З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Від початку жовтня 2026 року з підконтрольної Україні території Донецької області виїхали 4 340 людей. Найбільше мешканців евакуювалися з Краматорська та Слов’янської громади. Наразі в області залишаються близько 71,3 тисячі цивільних, серед яких понад 3 тисячі дітей.

Про це повідомили представники Донецької обласної військової адміністрації під час брифінгу, 14 жовтня, щодо евакуації населення.

Евакуація з Донеччини: скільки людей виїхали у жовтні

За словами начальника відділу департаменту з питань цивільного захисту Донецької ОВА Дмитра Петліна, від початку жовтня підконтрольну Україні територію області залишили 4 340 людей. Найактивніше мешканці виїжджають із великих міст Донеччини. Зокрема, за майже два тижні жовтня:

• з Краматорська евакуювалися понад 2 100 людей;
• зі Слов’янської громади — близько 700;
• з Олександрівської громади — близько 400;
• з Новодонецької громади — близько 200 людей.

За даними ОВА, на підконтрольній Україні території Донеччини залишаються близько 71 300 цивільних мешканців. Приблизно 60% із них перебувають у громадах, де тривають активні бойові дії. Загалом від початку евакуаційних заходів місця постійного проживання залишили понад 1 мільйон 467 тисяч мешканців Донеччини, серед яких понад 216,5 тисячі дітей.

Скільки дітей залишаються на Донеччині

Начальниця служби у справах дітей Донецької ОВА Юлія Рижакова повідомила, що на підконтрольній Україні території області залишаються 3 069 дітей. Із них 2 293 дитини перебувають у трьох громадах, віднесених до територій активних бойових дій:

• Слов’янська громада — 1 618 дітей;
• Краматорська громада — 638 дітей;
• Святогірська громада — 37 дітей.

У дев’яти населених пунктах чотирьох громад, де оголошена обов’язкова евакуація дітей у примусовий спосіб разом із батьками або законними представниками, залишаються 387 дітей зі 184 родин. З 9 жовтня в області триває 39-й етап такої евакуації. За жовтень із небезпечних населених пунктів у межах цих заходів евакуювали 221 дитину зі 160 родин. Найбільше — із Краматорської громади, звідки виїхали 159 дітей зі 114 сімей.

Також евакуювали:

• зі Слов’янської громади — 39 дітей із 29 родин;
• з Новодонецької — 19 дітей із 14 родин;
• зі Святогірської — 4 дітей із 3 родин.

За інформацією ОВА, випадків примусової евакуації дітей без супроводу законних представників наразі не було.

Куди евакуюють мешканців Донеччини та яку допомогу надають

За словами представника департаменту соціального захисту населення Дмитра Пожарського, від початку жовтня через транзитні центри в Харківській та Дніпропетровській областях безоплатно розселили 275 людей. Серед них — 36 дітей та 107 маломобільних осіб.

Найбільше евакуйованих прийняли:

• Житомирська область — 70 людей;
• Рівненська — 36;
• Одеська — 32;
• Кіровоградська — 30;
• Хмельницька — 29.

Із 107 маломобільних людей 75 розмістили в медичних закладах у межах урядового проєкту довготривалого медсестринського догляду. Ще 11 людей, які потребують стороннього догляду, прийняли комунальні заклади Житомирщини.

У транзитних центрах евакуйованим допомагають оформити одноразову грошову допомогу, надають гуманітарну та психологічну підтримку. За потреби медики допомагають підготувати документи для подальшого догляду.

Для родин із дітьми підготували місця на Закарпатті

Окремо представники ОВА повідомили про можливість безоплатного розміщення родин із дітьми на Закарпатті. У відремонтованому за підтримки гуманітарної місії “Проліска” гуртожитку неподалік Хуста готові прийняти до 42 людей.

Для організації переїзду родинам потрібно звернутися до своєї військової адміністрації. За інформацією посадовців, евакуацію залізницею, зустріч після прибуття та перевезення до гуртожитку організовують безоплатно. Також для мешканців Донеччини продовжують курсувати евакуаційні поїзди: з Харківської області, щодня, а з Дніпропетровської, через день.

До теми:

На Донеччині вводять 20-годинну комендантську годину — Вадим Філашкін

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Внутрішньо переміщені особи можуть залишитися без виплат на проживання через технічні помилки в державних реєстрах. Система часто фіксує виїзд людини за кордон, але не відображає її повернення в Україну.

Про це повідомив народний депутат, голова Спеціальної комісії з питань захисту ВПО Павло Фролов.

За яких умов ВПО скасовують виплати через виїзд за кордон

Згідно з чинними правилами, виплату допомоги на проживання можуть припинити, якщо переселенець перебував за межами України:

• понад 30 днів поспіль;
• понад 60 днів сукупно протягом шестимісячного періоду отримання допомоги.

Водночас ці терміни можуть бути збільшені до 60 та 90 днів відповідно. Для цього необхідно надати документальне підтвердження поважних причин перебування за кордоном, серед яких — лікування, реабілітація, службове відрядження або оздоровлення дітей.

Як відновити допомогу в разі помилки

Якщо виплати припинили безпідставно через збій у даних Державної прикордонної служби, для їх відновлення необхідно виконати наступні кроки:

• пвернутися до відділення Пенсійного фонду України (ПФУ) та з’ясувати точну причину скасування допомоги;
• перевірити свої дані про перетин кордону, за необхідності — отримати офіційну довідку-підтвердження від Держприкордонслужби;
• додати до ПФУ або Центру надання адміністративних послуг (ЦНАП) заяву разом із підтвердними документами для перегляду рішення.

Як планують системно вирішувати проблему

Павло Фролов зазначив, що вже звернувся до прем’єр-міністра України з вимогою налагодити роботу баз даних та відновити виплати переселенцям, які втратили їх виключно через технічні збої у реєстрах.

Крім того, посадовець запропонував запровадити обов’язкове SMS-інформування для всіх ВПО, яким припиняють виплату допомоги на проживання. За його словами, такі повідомлення обов’язково мають містити причину скасування та детальну інструкцію щодо порядку оскарження цього рішення.

Читайте також:

Грошова допомога для ВПО з Бахмута: хто і як може отримати виплати

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!