Бахмут наразі є містом, яке знищено росіянами майже у повному обсязі. Мешканці багатотисячного населеного пункту були вимушені евакуюватися. Багато з них вирушили за кордон в пошуках безпечного місця. Хоча Агенція ООН у справах біженців повідомляє, що понад 75% українців за кордом планує повернутися до України, тільки 14% хоче зробити це найближчим часом. Для інших громадян поки термін повернення невідомий. 

Наша редакція поспілкувалася з Ольгою Перевозченко, бахмутянкою, яка майже з початку повномасштабної війни виїхала до Естонії, а зараз повертається до України. Ми розпитали її про мотиви її повернення та про те, з якими складнощами вона стикалася за кордоном та під час підготовки до свого повернення. А крім того, дослідили аспект міграційної кризи, більше — читайте в  матеріалі від «Бахмут.IN.UA».

Міграційна криза: скільки українців виїхало за кордон?

Через початок росією повномасштабної війни проти України мільйони людей були вимушені покинути свої домівки, зокрема шукати прихистку в інших країнах. Це спровокувало найбільшу міграційну кризу в Європі з часів Другої світової війни. 

Мільйони українців виїхали за кордон з початку повномасштабного вторгнення

Джерело: Економічна правда

На початку цього літа Громадська мережа ОПОРА отримала інформацію від Міністерства закордонних справ України про те, що за кордоном перебуває понад 8 млн українців. За підрахунками ця кількість складає близько 20% наявного населення України до 24 лютого 2022 року. Інше дослідження прогнозує, що неповернення вимушених мігрантів з Європи та інших країн світу може коштувати Україні $113 млрд недоотриманого ВВП за 10 років. 

Хоча більшість з вимушених зовнішніх переселенців планують повернутися до України, конкретних термінів вони назвати не можуть. Це може бути спровоковано переважно тим, що в країні наразі немає цілковито безпечних місць. Навіть дуже глибокий тил страждає від ракетних обстрілів. Тому, багато людей обирають залишатися у безпеці за кордоном. 

Велика кількість українців за кордом це жінки з дітьми. Задля безпеки своїх родин та людей, за яких вони відповідальні, українці можуть залишатися за кордоном поки у них не буде впевненості у збережені життя та здоров’я в рідній країні. 

Вибір впав між Естонією та Іспанією

Якщо розглядати саме бахмутян, то у цьому випадку, мабуть, 100% від населення міста стали переселенцями. Крім того, ні зараз, ні в найближчому майбутньому людям не буде куди повертатися. Всі мешканці Бахмута фактично залишилися бездомними. 

Але навіть в цих умовах деякі бахмутяни приймають рішення повернутися з-за кордону в Україну. Ольга Перевозченко колись мешкала з родиною в Бахмуті. Вона мала роботу, бізнес, житло та бажання провести все життя у рідному місті. На жаль, повномасштабна війна змусила її кардинально змінити свої плани. З березня минулого року вона із сином перебралася в Естонію. Чоловік залишився боронити Україну від окупантів. За понад півтора року в іншій країні жінка знайшла гарну роботу, орендувала квартиру, почала вчити мову та облаштовувати своє життя там. Втім, наразі Ольга у процесі переїзду до України. Ми вирішили розпитати її про мотиви такого повернення та про те, як живеться вимушеним переселенцям в Європі. 

Ольга евакуювалася до Естонії майже з початку повномасштабної війни, чоловік залишився боронити Україну у складі ЗСУ

Джерело: надане героїнею

Читайте також: “Ми кажемо, що Бахмуту 460 років, а чим це довести? Нема будівель, немає нічого”: чому потрібно відбудувати історичне обличчя міста

Складністю для українців закордоном стає іноземна мова

Ольга розповідає, що перші три місяці адаптації до життя в новій країні їй було важко. Саме в цей період у неї з сином приходило поступово усвідомлення, що тепер вони живуть в іншій країні та що це не поїздка на два тижні, як вони думали на початку, а на суттєво довший період. Проте, місцеві мешканці активно допомагали їм та всім іншим українцям із житлом, оформленням документів, давали поради щодо налагодження побутових умов життя тощо. Проте, найбільшою проблемою був мовний бар’єр. Ольга вчила мову і розповіла, що естонська зовсім не схожі на жодну зі слов’янських мов і є дуже складною. 

