“Росіяни не очікували, що Харків дасть такий спротив. Вони думали, що їх будуть зустрічати з квітами, зустріли…”, — каже Максим Кухар, син загиблого військового Анатолія Кухаря.

Максим написав редакції з проханням розмістити петицію про присвоєння його батьку звання Героя України. Але спершу ми хочемо розповісти історію Анатолія, бо він був одним з тих, хто захищав Бахмут, а ми повинні знати своїх героїв. Підписати петицію можна за посиланням. Наразі є 11 975 голосів з 25 тисяч потрібних.

Харків дав спротив

Максимові 32 роки, він викладач у Харківському національному університеті імені міського господарства імені О. М. Бекова, студентів навчає дистанційно. У самому Харкові зараз неспокійно, каже чоловік, постійні обстріли та прильоти дають свій відбиток на місцевих, але люди продовжують ходити на роботу й місто живе.

Власне тут з татом Максим провів все життя, батько працював токарем. Але в 2014 році життя родини Кухарів поступово змінювалося, татові друзі пішли захищати країну на схід. А сам Анатолій був впевнений — війна почнеться у більших масштабах, питання поставало тільки — коли.

“Татові друзі розказували усі звірства, які росіяни витворяли на окупованих територіях. У 2017 році батько мені сказав, що коли почнеться повномасштабний наступ — він піде захищати батьківщину. У лютому почалися обстріли в Харкові. Тато зібрав речі, взяв військовий квиток. Спочатку сказав, що пішов на роботу, але я зразу зрозумів, куди він пішов”, — говорить Максим.

Й додає деталь про батька, каже, той був дуже відповідальним. Перед тим як піти на фронт, він попередив всіх на роботі. Разом з Анатолієм пішов його колега, а о 8:30 чоловіки вже були у воєнкоматі. Товариш батька невдовзі загинув.

Анатолія взяли до Нацгвардії, батальйонна бригада “Спартан”. В перші дні батько Максима захищав рідний Харків.  

“Тато розповідав, що росіяни не дуже хотіли воювати навіть на танках. Боялися наших хлопців з автоматами, танки кидали, і втікали. Опір був сильний, але й смертей було багато”, — згадує у розмові Максим.

Бахмут 

Після трьох місяців служби на передовій Анатолій офіційно підписав контракт. Його відпустили на кілька днів додому. Після звільнення частини Харківщини, батька Максима відправили на Донеччину, в Бахмут. Був початок 2023 року. Бахмут поступово зменшувався. Батько Максима розповідав, що в місті було багато безпритульних тварин, а ще попри обстріли працювало кілька комунальників.

“Насправді тато дуже не хотів йти на війну, але казав, що мав обов’язок. Він майже плакав, коли розказував про Бахмут. Розповідав про родину, яка залишалась в місті: батько, мати й дочка. І дочка, коли були обстріли ще по вулиці ходила. Тато пропонував вивезти їх, але люди просто не хотіли виїжджати. У Бахмуті було жахіття, багато татових побратимів там залишилося”, — згадує чоловік.

Харків’янин опинився в Бахмуті, коли основною наступальною силою там були вагнерівці. Максим згадує, за словами батька, це були найбільш професійні війська рф. Наші Сили Оборони трималися до останнього, але через неможливість захищати попередні рубежі, змушені були відступити до району Літака, а самі бої продовжувалися в приватному секторі. Це не зупиняло місцевих, вони продовжували пересуватися між домами.

Батька Максима це дивувало, але потім він говорив, що ймовірно — люди звикли до цього, бо бажання евакуюватися у них не з’являлося.

В середині січня 2023 року Анатолій отримав поранення, й мав право демобілізуватися, але не зробив цього каже Максим. Після лікування батька відправили на навчання у Великобританію, відбір там був дуже скрупульозний, але Анатолія взяли. Максим пояснює, таких людей, як його тата ще требу було пошукати. Він був лідером, добрим та чуйним до хлопців у бригаді, справжнім фахівцем, тому його й відібрали.

“Тато піклувався просто про молодих хлопців постійно. Жалко їх було. Він тренував їх, розказував, що треба, як треба. Постійно у цих окопах був. Його побратим отримав поранення. Ніхто не хотів йти за ним, а він сам пішов й людину витягнув”, — говорить стишеним голосом співрозмовник. 

Анатолія не стало 7 листопада 2023 року. Він загинув біля села Роботине, Запорізької області. Поховали Анатолія, за його бажанням, на землях його дитинства та юності, селі Борушківці Житомирської області.

“Тато написав мені, що він вийде на зв’язок, але він не вийшов. Тиждень не було жодних новин, я почекав ще пару днів, а потім написав командиру, він повідомив, що тато зник без звісти”, — каже Максим.

Свого батька він згадує з посмішкою. Каже, тато був відповідальним, сміливим і дуже рішучим, він допомагав всім навколо і зазвичай не звертав увагу на свої проблеми. Батько не хотів йти на війну, каже його син. Але не зміг вчинити інакше, казав, що хто, як не він буде захищати свою країну. 

Читайте також:

• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України, який захищав Бахмут
• “Таню, все буде добре, він буде в лаковому гробу”: історія військового Марата Бірмана
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як військові сприймають мобілізацію? Як ставляться до зросійщення? Що думають про відповідальність кожного українця в цій війні?

“Характер” – медіа, що працює з усіма аспектами військового досвіду, розповідає, що думають військові про мобілізацію, спілкування російською, відповідальність й очікування від цивільних.

