“Найстрашніша картина, яку я бачив, була саме в Бахмуті” — так каже волонтер Максим, який приїжджав сюди з гуманітарною допомогою для мешканців. Історією своїх поїздок та вражень від одного з найважчих напрямків на фронті волонтер поділився з нашою редакцією.
18-річний Максим обирав між армією та волонтерством
Коли почалася повномасштабна війна Максиму Чечикову було 18 років. Хлопець з перших ж днів вирішив, що буде допомагати, спочатку Максим планував йти на фронт, але доля повернулася так, що юнак став волонтером. З того часу й розпочалась благодійна діяльність, з прийому переселенців у Дніпрі.
Ми створили невеликий штаб, спочатку приймали людей з інших міст, які були змушені втікати. Займалися гуманітарною допомогою, допомагали всім, хто приїжджав, чим могли. Пізніше наша діяльність спрямувалась здебільшого для поїздок фронтовими районами та допомоги військовим.
Максим Чечиков // волонтер, який допомагав Бахмуту
Маским Чечиков/фото від героя
Офіційно хлопець не створював жодну благодійну організацію чи фонд. Відкритого рахунку немає, всі кошти йдуть на картку особисто Максиму. Люди скидають по різному та в міру своїх можливостей: сума починається від 10 гривень, а бувало, що надходило 50 тис. грн одним донатом.
Після кожної своєї поїздки хлопець надає фото та відеозвіт допомоги: кому, що і куди привезли. Також Максим активно розповідає про свої поїздки в соціальних мережах — там він щоденно публікує контент, а також нагадує, що війна триває.
Мені образливо, що люди починають забувати, що в країні війна. Навіть ті люди, які раніше допомагали, припиняють це робити, і живуть особистим життям. А у військових та цивільних запитів все більше і більше.
Волонтер // про тих, хто забуває про війну
Маским Чечиков в Бахмуті/фото від героя
Під час поїздки у Бахмут волонтер потрапив під обстріл
Перша поїздка Максима була в грудні 2022-го року, юнак поїхав допомогти бахмутянам. Загалом в Бахмут, каже Максим, він приїздив близько десяти разів разом з іншими волонтерами. Небайдужа молодь допомагала, привозили харчування, павербанки, ліхтарики тощо.
В міру того, що потребували мешканці. Через два тижні після першої поїздки в Бахмут район, в якому знаходився один із Пунктів Незламності (ред. Забахмутка) і куди привозили допомогу, вже був захоплений росіянами.
Під час другої поїздки до Бахмута ми потрапили під обстріл росіян. Стріляли з РПГ (ред. ручний протитанковий гранатомет). Нам насправді дуже пощастило, що все обійшлося і всі вціліли. Проте довелося розвернутися і поїхати назад до міста.
Максим Чечиков // волонтер
Кілька наступних поїздок було вже в центр Бахмута, продовжує Максим. Герой каже, що наступні поїздки були для волонтерів небезпечними. Автомобіль регулярно обстрілювали росіяни касетними снарядами, артилерією, і з різних снайперських гвинтівок. Попри це, юнак не полишав справи.
За словами Максима Чечикова – Бахмут, як був, так і залишається найскладнішою точкою серед всіх, у яких він побував. Під час поїздок атмосфера була максимально страшною. Люди жили в цьому жахітті, і стали беземоційні:
Зруйнована будівля в Бахмуті/фото від героя
Реакція людей… Її не було. Люди стали атрофовані повністю до всього. Вони ні на що не реагували. Коли ми присідаємо, бо починають “крити” касетними снарядами, бахмутяни навіть не реагували. Вони стояли, далі розвантажували гуманітарну допомогу і казали: “Це ще тихо в нас.
Максим Чечиков // про обстановку в Бахмуті
Максим каже, вже потім зрозумів, що бували дні коли було тихіше, а бувало, коли дуже гучно. А загалом кожна поїздка могла стати останньою.
Під час останніх поїздок в Бахмут Максим побачив, що до міста почали їздити всі волонтери, в тому числі й іноземні. Дехто займався тільки евакуацією, де можливо було ще проїхати, інші — гуманітарною допомогою. Деякі з них гинули. Багато іноземних волонтерів більше не повернулося додому.
