З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

В Україні роботодавці та приватні підприємці зобов’язані регулярно сплачувати єдиний соціальний внесок за себе та своїх працівників. Цей платіж формує фонд для надання соціальної допомоги громадянам у випадках безробіття, захворювань або для забезпечення пенсійних виплат.

Детальніше про те, що таке ЄСВ та скільки доведеться платити в 2026 році — в матеріалі Бахмут IN.UA

ЄСВ: сутність та категорії платників

Єдиний соціальний внесок є регулярним і обов’язковим страховим платежем. Його перераховують працедавці за найманий персонал, а також підприємці, що ведуть професійну діяльність. До переліку платників належать:

• роботодавці;
• фізичні особи-підприємці на загальній або спрощеній системі оподаткування;
• особи, які отримують дохід від незалежної наукової, літературної, художньої, освітньої, викладацької, медичної чи юридичної діяльності;
• фермери, які не підлягають іншим видам страхування;
• громадяни, які добровільно беруть участь у системі державного соціального страхування;
• виконавчі служби.

Ставка та ліміти фінансування

Основна ставка внеску залишається фіксованою на рівні 22 відсотків. Для роботодавців базою нарахування є сума заробітної плати співробітників, а також різноманітні грошові винагороди. Підприємці розраховують суму платежу залежно від власного доходу.

Мінімальний та максимальний пороги внеску прив’язані до розміру мінімальної заробітної плати. У 2026 році для фізичних осіб-підприємців діють такі правила розрахунку:

• платники єдиного податку визначають базу нарахування самостійно в межах встановлених лімітів;
• мінімальний щомісячний платіж становить 1 902,34 гривні;
• максимальна база для нарахування фіксується на рівні 172 940 гривень;
• підприємці на загальній системі, члени фермерських господарств та самозайняті особи сплачують 22 відсотки від фактичного прибутку, але не менше ніж 1 902,34 гривні за місяць, у якому був отриманий дохід.

Графік розрахунків

Законодавство вимагає перераховувати страховий платіж щомісяця. Звітність та безпосередня сплата здійснюються до 20 числа місяця, що настає за звітним періодом. Останнім днем для проведення фінансової операції вважається 19 число відповідного місяця.

Читайте також:

Виплати для ВПО: кому необхідно подати заяву до 1 червня для отримання коштів за попередні місяці

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм! 

До міжнародного Реєстру збитків додали 14 нових напрямів, за якими фізичні особи, комерційний сектор та держава зможуть фіксувати шкоду від російської агресії. Ці категорії поступово стануть доступними для подання через застосунок “Дія”.

Про це повідомили Юлія Свириденко та Міністерство цифрової політики України.

Оновлення послуг для різних секторів

За словами прем’єр міністерки, Уряд розширив перелік категорій, за якими громадяни, власники бізнесів, а також держава Україна зможуть офіційно фіксувати шкоду та втрати, завдані російською агресією після 24 лютого 2022 року. Після технічного запуску нових сервісів заявники зможуть фіксувати специфічні втрати. громадяни отримають змогу подавати заяви щодо:

• втрати доступу до медичної допомоги та освіти, економічних втрат, а також порушення прав людини й законів війни;
• бізнес зможе заявляти про втрати культурних об’єктів, витрати на евакуацію активів, гуманітарні та інші економічні збитки;
• держава фіксуватиме екологічну шкоду, розкрадання природних ресурсів, руйнування об’єктів культурної спадщини, витрати на підтримку населення та розмінування територій.

Наразі через електронний сервіс уже діє можливість подання документів за 21 категорією. Нові напрямки відкриватимуть у міру їхньої готовності.

Особливості роботи міжнародного реєстру

Міжнародний Реєстр збитків створили Україна, Європейський Союз та 43 країни для документування наслідків бойових дій після 24 лютого 2022 року. Подані заяви проходять перевірку на відповідність правилам системи та передаються до компенсаційної комісії разом із доказами.

Процес формування компенсаційної комісії стартував у грудні 2025 року. Конвенцію про її створення підписали 38 держав та Європейський Союз. Нині тривають організаційні процедури для повноцінного запуску роботи цього органу.

Читайте також:

Окупанти заговорили про офіційне визнання Бахмута знищеним: що відомо

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!