Березень 2023 року. Минуть лічені тижні, й Бахмут буде повністю окупований ворогом. Станом на січень 2023 року вже було відомо про 133 загиблих бахмутян, ще 464 людини отримали поранення — цифри росли. Мережі рясніли оголошенням про зниклих військових, рідні звертались в нашу редакцію. Коли ситуація у місті загострилися й фронт почав наближатися швидше, ближче, суворіше — люди ховали своїх рідних у дворах багатоповерхівок. Бахмутяни стали на захист свого дому. У квітні 2024 року в міськраді повідомили про 49 загиблих військових з Бахмута та 6 зниклих безвісти. Смерті переросли у статистику, за цифрами перестали впізнавати людей. Як можна зберігати пам’ять про тих, хто своє життя віддав за Незалежність, та про тих, кого росіяни вбили у рідному місті?

Редакція поговорила про це з Дарцею Веретюк, волонтеркою, дизайнеркою та авторкою концепції “Пантеону Героїв”.

Дисклеймер. Спікерка нашого матеріалу зазначає, що вона не є фахівчинею-історикинею чи архітекторкою. Натомість Дарця Веретюк має досвід створення проєкту “Пантеон Героїв” і досвід постійної комунікації з сім’ями загиблих. Меморіальний комплекс “Пантеон Героїв” у Тернополі розміщений на на секторі почесних військових поховань Микулинецького кладовища, його будівництво почалося у серпні 2023 року. Міськрада виділила на проєкт 14 мільйонів гривень.

“Коли люди гинуть за ідею свободи, то це зобов’язує країну думати про те, як вшанувати їхню пам’ять”

Сьогодні вшануванням пам’яті загиблих здебільшого займаються їх рідні, а допомагають у цьому громадські організації та волонтери. На державному рівні все ще немає розвинутого механізму, який б допомагав рідним загиблих вшанувати пам’ять. Якщо говорити про Бахмутську громаду, то наразі родичі загиблого можуть отримати лише грошову допомогу — на цьому все. Ми запитали у героїні, хто мав б ініціювати процес вшанування загиблих.

“Якщо говорити в ідеалі, то мало би бути наступним чином. 11 років тому наша держава мала би подумати про те, що, вочевидь, назріла така потреба. З квітня 2014 року йде війна і гинуть люди. Якщо ще не було зрозуміло за події 19-20 лютого 2014 року, то з квітня це вже було надто очевидно – це війна. І як би там її не називали, не інтерпретували, але гинули люди. А коли люди гинуть за ідею свободи і Незалежності країни, то це вже зобов’язує країну думати про те, як вшанувати їхню пам’ять”, — каже Дарця Веретюк.

Вона додає, що тогочасних добровольців, які першими взяли зброю у руки, не потрібно було навіть організовувати, адже вони самі пішли захищати державу. Тому логічним кроком з боку держави було б захистити і подбати про пам’ять цих людей. Втім, цього не було зроблено ні тоді, у 2014, ні на початку повномасштабного вторгнення у 2022, ні на третьому році Великої війни. Тому зараз вшанування загиблих можна назвати стихійним або безсистемним.

“Це відбувається або з ініціативи громад міських, або з ініціативи самих родичів, сімей, колег”.

“Вшанування загиблих залежить завжди від людей, тобто кому це потрібно — той це і робить”

Одним із можливих рішень для вшанування загиблих військових мав б стати проєкт Національного військового меморіального кладовища. Його відкриють поблизу Києва, біля села Гатне, площа сягатиме понад 200 гектарів. Таке кладовище вирішило б питання і з похованням військових, рідні міста яких окуповані, або вже знаходяться близько до лінії фронту.

Поховання за місцем перебування родичів недоцільне, бо їм у кращому випадку прийдеться перепоховати тіло — а у гіршому, тіла залишаться на окупованих територіях, а росіяни цілеспрямовано знущаються над могилами загиблих українських військових. Такі випадки фіксували на Херсонщині, у Каланчаку, коли росіяни викопали тіла загиблих та вивезли у невідомому напрямку. А на Донеччині росіяни обстріляли цвинтар у Костянтинівці, пошкодивши кладовище.