Були прямі попадання по волонтерах. Окупанти безжально обстрілювали всіх, кого бачили. На наших очах руйнувалися будинки, а уламки падали на наші голови. В будинках теж гинули люди, цивільні. Загалом там залишалося ще дуже багато мешканців, як для міста, в якому тривають активні бойові дії.
Максим Чечиков // волонтер
Остання поїздка в Бахмут була в кінці лютого 2023 року. Блокпостів не було, людей майже теж, Бахмуту залишалися лічені дні до окупації.
Бахмут/фото від героя
Треба було на свій страх і ризик розуміти, куди ти їдеш і що робиш, — пояснює. — Бо як таких блокпостів вже не було, і можна було виїхати прямо на позиції.
Максим Чечиков // згадує про останні поїздки в Бахмут
При кожному в’їзді в місто, каже Максим, воно горіло. Був дим, вогонь, росіяни знищували все на своєму шляху.
Під час останніх поїздок Максима в Бахмут там залишилося ще близько двох тисяч людей. Додамо, що волонтери та поліція ще в лютому 2023 року евакуювали людей, попри обстріли. Втім, була частина населення, яка з невідомих причин залишалася в місті.
Чимало з цим людей потім вивезли до територій підконтрольних росії. Але ті, кого зустрічав Максим в лютому, щиро раділи, коли бачили українських захисників та волонтерів:
Кажуть, що там ждуни. Але я б так не сказав. Я бачив, як люди раділи, коли бачили українських волонтерів, коли бачили ЗСУ. Я бачив бахмутян, які відкрито і напряму могли сказати, що їх обстрілювала росія.
Волонтер // про ждунів у місті
Однак, каже хлопець, по поведінці деяких мешканців можна було зрозуміти, що і “не все так однозначно”. Це проявлялося у розмовах, поглядах на волонтерів чи спогадах про радянський союз.
Людей, які були за росію і прямо це могли сказати – не було. Ніхто цього ніколи не скаже. Я розумію, якщо прийшли росіяни, то вони будуть брати гуманітарку в росіян або дружити з ними. А якщо прийдуть українці, то вони так само поводитимуться з ними, бо вони просто переймаються за своє життя. Тут треба поставити себе на їх місце. Це нормально. Вони хвилюються про себе і за те, що з ними буде. Але прямої проросійської позиції не було ніколи.
каже Максим // про цивільних у місті
Максим на фоні зруйнованої школи/фото від героя
Люди намагалися говорити українською, зауважує хлопець. Багатьом з них було важко, але вони старались. Деякі мешканці поважного віку спілкувались все-таки російською, бо вони виросли в срср і української не знають, згадує Максим.
Війна затягнеться надовго
З часом волонтерська діяльність Максима перейшла від гуманітарної допомоги суто до допомоги військовим — закупівлю амуніції, харчування, інших речей, необхідних для армії. За півтора року війни хлопець побував ледь не на всіх напрямках фронту. Бувало така, згадує герой, що волонтерив магазин й купували енергетиків. Їх потім роздавали хлопцям.
Максим розповідає, що часто спілкується військовими, але, на жаль, не бачить в них позитивного настрою. Захисники здебільшого кажуть, що все це надовго і перемога нам дасться дуже нелегко. Однак зауважує, що підтримку від цивільних людей ЗСУ відчувають дуже потужну.
Про плани на майбутнє
Зараз хлопець навчається на 4 курсі університету. А поміж тим займається волонтерством. Ким був у цивільному житті, каже, навіть вже і не пригадує. То було зовсім інше життя, зовсім інші думки та світогляд.
Максим Чечиков, волонтер/фото від героя
Поки триває війна і захисники ціною власного життя відвойовують нашу країну та право на існування, Максим не може стояти осторонь і удавати, що нічого не відбувається.
Планів після перемоги хлопець не будує. Пріоритет зараз — це допомагати військовим і всіма силами наближати нашу перемогу. В цьому може допомогти кожен.
Чоловік тривалий час жив у Донецьку, де збудував успішний бізнес і виховав двох синів — Дениса (позивний “Фантом”) та Дмитра (позивний “Адвокат”). Обох потім забрала війна у 2014 та 2022, обоє були добровольцями. У 2014 році життя Олександра змінилося — рідне місто захопили прибічники рф, а чоловіку довелося вимушено покидати Донецьк, бо так званих “ватників” вистачало.
Ми поговорили з Олександром, розпитали його про синів.
