Боротьба донеччан за українську державність

Семаковська Тетяна 12:00, 20 Квітня 2024

Ворожа пропаганда десятиріччями намагалася запевнити мешканців сходу України, що ці території є російськими і що тут живе російськомовне населення, яке, мовляв, хоче бути ближчими до росії. На жаль, частково ці наративи вкорінилися у свідомості. Водночас люди Донеччині, разом з усією Україною, були долучені до поширення української ідентичності та відстоювання права на відновлення незалежності нашої держави.

Як це було і яку роль в цьому грали бахмутяни читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Боротьба донеччан з росією

Ледве не кожне покоління українців за останні століття мали боротися за власну ідентичність та країну. Майже завжди ця боротьба проходила саме з росією та її авторитарними попередниками. 

Під час радянської окупації російська влада спробувала зупинити опір українців за допомогою репресії та пропаганди. Це, на жаль, дало свої результати, особливо на сході країни через безпосередню близькість до кордонів агресора. Тим не менш, на Донеччині активно розвивалися проукраїнські рухи, які не забували свою історію та намагалися нагадати про неї своїм співгромадянам.

Цим вони наближали відновлення незалежності країни, звільнення нашої держави від окупації. Володимир Березін та Галина Олійникова, активісти, які боролися за вільну Україну ще з радянських часів та Ігор Тодоров, який довгий час викладав у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, розповіли редакції Бахмут IN.UA про те, як розвивався та функціонував український активізм на теренах Донецької області. 

Російська пропаганда намагається запевнити людей, що Донеччина — це їх земля / скріншот Бахмут IN.UA

Наратив про “руській Донбас”

Ще у 2014 році росіяни прийшли окуповувати український схід із наративом про те, що Донбас — це російська земля або земля російськомовного населення. Перше твердження це нахабна пропаганда, адже історія регіону демонструє зворотні дані. На сайті Ukrainer можна детально прочитати про те, як росіяни штучно заселювали ці землі російськими солдатами ще за часів петра І. Практика штучного заселення окупованих регіонів росіянами задля розмивання національної ідентичності була вигадана не в радянському союзі й практикувалася задовго до його створення.

Результати такого “освоєння” територій російською імперією можна прослідкувати через статистку населення регіону. У створених у 1802 році Катеринославській та Херсонській губерніях станом на 1851 рік українців у першій проживало 70% (703 699 осіб), а росіян 3% (30 000). У Катеринославській губернії за переписом 1897 року українців було 69,7%, а росіян вже 17,3%.

У склад Катеринославської губернії входив, зокрема, і Бахмутський повіт. Тому, схід України не є російськими землями, а є тим місцем, яке протягом століть страждало від окупаційних практик рф та її попередників, адже ще у XVI-XVII століттяї на територіях, які у майбутньому стануть Донецькою областю, мали свої зимівники українські козаки. 

До радянської влади у Бахмуті пам’ятали про українську ідентичність / фото з Клубу “Краєзнавець” Краматорська

Саме імперська політика створила реальність, коли багато людей на сході України використовували російську для спілкування. росія масово заселяла український схід росіянами. Глобальною причиною була спроба розмити українську ідентичність. На практиці це спочатку робилося через недостачу робочих рук у період індустріалізації, а потім росіяни займали місце зморених Голодомором українців. 

В період індустріалізації, після скасування кріпацтва в російській імперії, почався активний промисловий розвиток. Використовувалася праця місцевих українців, але їх було недостатньо. Тому звозилася велика кількість переселенців з найближчої губернії росії,

Ігор Тодоров // професор

Росіяни заселялися в хати мертвих через Голодомор українців на Донеччині / фото з Покровського історичного музею

Така практика переселення продовжилася і в період існування радянського союзу.

Через таке переселення, основними носіями української залишалися саме мешканці сільської місцевості, а урбанізація Донбасу була найпотужніша в СРСР, тобто десь 90% мешканців жили в містах, а міста формувалися саме за рахунок переселенців,

Ігор Тодоров // професор

Хоча навіть такі процеси не змогли викорінити українськість Донеччини цілковито. Наприклад, під час політики коренізації у 20-ті роки ХХ століття виходили газети українською мовою. За словами Ігора Тодорова, мешканці навколишніх сіл біля Донецька, недивлячись на активну русифікацію після відміни коренізації у 30-х роках, продовжували використовувати українську мову в побуті. Аналогічною ситуація була навіть в 60-ті та 70-ті роки ХХ століття.