“Зараз ми маємо проєкт Національного військового меморіального комплексу, і нарешті він мав би бути взірцем того, як це має відбуватися на місцях менших громад. Але, знову ж таки, на жаль, ми не маємо цього взірцевого прикладу, оскільки є ряд розслідувань та висновок СБУ про те, що виконавець, який виграв грант на реалізацію цього проєкту — це підсанкційна особа, а головний архітектор, якого обрали без конкурсу — це людина, яка у травні 2015-го, це вже після Іловайська та Дебальцево, поїхала в москву на конференцію презентувати проєкт “Дом в Криму”, — пояснює співрозмовниця.

“У громадах пам’ять загиблих вшановують загиблих”

Дарця Веретюк лобіює вшанування загиблих у своїй громаді в Тернополі, де місцева рада сама ініціювала цей процес, виділила фінансування і почала працювати в цьому напрямку. 

Пані Дарці на волонтерських засадах дали можливість долучитися до проєкту “Пантеону героїв”, оскільки за фахом вона дизайнерка. Тема вшанування загиблих їй близька — у розмові героїня пояснює, що також втратила близьку людину на війні.

“Міськрада дала фінансування на проєкт, долучилися незалежні приватні підрядники, які якісно виконували технічну частину роботи, і сім’ї загиблих також були залучені до розробки проєкту. Такий от симбіоз. Але, знову ж таки, в кожному місті це працює по-різному. Перш за все, треба розуміти, що на місцях всі цвинтарі, де ховають військових — це є комунальні цвинтарі, тобто міські. Єдиний статус військового цвинтаря буде мати Національне військове кладовище”, — пояснює пані Дарця.

Вона також додає, що наразі ми маємо ситуацію, коли в країні при нагальній критичній потребі у вшануванні, держава це ніяк не контролює правом чи нормами. Відповідно, це все реалізовується стихійно на місцях. 

“Військові мають бути поховані на військових кладовищах”: як бути з цивільними?

Зважаючи на світову практику, військові мають бути поховані на військових кладовищах, каже Дарця Веретюк. На це є декілька причин. Одна з них – це візуальна обусобленість, виокремленість, аби наступні покоління шанували своїх борців за свободу, коли вже їхніх близьких і рідних не буде.

“Це сама суть взагалі, чому існують військові кладовища, аби візуально вирізнятися від цивільних поховань. Це повинно бути видно на багато поколінь уперед. Щодо цивільних жертв війни, не впевнена, що взагалі маю морально-етичне право

говорити про них, оскільки в мене немає дотичного досвіду. В темі війни вже понад десять років, і це постійний потік загиблих друзів і близьких, але цивільних серед них немає. Світова практика передбачає встановлення як мінімум меморіалів жертвам війн. Однозначно, ці жертви дуже важливі й для рідних, які втратили свою частину сім’ї, і для нації, яка має пам’ятати про масштаб трагедії. І для світової спільноти, яка потім, як би це цинічно не звучало, має визначити відповідний обсяг репарацій, країна-вбивця має бути покарана і не лише фізично, а й матеріально. Ми маємо знати і пам’ятати кожного, хто загинув від рук ворога”, — говорить волонтерка.

На питання, чи варто робити окремі кладовища для загиблих на війні цивільних, героїня каже, що відповісти на це важко, навіть якби це було фізично можливо. Йдеться про можливість перезаховання цивільних на якусь іншу територію. Однак, до цього не готові ні рідні загиблих, ні світ загалом, тому доцільність такого кладовища під питанням. 

Зовсім інша справа щодо поховань у дворах житлових секторів окупованих міст,— цих загиблих, звичайно ж варто перепоховувати на кладовища і розміщати поруч, аби у майбутньому була можливість організації гідних меморіалів.

“Кожна нова точка дотику цивільної громади до пам’яті про загиблих військових – це дуже важливо”.

“Нагородження загиблих військових посмертно, перейменування вулиць на їх честь, встановлення меморіальних дошок — все це для цивільної спільноти, яка має пам’ятати про їхній вклад і про те, яку ціну вони заплатили, за те, аби інші могли вільно жити”, — говорить спікерка.

