Валерія родом з Донеччини, дівчина навчається в двох університетах, один в Україні, інший в Словаччині. Героїня каже, що серед її іноземних друзів взагалі відсутній такий факт — як списування, а ще словаки люблять навчатися вдосвіта, й від обіду мають вільний час для себе. Наша друга героїня Ірина зараз навчається у Польщі в поліцеальній школі, яка популярна серед дорослих. Тут жінка здобуває освіту масажистки.

Редакція «Бахмут IN.UA» дізнавалася у двох донеччанок, що вони думають про освіту за закордоном та, які переваги бачать у такому навчанні.

За прогул лекції студента можуть не допустити до заліку

Валерії 20 років, раніше вона жила в Лисичанську і  навчалася в Лисичанському багатопрофільному ліцеї. Свій вибір дівчина зупинила на історії, згодом вона частково навчалася й жила в Бахмуті у гуртожитку, так було до повномасштабного вторгнення. Після цього Валерія виїхала до Словаччини й стала студентською місцевого вузу.

Студенти приділяють навчанню чимало часу. Фото: особистий архів Валерії

«Ключова відмінність, яку я помітила — це стипендіальна частина. В Україні стипендії академічні призначаються за рейтингом й видаються семестром від сесії до сесії кожен місяць. В Європі є мотиваційна стипендія — це стипендія, яка призначається на семестр або раз на рік, але це велика сума, яка здатна змотивувати до навчання, на неї можна податися тільки раз на рік. Дуже багатьом студентам у ній відмовлять», — пояснює Валерія.

Примітка: Мотиваційна стипендія призначена для студентів-першокурсників. Щорічно уряд вибирає кілька спеціальностей, які додатково фінансуються. Якщо студент 1 курсу був відмінником у школі та його спеціальність потрапила під додаткове фінансування, то у нього є всі шанси здобути мотиваційну стипендію, розмір якої складає орієнтовно 800-1000 євро. На жаль, заздалегідь передбачити які спеціальності держава виділить гроші і як саме визначать тих, кому буде визначено стипендію неможливо, все це залежить від конкретного ВНЗ.

Кампус університету, де навчається Валерія

Крім того, у Словаччині для студента — вкрай важливо відвідувати лекції, якщо ж він пропустить навіть одне заняття, це може загрожувати недопуском до екзамену. Загалом до відвідування пар ставляться доволі суворо, Валерії такий підхід подобається, адже це відкидає можливість прогулювання пар для невідповідальних студентів.

Читайте також: Стало відомо, у яких країнах зможуть скласти НМТ цьогорічні вступники

З позитивних сторін Валерія також виділяє те, що в Словаччині студенти багато часу приділяють вивченню мов. Оскільки, героїня навчається на історика — знання мов дозволить їй вільно відчувати себе в своїй сфері й перекладати потрібні джерела. Загалом дівчина вивчає чотири мови: угорську, словацьку, німецьку та англійську.

Словаки готуються до іспитів з самого початку навчання в університеті

Місто, в якому проводить студентські роки Валерія. Фото: особистий архів героїні

Валерія відзначає, що на відміну від українських студентів — словаки серйозно готуються до іспитів чи екзаменів з самого початку навчання в університеті. Водночас в Україні більшості студентів питання для заліку дають на вивчення за місяць до самого випробування, тож студент має мало часу, щоб якісно підготуватися.

«В Україні вступають до ВНЗ приблизно у 17-18 років, а словаки у 20-23 роки. Дуже багато студентів беруть вільний рік, щоб відпочити й зрозуміти, ким вони хочуть бути. У нас часто можна почути фразу: «Вступай, не гай часу», але тут такого немає. Наприклад, у мене на паралельному курсі навчається жінка, вона як і я першокурсниця — але їй 36 років й вона словачка, для них це нормально», — ділиться думками Валерія.

Вона додає, що в Словаччині  в одному класі можуть навчатися люди без особливих фізичних потреб та люди з інклюзією. Тут немає упереджень, на кшталт, кому можна навчатися, а кому ні.

Система оцінювання в Словаччині

За словами героїні, в Словаччині система оцінювання практично така сама, як в українських університетах. Тут також алфавітна система, де А — це найвищий бал, а найнижчий — це Е.

При оцінюванні викладачі звертають увагу на відвідуваність студента. Ще цікавий факт — серед словаків немає такого поняття, як списування. В університеті навіть є організація – Дисциплінарні комітети, яка відповідає за якість навчання. Заборонено списувати, користуватися телефоном, як підказкою або відмічати фальшиву присутність людини, якщо її немає.