Проте за весь цей час Ольга приїжджала в Україну. Перша поїздка була аж за 8 місяців після приїзду в Естонію. Першочерговим її бажанням було зустрітися з чоловіком, адже він весь цей час був на передовій. 

Дорога додому: з якими труднощами бахмутянка зустрілася при поверненні додому?

Ольга розповіла, що після довгого перебування в Європі, поїздки в Україну ставали складнішими. Адже все яскравіше відчувалася різниця у якості життя. Бахмутянка наводить приклад із побуту. Якось,  коли вона приїздила на зустріч з чоловіком до Полтави, довелося  їхати в маршрутці з отвором у підлозі, з якого виднівся асфальт. Тоді вона не могла повірити, як можна було випустити такий транспорт на маршрут та як можна не поважати людей настільки, щоб їх ставити в такі умови у громадському транспорті.

Ользі подобалася якість життя за кордоном, але постійно сумувала за Україною

Джерело: надане героїнею

Попри те, рішення про повернення до України вони з сином прийняли, адже чоловіка перевели на службу у тилу. Тому родина вирішила жити разом. 

Найбільшою складністю після повернення Ольга вважає пошук роботи. Родина буде жити у невеликому місті, найближчі пропозиції роботи є за 150-200 км від нього, і навіть за цю роботу пропонують 8-10 тисяч гривень. Водночас оренда квартири коштує понад 5 тисяч гривень на місяць без врахування комунальних платежів. 

Родина думала над рішенням — мігрувати закордон після війни

Ольга визнає, що вже мала розмови з чоловіком щодо того, що вони з родиною можуть колись переїхати за кордон, коли це буде дозволено. Вони думали й про Європу, і навіть про Америку. Але це поки тільки розмови, адже невідомо, коли приблизно з’явиться така можливість. Хоча її чоловік має інвалідність та вже не може перебувати на передовій, він продовжує служити у ЗСУ та виконувати інші задачі у тилових місцях. 

Ольга також розповіла свій досвід спілкування в Естонії з переселенцями зі зруйнованих міст сходу та півдня. Багато з них не хочуть повертатися, адже їм просто немає куди. За час, який вони провели за кордоном, вони адаптовувалися, знайшли роботу, відправили дітей навчатися, вивчають мову. А в Україні замість їхнього дому залишилися тільки руїни.

Читайте також: Інклюзивне місто або як зробити Бахмут доступним для всіх після відбудови

Повернення в Бахмут: міф чи реальність

Для Ольги Бахмут був та є її рідним домом. Вона не хотіла переїжджати звідти. Тому на питання про те, чи повернеться вона туди, жінка відповідає ствердно. 

Ольга з родиною хотіла б повернутися додому у Бахмут, але вже немає куди повертатися

Джерело: надане героїнею

У відбудову Ольга вірить, але навіть за позитивними прогнозами, після перемоги на розмінування потрібно близько 5 років, а на відбудову ще більше. Тоді вже її чоловіку, наприклад, буде за 60. Вона не знає, чи вистачить у них сил відбудувати своє життя у місті, коли це буде можливо. 

Зрадники та прихильники росії  непокоять тих українців, які хочуть  повертатися в Бахмут

Ще одним фактором, який хвилює Ольгу, є зрадники, які можуть спокійно продовжувати жити у Бахмуті після нашої перемоги. Адже після звільнення міста у 2014 році, багато людей, які з радістю допомагали окупантам, продовжували своє спокійне життя у місті. 

Чоловік Ольги довгий час захищав саме Бахмут і на своєму досвіді стикався із випадками, коли через місцевих навідників гинули його побратими. Тож, Ольга схиляється до того, що якщо не буде якісно проведеного процесу перехідного правосуддя, то родині було б важко майбутньому жити в місті, де на спокійно існують зрадники України. 

Читайте також: Зрадники з Бахмута: на що чекали «ждуни» в місті та про що розповідають?

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Владислав Дейнега тричі покидав свою домівку. Спочатку в рідному Донецьку, потім в Бердянську, а після 24 лютого тікати довелося і з Маріуполя. Де перед тим пробув 19 днів під час російської облоги. Зараз наш герой живе в Лондоні та на благодійних марафонах збирає кошти в підтримку військових ЗСУ.

Як йому вдалося адаптуватися у Великій Британії й чим спортсмен допомагає Україні — Владислав Дейнега поділився у розмові з редакцією Бахмут IN.UA.

Про біг і благодійні марафони

Владу 23. До Лондону хлопець переїхав майже 2 роки тому і відтоді щовихідних бігає по 30 кілометрів в день головними вулицями міста. Його обовʼязковим атрибутом є український прапор. Бігун каже, що так нагадує людям про Україну.  

“Коли я бігаю, мене часто зупиняють, бо бачать прапор. Дехто висловлює підтримку, дехто ставиться недоброзичливо, лається.. Ті, хто за Росію. А є взагалі є такі, хто питає, що це за прапор на моїх плечах. Мені прикро від такої необізнаності людей. Але я завжди все пояснюю, – і додає: —  Для мене ж, коли я надягаю прапор, це як обійми, це як постійне нагадування хто я і звідки я”, – зізнається Владислав. 

Влад заздалегідь планує свої маршрути для пробіжок. Усі їх, а також мапу міста, спортсмен вивчив напамʼять. Герой каже, що постійно обирає нові та різні напрямки, щоб краще вивчати місто. Такий вид бігу називає “freedom run”.

“Мені подобається загуглити про те чи інше місце, почитати та вивчити його історію. В результаті виходить поєднання приємного з корисним”, —  розказує спортсмен.

Влад почав бігати задовго до переїзду за кордон. Коли жив у Бердянську. Туди він виїхав ще у 2014, тікаючи разом з сімʼєю від війни з Донецька. У новому місті батьки хлопця відкрили свій бізнес з вирощування мікрозелені, яку доставляли у заклади. З початком пандемії коронавірусу громадський транспорт майже не курсував, а оскільки власного авто у сімʼї не було, Владові довелося розносити продукцію пішки. З того часу ходьба стала своєрідним хобі хлопця, а відтак перейшов на біг. Спершу це були дистанції на 10 кілометрів, а згодом відстань збільшилась до 25 кілометрів.

“Я відчуваю себе як риба у воді. Я знайшов себе у бігу. Вперше я це зрозумів, коли жив після Бердянська в Маріуполі. Я бігав там всюди, знаю кожен куточок… І тепер, коли згадую…Мені душу рве за ті місця, які зараз стерті з лиця землі. Хочеться плакати…”, —  пригадує Владислав. 

У квітні цього року донеччанин взяв участь у Лондонському марафоні на 42 кілометри. Цей пробіг вважається дуже престижним за кордоном. Для участі люди їдуть з усього світу. За словами Влада, реєструватися треба за рік до події, бо кількість учасників обмежена і потрапити до їх числа неймовірно складно. Так, минулого року бігун не встиг податися на участь, втім цьогоріч оформити заявку вдалося вчасно: допомогли волонтери з ГО “British-Ukrainian Aid”. 

“Я почав тренуватися за пів року до Марафону. У мене була своя програма, за якою я готувався. Я фінішував з часом 4 години 14 хвилин і скажу, що результатом залишився задоволений”

На час проведення забігу охочі могли донатити учаснику. Так, Владу Дейнезі вдалося зібрати майже 2700 фунтів британських стерлінгів (146 208 гривень). За правилами Марафону кожен спортсмен витрачає зібрані кошти на свій розсуд. 

Так, Влад усі гроші передав волонтерам, на закупівлю протезів для військових ЗСУ. Ідея прийшла після того, як хлопець дізнався, що разом з ним до забігу приєднаються українські морпіхи з ампутаціями Олексій Руденко та Георгій Рошка. Військові бігли аби підтримати коштами важкопоранених побратимів. 

Влад планує взяти участь у ще одному марафоні, який незабаром відбудеться у Лондоні. Зараз теж активно збирає пожертви.

Маріуполь в облозі: як Владу вдалося виїхати

Після 24-го лютого Влад та його сімʼя понад 2 тижні перебували в оточеному росіянами Маріуполі. Він розповідає, що спочатку виїжджати боялися, але вибору не було. 

“Ми жили в будинку. Без світла, води і звʼязку. В той час змогли прийняти ще 2 родини у себе. … Нікому в житті не побажаю бачити того, що бачив я, — додає: – коли виїжджали, то вже емоцій ніяких не було, було все одно, що буде…Був дійсно морально складний стан. Ми багато не брали з собою, навіть фото не взяли. Все лишилося позаду…”

Виїжджати родина вирішила в Болгарію. Разом зі знайомими на двох мікроавтобусах. Вирішили їхати через Крим, і там в районі Чонгара перетнути російський блокпост. 

“Ми збрехали їм, що їдемо в Донецьк, бо у нас там прописка, і нас пропустили. Далі ми поїхали через Росію і на Прибалтику. А звідти вже до Болгарії”, —  каже Влад. 

Уся дорога загалом зайняла 2 тижні. Ночувала сімʼя в авто. По приїзду в Болгарію почали планувати переїзд в Англію, і відтак оселилися спершу неподалік англійського Бостона, а потім перебралися в столицю. 

Адаптація в Лондоні та громадська активність 

Донеччанин ділиться, коли вперше приїхав в Лондон, то був здивований його масштабом та великою кількістю різних національностей, які живуть у місті. До цього Влад ні разу не був за кордоном. Зараз вже звик до багатьох речей. Хоча перший час відчував сильну депресію та апатію. І так було, каже, допоки не почав відвідувати мітинги та заходи в підтримку України. 

“Я можу сказати, що мене врятували українці. Якось, десь після перших 2 тижнів в Лондоні, я їхав в автобусі та побачив якесь зібрання, а потім і наші прапори. Я одразу вийшов на зупинці, підійшов до людей і розпитався. З тих самих пір там стою. Стараюся не пропускати жодну акцію. Але, було, що працював на заводі та не мав змоги прийти. Тож я в той день прям на роботі заспівав гімн, як нагадування про Україну“

Зараз Влад відомий своєю активною громадською позицією та діяльністю серед української спільноти у Лондоні. Він належить до Українського Лондонського бігового клубу. Має багато друзів, зокрема та іноземців. У планах хлопця організовувати тури містом, продовжувати розповідати та нагадувати усім про Україну. А також він мріє пожити у Києві.

Читайте також:

• “Герби, як у росії”: розпитали у геральдиста з Костянтинівки, чому кожному селу та місту потрібен свій герб
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Едуард родом з Костянтинівки, Донецької області. Чоловік називає себе геральдистом-ентузіастом, і він створив вже понад 100 гербів різних сіл та міст Донеччини. В планах у чоловіка намалювати герб для кожного села у області. Чому це важливо робити зараз та як росіяни намагаються спекулювати на темі геральдики — Едуард розповів для Бахмут IN.UA.

Навчався на магістра хімічних технологій

Едуард народився та виріс у Костянтинівці, навчався у Донецькому національному технічному університеті і за фахом він — магістр хімічних технологій. У розмові він каже, що з дитинства мав хист до малювання, а вже у дорослому віці він знову почав малювати, тільки цього разу — герби.

Зараз герой живе у Волинській області, куди він евакуювався з родиною у 2024 році. До цього була ще одна спроба виїхати у 2022 році.

“Ми вже виїжджали з батьками всі разом. Просто їхали, їхали не знали куди. Знайомий запропонував будинок у Волинській області. Він сказав: “Приїжджайте, ну, а там якось далі буде видно”. Ну, якось так й оселилися тут, власне, батьки були тут весь час, поки повномасштабна війна”, — згадує евакуацію чоловік.

По приїзду Едуард кілька разів отримував гуманітарну допомогу. Каже, що його з родиною зустріли добре.

Проєкт “Я це Ко”

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Донеччина в Гербах (@don.geraldyka.ua)

З геральдикою чоловік почав працювати ще до повномасштабної війни і навіть заснував проєкт, який назвав “Я це Костянтинівка”, а скорочено — “Я це Ко”. Тут розповідав про те, яке місто могло б бути без корупції, війни. Герой мріяв розвивати рідну громаду, але не знайшов достатньо підтримки, тому ініціативу довелося призупинити.

“Я це фотошопив по-своєму, людям подобалося. Це якось надихало — і мене, і місцевих. Звісно, що не всі мої проєкти були якимось фантастичними, але я хотів рухатися в цьому напрямку, і, можливо, колись вже почати фізично реалізовувати те, що малював, знаходити якусь підтримку, але цю підтримку я поки ще не знайшов. Та й у воєнному плані ситуація погіршувалася, тому це було не дуже актуально”, — каже Едуард.

Герби Донеччини

Вже в евакуації чоловік заново розпочав займатися геральдикою — створив профіль в Інстаграмі “Донеччина в Гербах” та почав публікувати там герби сіл та міст Донеччини. Першими були герби Костянтинівської громади, які Едуард почав ще 5 липня 2023 року. За час роботи герой створив вже близько 100 робіт, а у планах — вся Донеччина, до найменшого села.

“Часто люди самі пишуть мені у соцмережі, кажуть, герб якого населеного пункту вони хочуть бачити. Не знаю чому, але їм це стало дуже цікаво. Можливо, бо цю тему ніхто не підіймав. Вони із нетерпінням чекають свою символіку, розглядають її. А особливо, коли її не було взагалі, і вона створена з нуля”, — пояснює геральдист.

Так з’явився герб Малинівки — підписниця написала Едуарду, а він взявся шукати інформацію про село, аби створити герб. Так само й Моспино отримало свою оновлену символіку. Новий варіант гербів просять і надазовські греки, пояснює чоловік, хоча у них вже свої є.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Донеччина в Гербах (@don.geraldyka.ua)

“Надазовські греки дуже активні в цьому плані. Їм цікаво, хоча у них є свої герби. Там свого часу Олег Киричок, донецький геральдист, склав майже всім грецьким поселенням герби. Я зараз їх теж переробляю, роблю більш сучасними”, — ділиться у розмові Едуард.

Процес створення герба може забирати від одного дня й до кількох тижнів, пояснює він, адже про деякі села легко знайти інформацію в мережі, а от на інші доводиться витрачати більше часу.

“Іноді просто немає звідки взяти інформацію. Тобто населений пункт був настільки такий звичайний, що ніяких яскравих сторінок історії не має. І нема що зобразити — тоді доводиться якось викручуватися інакше. Тобто або від назви, або від якихось географічних особливостей відштовхуватися”.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Донеччина в Гербах (@don.geraldyka.ua)

На питання, що легше зробити з нуля: новий герб чи перемалювати вже наявний — Едуард ствердно відповідає “друге”, бо осучаснювати вже наявне значно важче. Одним з найскладніших гербів видався Кальміуський, каже у розмові герой.

“Я його від початку ще помітив. Він доволі яскравий, там цікавий герб, на ньому фенікс зображений. Але збагнути, що воно таке, до чого — я досі до кінця ще не зрозумів”, — зізнається чоловік.

Росіяни намагаються спекулювати на темі геральдики

За словами героя, осучаснювати геральдику варто для того, щоб, по-перше, вона виглядала сучасно і нею було не соромно користуватися населеному пункту та містянам, бо – це наші символи.

А по-друге, тому, що більшість гербів на Донеччині за основу мають французький щит, наприклад, такий має Торецьк та Дружківка, тому у своїх версіях гербів Едуард використовує іспанський.

“Для росіян це виходить якесь таке привласнення, нібито росія може претендувати на ці населені пункти, оскільки тут герб російський. Це треба було давно переробити, просто ніхто на це увагу не звертав. До речі, деякі герби, які затверджувалися за часів незалежної України, були саме на французьких щитах. І нікому до цього діла не було”, — говорить герой.

Іспанським щитом користується Польща, Литва, Німеччина та інші країни. Едуард пояснює, що коли росія приходить на окуповані землі, то складає герб населеного пункту Донеччини на французькому щиті. Наприклад, так росіяни переробили герби Макіївки та Авдіївки тощо

“І, власне, тому мене це зачепило, коли я вперше це побачив. Чомусь для росіян це важливо, а нам це тридцять років було неважливо”.

Герой ділиться, що не відмовився б потрапити в Українське геральдичне товариство, а його роботи стали офіційно-затвердженими.

Читайте також:

• “Прийшло усвідомлення, що Кременчук стане другим домом”: музикант з Краматорська займається творчістю у новому місті
• Як у 27 здобути науковий ступінь та державну нагороду: історія науковця з Покровського
• “Мені хотілося, щоб хоча б мої діти побачили відбудовану Донеччину”: відеосюжет з донеччанкою

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!