З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Коли військовослужбовець зникає безвісти під час виконання бойових завдань, його родина часто стикається з юридичними та бюрократичними труднощами. Статус особи, зниклої безвісти за особливих обставин, є юридичною основою для збереження виплат та надання державної допомоги близьким.

Про те, з якого моменту виникає цей статус, як його підтвердити та на що може розраховувати сім’я захисника, роз’яснили у Міністерстві оборони України.

Що визначає закон про статус зниклих безвісти

Правове регулювання всіх питань, пов’язаних із набуттям цього статусу, обліком, розшуком та соціальним захистом, здійснюється відповідно до Закону України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин». Закон визначає:

• процедуру набуття та припинення статусу;
• порядок розшуку та ведення Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (ЄРОЗБ);
• права зниклої особи та членів її сім’ї;
• механізми захисту майна зниклого;
• обов’язки державних органів щодо розшуку та інформування родини.

Цей статус поширюється на осіб, які зникли у зв’язку зі збройним конфліктом, воєнними діями або тимчасовою окупацією територій України.

З якого моменту виникає статус

Особа набуває правового статусу зниклої безвісти за особливих обставин відразу з моменту внесення відомостей про неї до ЄРОЗБ. При цьому юридично людина вважається зниклою вже з моменту подання заяви про факт зникнення. Чекати додаткових термінів, звертатися до суду чи попередньо підтверджувати факт полону не потрібно. Заяву про розшук до територіального органу Національної поліції можуть подати родичі, представники військової частини, органи державної влади, громадські об’єднання або будь-яка інша особа, якій стало відомо про зникнення.

Як підтвердити статус зниклого безвісти

Основним документом, що підтверджує статус, є витяг із Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. У Міноборони наголошують, що цей витяг слід відрізняти від сповіщення ТЦК про зникнення або витягу з ЄРДР — для оформлення соціальних виплат потрібен саме документ із ЄРОЗБ. Витяг використовують для:

• отримання інформації про хід розшуку;
• оформлення соціальних виплат та пенсії у зв’язку з втратою годувальника;
• оформлення відстрочки від мобілізації;
• установлення опіки над майном зниклого;
• отримання безоплатної правової допомоги.

Документ надають безоплатно протягом 10 робочих днів (до 30 днів — у разі додаткової перевірки). З серпня 2025 року послугу цифровізовано: запит можна подати через Єдине вікно для громадян, підписавши його електронним підписом.

Які гарантії зберігаються для родини

Набуття статусу не припиняє соціальний і правовий захист. За військовим зберігається грошове забезпечення, а родина отримує доступ до прав відразу після внесення даних до Реєстру. Основні гарантії включають:

• право знати про долю зниклого;
• захист майна;
• грошове забезпечення;
• соціальні виплати.

Хто може отримувати виплати

Згідно з постановою Кабміну № 884, право на грошове забезпечення мають дружина (чоловік), законні представники неповнолітніх дітей або дітей з інвалідністю з дитинства, а також батьки військового. За їхньої відсутності виплати можуть отримувати повнолітні діти, рідні брати чи сестри, законним представником яких є військовослужбовець. Захисникам, які зникли безвісти, у повному обсязі зберігається поточне грошове забезпечення (оклад, надбавки, премії) та додатково щомісяця нараховується 100 000 гривень винагороди. Тобто мінімальна сукупна сума становить від 120 000 гривень на місяць.

Коли припиняється розшук

Розшук припиняється після встановлення місцеперебування людини, її повернення з полону, офіційної ідентифікації останків або встановлення місця поховання. Відповідна відмітка вноситься до Реєстру протягом трьох днів, про що інформують родичів. Якщо статус згодом змінюється на офіційно встановлений факт загибелі, родина має право на призначення одноразової грошової допомоги.

Заяву на виплату грошового забезпечення сім’ям військовослужбовців ЗСУ рекомендовано подавати через ТЦК та СП за місцем проживання.

Читайте також:

Уряд схвалив новий алгоритм врегулювання конфлікту інтересів для військовослужбовців — Міноборони

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2027 році в Україні планують запустити загальнодержавний реєстр житла для внутрішньо переміщених осіб. Система міститиме актуальну інформацію про наявний житловий фонд та буде інтегрована з базою даних ВПО. Очікується, що це допоможе державі та громадам визначати, де переселенці найбільше потребують житла та які об’єкти можна використовувати для їхнього розміщення.

Про це повідомили в Мінрегіон.

Як працюватиме реєстр житла для ВПО

Майбутній реєстр має стати загальнодержавною інформаційно-аналітичною системою. У ньому зберігатимуть інформацію про житлові об’єкти та їх використання. Систему планують наповнити актуальними даними про житловий фонд та інтегрувати з базою даних внутрішньо переміщених осіб. Це має дати можливість зіставляти потреби ВПО з житлом, яке фактично є в громадах.

За словами Віталія Безгіна, наявність релевантних даних необхідна для ефективного використання обмежених ресурсів.

“Питання житла для внутрішньо переміщених людей напряму повʼязане з питанням реєстру інвентаризації житлових фондів під потреби ВПО. Ми хочемо цей етап завершити, адже без релевантних даних ми розпорошуємо дефіцитні ресурси. Тож у 2027 році плануємо запустити реєстр житла для ВПО, вже наповненого даними і інтегрованого з базою даних ВПО”, — зазначив Віталій Безгін.

Чи вирішуватиме держава, кому надавати житло

Створення загальнодержавного реєстру не передбачає централізації управління житлом. Громади й надалі управлятимуть своїм житловим фондом та ухвалюватимуть рішення щодо надання житла. Реєстр натомість має стати цифровим інструментом, який дозволить громадам і державі бачити актуальну ситуацію з житловими ресурсами та потребами переселенців.

Наявність верифікованих даних має допомогти точніше визначати потребу в соціальному житлі та оцінювати наявні житлові об’єкти. Зокрема, на основі цих даних можна буде планувати відновлення, переобладнання або будівництво житла. Інформація також має допомогти державі та громадам у переговорах із міжнародними партнерами щодо залучення фінансування для житлових проєктів.

Запустити загальнодержавний реєстр житла для ВПО планують у 2027 році. Передбачається, що на момент запуску система вже буде наповнена даними та інтегрована з базою даних внутрішньо переміщених осіб.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!