«Знаєте, є такий жарт, коли приходять студенти на пару й по списку присутні всі, а по факту тільки одна староста. Тут такого немає, це карається, й після трьох зауважень — студента відраховують за подібну поведінку», — каже Валерія.

З цікавостей дівчина також відзначає те, що словаки часто переносять пари на ранні години, щоб о 13:00 вже бути вільними від лекцій, а українці навпаки надають перевагу більш пізньому навчанню.

Навчання дорослих в Польщі

Поліцеальна школа. Фото: з відкритих джерел

Пані Ірина також в Польщі стала студенткою поліцеальної школи, це схожий навчальний заклад на наші технікуми. Тут жінка вирішила опанувати фах масажиста. До слова, із знанням польської мови навчання для українців в Польщі є безкоштовним. Ірина навчатиметься два роки, героїня вчиться щовихідних — це займає вільний час. 

У школі, де вона навчається є чимало цікавих спеціальностей для дорослих. Зокрема, асистент стоматолога, однак тут це не людина, яка миє приладдя та подає ватні тампони, каже співрозмовниця, а фахівець, який працює із зубним каменем й лікуванням ясен. Всі ці професії є безкоштовними для навчання для поляків та українців, але знання польської мови має бути на високому рівні.

«Якість навчання тут дуже гарна. Я вчусь на масажиста й повинна мати 800 годин практики масажу. Тішить те, що навчатися йдуть чимало дорослих людей. Наприклад, в моїй школі є чимало людей мого віку. Для поляків вік у навчанні — це не проблема. Я якось сказала своїй викладачці, що хотіла б вступити в університет на фізіотерапевта, але вже пізно, вона на мене так здивовано подивилася. Для них незрозуміло, як це — пізно навчатися», — згадує героїня.

Пані Ірина наголошує в Польщі є свій уклад життя, але є те, що вирізняє поляків серед інших — вони дуже відповідально ставляться до навчання й своїх дітей вчать цьому ж. Освіта в країні дуже важлива, бо вона дає тобі можливість гідно заробляти, резюмує бахмутянка.

Фото: «Бахмут IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня.

Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає в Рівному, сюди вона переїхала до початку повномасштабного вторгнення. Дівчина вступила в Рівненський університет, а Бахмут, місто свого дитинства, героїня запам’ятала поділеним на два періоди — до вступу та після. Річ в тому, що перший навчальний рік Ірини припав на 2014 рік — першу окупацію Бахмута проросійськими бойовиками.

Про життя в Рівному, окупацію Бахмута та його трансформацію в 2014 — розпитали в бахмутянки.

Бахмут — місто мого дитинства

“Бахмут — місто мого дитинства, де я народилася, ще в Артемівському роддомі. Тому навіть в паспорті, коли отримувала його в 16 років, ще було зазначено Артемівськ, не Бахмут”, — пригадує бахмутянка.

Дитинство Ірини проходило на Забахмутці — дівчина навчалась в п’ятій школі і вже потім переїхала на Комаровку. Згодом дівчина вирішила вступати в Острозьку академію, вступ припав на 2014 рік. Їхала до університету дівчина з одного міста, але повернулась в зовсім інше.

“Коли я приїхала (ред. з Рівного до Бахмута), то вже не було ні герба, ні прапора на міській раді, якої немає”, – каже Ірина.

Дівчина описує весну 2014 року, коли почалась війна. Російські бойовики зайшли в Донецьк та Луганськ. В Бахмуті окупанти зайняли будівлю прокуратури. Героїня додає — тоді, щоб потрапити додому, молоді люди старались обирати потяг, бо  їдучи автобусами була більша ймовірність натрапити на блокпости. Особливо бойовики полювали на хлопців, пригадує дівчина. Їхати додому було страшно.

“Пам’ятаю, я приїхала до Бахмута поїздом. На вокзалі стоїть мама, чекає мене. Я виходжу й бачу, наскільки вона перелякана. Навіть в повітрі відчувала, що щось не те. На вулицях було дуже мало людей. Ми пішли додому. Навпроти дитячої поліклініки ми бачили цих людей (ред. проросійських бойовиків) без ніяких шевронів, ніяких опізнавальних знаків, просто такий чорний костюм. А в прокуратурі вони щось вигружали, якісь ящики, і перше, що мені спало на думку — це зброя. Мама казала мені, щоб взагалі не виходила на вулицю”, — каже Ірина про події 2014 року.

