“Я вас теж люблю” — останні слова доньки до тата. “Так банально, як в кіно”, каже Катерина Реуцька й посміхається. Вона — донька загиблого Героя України. З 21-річною Катериною ми спілкуємося телефоном ввечері, по той бік трубки — спокійний та виважений голос. Катерина не вперше розповідає про тата — дівчина хоче, аби якомога більше людей дізналися про її батька, який віддав життя за незалежність й за те, що прямо зараз ви маєте можливість читати цей текст українською мовою. Михайло Реуцький був патріотом, який казав: хто, як не він, захищатиме свою державу.

Реуцького вбили росіяни в Бахмуті, 18 лютого будуть роковини з дня його загибелі. Поки я пишу цей текст, Катерина з мамою готуються до поминок — дві жінки, які стали опорою одна для одної. Мама пишається Катериною — вона татова донька, успадкувала його характер та волелюбність.

Примітка. Михайло Реуцький — старший сержант Збройних Сил України, учасник російсько-української війни, що загинув під час російського вторгнення в Україну, Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” посмертно. Брав участь у звільненні Харківщини — Ізюму та Салтівки. Потім — Бахмут, Соледар і знову Бахмут. Чоловік отримав кілька поранень, проте не залишав службу.

Михайло був професійним оператором протитанкових керованих реактивних снарядів. На його рахунку понад 250 пострілів. Загинув чоловік 18 лютого 2023 року в боях за місто Бахмут Бахмутського району на Донеччині. Похований на Алеї Слави Берковецького цвинтаря у Києві. У Михайла залишилася дружина Наталя, син Богдан та дочка Катерина.

Тато на війні: “Не пам’ятаю, яке в мене було життя до війни”

Катерині було 11 років, коли її тато вперше пішов захищати Україну. Саме тоді почалася війна на Донбасі. Більшість військових, які були учасниками АТО — це добровольці. Михайло Реуцький був одним із них. Чоловік виходив на Майдан, бо не міг лишатися осторонь. Донька Михайла рано подорослішала — в 7 років батько вчив її стріляти, хотів віддати у військову академію, але після АТО змінив свою думку. Він не хотів, щоб його діти бачили війну.

“Я насправді не дуже сильно пам’ятаю, яке в мене життя було до вторгнення, яке в мене було життя під час АТО, тому що я тоді була і маленька, і в мене психіка дуже сильно потерла всі ці спогади. У свої 21 не знаю, як це жити без війни, я не пам’ятаю цих часів. Тато пішов захищати нас у 2014-му році. Я на нього була дуже ображена, він це знав. Я не розуміла, чому батьки інших дітей сидять вдома, чому їхні тати можуть прийти на батьківські збори, а мій тато — ні. До інших дітей приходили батьки на шкільні вистави, а мій тато постійно десь в окопах сидів”, — говорить Катерина.

Попри це, донька Михайла завжди пишалась татом та з гордістю про нього розповідала, адже він був для неї прикладом та Героєм.

Навіть будучи в школі, Катерина бачила нерозуміння від інших дітей — наприклад, деякі діти вигукували, що її батька вб’є “днр”. Тато Катерини намагався повернутися у цивільне життя. Він мріяв працювати лісником, здобув вищу освіту під час АТО, коли у Михайла були відпустки він їздив складати іспити, але цивільне життя давалося йому важко.

Катерина пригадує, що з батька кілька разів сміялися підлітки через те, що він шкутильгав — чоловік мав поранення. Михайло соромився їх, бо відчував осуд у суспільстві. Він дуже скептично підбирав одяг та взуття, щоб оточуючі не здогадалися, що він служить.

Навіть зараз, каже дівчина, наше суспільство не готово ані до військових, ані до їх рідних. Героїня пояснює, що живучи в Києві, вона відчуває, що люди часто забувають за війну, проводять гучні вечірки, не донатять, а до військових ставляться без поваги.

Окупація Бахмута: розстріл військових

Батьку  Катерини дали позивний “Тихий” не просто так. За характером він був спокійний, говорив мало, але робив багато. Вже під час повномасштабного вторгнення Михайло Реуцький перевівся до рідної 93-ОМБР Холодний Яр, в якій служив ще за часів АТО. Саме ця бригада останні місяці захищала Бахмут від росіян.

“Ми з татом були дуже близькі. Коли він там востаннє був, в Бахмуті, він мені постійно телефонував, який би там зв’язок не був, які б там не були проблеми, та все одно він знаходив 2-3 хвилини подзвонити зранку. Я добре пам’ятаю одну з останніх наших розмов: він мені набрав вдень, а це було йому не притаманно. Ми поговорили хвилин 40 — тато розповів, що хлопців з його бригади взяли в полон та розстріляли. Він був дуже сумний та пригнічений, кожна смерть його побратимів давалась йому важко.  Це було за річкою Бахмутка. Татові хотілося з кимось цим поділитися, він відчував, що може мені довіряти”, — говорить Катерина.

