Марат Бірман любив тварин та мотоцикли, а життя пов’язав з армією після Революції Гідності. Чоловік з родиною мав багато планів після війни. Разом сім’я мріяла повернутися у Бахмут, аби його відновлювати, а ще хотіла купити дім у Краматорську. Втім 9 листопада 48-річного Марата не стало — він героїчно загинув. Захисник похований у Києві на Берковецькому кладовищі. Зараз родина Марата має одну мету — зібрати підписи через петицію, аби воїну надали звання Героя.

Редакція розповідає історія Марата Бірмана, якою поділилася його дружина Тетяна Бірман.

Знайомство в інтернеті

Примітка. Підписати петицію можна за посиланням.

Тетяна та Марат познайомилися онлайн в 2020 році. Все почалося з коментаря на Facebook, пригадує жінка. З 2014 року у колі Тетяни побільшало військових, тож в рекомендаціях почали з’являтися все більше людей, дотичних до лав ЗСУ. Тоді їх називали добробатами (добровольчі батальйони).

Якось у стрічці Facebook жінка побачила допис Марата, відповіла йому, обоє обмінялися телефонами — так почалася їхня історія знайомства. Через 4 місяці пара одружилася. Традиційного весілля не було, закохані розписалися й почали жити разом.

Тетяна пригадує, що завжди намагалася підтримувати коханого. Жінка зауважує, що чула за випадки, коли родини розлучалися через те, що чоловік йшов на війну, але це була не їхня історія. 

“Це була його улюблена справа. Він у нас був в розвідці, а потім снайпером. А найбільш улюблена посада — це сапер, тобто розмінування. Марат служив у інженерних військах, згодом перевівся в нашу 54-ту бригаду”, — пригадує Тетяна.

Відпустки у військового не було

Від початку повномасштабної війни Марат не зміг взяти відпустку, чоловіка не було ким замінити. З дружиною та дітьми він спілкувався телефоном, рідко йому вдавалося приїхати до Дніпра, куди евакуювалася його сім’я. Побратими та рідні згадують його, як справедливого та чесного чоловіка.

“Марат не терпів брехні, не любив “прикрашені новини”. Для нас він — герой. Чоловік хотів навчатися саперської справи, отримати підвищення, дуже цього прагнув. Але у воєнний час є свої закони…”, — говорить Тетяна. 

Чоловік бахмутянки найдужче захоплювався мотоциклами й тваринами, пригадує жінка. Тетяна розповідає, що її Марат мав особливу любов до собак, адже якийсь час він служив кінологом в армії. У 2021 році, за рік до повномасштабки, військовий привіз додому собаку з передової. Ця вівчарка стала улюбленицею родини, але війну тварину не пережила, її поховали в Бахмуті.

Дніпро: життя переселенців

8 квітня Тетяна виїхала з Бахмута — у розмові вона пригадує, що вже тоді місто було безлюдним. Марат наполіг, аби жінка евакуювалася. 

Жінка з донькою найняли авто, зібрали речі й поїхали в Дніпро, де їх прийняла незнайома родина. З собою Тетяна взяла котів та собаку, а дім назавжди залишився в Бахмуті.

За майже два роки життя в Дніпрі героїня вже знає місто, але Донбас для неї залишається рідним. 

“Ми хотіли придбати будинок у Краматорську, а була б можливість відновлювати Бахмут. Так Марат і казав, ми планували повертатися. На жаль, я розумію, що це наші мрії. Хочеться, щоб все місто відновили, щоб не було війни. Але нас не тримає вже нічого в цій мрії”, — говорить Тетяна.

Похорон військового

Марат Бірман загинув 9 листопада 2023 року на Харківщині. Військовий пройшов Попасну, Дебальцеве, Луганськ, Світлодарськ, Бахмут, Сіверськ, Соледар, Куп’янськ.

Українець був нагороджений:

• медаллю Президента України “За участь в Антитерористичній операції”;
• медаллю “За участь в Боях “Світлодарська дуга”;
• медаллю “За відвагу” (2019);
• ювілейною медаллю “30 років Збройним Силам України” (2021); 
• почесною відзнакою “Хрест 54 ОМБР” (2023). 

11 листопада родина Марата дізналася про його загибель, а 13-го його привезли в місто Київ. Через два дні військового поховали з усіма почестями. 

“Нам дуже допомогли волонтери, його знайомі. Вони підтримували мене, казали: “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу, навіть буде змога з ним попрощатися”. Мені телефонували його побратими, в месенджерах писали”, — згадує дружина.

Тетяна закликає українців підписати петицію про присвоєння почесного звання Героя України (посмертно), бо її чоловік віддав життя за Україну, захищав свободу не тільки своєї родини, але й кожної. 

Підписати петицію

Щоб підписати петицію, перейдіть за посиланням. Станом на 20 грудня, є 8 998 підписів з 25 тисяч потрібних. Вам необхідно увійти через Дію. Детальна інструкція, як підписати петицію з телефона, є у відео:

Читайте також:

• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця
• Води не було: як утримували Бахмут розповів військовий Володимир Єлець
• Загублений в «ЛНР»: історія Юрія Закопець, який вже 8 місяців знаходиться в полоні

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як військові сприймають мобілізацію? Як ставляться до зросійщення? Що думають про відповідальність кожного українця в цій війні?

“Характер” – медіа, що працює з усіма аспектами військового досвіду, розповідає, що думають військові про мобілізацію, спілкування російською, відповідальність й очікування від цивільних.

