Кінець липня 2022 року. Ніч з 28 на 29. У російських телеграм-каналах з’являються повідомлення про обстріл колонії в тимчасово окупованій Оленівці, де перебували полонені українські військові, зокрема азовці, які виходили з 16 по 20 травня з Азовсталі. Спочатку росіяни заявили, що загинуло 40 військових, а потім цифра зросла до 50, ще 130 осіб налічували пораненими. Ніхто з російської сторони не постраждав. В цей час рідні наших полонених намагаються знайти бодай якусь інформацію про події, але офіційні джерела в Україні зберігали тишу — жінки, дівчата, мами та сестри дізнаються про загибель чи поранення своїх близьких з російських відео.

Редакція поспілкувалася з трьома жінками, рідні яких перебували в Оленівці: Ксенія Прокопенко, сестра загиблого, Анастасія Гондюл, дружина полоненого, та Олександра Мазур, чий близький був в Оленівці на момент теракту. Ми розпитали українок про те, як світ реагує на терор та, що робить сьогодні спільнота Родин Оленівки.

Теракт в Оленівці

У липні 2024 мине вже другий рік від дня теракту в Оленівці, а доля 120 полонених залишається невідомою. За цей час утворилася ГО “Спільнота Родин Оленівки” — жінки підтримують одна одну та  організовують акції по світу, щоб привернути увагу української діаспори та іноземців. За практично два роки вимушеного знайомства вони знають всі болі та переживання одна одної.

Спільнота разом домоглася об’єднання справ поранених та загиблих тому, що раніше СБУ не хотіло комплексно розслідувати теракт, пояснює Ксенія Прокопенко:

“Ми розуміли, що це потрібно, тому що не можна відокремлювати загиблих і поранених. Щоб відновити події, які сталися в Оленівці, потрібно комплексно розслідувати справи”.

Велику увагу жінки приділяють акціям на підтримку полонених за кордоном. Ксенія нещодавно брала участь в акції в Стокгольмі — українки нагадували, що в полоні все ще знаходиться понад 120 поранених, яким не надається медична допомога. 

Організовувати мітинги за кордоном українкам допомагає наша діаспора, а от з МЗС є проблеми, бо вони не співпрацюють з рідними полонених. В розмові три героїні наголошують, що відкриті до співпраці й неодноразово зверталися до консульств.

“Проблема полягає в тому, що у нас немає співпраці з МЗС. Інколи акції потрібно узгоджувати з місцевою владою у тих країнах та містах, де ми плануємо заходи. Якби з нами у цьому напрямку співпрацювало наше Міністерство закордонних справ, то це би було значно швидше, простіше, ефективніше. І я думаю, що у них є вже якісь напрацьовані швидкі контакти. Вони також знають багато представників діаспор чи якихось інших місцевих організацій, які би цим займалися. Ми намагаємося до них достукатися, але зворотнього зв’язку немає від МЗС”, — каже Олександра Мазур.

Ксенія Прокопенко додає, що через відсутність комунікації з МЗС багато іноземців не знають про теракт в Оленівці. Наприклад, ті самі шведи у Стокгольмі дізнаються про злочини росії безпосередньо на мітингах українців.

Тому, якщо ви знаходитись за кордоном, обов’язково відвідуйте акції. Кілька разів у розмовах з героями редакція чула думку, що цивільні українці, які не дотичні до військових, можуть не розуміти, як правильно підтримати рідних військового та замислюються, чи варто приходити на мітинг. Ми запитали героїнь їхню думку:

Ксенія Прокопенко додає, що вона рада бачити людей на мітингах, які не дотичні до спільноти Оленівки, адже це дає розуміння, що українці пам’ятають за полонених. На думку Ксенії, зараз про теракт в Оленівці ми знаємо не достатньо. 

“Люди за кордоном взагалі не знають про цей теракт, вони не знають про те, що наших полонених вбивають, їх калічать, до них застосовуються тортури чи їх ґвалтують. Не те, що вони не цікавляться, просто наша держава про це повинна кричати на кожному кутку, але вона цього не робить. І ось тому зараз ми об’єдналися з дівчатами і намагаємося самостійно просувати цю тему”, — розказує Ксенія.

Що з полоненими азовцями, які були в Оленівці

Вчинений росіянами теракт в Оленівці забрав життя десятків військових, які виконували наказ вищого керівництва та вийшли з Азовсталі. Гарантувати безпеку полонених мала б й міжнародна організація Червоного Хреста. Втім, МКЧХ не могла цього забезпечити — у їх роботі є прогалини з комунікаціями всередині відділу.

“У них дивним чином зберігається інформація. Вони отримують дані, що людина загинула у колонії, власне, в Оленівці. А потім зв’язуються з родичами й запитують: “Можливо, вам потрібно поспілкуватися з вашим близьким?” Це не поодинокі випадки, у них хаотичні процеси”, — каже Ксенія Прокопенко.

У вересні 2023 року Ксенія разом з Олександрою відвідала Женеву — вона їхала у штаб-квартиру Червоного Хреста. Жінкам повідомили, що почули їх пропозиції, але все залежить від російської сторони.

Фактично, зараз місцеперебування 120 полонених, які були в Оленівці — невідоме. Росія ув’язнила їх та не дає жодної можливості дізнатися щось про рідних. Ніякі листи до них не доходять, а жінки, матері та дівчата щодня прокидаються, сподіваючись, що отримають звістку від рідного. Ускладнює ситуацію те, що полонені — це азовці, яких росія демонізувала, а відтак належні умови для них навряд чи забезпечують.