Примітка. 23 квітня 2024 року в заголовку матеріалу було помічено неточність. Прізвище головного оповідача історії Дудінов, а не Дудін. як було вказано раніше. Редакція оновлює матеріал із зазначенням помилки, згідно із Редакційною Політикою.
Примітка. Олександр Дудінов — військовий волонтер, офіцер запасу. Волонтер підрозділів бригади “Азов”, у яких воював син Денис. Очільник БО “МБФ імені Дениса Дудінова”.
“Росія для нас мать, але обійшлася з нами як найгірша мачуха”
Олександр має спокійний та розмірений тембр голосу, зараз він, як волонтер, опікується забезпеченням одного з підрозділів “Азову”.
Хрещена мама Олександра на одному з домашніх застіль сказала: “росія для нас мать, але вона з нами обійшлася, як найгірша мачуха, а Україна для нас начебто мачуха, але прийняла, й пестить немов рідних”.
Ці слова він запам’ятав на все життя.
Про російське коріння родини Олександр розповідав синам — молодшому Денису та старшому Дмитру.
Каже: важливо, аби вони дізнались про це від нього.
“Денис якось прийшов додому, це було в 3-4 класі, в Києві, бо попередні класи він закінчив у Донецьку, й каже: “Я не русский — я українець”, Я говорю: “Синку, ми всі українці, громадяни України. Наші коріння козацькі, але в паспорті у нас написано, що ми росіяни”. Денис тоді сказав: “Ну, то ви росіяни, а я, каже, українець”, — з посмішкою говорить волонтер.
Денис, молодший син Олександра, народився у Донецьку, у грудні 90-го року. Вже змалку хлопчик любив рахувати. Чоловік пригадує — у три роки його син самостійно вмів полічити всі сходинки в під’їзді, а ще мав хист до іноземних мов. Його старший брат Дмитро народився 1982 року у квітні. Обидва сини мали юридичну освіту.
“Я народився в Ленінському районі, мама народилася там й діти народилися в Ленінському районі Донецька. А потім ми кочували то в Кіровський район, то знову повернулися в Ленінський, а в 1997 році придбали квартиру в центрі міста. Дмитро ходив до 9 класу, а Денис якраз пішов до школи. Дмитро тягнувся до права і в 7 класі сказав, що мріє стати юристом. Я сказав: вчись, синочку, і все тобі буде”, — пригадує Олександр.
Обидва хлопці вчились, як батько й казав. Він не сумнівався, що сини оберуть правильний шлях. Дмитро став адвокатом і за 9 років практики не програв жодної справи, захоплювався спортом. Денис знав кілька мов, вивчав право.
“Я своїх синів виховував по дуже простій схемі. Я казав: якщо ви щось зробили погане, то я повинен знати про це перший. Головне, щоб ви не брехали”.
У 1998 році чоловік переїхав працювати до Києва, обіймав посаду в Укртелекомі. Хоча в Донецьку та Луганській області Олександр мав робочі підприємства — він перейшов на нову роботу.
“Ти ж все втрачаєш”, — казали друзі Олександра, втім він так не думав. Родина перебралася до столиці, де діти вступили на бюджет без хабарів: Дмитро до Київського національного університету — на юрфак, як і хотів. Його брат потім також пішов на юрфак.
У 2014 році Денис був учасником Майдану, хлопцю було 23 роки. Революція Гідності змінила життя родини, а Денис та Дмитро обоє вступили на захист держави у різні підрозділи:
“Денис — він був Чоловіком з дитинства, дуже талановитим і мав тонке почуття гумору. Старший також, але молодший… гумор такий англійський, це відмічали усі. Інтелектуальний гумор, це так азовці казали. Ті, хто повернувся з полону”.
“Мать, йди вже додому”
Своє перше бойове хрещення Денис пройшов на Майдані, 20 лютого 2014 року, на Інститутській, а друге у рідній Донецькій області, у Новому Світі, 29 липня 2014 року.
Напередодні бою син подзвонив Олександру та попрощався. В цей час чоловік намагався визначити напрямок руху 11 ворожих танків, які заїхали в місто. Його інформаторами стали сусідка, яка була прихильницею “русского міра”, та сліпий танкіст. Перша, завдяки своєму невігластву, вказала Олександру точний рух танків рф та кількість піхоти, а другий танкіст допоміг визначити район. Олександр, знаючи погляди сусідки, відправив її нібито зустрічати росіян.
