Бахмут наразі є містом, яке знищено росіянами майже у повному обсязі. Мешканці багатотисячного населеного пункту були вимушені евакуюватися. Багато з них вирушили за кордон в пошуках безпечного місця. Хоча Агенція ООН у справах біженців повідомляє, що понад 75% українців за кордом планує повернутися до України, тільки 14% хоче зробити це найближчим часом. Для інших громадян поки термін повернення невідомий. 

Наша редакція поспілкувалася з Ольгою Перевозченко, бахмутянкою, яка майже з початку повномасштабної війни виїхала до Естонії, а зараз повертається до України. Ми розпитали її про мотиви її повернення та про те, з якими складнощами вона стикалася за кордоном та під час підготовки до свого повернення. А крім того, дослідили аспект міграційної кризи, більше — читайте в  матеріалі від «Бахмут.IN.UA».

Міграційна криза: скільки українців виїхало за кордон?

Через початок росією повномасштабної війни проти України мільйони людей були вимушені покинути свої домівки, зокрема шукати прихистку в інших країнах. Це спровокувало найбільшу міграційну кризу в Європі з часів Другої світової війни. 

Мільйони українців виїхали за кордон з початку повномасштабного вторгнення

Джерело: Економічна правда

На початку цього літа Громадська мережа ОПОРА отримала інформацію від Міністерства закордонних справ України про те, що за кордоном перебуває понад 8 млн українців. За підрахунками ця кількість складає близько 20% наявного населення України до 24 лютого 2022 року. Інше дослідження прогнозує, що неповернення вимушених мігрантів з Європи та інших країн світу може коштувати Україні $113 млрд недоотриманого ВВП за 10 років. 

Хоча більшість з вимушених зовнішніх переселенців планують повернутися до України, конкретних термінів вони назвати не можуть. Це може бути спровоковано переважно тим, що в країні наразі немає цілковито безпечних місць. Навіть дуже глибокий тил страждає від ракетних обстрілів. Тому, багато людей обирають залишатися у безпеці за кордоном. 

Велика кількість українців за кордом це жінки з дітьми. Задля безпеки своїх родин та людей, за яких вони відповідальні, українці можуть залишатися за кордоном поки у них не буде впевненості у збережені життя та здоров’я в рідній країні. 

Вибір впав між Естонією та Іспанією

Якщо розглядати саме бахмутян, то у цьому випадку, мабуть, 100% від населення міста стали переселенцями. Крім того, ні зараз, ні в найближчому майбутньому людям не буде куди повертатися. Всі мешканці Бахмута фактично залишилися бездомними. 

Але навіть в цих умовах деякі бахмутяни приймають рішення повернутися з-за кордону в Україну. Ольга Перевозченко колись мешкала з родиною в Бахмуті. Вона мала роботу, бізнес, житло та бажання провести все життя у рідному місті. На жаль, повномасштабна війна змусила її кардинально змінити свої плани. З березня минулого року вона із сином перебралася в Естонію. Чоловік залишився боронити Україну від окупантів. За понад півтора року в іншій країні жінка знайшла гарну роботу, орендувала квартиру, почала вчити мову та облаштовувати своє життя там. Втім, наразі Ольга у процесі переїзду до України. Ми вирішили розпитати її про мотиви такого повернення та про те, як живеться вимушеним переселенцям в Європі. 

Ольга евакуювалася до Естонії майже з початку повномасштабної війни, чоловік залишився боронити Україну у складі ЗСУ

Джерело: надане героїнею

Читайте також: “Ми кажемо, що Бахмуту 460 років, а чим це довести? Нема будівель, немає нічого”: чому потрібно відбудувати історичне обличчя міста

Складністю для українців закордоном стає іноземна мова

Ольга розповідає, що перші три місяці адаптації до життя в новій країні їй було важко. Саме в цей період у неї з сином приходило поступово усвідомлення, що тепер вони живуть в іншій країні та що це не поїздка на два тижні, як вони думали на початку, а на суттєво довший період. Проте, місцеві мешканці активно допомагали їм та всім іншим українцям із житлом, оформленням документів, давали поради щодо налагодження побутових умов життя тощо. Проте, найбільшою проблемою був мовний бар’єр. Ольга вчила мову і розповіла, що естонська зовсім не схожі на жодну зі слов’янських мов і є дуже складною. 