На її думку, такі процеси нагадують цивільному населенню про тих людей, хто є добровольцями, хто сам пішов на війну — а не про тих, кого спіймали ТЦК. Якщо ж говорити про рідних загиблих, то для них вручення нагород посмертно — це допомога у проживанні горя, травми, але не ретравматизація. Навпаки, така відзнака для рідних є ще одним вагомим доказом, що пам’ять про їхнього полеглого близького буде збережена. Це добре водночас і для соціуму, бо це ще одна точка дотику між цивільними та військовими.  

Крім того, вшанування пам’яті військових допомагає родинам проживати горе по-іншому — вони зустрічають своє коло спілкування, гуртуються. Це можна порівняти з великим організмом. Але є важливий нюанс — вшанування не повинно бути гнітючим. Наприклад, якщо у громаді відкривають сквер, меморіал, то він має бути не втіленням чорного жаху та нескінченного горя.

“Це мають бути місця, з яких ти не хочеш втекти…”

“Це мають бути місця, з яких ти не хочеш втекти, бо там жорстко, бо там страхітливо. Я не знаю, як це ще передати… Саме тому на військових цвинтарях у світовій практиці і використовуються світлі будівельні матеріали, щоб люди, які приходять на цю локацію, могли там почуватися гідно, вільно. Думали про вклад людей, які полягли за ідеї свободи, а не думали про те, що кінець всьому, кінець життю, світу, а далі тільки чорна безпросвітна скорбота і все”, — пояснює пані Дарця.

За її словами, прикладом такого місця є меморіал на горі Маківка. Там дуже вдала форма самих пам’ятних знаків, пояснює співрозмовниця, та загалом атмосфера цього місця наштовхує думати не про смерть — а про вектор розвитку цієї держави і чого нам це вартує.

Також гарним прикладом таких місць в Україні є козацькі хрести, які теж зроблені з світлого пісковика. Важливо, щоб такі місця у перспективі ставали туристичними маршрутами, щоб люди знали й цінували своїх героїв. 

Матеріальна культура — це завжди маркер приналежності

“Навіть зараз можна було б безліч маршрутів скласти по старих цвинтарях, цінувати цей спадок. Але ми, на жаль, досі не маємо того рівня самосвідомості, який притаманний цивілізованому світу, Європі, і думаємо, що нам це не потрібно. Мені відома лише одна приватна ініціатива, яка займається популяризацією таких маршрутів — проєкт Україна Інкогніта. Ми досі проживаємо пострадянський спадок, коли старі вишукані пам’ятні знаки із світлого каменю на старих кладовищах ніхто не доглядає, не вбачаючи у цьому жодної цінності.

Совіти руйнували ці пам’ятки, будували із них свинарники, бо це був візуальний маркер нашої причетності до світової культури, а не радянської. Паралельно насаджували традицію використання чорних, сірих та червоних полірованих гранітів,— практику, яка притаманна лише пострадянському простору, яка його окреслює та мітить своїм. Матеріальна культура — це завжди маркер приналежності середовища та самоідентифікації суспільства”, — каже пані Дарця.

Кількість цивільних жертв на Донеччині точно встановити неможливо, чимало територій перебувають під контролем росії. Так само невідоме число полеглих військовослужбовців/виць. У Бахмуті відомо про 133 загиблих цивільних, та 49 полеглих військових. Росія тим часом продовжує знищувати міста та села України, бої тривають по всій лінії фронту. 

Читайте також:

• Як у Вільногірській громаді автоматично надають звання почесного громадянина загиблим військовим. Чи можливо це для Бахмута
• Хто повернеться до Бахмута: редакція почула думки бахмутян
• “Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський міський голова та начальник Бахмутської МВА Олексій Рева дав інтерв’ю Кирилу Передрію — журналістові з Покровська.

Детальніше про те, що саме розповідав мер Бахмута, дізнавайтесь в матеріалі Бахмут IN.UA.

