З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

До так званої “днр” завітав з черговим візитом італієць Амедео Авондет. Він жив та працював журналістом в Італії і був частим гостем в рф та на окупованих територіях України. У 2025 році остаточно переїхав до рф. Маючи проросійську позицію, Амедео Авондет заручився підтримкою окупантів і розповсюджує фейки про війну в Україні. Окрім цього, італієць був дотичний до російського війська — працював спеціальним кореспондентом десантної розвідувально-штурмової бригади “Волки”.

Що відомо про італійця Амедео Авондета і його роль у російській пропаганді — в матеріалі Бахмут IN.UA.

У Донецьк приїхав італієць Амедео Авондет

У тимчасово окупований Донецьк завітав італієць Амедео Авондет. Там він мав зустріч з Олексієм Муратовим — керівником партії “единая россия” в “днр”. Вони обговорили співпрацю між Італією та “днр”. Зокрема, угоду про співпрацю між політичною партією Italia Unita (ред. у перекладі з італійської “Єдина Італія), очільником якої є Авондет та громадським рухом “Донецька республіка”. У межах співпраці окупанти хочуть проводити спільні заходи.

Прикладом спільної роботи є акції, проведені в так званій “днр” та Італії. За ініціативи партії Italia Unita в Італії розмістили банери “росія нам не ворог”, а на окупованій Донеччині — банери “Народ Італії нам не ворог”.

Також Амедео Авондет побував на презентації музею “Війна чужими руками” в Донецьку. Цей заклад просуває російські наративи про те, що Європа та США готували Україну до війни з Росією.

“Ідеологію українського націоналізму культивували на заході ще з 1970-х: друкували підручники, наповнені ненавистю до росії. А після розпаду СРСР українських добровольців готували до війни за стандартами НАТО натовські інструктори. Для заходу Україна не партнер, а гарматне м’ясо – таран проти москви”, — такі наративи поширюють у музеї.

Що відомо про Амедео Авондета

Амедео Авондет народився 19 січня 2001 року в Турині. Там він закінчив школу, вступив на навчання до Туринського університету, навчався на юриста.

З юних років він мав прихильність до росії. Поштовхом до захоплення політикою стали події в Україні. Сам Авондет в інтерв’ю пропагандистам зазначав, що слідкував за подіями в Україні і черпав інформацію з росджерел. З тих пір в ньому почала закріплюватись проросійська позиція.

Навчаючись в університеті, він почав політичну кар’єру, вступивши до партії “Браття Італії”, але згодом вийшов із неї. Причиною стало те, що “всі італійські політики виступають проти росії”. Тому Авондет заснував свою партію “Єдина Італія”, яка просуває проросійські ідеї.

Увагу від рф до своєї персони Амедео Авондет отримав навесні 2022 року. Тоді він активно виступав на підтримку дій рф в Україні і організовував мітинги. Цілями його мітингів були: показати, що італійці не відвернулися від росіян, виступити проти продажу зброї Україні, підтримати дії володимира путіна.

З 2022 року Амедео Авондент почав тісно спіпрацювати з рф. За даними Центру протидії дезінформації, у грудні 2022 року він відвідав москву, де зустрічався з депутатами та керівниками держдуми рф і отримав від них офіційну подяку.

Окрім цього, Авондет відкрито наголошує про тяглість своєї політичної партії до путінської партії “единая россия”.

“Ми постійно підтримуємо зв’язок з нашими “старшими братами” з “единой россии”, які лише кілька днів тому відсвяткували 21 рік діяльності. З 22 грудня по 2 січня (ред. 2022-2023 роки) я буду в москві, щоб очолити делегацію “Єдиної Італії” та брати участь у нашій спільній гуманітарній місії. Буде багато політичних та культурних зустрічей”, — так Авондет анонсував свій візит до рф.

У своїх соцмережах Амедео Авондет висловлює підтримку рф, деякі публікації він робить російською мовою. Головний меседж італійця — засудження політики США і захоплення постаттю путіна, якого він порівнює з царями російської імперії. Також він виступає за розпад ЄС і НАТО.

У червні 2023 року Амедео Авондет став дотичний до російського війська. Він оголосив, що почав працював спеціальним кореспондентом десантної розвідувально-штурмової бригади “Волки”. Разом з російськими військовими він перебував на лінії зіткнення в Донецькій і Луганській областях.

З червня 2025 року Амедео Авондет проживає у москві. Переїхати в росію він, нібито, вирішив через утиски в рідній Італії. Його, нібито, неодноразово затримували за проросійську діяльність.

