“Найстрашніша картина, яку я бачив, була саме в Бахмуті” — так каже волонтер Максим, який приїжджав сюди з гуманітарною допомогою для мешканців. Історією своїх поїздок та вражень від одного з найважчих напрямків на фронті волонтер поділився з нашою редакцією.
18-річний Максим обирав між армією та волонтерством
Коли почалася повномасштабна війна Максиму Чечикову було 18 років. Хлопець з перших ж днів вирішив, що буде допомагати, спочатку Максим планував йти на фронт, але доля повернулася так, що юнак став волонтером. З того часу й розпочалась благодійна діяльність, з прийому переселенців у Дніпрі.
Ми створили невеликий штаб, спочатку приймали людей з інших міст, які були змушені втікати. Займалися гуманітарною допомогою, допомагали всім, хто приїжджав, чим могли. Пізніше наша діяльність спрямувалась здебільшого для поїздок фронтовими районами та допомоги військовим.
Максим Чечиков // волонтер, який допомагав Бахмуту
Маским Чечиков/фото від героя
Офіційно хлопець не створював жодну благодійну організацію чи фонд. Відкритого рахунку немає, всі кошти йдуть на картку особисто Максиму. Люди скидають по різному та в міру своїх можливостей: сума починається від 10 гривень, а бувало, що надходило 50 тис. грн одним донатом.
Після кожної своєї поїздки хлопець надає фото та відеозвіт допомоги: кому, що і куди привезли. Також Максим активно розповідає про свої поїздки в соціальних мережах — там він щоденно публікує контент, а також нагадує, що війна триває.
Мені образливо, що люди починають забувати, що в країні війна. Навіть ті люди, які раніше допомагали, припиняють це робити, і живуть особистим життям. А у військових та цивільних запитів все більше і більше.
Волонтер // про тих, хто забуває про війну
Маским Чечиков в Бахмуті/фото від героя
Під час поїздки у Бахмут волонтер потрапив під обстріл
Перша поїздка Максима була в грудні 2022-го року, юнак поїхав допомогти бахмутянам. Загалом в Бахмут, каже Максим, він приїздив близько десяти разів разом з іншими волонтерами. Небайдужа молодь допомагала, привозили харчування, павербанки, ліхтарики тощо.
В міру того, що потребували мешканці. Через два тижні після першої поїздки в Бахмут район, в якому знаходився один із Пунктів Незламності (ред. Забахмутка) і куди привозили допомогу, вже був захоплений росіянами.
Під час другої поїздки до Бахмута ми потрапили під обстріл росіян. Стріляли з РПГ (ред. ручний протитанковий гранатомет). Нам насправді дуже пощастило, що все обійшлося і всі вціліли. Проте довелося розвернутися і поїхати назад до міста.
Максим Чечиков // волонтер
Кілька наступних поїздок було вже в центр Бахмута, продовжує Максим. Герой каже, що наступні поїздки були для волонтерів небезпечними. Автомобіль регулярно обстрілювали росіяни касетними снарядами, артилерією, і з різних снайперських гвинтівок. Попри це, юнак не полишав справи.
За словами Максима Чечикова – Бахмут, як був, так і залишається найскладнішою точкою серед всіх, у яких він побував. Під час поїздок атмосфера була максимально страшною. Люди жили в цьому жахітті, і стали беземоційні:
Зруйнована будівля в Бахмуті/фото від героя
Реакція людей… Її не було. Люди стали атрофовані повністю до всього. Вони ні на що не реагували. Коли ми присідаємо, бо починають “крити” касетними снарядами, бахмутяни навіть не реагували. Вони стояли, далі розвантажували гуманітарну допомогу і казали: “Це ще тихо в нас.
Максим Чечиков // про обстановку в Бахмуті
Максим каже, вже потім зрозумів, що бували дні коли було тихіше, а бувало, коли дуже гучно. А загалом кожна поїздка могла стати останньою.
Під час останніх поїздок в Бахмут Максим побачив, що до міста почали їздити всі волонтери, в тому числі й іноземні. Дехто займався тільки евакуацією, де можливо було ще проїхати, інші — гуманітарною допомогою. Деякі з них гинули. Багато іноземних волонтерів більше не повернулося додому.