Проте за весь цей час Ольга приїжджала в Україну. Перша поїздка була аж за 8 місяців після приїзду в Естонію. Першочерговим її бажанням було зустрітися з чоловіком, адже він весь цей час був на передовій. 

Дорога додому: з якими труднощами бахмутянка зустрілася при поверненні додому?

Ольга розповіла, що після довгого перебування в Європі, поїздки в Україну ставали складнішими. Адже все яскравіше відчувалася різниця у якості життя. Бахмутянка наводить приклад із побуту. Якось,  коли вона приїздила на зустріч з чоловіком до Полтави, довелося  їхати в маршрутці з отвором у підлозі, з якого виднівся асфальт. Тоді вона не могла повірити, як можна було випустити такий транспорт на маршрут та як можна не поважати людей настільки, щоб їх ставити в такі умови у громадському транспорті.

Ользі подобалася якість життя за кордоном, але постійно сумувала за Україною

Джерело: надане героїнею

Попри те, рішення про повернення до України вони з сином прийняли, адже чоловіка перевели на службу у тилу. Тому родина вирішила жити разом. 

Найбільшою складністю після повернення Ольга вважає пошук роботи. Родина буде жити у невеликому місті, найближчі пропозиції роботи є за 150-200 км від нього, і навіть за цю роботу пропонують 8-10 тисяч гривень. Водночас оренда квартири коштує понад 5 тисяч гривень на місяць без врахування комунальних платежів. 

Родина думала над рішенням — мігрувати закордон після війни

Ольга визнає, що вже мала розмови з чоловіком щодо того, що вони з родиною можуть колись переїхати за кордон, коли це буде дозволено. Вони думали й про Європу, і навіть про Америку. Але це поки тільки розмови, адже невідомо, коли приблизно з’явиться така можливість. Хоча її чоловік має інвалідність та вже не може перебувати на передовій, він продовжує служити у ЗСУ та виконувати інші задачі у тилових місцях. 

Ольга також розповіла свій досвід спілкування в Естонії з переселенцями зі зруйнованих міст сходу та півдня. Багато з них не хочуть повертатися, адже їм просто немає куди. За час, який вони провели за кордоном, вони адаптовувалися, знайшли роботу, відправили дітей навчатися, вивчають мову. А в Україні замість їхнього дому залишилися тільки руїни.

Читайте також: Інклюзивне місто або як зробити Бахмут доступним для всіх після відбудови

Повернення в Бахмут: міф чи реальність

Для Ольги Бахмут був та є її рідним домом. Вона не хотіла переїжджати звідти. Тому на питання про те, чи повернеться вона туди, жінка відповідає ствердно. 

Ольга з родиною хотіла б повернутися додому у Бахмут, але вже немає куди повертатися

Джерело: надане героїнею

У відбудову Ольга вірить, але навіть за позитивними прогнозами, після перемоги на розмінування потрібно близько 5 років, а на відбудову ще більше. Тоді вже її чоловіку, наприклад, буде за 60. Вона не знає, чи вистачить у них сил відбудувати своє життя у місті, коли це буде можливо. 

Зрадники та прихильники росії  непокоять тих українців, які хочуть  повертатися в Бахмут

Ще одним фактором, який хвилює Ольгу, є зрадники, які можуть спокійно продовжувати жити у Бахмуті після нашої перемоги. Адже після звільнення міста у 2014 році, багато людей, які з радістю допомагали окупантам, продовжували своє спокійне життя у місті. 

Чоловік Ольги довгий час захищав саме Бахмут і на своєму досвіді стикався із випадками, коли через місцевих навідників гинули його побратими. Тож, Ольга схиляється до того, що якщо не буде якісно проведеного процесу перехідного правосуддя, то родині було б важко майбутньому жити в місті, де на спокійно існують зрадники України. 

Читайте також: Зрадники з Бахмута: на що чекали «ждуни» в місті та про що розповідають?

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

В кінці березня 2024 року управління освіти Бахмутської міської ради опублікували результати конкурсу “Весняна красуня-2024”. Участь у заході взяли 18 конкурсанток з молодшої, середньої та старшої вікової категорії. У результаті було визначено переможниць. Однак, чи співмірні такі конкурси зі Стратегію впровадження гендерної рівності в сфері освіти? Під цю Стратегію власне й підпадають здобувачки і здобувачі освіти. Чи справді можна визначити “рівень дівочої краси” дитини та як такі конкурси впливають на самооцінку тих дітей, які не виграли?

