З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Для покриття фінансових втрат громадянам, які втратили житло на тимчасово непідконтрольних територіях, Україні знадобиться сума, співставна з двома річними державними бюджетами. Наразі офіційна статистика фіксує 878 тисяч таких осіб, а виплата 2 мільйонів гривень кожній родині є надзвичайно великим навантаженням для економіки. Ситуацію ускладнює той факт, що значна частина переселенців досі не має оформлених правовстановлюючих документів на своє майно.

Про це повідомляє кореспондентка Бахмут IN.UA з посиланням на слова Наталії Козловської, заступниці Міністра розвитку громад та територій України, під час форуму “Розбудова систем задля досягнення довгострокової підтримки ВПО”.

Компенсація житла переселенцям з ТОТ

Спираючись на дані Міністерства юстиції, Державної служби статистики та громадської організації “Поверни своє”, які озвучили спікери на форумі, урядовці розрахували орієнтовну кількість громадян, які залишили майно на ТОТ. Цифра становить 878 тисяч осіб.

Заступниця міністра розвитку громад та територій України Наталія Козловська наголошує на складності фінансування таких виплат, адже для повної компенскції необхідна сума в два річних бюджети України:

“Для того, щоб нам компенсувати всім, хто залишив майно на окупованій території, нам необхідно в два річних бюджета. Є цифра з кількістю людей, не в квадратних метрах. Я її не буду називати. Просто цифра страшна“.

Зазначимо, що державний бюджет України на 2025 рік мав загальний обсяг видатків у майже 3,6 трильйони гривень, а у 2026 році — 4 трильйони 824,1 мільярдів гривень.

Наталя Козловська додає, що виділення 2 мільйонів гривень на особу є значним фінансовим викликом, тому держава відмовляється від ситуативних рішень на користь планових та прозорих проєктів. Це дозволяє залучати кошти міжнародних партнерів. За її словами, програми відновлення вже підтримуються Світовим банком та Банком розвитку Ради Європи. Наступний транш від Світового банку буде підкріплений гарантіями Євросоюзу, що є підтвердженням дієвості створеного в Україні продукту компенсацій.

Проблеми з документами та державними реєстрами

Зазначена кількість у 878 тисяч осіб не є остаточною. Реальна цифра тих, хто користувався і мав житло на ТОТ, значно більша, оскільки Державний реєстр речових прав містить інформацію не про всі об’єкти нерухомості.

Під час спроб отримати компенсацію переселенці стикаються з конкретними перепонами:

• частина житлових об’єктів залишається неприватизованою;
• інформація про право власності не внесена до Державного реєстру речових прав.

Як каже Наталя Козловська, наявність оформлених прав є базовою вимогою для отримання будь-якої допомоги. Наприклад, органи місцевого самоврядування у містах, таких як Київ чи Тернопіль, вимагають підтвердження прав власності навіть для надання допомоги на оренду житла.

Через виявлені прогалини у документах переселенців Міністерство розвитку громад та територій планує ініціювати масштабний проєкт з інформування населення.

Читайте також:

Житлові ваучери для ВПО: що заважає переселенцям придбати житло

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Третій армійський корпус атакував логістику рф на ТОТ. Під час операції з ураження армійських маршрутів на Донеччині та Луганщині українські безпілотники залетіли безпосередньо у Донецьк, де вони зафіксували панораму міста та стадіон “Донбас Арена”

Про це розповіли в Третьому армійському корпусі.

Українські дрони в Донецьку

У середу, 3 червня, пресслужба Третього армійського корпусу оприлюднила відеоматеріали роботи безпілотників. На кадрах зафіксовано удари по логістичних маршрутах російської армії у двох регіонах. Крім цього, дрони зняли панораму непідконтрольного Донецька та стадіон “Донбас Арена”. На стінах спортивної споруди досі залишаються зображення гравців футбольного клубу “Шахтар”.

Зазначимо, що стадіон відкрили у 2009 році, він вважався одним із найсучасніших у Європі. До 2014 року споруда була домашньою ареною для тренувань та виступів футболістів “Шахтаря”. Також стадіон приймав матчі чемпіонату Європи 2012 року. Після 2014 року та втрати контролю над містом проведення матчів на арені припинилося. Відтоді футбольний клуб “Шахтар” змушений проводити домашні ігри в інших українських населених пунктах, зокрема у Києві та Львові.

Удари по тилових маршрутах рф на ТОТ

У відео, яке опублікували військові, також можна побачити те, як проходить ураження тилових логістичних маршрутів російських військових. На кадрах видно знищення окремих вантажівок з військовою символікою російської армії.

Останнім часом українські оператори дронів наростили кількість атак по глибокому тилу російських військових на тимчасово непідконтрольних територіях. Зокрема, нещодавно пілоти 1-го корпусу Національної гвардії України “Азов” здійснили ураження на наступних ділянках:

• автошляху Маріуполь-Таганрог;
• автошляху Маріуполь-Волноваха.

Окрім цього, 30 травня 2026 року українські військові опублікували нові відеоматеріали, які демонструють актуальний стан тимчасово непідконтрольного Бахмута. Це перше за кілька місяців відео з міста, яке вдалося зафіксувати за допомогою оптоволокнового дрона “Пташка”.

Читайте також:

Росіяни просунулися біля Привілля у бік Краматорська — DeepState

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!