Були прямі попадання по волонтерах. Окупанти безжально обстрілювали всіх, кого бачили. На наших очах руйнувалися будинки, а уламки падали на наші голови. В будинках теж гинули люди, цивільні. Загалом там залишалося ще дуже багато мешканців, як для міста, в якому тривають активні бойові дії.
Максим Чечиков // волонтер
Остання поїздка в Бахмут була в кінці лютого 2023 року. Блокпостів не було, людей майже теж, Бахмуту залишалися лічені дні до окупації.
Бахмут/фото від героя
Треба було на свій страх і ризик розуміти, куди ти їдеш і що робиш, — пояснює. — Бо як таких блокпостів вже не було, і можна було виїхати прямо на позиції.
Максим Чечиков // згадує про останні поїздки в Бахмут
При кожному в’їзді в місто, каже Максим, воно горіло. Був дим, вогонь, росіяни знищували все на своєму шляху.
Під час останніх поїздок Максима в Бахмут там залишилося ще близько двох тисяч людей. Додамо, що волонтери та поліція ще в лютому 2023 року евакуювали людей, попри обстріли. Втім, була частина населення, яка з невідомих причин залишалася в місті.
Чимало з цим людей потім вивезли до територій підконтрольних росії. Але ті, кого зустрічав Максим в лютому, щиро раділи, коли бачили українських захисників та волонтерів:
Кажуть, що там ждуни. Але я б так не сказав. Я бачив, як люди раділи, коли бачили українських волонтерів, коли бачили ЗСУ. Я бачив бахмутян, які відкрито і напряму могли сказати, що їх обстрілювала росія.
Волонтер // про ждунів у місті
Однак, каже хлопець, по поведінці деяких мешканців можна було зрозуміти, що і “не все так однозначно”. Це проявлялося у розмовах, поглядах на волонтерів чи спогадах про радянський союз.
Людей, які були за росію і прямо це могли сказати – не було. Ніхто цього ніколи не скаже. Я розумію, якщо прийшли росіяни, то вони будуть брати гуманітарку в росіян або дружити з ними. А якщо прийдуть українці, то вони так само поводитимуться з ними, бо вони просто переймаються за своє життя. Тут треба поставити себе на їх місце. Це нормально. Вони хвилюються про себе і за те, що з ними буде. Але прямої проросійської позиції не було ніколи.
каже Максим // про цивільних у місті
Максим на фоні зруйнованої школи/фото від героя
Люди намагалися говорити українською, зауважує хлопець. Багатьом з них було важко, але вони старались. Деякі мешканці поважного віку спілкувались все-таки російською, бо вони виросли в срср і української не знають, згадує Максим.
Війна затягнеться надовго
З часом волонтерська діяльність Максима перейшла від гуманітарної допомоги суто до допомоги військовим — закупівлю амуніції, харчування, інших речей, необхідних для армії. За півтора року війни хлопець побував ледь не на всіх напрямках фронту. Бувало така, згадує герой, що волонтерив магазин й купували енергетиків. Їх потім роздавали хлопцям.
Максим розповідає, що часто спілкується військовими, але, на жаль, не бачить в них позитивного настрою. Захисники здебільшого кажуть, що все це надовго і перемога нам дасться дуже нелегко. Однак зауважує, що підтримку від цивільних людей ЗСУ відчувають дуже потужну.
Про плани на майбутнє
Зараз хлопець навчається на 4 курсі університету. А поміж тим займається волонтерством. Ким був у цивільному житті, каже, навіть вже і не пригадує. То було зовсім інше життя, зовсім інші думки та світогляд.
Максим Чечиков, волонтер/фото від героя
Поки триває війна і захисники ціною власного життя відвойовують нашу країну та право на існування, Максим не може стояти осторонь і удавати, що нічого не відбувається.
Планів після перемоги хлопець не будує. Пріоритет зараз — це допомагати військовим і всіма силами наближати нашу перемогу. В цьому може допомогти кожен.
Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з цим в Україні реалізують програми підтримки ВПО, за якими люди можуть отримати компенсації та сертифікати на придбання власного житла. Також серед переселенців є і ті, хто купують власне житло у нових громадах за іпотечними програмами чи за власні заощадження.
Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з трьома переселенками — Маргаритою, Ганною та Євдокією, які придбали власне житло. Їхній досвід і поради і для ВПО в нашому матеріалі.
З Маріуполя — у Львівську область
Маргарита Березовська — переселенка з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком мали сімейний бізнес — вирощували багаторічники, надавали послуги з ландшафтного і садового дизайну.
У березні 2022 року родина виїхала з Маріуполя. Евакуюватися вирішили на Львівщину.
“З Маріуполя ми змогли евакуюватися 18 березня 2022 року. Майже одразу ми поїхали на захід України, у Львів. Тут, на нашу думку, тоді було найбільш безпечно, а ще нас запросили друзі і пообіцяли подбати про житло та роботу. Якраз житло тоді було дуже важливим для нас, оскільки наша родина складала шестеро людей, з яких двоє — моя мама та мама чоловіка — доволі вікові та не дуже здорові жінки. В ніч на 21 березня ми дісталися Львова, де нас зустрів наш давній товариш. Він облаштував нам місця для сну, де ми заснули чи не вперше з 24 лютого в тиші та спокої”, — розповідає жінка.
Маргарита Березовська / фото надане героїнею
Після адаптації на новому місці, родина почала моніторити ринок житла на продаж. Оселю планували купити у Львівській області, яка їх прихистила. Жінка розповідає, що на допомогу держави вони з чоловіком не розраховували, оскільки механізм отримання компенсацій за житло на ТОТ ще не працює.
“Ми бачили, в якому стані перебувало наше багатостраждальне місто після того, як його захопила росія. Тому особливих надій на те, що наші квартири та будинки нас дочекаються ми не мали. Чи страшно було купувати житло? Ні. Страшно тільки не дожити до перемоги.
Допомоги від держави ми не отримали ніякої. Не тому, що нам відмовили. Можливо, тому що ми не зверталися до відповідних органів по таку допомогу. По-перше, якщо твоє житло на окупованих територіях, то майже неможливо довести ступінь його пошкодження. Принаймні так було, коли я цікавилася цим питанням. Збирати довідки я не хотіла, оскільки мені вистачило того, що я відновлювала деякі особисті документи. Тому в питаннях грошей на житло ми на державу не розраховували”, — каже Маргарита Березовська.
Зараз родина винаймає житло у Львові. Тут вони продовжують жити, поки роблять ремонт у своєму власному будинку, придбаному в гірському селищі. Жінка розповідає, що обрали цю місцину за спокій і красиві краєвиди.
Річка в селищі, де проживає родина / фото надане героїнею
Адаптація на новому місці в родині переселенців ще триває. Маргарита Березовська каже, що в цьому їй допомагає фіксація на чомусь хорошому і пошук нових хобі.
“У будиночку, який ми придбали, неквапливо точиться ремонт. Бо періодично бракує то часу, то грошей. Адаптація відбувається поступово, у всіх по-різному. Дітям складніше, бо дочка обожнює Маріуполь і ніде більше не хоче жити, вона невимовно сумує за морем. Ми з чоловіком дуже багато працюємо, тому на сум залишається мало сил і часу. Допомагає “не поїхати дахом” — мріяти про що завгодно, але про красиве. Також допомагають фізичні навантаження, прогулянки горами або лісом. Особисто мені допомогли зусилля по відновленню власної бібліотеки. Я все життя дуже багато читала саме паперові книги, а бібліотеки в мене не залишилося. Тому я почала шукати улюблені книжки на вторинному ринку, і це дуже захопило мене і дає приємні емоції”, — розповідає жінка.
Родинам, які теж втратили житло і вимушено переселилися, Маргарита Березовська радить шукати можливості для купівлі власної оселі. Особливо, якщо ті знайшли громаду, де їх влаштовує життя і умови.
“Я впевнена, що якщо людині подобається те місце, де вона вимушено опинилася, якщо місцеві не дратують таку людину своїм способом життя чи традиціями, якщо підходить клімат — треба не чекати, поки закінчиться активна фаза війни, її місто звільнять і будь-що подібне. Якщо допускаєш думку змінити місце проживання, то шукай можливість. Тих можливостей набагато менше, ніж хочеться, але вони точно є. Знаєте, як кажуть? Якщо не можеш досягти омріяного, запевни себе, що мріяв про досягнуте”, — радить Маргарита Березовська.
