З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

На Донеччині погодили проведення обов’язкової евакуації дітей у примусовий спосіб із окремих населених пунктів Святогірської міської громади, частини Слов’янська та селища Суханівка Слов’янської громади. Рішення ухвалили під час засідання Координаційного штабу з проведення евакуаційних заходів.

Про це повідомили у Донецькій ОДА.

На Донеччині розширили зону обов’язкової евакуації дітей

25 вересня провели онлайн-засідання Координаційного штабу з проведення евакуаційних заходів. Його провів Міністр у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб України Віталій Безгін. У засіданні брали участь представники Донецької обласної державної адміністрації.

Під час нього погодили рішення про обов’язкову евакуацію в примусовий спосіб дітей із:

• окремих населених пунктів Святогірської міської територіальної громади;
• окремих територій міста Слов’янськ;
• селища Суханівка Слов’янської громади.

Як зазначили в Донецькій ОДА, рішення ухвалили через постійну загрозу російських обстрілів та необхідність зберегти життя і здоров’я дітей.

Також Координаційний штаб затвердив організацію нового пункту для евакуації громадян (з безпекових міркувань, його назву не розкривали). В обласній адміністрації пояснили, що необхідність такого рішення пов’язана з цілеспрямованими атаками російських військ на місця евакуації цивільних жителів Донеччини.

До теми:

“Люди виїжджають цілими районами”: як відбувається евакуація на Донеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Окупаційна влада на Донеччині оголосила про початок ліквідації териконів. За словами так званого голови комітету народної ради “днр” Сергія Міхальова, противник планує прибрати близько 600 об’єктів, а перші роботи вже стартували у місті Сніжне. Російські фахівці розглядають терикони як джерело вугілля та будівельних матеріалів для доріг, а звільнені землі ватажок “днр” денис пушилін пропонував віддати під забудову.

Катерина Волосевич, фахівчиня відділу енергетики громадської організації “Екодія”, яка займається питаннями справедливої трансформації вугільних регіонів, детально пояснила редакції Бахмут IN.UA, скільки часу та ресурсів потребує такий процес, а також які екологічні загрози він несе.

Ліквідація териконів на Донеччині

Технічно ліквідувати один терикон цілком можливо, однак це надзвичайно довготривалий і складний процес. На підконтрольній території України подібні ідеї розглядалися, але жоден проєкт не був повністю реалізований через потребу у великій кількості ресурсів. За словами експертки, розбирання одного стандартного об’єкта може тривати один-два роки, залежно від його масштабів та об’ємів породи.

Намір окупантів ліквідувати всі 600 об’єктів у найближчі роки еспертка називає нереалістичним.

“Якщо ми говоримо, що це прямо ціла сотня об’єктів, то це далеко не питання одного-двох років, а набагато-набагато довше. За два роки, або навіть за п’ять років, я певна, що цього неможливо зробити“, — зазначає Катерина Волосевич.

Ресурси, спеціалісти та техніка

Масштабна гірничо-переробна програма вимагає величезного стабільного фінансування та залучення цілої команди профільних фахівців. Для роботи з териконами потрібні інженери, геологи, геотехніки, фахові екологи, спеціалісти з охорони здоров’я та експерти по роботі з водоймами. Робота є небезпечною, тому пошук персоналу значно ускладнюється.

Серед необхідного технічного забезпечення експертка виділяє наступні пункти:

• важка техніка, зокрема самоскиди, екскаватори та бульдозери;
• інструменти та підтримуючі системи для забезпечення стабільності схилів терикона;
• спеціалізовані лабораторії безпосередньо на місцях для аналізу складу матеріалів.

Токсичність породи та ризики використання у будівництві

Росіяни планують використовувати матеріали з териконів для будівництва доріг, однак європейський досвід свідчить про серйозні ризики такої практики. Порода на териконах є сумішшю різних токсичних часток, які потребують тривалих лабораторних досліджень, сортування, подрібнення та перевірки характеристик. Навіть після обробки лише невелика частина породи придатна для повторного використання.

Крім того, матеріали з териконів здатні негативно впливати на дихальні шляхи, викликати серцево-судинні захворювання у місцевих жителів, а також забруднювати ґрунтові води та екосистеми. Втручання у структуру терикона порушує його стабільність, що може призвести до масштабних обвалів.

Рекультивація земель та небезпека житлової забудови

Після вилучення породи земельна ділянка потребує глибокої рекультивації. Цей етап включає стабілізацію рельєфу, формування безпечних схилів, водовідведення, контроль ерозії, вивезення токсичних залишків та обов’язкове завезення нового ґрунту. Хімічні речовини роками накопичуються у землі під териконами, тому просто прибрати відходи недостатньо для ліквідації забруднення.

Закордонний досвід країн із вугільним минулим (Німеччина, Польща, Чехія) демонструє, що такі території найчастіше перетворюють на індустріальні парки, простори для бізнесу, зелені зони або меморіальні культурні об’єкти. Будівництво масових житлових об’єктів безпосередньо на місці ліквідованого терикона не практикується через пряму загрозу для здоров’я.

У Великій Британії існує проєкт житлового району “Сімсон парк”, який будують на території колишньої вугільної шахти. Проте Катерина Волосевич підкреслює ключову відмінність: будівництво велося не на місці самого терикона, а на прилеглій великій території шахти після проведення глибоких лабораторних досліджень та повної заміни ґрунтів.

“Будувати на місці самого теракона — ні. Ми не радимо саме працювати з житловою забудовою на майбутнє в Україні після перемоги. Більше бачимо це в контексті або озеленення, або індустріальних парків“, — підсумовує експертка.

Читайте також:

Окупанти почали ліквідацію териконів на Донеччині: що за цим стоїть

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!