Щорічно 17 листопада відзначають День студента. Зараз саме українська молодь стає рушійною силою для змін в країні. Тож редакція вирішила дізнатися у студентів про те, які думки вони мають, як навчаються та що планують.

Ми поспілкувались із трьома студентами з Чернігівської, Донецької та Херсонської областей.

Ганна навчається у Харкові

Нашій першій героїні Ганні 25 років. Дівчина родом з Донецька, але після окупації рідного міста вона переїхала до Бахмута у 2016 році. Співрозмовниця каже, що за цей час місто стало для неї настільки рідним, що вона вважає себе бахмутянкою.

Ганна спершу навчалася у Бахмуті, тож вже має вищу освіту. Крім того, дівчина закінчила військову кафедру при інституті. Зараз Ганна вирішила отримати ще одну вищу освіту, вона вступила у Харківський національний університет внутрішніх справ за спеціальністю “Право”. Героїня навчається на другому курсі, але паралельно вже працює у правоохоронній сфері.

Дівчина розмірковує, що кожному хочеться відчувати атмосферу повноцінного студентського життя: лекції до вечора, зустрічі на перервах з однокурсниками, життя в гуртожитку тощо.

Ганна каже, що їй, на щастя, вдалося пережити цей досвід раніше, але зараз його неймовірно не вистачає. Втім студентка запевняє, що першочергова мета — збереження життя та здоров’я громадян, а тому можливість навчання онлайн є гарною альтернативою у сучасних реаліях.

Ми запитали Ганну про те, що вона думає про студентську спільноту та її роль у війні. На думку героїні кожна людина, яка робить внесок у свій розвиток, робить внесок у розвиток своєї Батьківщини. Вже зараз треба формувати осередки свідомих, активних людей, які будуть націлені на максимально ефективне відновлення України.

Дмитро навчається в Херсоні

Дмитру 22 роки. Хлопець навчається у Херсонському державному університеті на спеціальності “Журналістика”. Родом він також з Херсона. Студент каже, що обрав цю спеціальність, адже любить процес написання текстів.

Дмитро навчається у дистанційному форматі. Хлопець наголошує, що така освіта має як переваги, так й недоліки. Проте юнак задоволений процесом. Серед плюсів такого навчання студент виділяє те, що тепер не потрібно перейматися через логістику чи графік пар.

На думку Дмитра, якісніші знання легше отримувати саме через аудиторну форму навчання. Але, зважаючи на ситуацію в країні, онлайн-навчання дає студентам мобільність. Вони мають можливість виходити на пари в будь-якому місці, навіть на роботі.

Дмитро вірить, що війна закінчиться і його рідний університет повернеться до Херсону. Герой каже, що він хотів би бачити більш розвинуту комунікацію між студентами та керівниками, адже це дозволило б реалізовувати безліч цікавих та сучасних проєктів.

Ліза навчається у Чернігові

Лізі 19 років, дівчина навчається в Чернігівській політехніці на третьому курсі. Вона опановує професію психолога. Її майбутня спеціалізація — це психологія бізнесу та дизайн мислення.
Психологією Лізу зацікавила майбутня викладачка, за що дівчина їй вдячна. Студентка закликає майбутніх вступників звернути увагу на Чернігівську політехніку, адже викладачі тут фахові, а сама програма навчання дуже насичена.

Студенти з Лізиного університету після звільнення території Чернігівської, Київської та Сумської області від окупантів, повернулися до очного навчання. Зараз вони навчаються за змішаною системою. Йдеться про те, коли студенти обирають зручний для себе формат.

Ліза вже почала працювати за спеціальністю, вона тренерка у питанні гендерної рівності, протидії насиллю, також дівчина проводить арттерапії. На її думку, зараз студенти є величезним запасом в кадрах. Адже через війну чимало українців виїхали за кордон у країни Європи, а робочі
місця залишилися без фахівців.

Саме студенти можуть замінити кадрових спеціалістів, а заодно й набратися практичних знань. Ліза закликає молодь не опускати руку, якщо вас не беруть на роботу чи практику, а, навпаки, шукати нові можливості.

Читайте також:

• “Не впасти духом і йти до своєї мети”: бахмутські студенти діляться досвідом
• Чи важко жінці будувати кар’єру в Україні та як до освіти ставляться в Німеччині?
• Бахмутянин створює Асоціацію молодих ВПО України: як долучитися

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олена Никифорова — юна бахмутянка, яка мешкає у Києві. Тут вона отримала диплом магістра та працює у сфері комунікацій: поєднує посаду PR- та SMM-менеджерки. За 3 роки життя в Києві вона успішно інтегрувалася в місцеве оточення, але продовжує плекати в собі любов до рідного сходу і розповідає про свій край новим знайомим.

