З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

21 серпня під час атаки російських безпілотників на Кривий Ріг загинула уродженка Бахмута Наталія Піменова. У момент ворожого удару жінка перебувала на території торгового центру “Сонячна галерея”.

Про це повідомили у Свої.Кривий Ріг.

Обставини загибелі у торговому центрі

Наталія Піменова працювала пекарем у супермаркеті “Сільпо”, що знаходився на території торгового центру “Сонячна галерея” у Кривому Розі. Того дня її робоча зміна закінчилася близько 16-ї години. Жінка переодягнулася та зайшла до крамниці за покупками як відвідувачка. У цей момент стався удар. Співробітниця відділу кулінарії Катерина розповідає:

“Спочатку був вибух, потім вогонь, багато людей обгоріли. Тіла ідентифікували, не видно було спочатку, хто це. Не всіх можна було розпізнати по обличчю, тілу“, — каже колега бахмутянки.

Близькі шукали жінку в лікарні та мали надію на її порятунок, проте жінка опинилася в епіцентрі вибуху.

Рідні згадують, що вона дуже сумувала за Бахмутом, не хотіла залишати рідне місто і вірила, що одного дня зможе повернутися додому. Для друзів і колег Наталія назавжди залишиться життєрадісною, доброю та чуйною людиною, яка завжди була готова прийти на допомогу.

“Працювала у відділі пекарні, найкращий пекар… Дуже життєрадісна людина. Добра вічлива, завжди прийде на допомогу. Тихенька така, як мишка. Променевий погляд в неї завжди був. Блакитні як небо очі, які ми вже ніколи не побачимо. Наталочко… Хай спочиває з миром. Ця війна забирає дуже-дуже багато гарних і добрих, хороших людей. Сьогодні це не вийняток. Поховання кращої з кращих…“, — каже Катерина, колега Наталі Піменової.

У Наталії залишилися син, невістка та двоє онуків. Син Василь є військовим і захищає Україну. Звістку про смерть матері він отримав під час перебування на позиції. Василь згадує:

“Пекарем була, і вдома робила завжди. На хлібзаводі все життя. Завжди була за нас, допомагала чим могла. Я дізнався від дружини, якраз був на позиції. Дружина подзвонила. Мене тут не було, я військовий. Мріяла дуже додому повернутися, дуже любила дім. Все життя там прожила. Вона не хотіла звідти їхати“.

Читайте також:

На Донеччині один загиблий і 34 поранених за добу внаслідок обстрілів рф

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Після захоплення Донецька проросійськими бойовиками у 2014 році місцева філармонія продовжила свою роботу, поступово перетворившись на майданчик для поширення російської культури та ідеології. За цей час заклад повністю інтегрувався у культурну систему окупаційної влади, втративши свою початкову ідентичність.

Редакція зібрала детальне досьє про те, як функціонує Донецька філармонія під керівництвом окупантів та які пропагандистські завдання вона виконує.

Донецька філармонія: історія захоплення та зміна керівництва

Після окупації Донецька навесні 2014 року приблизно третина артистів колективу покинула місто. Попри це, у вересні того ж року філармонія відкрила новий сезон без зміни вивіски. Восени 2014 року колектив звертався до української влади з відкритим листом щодо відновлення виплати заробітної плати, але відповіді не отримав.

Уже в грудні 2014 року соліста філармонії Олександра Парецького призначили “виконувачем обов’язків Міністра культури ДНР”, після чого він пообіцяв розв’язати питання із зарплатами на рівні окупаційної влади. У травні 2015 року духовий оркестр філармонії взяв участь у військовому параді до 70-річчя перемоги у Другій світовій війні.

До 24 травня 2015 року філармонію продовжував очолювати заслужений працівник культури України Валерій Гуль, а головним диригентом був Володимир Заводиленко. Згодом заклад очолив Олександр Парецький. З вересня 2015 року окупаційна влада почала називати установу “Донецька державна академічна філармонія”.

За твердженнями окупаційного керівництва, у період з 2014 по 2022 роки оркестр дав близько п’ятисот концертів. Філармонія була переведена в підпорядкування “міністерства культури днр”, яке перепрофілював більшість програми та фестивалів (“Донецкая осень” та “Прокофьевская весна”) з інтеграцією російської культури та повістки бойовиків для їх пропаганди.

Пропаганда російської культури та ідеології

Улітку 2023 року керівництво філармонії відзвітувало про “наймасштабнішу” з часів розпаду радянського союзу модернізацію музичного обладнання. За кошти місцевого окупаційного міністерства культури для симфонічного та духового оркестрів закупили нові інструменти. Також фінансування та обладнання регулярно надходять від російських приватних донорів і кураторів концертних програм із Москви. На сцені закладу часто виступають російські гастролери, зокрема американська піаністка польсько-російського походження Валентина Лисиця, яка приїжджала до Донецька тричі з 2015 по 2017 роки.