Редакція дізнавалась офіційну відповідь від Бахмутського управління освіти, а також поспілкувалася з журналісткою Олександрою Козловою, яка досліджувала питання шкільних конкурсів краси.

Весняна красуня Бахмута:2024

25 березня 2024 року на сторінці управління освіти Бахмутської міськради опублікували результати конкурсу  “Весняна красуня Бахмута-2024” з таким підписом:

“Весну часто порівнюють із юною дівчиною, яка втілює в собі красу, чарівність і ніжність. Її усмішка — промінь сонця, що розтоплює сніг і пробуджує природу, вона розносить запах квітів, її голос — це спів солов’я. Саме тому в перший місяць весни, четвертий рік поспіль, за ініціативи Управління освіти Бахмутської міської ради проведено конкурс дівочої краси “Весняна красуня-2024!”.

 У конкурсі взяли участь 18 учениць закладів загальної середньої освіти. Дівчата готували візитівку,  у якій розказали про себе; створили фотоколажі в різноманітних образах “Дівоча врода – багатство України!”, продемонстрували свої таланти “Я Українка”.

Переглядаючи виступи учасниць, члени журі переконалися в тому, що бахмутські дівчата дуже багатогранні, розумні, талановиті, стильні. Незважаючи на війну вони не втрачають оптимізм, надію, блиск в очах, турбуються про власне здоров’я,  розуміючи, що воно є запорукою справжньої природної краси і вірять в перемогу!”, — пишуть на сторінці управління освіти.

Редакція звернулась безпосередньо до управління, щоб нам пояснили, яку цінність несе цей конкурс, та за якими критеріями визначали переможницю.

Що кажуть в управлінні освіти?

У відповіді нам повідомили, що конкурс організували та провели згідно плану роботи Бахмутського міського центру дітей та юнацтва, який зараз працює в евакуації, а метою конкурсу визначили наступне: 

• підтримка обдарованої талановитої молоді; 
• збереження, відродження та популяризація традицій, української культури; 
• набуття цілісного сприйняття образу весняної краси;
• виховання духовних, морально-етичних цінностей, любові до України та рідного краю.

Участь у конкурсі брали дівчатка (1-4 класи), (5-9 класи) та  (10-11) класи. Учасниці, які набрали найбільшу кількість балів у 3-х турах, отримали дипломи Бахмутського МЦДЮ, а решта – отримали дипломи учасниць та титули.

Як визначали “весняну красуню Бахмута”?

В управлінні освіти кажуть, що під час оцінювання члени журі керувалися критеріями, які визначені в Умовах проведення Конкурсу, однак які саме це критерії нам не повідомили ні в письмовій відповіді, ні вже пізніше в усній, коли ми телефонували до Вікторії Кальченко, представниці управління освіти. 

“Кожна учасниця продемонструвала вміння презентувати себе, працювати з електронним ресурсами, демонструвати різний стиль одягу, свої таланти. До оцінювання залучалися як дорослі-педагоги, так і представники учнівського самоврядування. Досвід, який набувається в ході різноманітних конкурсів та змагань, — надзвичайно важливий для подальшого життя здобувачів освіти. У результаті участі дитина формує власне уявлення про свої можливості та самостверджується, адже кожна дитина унікальна і багатогранна”, — зазначають в управлінні освіти Бахмутської міської ради.

На питання чи співвідносяться Умови Конкурсу зі Стратегію впровадження гендерної рівності в сфері освіти до 2030 року та операційним планом заходів на 2022-2024 роки, затвердженими розпорядженням Кабміну — відповідають ствердно. 

Та додають, що діти набували навичок публічних виступів, досвіду самостійної роботи, розширили світогляд, творчі та інтелектуальні здібності. Що думає про такі конкурси краси журналістка Олександра Козлова?

Конкурси краси: потреба чи застаріла парадигма?

Олександра Козлова, журналістка, вона також досліджувала питання шкільних конкурсів краси. Вона зауважує, що подібні змагання проводять в більшості саме серед дівчат, а от юнаків залучають рідше. Та й у інформпросторі частіше можна знайти новини саме про титуловану Міс, ніж про Містера. Адже хлопчикам не насаджують з дитинства думки про те, що вони повинні бути красивими. Натомість це стає “привілеєм” дівчат.

