З нового допису про історію старовинного Бахмута ви дізнаєтесь, що на початку 20-х років ХХ століття місто було не лише адміністративним, а й культурним центром Донбасу. Як творча інтелігенція намагалася створювати опір радянській колонізації і ще в 30-х роках ХХ століття передчувала спроби московії приєднати Донбас до росії. Детально в дописі завідувача відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігоря Корнацького.

Наприкінці 1920 року, майже через рік після встановлення влади більшовиків на Донеччині, до повітового Бахмута був перенесений з Луганська центр Донецької  губернії, до якої входили території нинішніх Донецької та Луганської областей. Це був час останнього й найбільшого піднесення адміністративної ролі нашого невеличкого міста як центру всього індустріального Донбасу.

Велику увагу радянська влада приділяла культурній революції, що мала на меті формування нової радянської людини, вільної від пережитків минулого. Особливої ваги набирав при цьому Донбас, у якому вбачали кузню кадрів нової, робітничої інтелігенції. Головною зброєю комуністичної пропаганди було друковане слово. У Бахмуті розгорнуло свою роботу видавництво «Рабочий Донбасса», яке за три роки видало понад сто книжок та брошур. Виходила газета «Всероссийская кочегарка», яка невдовзі стала «Всесоюзною», потім просто «Кочегаркою».

Будинок по вулиці Миру (колишній імені Артема), де в 1923 році розпочалося видання «Забою». Нині тут розташований офіс комунального підприємства Бахмутский комбінат комунальних підприємств.

У вересні 1923 року в Бахмуті вийшов друком перший номер літературного журналу «Забой» як літературний додаток до газети «Всероссийская кочегарка». Його співробітниками були молоді, але досить відомі російські літератори Михайло Слонімський, Євген Шварц, Микола Олейников, Олексій Селівановський. Останній невдовзі очолив створену восени 1924 року письменницьку організацію Донбасу під тією ж назвою – «Забой». Згодом Селівановський був переведений до Луганська редактором «Луганської правди». За його ініціативою редакція «Забою» також була перенесена з Артемівська (як тепер називався Бахмут) до Луганська.

Якщо в перших номерах журналу увагу читачів привертали насамперед твори відомих авторів з Москви й Ленінграду, то в наступних дедалі більше місця займає літературна творчість місцевої робітничої молоді. Вірші та оповідання Бориса Горбатова, Григорія Баглюка, Фелікса Ковалевського, Порфира Трейдуба, Михайла Тардова, хоч і були далекі від досконалості, але являли собою своєрідний літопис складної доби суспільної трансформації. У репортажах та фотонарисах «Забою» досить оперативно відображалися найголовніші події з життя шахтарського краю.

З кінця 1926 року видання журналу відновилося в Артемівську, і до нової редколегії ввійшли Борис Горбатов, Фелікс Ковалевський, Костянтин Треплєв. У 1928 році журнал став щомісячником. Багато уваги приділялося ознайомленню місцевого робітництва з досягненнями української літератури та мистецтва. Щиро й тепло вітав «Забой» приїзд на Донеччину Павла Тичини, Володимира Сосюри, Петра Панча, Івана Микитенка, Олександра Копиленка – гостей із Харкова,  тодішньої столиці радянської України.

Поступово на Донеччині набирала обертів радянська політика українізації, що мала опанувати стихійні процеси національного відродження, наповнити  національну культуру новим соціалістичним змістом. Українська мова поширювалася в школі, в пресі й діловодстві радянських установ. На початку 1929 року редколегію «Забою» очолив Григорій Баглюк. З того часу вихідні дані журналу друкуються українською мовою, а на його сторінках друкується дедалі більше україномовних творів. У 1931 році мова «Забою» вже переважно українська. Серед публікацій – роман Григорія Баглюка «Молодість», повісті Івана Ле «Інтеграл» та Василя Гайворонського «Розминовка», критичні статті, присвячені творчості Володимира Сосюри, Юрія Яновського.

Обкладинка «шевченківського» номеру «Забою» №4, лютий 1925 р.

А вже на початку 1930-х років радянський тоталітарний режим почав згортати політику українізації, яка зовсім недавно почала проникати в  робітничі маси індустріального Донбасу. Разом із примусовою колективізацією і початком терору голодом проти українського селянства, посилюються репресії проти національної інтелігенції. Це позначилося й на долі «Забою». З жовтня 1932 року він виходить під назвою «Літературний Донбас» і знову стає двомовним. Так тривало до листопаду 1933 року.

Ось що пише в своїх спогадах Василь Гайворонський, на той час заступник редактора журналу: «На кінець 1933 року у нас у Донбасі мав відбутися з’їзд письменників. Але ні мені, ні Баглюкові, ні комусь іншому з українських письменників бути на ньому не довелося. Кружляли чутки, що Москва проектує формальне приєднання Донбасу до Росії, а тому можна сподіватися репресій проти всього, що українське. …Одного дня ГПУ закрило полотнищами машини, на яких друкувався «Літературний Донбас», присвячений з’їздові, поставило біля машин озброєну охорону, а вже вночі почалися арешти. Арештовано кілька душ, в тому числі Баглюка і мене. А решту узяли під догляд. Звичайно, хто мав можливість, то повтікали. І в такий спосіб, позбувшися українців, купка росіян-письменників (П. Безпощадний, П. Сєвєров) захопила журнал у свої руки, зрусифікувала його, назвавши по-російському –  «Литературный Донбасс».

Василь Гайворонський (1906 – 1972).

Під час «Великого терору» 1937 – 1938 років Микола Олейников і Олексій Селівановський розстріляні як «вороги народу». Григорій Баглюк також був репресований за звинуваченням в антирадянській діяльності і відправлений в Татарію, потім повторно засуджений до ув’язнення на п’ять років. У 1936 – 1937 роках брав участь у голодуванні проти жорстоких умов перебування в сталінських таборах. Близько тисячі голодуючих вимагали відокремлення політичних в’язнів від кримінальників, роботи за фахом і восьмигодинного робочого дня, нормального харчування й права підписки журналів і газет. До голодуючих застосовувалася процедура примусового годування. А 27 грудня 1937 року трійкою НКВС по Архангельській області Баглюк був засуджений до розстрілу за контрреволюційну агітацію. Розстріляний 1 березня 1938 року.

Григорій Баглюк (1934 – 1938).

Василь Гайворонський у 1933 році теж був висланий з України, але втік із заслання й переховувався на Кавказі. Під час Другої світової війни дістався за кордон, і в наступні десятиліття брав участь у літературному житті української еміграції в США. Закінчив життя у Філадельфії 1972 року. У 2016 році в Бахмуті з’явилася вулиця, названа на честь Василя Гайворонського. Це пам’ять про одного з діячів нетривалого українського літературного відродження на Донеччині 1920-30-х років та його трагічну долю в умовах сталінського тоталітарного режиму.

Група письменників-«забоївців» на одній із вугільних шахт Донбасу.

Читайте також:  

Перший український прапор та піший полк: як бахмутяни боролися за незалежність сто років тому

Бахмут утворився завдяки українським козакам, а не за велінням Івана Грозного

Бахмут вдруге стає полем битви проти московитів

Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

«Ти не загинеш, Україно…», – бахмутський письменник Микола Чернявський

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Міністр часів УНР, поет, науковець: що ви знаєте про видатного мешканця Бахмутського краю Микиту Шаповала?

Чим відзначилися бахмутяни в Європі, які рятувались від більшовицьких репресій

Бахмут Сергія Кримського: спогади філософа складють уяву про місто у 30-ті роки ХХ століття

 Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

У Донецьку під керівництвом окупантів працює Донецький національний університет економіки та торгівлі імені Михайла Туган-Барановського. Він розташований у захопленій будівлі університету, який у 2014 році релокувався до Кривогу Рогу. З серпня 2014 року захопленим навчальним закладом керує Світлана Дрожжина, яка до окупації Донецька працювала проректоркою з виховної роботи.

Що відомо про Світлану Дрожжину і її роль в освіті на ТОТ? Редакція зібрала досьє.

Світлана Дрожжина, біографія

Світлана Дрожжина народилася 24 грудня 1969 року. Її біографії немає у відкритих джерелах інформації. Звідки вона родом і яку освіту отримувала, невідомо.

Про професійний шлях Світлани Дрожжиної відомо лише з її слів. В інтерв’ю у межах пропагандистського проєкту “Жінки Донбасу” вона розповіла, що першим її місцем роботи була школа. Спочатку працювала вчителькою молодших класів, а згодом потім — вчителькою історії та правознавства.

До педагогічного колективу Донецького національного університету економіки та торгівлі долучилася у 2001 році. За її словами, її запросили до роботи в університеті. Спочатку Дрожжина була викладачкою правових дисциплін. За деякий час стала деканом і завідувачкою однієї з кафедр. У 2014 році обіймала посаду проректорки з виховної роботи.

Як Світлана Дрожжина стала ректоркою

З початком війни на сході України тодішній ректор ДонНУЕТ Олександр Шубін ухвалив рішення про переїзд навчального закладу. Від 3 листопада 2014 року Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського офіційно проводив освітню діяльність у місті Кривий Ріг. У квітні 2024 року ДонНУЕТ реорганізували шляхом приєднання до Криворізького національного університету.

У цей час окупанти захопили будівлю Донецького національного університету. Світлана Дрожжина розповідає, що тоді стало питання щодо переведення університету в статус “республіканського”. Хто керував цим процесом, вона не уточнює.

Коли окупанти захопили університет, керівництво навчального закладу виїхало. З керівного складу в Донецьку залишилась лише одна проректорка — Світлана Дрожжина. У серпні 2014 року так званий “міністр освіти днр” на зборах трудового колективу призначив її ректоркою.

У своїй риториці Світлана Дрожжина відкрито засуджує колег, які евакуювалися і офіційно продовжили роботу в Україні.

“Рятувало мене тільки той колектив людей, мої бойові друзі, які працюють зі мною до сьогодні. Ті, хто не поїхав ні до якого Кривогу Рогу, ні в Україну. Вони залишились тут і ми працюємо разом”, — зазначала Світлана Дрожжина.

За словами Світлани Дрожжиної, вона залишилася в Донецьку заради сина. Він воював на боці окупантів.

У березні 2024 року Світлана Дрожжина стала лауреаткою премії “За покликом жіночого серця” на всеросійському жіночому форумі “Жінки: зберігаємо традиції — розвиваємо росію”. Її представили там, як “першу жінку з новоросії, яка представила Донбас на премії такого рівня”.

Як ДонНУЕТ перетворили на російський університет

В інтерв’ю пропагандистам Світлана Дрожжина обурювалася, що ДонНУЕТ офіційно продовжив роботу у Кривому Розі під колишньою назвою. Це, за її словами, спровокувало відтік студентів з Донецька. Начебто, на це вплинула так звана “реклама” серед студентів, які виїхали, та те, що український ВНЗ надавав дітям гуртожитки. Про те, що молодь не хотіла продовжувати освіту під контролем окупантів, Дрожжина не згадує.

Відтік студентів був і через те, що університет мав статус республіканського. Випустившись з республіканського університету молодь могла працевлаштуватися лише в окупованих містах, оскільки їхні дипломи ніде не визнавалися. Тоді ж так звана ректорка вирішила, що університет має пройти акредитацію в рф, щоб видавати дипломи російського зразка.

У 2019 році за ініціативи Світлани Дрожжиної ДонНУЕТ подався на акредитацію в федеральну службу з нагляду в сфері освіти і науки (рособрнадзор). Псевдоректорка особисто везла документи на перевірку. У червні 2019 року ДонНУЕТ отримав акредитацію в рф. З тих пір студенти отримують дипломи російського зразка, а сам університет визнали “російським ВНЗ за межами російської федерації”. Такий статус ДонНУЕТ отримав одним із перших на окупованій Донеччині. Фактично Світлана Дрожжина особисто забезпечувала інтеграцію захопленого навчального закладу в російську систему освіти.

Окрім цього, Світлана Дрожжина налагодила співпрацю університету з російським СберБанком. У серпні 2026 року представники російського банку вперше взяли участь в оцінюванні дипломних робіт випускників. Після захисту дипломів представники банку провели індивідуальні кар’єрні консультації та заявили, що готові брати випускників на роботу.

Сама Світлана Дрожжина заявила, що навчальний заклад розвиватиме подальшу співпрацю.

“Співпраця зі Сбером — це не разова акція, а стратегічний вектор. Будемо розвивати спільні стажування та практико-орієнтовані курси”, — зазначила ректорка.

За словами Світлани Дрожжиної, у планах — інтеграція експертів СберБанку в навчальний процес, запуск спільних освітніх модулів та посилення кар’єрної підтримки студентів.

Підозра в колабораційній діяльності

На сайті Донецької обласної прокуратури можна знайти повістку про виклик Світлани Дрожжиної на підготовче судове засідання з розгляду обвинувального акту відносно неї. Повістка датована груднем 2025 року. Також є і раніша повістка від липня 2025 року.

Світлану Дрожжину підозрюють у здійснені пропаганди у закладах освіти з метою сприяння здійсненню збройної агресії проти України, встановленню та утвердженню тимчасової окупації частини території України, уникненню відповідальності за здійснення державою-агресором збройної агресії проти України, а також впровадженні стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти.

Читайте також:

• Вирок колишнім суддям: 12 років за сфабриковану справу та катування в “Ізоляції”
• Хто така Діна Саттарова, яка планує “відбудову” окупованого Бахмута: досьє
• Росіяни призначили “суддів” для окупованого Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

10 вересня 2026 року російська армія завдала серію ударів по місту Краматорськ. Засоби ураження влучили поблизу житлової забудови, внаслідок чого поранення отримали 19 цивільних мешканців, зокрема восьмимісячне немовля.

Про це повідомили в Донецькій обласній прокуратурі.

Удар по Краматорську авіабомбами “ФАБ-250”

Атака на місто тривала з 10:44 до 11:00. Для удару по Краматорську російські війська застосували шість авіаційних бомб типу “ФАБ-250”. Ці боєприпаси оснащені універсальним модулем планування та корекції. Снаряди вибухнули безпосередньо неподалік житлових кварталів.

Одразу після обстрілу фіксувалася інформація про чотири удари та сімох поранених. Згодом кількість постраждалих цивільних осіб зросла до дев’ятнадцяти. Краматорська окружна прокуратура розпочала досудове розслідування. Провадження відкрито за фактом воєнного злочину — порушення законів та звичаїв війни згідно з частиною 1 статті 438 Кримінального кодексу України.

Читайте також:

Бійці ССО взяли у полон двох російських військових на Донеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!