладати турнікети, працювати в критичних умовах.

Найтяжче — бути стійкою

Тетяна під час роботи / фото надане героїнею

Робота саперки змінила її, не лише фізично, а й ментально. Зараз Тетяна працює у громадській організації “Асоціація саперів”, де є керівницею контролю якості.

Примітка. Асоціація саперів України – найбільший український оператор протимінної діяльності. Основні напрями роботи – гуманітарне розмінування, навчання населення з мінної небезпеки, надання допомоги постраждалим від вибухонебезпечних предметів.

“Я зараз на такій посаді, де маю знати все. Можу замінити будь-кого: керівника, сапера, парамедика. Перевірити, проконтролювати, підписати й передати ділянку. Помилок не має бути“, — ділиться героїня.

Робота Тетяни не припиняється. Вона веде інспекції, перевіряє дрони, моніторить ризики, консультує молодших саперів, і часом — навчається сама. Бо на війні вчишся завжди.

“Найприємніше у моїй роботі, це люди, наша команда. Коли бачу знайомі обличчя в різних регіонах, на серці стає тепло. Це ті, хто точно тебе підтримає. Додам, що наша робота це не на рік. Не на три. Це на десятки років, на жаль. Але ми маємо пройти цей шлях. Щоб повертати нашу землю людям“, — резюмує бахмутянка.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Тату, ти ставиш забагато питань”: історія, присвячена пам’яті Романа Стецюри, військового з Бахмута

Семаковська Тетяна 12:20, 6 Червня 2025

“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, хлопчик дивував навіть власного батька своєю витривалістю. Чоловік пригадує, що якось 6-річний син пішки пройшов майже 10 кілометрів. У 2016 році Роман підписав контракт та мобілізувався — батькові й дружині казав, що просто займається забезпеченням потреб, та насправді він їздив у найгарячіші точки: привозив бійцям все необхідне. 27 січня 2023 року Романа не стало. Дома на нього чекали дружина, маленька донька, батьки та брат.

Це історія про чоловіка, який віддав найцінніше — життя. Розповідаємо історію Романа Стецюри. Редакція поспілкувалася з батьком, дружиною та командиром.

Пам’яті Романа Стецюри

Маленький Роман з батьком / фото надав Сергій Стецюра

Мама Романа померла через 5 днів після його народження, ділиться у розмові його батько, Сергій. Чоловік залишився без дружини, а син — без матері. У той час Сергій ще сам навчався в інституті, тож на сімейній раді малюка вирішили залишити на деякий час з бабусею по маминій лінії, щоб підтримати її, адже вона втратила єдину дочку.

“Я тоді вчився в інституті, проживав у гуртожитку, і не міг повноцінно займатися ним. Хотів навчання завершити, щоб могти опікуватися сином. Мій Рома мав біляве волосся, це впадало в око. Був веселою, життєрадісною дитиною, посміхався завжди”, — каже його батько.

По закінченню інституту Сергій забрав Романа до себе й виховував сина. Згодом зустрів свою дружину — вона працювала у 11 Бахмутській школі. Разом пара поставила на ноги двох синів, Романа та його брата Єгора. Змалку хлопчик дивував витривалістю, пригадує батько.

Роман Стецюра у підлітковому віці / фото надав Сергій Стецюра

“Він їздив до бабусі, коли ще був маленький, адже моя мама жила в селі. Йому було десь 5-6 років, і ми от поїхали до бабусі — автобуси не ходили, їздили на попутках. Була зима, повертатися додому не знали на чому. Тож, вирішили йти пішки. Це було село Оріхово-Василівка, і з села ми йшли до зупинки “Фармафабрика”. Це було кілометрів 10, а може й більше. Я думав, малого доведеться нести, але ні — він всю цю дорогу пройшов сам, не просився на руки”, — каже Сергій.

Коли Роман підріс, у нього з’явилося хоббі – машини, які він любив ремонтувати. Про таких, як він, казали “майстер на всі руки”. Й свого молодшого брата, Єгора, теж навчив працювати з авто. У дорослому віці Роман переїхав у тоді ще український Донецьк, де вступив на навчання — вирвався з батькового крила, пригадує його тато.

Освіту там до кінця не здобув, і після повернувся у Бахмут та почав працювати, жив у бабусі. У 2016 році Роман, не кажучи батькові й дружині, мобілізувався. Тут варто додати, що освіту Роман все одно здобув з власної ініціативи вже у дорослому віці, будучи військовим. Навчався заочно.

Роман з донькою та дружиною / фото надала Юлія Стецюра

“Як батько — звісно, що я хвилювався за сина. Я його сам виростив, рідної мами в нього немає. Він все життя був зі мною, це моя дитина… Я добре розумів, що вже почалася війна, і водночас пишався ним”, — каже тато Романа.

Коли почалася повномасштабна війна, Роман з батьком спілкувалися телефоном. Інколи татові вдавалося приїздити до сина, але той застерігав — батьки краще б сиділи дома. Й дружині, й батькам чоловік говорив: нічим небезпечним не займається, просто підвозить припаси хлопцям.

Роман зі своїм командиром / фото надав Сергій Стецюра

“Він узагалі старався нам багато не розповідати. Але пригадую один момент. У новинах якось сказали, що наші війська отримали «Джавеліни». Я тоді й питаю Рому: «Ти хоч бачив той “Джавелін”?» А він усміхається й каже: «Та що там бачити — у мене в багажнику лежить». До цього він говорив, що служить у підрозділі забезпечення: мовляв, привозить воду, продукти, дрова на базу. Розповідав, що до нього під’їжджають хлопці з окопів, а він їм усе необхідне передає. Я тоді й питаю: «Якщо ти в тилу, навіщо тобі “Джавелін”?» А він мені: «Папа, а якщо по мені танк піде — з чого я його зупиню?» Я спробував розпитати більше, а він лише усміхнувся: «Папа, ти забагато питаєш». І все. Більше нічого не сказав.”

