З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Служба безпеки України затримала жінку, яка співпрацювала з ворогом на тимчасово окупованій частині Донеччини. Колишня очільниця так званої ділянки управління окупаційного підприємства “Донбасгаз” через треті країни приїхала у Закарпатську область, де її й викрили правоохоронці.

Про це 10 листопада повідомила пресслужба СБУ.

СБУ затримало жінку, яка очолювала управління окупаційного підприємства “Донбасгаз”

Як з’ясувало розслідування, зловмисницею виявилася мешканка Волноваського району, яка мала досвід роботи у сфері транспортування та розподілу енергоносіїв. Після того, як російські війська захопили селище Донське, жінка добровільно перейшла на бік ворога.

Згодом окупанти ввели її до керівного складу підприємства, яке об’єднало під своїм контролем усі захоплені газові мережі на сході України. Перебуваючи на “посаді” впродовж 2022–2023 років, вона здійснювала управлінську та фінансово-господарську діяльність “Донбасгазу” на довіреній їй ділянці.

Слідство встановило, що за її безпосередньої участі:

• росіяни “перереєстрували” на окупаційне підприємство комплекс споруд, устаткування та інші матеріальні цінності захопленої частини української газотранспортної системи (ГТС);
• було організовано під’єднання місцевих абонентів до газопостачання від російського оператора за так званими “тарифами ДНР”, що сприяло наповненню бюджету країни-агресора.

Затримання в Ужгороді та можливе покарання

Співробітники СБУ задокументували злочини фігурантки та встановили факт її в’їзду на підконтрольну Україні територію. Зазначається, що підозрювана прибула до Ужгорода через треті країни, перетнувши західний кордон, аби вирішити особисті справи.

Правоохоронці затримали жінку в орендованій квартирі на Закарпатті. Під час обшуків у неї вилучили два мобільні телефони та флеш-носій із доказами роботи на ворога.

Наразі слідчі СБУ повідомили затриманій про підозру за ч. 1 ст. 111-2 Кримінального кодексу України (пособництво державі-агресору). За цей злочин їй загрожує до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Читайте також:

Як СБУ викриває колаборантів на Донеччині та скільки вироків вже винесли за співпрацю з рф

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Лиманському напрямку російські війська накопичують піхоту та намагаються контратакувати, щоб повернути позиції, втрачені після наступальної операції Сил оборони України “Вівальді”. Також росіяни збільшують кількість артилерії та позицій для запуску безпілотників.

Про це 10 листопада в етері “Суспільне Студія” повідомив пресофіцер 66 окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго Василь Денисюк.

За його словами, після наступальних дій українських військових російська армія намагається відновити оборону на втрачених територіях. Водночас окупанти проводять контратаки як у зоні відповідальності 66 ОМБр, так і на сусідніх ділянках фронту, де діють підрозділи Третього армійського корпусу.

Росіяни перекидають піхоту через річку Чорний Жеребець

Українські військові фіксують збільшення кількості російських піхотинців на Лиманському напрямку. Зокрема, війська рф намагаються переправляти додаткові сили на західний берег річки Чорний Жеребець, облаштовувати укриття та створювати місця скупчення особового складу.

Однак ці дії ускладнюються через проблеми з логістикою. За словами Василя Денисюка, російські війська мають обмежену кількість переправ через річку, які перебувають під вогневим контролем українських захисників. Крім того, після опадання листя окупантам стало складніше маскувати свої позиції. Російська армія також збільшує кількість артилерії та майданчиків для запуску безпілотників. Українські військові виявляють і уражають позиції російських операторів дронів.

Окрім наземних контратак, російські війська застосовують авіацію для ударів по українських переправах через річки Оскіл та Сіверський Донець. Таким чином окупанти намагаються ускладнити логістику Сил оборони. За словами речника 66 ОМБр, такі дії пов’язані з результатами української наступальної операції “Вівальді”, під час якої, за його інформацією, вдалося звільнити 16 населених пунктів. Після втрати позицій російські війська намагаються посилити свої підрозділи, відновити оборонні рубежі та знайти способи протидіяти подальшим діям українських військових.

Примітка. Операція “Вівальді” наступальна операція Третього армійського корпусу ЗСУ на півночі Донецької області (в районі Лимана), публічно про неї стало відомо 15 вересня, коли звернення опублікував генерал Андрій Білецький, в якому він підтвердрив, що 3 АК розпочав наступальну операцію “Вівальді” на півночі Донецької області та вже зачистив 75 км² території, а також деокупував 10 км².

До теми:

На Донеччині звільнили ще три села: у Третьому корпусі повідомили про 51 км² повернутої території

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!