Згодом після тої розмови батька Катерини вбили росіяни. Останніми словами до батька були “Я вас теж люблю”. Дівчина каже, що відчувала щось недобре за тиждень до загибелі, а в той день, 18 лютого 2023 року, коли тата вбили, вона нічого не відчула. Михайло врятував своїх хлопців, прийнявши вогонь супротивника на себе, тим самим відволікаючи ворога. 

“Тато зник на півтора тижня. Таке трапилося вперше за всі 10 років війни. Я читала російські пабліки, аби дізнатися, що там відбувається, тому що наші, українські, нічого про ситуацію в Бахмуті не писали. Я дізналась, що росіяни підбили вишку, і тому зв’язок повністю зник. Потім мені прийшла  SMS, що тато знову на зв’язку, але він швидко зник. Наступного дня він нам зателефонував. Це було 1 лютого, через два тижні його вбили. У нас всіх була сильна істерика, вдома стояв моторошний крик. Ми не вірили до останнього…”, — розповідає дівчина.

Катерина хоче з’їздити в Бахмут, коли це буде можливо, а також вона познайомилася з місцевою волонтеркою Жанною Рожко. Героїня каже, що мріє побувати на тих місцях, де востаннє дихав її тато, дивився на цей світ, коли був ще живим. 

Михайло Реуцький 16 лютого мав б святкувати річницю свого весілля — 17 лютого він обвінчався з коханням всього свого життя, дружиною Наталею. Натомість 18 лютого родина чоловіка буде вшановувати його пам’ять посмертно. 

Після загибелі тата Катерина почала волонтерити, дівчина закриває збори на дрони та автівки. Часто своїх донаторів вона вже знає напам’ять. Один чоловік, як потім дізналася героїня, щоб регулярно допомагати армії, бере кредити і ці гроші відправляє на збори. Потім робить перерву, закриває кредити та знову починає спочатку.

“Саме завдяки нашим небайдужим людям закриваються потреби для війська. Ми лише посередники між ними. Без їхньої допомоги та підтримки — у нас би нічого не виходило купувати, я їм дуже вдячна. Важливо бачити, що є небайдужі люди, які роблять багато чого, аби війна закінчилась”, — розмірковує героїня.

Актуальний збір на FPV-дрони можна підтримати тут:

• посилання на банку;
• номер картки: 5375 4112 1385 2556.

У пам’ять Михайла Реуцького

Ми попросили Катерину розповісти про тата, поділитись своїми спогади — далі наводимо невеликий монолог дівчини.

***

Війна не закінчується, неможливо прийняти цю втрату батька. А після закінчення війни буде ще важче. Тому що ти дійсно усвідомиш, що все. Тобто крапка стоїть. І інші люди побачать перемогу, а твій рідний, який зробив заради цієї перемоги все, він не побачить.

Ти побачиш перемогу, а він – ні. Я пам’ятаю, що навіть коли тато загинув, нам перші місяці було соромно їсти. Тиждень ми з мамою взагалі голодували, а потім щось потрошку-потрошку починали їсти, аби організм функціонував. Пригадую, я сиділа у мами на ліжку з тарілкою. У мене на тарілці лежав один бутерброд. І я сиджу, на нього дивлюся, а мама сидить, дивиться і плаче, каже: “Поїж”, а я кажу: “Як я можу їсти, коли тато вже ніколи цього не зможе зробити.

Я не розумію, як продовжувати жити, коли він загинув. І так триває весь рік. Цей біль, він немов конвертується в інший стан. Воно в тебе болить і постійно нагадує про те, що в тебе чогось немає. А потім твій організм немов звикає до цього величезного болю, аби якось продовжити існувати.

Не існує стану “було краще”. Тобі просто перманентно погано. Я втратила майже все своє коло спілкування, бо відвернулася від людей. Зараз мені дуже важко комунікувати з людьми, які не роблять нічого, аби зупинити війну. Мої друзі — це волонтери і військові. Зі звичайними цивільними мені дуже-дуже важко. Мені допомагає спілкування з тими, хто також живе війною. З тими, хто служить, хто допомагає війську, з тими, які як і я, втратили найрідніших. 

Мій тато — це така велика людина. Він настільки виховував у мені любов до України, що мені здається, якби кожен батько таку любов прививав, у нас було б все інакше. Це, напевно, от одна на тисячу людей, яка народжується, з такою любов’ю в серці до України, з Україною в серці, дійсно…так і є.