Юля, дружина Романа, пригадує, як вони познайомилася з чоловіком. Йому було 28, їй 24 — він тоді працював у таксі, зустрілися випадково: Юля була пасажиркою, він водієм. Розговорилися, слово за слово, між ними спалахнула іскра. Згодом пара почала зустрічатися. Юля працювала на вогнетривкому заводі у Часів Ярі, але робота була дуже важка фізично, тож довелося звільнитися. Потім дівчина працювала на сезонних роботах — теж фізична праця.

Через це пара втратила первістка. 

“Після того, як я втратила дитину, думала, що ми розійдемося. Але Рома зробив мені пропозицію, якраз на мій день народження. Це дуже яскравий момент з нашого життя. Весілля ми відіграли в Бахмуті, в ресторані “Омега”, — пригадує дружина Романа.

Дружина Юлія, донька Ярина та батько Роман разом / фото надала Юлія Стецюра

Згодом, аби забезпечити родину, Роман вирішив мобілізуватися за контрактом. Юля намагалася його відмовити, але не вдалося. В цей час вона була вагітна, народила доньку. Довго пробути з нею та родиною Роман не зміг, адже через два місяці після пологів дружини його відправили на навчання. Перші місяці донька бачила тата лише на фото.

“Попри те, що вони мало часу проводили разом, вона повністю татова донька. Тато для неї – це авторитет. Зі мною у неї інакші стосунки, бо я з нею завжди 24 на 7, а тато, коли приїжджає, це все. Вона від нього не відходила”,  — пригадує дружина Романа.

10 березня Юлія разом з донькою виїхала з Бахмута, хоча зізнається: дуже не хотіла залишати дім, але Роман тоді бачив більше. Саме тому чоловік наполіг — родині треба виїжджати. З того часу Ярина ще менше бачилася з батьком, але зв’язок між ними був навіть через кілометри.

Особливі стосунки батька й доньки пригадує й командир Романа — він додає, що той навіть після важкого дня старався дзвонити Ярині та читав доньці казку.

Роман з донькою Яриною / фото надала Юлія Стецюра

“Ось бувало, ми ввечері приїжджали, я сідав за комп’ютер заповняти документи, Рома теж чимось займався, такий собі клуб по інтересах. Я в документах, а Рома набирає Ярину телефоном й читає їй казку”, — пригадує командир.

Юля додає — Роман завжди дарував квіти, робив сюрпризи та тішив своїх дівчат, коли мав таку можливість. Родина мала традицію щороку їздити на Азовське море.

Більше такої змоги немає.

Роман з донькою та дружиною / фото надала Юлія Стецюра

Рома загинув під час виконання завдання з евакуації майна підрозділу, коли лінія фронту стрімко наблизилася. Разом із трьома побратимами він займався підготовкою до перевезення — чіпляв причіп з боєкомплектом до паливозаправника. У цей момент у причіп влучив ворожий дрон-камікадзе “Ланцет”.

Унаслідок удару відбулася детонація БК, почалася пожежа. Рома загинув на місці. Його побратими, на щастя, вижили. Через вибух і пожежу тіло сильно обгоріло. Остаточно підтвердити особу змогли за допомогою особистих речей та ДНК-експертизи — поряд із тілом знайшли ланцюжок із хрестиком і ніж, подарований йому раніше батьком.

Роман у колі сім’ї / фото надала Юлія Стецюра

4 березня військового поховали у Києві. Родину у перші дні підтримували побратими. Сергій, командир Романа, наголошує: той навчив його всього й був найкращим другом.

“Він був справжній вояк-сержант, який міг як й сісти та скрупульозно заповнювати журнали, так й робити те, що взагалі ніхто не хотів робити. А коли повномасштабна війна почалась, він їздив у такі точки, в які інші відмовлялися. Рома у хорошому сенсі був безотакзний”, — каже Сергій.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Змінила каблуки на бронежилет: це історія саперки з Бахмута, дочки “Коваля”

“Коваль” — саме так батька Тетяни Шухнаренко знали всі в Бахмуті, адже “від тата завжди пахло металом”. Й цей запах досі щемливий для його доньок, […]

Важливо

“Тату, ти ставиш забагато питань”: історія, присвячена пам’яті Романа Стецюри, військового з Бахмута

“Тату, ти ставиш забагато питань” — казав Роман, коли його батько питав, чим він займається в армії. Роман Стецюра, військовий з Бахмута. Змалку був бійцем, […]

“Не стражденний, а щасливий, бо маю щастя повернутись до життя”: історія Сергія Несвіта з Костянтинівки — оборонця Азовсталі, звільненого з полону

Сергій Несвіт повернувся з російського полону 23 травня. Але найголовніше — він повернувся до себе, додому. Колишній викладач української літератури з Костянтинівки, який у важкий […]

Ветеран із Бахмута, який повертає інших до життя: історія Даниїла Ходикіна. Відеорепортаж

Даниїл Ходикін — бахмутянин, ветеран, працівник Protez Foundation. Чоловік пішов у військо добровольцем у 2021 році, він пройшов бойовий шлях у зенітних бригадах, а після […]

Власна справа після переїзду: як переселенка з Костянтинівки запустила виробництво сублімованої їжі

Олена Хатмулліна — підприємиця з міста Костянтинівка Донецької області. Тут вона мала власний бізнес з чотирма напрямками виробництва. Через війну жінка евакуювалась на Тернопільщину, куди […]