Редакції Бахмут IN.UA Олена Никифорова розповіла про свої спогади про Бахмут та налагодження життя на новому місці.

Спогади про Бахмут

Олена Никифорова народилася 2002 року в Бахмуті. Дівчинка навчалася у школі №5 та була активною дитиною — займалася волейболом у міській дівочій команді, любила малювати та займалася творчістю.

Сьогодні вона має багато дитячих та юнацьких спогадів про рідне місто. Але один із найяскравіших — паради, які влаштовували до Дня міста.

“Мої батьки працювали на заводі шампанських вин, і часто брали участь у парадах зі своїм відділом. Мене теж брали з собою. Загалом День міста для мене, напевно, було одним із найкращих свят у році. Це був вересень, приємна погода, багато активностей. Ми часто збиралися сімейним колом на святкування. Я зараз проживаю в Києві, і тут День міста не такий, як у нас вдома — немає ярмарок, парадів. Тому я дуже сумую за цим”, — каже Олена.

Серед своїх улюблених локацій Олена Никифорова виокремлює набережну і Північний ставок, де вона часто любила гуляти.

“Мені найбільше подобалася наша набережна, яку недавно відбудували, там було дуже багато троянд. Також мені подобався Північний ставок. Хоч я жила дуже далеко від нього — в центрі — але мені дуже подобалося їздити туди і пішки спускатися з гірки до центру додому. Цю дорогу я дуже любила”, — згадує бахмутянка.

Як бахмутянка зустріла повномасштабне вторгнення

Після завершення навчання у школі Олена Никифорова вступила до Харкова, обрала спеціальність “Соціальна робота”. Коли почалася повномасштабна війна, вона була студенткою 2 курсу. 24 лютого дівчина була в гуртожитку. Зізнається, що коли почула перші вибухи, вона і її подруга з Маріуполя не сприйняли їх надто серйозно, бо вже переживали подібний досвід у 2014 році на Донеччині.

“Ми були удвох в кімнаті з моєю подругою з Маріуполя. І коли почули перші вибухи о п’ятій ранку, то не сприйняли це серйозно, тому лягли далі спати. Але згодом до нас забігли наші сусіди, кажуть: “Ви що, прокидайтеся, їдьте додому. Там почалася війна”. Ми з подругою переглянулися і такі: “Ну куди нам їхати?”. Їй до Маріуполя, а мені до Бахмута? Врешті-решт, подружка залишилася у Харкові. Вона перечекала всі ці події, десь на півроку виїжджала до Києва, а потім повернулася до Харкова. Я ж на другий день поїхала в Бахмут. Просто відчула, що треба до батьків додому”, — згадує Олена Никифорова.

Добиралася до Бахмута дівчина поїздом, але через руйнування залізничного мосту дорога зайняла 12 годин. Спочатку поїзд поїхав до Ізюма, потім повернувся до Харкова і об’їзним шляхом поїхав до Бахмута.

10 березня 2022 року Олена Никифорова вирішила виїжджати з рідного міста, батьки ж залишилися. Через 2 місяці, коли в Бахмуті посилилися обстріли, батьки Олени теж були змушені виїхати.

Спочатку родина проживала у невеликому селі на Черкащині. Досвід проживання там був складний через відсутність інфраструктури та роботи. Через деякий час батько Олени знайшов роботу в Умані, тому родина переїхала туди. Олена ж згодом вирішила їхати в Київ.

Про нове життя в Києві

У Київ Олена переїхала у 2023 році. Отримавши диплом бакалавра в Харкові, вона вступила на магістратуру в один із київських ВНЗ. Цьогоріч завершила навчання і отримала диплом за спеціальністю “Журналістика”.

Паралельно з цим дівчина працювала. Одразу після переїзду вона почала працювати у сфері громадського харчування, а потім отримала роботу за професією. Була кореспонденткою, SMM-менеджеркою, а зараз поєднує задачі PR- та SMM-менеджерки.

Дівчина зізнається, що за 3 роки Київ став їй другим домом. Тут вона змогла соціалізуватися, знайти нове оточенння та місця сили. Підтримує зв’язок і зі своїми подругами з Донеччини.