Олексій Рева про роботу міської військової адміністрації Бахмута

Інтерв’ю журналістові з Покровська розпочалося з питання про те, що саме є в пріоритеті роботи Бахмутської міської військової адміністрації. За словами Олексія Реви, наразі пріоритетом є підтримка ЗСУ.

“Ми у 2024 році направили 306,7 мільйона гривень на підтримку Збройних сил. Купили 14 пікапів. А у 2023 році ми теж направили близько 300 мільйонів гривень на підтримку“, — сказав Рева.

Також міський голова розповів, що багато установ переїхали до інших міст. Вони ведуть активну роботу в них та продовжують розвиватися. Наприклад, міський архів, який наразі знаходиться в Хмельницькій області, планує ще один переїзд на базу більш потужної установи. Його спеціалісти також ведуть активно роботу з оцифрування всіх даних БТІ.

Журналіст також запитав, чи має міський голова Бахмута інформацію про дії росіян в місті. Олексій Рева відповів, що ні:

“Наскільки мені відомо, там немає бахмутян. Тільки війська агресора. І я не читаю русню“, — резюмував мер.

Житло для бахмутян

За словами Олексія Реви, найбільшими проблемами для бахмутян є пошук житла, працевлаштування на новому місті та різні медичні, гуманітарні послуги, скрутне фінансове становище.

Він додав, що наразі йде робота з формування плану на будівництво району в Гощі. Вже в березні, за словами Реви, буде проведено голосування за виділення землі. Паралельно йде розробка аналогічного проєкту в Гостомелі.

Нагадаємо, що проєкт в Гощі передбачає створення житлового кварталу для бахмутян.

Читайте також:

• Покращити умови в орендованій квартирі та отримати допомогу психолога: як в Києві працює БФ “Рокада”
• Скільки коштів потрібно на Програму підтримки та інтеграції бахмутян у 2025 році
• Евакуація з Покровської громади: куди звертатися

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Літо 2024 року, на окупованій Херсонщині росіяни розривають могили українських військових, щонайменше три тіла вивезли у невідомому напрямку. Згодом на тій же Херсонщині місцеві, аби приховати, хто похований на кладовищі, замазують таблички з іменами болотом або вугіллям. Тим часом лінія фронту на Донеччині невпинно рухається, росіяни щодень просуваються, й питання збереження військових поховань на прифронтових територіях загострюється. 

Що з цим можна зробити, що вже роблять громади сьогодні — читайте в матеріалі Бахмут IN.UA

Військові поховання на прифронтових територіях: в чому проблема

Якщо коротко, то проблема в тому, що росіяни можуть спаплюжити могили двома способами. Якщо вони окупують місто чи населений пункт, то з великою ймовірністю сплюндрують ці могили — як це робили на Херсонщині у селищі Каланчак, викопавши тіла загиблих військових.

Якщо ж місто чи селище страждає від постійних прильотів, то це руйнує такі кладовища. Але заборонити рідним обирати місця поховання самостійно зараз в умовах повномасштабної війни — неможливо.  На державному рівні можливість розпоряджатися цими похованнями не передбачена, тому у разі наближення фронту опіка над кладовищами падає на плечі місцевої влади.

Наприклад, у Мирнограді та Покровську, які зараз знаходяться за лічені кілометри до лінії фронту, теж є Алеї Слави — тут поховані оборонці Донеччини. Ці поховання перебувають на балансі місцевих комунальних підприємств, вони їх утримують та доглядають.

Мирноград: як убезпечують поховання

У коментарі Бахмут IN.UA Мирноградська міська військова адміністрація повідомила, що, аби зберегти поховання, роблять фотофіксацію наявного стану могил. Знімають вони кожне поховання окремо — так, щоб було видно надмогильний пам’ятник, ім’я людини та сектор. Тут варто зазначити, що Мирноград активно обстрілюють й робити навіть таку зйомку небезпечно, але в МВА запевняють, що дотримуються безпекових вимог. Саме ці зібрані фотодані будуть помічними, якщо росіяни зруйнують поховання.