Загалом зі зміною статусу філармонія стала активним провідником російської культури. Одним із ключових завдань закладу стала популяризація народної музики. 17 липня окупаційна влада провела “Всеросійський єдиний день фольклору”, метою якого є збереження культурної спадщини народів росії. Молодіжний оркестр народних інструментів Донецької філармонії під керівництвом Олександра Малиновського бере активну участь у цих заходах, набувши “всеросійської популярності”.

Крім того, 4 червня 2026 року у філармонії організували дитячу програму “Музичний теремок”, де ансамбль солістів знайомив дітей із народними інструментами, продовжуючи лінію російської культурної інтеграції.

Обманна мобілізація музикантів на фронт

З початком повномасштабного вторгнення росії у 2022 році окупаційна влада обманом мобілізувала артистів філармонії до лав своєї армії. За даними журналіста Дениса Казанського, п’ятдесят п’ять музикантів запросили нібито для зйомок телевізійного сюжету, але на місці оголосили про негайну відправку на фронт. Артистів без жодної військової підготовки кинули на передову під Маріуполь. Очевидці зазначають, що їх використовували для виявлення вогневих позицій українських військових. Унаслідок цих дій багато музикантів загинули, зокрема відомий тридцятивосьмирічний джазовий виконавець Микола Звягінцев. Відомо, що подібна ситуація сталася також із працівниками донецьких опери та цирку.

Підтримка сво та героїзація російських військових

Керівництво філармонії з самого початку війни відкрито підтримує збройну агресію росії. Відомо, що у 2022 році колектив філармонії проводив спеціалізовані виступи.

У 2022 році на окупованих територіях активізувалася пропаганда культури минулого російської федерації та Радянського Союзу. Одним із ключових напрямків цієї політики стало цілеспрямоване оспівування радянських рухів, зокрема героїзація піонерів за участю місцевих культурних закладів. У рамках проєкту окупаційного міністерства культури відбулася прем’єра відеоконцерту, який присвятили сторіччю утворення радянської піонерії. До створення пропагандистського матеріалу безпосередньо залучили артистів Донецької державної академічної філармонії.

У травні 2026 року Донецький академічний симфонічний оркестр виступив у Московському міжнародному будинку музики з програмою “Ступайте ж до нас: вас Русь кличе!”. Репертуар концерту складався з творів російських класиків та сучасних композиторів, які беруть участь у так званій сво. Зокрема, відбулася прем’єра симфонії “Сказання про землю донецьку”, присвячена “героям сво”.

Того ж місяця оркестр відправився у гастрольний тур містами Югри у Ханти-Мансійському автономному окрузі. На відкритті турне у Сургуті музиканти виконали пісню “День Перемоги” разом із ветеранами бойових дій. Олександр Парецький у своєму звіті зазначив, що ці гастролі є місією, щоб через музику сказати, що “Донбас живий, Донбас з росією, Донбас дякує”.

На рівні окупаційної адміністрації також розгорнуто масштабну кампанію з підтримки учасників сво. 2025 рік був оголошений у рф “Роком захисника Вітчизни”, протягом якого у “днр” провели понад п’ять тисяч тематичних заходів та конкурс “Донбас. свої Герої”. Представників культурної сфери, серед яких і ветерани сво, запрошують брати участь у кадровій програмі “Капітани культури”, що має на меті посилити їхні управлінські навички для роботи в установах культури.

Філармонія як майданчик для окупаційних заходів Донецька філармонія також використовується як простір для проведення різних пропагандистських проєктів. На її базі організовуються сесії та панельні дискусії за підтримки “Президентського фонду культурних ініціатив”. Проєктна команда філармонії залучена до створення проєктів, серед яких ключовим є “#ОРКЕСТРНЕСКОРЕНИХ”.

Паралельно з цим окупаційна адміністрація продовжує розвивати інфраструктуру для поширення своєї ідеології серед молоді. На базі будинків культури та бібліотек у різних містах “днр” відкривають “дитячі культурно-просвітницькі центри”, фінансування яких відбувається за російським нацпроєктом “Сім’я”. Ці центри призначені для “творчого та інтелектуального розвитку дітей” і проведення профорієнтаційних заходів.

Діяльність Донецької філармонії під окупацією демонструє, як культурний заклад був повністю переформатований на інструмент впливу, що сприяє інтеграції регіону в російський простір та підтримці військової агресії проти України.

Читайте також:

Від артиста до міністра і депутата “днр”: що відомо про Олександра Парецького з Донецької філармонії, який перейшов на бік рф

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!