“Київ вже як другий дім. Але багато моїх подруг з Донеччини, я познайомилася з ними на навчанні в Харкові. Це дві подружки з Маріуполя, і одна з Костянтинівки. З оточення в Києві я знайшла собі коханого хлопця. Разом ми вже два роки, і це близька для мене людина. На роботі також дуже гарні люди. Є дівчата, з якими ми поза роботою спілкуємося, ділимося чимось особистим”, — розповідає Олена.

Саме розуміюче оточення, підтримка рідних і друзів допомогли Олені адаптуватися у столиці.

“Одна з моїх подруг вже жила в Києві, і я коли приїжджала, то ми вирішили жити разом. Тобто я їхала до своїх людей. Також мене дуже підтримували друзі, батьки. Загалом я не боюся складнощів і вважаю, що адаптуватися можна до всього. Особливо у моєму випадку, коли я вже не один рік тут живу. Звісно, у мене іноді буває сум за рідним містом, безвихідь, що вже не побачу дім. Але намагаюся мислити позитивно наскільки це вдається”, — зауважила дівчина.

Серед улюблених місць бахмутянки в Києві — Скляний міст. Тут, як вона каже, можна просто взяти паузу від шаленого ритму і помилуватися видом на місто.

“Це дуже банальне місце, але воно мені сподобалося ще під час першого візиту в Київ. Мені захопило дух від виду на місто, а ще я була здивована Трухановим островом. Я подумала, що це настільки класно, що можна жити в центрі міста і ходити купатися на річку неподалік. Раніше це було мрією — ходити щодня на цей міст. А зараз моя дорога на роботу пролягає через нього, і він мені не набрид. Мені дуже подобається, що є кілька хвилин щодня, щоб зупинитися, перевести подих, помилуватися містом і піти далі на роботу”, — розповідає Олена Никифорова.

Чи стикалася бахмутянка з упередженнями через статус ВПО

Живучи в Києві і маючи досвід вимушеного переміщення, Олена каже, що ні разу не стикалася з упередженнями чи ворожістю. Навпаки, має позитивний приклад, коли родина з Львівщини пропонувала допомогу її родині. Тому слова про те, що люди на заході країни не люблять людей зі сходу, вона не вважає на 100% правдою.

“Навіть з 2014 року, коли ми їздили до Львова, ніколи не було такого, що мені б хтось казав, що “понаїхали” чи щось таке. Такого не чую і зараз. Навпаки, десь у 2019-му році ми їздили з класом на обмін. Я жила тиждень у львівській родині в місті Мостиська, що майже біля кордону. Вони мені багато вишиванок дали, місцевих сувенірів. Я все це привезла додому, і батьки на знак вдячності теж їм надіслали наші сувеніри. І вже коли почалася війна, на першому тижні, мамі подзвонив невідомий номер. Страшно було, але ми взяли слухавку. А це дзвонила та родина, вони пропонували приїхати до них, бо пам’ятали, що я з Бахмута, і були в курсі подій. Ми були дуже-дуже вдячні. Хоч допомога не знадобилася, але було приємно, що люди пам’ятають. Існує стереотип, що на заході не люблять людей зі сходу, але в мене є власний аргумент, що це неправда”, — каже Олена Никифорова.

Бахмутянка не соромиться свого походження і досвіду вимушеного переїзду. Навпаки, розповідає про Донеччину своїм новим знайомим киянам.

“У нас було не просто місто, а культурний куточок на сході. Я постійно на роботі розповідаю, і людям, яких зустрічаю, що в нас була така гарна природа. Попри те, що наш Бахмут був гарним, в нас поруч були Голубі озера, ліси, Святогірск. Також я розповідаю про наш завод шампанських вин, Соледар, і всі дивуються, коли я говорю, що в нас було футбольне поле в соляній шахті. Якщо про це не розповідати, про це ніхто не буде знати. А я вважаю, що люди повинні знати чому ми сумуємо за нашим краєм, окрім того, що там був наш дім”, — підсумувала Олена Никифорова.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “Донецькі Мальдіви”: як на Донеччині з’явилися пляжі на Авдіївських кар’єрах
• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Рік тому, вранці, наша колега Марія, яка працювала журналісткою у редакції, написала про те, що йде у військо. Марія була розслідувачкою — вона точно знала, як ставити запитання героям і де шукати потенційні корупційні скандали. Сьогодні вона служить у 5-й окремій важкій механізованій бригаді, де навчає військових тактичній медицині. До цього працювала на стабілізаційному пункті, бачила наслідки боїв і зрозуміла: навчати інших можна лише тоді, коли сам пройшов через цей досвід. 