Коли приїздила додому — чула вибухи та прильоти

Молодь Донбасу опинилась по двох сторонах, пригадує Ірина. Тоді ще вчорашнім школярам українських шкіл почали видавати російські дипломи. Частина Донеччини та Луганщини перейшла під контроль псевдореспублік.

“Тим, хто опинився в “ДНР”/“ЛНР”, запропонували російські дипломи після закінчення навчання. Моє покоління потрапило в такі історичні часи. Я тоді цінніше ставилася до того, що змогла отримати державний український диплом і залишитися в більш мирному регіоні. Ще довго, коли я приїздила додому, було дуже чутно вибухи, і прильоти”, — говорить бахмутянка.

Вона додає, що в той час перестала впізнавати рідне місто. Було чітке розуміння себе, як українки, дім якої забрали. Полегшення дівчина відчула, коли проросійських бойовиків вигнали з будівлі прокуратури в Бахмуті.

“Пам’ятаю, вже в серпні був День українського прапора, і до нас приїхали журналісти. Це був перший День прапора, який я почала святкувати. Я не розуміла раніше, наскільки важлива державна символіка, до того періоду”, — пригадує бахмутянка.

Бахмут звільнили 6 липня 2014 року. В цей час під окупацією залишались десятки міст та сіл Донеччини. Бахмутянка розповідає, що її друзі також жили в Горлівці, найдужче хвилювались за них. З 2014 року Горлівка знаходиться під контролем рф.

В Бахмуті майоріли українські прапори на вулицях

Після деокупації в 2014 році в Бахмуті багато змінилося, говорить бахмутянка. На вулицях почали майоріти українські прапори, люди одягали вишиванки, відбулось самоусвідомлення. 

“Я приїздила завжди влітку, була вдома до вересня. Помічала, як люди почали одягати не просто такі футболки з вишивкою, а справжні вишиванки. Бахмут зустрічав перших переселенців з окупованих міст. Відбулися такі культурні знайомства, обмін історіями, традиціями. І в нас це було відчутно. Так, на День Соборності, пам’ятаю, ми теж робили акцію. Я навіть брала участь в живому ланцюгу на мості”, — пригадує Ірина Тесленко.

На вулицях з’явилося більше української мови, відкрилась перша книгарня “Еней” з україномовною літературою. Дівчина додає, що стереотипи про російськомовний схід вона розвінчувала вже під час навчання. Ірина писала диктанти на відмінно, спілкувалась українською й пояснювала одногрупникам, що Донеччина – така ж частина України, як й інші області. Розповідала й про рідний Бахмут.

“Звісно, що місто дитинства кожному буде найкраще. Але навіть вже без зайвої суб’єктивності, бо багато бувала за кордоном, я на 100% погоджуюся з нашими мешканцями, що Бахмут — надзвичайно красиве місто, унікальне й дуже доглянуте. Лише наша Бахмутка яка красива. Хоча, кажучи “Бахмутка” — уявляєш собі якусь маленьку річку, а не ту, яка була в нас.

Мені здається, ми, бахмутяни, дуже близькі з харків’янами. Бо ми усе хочемо зробити з любов’ю, і при кожній нагоді хочемо сказати, звідки ми. Хто питає мене й чує, що я з Донбасу, вони навіть не уявляють, що це може бути купа троянд. Бахмут – це справді унікальне місто, нам прищепили любов до того, щоб це місто прикрашати й тримали доглянутим”, – так героїня ділиться спогадами про Бахмут.

Як Рівне підтримує переселенців та переселенок?

На думку бахмутянки, сама назва міста “Рівне” дуже точно визначає його характер та дух. Воно спокійне. Водночас з початком вторгнення Рівне стало хабом та пристанню для українців, які були змушені залишити свої домівки.

“Ми бачили потоки людей, які їхали за кордон по трасі. Був й страх, і паніка — особливо, коли росіяни були на Житомирській трасі. Бо це якраз дорога на Рівне, і, звичайно, люди боялися”, — каже бахмутянка.

Ірина перші тижні вторгнення перечікувала в сільській місцевості, бо залишитись в місті поряд з аеропортами боялась. Вже за 2 тижні вона повернулась назад.

“Пам’ятаю: перше, що мені захотілося — це прибратися в квартирі. Промайнула думка: “Як я хочу, щоб мене не вигнали звідси”. Я думала, як приймати родину в себе, бо ми спостерігали на Донеччині рух. Так я стала таким пунктом приймання для рідних й друзів”, — додає бахмутянка.

В її оточенні всі допомагали одне одному — в цьому, каже Ірина, наша найбільша сила. Героїня каже: на її думку, вона інтегрувалась в нову громаду, і у цьому їй допомогла щирість й повага до своїх традицій.

