Щорічно 17 листопада відзначають День студента. Зараз саме українська молодь стає рушійною силою для змін в країні. Тож редакція вирішила дізнатися у студентів про те, які думки вони мають, як навчаються та що планують.

Ми поспілкувались із трьома студентами з Чернігівської, Донецької та Херсонської областей.

Ганна навчається у Харкові

Нашій першій героїні Ганні 25 років. Дівчина родом з Донецька, але після окупації рідного міста вона переїхала до Бахмута у 2016 році. Співрозмовниця каже, що за цей час місто стало для неї настільки рідним, що вона вважає себе бахмутянкою.

Ганна спершу навчалася у Бахмуті, тож вже має вищу освіту. Крім того, дівчина закінчила військову кафедру при інституті. Зараз Ганна вирішила отримати ще одну вищу освіту, вона вступила у Харківський національний університет внутрішніх справ за спеціальністю “Право”. Героїня навчається на другому курсі, але паралельно вже працює у правоохоронній сфері.

Дівчина розмірковує, що кожному хочеться відчувати атмосферу повноцінного студентського життя: лекції до вечора, зустрічі на перервах з однокурсниками, життя в гуртожитку тощо.

Ганна каже, що їй, на щастя, вдалося пережити цей досвід раніше, але зараз його неймовірно не вистачає. Втім студентка запевняє, що першочергова мета — збереження життя та здоров’я громадян, а тому можливість навчання онлайн є гарною альтернативою у сучасних реаліях.

Ми запитали Ганну про те, що вона думає про студентську спільноту та її роль у війні. На думку героїні кожна людина, яка робить внесок у свій розвиток, робить внесок у розвиток своєї Батьківщини. Вже зараз треба формувати осередки свідомих, активних людей, які будуть націлені на максимально ефективне відновлення України.

Дмитро навчається в Херсоні

Дмитру 22 роки. Хлопець навчається у Херсонському державному університеті на спеціальності “Журналістика”. Родом він також з Херсона. Студент каже, що обрав цю спеціальність, адже любить процес написання текстів.

Дмитро навчається у дистанційному форматі. Хлопець наголошує, що така освіта має як переваги, так й недоліки. Проте юнак задоволений процесом. Серед плюсів такого навчання студент виділяє те, що тепер не потрібно перейматися через логістику чи графік пар.

На думку Дмитра, якісніші знання легше отримувати саме через аудиторну форму навчання. Але, зважаючи на ситуацію в країні, онлайн-навчання дає студентам мобільність. Вони мають можливість виходити на пари в будь-якому місці, навіть на роботі.

Дмитро вірить, що війна закінчиться і його рідний університет повернеться до Херсону. Герой каже, що він хотів би бачити більш розвинуту комунікацію між студентами та керівниками, адже це дозволило б реалізовувати безліч цікавих та сучасних проєктів.

Ліза навчається у Чернігові

Лізі 19 років, дівчина навчається в Чернігівській політехніці на третьому курсі. Вона опановує професію психолога. Її майбутня спеціалізація — це психологія бізнесу та дизайн мислення.
Психологією Лізу зацікавила майбутня викладачка, за що дівчина їй вдячна. Студентка закликає майбутніх вступників звернути увагу на Чернігівську політехніку, адже викладачі тут фахові, а сама програма навчання дуже насичена.

Студенти з Лізиного університету після звільнення території Чернігівської, Київської та Сумської області від окупантів, повернулися до очного навчання. Зараз вони навчаються за змішаною системою. Йдеться про те, коли студенти обирають зручний для себе формат.

Ліза вже почала працювати за спеціальністю, вона тренерка у питанні гендерної рівності, протидії насиллю, також дівчина проводить арттерапії. На її думку, зараз студенти є величезним запасом в кадрах. Адже через війну чимало українців виїхали за кордон у країни Європи, а робочі
місця залишилися без фахівців.

Саме студенти можуть замінити кадрових спеціалістів, а заодно й набратися практичних знань. Ліза закликає молодь не опускати руку, якщо вас не беруть на роботу чи практику, а, навпаки, шукати нові можливості.

Читайте також:

• “Не впасти духом і йти до своєї мети”: бахмутські студенти діляться досвідом
• Чи важко жінці будувати кар’єру в Україні та як до освіти ставляться в Німеччині?
• Бахмутянин створює Асоціацію молодих ВПО України: як долучитися

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!