Про рішення мобілізуватися, страх крові, роботу інструкторки та відповідальність за кожне заняття Марія розповіла Бахмут IN.UA. 

Марія Лященко — військовослужбовиця 5-ї окремої важкої механізованої бригади, інструкторка з тактичної медицини. До мобілізації працювала журналісткою. Сьогодні проводить навчання для військових, навчаючи їх навичок, які можуть врятувати життя на полі бою. 

“Я давно знала, що цей день настане”

З Марією ми зустрічаємося увечері — часу у неї тепер небагато, і він ретельно спланований. Розмову починаємо з того, як вона прийшла до рішення мобілізуватися. Марія не приховує, що про мобілізацію вона думала з 2023 року: проходила цивільні курси, навчалася зупиняти кровотечі, також підписувалася на жінок-військовослужбовиць, дивилась на їх будні, слухала подкасти.

“Я готувала себе до того, що це колись станеться. В 2025 році ми з моїм братом-військовим жили разом на зйомній квартирі, коли він повернувся після поранення. Тоді в мене промайнула думка: “Людинка з 21 року воює, може, пора її замінить”. Я розуміла, що я не бойова одиниця, не в окопі, але я поговорила з братом про це. Якщо чесно, він “дав мені чортів”, казав, що ніколи такого не буде. Я така “ну й хорошо”, закинула заявку на перший медичний, пройшла співбесіду і знайшла собі місце у тактичній медицині — зрозуміла, що вона мене цікавить більше, ніж все інше. Як я й казала, я готувалася до цього деякий час”, — пригадує Марія.

Про своє рішення Марія повідомила батькам уже після того, як усе було вирішено. Мама, зізнається вона, не здивувалася — лише переконалася у своїх здогадках. Найважче це сприйняв брат. Не тому, що не підтримував, а тому, що надто добре знав ціну служби. Та все було вже вирішено, і Марія почала проходити базову загальновійськову підготовку. Побутові умови її не лякали, каже дівчина, адже вона виросла в селі.

“Коли я вступала до свого батальйону, були розмови, що, можливо, БЗВП не буде, а будуть якісь внутрішні навчання. Для мене це було аргументом, але все одно мені довелося його пройти. Воно, власне, було не настільки важким, але не тому, що я така сильна рексиця, а тому, що воно було трохи лайтовішим. Це батальйон медичний все ж був, у нас було багато дівчат та жінок старшого віку. Але все одно, без якоїсь базової фізичної підготовки це все буде дуже важко, особливо, коли ми побачили, що в стандартних підрозділах БЗВП значно важче — зрозуміли, що нам ще пощастило”, — пригадує дівчина.

Тому всім, хто тільки планує мобілізуватися, Марія радить починати готуватися ще вдома. Не тому, що буде легко. А тому, що так буде значно безпечніше для вас самих, пояснює вона.

У тактмед пішла без медичної освіти

Ще одним побоюванням для Марії було те, що вона хотіла працювати у тактмеді без медичної освіти.

“Раніше я не могла спокійно дивитися на кров. Тому ще до мобілізації свідомо готувала себе до того, що доведеться побачити. Читала, навчалася, переглядала матеріали з бойовими пораненнями. Хотіла зрозуміти, чи зможу не розгубитися в той момент, коли від мене залежатимуть чиїсь дії або чиєсь життя. Перший день усе перевірив. Одразу привезли важких поранених. Того ж дня був і перший загиблий, якого вже неможливо було врятувати. Пам’ятаю, стояла й думала: зараз мені стане зле чи ні? Але цього не сталося. Я просто зробила вдих, заспокоїлася і почала працювати. З того моменту я зрозуміла одну важливу річ: страх нікуди не зникає. Просто відповідальність стає сильнішою за нього”, — каже дівчина.

Марія не каже, що звикла до людського болю. Каже інакше:

“До такого неможливо звикнути. І, мабуть, не треба. Просто з часом починаєш розуміти, що зараз не маєш права думати про себе. Є людина, якій потрібна допомога. І саме це стає головним”.

Як ділиться з нами Марія, насправді вона не одразу думала йти на медичний напрямок, спершу розглядала для себе саме медичну евакуацію. Але коли командування дізналося, що у Марії є педагогічна освіта і вона працювала журналісткою — їй порадили, що варто спробувати себе в тактичній медицині з перспективою стати інструкторкою, тому так дівчина й зробила. Деякий час вона працювала в стабпункті під наглядом досвідченіших: спершу мила поранених, заспокоювала, надавала допомогу, а далі перейшла до викладання — знову ж таки, спершу під наглядом інших інструкторів. Цей період дівчина без сумніву називає найкращим професійним досвідом. 