Також у Мирноградській МВА кажуть, що мають узгоджений алгоритм дій, якщо безпекова ситуація погіршиться. Тоді, аби зберегти пам’ятники, їх укріплять мішками з піском — це вбереже їх від куль, уламків чи шрапнелей.

Ми запитали в МВА, чи проводились діалоги з родичами загиблих, щоб дізнатись їхню думку про можливість перепоховання чи тимчасове зняття надгробків, щоб росіяни не змогли ідентифікувати ці поховання як військові. У МВА кажуть, що з родичами говорили, проте вони відмовились.

Опікується станом військового поховання комунальне підприємство “Багатогалузеве об’єднання комунального господарства”.

Покровськ: як убезпечують поховання

У Покровську Алея Слави знаходиться на балансі КП “Покровська ритуальна служба”. Аби убезпечити військові поховання тут, як повідомила нам місцева влада, зараз триває процес фотографування могил з їх прив’язкою до GPS, а на карту вноситься геолокація кожної могили. Прапори та флагштоки з могил військових вже зняли, аби убезпечити їх від ворога. Про те, чи розмовляли з родичами загиблих про можливі варіанти збереження, нам не відповіли.

Дарця Веретюк — волонтерка, дизайнерка та авторка концепції “Пантеону Героїв”, — пояснює, що військові поховання на прифронтових територіях є вразливими через близькість бойових дій.

“У нас немає жодних військових цвинтарів, вони всі є комунальними, цивільними. Місця поховання обирають родичі, вони мають право на встановлення пам’ятників, догляд та будь-які інші дії з місцем останнього спочинку воїна. Тобто, навіть якби держава ініціювала цей процес, вона не має права зобов’язати родичів до перепоховань. Є і виняткові випадки. Наприклад, в Тернополі, розуміючи, що це цивільні похованні й нам якось треба формально узаконити уніфікацію, ця земельна ділянка була виокремлена та вилучена із загальної території комунального цвинтаря цивільних поховань й визначена в межах 6 га, як сектор почесних військових поховань й рішенням міськвиконкому, спираючись на децентралізацію 2019 року, ця ділянка затверджена як така, на якій діють особливі умови поховання ”, — пояснює Дарця Веретюк.

Йдеться про єдину концепцію поховань, родичі самовільно не можуть встановити інший пам’ятник тощо. Це рішення ухвалили на місцевому рівні силами громадськості, але на національному рівні питання не вирішене.

Що з могилами військових на ТОТ?

Ми звернулись до руху “Жовта Стрічка”, аби дізнатись, що відбувається з похованнями на окупованих територіях України.

“По могилах тих, хто загинув в АТО — місцеві як правило доглядають за могилами, прибирають. З одного з херсонських сіл жінка казала, що в них на кладовищі могили ще у 2022 родичі замазували/заклеювали, щоб не було видно згадок про АТО. Просто вугіллям чи землею, щоб росіяни не чіпали могилу”, — кажуть активісти.

Якщо росіяни дізнаються, що в родині хтось служив у ЗСУ, то таких людей “садять на підвал”. Це тортури та катування, психологічні та фізичні.

Що стосується меморіалів, у коментарі нам пояснюють, що, наприклад, на тимчасово окупованій Донеччині “влада” виділяє гроші на те, щоб ці меморіали оновлювати, чистити та додавати проросійські елементи.

“В інших областях не так активно, але в цілому ті, що були прям меморіали повноцінні — в Маріуполі, Мелітополі — то їх одразу росіяни знищили, ще у 2022”, — кажуть активісти.

Що може зробити держава?

Загальне законодавство України не передбачає військових поховань, як ми вже зазначали, відповідно держава не може брати на себе ініціативу по перепохованню тощо.

“Держава мала б ініціювати топозйомку, зокрема зафіксувати геомітки конкретних поховань та здійснити фотофіксацію всіх пам’ятників і вже при критичній ситуації — провести їз демонтаж, аби ворог не міг ідентифікувати місця поховання воїнів, аби вони не нищили цих місць, не переривали їх бульдозерами й так далі. Бо якщо ми забираємо пам’ятники, ми жертвуємо ними, але ми зберігаємо самі місця поховань”, — каже пані Дарця.

