З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

У Донецькій області триває евакуація цивільного населення та примусова евакуація дітей із населених пунктів, наближених до лінії фронту. Наразі на підконтрольній території Донеччини залишається близько 59 тисяч осіб, з яких 1 793 — це діти.

Про актуальні дані щодо вивозу цивільних під час брифінгу розповіли представники Донецької обласної військової адміністрації — Дмитро Петлін та очільниця обласної Служби у справах дітей Юлія Рижакова.

Загальна картина та скільки цивільних залишається в області

Від початку проведення евакуаційних заходів місця постійного проживання на Донеччині залишили понад 1 мільйон 481 тисяча осіб. Нещодавно за межі області виїхали ще 6 370 людей, з яких 415 — діти.

Наразі статистика щодо цивільного населення в регіоні виглядає так:

• на підконтрольній українській владі території області перебуває близько 59 тисяч осіб (зокрема 1 793 дитини);
• у 21 громаді, що віднесена до зони активних бойових дій, залишається близько 50 тисяч цивільних;
• у зоні активних бойових дій продовжують перебувати 1 273 дитини.

Примусова евакуація дітей: ситуація у громадах

Обов’язкова евакуація дітей у примусовий спосіб (разом із батьками або законними представниками) наразі діє у 14 населених пунктах трьох територіальних громад. Там залишаються 1 273 дитини із 1 166 сімей.

Розподіл дітей у зонах примусової евакуації за громадами:

• Слов’янська громада: 924 дитини (900 сімей);
• Краматорська громада: 334 дитини (257 сімей);
• Святогірська громада: 15 дітей (9 сімей).

У Службі у справах дітей наголосили, що випадків вилучення дітей без законних представників в області немає.

Динаміка вивозу дітей за жовтень та листопад

Статистика вивозу неповнолітніх із небезпечних районів свідчить про такі показники:

• за жовтень 2026 року загалом евакуйовано 924 дитини (751 сім’я);
• за перші 11 днів листопада вивезено 310 дітей (283 сім’ї);
• протягом останнього тижня евакуювали 214 дітей (195 сімей).

Зокрема, за останній тиждень 139 дітей вивезли зі Слов’янської громади, 70 дітей — з Краматорської, 4 дитини — зі Святогірської та 1 дитину — з Новодонецької громади.

Посадовці закликають батьків не чекати масованих обстрілів чи загострення ситуації, адже у Донецькій області наразі немає безпечних районів, а зволікання значно ускладнює роботу рятувальникам і ставить під загрозу життя дітей.

Евакуація з Донецької області: контакти

Звернення про евакуацію приймають на гарячих лініях Донецької області:

• 0 800 408 911
• +380 (98) 890 3318
• +380 (66) 285 6290

Для запису на вивіз тяжкохворих і людей з інвалідністю діють номери:

• 0 800 332 614
• +380 (99) 710 4872
• +380 (99) 311 5314
• +380 (96) 108 6048

Евакуаційні послуги надаються повністю безоплатно.

Читайте також:

“Газу немає, але люди готові терпіти”: яка ситуація в Краматорську та Слов’янську

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Міський голова Покровська Руслан Требушкін відомий своїми одіозними заявами. Він звертався до Володимира Зеленського із закликом “укласти мир” з росією та розповідав про неважливість мовного питання в Україні. Зараз мер Покровська перебуває у простої через те, що його повноваження виконує Покровська МВА. Посадовець перебуває за кордоном і транслює у своїх соцмережах кадри з французьких Ніцци і Канн.

Де зараз перебуває Руслан Требушкін і які заяви він поширює, розповідає Бахмут IN.UA.

Як Руслан Требушкін опинився в Європі: пояснення посадовця

Руслан Требушкін — колишній регіонал та міський голова Покровська, який з кінця вересня 2022 року перебуває у простої за наказом Покровської МВА. Перебуватиме у простої він до кінця воєнного стану. 

Ще до повномасштабної війни Руслан Требушкін висловлював протиукраїнську позицію. Зокрема, 14 травня 2014 року на 77 сесії міськради Мирнограда він, як міський голова наголошував на “нелегітимності Київського режиму”, звинувачував Україну в розв’язанні війни, а військовослужбовців добровольчого батальйону “Дніпро” — у вбивствах мирних жителів. За часів Революції Гідності Требушкін був учасником Антимайдану. Він приїздив до Києва до бойовиків “Беркута” передати гуманітарну допомогу та стверджував, що силовики “захищають мир і порядок”.