Про мобілізацію

Мобілізація для військових – безпосередня реальність, пов’язана з обов’язком і відповідальністю перед державою. Тоді як для багатьох цивільних ця тема табуйована. 

“Є наша історія з людьми, які бояться війська і не готуються психологічно, фізично, тактично. Шукають собі ворога у вигляді ТЦК, корупції, Зеленського. Шукають виправдання себе.  Я називаю це кволістю душі. Коли ти шукаєш собі виправдання, шукаєш ворога чи причину, чому ти кращий за інших і чому у війську не маєш бути“, – говорить Христина Кудрява, майор, офіцерка Національної гвардії України. 

“Ми йшли на війну, щоб наші знайомі не відчули, що таке війна. А потім офігіли від того, що вони її дійсно не відчули“, – каже Катерина “ООН” Галушка. 

“У деяких людей в голові відбулась якась дурня – типу, військові хай воюють. А військові – це хто? Це колишні цивільні. Хтось в 2014 році прийшов на війну, хтось в 2022. Чим ці люди більш військові, ніж ви військові?”, – вважає Валерія “Нава” Суботіна.

Про зросійщення

“Зараз багато людей, які раніше перейшли на українську, знову повернулися до російської. Тому що моди і хайпу недостатньо. Потрібно, щоб ти всередині зрозумів, чого ти зросійщений. 

Якщо твоя мама з тобою говорила російською мовою, це не значить, що ця мова тобі рідна. Тому що до твоєї прабабусі прийшли кацапи і розкуркулили її. І сказали, що ти, якщо не будеш “разгаваривать по-русски”, нічого в цьому житті не досягнеш. Або потрапиш в заслання. І людина, яка живе в страху, що її можуть вбити або ж навіть гірше – зробити боляче її близьким, буде виховувати наступне покоління так, щоб їм було трошки легше“, – пояснює Христина Кудрява.

Про відповідальність

“Я не розумів, чому я у своєму молодому віці повинен жертвувати найкращими роками, а інші ні? У мене була претензія до інших людей: чому вони не пішли на фронт добровольцями, як це зробив я? Мені не було навіть з ким поділитися цими думками. Вдома я міг спілкуватися з мамою, з батьком, але мені здавалося, що ніхто мене не розуміє”, – говорить Ігор Шолтис, ветеран АТО, учасник Революції Гідності, військовослужбовець підрозділу “Нахтіґаль”.

“Я не звертаю увагу на дрібниці. Є люди, які кажуть, що треба йти кричати “ааа, вони крадуть” під Верховну Раду. Але це нічого дасть. Ти бачиш проблему і маєш шукати шляхи її ефективного вирішення, спосіб покращити ситуацію. Без “а я не можу, а я не вплину””, – переконаний Віктор “Лелека” Лахно, військовослужбовець ЗСУ, колишній військовополонений.  

“Люди почали забувати. Хтось виїхав, бо вважає, що це більше не його/її обов’язок. Але дуже боляче спостерігати за тими молодими хлопцями і дівчатами, які не прожили життя. Хтось загинув, хтось втратив здоров’я, хтось отримав інвалідність на все життя. І цього здоров’я не повернеш. Не може бути так, що військові максимально “завантажені” у війну, а цивільні мають можливість від неї відгородитися. Так не може бути. Всі мають бути дотичні до армії“, – говорить Оксана, бойова медикиня Центру спеціального призначення НГУ “Омега”, з позивним “Оксі”.

І додає, що для допомоги фронту необов’язково йти в армію. Кожен може робити свою справу і мати якийсь маленький дотик до війни.

Читайте також:

• Війська рф сформували виступ у бік міста Торецьк: карта станом на 3 жовтня
• Військовий розповів, які населені пункти можуть бути наступними цілями росіян після Вугледара
• У двох громадах Донеччини посилили комендантську годину: перелік сіл та міст

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянин Вадим Глущенко виїхав з рідного міста 10 років тому. Спочатку він жив за кордоном, але все ж таки вирішив повернутися до України. Тут він відкрив власну справу з виготовлення сумок, рюкзаків і шоперів.

Історію бахмутянина Вадима Глущенка розповідає Бахмут IN.UA у своєму відеорепортажі.

Відкриття власної справи

Для Вадима Глущенка війна почалась у 2014 році. Бахмутянин покинув рідне місто понад 10 років тому. Евакуювався з сім’єю спершу в Чорногорію, де прожив чотири роки та встиг запустити свою справу: родина займалася клінінгом, чисткою поверхонь та трансфером товарів.

Згодом чоловік повернувся в Україну і почав працювати тут. Сьогодні він засновник Urban Wind у Хмельницькому. Разом з сім’єю Вадим закупив кілька швейних машинок та іншого обладнання і почав виготовляти сумки, рюкзаки, шопери. Частково витрати на обладнання покрив грант.

У планах і надалі розвивати потужності та вийти на європейський ринок.

У рідний Бахмут Вадим мріяв повернутися завжди. Ще до повномасштабного вторгнення були думки розвинути виробництво та повернутись у місто. Проте з’являлось чимало викликів: приміщення для виробництва, персонал, який потрібно навчати, житло та й повномасштабна війна, яка унеможливила остаточне повернення.

Детальніше історію підприємця з Бахмута дізнавайтеся в нашому репортажі за посиланням.

Примітка. Серед тих, хто перегляне відео та залишить коментар від 5 слів, ми з Urban Wind розіграємо розкладну сумку-шопер з написом “Заспокой своє серце”. Очікуйте на результати наступної п’ятниці.

Читайте також:

• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!