Такий підхід дає можливість повернутись до несплюндрованих могил та встановити пам’ятні знаки ще раз — щоб не встановлювати загальні знеособлені меморіали на місцях, де колись були військові поховання.

“Це важка тема для обговорення. Родичі, навіть якщо їм таке запропонувати, вони морально теж не готові до перепоховань. Навіть демонтаж пам’ятників з могил буде проблемою, бо навіть якщо більшість родичів погодилось, а кілька родин ні, ворог ці поховання знайде. І держава не підготувала місце для таких цілей. Тобто, куди ми можемо перепоховати? Де покласти ці тіла? На 12 році війни ми не маємо законодавства, яке б внормувало військові поховання й саме це корінь проблеми”, — додає спікерка.

Яким може бути рішення?

Одним з можливих рішень Дарця Веретюк вважає видачу директиви, аби всі військові поховання пройшли процедуру геолокування. Додамо, що в Покровську місцева влада повідомила, що так й робить, але в Мирнограді вже ні.

“Якщо це небезпечно для цивільних працівників (мінування, обстріли ітд), то розпорядитись, аби це робили дислоковані на місці військові”, – каже вона.

Алгоритм, за яким може працювати громада, може стати наступним:

• сім’ї родини об’єднуються; 
• пишуть звернення на будь-яке інше місто, аби знайти місце для перепоховання;
• підкріплюють це медійно. 

Але тут виникає інша проблема, і це ціна за логістику. Ми звернулись до кількох ритуальних служб у різних містах, щоб дізнатись приблизну ціну такого перепоховання. У коментарі нам підтвердили, що перепоховання в теорії можливі, але не з тих міст, які вже активно обстрілюються, ціни не назвали — пояснивши це тим, що все вираховується індивідуально, в залежності від складності тої ж логістики. Й власне, платити за це будуть родичі у приватному порядку.

Й навіть в тому випадку залишається більше питань, ніж відповідей, бо які саме міста мають ресурси та головне бажання для цього процесу — невідомо. Зі свого боку, на рівні держави у нас зараз досі не розв’язане питання Національного військового кладовища, не кажучи вже про перепоховання з прифронтових зон.

Перепоховання

Є одиночні випадки, коли вже нащадки загиблих ініціюють процес перепоховання за власні кошти. Так було, наприклад, з Данилом Шумаком — останки воїна УПА, який спочивав у Покровську, було перепоховано у Львові. Шумука перепоховали на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

“У Покровську все горить і вибухає. Данило Шумук – гідний такого поховання і ніде немає такого Пантеону, як у Львові. Я всі організаційні речі погоджувала з ініціаторами перепоховання, українськими істориками, які захищають зараз Україну. Для мене це важливий день, наче б мала відчувати сум, а я духовно втішена, що він буде тут і його могилу не зруйнують окупанти”, – каже онучка Данила Шумука Ніна Калач в коментарі Радіо. Свобода.

Ми також звернулись до Українського інституту національної пам’яті, щоб дізнатись, чи є в його компетенції процес перепоховання. 

“Питання збереження військових поховань, зокрема на прифронтових територіях, належить до компетенції місцевих органів самоврядування та відповідних комунальних служб. Український інститут національної пам’яті, своєю чергою, займається питаннями меморіалізації, дослідженням історичних аспектів, збереженням національної пам’яті та нормативно-правовою підтримкою в цій сфері”, — повідомили нам в коментарі.

Попри те, на думку авторки “Пантеону Героїв”, якщо все ж хоча б одна прифронтова громада в Україні ініціює процес перепоховання, то їй нададуть місце для цього в інших регіонах, і саме це стане рушійним прецедентом для держави, аби почати працювати в цьому напрямку, бо така наша реальність сьогодні.

Читайте також:

• Пам’ять для Бахмута: чи потрібні меморіали для загиблих військових та цивільних. Розпитали авторку концепції “Пантеону Героїв”
• Як у Вільногірській громаді автоматично надають званняпочесного громадянина загиблим військовим. Чи можливо це для Бахмута
• “Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!