З Харкова — у Львівську область
Ганна Карпенко — переселенка з Харкова. 12 років вона працювала бухгалтеркою, а перед повномасштабним вторгненням влаштувалась в українську IT-компанію. Там вона працює і сьогодні тестувальницею бухгалтерської програми.
З Харкова родина Карпенко евакуювалась 8 березня. Виїздили з міста трьома поколіннями — пані Ганна зі своїм чоловіком, батьками і дітьми. Також з собою забрали домашніх улюбленців — троє собак і четверо котів.
Ганна Карпенко зі своїми домашніми улюбленцями / фото надане героїнею
Спочатку родина облаштувалась у Рівному, де їх зустріли родичі. А потім перебралися до Львова. При цьому рідні Ганни Карпенко не полишали мрій повернутися до рідного Харкова. Однак спроби повернення додому були невдалими.
“У Рівному ми змінили не одну квартиру, а потім наші друзі запропонували свою квартиру у Львові в новобудові. Квартира була без ремонту, в якому стані будівельники її здали, так ми і заселилися. Варіантів більше не було, бо в нас багато тварин і знайти житло з ними дуже важко. Так ми з чоловіком і тваринами прожили майже три роки в однокімнатній квартирі, зробили простенький ремонт і привели її в житловий стан. Звісно кожен рік ми марили поверненням до Харкова, але поки там тривають обстріли, то жити там страшно. У мене навіть батьки і діти поверталися в різний час у Харків, але, на жаль, не змогли там жити. Ці повернення були разів три”, — розповідає жінка.
Ганна Карпенко зі своїм чоловіком / фото надане героїнею
Зрозумівши, що повертатись у Харків поки неможливо, велика родина вирішила придбати власне житло в селі Велика Озимина на Львівщині. Для купівлі оселі зібрали всі наявні заощадження.
“Ми дійшли висновку, що треба купувати будинок, бо весь час жити надією і очікуванням, що припиниться війна і що ми повернемось, просто неможливо. Це психологічно дуже важко. Тому ми вирішили, що треба сприймати дійсність, яка вона є, і в нас з’явилась думка, що треба купувати будинок. На нього скинулась грошима вся родина — наші з чоловіком заощадження, заощадження мами, якась спадщина від її померлого чоловіка, діти теж вклалися. І так ми придбали будинок у селі в Самбірському районі. Ми шукали житло не тільки у Львівській області, а й в інших регіонах на заході країни. Але фізично дуже важко їздити в інші області і шукати будинки. Також був варіант у Німеччину поїхати, але ми не можемо покинути тварин. Наш свідомий вибір — жити в Україні”, — розповідає Ганна Карпенко.
Наразі родина звикає жити в селі. Це для них незвичний досвід, однак вони прилаштовуються до нових умов. Поки найбільші виклики, які переживає родина — побутові.
“Наразі важко даються побутові речі. Наприклад, у колодязі забруднена вода і треба її чистити. А ми всі гроші вклали, тому такі проблеми будемо вирішувати не відзразу, а коли будуть на це сили і час. Ззовні будинок непоганий, але там виявилася і пліснява, і проблема з водою, і каналізацію треба робити. Також важко те, що це дуже маленьке село, і тут тільки один магазин, де можна тільки за готівку купляти. І виходить, що нам треба їхати кудись, наприклад, у Дрогобич, щоб зняти гроші. У нас є машина, звісно, вона це допомагає. Нам просто треба звикнути до того, що треба робити закупи на тиждень, щоб потім не виїжджати, але все одно у нас так не виходить. Тому їздимо до найближчого села, де більше магазинів і можна розплатитися карткою. Але до всього звикаємо, все поступово”, — каже Ганна Карпенко.
Будинок, який придбала родина Карпенко / фото надане героїнею
Переселенцям, які хочуть придбати житло, Ганна Карпенко радить відкинути страхи і налагоджувати своє життя тут і зараз. А підходити до вибору оселі треба зважено.