Анастасія Гондюл — дружина полоненого, її чоловік на момент виходу з Азовсталі (16 травня 2022 рік) не бачив представників Червоного Хреста. Аж в серпні 2023 року, через 16 місяців, жінка дізналася, що її коханий в полоні — країна-утримувач підтвердила його статус, як військовополоненого.

Жінка додає, що її випадок не унікальний, бо десяткам родин не повідомляють про їх рідних в полоні. Щоб отримати бодай якусь інформацію, родичі змушені шукати новини на російських каналах.

“Наші офіційні джерела часто мовчать, коли стаються резонансні події, такі як теракт в Оленівці. Ми змушені були самі шукати інформацію, і я не хотіла б, щоб так було. Розмієте, росіяни ж не просто фото викладають, вони пишуть різні речі під фото та відео. Це дуже важко дивитись — хотілося, щоб наші органи подавали відфільтровану інформацію для рідних полонених”, — каже Ксенія Прокопенко.

Як світ дізнається про Оленівку

Спільнота родин Оленівки веде активну діяльність в Instagram, де жінки закликають долучатися до акції. Але, крім того, це об’єднання стало підтримкою для 160 родин. Ініціаторкою заснування спільноти є Анна Лобова. Як виявилось, у родин загиблих теж були невирішені проблемні питання після чого було прийнято рішення про об’єднану спільну діяльність. 

На той час родини загиблих вже були організовано зібрані в чаті патронатної служби Азову, тому хто проявив бажання доєдналися, родини поранених шукали самотужки, частково допомагала патронатна служба, пошуки ще продовжуються.

“Ми знайшли юридичну допомогу для всіх родин — це правозахисники Української гельсінської спілки, регіонального центру з прав людини. Вони працюють з родинами, ведуть ці справи полонених чи загиблих, готують матеріали для міжнародних судів”, — розказує Олександра.

Минулого року Марія Алєксєєвич, одна з фундаторок ГО створила петицію, аби на державному рівні започаткувати дні скорботи за загиблими в Оленівці. Петиція набрала підписи, але рішення досі немає. У січні 2024 відбулася зустріч ще з Андрієм Єрмаком та Кирилом Будановим, які пообіцяла зрушити справу. На момент нашої розмови новин немає.

“Люди виходили своїми ногами, їх вбили в полоні, а наша держава не надала цьому розголосу, не ухвалила дні скорботи. Це плювок у душу рідним”, — каже Анастасія Гондюл.

Полон вбиває

Олександра Мазур, близький якої загинув, пригадує, що спочатку в день теракту трапилася помилка і її рідного внесли в список поранених. Дівчина зраділа, адже поранення означало, що чоловік живий. Втім, виявилося, що це була помилка росіян. Олександра не бажає розповідати, ким був для неї загиблий — у інтерв’ю “Детектор медіа” раніше вона зазначала, що в Україні часто прикриваються героїзмом чи просто заслугами, посадою батька, брата, чоловіка. Дівчина хоче цього уникнути. Ми попросили героїню описати, яким був її рідний.

“Ярослав чекав повноліття, щоб можна було вступити до лав нашого війська. І, звичайно, обрав АЗОВ. Це була його мрія, він підписав контракт, але загинув у 21. У травні 2022 року мав завершитися його 3-річний контракт. Паралельно він планував продовжити навчання у Київському національному університеті Шевченка на політології. Спершу вступив заочно і вже був на першому курсі. Встиг тільки першу сесію здати, ще тоді, до повномасштабної. І планував здобувати вищу освіту з політології”, — розказує Олександра Мазур.

Сапер Ярослав Отрок загинув у ніч на 29 липня 2022 року внаслідок російського теракту над військовополоненими. Втім, Олександра зауважує, що ця дата некоректна, адже хлопця спершу доставили до лікарні, але точну дату загибелі рідні не знають.

Ксенія Прокопенко — сестра загиблого. Про теракт в Оленівці вона дізналася з соцмереж: 

“В Telegram є багато груп, де збираються родичі полонених. І там вже поширювалася інформація якраз з російських ресурсів. Опублікували відео та фото згорілих хлопців. Повністю вигорівший барак. Також було фото тих, хто не повністю обгорів. Вони там в рядочок лежали. Офіційні ресурси тоді казали, що це може бути неправдою. Це було 29 липня. Ми ще не знали, що Ігор був в Оленівці, тільки припускали, бо Червоний Хрест не ідентифікував його, коли він виходив з Азовсталі”.

30 липня вранці дівчина побачила списки загиблих та поранених, вони поширювалися в мережі. У переліку було ім’я та прізвище — Ігор Прокопенко.

Чоловік Анастасії Гондюл — азовець, двічі поранений. Перше поранення він отримав в боях під час захисту Маріуполя і в полон потрапив вже з уламком в спині. Друге поранення завдали у час масової страти в Оленівці. Артем Гондюл зазначався у списку росіян, як важкопоранений.

“Після цього теракту за кілька днів я побачила відео з ворожих телеграм-каналів, на якому я побачила свого чоловіка. У нього брали інтерв’ю. Це була донецька лікарня, інтерв’ю було саме в палаті. Артем сказав, що він цілий, а головне живий”, — згадує Анастасія.

Зараз десятки жінок, чиї рідні вийшли з Азовсталі за наказом вищого командування, не мають жодної інформації про своїх чоловіків, татів, братів та синів. Щодня спільнота Оленівки намагається достукатися до світу й закликає інших виходити на мітинги, нагадувати за полонених й не проходити повз, бо полон вбиває.

І тиша про тих, хто там — теж.

Читайте також:

• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України Михайла Реуцького, який захищав Бахмут
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!