Березень 2023 року. Минуть лічені тижні, й Бахмут буде повністю окупований ворогом. Станом на січень 2023 року вже було відомо про 133 загиблих бахмутян, ще 464 людини отримали поранення — цифри росли. Мережі рясніли оголошенням про зниклих військових, рідні звертались в нашу редакцію. Коли ситуація у місті загострилися й фронт почав наближатися швидше, ближче, суворіше — люди ховали своїх рідних у дворах багатоповерхівок. Бахмутяни стали на захист свого дому. У квітні 2024 року в міськраді повідомили про 49 загиблих військових з Бахмута та 6 зниклих безвісти. Смерті переросли у статистику, за цифрами перестали впізнавати людей. Як можна зберігати пам’ять про тих, хто своє життя віддав за Незалежність, та про тих, кого росіяни вбили у рідному місті?

Редакція поговорила про це з Дарцею Веретюк, волонтеркою, дизайнеркою та авторкою концепції “Пантеону Героїв”.

Дисклеймер. Спікерка нашого матеріалу зазначає, що вона не є фахівчинею-історикинею чи архітекторкою. Натомість Дарця Веретюк має досвід створення проєкту “Пантеон Героїв” і досвід постійної комунікації з сім’ями загиблих. Меморіальний комплекс “Пантеон Героїв” у Тернополі розміщений на на секторі почесних військових поховань Микулинецького кладовища, його будівництво почалося у серпні 2023 року. Міськрада виділила на проєкт 14 мільйонів гривень.

“Коли люди гинуть за ідею свободи, то це зобов’язує країну думати про те, як вшанувати їхню пам’ять”

Сьогодні вшануванням пам’яті загиблих здебільшого займаються їх рідні, а допомагають у цьому громадські організації та волонтери. На державному рівні все ще немає розвинутого механізму, який б допомагав рідним загиблих вшанувати пам’ять. Якщо говорити про Бахмутську громаду, то наразі родичі загиблого можуть отримати лише грошову допомогу — на цьому все. Ми запитали у героїні, хто мав б ініціювати процес вшанування загиблих.

“Якщо говорити в ідеалі, то мало би бути наступним чином. 11 років тому наша держава мала би подумати про те, що, вочевидь, назріла така потреба. З квітня 2014 року йде війна і гинуть люди. Якщо ще не було зрозуміло за події 19-20 лютого 2014 року, то з квітня це вже було надто очевидно – це війна. І як би там її не називали, не інтерпретували, але гинули люди. А коли люди гинуть за ідею свободи і Незалежності країни, то це вже зобов’язує країну думати про те, як вшанувати їхню пам’ять”, — каже Дарця Веретюк.

Вона додає, що тогочасних добровольців, які першими взяли зброю у руки, не потрібно було навіть організовувати, адже вони самі пішли захищати державу. Тому логічним кроком з боку держави було б захистити і подбати про пам’ять цих людей. Втім, цього не було зроблено ні тоді, у 2014, ні на початку повномасштабного вторгнення у 2022, ні на третьому році Великої війни. Тому зараз вшанування загиблих можна назвати стихійним або безсистемним.

“Це відбувається або з ініціативи громад міських, або з ініціативи самих родичів, сімей, колег”.

“Вшанування загиблих залежить завжди від людей, тобто кому це потрібно — той це і робить”

Одним із можливих рішень для вшанування загиблих військових мав б стати проєкт Національного військового меморіального кладовища. Його відкриють поблизу Києва, біля села Гатне, площа сягатиме понад 200 гектарів. Таке кладовище вирішило б питання і з похованням військових, рідні міста яких окуповані, або вже знаходяться близько до лінії фронту.

Поховання за місцем перебування родичів недоцільне, бо їм у кращому випадку прийдеться перепоховати тіло — а у гіршому, тіла залишаться на окупованих територіях, а росіяни цілеспрямовано знущаються над могилами загиблих українських військових. Такі випадки фіксували на Херсонщині, у Каланчаку, коли росіяни викопали тіла загиблих та вивезли у невідомому напрямку. А на Донеччині росіяни обстріляли цвинтар у Костянтинівці, пошкодивши кладовище.

“Зараз ми маємо проєкт Національного військового меморіального комплексу, і нарешті він мав би бути взірцем того, як це має відбуватися на місцях менших громад. Але, знову ж таки, на жаль, ми не маємо цього взірцевого прикладу, оскільки є ряд розслідувань та висновок СБУ про те, що виконавець, який виграв грант на реалізацію цього проєкту — це підсанкційна особа, а головний архітектор, якого обрали без конкурсу — це людина, яка у травні 2015-го, це вже після Іловайська та Дебальцево, поїхала в москву на конференцію презентувати проєкт “Дом в Криму”, — пояснює співрозмовниця.

“У громадах пам’ять загиблих вшановують загиблих”

Дарця Веретюк лобіює вшанування загиблих у своїй громаді в Тернополі, де місцева рада сама ініціювала цей процес, виділила фінансування і почала працювати в цьому напрямку. 

Пані Дарці на волонтерських засадах дали можливість долучитися до проєкту “Пантеону героїв”, оскільки за фахом вона дизайнерка. Тема вшанування загиблих їй близька — у розмові героїня пояснює, що також втратила близьку людину на війні.

“Міськрада дала фінансування на проєкт, долучилися незалежні приватні підрядники, які якісно виконували технічну частину роботи, і сім’ї загиблих також були залучені до розробки проєкту. Такий от симбіоз. Але, знову ж таки, в кожному місті це працює по-різному. Перш за все, треба розуміти, що на місцях всі цвинтарі, де ховають військових — це є комунальні цвинтарі, тобто міські. Єдиний статус військового цвинтаря буде мати Національне військове кладовище”, — пояснює пані Дарця.

Вона також додає, що наразі ми маємо ситуацію, коли в країні при нагальній критичній потребі у вшануванні, держава це ніяк не контролює правом чи нормами. Відповідно, це все реалізовується стихійно на місцях. 

“Військові мають бути поховані на військових кладовищах”: як бути з цивільними?

Зважаючи на світову практику, військові мають бути поховані на військових кладовищах, каже Дарця Веретюк. На це є декілька причин. Одна з них – це візуальна обусобленість, виокремленість, аби наступні покоління шанували своїх борців за свободу, коли вже їхніх близьких і рідних не буде.

“Це сама суть взагалі, чому існують військові кладовища, аби візуально вирізнятися від цивільних поховань. Це повинно бути видно на багато поколінь уперед. Щодо цивільних жертв війни, не впевнена, що взагалі маю морально-етичне право

говорити про них, оскільки в мене немає дотичного досвіду. В темі війни вже понад десять років, і це постійний потік загиблих друзів і близьких, але цивільних серед них немає. Світова практика передбачає встановлення як мінімум меморіалів жертвам війн. Однозначно, ці жертви дуже важливі й для рідних, які втратили свою частину сім’ї, і для нації, яка має пам’ятати про масштаб трагедії. І для світової спільноти, яка потім, як би це цинічно не звучало, має визначити відповідний обсяг репарацій, країна-вбивця має бути покарана і не лише фізично, а й матеріально. Ми маємо знати і пам’ятати кожного, хто загинув від рук ворога”, — говорить волонтерка.

На питання, чи варто робити окремі кладовища для загиблих на війні цивільних, героїня каже, що відповісти на це важко, навіть якби це було фізично можливо. Йдеться про можливість перезаховання цивільних на якусь іншу територію. Однак, до цього не готові ні рідні загиблих, ні світ загалом, тому доцільність такого кладовища під питанням. 

Зовсім інша справа щодо поховань у дворах житлових секторів окупованих міст,— цих загиблих, звичайно ж варто перепоховувати на кладовища і розміщати поруч, аби у майбутньому була можливість організації гідних меморіалів.

“Кожна нова точка дотику цивільної громади до пам’яті про загиблих військових – це дуже важливо”.

“Нагородження загиблих військових посмертно, перейменування вулиць на їх честь, встановлення меморіальних дошок — все це для цивільної спільноти, яка має пам’ятати про їхній вклад і про те, яку ціну вони заплатили, за те, аби інші могли вільно жити”, — говорить спікерка.

На її думку, такі процеси нагадують цивільному населенню про тих людей, хто є добровольцями, хто сам пішов на війну — а не про тих, кого спіймали ТЦК. Якщо ж говорити про рідних загиблих, то для них вручення нагород посмертно — це допомога у проживанні горя, травми, але не ретравматизація. Навпаки, така відзнака для рідних є ще одним вагомим доказом, що пам’ять про їхнього полеглого близького буде збережена. Це добре водночас і для соціуму, бо це ще одна точка дотику між цивільними та військовими.  

Крім того, вшанування пам’яті військових допомагає родинам проживати горе по-іншому — вони зустрічають своє коло спілкування, гуртуються. Це можна порівняти з великим організмом. Але є важливий нюанс — вшанування не повинно бути гнітючим. Наприклад, якщо у громаді відкривають сквер, меморіал, то він має бути не втіленням чорного жаху та нескінченного горя.

“Це мають бути місця, з яких ти не хочеш втекти…”

“Це мають бути місця, з яких ти не хочеш втекти, бо там жорстко, бо там страхітливо. Я не знаю, як це ще передати… Саме тому на військових цвинтарях у світовій практиці і використовуються світлі будівельні матеріали, щоб люди, які приходять на цю локацію, могли там почуватися гідно, вільно. Думали про вклад людей, які полягли за ідеї свободи, а не думали про те, що кінець всьому, кінець життю, світу, а далі тільки чорна безпросвітна скорбота і все”, — пояснює пані Дарця.

За її словами, прикладом такого місця є меморіал на горі Маківка. Там дуже вдала форма самих пам’ятних знаків, пояснює співрозмовниця, та загалом атмосфера цього місця наштовхує думати не про смерть — а про вектор розвитку цієї держави і чого нам це вартує.

Також гарним прикладом таких місць в Україні є козацькі хрести, які теж зроблені з світлого пісковика. Важливо, щоб такі місця у перспективі ставали туристичними маршрутами, щоб люди знали й цінували своїх героїв. 

Матеріальна культура — це завжди маркер приналежності

“Навіть зараз можна було б безліч маршрутів скласти по старих цвинтарях, цінувати цей спадок. Але ми, на жаль, досі не маємо того рівня самосвідомості, який притаманний цивілізованому світу, Європі, і думаємо, що нам це не потрібно. Мені відома лише одна приватна ініціатива, яка займається популяризацією таких маршрутів — проєкт Україна Інкогніта. Ми досі проживаємо пострадянський спадок, коли старі вишукані пам’ятні знаки із світлого каменю на старих кладовищах ніхто не доглядає, не вбачаючи у цьому жодної цінності.

Совіти руйнували ці пам’ятки, будували із них свинарники, бо це був візуальний маркер нашої причетності до світової культури, а не радянської. Паралельно насаджували традицію використання чорних, сірих та червоних полірованих гранітів,— практику, яка притаманна лише пострадянському простору, яка його окреслює та мітить своїм. Матеріальна культура — це завжди маркер приналежності середовища та самоідентифікації суспільства”, — каже пані Дарця.

Кількість цивільних жертв на Донеччині точно встановити неможливо, чимало територій перебувають під контролем росії. Так само невідоме число полеглих військовослужбовців/виць. У Бахмуті відомо про 133 загиблих цивільних, та 49 полеглих військових. Росія тим часом продовжує знищувати міста та села України, бої тривають по всій лінії фронту. 

Читайте також:

• Як у Вільногірській громаді автоматично надають звання почесного громадянина загиблим військовим. Чи можливо це для Бахмута
• Хто повернеться до Бахмута: редакція почула думки бахмутян
• “Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Колись — повноцінна річка Бахмутка, сьогодні ризикує перетворитися на ставок. На Донеччині вода — вже не просто ресурс, а питання виживання. Посуха, знищена інфраструктура та бойові дії роками погіршують ситуацію з водопостачанням. Тепер під загрозою — річка Бахмутка. Попри її невелику протяжність, вона відігравала важливу роль у забезпеченні регіону водою для зрошення, рибництва та технічних потреб. Через дії окупантів Бахмутка стрімко міліє та ризикує перетворитися на стоячу водойму. І це — не лише екологічна, а стратегічна загроза для всієї Донеччини.

Що саме загрожує Бахмутці та чому це має значення для регіону — ми поговорили з екологинею Галиною Олійник, екологом Максимом Сорокою та Сіверсько-Донецьким басейновим управлінням. Про все читайте в матеріалі.

Бахмутка до війни: як місто відновлювало річку

Бахмутка — невелика річка на Донеччині протяжністю 88 кілометрів. Вона протікає через два міста: окупований сьогодні Бахмут та Сіверськ. Площа її басейну — 1 680 км², і хоч вона не така потужна, як Сіверський Донець, проте мала стратегічне значення для регіону.

До 2000-х Бахмутка виглядала малопривабливо, та у 2013 році почалися масштабні роботи з облаштування — розчищення русла, покращення стоку води, озеленення.берегів і створення зони відпочинку. На ці зміни було виділено понад 22 мільйона гривень з бюджету. До 2027 року планувалося завершити повну реконструкцію прибережної зони. Для міста це була не лише естетична зміна, а й турбота про водний баланс в умовах дефіциту ресурсів.

Що сталося після 2022-го: моніторингу немає, вода під загрозою

З початком повномасштабного вторгнення моніторинг річки зупинили. Сергій Трофимчук, директор Сіверсько-Донецького басейнового управління, пояснює, що останній аналіз води проводили у 2021 році в трьох пунктах уздовж Бахмутки — вище та нижче Бахмута, а також у селі Дронівка. Тоді зафіксували незначне перевищення норм по свинцю нижче Бахмута — у 1,1 раза. Але екологічна загроза не зникає.

Хоча варто зауважити, що місця забору води для пиття розташовані вище за течією. Сама ж Бахмутка впадає в Сіверський Донець нижче розташування поверхневих питних водозаборів, тож не має впливу на їх якісний стан саме в цих місцях.

Еколог Максим Сорока зазначає, що через війну немає навіть дистанційного доступу до моніторингу стану води:

Обміління Бахмутки: що кажуть екологи

Вперше про критичні зміни в Бахмутці заговорили у 2023 році, коли російські військові засипали русло річки ґрунтом, створюючи переправи для техніки. Це суттєво змінило природний ландшафт та порушило баланс річкового потоку.

Такі насипи фактично перетворюють Бахмутку на мінігреблю. Вода застоюється, течія сповільнюється, річка втрачає здатність до самоочищення. Це означає втрату біорізноманіття, порушення природного руху води та ризики для навколишніх громад. Максим Сорока пояснює:

“З екологічного погляду це погано. Збільшується підпір води, річка зменшується, швидкість течії падає, вона поступово переходить у стан озера. Це — заболочування.”

“У місті річку фактично зібрали в одне штучне русло, і це порушило її природний хід”, — пояснює екологиня Галина Олійникова.

“Свого часу було ухвалено дуже непросте рішення щодо Бахмутки — це робити днопоглиблення цієї річки, розчищати її, щоб забезпечити масу води і нормальний стік. Це було зроблено для того, щоб поступово річка відновлювалася”, — додає Максим Сорока, еколог, знавець з екологічної безпеки, Ph.D, координатор мережі “Довкола”.

Весною 2025 року стає дедалі помітніше — Бахмутка змінюється. На кадрах з окупованої території, оприлюднених російськими джерелами, видно — вода у річці майже не рухається, вона застоюється. Раніше це була жива водна артерія, тепер ж майже ставок.

“Потрібно розуміти, що насипи у Бахмутці робили й раніше, коли розчищали річку. Але тоді прокладали трубу паралельно й воду спрямували туди. Вже під час бойових дій ніхто цього не робив. І фактично зараз ми бачимо закриту водойму, ставок”, — пояснює екологиня Галина Олійникова.

За її словами, якщо літо буде посушливим — річка пересохне зовсім. Наслідки очевидні: застійна вода почне цвісти, з’явиться сильний сморід, а замість річкового потоку залишиться лише тоненька цівка. Донеччина вже кілька років потерпає від посухи. Війна лише поглиблює ці процеси.

“Обміління йде, зменшення озер і опущення рівня води. А з такими бойовими діями, звісно, ще більше будуть проблеми з водою в регіоні”, — каже Олійникова.

Чому Бахмутка може зникнути

Сьогодні головна загроза для Бахмутки — це втрата води як такої. Через військові дії, вибухи та насипи, які створюють росіяни, річка може просто зникнути з поверхні.

“Влітку води там може не бути. Йдеться про ті ділянки, де ми вже бачимо обміління — вона буде пересихати”, — пояснює екологиня Галина Олійникова.

Це не перебільшення. У регіоні поширені карстові пустоти — природні порожнини у землі, через які вода може швидко й непомітно зникати. В умовах, коли річка вже обміліла, кожна нова переправа чи вибух — це ризик остаточного зникнення водного потоку.

Еколог Максим Сорока звертає увагу на ще одну проблему — використання тимчасових насипів та переправ. За його словами, російські війська створюють:

Однак наразі доказів токсичного забруднення немає — радше йдеться про довгострокові зміни.

Розмінування “для картинки”: як окупанти знищують все живе

Ще одна загроза — так зване “розмінування”, яке регулярно демонструють російські пропагандистські канали. Але насправді це хаотичне підривання вибухівки просто на місці.

Без вивезення небезпечних предметів, без фахових команд і техніки — це не розмінування, а продовження руйнування. Такі вибухи можуть пошкоджувати ґрунт, берегову лінію й навіть русло річки. Процес такого розмінування показували нещодавно у російському пропагандистському сюжеті.

Окупанти не проводять жодної підготовки перед розмінуванням територій — вибухівку підривають просто посеред житлових дворів, без жодного дотримання безпекових чи екологічних норм. Зараз в Бахмуті росіяни готуються до 9 травня, по місту розвішують агітаційні плакати, й хоча наразі інформації про “парад 9 травня” в окупованому Бахмуті немає, присутність військових на вулицях зростає, і разом з нею — кількість таких підривів.

Територія поблизу річки Бахмутка — не виняток. За словами екологині Галини Олійникової, ці вибухи мають два ключових наслідки: перший — це зсуви ґрунтів, які вже фіксують на фото. Береги помітно осіли й продовжують сповзати донизу.

Еколог Максим Сорока називає це “розмінуванням методом вибуху”. І пояснює: наслідки значно глибші, ніж здається.

“Воно приводить не просто до зсуву, а до повної руйнації стабільного шару, насиченого водою у береговій лінії. По факту, вони зменшують берегову зону, велика маса ґрунту і піску потрапляє в русло. Це запускає ланцюгову реакцію, яка змінює всі гідрогеологічні умови,” — каже еколог.

Весняний період для річок — час нересту, коли риба відкладає ікру, і водойма буквально оновлюється. Але вибухи — зокрема ті, що відбуваються в руслі річки або поруч із ним — фактично стерилізують воду.

“Вибухи вбивають живність всередині водойми. Це, по суті, знищення всього, що мало з’явитися нове,” — додає Сорока.

У короткостроковій перспективі, за умови, що бойові дії припиняться, річка здатна відновити частину природного балансу. Але в довгостроковій — біорізноманіття зменшиться. Облаштування берегів Бахмутки, на які Україна витратила роки, росіяни змогли зруйнувати за лічені місяці, і продовжують це робити. 

Що можна зробити для порятунку Бахмутки?

Рішення для річки Бахмутки можуть бути лише довгостроковими і застосовуваними після деокупації міста. Сьогодні фахівці наголошують: доступу до річки немає, аналізи води не проводяться, а вибухи, які спричиняють зсуви берегів, залишають незворотні зміни. Якщо живність ще може частково відновитися — то береги самі себе не “піднімуть”.

Водночас світ має успішні приклади, як річки відновлюють. Один із них — висадка дерев уздовж берегів, які кореневою системою стабілізують берегову лінію.

У Великій Британії, наприклад, діє програма  “Ліси для води”, яка заохочує фермерів висаджувати дерева вздовж річок. Це не лише допомагає берегам, а й зменшує шкідливий стік, зберігає вологу та підтримує біорізноманіття. Схожа ініціатива могла б працювати і в Бахмуті, де річка звужується і пересихає.

Новацією цього проєкту є те, що висаджувати дерева вздовж річки можуть навіть місцеві фермери — для цього вони отримують фінансування через гранти England Woodland Creation Offer. Наприклад, у місцях там, де річка перетворюється у тонкий струмок й куди місцева влада не може дотягнутись, це може зробити фермер. Бахмутка так само протікає, утворюючи широке русло та перетворюючись у вузьке. 

Йдеться не лише про дерева. Проблема набагато глибша — вода може просто зникнути. В умовах, коли люди змушені качати воду з колодязів і свердловин, ризик пересихання Бахмутки означає лише одне — нічого буде качати.

Вихід — подвійна система водопостачання

Для таких регіонів, як Донеччина, один із можливих виходів — використання мобільних опріснювальних установок, які вже показали результат у Херсонській області. Їх отримали у межах програми допомоги від ООН. Чому опріснювальні установки, тому що вода через певні речовини може мати солонуватий присмак, вона може використовуватися для споживання, але після фільтрації.

Але це — лише половина рішення. Потрібна двосистемна модель водопостачання: одна — для пиття і приготування їжі, інша — для гігієни та технічних потреб.

У світі вже працюють над подібними системами. Наприклад, німецькі вчені, які спеціалізуються на критичних екосистемах, пропонують подвійне водозабезпечення навіть для найвіддаленіших громад.

Чому Бахмутка важлива?

Річка Бахмутка — невелика, але її значення для регіону, в умовах й так браку води позначиться на регіоні. Вода — це не лише ресурс. Це — життя, основа екологічного біорізноманіття. Саме тому відновлення річок після війни — це важлива складова зеленого відновлення.

До повномасштабного вторгнення для Бахмутки вже були заплановані кроки: реконструкція очисних споруд у містах регіону, очищення від промислових скидів, повернення вільної течії річок. Сьогодні ці плани поставлено на паузу. Якщо врахувати екологічні наслідки вже зараз і закласти відновлення водойм у плани розвитку громад, Бахмутка може відновитися.

“Матеріал створено за підтримки Міжнародної програми розвитку комунікації ЮНЕСКО. Використані позначення та матеріали, викладені в цій публікації, не є вираженням позиції ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або діяльності їх відповідних органів управління, а також щодо їх ліній розмежування або кордонів. Відповідальність за погляди та думки, висловлені в цій публікації, несуть автори. Їхня точка зору може не співпадати з офіційною позицією ЮНЕСКО і не накладає на Організацію жодних зобов’язань.”

Читайте також:

• Бахмут-Гоща: перспективи побудови житла для ВПО. Розпитали у влади Бахмута й Гощі
• Українська компанія зводить екологічні будинки із “зеленими” дахами

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

В Україні створили Централізовану закупівельну організацію (ЦЗО) для Державного агентства відновлення. Новий орган допомагатиме прозоріше використовувати кошти.

Про це повідомили в Агентстві відновлення.

Відновлення України

Рішення про створення Централізованої закупівельної агенції було ухвалено в Кабінеті міністрів ще 1 квітня. Структура вже запрацювала. Загальну роботу ЦЗО координуватиме Агентство відновлення. Закупівлі через ЦЗО почнуть після наказу Агентства відновлення. Незабаром презентують модель закупівельної організації. Також оголосять конкурс на відбір керівника.

“Стандарти ЄС, мінімізація корупційних ризиків та оптимізація витрат — основні принципи роботи ЦЗО. Ми закладаємо фундамент чесної, міжнародно визнаної системи закупівель відновлення“, — наголошує голова Агентства відновлення Сергій Сухомлин.

Функції закупівельної організації виконуватиме державне підприємство “Інфраструктурні проєкти”, яке має покращувати якість процедури закупівель для будівництва, визначивши єдині вимоги, систему контролю та звітності.

Через новоутворену організацію закуповуватимуть експертизу будівництва, технагляд, інженерні послуги, будівельні роботи та необхідні матеріали, а також утримання доріг. Все це проходитиме через відкриті торги.

Читайте також:

• Бахмутська лікарня в Броварах: графік роботи, телефон та послуги станом на 2025 рік
• Хто має ініціювати діалог у громадах? Досвід Святогірська та питання Бахмута
• Житло для переселенців у Гостомелі: що відомо про будівництво для бахмутян

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!