Тато був дуже глибокою, цікавою людиною. Мені шкода, що він відмовлявся за часів АТО про себе розповідати. Йому пропонували давати інтерв’ю, але він казав, що не публічна особа. А він якраз був тим, хто міг багато чого розповідати. Не дарма він Герой України. Не дарма. Коли я робила петицію на присвоєння цього звання, мені багато хто сказав, що він на це не заслуговує.

Я зверталася до людей, просила публікувати петицію, а вони казали, що не хочуть аудиторію свою засмучувати, казали, що я попрошайка. 8 липня татові надали звання я Героя, це був найкращий день за рік. Я подзвонила мамі, а вона почала плакати й побігла додому. Потім ми пішли до тата на могилу — ми ходимо туди кожної суботи, жодну не пропустили, це наше місце сили. 

У нас є кішка, яку привезли з-під Бахмута, її звати “Тіша” бо в честь тата “Тихого”, для мене вона особлива. Запала мені в душу й нагадує про тата.

Читайте також:

• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця
• Води не було, вологу витягували із соняшника: як утримували Бахмут розповів військовий Володимир Єлець

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

14 вересня Бахмут мав би відсвяткувати свій 453 день народження. Попри те, щш місто було зруйноване та окуповане російською армією, бахмутяни не впадають у відчай. Вони вшанували цей день висадивши троянди у різних куточках України, зокрема, у Дніпрі.

Редакція Бахмут IN.UA у відеорепортажі розповідає, як бахмутяни вирішили відсвяткувати День міста Бахмут в Дніпрі.

День міста Бахмута 2024

До війни Бахмут часто називали містом троянд. Саме ці квіти нагадують містянам про рідний дім, навіть якщо вони знаходяться далеко від нього.

З такими думками на одну з алей Дніпра вийшло декілька бахмутян. Вони закупили невеличкі кущі троянд та почали висаджувати їх.

“У нас усе місто було в трояндах. Ось і вирішили посадити їх тут, у вас” — каже Наталія, жителька Бахмута.

Жінка каже, що переїхала до Дніпра у зв’язку з початком повномасштабного вторгнення разом з мамою. Утім, її не стало. Вона не дочекалась повернення до рідного Бахмута. Навіть часто казала, що хоче додому. Особливо у свої останні дні.

Наталія каже, що дуже хоче повернутися до Бахмута. Однак вона розуміє, що зараз воно в руїнах.

Більше історій бахмутян дивіться у нашому репортажі за посиланням.

Читайте також:

• “Я бігаю по 8 годин у день аби нагадувати людям про Україну”: історія спортсмена з Маріуполя
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Владислав Дейнега тричі покидав свою домівку. Спочатку в рідному Донецьку, потім в Бердянську, а після 24 лютого тікати довелося і з Маріуполя. Де перед тим пробув 19 днів під час російської облоги. Зараз наш герой живе в Лондоні та на благодійних марафонах збирає кошти в підтримку військових ЗСУ.

Як йому вдалося адаптуватися у Великій Британії й чим спортсмен допомагає Україні — Владислав Дейнега поділився у розмові з редакцією Бахмут IN.UA.

Про біг і благодійні марафони

Владу 23. До Лондону хлопець переїхав майже 2 роки тому і відтоді щовихідних бігає по 30 кілометрів в день головними вулицями міста. Його обовʼязковим атрибутом є український прапор. Бігун каже, що так нагадує людям про Україну.  

“Коли я бігаю, мене часто зупиняють, бо бачать прапор. Дехто висловлює підтримку, дехто ставиться недоброзичливо, лається.. Ті, хто за Росію. А є взагалі є такі, хто питає, що це за прапор на моїх плечах. Мені прикро від такої необізнаності людей. Але я завжди все пояснюю, – і додає: —  Для мене ж, коли я надягаю прапор, це як обійми, це як постійне нагадування хто я і звідки я”, – зізнається Владислав. 

Влад заздалегідь планує свої маршрути для пробіжок. Усі їх, а також мапу міста, спортсмен вивчив напамʼять. Герой каже, що постійно обирає нові та різні напрямки, щоб краще вивчати місто. Такий вид бігу називає “freedom run”.

“Мені подобається загуглити про те чи інше місце, почитати та вивчити його історію. В результаті виходить поєднання приємного з корисним”, —  розказує спортсмен.

Влад почав бігати задовго до переїзду за кордон. Коли жив у Бердянську. Туди він виїхав ще у 2014, тікаючи разом з сімʼєю від війни з Донецька. У новому місті батьки хлопця відкрили свій бізнес з вирощування мікрозелені, яку доставляли у заклади. З початком пандемії коронавірусу громадський транспорт майже не курсував, а оскільки власного авто у сімʼї не було, Владові довелося розносити продукцію пішки. З того часу ходьба стала своєрідним хобі хлопця, а відтак перейшов на біг. Спершу це були дистанції на 10 кілометрів, а згодом відстань збільшилась до 25 кілометрів.

