З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

У школах на окупованій Донеччині розширюють заходи з мілітаризації дітей. З 1 вересня 2026 року в чотирьох містах так званої “днр” з’являться козацькі класи. Вчитися в них діти будуть починаючи з 5 класу. Мета таких шкільних утворень — залучення дітей до культури російського козацтва, яке підпорядковується владі рф.

Про це повідомляють росджерела.

Окупанти планують відкрити козацькі класи у школах Донеччини

У школах окупованої Донеччини з’являться так звані “козацькі класи”. Їх відкриють у чотирьох містах: Донецьку, Макіївці, Маріуполі та Докучаєвську. Про це повідомляє пропагандистське агенстство ДАН з посиланням на отамана “Союзу козаків новоросії” Олександра Єфременка.

Працюватимуть козацькі класи на базі шкіл. У них навчатимуться учні, починаючи з 5-го класу. Їхня мета — долучити дітей до культури російського козацтва.

Примітка. Російське козацтво — це військове об’єднання, яке історично сформувалося на стику Московського царства та Російської імперії. Історично не має нічого спільного з українським козацтвом, адже українські козаки боролись за створення власної держави, тоді як російські козаки були ресурсом для розширення і зміцнення Російської імперії. В сучасному контексті російське козацтво існує як воєнізована структура на службі держави і керується Радою при президенті рф у справах козацтва. Сучасне російське козацтво базується на поєднанні мілітаризму, православної доктрини та підтримки політики Кремля. Козацькі формування активно залучають до війни в Україні.

Основний акцент у навчальній програмі буде на вивчення історії козацтва та знайомство з козацькою історією рідного краю. Фактично дітям нав’язуватимуть наративи про спільну історію та культуру Донеччини і росії.

Окрім занять у школі, учнів планують залучати до участі у так званих “патріотичних” заходах. Які саме заходи це будуть, не повідомляється.

Долучатися до козацьких класів дітей мотивуватимуть привілегіями при вступі. Зокрема, випускники, які вчилися в козацьких класах, нібито, матимуть преференції при вступі до кадетських і козацьких корпусів та вищих навчальних закаладів, які входять до Асоціації козацьких вузів росії (ред. на сьогодні в цьому об’єднанні налічуються 29 російських ВНЗ).

Зазначимо, що окупаційна влада впроваджує агресивну політику інтеграції дітей і підлітків у російську систему. Зросійщувати дітей починають ще у школах. Одним із прикладів як окупація вирощує нових “лідерів” з українських дітей є історія Олександри Кульгіної. На момент захоплення Донецька їй було 13 років, а сьогодні вона очолює так зване “Донецьке регіональне відділення “Движения первых” — структуру для ідеологічної роботи з дітьми та молоддю на тимчасово окупованих територіях.

Читайте також:

• Штурмовики, сапери і зв’язківці: у “днр” дітей залучають до армійської підготовки під прикриттям ігрових змагань
• Школярів в окупованому Донецьку долучають до юнармійських загонів: що відомо
• Вибори на руїнах: росіяни планують збирати голоси у знищених містах Донеччини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Щодня сотні людей залишають Донецьку область через наближення фронту та регулярні обстріли. Саме для них гуманітарна місія “Проліска” розпочала реалізацію нового експериментального проекту — вивезення родин разом із їхніми меблями та побутовою технікою безпосередньо на місця подальшого проживання.

Про те, хто зараз виїжджає найактивніше, куди прямують переселенці та як працюватиме нова програма, редакції Бахмут IN.UA розповів Євген Ткачов, представник гуманітарної місії “Проліска” в Донецькій області.

Евакуація на Донеччині

За словами Євгена Ткачова, наразі евакуаційні заходи на Донеччині продовжуються:

“Евакуація йде своїм шляхом, йде постійно. То більше, то менше людей. Це залежить від багатьох чинників і від погоди, і від обстрілів, від роботи комунальників, від наближення фронту. Але сотні людей щоденно виїздять з Донеччини“, — каже представник гуманітарної місії.

Він додає, що найбільша кількість людей наразі виїжджає зі Слов’янська та Краматорська. Людей забирають із проміжних евакуаційних пунктів та везуть мікроавтобусами до міста Лозова, звідки вже йде розселення.

Для родин із дітьми, людей старшого віку та тих, кому важко дістатися до пунктів збору, працює адресна евакуація безпосередньо від житла. Окремо функціонує евакуація спеціальним медичним транспортом. Він призначений для немобільних, маломобільних громадян та пацієнтів, яких виписали з лікарень.

З самого прифронту “Проліска” здійснює евакуацію виключно за допомогою інших волонтерів. Місія очікує на броньовані автівки для виконання прямих рейсів до Дружківки та Миколаївки.

Старт нового проєкту: евакуація з речами

За словами Євгена Ткачова, гуманітарна місія “Проліски” розпочинає реалізацію нового експериментального типу евакуації — вивезення людей разом із їхнім майном. Програма знаходиться на самому старті, проте вже відбулися перші пробні рейси на Полтавщину та Чернігівщину.

“Це вид, коли вивозимо сім’ї з дітьми разом з майном, і з меблями, і з побутовою технікою“, — зазначає Євген Ткачов.

Поки що послуга доступна для родин із дітьми та інших пільгових категорій. Географія проєкту зараз охоплює виключно адреси у безпечних районах Донецької області, зокрема, в Слов’янську та Краматорську.

Евакуювати людей із майном із ближчих до фронту міст наразі неможливо. Запускати вантажівки до Дружківки організація не планує з міркувань безпеки. Євген Ткачов пояснює: “В Дружківці з вірогідністю 99% цей конвой буде атакований, тому що це грузовик і його ж одразу “спалять”.

Алгоритм роботи повністю адресний: речі забирають із житла на Донеччині та везуть безпосередньо до нового місця проживання в іншому регіоні. Для перевезення майна волонтери використовуватимуть окремий вантажний транспорт. Загалом планується, що цим напрямком займатимуться три вантажівки від “Проліски”.

Самі ж люди їдуть окремо пасажирським мікроавтобусом.

Читайте також:

“Люди поступово покидають регіон”: волонтер про евакуацію з Донеччини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!