“Я бачу, як люди поважають те, що я постійно розповідаю за свою Батьківщину, за Донбас, що я поважаю своє коріння. І от в мене отут такий приклад класний. Люди з Авдіївки збираються і варять свою Авдіївську кашу. Вони мало того, що збираються, ще й підтримують один одного, зв’язки, які в них були. Кожен збагачується цим. І таких людей будуть поважати і в своїй країні, і будь-де за кордоном. Це, напевно, головний секрет, як залишатися українцями в будь-якому куточку світу”. 

Читайте також:

• “У Донецьку все було гарно. Всі були щасливими”. Війна очима підлітка
• “Тихий куточок” з глибоким сенсом: продовження історії родини Реуцьких
• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянин Віктор Сучков зараз живе на Дніпропетровщині, у місті Самар. Чоловік евакуювався з Бахмута весною 2022 року. З собою вивіз трьох котів — пухнасті весь час жили з Віктором. Спершу в гуртожитку, але згодом сусіди написали скаргу на котів, а без них бахмутянин лишатися в гуртожитку відмовився. Тож, вирішив сам будувати собі житло. Ще й незвичайне.

Як переселенцю це вдається, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Це ж мої коти, як я їх залишу”

Віктор Сучков за професією архітектор, до повномасштабної війни він працював за фахом, цікавився незвичайними темами. Зокрема, побудовами енергоефективних споруд. Чоловік каже, що в Бахмуті жив в районі Забахмутка, але коли почалось повномасштабне вторгнення — Віктору з родиною і його котам довелось евакуюватись. 

Спершу мали їхати до Чернівецької області до знайомих, але лише дорога до Дніпра у Віктора зайняла добу. Тому він вирішив зупинитися на Дніпропетровщині, де якийсь час разом з котами жив у гуртожитку в місті Самар. 

Згодом сусіди поскаржились на пухнастих — чоловік пояснює, що вони у нього активні, тож завдавали клопоту співмешканцям. Директор гуртожитку отримав заяву від людей, тож звернувся до Віктора. Чоловік каже, що він міг залишитися там жити, але йому поставили умову — без котів.

“Це ж мої коти, як я їх залишу. Це мої друзі, ми з ними разом з Бахмута все пройшли”, — каже бахмутянин.

На допомогу Віктору прийшов волонтер Олександр, і оскільки з тваринами чоловіку знайти житло не вдалось – Олександр знайшов ділянку для бахмутянина, на якій той планує побудувати омріяне енергоефективне житло. Віктор пояснює, що він планував зробити це ще в Бахмуті, але втілити ідею в реальність вийде на Дніпропетровщині. 

Самар переселенцю подобається, тут він вже встиг висадити город — невелику ділянку під це йому тимчасово виділили місцеві благодійники. Але в планах бахмутянина побудувати оселю, де можна буде поєднати й кімнату для себе та котів й теплицю для городини. 

“Я моделлю обрав мікроклімат тропічних країн. Тому тут виноград буде й тропічні рослини”, — пояснює бахмутянин.

Бахмутянин будує власне житло

Матеріали для своєї споруди чоловік купляє сам, також допомагають волонтери. Віктор запевняє: попри те, що на вулиці холодно — у його оселі вже є спосіб зігрітися, який він зробив самотужки.

“Я зимою поки без опалення. На вулиці було мінус 9, у мене мінус 7 було в цьому будинку. Зараз у мене є декілька таких конструкцій, щоб було тепло взимку. Вона складається з одного простого плаща й термоплаща. Зверху над ліжком у мене є такий, як балдахін з пінофолу (ред. матеріал, який використовують для утеплення). Завдяки цьому температура в мене сягала 28 градусів тепла”, — каже бахмутянин.

Допомагають чоловіку місцеві волонтери благодійного фонду Гордість Нації ЮА. Наприклад, зараз вони забезпечують проведення електроживлення до житла. 

Бахмутянин же у розмові зізнається, що головна мета його дому — аби було місце для всіх, зокрема його котів, які з чоловіком пережили весь цей час. Для пухнастих улюбленців Віктор зізнається, що планує побудувати лабіринти всередині конструкції.

Підтримати Віктора можна донатом на особисту карту за реквізитами: 4149 4991 9524 1052. Всі кошти бахмутянин планує використовувати для будівництва свого житла. 

Читайте також:

• Історія турботи: як перукар із Бахмута підтримує жінок у складні часи
• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• “Я отримував одну відмову за іншою”: історія бахмутянина, який не опустив руки та відкрив власну пасіку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!