“Я відчуваю себе як риба у воді. Я знайшов себе у бігу. Вперше я це зрозумів, коли жив після Бердянська в Маріуполі. Я бігав там всюди, знаю кожен куточок… І тепер, коли згадую…Мені душу рве за ті місця, які зараз стерті з лиця землі. Хочеться плакати…”, —  пригадує Владислав. 

У квітні цього року донеччанин взяв участь у Лондонському марафоні на 42 кілометри. Цей пробіг вважається дуже престижним за кордоном. Для участі люди їдуть з усього світу. За словами Влада, реєструватися треба за рік до події, бо кількість учасників обмежена і потрапити до їх числа неймовірно складно. Так, минулого року бігун не встиг податися на участь, втім цьогоріч оформити заявку вдалося вчасно: допомогли волонтери з ГО “British-Ukrainian Aid”. 

“Я почав тренуватися за пів року до Марафону. У мене була своя програма, за якою я готувався. Я фінішував з часом 4 години 14 хвилин і скажу, що результатом залишився задоволений”

На час проведення забігу охочі могли донатити учаснику. Так, Владу Дейнезі вдалося зібрати майже 2700 фунтів британських стерлінгів (146 208 гривень). За правилами Марафону кожен спортсмен витрачає зібрані кошти на свій розсуд. 

Так, Влад усі гроші передав волонтерам, на закупівлю протезів для військових ЗСУ. Ідея прийшла після того, як хлопець дізнався, що разом з ним до забігу приєднаються українські морпіхи з ампутаціями Олексій Руденко та Георгій Рошка. Військові бігли аби підтримати коштами важкопоранених побратимів. 

Влад планує взяти участь у ще одному марафоні, який незабаром відбудеться у Лондоні. Зараз теж активно збирає пожертви.

Маріуполь в облозі: як Владу вдалося виїхати

Після 24-го лютого Влад та його сімʼя понад 2 тижні перебували в оточеному росіянами Маріуполі. Він розповідає, що спочатку виїжджати боялися, але вибору не було. 

“Ми жили в будинку. Без світла, води і звʼязку. В той час змогли прийняти ще 2 родини у себе. … Нікому в житті не побажаю бачити того, що бачив я, — додає: – коли виїжджали, то вже емоцій ніяких не було, було все одно, що буде…Був дійсно морально складний стан. Ми багато не брали з собою, навіть фото не взяли. Все лишилося позаду…”

Виїжджати родина вирішила в Болгарію. Разом зі знайомими на двох мікроавтобусах. Вирішили їхати через Крим, і там в районі Чонгара перетнути російський блокпост. 

“Ми збрехали їм, що їдемо в Донецьк, бо у нас там прописка, і нас пропустили. Далі ми поїхали через Росію і на Прибалтику. А звідти вже до Болгарії”, —  каже Влад. 

Уся дорога загалом зайняла 2 тижні. Ночувала сімʼя в авто. По приїзду в Болгарію почали планувати переїзд в Англію, і відтак оселилися спершу неподалік англійського Бостона, а потім перебралися в столицю. 

Адаптація в Лондоні та громадська активність 

Донеччанин ділиться, коли вперше приїхав в Лондон, то був здивований його масштабом та великою кількістю різних національностей, які живуть у місті. До цього Влад ні разу не був за кордоном. Зараз вже звик до багатьох речей. Хоча перший час відчував сильну депресію та апатію. І так було, каже, допоки не почав відвідувати мітинги та заходи в підтримку України. 

“Я можу сказати, що мене врятували українці. Якось, десь після перших 2 тижнів в Лондоні, я їхав в автобусі та побачив якесь зібрання, а потім і наші прапори. Я одразу вийшов на зупинці, підійшов до людей і розпитався. З тих самих пір там стою. Стараюся не пропускати жодну акцію. Але, було, що працював на заводі та не мав змоги прийти. Тож я в той день прям на роботі заспівав гімн, як нагадування про Україну“

Зараз Влад відомий своєю активною громадською позицією та діяльністю серед української спільноти у Лондоні. Він належить до Українського Лондонського бігового клубу. Має багато друзів, зокрема та іноземців. У планах хлопця організовувати тури містом, продовжувати розповідати та нагадувати усім про Україну. А також він мріє пожити у Києві.

Читайте також:

• “Герби, як у росії”: розпитали у геральдиста з Костянтинівки, чому кожному селу та місту потрібен свій герб
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто