З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Увечері 22 березня та в ніч проти 23 березня українські військові здійснили серію успішних атак по важливих об’єктах російських окупантів. Під удар потрапили склади з дронами-камікадзе, телекомунікаційна інфраструктура в Донецьку та логістичні вузли ворога.

Про результати операцій розповів Роберт Бровді (позивний “Мадяр”), командувач Сил безпілотних систем.

Знищення об’єктів ворога на ТОТ

За словами Роберта Бровді, по ворожим цілям в тимчасово окупованому Донецьку успішно відпрацювали пілоти 9-го батальйону “Кайрос”, що входить до складу 414-ї окремої бригади “Птахи Мадяра”.

Українським військовим вдалося уразити великий склад-хаб, де ворог зберігав ударні безпілотники типу “шахед”. Крім того, пілоти завдали точного удару по серверній станції магістральних операторів телекомунікацій. Саме до цього вузла сходилися ключові волоконно-оптичні лінії зв’язку окупантів у місті.

Командувач також підтвердив успішне ураження ще п’яти важливих військових локацій російської армії на території Донецької та Луганської областей. До списку втрат ворога увійшли:

• зенітний ракетний комплекс “Тор-М1” на Донеччині;
• майстерня з виробництва хімічних боєприпасів із вмістом небезпечного хлорпікрину, яка розташовувалася в тимчасово окупованій Авдіївці;
• два склади матеріально-технічного забезпечення військ РФ у Донецькій області.

Читайте також:

Російські війська намагалися прорвати оборону на Донеччині: понад пів сотні атак

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Слов’янську місцева влада та правоохоронці узгодили спільний алгоритм дій для проведення евакуації родин із дітьми з найбільш небезпечних районів громади. Процес організованого виїзду планують розпочати вже найближчим часом.

Про це повідомили в Слов’янській МВА.

Евакуація дітей зі Слов’янська

За даними МВА, з деяких небезпечних районів міста готується обов’язкова евакуація сімей з дітьми. Наразі у громаді триває активна роз’яснювальна робота.

“І це приносить перші результати. Наразі в районах Східний, Семенівка, Високоіванівка проживає 90 дітей. Тиждень тому їх було 96. Отже, шістьох дітлахів батьки вже вивезли. Тепер вони знаходяться у більшій безпеці порівняно зі Слов’янськом“, — вказують в МВА.

Грошові виплати та соціальні гарантії для евакуйованих

Усі родини, які погоджуються на виїзд у межах обласної програми евакуації з Донеччини, отримують гарантовану підтримку від держави та партнерів. Зокрема, як вказує начальник Слов’янської МВА Вадим Лях, відповідні категорії громадян можуть розраховувати на виплату в розмірі 10 800 гривень на родину.

Де приймають переселенців та які умови пропонують

Сьогодні родини з дітьми зі Слов’янська готові безкоштовно прийняти одразу в кількох регіонах України. Серед них — Чернівецька, Івано-Франківська, Вінницька, Львівська, Волинська, Хмельницька, Полтавська, Одеська та Кіровоградська області. Однак перелік цих локацій може змінюватися, оскільки процес масової евакуації триває не лише на Донеччині, а й в інших прифронтових областях.

Місцева влада відверто зазначає, що умови проживання можуть бути не ідеальними, проте вони гарантують головне — збереження життя.

“Можливо, це не такі умови, про які можна мріяти. Але вони дозволяють не сплачувати за житло, перебувати в безпеці, дають змогу дітям ходити до школи й садочка, відвідувати гуртки і секції”, — пояснюють в адміністрації.

Окрім державних ініціатив, допомогу родинам з дітьми активно пропонують благодійні фонди, які мають можливості для розміщення переселенців у Закарпатській та Київській областях.

Читайте також:

У Слов’янську оголосили примусову евакуацію дітей через обстріли: які райони підпадають

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!