З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Українці, які успадкували пошкоджене або знищене внаслідок війни житло, можуть претендувати на компенсацію, навіть якщо нерухомість досі оформлена на померлого власника. Таке право мають і спадкоємці людей, які померли після руйнування житла, не встигнувши звернутися по допомогу. Однак для отримання компенсації необхідно підтвердити спадкові права.

Хто може отримати компенсацію замість померлого власника, як оформити спадщину та що робити, якщо шестимісячний строк її прийняття минув, пояснили фахівці “Юридичного порадника для ВПО”.

Хто може отримати компенсацію за зруйноване житло після смерті власника

Відповідно до Закону України № 2923-IX, право на компенсацію за пошкоджене або знищене житло мають, зокрема, спадкоємці власників нерухомості. Право на компенсацію може переходити у спадщину й у випадках, коли житловий сертифікат уже видали.

Водночас самого факту спорідненості з померлим власником недостатньо. Проживання в будинку, реєстрація місця проживання, оплата комунальних послуг або проведення ремонту не підтверджують право власності. Щоб претендувати на компенсацію, необхідно мати право на спадкування та прийняти спадщину.

Якщо померлий залишив заповіт, спадкування відбувається з урахуванням його змісту. За відсутності заповіту майно успадковують за законом у встановленій черговості.

До першої черги спадкоємців належать:

• діти померлого;
• чоловік або дружина, які пережили спадкодавця;
• батьки померлого.

При цьому окремі категорії спадкоємців, зокрема неповнолітні діти, можуть мати право на обов’язкову частку у спадщині. Якщо житло перебувало у спільній власності подружжя, частка того з подружжя, хто залишився живим, не входить до складу спадщини.

Як оформити спадщину на пошкоджене або знищене житло

Перший крок, це звернутися до нотаріуса. Для оформлення спадкових прав потрібно підготувати:

• паспорт;
• реєстраційний номер облікової картки платника податків (РНОКПП);
• свідоцтво про смерть власника;
• документи, що підтверджують родинні зв’язки;
• заповіт, якщо він є;
• документи на нерухомість.

Нотаріус перевірить наявність заповіту та спадкової справи. Якщо її ще не відкрили, за потреби зробить це. За загальним правилом спадщина відкривається за останнім місцем проживання померлого. Якщо воно невідоме — за місцезнаходженням нерухомості. Для територій активних бойових дій та окупації, а також територій, де органи влади не здійснюють повноважень у повному обсязі, передбачені особливості оформлення спадщини.

У таких випадках заяву можна подати нотаріусу незалежно від місця відкриття спадщини. Якщо спадкова справа залишилася на відповідній території, варто уточнити можливість її продовження на підконтрольній Україні території.

Скільки часу є на прийняття спадщини

За загальним правилом, спадкоємець має шість місяців із дня смерті власника, щоб подати заяву про прийняття спадщини. Ця вимога стосується, зокрема, спадкоємців, які не проживали постійно разом із померлим.

Якщо людина постійно проживала зі спадкодавцем на момент його смерті, вона вважається такою, що прийняла спадщину, якщо протягом установленого строку не відмовилася від неї. Однак для подальшого оформлення нерухомості та отримання компенсації все одно потрібно звернутися до нотаріуса.

Що робити, якщо шість місяців минули, а спадщину не оформили

Пропущений час не завжди означає втрату спадкових прав. Як пояснюють у “Юридичному пораднику для ВПО”, можливі дві ситуації. Спадщину прийняли вчасно, але не отримали свідоцтво. Якщо спадкоємець подав заяву у встановлений строк або постійно проживав із померлим, право на спадщину не втрачається через відсутність свідоцтва. Отримати його можна й пізніше.

Водночас факт спільного проживання потрібно підтвердити документально. Якщо необхідних документів немає, може знадобитися звернення до суду. Строк прийняття спадщини справді пропустили. У такому разі законодавство передбачає можливість прийняти спадщину за письмовою згодою спадкоємців, які вже її прийняли.

Інший варіант, це звернутися до суду з проханням визначити додатковий строк. Для цього необхідно обґрунтувати поважність причин пропуску.

Чи можна отримати компенсацію, якщо житло зруйнували до оформлення спадщини

Так, але порядок дій залежить від того, коли помер власник, до чи після пошкодження або знищення нерухомості. Якщо власник помер до обстрілу, спадкоємцю потрібно підтвердити прийняття спадщини та права, які до нього перейшли. Прийнята спадщина належить спадкоємцю з моменту її відкриття. Тому оформлення свідоцтва або державна реєстрація права власності після дати пошкодження житла самі собою не позбавляють права на компенсацію.