Мій батько, він з Ямполя. Моя родина завжди розправляла українською. Це вже потім після війни вони стали переходити на російську, принаймні в містах. Ще в Маріуполі батько навчався українською, а потім повернувся в Бахмут. До речі, в 46-му році в Бахмуті тільки одна школа №7 була російськомовною, а всі решта були україномовні. На додаток, коли я вже навчалася в школі, до нас перейшла в школу одна дівчинка з Кодеми й вона там навчалася українською,

Галина Олійникова // голова ВО «Свобода», Бахмутський осередок

Росія називає ці землі російськими аби виправдати свою агресію, скоєну нею за роки окупації. Хоча ці землі є українськими та такими, які велику кількість часу страждали від імперських дій російських окупантів. 

Насправді я хочу ще раз повернутися, що цей наратив про російськість Донбасу, він існував і ще в перші роки радянської влади, я пам’ятаю, в Донецькому краєзнавчому музеї бачив плакат десь 20-х років, де намальована мапа і червоний центр, саме Донецький регіон. На ньому було написано було “Донбас — серце Росії” чи радянської росії,

Ігор Тодоров // професор

Активізм під час окупації

Багато людей на Донеччині не забували своє коріння та поширювали українські ідеї у своєму регіоні навіть під час радянської окупації. 

Ще за радянського часу у Бахмуті був осередок “Просвіта”, а у Донецьку проходила зустріч Гельсінської спілки, куди приїздили Чорновіл, Хмара та багато інших українських діячів. Це ще 89-й рік був, для мене це на все життя залишило відбиток. Я в принципі туди не  випадково потрапила, адже все життя займалася такою діяльністю. У мене родина завжди сприймала себе українцями. У мене дід помер у 82-му році й він завжди казав, що ці раби не можуть завжди править, рано чи пізно це скінчиться та буде Україна вільною. У нас в родині завжди на це чекали та намагалися все робити, щоб наблизити цей момент. По всій області були люди, які також займалися цим,

Галина Олійникова // голова ВО «Свобода», Бахмутський осередок

Члени Донецької обласної філії Гельсінської групи / фото з відкритих джерел

Галина розповідає, що саме такі люди працювали над незалежністю країни ще під час радянської влади. Коли Народний рух України ще не був партією, вони розповсюджували просвітницьку літературу, проводили зустрічі, збирали людей тощо. Далі це вже переросло в партійну роботу. Це було повсякденне життя багатьох людей, які розповсюджували українські ідеї. Для Галини було завжди зрозуміло, що її рід український, її діти будуть українцями. 

Певна частина дисидентського руху, руху 60-ників, походила саме з Донецької області. І були в нас відповідні, по суті на той момент, нелегальні підпільні структури. І ось в 1989 році, ще за існування Радянського Союзу, почалися перші мітинги, вже не узгоджені чи точніше не ініційовані комуністичною владою,

Ігор Тодоров // професор

Проте, кожен прояв українськості під час радянської окупації міг призвести до проблем різного ступеню важкості, від звільнень з роботи до розстрілу. Але це не зупиняло людей, які боролися за суб’єктність української держави. 

Ми дуже близько знаходимося до Харкова, який раніше був столицею. До нас багато рухів прийшло звідти. Але через це на Донеччині 30-ті роки були страшенні репресії. Вони були навіть під час Російської імперії. Намагалися викосити всіх активних людей. Після цього мало чого залишилося. Треба пам’ятати, що у нас в Бахмуті були видані Донецькі сонети Чернявського, відомого хрестоматійника, але він був репресований, як і більшість. І це тільки один приклад,

Володимир Березін // громадський діяч

Григорій Баглюк / фото з відкритих джерел

Володимир каже, що рухом за українську мову та культуру на Донеччині став літературний журнал “Забой” у Бахмуті. Над ним працював зокрема Григорій Баглюк, український репресований письменник та  багато інших діячів. В цьому журналі підтримували революцію, але в контексті відновлення українського життя, адже люди думали, що нарешті закінчиться окупація російської імперії та відродиться Україна.

Це було до 33-го року. І весь цей потужний рух майже одномоментно було закрито. У 33-му році приїхали нквд-исти та заарештували всю редакцію журналу. Майже всі були репресовані. Редакція “Забой” була на перехресті вулиці Горбатова та Миру. Володимир згадує, що активісти просили зробити табличку, але міська рада цю ініціативу не підтримала.

Прояви активізму продовжувалися і після цього. Наприклад, у 50-х та 60-х роках на вулицях могли з’являтися жовто-блакитні прапори та інша символіка.

У 80-х роках було більш менш спокійно. З приходом Горбачова вже на нас звертали менше уваги, адже було у радянської влади купа інших проблем. Але коли стався серпневий путч, мого батька, інваліда 1 групи, міліція Артемівська загребла за розповсюдження літератури. Його, як “антисовєтчика”, забрали до тюрми. Людину, яка ледве на ногах трималася. Через те, що той путч швидко закінчився, нас полишили. Бо тоді склали списки неугодних людей, антирадянських елементів, до яких я так саме потрапила,

Галина Олійникова // голова ВО «Свобода», Бахмутський осередок

Березін розповідає, що якщо він спілкувався з людиною, який був визнаний радянським союзом ворогами народу, то до нього після цього приходили кдб-істи та питали, чого я з ним спілкуюся взагалі.

Всі знають імена великих українських діячів з Донеччини та борців за українську культуру як Олекса Тихий та Василь Стус. Але ними не обмежувався проукраїнський рух Донеччини. Він нараховував багато імен. Про деяких інформацію активно знищували, тому вони менш відомі, а імена деяких ми вже ніколи не дізнаємося. Але кожен з учасників проукраїнських рухів та організацій не тільки на Донеччині, а й усіх частинах України, були дотичні до відновлення державності нашої країни. 

В кінці 80-х років з’явився перший конструктив за нову Україну, який ми прочитали. Це був “Маніфест Демократичної партії України”, який надрукувала “Літературна Україна”. Його тоді підписали такі постаті, як Драч, Павличко, Чорновіл, Яворівський, десь півтора десятка потужних людей.  І серед них було написано “Кандидат геологічних наук Василь Григорович Суярко. місто Артемівськ”. Тобто розумієте, які постаті у нас жили в місті. Я з ним особисто зустрічався. Він з родини репресованих, його батька та діда розстріляли. Він сам, коли був студентом, його за українські погляди у 60-х роках заарештовували, він ховався. Але він домігся того, що став високою постаттю у науці,

Володимир Березін // громадський діяч

Василь Григорович Суярко, український діяч та науковець з Донеччини / фото з відкритих джерел

Донеччина та загалом схід України витримали багато страждань, але не втратили свою українську ідентичність, розуміння своєї приналежності до української держави. Це стало можливим завдяки великій кількості людей, які продовжували боротьбу за країну попри страшні репресії. На жаль, зараз наш регіон потерпає від прямої агресії росії. Проте, ці території були, є та будуть українськими. 

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як росія намагалася присвоїти собі бахмутську кінорежисерку

Семаковська Тетяна 12:00, 23 Травня 2024

Кінорежисерка Лариса Шепітько родом з Бахмута, вона  не дивлячись на штучне зросійщення і радянську пропаганду Лариса Шепітько творила фільми просякнуті українським духом, але попри те росія й далі намагається присвоїти собі всі заслуги бахмутянки.

Бахмутський історик Микита Безмен розвінчує міфи про Ларису Шепітько.

Ментором бахмутянки став Олександр Довженко

Лариса Шепітько народилася 6 січня 1938 року в Бахмуті. Мати була вчителькою, а батько покинув родину, коли Лариса була маленька. Після війни родина переїхала у Львів, де Лариса закінчила середню школу. Ще дитиною Лариса випадково потрапила на зйомки фільму “Овід”, де була цілком вражена магією кіномистецтва (Овід – це радянський художній фільм 1955, який зайняв 3 місце серед лідерів прокату, зібравши 39,16 млн глядачів). 

photo 2023 07 09 22 13 56 03b88
Лариса Шепітько / фото з відкритих джерел

Лариса була зачарована і на все життя отримала мотивацію розвивати українське кіномистецтво. У 1955 році вступила до Всесоюзного державного інституту кінематографії на режисерський факультет. Куратором Лариси стає легендарний український митець – Олександр Довженко. 

Ще в студентські роки знялася в кількох фільмах як акторка, в тому числі в “Поемі про море” (1958), початій Довженком та завершеній його дружиною, Юлією Солнцевою. Картина оповідає про драму, на яку обернулося будівництво Каховської ГЕС для жителів ближнього до станції села. 

Картина отримала ряд нагород на Всесоюзному і міжнародних кінофестивалях. Олександр Довженко був посмертно відзначений ленінською премією (1959).

Перший повнометражний фільм Лариси Шепітько — дипломна робота “Спека” (1963), який розповідає про важку долю простих юнаків і дівчат, що на власному ентузіазмі відправилися освоювати Цілинні землі. Цей фільм одразу здобув міжнародну нагороду в Чехії. 

Популярність фільмів режисерки визнавали на Берлінському кінофестивалі

photo 2023 07 09 22 14 15 57567
Лариса Шепітько / фото з відкритих джерел

Популярність Шепітько приніс її другий фільм — “Крила” (1966) про долю повоєнної льотчиці Наталії Петрухіної. Одну з найкращих своїх ролей у цьому фільмі виконала саме українка Майя Булгакова, визнана в 1966 “найкращою акторкою року”.

Потім Шепітько знімає свій перший кольоровий фільм: новорічну музичну казку “О тринадцятій годині ночі” (1969), — із такими відомими акторами, як Володимир Басов, Георгій Віцин, Зіновій Гердт, Спартак Мішулін, Анатолій Папанов.

Друга (й остання) кольорова картина режисерки “Ти і я” (1972) знята за сценарієм Лариси Шепітько і Геннадія Шпаликова і присвячена їх поколінню тридцятилітніх. У Венеції режисерка була нагороджена за цю картину медаллю в конкурсі молодого кіно.

photo 2023 07 09 22 14 34 669c9
Лариса з чоловіком / фото з відкритих джерел

Міжнародна репутація Шепітько зростала, і в 1978 році її запросили увійти до журі Берлінського кінофестивалю.

Останню роботу Лариса не завершила через трагічну і раптову смерть в автокатастрофі. Роботу над фільмом “Матера” завершив чоловік Лариси Шепітько, кінорежисер Елем Клімов, який назвав картину “Прощання” (1982).

Він також зняв документальний фільм “Лариса” (1980), змонтований із фрагментів її фільмів та інтерв’ю з її колегами. Важко перелічити кількість кіно робот і премій, які Лариса Шепітько отримала за своє недовге життя. Багато робіт відомої режисерки просякнуті українським духом і розповідають про тяжку долю людей тягнучих радянське ярмо.

Автор тексту історик, краєзнавець Микита Безмен.

Авторка ілюстрації художниця Маша Вишедська.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

День музеїв: які заклади існували в Бахмуті та що з ними сталося під час війни

Семаковська Тетяна 10:00, 18 Травня 2024
Бахмутський краєзначий музей / фото з відкритих джерел

Сьогодні, 18 травня, в Україні та світі святкують День музеїв, це свято є нагадуванням про необхідність знати власну історію, поважати її та робити висновки на її основі. 

Редакція Бахмут IN.UA до цього свята підготувала матеріал про Бахмутський краєзнавчий музей та кімнату-музей писанкарства та розвитку народних ремесел, їх історію з появи й до сьогодення.

День музеїв у 2024 році

Музеї — це сховища пам’яті, де оживає минуле. Саме в таких місцях можна познайомитися історією власного краю та країни, дізнатися про особливості життя пращурів та про те, якими речами користувалися в побуті. 

Загалом, саме для того, щоб нагадати громадськості про роль музеїв у розвитку освіти та культури, у 1977 році Міжнародною радою музеїв було започатковано нині відомий Міжнародний тиждень музеїв.

Бахмутський краєзнавчий музей

Музей у минулому / архівне фото

Найбільш відомим музеєм Бахмута можна вважати саме Бахмутський краєзнавчий музей. Будинок, у якому він розмістився, був побудований на початку XX століття В.Г. Французовим, власником Бахмутського дротяно-цвяхового заводу. Він належав йому до 1917 року.

Сам музей з’явився в 1923 році, коли донецький лікар-епідеміолог та зоолог Борис Вальх ініціював таку ідею. Він також надав власні експонати у колекцію музею. Спершу  в закладі працювали лише троє людей: завідувач, сторож та техробітниця. Очолив цей музей сам Вальх.

Друга світова війна, яка сильно вплинула й на сам Бахмут, стала критичною для закладу, адже у 1941 році його спалили нацистські окупанти. Вже після війни заклад почали відновлювати та в знову відкрили у 1962 році. Майже через два десятиліття, музей отримав статус державного.

Вже за часів Незалежності, музей активно експонував понад 30 тисяч різних історичних реліквій як зі стародавніх часів, так з новітньої історії. Усього було 14 залів, 12 з яких — це основна експозиція, а ще у двох розміщували тематичні кімнати-музеї, зокрема, присвячені Миколі Чернявському та історії єврейської громади Бахмута.

Етап реконструкції / фото з відкритих джерел

До повномасштабного вторгнення краєзнавчий музей перебував у стані реконструкції, при цьому в ньому проходили виставки та просвітницькі заходи.

Вже під час війни, за словами начальниці управління культури та туризму Донецької ОВА, 60−70% бахмутських музейних колекцій вивезли в більш безпечні місця, зокрема, архіви для подальшого вивчення історії Бахмуту та Донеччини.

Сама будівля була зруйнована під час боїв у місці. 

Кімната-музей писанкарства та розвитку народних ремесел

Бахмутський міський народний Дім / фото з відкритих джерел

В Бахмуті був також більш локальний музей — Кімната-музей писанкарства та розвитку народних ремесел при Базовому комунальному закладі культури “Бахмутський міський народний Дім”, який відкрили у 2008 році. Тут експонували різні традиційні для регіону речі народного мистецтва, зокрема, які були присвячені писанкарству, гончарству, майстерству вишивки та навіть ювелірному мистецтву регіону.

Під час війни, більшу частину експонатів вдалося вивести. Сама ж будівля народного дому була зруйнована під час бойових дій у місті.

Окупанти регулярно публікують відеоролики з міста, де демонстрували нинішній стан Народного дому. На кадрах, опублікованих у листопаді 2023 року можна побачити, що від будівлі залишилася лише передня частина з колонами та оздобленим фасадом.

Народний дім у 2023 році / скриншот

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як росія намагалася присвоїти собі бахмутську кінорежисерку

Кінорежисерка Лариса Шепітько родом з Бахмута, вона  не дивлячись на штучне зросійщення і радянську пропаганду Лариса Шепітько творила фільми просякнуті українським духом, але попри те […]

День музеїв: які заклади існували в Бахмуті та що з ними сталося під час війни

Сьогодні, 18 травня, в Україні та світі святкують День музеїв, це свято є нагадуванням про необхідність знати власну історію, поважати її та робити висновки на […]

Скіфи, обереги та “буденки”: 10 маловідомих фактів про українські вишиванки

У третій четвер травня в Україні відзначають День вишиванки — традиційне, але не офіційне, свято українського народу. Цьогоріч він припадає на 16 травня. Редакція Бахмут […]

11:00, 16.05.2024 Скопіч Дмитро

Сім жінок, котрі створили інноваційні винаходи, які привласнили собі чоловіки

Багато сучасних історичних книг часто розповідають про “великих” людей в науці, які ж насправді просто викрали чужу ідею. На жаль, так часто відбувалося з винахідницями, […]

15:45, 14.05.2024 Скопіч Дмитро

Часів Яр до війни: фото мирного міста на Донеччині

Перш ніж стати епіцентром запеклих боїв російсько-української війни, Часів Яр був тихим і затишним містом  на Донбасі з багатовіковою історією та самобутньою культурною спадщиною.