“Сусідка по телефону каже: “Саша, тут 9 танків, а ти говорив 11”. Я кажу, так, а скільки ще? Зараз ще проїдуть, може ще більше буде. Вона тоді каже: “Саша! Люк відкрився, мне машут, я аж молодой себя почуствовала, крилья виросли”. Я тоді зрозумів, що вони точно їдуть чавити наших, й свою місію я виконав, попередив про це”, — розказує чоловік про події 2014 року.
Олександр передав інформацію до штабу “Азову”, яку виклав заступник комбата в паблік. Йшлося про те, що розвідка “Азову” знає про всі плани ворога та влаштовує окупантам засідку. Через кілька годин сусідка Олександра сказала, що бачила, як російські танки повертаються.
“Я кажу їй: так біжіть, їм помашіть і запитайте, що там у них сталося, чого повертаються? — Вона знову на хворих ногах, як стара коняка, біжить до дороги, до Старобешівської траси. Маше їм, а всі пролітають мовчки там. Руками вже не машуть. Два танки зупиняються, вилазить з нього росіянин, каже: “Мать, йди вже додому, ми повертаємося. Приказ! Укропи нас відслідили, говорять, там на нас засада”, — згадує Олександр.
Він додає, що у росіян тоді було завдання знищити “Азов” 29 липня 2014 року. Мине рівно 8 років й росіяни знищать азовців в Оленівці. Олександр впевнений, що окупанти спеціально вибрали ці дати, бо самопроголошений очільник рф схиблений на нумерології.
Старший син Олександра, Дмитро, в бою під Іловайськом отримав важкі поранення та переніс кілька складних операцій після, але медики не змогли його врятувати. 29 серпня 2014 року він помер у лікарні. Портрет бійця можна знайти на меморіалі “Стіна пам’яті полеглих за Україну” у Києві: секція 4, ряд 2, місце 1. Також Дмитру встановлено меморіальну дошку на вулиці Лисенка, 1.
“29-го серпня зранку, десь початок восьмої. Дзвінок Дениса — 5 хвилин тому брат помер у ліфті, не довезли до реанімації”, — говорить Олександр.
Другий син чоловіка брав участь у всіх боях полку “Азов” в АТО/ООС, захищав Маріуполь під час повномасштабного вторгнення. Денис загинув 20 березня 2022 року в бою від уламка ФАБ-500, знищивши 2 ворожих танки та БТР. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.
Донецьк повернеться, але інший
Денис Дудінов та Дмитро Голіцин, захисники України / фото надане героєм
Дмитро похований на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. Для Дениса місця на цьому кладовищі не знайшлося, тому прах його урни стоїть в батька вдома. На питання, чи вірить Олександр, що Донецьк повернеться під контроль України — чоловік спочатку мовчить.
“Знаєте, віра на війні повинна бути. Ми цю можливість втратили. Декілька років чи десяток років тому. Я вам цього не скажу, бо я цього не бачу поки що. Ми його повернемо, але думаю, що це буде навіть не за мого життя. Донецьк ми втратили ще до того, як туди зайшли російські війська”, — пояснює чоловік, посилаючись на тогочасну владу у місті, яка в більшості була проросійською.
Попри те, каже Олександр, він вірить, що Україна матиме шанс на Донецьк. Але спершу потрібно навчитися ставитися з повагою до військових та ставати на захист держави, вважає волонтер. Олександр не приховує свого ставлення до влади — у розмові відчутно, що воно негативне. Він каже, що до війни влада не готувалася, а новий законопроєкт про мобілізацію, який мав би допомогти війську, демотивує та навпаки відкриває десятки корупційних схем.
Чоловік продовжує допомагати війську та забезпечує точкові потреби підрозділів “Азову”. Пояснює — у ремонтні підрозділи потрібні фахівці, зокрема й старшого віку, з досвідом, навіть інваліди. А от на передову потрібні молоді та здорові.
“Сьогоднішні добровольці — це люди, які здорові та свідомі духом, але не тілом. Більшість з нас воюють з хворобами, дехто без руки, без ока, з поганим зором, без відпусток, але фронт тримається на них”, — резюмує чоловік.
Перед розмовою Олександр не спав. Його голос втомлений, він бажає здоров’я та прощається.
Одеситка Олександра через війну евакуювалася у Бухарест (Румунія). Тут дівчина потроху адаптується до нового життя, але не забуває про громадянську позицію та регулярно ходить на проукраїнські мітинги. Олександра вважає, що кожен українець має бути свідомим та нагадувати світу про те, що відбувається в Україні.
Дівчина поділилася з редакцією Бахмут IN.UA думками, чому важливо відвідувати проукраїнські мітинги закордоном та як взагалі живеться українцям в інших країнах світу.
Українці в Румунії
Українці на мітингу в Бухаресті / фото надане героїнею
Бухарест — столиця Румунії, яка стала прихистком українців. Загалом в’їхати до Румунії можна з тимчасовим захистом, на короткий термін перебування або, як шукач притулку. Українці в Румунії можуть перебувати 90 днів, але за цей час варто подати заяву про надання притулку, якщо ви плануєте залишитися закордоном.
Документи для проходження румунського кордону — це звичайний закордонний або біометричний паспорти, для дітей бажано прихопити свідоцтво про народження.
Безплатне житло в Румунії зараз вже знайти дещо важче, ніж на початку війни, але це можливо. Один із центрів, який допомагає з розміщенням українців, розташований у місті Ясси. Йдеться про центр Гуманітарної та Соціальної Допомоги для Біженців CTR “Николина”. Він працює з понеділка по п’ятницю з 09:00 до 16:00. Також ви можете звернутися за телефоном: +40 (072) 470 0087.
На проукраїнські мітинги в Бухаресті приходять румуни
Мітинг в підтримку України, Бухарест / фото надане героїнею
Одеситка Олександра зараз живе в Бухаресті. Дівчина активно бере участь в проукраїнських мітингах. За її словами, існує назвала кілька основних причин, які, демонструють важливість цих заходів, а саме:
нагадати, що українці продовжують боротись за своє існування і війна не закінчилась, а росія продовжує обстрілювати наші міста, інфраструктуру та вбиває людей;
показати, що нам як і раніше необхідна підтримка від західних партнерів, зокрема зброя;
проявити солідарність, щоб українці відчували, що ті, хто в Бухаресті, не забули, що в країні війна, вони хочуть повернутися додому й допомагати;
виразити вдячність і підтримку всім, хто боронить нашу країну і допомагає;
об’єднатись і підтримати один одного, адже цього зараз дуже не вистачає.
Мені дуже приємно бачити, що на мітинги регулярно приходять румуни. Якщо вони бачать в цьому сенс, то ми теж повинні проходити хоча б через повагу до них,
Олександра // у коментарі Бахмут IN.UA
Де можна плести сітки в Бухаресті
Окрім мітингів, дівчина також допомагає плести маскувальні сітки для наших військових у “Humanity UA Hub“, який розташований за адресою Strada Acțiunii 26, București. Хаб працює щодня 14:00 до 19:00.
У них дуже багато замовлень, а ось рук не вистачає. Будь-яка підтримка важлива, головне — не залишатись осторонь,
українка // про важливість допомоги ЗСУ
Нагадаємо, що спільноту українських жінок в Бухаресті можна знайти у центрі “Мальва”.
Як організувати мітинг закордоном
Якщо ви проживаєте поза межами України, то все одно можете висловити свою солідарність та підтримку. Для цього можна організувати мітинг однодумців. Однією із платформ для сповіщення про захід є WorldForUkraine. Тут можна додати всю інформацію про акцію, але також вам потрібно узгодити зустріч із місцевою владою.
Крім того, потрібно бути готовим до ймовірних провокацій на мітингу. Якщо таке сталося, дійте за алгоритмом:
зберігайте спокій;
зверніться до поліції, аби повідомити про провокації;
Родина бахмутян Марина й Андрій раніше жили в центрі міста, виховували двох дітей 5-річного Микиту та 2-річну Майю. В травні 2022 року сім’я разом з […]
Рівно рік тому Бахмутське товариство захисту тварин «Лада», рятуючись від війни, евакуювалося на Дніпропетровщину. За цей час волонтери допомогли врятувати сотні собак від неминучої загибелі. […]
Бахмутяни були вимушені покинути свої будинки та їхати у невідомість у пошуках безпеки для себе та для своїх родин. У місті вони залишили не тільки […]