“Думаю, що не треба боятися купувати своє житло. Але треба багато чого врахувати перед тим, як переїжджати. Особисто ми шукали цей будинок рік, але й досі проходимо етап пристосування. Можу порадити обирати житло, щоб воно було не дуже далеко від більших населених пунктів. Якщо у вас є авто, прорахуйте відстань до найближчого міста, якщо немає — шукайте, щоб близько громадський транспорт. Головне — врахуйте всі фактори для вашого комфорту”, — радить Ганна Карпенко.
Житло в іпотеку
Пані Євдокія — переселенка з Маріуполя. Останні 10 років до повномасштабної війни вона працювала економісткою в Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Разом з родиною жінка евакуювалась наприкінці березня 2022 року.
Перший рік після евакуації родина мешкала на Вінничині. Однак потім переїхали до Львівщини, де пані Євдокії запропонували на роботу. Компанія, в яку влаштувалась жінка, допомогла родині з житлом. Їм вдалось придбати квартиру в іпотеку в селі Добротвір.
Пані Євдокія з Маріуполя / фото надане героїнею
“У червні 2023 року ми переїхали у Львівську область. Я працювала, відкладала гроші і зібрала невеличку суму. Стала замислюватися над тим, що потрібно купувати житло, бо від держави ми, напевно, так і не дочекаємось ніякої компенсації. І компанія, в якій я працюю, пішла мені на зустріч і дозволила оформити іпотеку на придбання нерухомості. Тобто я придбала квартиру, уклала з ними договір іпотеки і зараз її сплачую. Звісно, придбала житло я не там, де хотіла. Це маленьке село з населенням 5 тисяч осіб. Але ціни у Львові такі, що треба було б виплачувати іпотеку десь 20 років, що вже перевалить за мій пенсійний вік. Тому я не ризикнула. Вважаю, що краще мати щось своє, хоч і не там, де хотів”, — каже пані Євдокія.
Наразі родина проходить адаптацію на новому місці. Жінка каже, що найскладніше родині дається звикнути до нових традицій і світогляду.
“Я дуже вдячна Вінниці, що навчила мене чисто говорити українською мовою. Мене дуже підтримували люди, хоч я на початку говорила з акцентом і ламаними словами. Зараз я вже вільно спілкуюсь українською. Але є деякі різниці у традиціях і світогляді. Наприклад, великі релігійні свята тут святкують тижнями, і не можна нічого робити по дому. Ми ж звикли, що, наприклад, свято Різдва відзначили і можна далі працювати. Дехто робить зауваження, але я відповідаю, що ми звикли так жити, і до нас ставляться з розумінням”, — каже жінка.
Переселенцям жінка радить не боятися ризикувати. Адже вкласти гроші у своє житло — це дуже вигідна інвестиція.
“Я можу говорити лише за свій досвід. Я жила в орендованому житлі, але завжди мріяла про власне. У Вінниці я платила 9 тисяч за оренду, а у Львівській області — 7 тисяч. Зараз же мій щомісячний платіж за іпотеку складає 15 тисяч. Так, я переплачую. Але ж ці кошти я вкладаю у своє житло. Тому я б порадила людям не боятися ризикувати. Звісно, в кожного свій вибір, тому потрібно зважувати всі ризики”, — каже пані Євдокія.
Жінки демонструють свої роботи після майстер-класу / фото надала громадська організація SMARTA
Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.
Велика Новосілка у сірій зоні
Лариса Боєнко – зВеликої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:
“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.
Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби.
Як виникла ідея проєкту
Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF).
Ляльки, які власноруч зробили майстрині / фото надала громадська організація SMARTA
В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.
“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.
Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття.
Відновити контроль над життям
“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.
Робота кипить / фото надала громадська організація SMARTA
А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.
Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін”вмотивувала Ларису змінити власне життя:
“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.
Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.
“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.
Родина бахмутян Марина й Андрій раніше жили в центрі міста, виховували двох дітей 5-річного Микиту та 2-річну Майю. В травні 2022 року сім’я разом з […]
Рівно рік тому Бахмутське товариство захисту тварин «Лада», рятуючись від війни, евакуювалося на Дніпропетровщину. За цей час волонтери допомогли врятувати сотні собак від неминучої загибелі. […]
Бахмутяни були вимушені покинути свої будинки та їхати у невідомість у пошуках безпеки для себе та для своїх родин. У місті вони залишили не тільки […]