За замах на суверенітет та територіальну цілісність України, пропаганду російського нацизму та інформаційну підтримку відкритого нападу росії на Україну Амедео Авондета внесли в базу “Миротворець”.

Зараз рф використовує історію Амедео Авондета як приклад лояльності європейського суспільства до дій рф. Італієць лише підігрує російській пропаганді і просуває її на європейську аудиторію. На своїх каналах, де він сумарно має понад 5 тисяч підписників, Авондет розповідає про своє життя в рф, прославляє дії російської армії та поширює наративи проти України та її західних партнерів.

Читайте також:

• Студентам на окупованих територіях пропонують скласти сесію в обмін на контракт із армією рф
• Оборотні в рясах. Хто очолив церкви на окупованих територіях
• Дітей готують до війни. Як РФ мілітаризує дитинство на захоплених територіях України

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Більшість громадян України готові погодитися на припинення вогню за нинішньою лінією зіткнення, якщо європейські війська стануть на захист країни у разі повторного наступу Росії. Водночас аналогічна кількість українців категорично відкидає будь-яке перемир’я без надання надійних безпекових гарантій, стабільного фінансування та зброї.

Про це йдеться в результатах опитування громадян та громадянок, яке провели соціологи Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) у травні 2026 року.

Як бачать завершення війни українці: опитування КМІС

Київський міжнародний інститут соціології у травні 2026 року дослідив ставлення громадян до можливих умов припинення бойових дій. Дослідники запропонували респондентам оцінити чотири різні варіанти розвитку подій, а саме:

• припинення вогню без гарантій безпеки, фінансування та зброї категорично відкидають 61% опитаних, тоді як 32% готові схвалити таку пропозицію переважно неохоче;
• символічну присутність військ країн Європи далеко від фронту без участі у боях готові підтримати 42% українців, а 49% виступають категорично проти;
• надання великих обсягів зброї та грошей у якості гарантій безпеки схвалюють 53% респондентів, тоді як 37% відкидають такий сценарій;
• розміщення європейських військ поблизу фронту з готовністю відбивати російський напад має найбільшу підтримку, цей варіант готові схвалити 61% громадян, а 33% виступають проти.

Регіональний розподіл голосів

Тенденція щодо відмови від перемир’я без гарантій безпеки зберігається на всій території України. Більшість мешканців сходу та півдня виступають проти такого кроку, показники становлять 57% та 56% відповідно.

Варіант із розміщенням європейського контингенту поблизу передової знаходить підтримку в більшості в усіх регіонах. Сценарій із посиленим постачанням зброї та грошей також підтримує більшість жителів по всій країні, за винятком заходу, де соціологи зафіксували паритет думок.

Виконавчий директор КМІС Антон Грушецький пояснює такі результати відкритістю українців до діалогу та гірким історичним досвідом.

“Наше опитування черговий раз засвідчує, що українці відкриті до конструктивного діалогу для завершення війни і навіть готові на важкі територіальні поступки. Єдина сторона, яка зриває досягнення миру і яка несе повну відповідальність за продовження руйнувань і смерті — Росія. Українці не є простаками, які готові за “солодкі обіцянки” погодитися на будь-що“, — зазначає експерт.

Антон Грушецький нагадує про наслідки Будапештського меморандуму та Мінських домовленостей, які продемонстрували недієвість перемир’я без реальних гарантій. За його словами, громадяни України демонструють прагматизм. Найбільш надійним вони вважають присутність іноземних військ, але через малу реалістичність цього сценарію готові погодитися на посилене забезпечення власної армії.

“Українці готові самі боротися і вмирати за свою країну — тільки тоді забезпечте фінансування і зброю. Українці категорично відкидають капітуляцію та мир на будь-яких умовах. Тиснути потрібно не на Україну, а на Росію“, — підсумовує Антон Грушецький.

Методологія дослідження

Всеукраїнське опитування громадської думки тривало з 7 травня по 3 червня 2026 року. Дослідники провели телефонні інтерв’ю серед 2007 повнолітніх громадян, які проживають на підконтрольній уряду території України.

Для перевірки сценаріїв припинення вогню соціологи застосували експериментальний підхід. Респондентів випадково поділили на чотири групи приблизно по 500 осіб. Кожній підгрупі озвучували лише один конкретний варіант розвитку подій. Статистична похибка для такої вибірки становить 5,8%.

Читайте також:

У Києві проведуть фестиваль, присвячений культурі Бахмута: як відвідати

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!