Якщо житло знищили за життя власника, а згодом він помер, до складу спадщини може входити право на отримання компенсації. Закон № 2923-IX передбачає оформлення свідоцтва про право на спадщину щодо компенсації за знищений об’єкт нерухомості. Для підтвердження відповідного права спадкоємець або нотаріус, який відкрив спадкову справу, може звернутися до компенсаційної комісії із запитом про наявність у померлого правових підстав для отримання компенсації.

За законом комісія має надати відповідне рішення протягом 30 календарних днів із моменту отримання запиту. Юристи радять обов’язково повідомити нотаріусу дату смерті власника, дату пошкодження чи знищення житла, а також інформацію про те, чи була компенсація вже призначена.

Від цих обставин залежить порядок оформлення спадкових прав і перелік необхідних документів. Таким чином, смерть власника житла не означає автоматичної втрати права на компенсацію. Проте спадкоємцям потрібно належним чином оформити свої права, а в окремих випадках, додатково підтвердити їх через нотаріуса або суд.

До теми:

Житлові субсидії для ВПО на опалювальний сезон: хто має право та як оформити

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а після її завершення вирішили відбудувати. Роботи розпочалися в березні 1951 року, однак через нестачу будівельних матеріалів, несправність обладнання та проблеми з організацією праці реконструкція просувалася повільно. Вокзал вдалося відновити лише наприкінці 1952 року.

Як відбувалася відбудова залізничного вокзалу Бахмут II та про які проблеми будівельників писала місцева газета “Артемовский рабочий” — розповіли працівники Бахмутського КЗК.

Історія залізничного вокзалу Бахмут II: від відкриття до руйнування

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Поруч із ним у 1912–1914 роках звели високу цегляну водонапірну башту, призначену для заправлення паровозів водою. Її побудували за типовим проєктом.

Під час Другої світової війни будівлю вокзалу зруйнували, а водонапірну башту було втрачено. Після завершення війни ухвалили рішення відновити залізничний вокзал. Водночас його планували не просто відбудувати у попередньому вигляді, а частково змінити архітектуру.

Проєкт відновлення та реконструкції вокзалу розробили у 1950 році в харківському проєктному інституті “Хартранспроект”. Автором проєкту був архітектор О. В. Лук’янов. За задумом архітектора, нову будівлю мали звести на старому фундаменті. При цьому передбачалося змінити об’єм центральної частини вокзалу та надати споруді рис неокласицизму.Безпосередньо до відбудови приступили в березні 1951 року. Роботи доручили шостій дільниці тресту “Донбасстройпуть”.

Однак будівництво зіткнулося із численними труднощами. Про проблеми під час реконструкції вокзалу повідомляла місцева газета “Артемовский рабочий”. Зокрема, журналісти звертали увагу на систематичне порушення графіка будівельних робіт. Однією з головних причин затримок була нестача будівельних матеріалів. Через перебої з постачанням теслярі та мулярі не могли виконувати роботи вчасно.

Іноді будівельникам доводилося фактично робити одну й ту саму роботу двічі. Наприклад, через відсутність необхідних балок спочатку встановлювали тимчасові конструкції з непридатних лісоматеріалів. Згодом їх демонтували та замінювали постійними. Ще однією проблемою стало неефективне використання будівельної техніки. За повідомленнями місцевої преси, обладнання недостатньо обслуговували та ремонтували. Зокрема, підйомний кран частіше простоював, ніж працював. Через це виникали додаткові затримки з доставленням матеріалів для зведення стін.

Проблеми з організацією праці та якістю будівництва

Газета “Артемовский рабочий” також критикувала організацію роботи на будівельному майданчику. Завдання працівникам нерідко видавали із запізненням. Через це мулярі й теслярі могли залишатися без роботи протягом робочого дня. На будівництві працювало чимало молодих робітників, однак, за повідомленнями газети, належного навчання для них не організували. Критика стосувалася й інженерно-технічного персоналу, який мав контролювати якість виконання робіт.

Недостатній нагляд призводив до того, що окремі конструкції доводилося переробляти по кілька разів. Один із таких випадків стався, коли в будівлі вокзалу обвалився карниз. Після цього його довелося мурувати заново.

Попри труднощі, наприкінці 1952 року будівництво залізничного вокзалу Бахмут II завершили. Відновлену будівлю здали в експлуатацію майже через два роки після початку робіт. Таким чином, вокзал, який уперше відкрили у 1913 році та який зазнав руйнувань під час Другої світової війни, отримав новий архітектурний вигляд у 1950-х роках.

До теми:

Як у Бахмуті працював аероклуб: історія перших льотчиків міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!