Попри те, що суспільство намагається відійти від стереотипів, що “дівчина повинна бути красивою” й на цьому її цілі закінчуються — конкурси краси не зменшують своєї популярності, у школах їх проводять досить часто. 

Втім самі назви таких заходів трансформуються, підкреслює фахівчиня, маючи на увазі, що саму назву “конкурс краси” заміняють на поняття “весняна красуня”, “міс ніжність”, “міс лагідність” тощо.

“Тобто, все-таки існує цей план про проведення конкурсів, але їх намагаються найменувати інакше, хоча суть від цього не міняється. Є такі конкурси, в яких акцент робиться на дефіле, чи на інших речах, які мають на меті продемонструвати лише зовнішність дівчинки, на яку часто дитина не може повпливати. Я чула про конкурс, де переможницю обирали за найдовшим волоссям, тобто, якщо дівчина не має довгої коси, то вона не красива виходить?”, — розмірковує фахівчиня про доречність таких заходів.

У відповіді управління освіти нам повідомили, що діти на конкурсі “Весняна красуня Бахмута-2024” могли сформувати адекватну самооцінку, втім, якщо дитина не перемогла — то чи не стане це навпаки для неї травмою?

“Я спілкувалася з дівчатами, які не вигравали конкурси краси, пам’ятаю, що вони були дуже-дуже засмучені, що перемогла інша конкурсантка. Тобто, таким чином нав’язується якась така думка, що ти маєш конкурувати з іншими дівчатами, тому що це базується на критеріях конкурсу”, — каже Олександра Козловська.

Які конкурси можуть допомогти дітям розкрити свої таланти?

Пані Олександра зауважує, що здорова конкуренція має бути в житті дитини, але аж ніяк не повинна ґрунтуватися на її вимірюванні “рівня краси”. 

“Коли дитина свідомо йде на конкурс, де оцінюють зовнішність, то вона не може відповідати певним критеріям краси, цим стереотипним критеріям, й це насправді дуже сумно та розчаровує”, — говорить Олександра Козлова.

Тому школи мають організовувати конкурси, які відповідають освітньому процесу, а не об’єктивують і не сексуалізують дівчат. Це можуть бути конкурси, які показують вміння дітей, які можна відточити: музика, спів, танці, наука, креативність тощо. Тобто, вчителі та навчальні заклади поступово мають відходити від потреби проводити конкурси краси, які лише підкріпляють стереотипні маркери щодо жінок.

“Зовнішність цілком може бути частиною ідентичності дівчат, але просто це не має перетворюватися на об’єктивацію і нездорову конкуренцію, яка нав’язується суспільством”, — резюмує пані Олександра.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• Гендерні обмеження доступу до гуманітарної допомоги: чи справді чоловіки мають менший пріоритет
• Втрата роботи серед переселенців/переселенок: чи є пріоритет на посади для чоловіків або жінок
• Українські школярі дізнаються, як протидіяти гендерно зумовленому насильству

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ірина живе в невеликому селі під Уманню, Катерина оселилася у Сумському регіоні, тут же живуть і її батьки, а Тетяна опинилася у селі на Кіровоградщині. Цих трьох жінок об’єднує життя в селі. Й воно досить далеке від ідеального: одна маршрутка на все село, яка їздить раз в тиждень, відсутність дозвілля для дітей та роботи для дорослих. Ось з чим стикаються переселенці в селах. З іншого боку від людей вимагають швидкої адаптації до нового життя, інтеграції в нову громаду. Ми розпитали бахмутянок про проблеми в селі, а також про те, як можна покращити для переселенців інтеграцію.

Адаптація переселенців до сіл

Минув другий рік повномасштабної війни, тисячі переселенців по всій країні вчаться жити без дому, шукають роботу, відкривають власні бізнеси, однак чи говорить це про те, що люди вже інтегрувалися у нову громаду? Чи можливо адаптуватися до того, що у вас немає дому, й немає міста, як такого, де був ваш дім? Ми запитали бахмутян, які проживають у селах, чи відчувають вони, що вже адаптувалися у громади.

У більшості люди в особистому спілкування з журналістами редакції говорили, що знайшли роботу, знайшли дім чи квартиру, яку орендують, та навіть працюють з психологами, але відчуття втраченого дому — нікуди не дівається, люди вчаться з цим жити наперекір.

“Ні, не адаптувалися. І мабуть і не зможемо. Село це все інакше: інші умови в будинках (а точніше майже ніяких умов), інше дуже спокійне за темпом життя, а головне – це зовсім інше мислення. В першу чергу город та хозяйство, все інше не цікавить зовсім. Роботи немає. Ось і вся адаптація”, — пише бахмутянка Катерина.

Редакція поговорила з переселенками, ділимося їхнім досвідом інтеграції та їх поглядами, як можна її покращити.

Житло не здають в оренду: Черкащина

Бахмутянка Ірина евакуювалася в село в Черкаській області, її родина живе неподалік від Умані. Сюди вони переїхали у квітні 2022 року, коли обстріли в Бахмуті почали частішати. 

“Ми переїхали випадково взагалі. Моя співробітниця, в якої тут були родичі запропонувала нам знайти житло там. Чоловік спочатку не погодився сюди їхати, бо далеко, але їхати нам було нікуди. У село ми добиралися два дні, тоді припав такий час, що евакуювалися дуже багато людей й все розбирали дуже швидко. Я думала, що ми приїхали на три тижні”, — розповідає бахмтянка.

Але три тижні затягнулися, й ось вже два роки родина бахмутян живе у нових умовах. Ірина розповідає, що серед основних проблем тут — це відсутність культури здачі житла. Тобто, її як такої немає. Хати або продають, або жити там дозволяють родичам чи знайомим, пояснює Ірина. 

“Ми як приїхали, то жили в маленькому залі, дуже маленький такий будиночок, бо це була як літня кухня. Потім вони там трошки зробили ремонт, але нас було четверо й місця не вистачало. Коли усвідомила, що родина тут не на трошки, то почали шукати інше житло, це зайняло у нас три місяці”, — каже жінка. 

У селі, де живе Ірина, є порожні хати, але здавати їх власники не поспішають, тут це не прийнято.

“Ми запитували у людей, чому не здають в оренду, але вони самі так плечима пожимають і все. Ну якби ніхто не може сказати чому”, — пояснює бахмутянка.

Ірина працює в іншому населеному пункті за 10 кілометрів від свого села, тут вона знайшла роботу, щодня жінка добирається попутками, й це ще одна проблема, бо маршрутки в селі немає. Аби відправити дитину до школи також потрібно саджати її на попутку, а оскільки в більшості їх треба ловити стоячи на трасі, то самого школяра не відпускають — хвилюються за безпеку дитини.

“Дитину зі школи попутками я ж не відправлю. Люди звикли до такого, бо в них як Союз розвалився, так у них і не було цього транспорту. Все скасовували, як хочеш, так і добирайся. А для нас це проблема. Бо в Бахмуті, де ми жили — транспортна доступність була скрізь, у всіх районах, і навіть всі села, які були поряд з містом, туди теж їздили автобуси два рази на день”, — каже бахмутянка.

Героїня пояснює, що в селі все не так погано, але через базові потреби, як от транспорт та житло, яке важко орендувати — жити тут складно. Легше тим людям, які мають своє авто, бо тоді хоча б одна проблема відпадає.

Дороги, яких немає: Сумщина

Бахмутянка Катерина разом з батьками евакуювалась у Сумську область, дівчина розповідає, що перша складність з якою зіштовхнулися її батьки — це житло та дороги. Першого не вистачає, а другого немає. 

“Дуже складно діставатися нам, дітям, до батьків через вирви, через калюжі, тому що все підтоплює сніг та дощ. В багатьох будинках тут немає води чи газу, є проблеми з електропостачанням та з опаленням. У хатах є печі старі, але немає дров, немає палива. У будинку, де зараз живуть батьки газ є, ми допомагаємо з опаленням, але самі ОМС бездіяльні, від них допомоги для переселенців немає”, — пояснює Катерина.

Вона додає, що місцеві жителі зверталися до сільської ради, але жодних змін не має досі. З громадським транспортом тут ситуація краща, ніж в нашої попередньої співрозмовниці, бо маршрутка сільська є й вона їздить двічі на день, а на вихідних — один раз.

“Якби не ми, то батькам би дуже було складно взагалі діставатися до міста, до найближчої лікарні, до магазину. Тому таке життя дуже відрізняється від того, що було. І адаптація проходить складно, але немає іншого виходу”, — каже Катерина.

В Сумській області, пояснює бахмутянка, вона не помітила допомоги від міської влади, а Бахмутського осередку тут також немає.

У селі  є проблеми з роботою, а точніше – її відсутність, тому людям потрібно шукати працевлаштування у місті та підлаштовуватися під графік транспорту, й встигати повертатися додому до комендантської.

Брак комунікації: Кіровоградищина

Бахмутянка Тетяна живе у селі на Кіровоградщині, каже, воно відрізняється від сіл Донеччини й людьми, й забудовою. З орендою житла тут теж проблеми, а грошей, аби придбати власне,потрібно чимало. Дозвілля як такого — теж немає, живого спілкування бракує. 

“Тут взагалі мало людей, вони не ходять вулицями, прийшли швидко в магазин, там скупилися, і все”, — говорить бахмутянка.

Аби зігрітися у холод, люди використовують дрова, але вони дорогі, тож не всім переселенцям по кишені. Щодо транспорту — у селі всі ходять на електричку

“Я якось дуже розчарована центральною частиною України, будемо так говорити. Тут не святкуються свята. Я просто знаю по собі, що, наприклад, у нас був старий Новий рік, коли ми з дітьми ходили колядувати…Меланку співали. А тут такого немає”, — розповідає жінка.

Також каже Тетяна, є проблема зі спортивними майданчиками, через їх відсутність діти просто не мають де проводити час.

Що допомогло б переселенцям інтегруватися у села?

Ми запитали першу героїню Ірину, що б їй допомогло краще інтегруватися у селі, а також, які позитивні речі вона побачила. Жінка по той бік трубки розмірковує, каже, що насамперед — це транспортна доступність, якої у багатьох селах просто немає. Звичайна сільська маршрутка значно б спростила життя не тільки для переселенців, але й для місцевих, запевняє жінка, адже вони теж щодня їздять на роботу.

Також додає, що зараз бачить новий наплив ВПО, адже ситуація погіршилась на Донеччині, Харківщині й люди тікають від обстрілів. Але опиняючись на місці, не можуть знайти житло, якби у селі запровадили здачу хат, то у виграші були б всі, адже власники можуть отримувати кошти, а переселенці мати дім.

А от на питання, що допомогло бахмутянці звикнути  до нових умов, вона без вагань відповідає — природа, також підтримка від односельців вкрай важлива. Тому за можливості не соромтеся знайомитися з сусідами, дізнавайтесь, які культурні заходи є в селі, чи є інші переселенці тощо.

“Спочатку, як ми приїхали, то нам все подобалось. Бо ми жили в місті, а там темп життя був інший: робота, дім, навчання. І все якось так було швидко. Ніколи було навіть, по сторонах подивитись. А сюди ми в квітні приїхали, якраз це була весна така, все розквітало, ми з дитиною дуже багато гуляли”, — згадує Ірина.

Жінка розказує, що попри те, що життя в селі для неї було зовсім новим досвідом, вона призвичаїлась до тих умов, проте швидкої інтеграції не було:

“Я не можу сказати, що тут все погано, тут все зовсім інше. Це треба просто навіть усе в голові перегорнути, а це важко. Поки що важко. Може, колись там з часом…”. 

Катерина додає, що їй хотілося б бачити більше підтримки від місцевої влади, тоді переселенцям буде легше інтегруватися у громаду, а поки вони змушені пристосовуватися до тих умов, які цьому не сприяють.

Тетяна також доєднується до інших героїнь, каже, що бракує гуманітарної допомоги й дій від ОМС, а ще через брак спілкування люди відчувають себе ізольованими від інших. Відтак, вимагати від переселенців швидко інтегруватися — некоректно, адже після втрати дому, минулого життя й оточення їм доводиться заново вибудовувати своє життя крок за кроком, підсумовують героїні матеріалу.

Читайте також:

• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• Двічі переселенка та вчителька з Бахмута: розповідаємо історію Яни Баришевої
• Бахмутяни відкрили перше незалежне медіа у Вільногірську: відеорепортаж

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!