Про мобілізацію

Мобілізація для військових – безпосередня реальність, пов’язана з обов’язком і відповідальністю перед державою. Тоді як для багатьох цивільних ця тема табуйована. 

“Є наша історія з людьми, які бояться війська і не готуються психологічно, фізично, тактично. Шукають собі ворога у вигляді ТЦК, корупції, Зеленського. Шукають виправдання себе.  Я називаю це кволістю душі. Коли ти шукаєш собі виправдання, шукаєш ворога чи причину, чому ти кращий за інших і чому у війську не маєш бути“, – говорить Христина Кудрява, майор, офіцерка Національної гвардії України. 

“Ми йшли на війну, щоб наші знайомі не відчули, що таке війна. А потім офігіли від того, що вони її дійсно не відчули“, – каже Катерина “ООН” Галушка. 

“У деяких людей в голові відбулась якась дурня – типу, військові хай воюють. А військові – це хто? Це колишні цивільні. Хтось в 2014 році прийшов на війну, хтось в 2022. Чим ці люди більш військові, ніж ви військові?”, – вважає Валерія “Нава” Суботіна.

Про зросійщення

“Зараз багато людей, які раніше перейшли на українську, знову повернулися до російської. Тому що моди і хайпу недостатньо. Потрібно, щоб ти всередині зрозумів, чого ти зросійщений. 

Якщо твоя мама з тобою говорила російською мовою, це не значить, що ця мова тобі рідна. Тому що до твоєї прабабусі прийшли кацапи і розкуркулили її. І сказали, що ти, якщо не будеш “разгаваривать по-русски”, нічого в цьому житті не досягнеш. Або потрапиш в заслання. І людина, яка живе в страху, що її можуть вбити або ж навіть гірше – зробити боляче її близьким, буде виховувати наступне покоління так, щоб їм було трошки легше“, – пояснює Христина Кудрява.

Про відповідальність

“Я не розумів, чому я у своєму молодому віці повинен жертвувати найкращими роками, а інші ні? У мене була претензія до інших людей: чому вони не пішли на фронт добровольцями, як це зробив я? Мені не було навіть з ким поділитися цими думками. Вдома я міг спілкуватися з мамою, з батьком, але мені здавалося, що ніхто мене не розуміє”, – говорить Ігор Шолтис, ветеран АТО, учасник Революції Гідності, військовослужбовець підрозділу “Нахтіґаль”.

“Я не звертаю увагу на дрібниці. Є люди, які кажуть, що треба йти кричати “ааа, вони крадуть” під Верховну Раду. Але це нічого дасть. Ти бачиш проблему і маєш шукати шляхи її ефективного вирішення, спосіб покращити ситуацію. Без “а я не можу, а я не вплину””, – переконаний Віктор “Лелека” Лахно, військовослужбовець ЗСУ, колишній військовополонений.  

“Люди почали забувати. Хтось виїхав, бо вважає, що це більше не його/її обов’язок. Але дуже боляче спостерігати за тими молодими хлопцями і дівчатами, які не прожили життя. Хтось загинув, хтось втратив здоров’я, хтось отримав інвалідність на все життя. І цього здоров’я не повернеш. Не може бути так, що військові максимально “завантажені” у війну, а цивільні мають можливість від неї відгородитися. Так не може бути. Всі мають бути дотичні до армії“, – говорить Оксана, бойова медикиня Центру спеціального призначення НГУ “Омега”, з позивним “Оксі”.

І додає, що для допомоги фронту необов’язково йти в армію. Кожен може робити свою справу і мати якийсь маленький дотик до війни.

Читайте також:

• Війська рф сформували виступ у бік міста Торецьк: карта станом на 3 жовтня
• Військовий розповів, які населені пункти можуть бути наступними цілями росіян після Вугледара
• У двох громадах Донеччини посилили комендантську годину: перелік сіл та міст

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянин Вадим Глущенко виїхав з рідного міста 10 років тому. Спочатку він жив за кордоном, але все ж таки вирішив повернутися до України. Тут він відкрив власну справу з виготовлення сумок, рюкзаків і шоперів.

Історію бахмутянина Вадима Глущенка розповідає Бахмут IN.UA у своєму відеорепортажі.

Відкриття власної справи

Для Вадима Глущенка війна почалась у 2014 році. Бахмутянин покинув рідне місто понад 10 років тому. Евакуювався з сім’єю спершу в Чорногорію, де прожив чотири роки та встиг запустити свою справу: родина займалася клінінгом, чисткою поверхонь та трансфером товарів.

Згодом чоловік повернувся в Україну і почав працювати тут. Сьогодні він засновник Urban Wind у Хмельницькому. Разом з сім’єю Вадим закупив кілька швейних машинок та іншого обладнання і почав виготовляти сумки, рюкзаки, шопери. Частково витрати на обладнання покрив грант.

У планах і надалі розвивати потужності та вийти на європейський ринок.

У рідний Бахмут Вадим мріяв повернутися завжди. Ще до повномасштабного вторгнення були думки розвинути виробництво та повернутись у місто. Проте з’являлось чимало викликів: приміщення для виробництва, персонал, який потрібно навчати, житло та й повномасштабна війна, яка унеможливила остаточне повернення.

Детальніше історію підприємця з Бахмута дізнавайтеся в нашому репортажі за посиланням.

Примітка. Серед тих, хто перегляне відео та залишить коментар від 5 слів, ми з Urban Wind розіграємо розкладну сумку-шопер з написом “Заспокой своє серце”. Очікуйте на результати наступної п’ятниці.

Читайте також:

• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!