Проросійське минуле не завадило Руслану Требушкіну продовжити керувати Мирноградською міською радою аж до 2015 року. З грудня 2015 року його обрали мером Покровська.

На початку повномасштабної війни Руслан Требушкін перебував у Покровську. До весни 2023 року він публікував інформацію про життя в місті та звітував про допомогу місцевому населенню. Потім посадовець зник з медіапростору.

У лютому 2025 року Руслан Требушкін дав про себе знати, виклавши відеозвернення до Володимира Зеленського. Посадовець звернувся до президента російською мовою із закликом “укласти мир”, бо цього, за словами Требушкіна, хочуть жителі Покровська.

А вже у березні 2025 року мер Покровська записував відео з Бельгії, він перебував у Брюсселі. Там посадовець знімав відео з роз’ясненнями, як мешканцям Донеччини отримати тимчасовий захист у цій країні.

Мешканці Покровська обурювалися тим, що міський голова перебуває за кордоном. Люди вимагали пояснень: яким чином посадовець виїхав до Європи під час воєнного стану. Тоді ж Требушкін пояснив, що він, нібито, виїхав законно і перебуває в Бельгії у відрядженні.

“Одне з найчастіших питань: “Як мер Покровська опинився в Європі?”. Та дуже просто. Мер за законом має право. У нас в країні діє Конституція. Як мер має право розмовляти російською мовою, так само мер має право їздити у відрядження, відвідувати європейські інституції, інші країни світу. Це дозволено законом. Це мій прямий обов’язок. Тому зараз, перебуваючи у простої, з волонтерською діяльністю допомагаю, вказую, куди можна приїхати нашим переселенцям для того, щоб врятуватися від російських ракет”, — говорив Руслан Требушкін.

Також він зазначав, що залишається в Бельгії, бо йому “не залишили вибору”.

Які заяви поширює Руслан Требушкін

У своїх соцмережах Руслан Требушкін транслює неоднозначну позицію. З одного боку, він відкрито заявляє, що росія обстрілює українські міста. А з іншого — розповідає, що “не все так однозначно”. Так, на одному з відео Требушкін позує біля стенду з надписом “Демократія” і говорить, що в Україні обмежують права і свободи людей.

“З початком війни прав і свобод стало значно менше. У нас переслідуються незалежні ЗМІ, заборона на виїзд за кордон, у нас насильницька “бусифікація” і багато іншого”, — такі маніпулятивні заяви поширює посадовець.

У коментарях під відео люди висловлюють своє обурення і зазначають, що мер підігрує російській пропаганді. На що він відповідає, що “це проросла ненависть, яку вирощували 30 років”.

Де зараз перебуває Руслан Требушкін

Після серії відео з Бельгії Руслан Требушкін знову зник з соцмереж. Він нічого не публікував понад рік. Та наприкінці серпня 2026 року він знову повернувся в інфопростір з привітанням із Днем шахтаря. На цей раз Требушкін був у зовсім іншому образі. Якщо раніше це були відео на фоні державних будівель і в офіційному костюмі, то тепер він показує лайф-стайл.

Руслан Требушкін транслює своє життя на Лазурному березі Франції. Він публікує кадри з поїздок на яхті, пробіжок та відпочинку на березі моря. При цьому каже, що жити у Франції має вимушено.

Часто в його відео фігурує чоловік, який представляється Сергієм Дмитровичем. Требушкін каже, що це чоловік з Покровська та активно рекламує його послуги. Каже, що всі бажаючі можуть замовити в нього ремонт будинку, вілли чи автомобіля. Разом вони записують відео про “успішний успіх” і діляться порадами, як відкрити бізнес на Лазурному березі. Секретом успіху називають відсутність ліні і працьовитість.

Сам Руслан Требушкін, за його словами, займається проєктами з будівництва і ремонту в Франції.

Доходи Руслана Требушкіна

Руслан Требушкін, як державний службовець, звітує про свої доходи в річній декларації. У декларації за 2025 рік він вказує, що отримав 193 920 гривень зарплати, як міський голова Покровська. Грошових активів він не має.

А в декларації за 2024 рік посадовець вказав заробітки, які він отримував за кордоном. Зокрема, він отримав 162 089 гривень, працюючи механіком в іспанській компанії AUTO ONE QUESADA, SL, яка має автосервіс і автосалон в Аліканте. Також він отримав 169 034 гривень за роботу в іспанській будівельній компанії LATERES INVEST, SL.

Читайте також:

Покровський “Миротворець”: чим відомий Руслан Требушкін

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!