За цей час, каже Марія, вона дуже багато вчилася і вчила, але бачить, що подекуди має прогалини, тому планує вступати в медичний коледж. Зараз для навчання дівчина розглядає Бахмутський медичний фаховий коледж.

“Не вистачає мені дуже фахових знань, у мене постійне навчання, доколупування до всіх деталей, а оскільки я викладаю тактмед, то маю бути готова до всіх питань, які мені можуть поставити”, — пояснює військова.

Як армія вплинула на Марію

У лютому Марія разом з чоловіком перевелася до 5-ї окремої важкої механізованої бригади. Вони двоє зараз викладають тактмед для військових. Чоловік Марії раніше отримав поранення, внаслідок якого має ампутацію кінцівки, та це не заважає йому продовжувати служити у війську.

“Ми їздимо по своїй бригаді, так само викладаємо тактичну медицину, маємо тренувальні манекени на всі випадки життя. Часом бійці зляться, бо насправді тренування дуже важкі, тому зараз я вже можу бути суворішою, десь крикнути, десь матюкнутися на них. Я не роблю це зі зла. Я дуже хвилююся за них, і розумію, що навички, які ми відточуємо з ними, мають бути ідеальні, бо від цього залежить, чи зможуть  вони вижити самі, чи зможуть допомогти у критичній ситуації побратиму”, — пояснює Марія.

У армії, попри свою дещо песимістичну натуру, дівчина вчиться бачити хороше.

Примітка. Сьогодні для бригади Марії є актуальний збір, на авто для бойових медиків, які навчають тактичної медицини і рятують життя.🎯 Ціль: 300 000 ₴. 🔗Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/tJzcgiH5Z. 💳Номер картки Банки: 4874 1000 3991 1600

“Я насправді така людина, яка бере щось погане і докручує це до найгіршого. Але насправді, якщо глянути на все ширше, то є багато хорошого. От, наприклад, везе машина поранених, і ти думаєш: ну чому так відбувається? Не мають люди страждати. А потім — інша думка: але це ж добре, що їх везуть, бо їх можна витягнути, бо була проблема, що не могли дістати цих людей з позицій. Дуже комічна теж історія: я чоловіка знайшла — я ж для цього в армію йшла, як дехто думає. Нарешті я почула цю фразу у свій бік, поставила собі галочку. Насправді за весь час служби такий вислів я чула лише раз, і то це був такий невдалий жарт. Відпустку люблю, коли їдеш до батьків, і бачиш їх та обіймаєш, та насправді багато хорошого навколо”, — ділиться з нами Марія.

А ще, каже дівчина, для неї важливо у армійській рутині мати свою власну. Марія пояснює — вона ніколи не вважала себе “принцесою”, але зараз одним із ритуалів, який допомагає триматися, є щоденна б’юті-рутина. Навіть після складного дня це заземляє, пояснює співрозмовниця. Нормованого робочого дня як поняття для військової не існує — буває так, що 7 днів підряд вони виїжджають навчати зранку і повертаються пізно ввечері, а потім трохи відпочинку і по колу. 

Про себе Марія говорить небагато. Натомість із особливою повагою розповідає про військових, які щодня виконують бойові завдання. Переконана, що найбільше їх ранить не втома і не труднощі служби, а байдужість чи неповага з боку тих, кого вони захищають. Дівчина ділиться, що в найближчих планах має вступ до медичного коледжу і додає, що попри те, що вона не хотіла б мати досвід війни, рада, що зараз у війську. Каже, що відчуває себе там, де має бути, і сподівається згодом повернутися до журналістики.

Колись Марія ставила запитання і розповідала історії інших. Сьогодні вона навчає тих, хто завтра рятуватиме своїх побратимів під обстрілами. І, мабуть, саме це стало найважливішою історією в її житті. Бо справжнє покликання не завжди знаходить людину одразу. Іноді для цього потрібно пройти крізь власні страхи, змінити професію, змінити себе і одного дня зрозуміти просту істину: найцінніші слова — це не ті, що написані на папері, а ті, що одного дня перетворюються на врятовані життя.

До теми:

“Не хочуть виїжджати, бо не розуміють, куди їм їхати”: як донеччанка рятує людей з прифронтових територій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!