З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

У Бахмутській громаді доступні різні види матеріальної допомоги. Грошову підтримку можуть отримати військові і цивільні мешканці громади. Рішення про надання матеріальної допомоги ухвалює комісія, склад якої затверджує Бахмутська МВА. У серпні 2026 року склад комісії змінили, до неї входять дев’ятеро людей.

Хто увійшов до оновленого складу комісії, йдеться у розпорядженні начальника Бахмутської МВА № 231рр.

Матеріальна допомога бахмутянам, склад комісії

Бахмутська міська військова адміністрація оновила склад комісії комісії по розгляду звернень окремих категорій громадян Бахмутської громади з питання надання матеріальної допомоги. Ця комісія комісія ухвалює рішення про надання допомоги та організовує їх виконання.

Головою комісії призначено Сергія Родіна — заступника міського голови Бахмута. Заступницею голови комісії є начальник начальниця Управління соціального захисту Інна Сподіна, а секретаркою — Оксана Гвоздецька, головна спеціалістка відділу реалізації програм соціальної підтримки населення Управління соцзахисту.

Серед членів комісії:

• Олександр Бабенко — голова ГО “Ми з Україною”; 
• Алла Губа — головна спеціалістка Управління охорони здоров’я;
• Лариса Кончакова — начальниця відділу з організації надання інформаційно-консультативної підтримки, гуманітарної та соціальної допомоги Управління соціального захисту населення;
• Наталя Овсяникова — заступниця начальника відділу реалізації програм соціальної підтримки населення Управління соціального захисту населення;
• Костянтин Семиряд — головний спеціаліст відділу з питань цивільного захисту, мобілізаційної та оборонної роботи Бахмутської міськради;
• Юлія Стрижченко — начальниця відділу обліку та звітності Фінансового управління.

Минулий склад комісії працював з січня 2026 року. У теперішньому складі змінили двох людей.

Так, з комісії виключили Тетяну Львову, керівницю ГО “Агенція розвитку Бахмутської громади” та Тетяну Соловйову, заступницю начальника – начальницю бюджетного відділу Фінансового управління. На їхні місця призначили Олександра Бабенка та Юлію Стрижченко.

Всю інформацію про діючі програми матеріальної підтримки бахмутян станом на 2026 рік можна знайти в нашому матеріалі.

Читайте також:

• До 500 тисяч гривень на будинок у селі: Авдіївська МВА реалізує проєкт для ВПО
• Субсидія на неопалювальний сезон 2026: хто має подати нову заяву
• ВПО у Львові можуть зареєструватися на отримання грошової допомоги від УВКБ ООН

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Сьогодні, 13 серпня, Сергію Садчикову, бахмутському художнику, виповнюється 76 років. Митець працює в жанрі ретроспективного міського пейзажу та використовує різні живописні манери, а його роботи зберігаються у фондах українських музеїв.

Детальніше — в матеріалі Бахмут IN.UA

Сергій Садчиков святкує 76-річчя

Історією митця поділився Бахмутський краєзнавчий музей. Сергій Садчиков народився в Бахмуті 1950 році. Першим учителем майбутнього митця став професійний живописець Олександр Стукалов, який у той час проживав в Артемівську. Починаючи з 1992 року, художник бере участь у республіканських та обласних виставках.

У 2000 році Сергій Садчиков став членом Національної спілки художників України. Того ж року за створення графічного циклу “Старий Бахмут” йому присвоїли звання “Людина року” в місті. У мистецтві Донеччини цей цикл зафіксований як унікальне явище.

У живописі автор створює пейзажі, натюрморти, жанрові сцени, портрети, а також великоформатні історичні полотна. Обсяг наявних робіт дозволяє йому в будь-який момент організувати персональну виставку, повністю сформовану з нових картин. Громадянська позиція митця зафіксована у графічних аркушах, які присвячені звільненню міста від окупаційних військ “днр”, та у портретах військовослужбовців ЗСУ.

Із початком російсько-української війни художник розпочав фіксувати події за допомогою мистецтва. Він створював замальовки мітингів “руської весни”, проукраїнських акцій та поранених бійців у госпіталях. Після початку повномасштабного вторгнення Сергій Садчиков евакуювався до Німеччини. Там він проживає зараз, викладає дітям, продовжує виставкову діяльність, пише портрети і міські пейзажі.

У 2023 році митець розпочав роботу над серією портретів захисників Бахмута з метою збереження пам’яті про військових для майбутніх поколінь. Особисту колекцію картин художника вдалося врятувати та вивезти під час евакуації.

Добірка картин Сергія Садчикова

Напередодні повномасштабного російського вторгнення художник вів активну роботу. Протягом 2020 та 2021 років у Бахмутському музеї відбулися дві персональні виставки Сергія Георгійовича. Нижче представлена добірка світлин із полотнами майстра, які експонувалися під час цих заходів та демонструють різні грані його живописної техніки.

Одна з найвідоміших картин художника це “Підняття українського прапора в Бахмуті”. Оригінал картини був втрачений під час повномасштабної війни. Полотно залишилось у краєзнавчому музеї, його подальша доля невідома. За припущеннями, картину було знищено. Але минулого року, у День прапора України, 23 серпня, у дніпропетровському Музеї сучасної російсько-української війни відбулась глядачам представили авторську копію картини бахмутського художника Сергія Садчикова.

Читайте також:

Картина про підняття українського прапора в Бахмуті: редакція дізналась історію її відновлення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!