Сьогодні добігає завершення 2024 рік, за цей час наша редакція створила низку матеріалів, героями наших публікацій були сміливі й сильні люди. В останній день 2024 року Бахмут IN.UA згадує 12 особливих історій, які ми розповіли цьогоріч.

Максим Потапчук

У 2015 році мешканець Донецька, активіст, а з початком повномасштабної війни — діючий військовий десантно-штурмових військ Максим Потапчук приїхав до Краматорська, аби очолити місцевий Пласт. Місто якраз оговтувалося від окупації росіян, яка тривала з 12 квітня по 5 липня 2014 року.

Максим згадує, що прибічники росії ще встигли облити фарбою приміщення, де збиралися малі пластуни. Але ані фарба, ані пошкоджені вікна не завадили дітям приходити на зібрання.

Марина Жукова

Художниця Марина Жукова родом з Бахмута. Вже 6 років вона займається ілюстрацією, найбільше любить працювати з дитячою графікою. Увагу нашої редакції найбільше привернула робота художниці, на якій зображена новорічна ялинка з ключів. Здавалося б, звичайний ключ, який щось відмикає і замикає. Однак для багатьох людей після евакуації ключ став предметом пам’яті та зв’язку з домом. Так відбулось і з Мариною. Ключ і сукня — її пам’ять про дім. 

Співачка Valentayna

Valentayna — це творчий псевдонім Валентини Поліщук. Дівчина народилася у Словʼянську. Все своє свідоме життя вона приділяла музиці. Спочатку юна співачка займалась у підготовчій групі, потім відвідувала музичну школу.

У підлітковому віці вона поїхала навчатися в Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця. Місто-фортеця стало для неї другим домом. Valentayna випустила пісню під назвою “Зоряна ніч”. Цю композицію артистка присвятила Бахмуту — місту, в якому здобувала свою музичну освіту.

Михайло Реуцький

Михайла Реуцького з позивним “Тихий” вбили росіяни в Бахмуті, 18 лютого будуть роковини з дня його загибелі. Його донька Катерина каже, що цей позивний батькові дали не просто так. За характером він був спокійний, говорив мало, але робив багато. Вже під час повномасштабного вторгнення Михайло Реуцький перевівся до рідної 93-ОМБР Холодний Яр, в якій служив ще за часів АТО. Саме ця бригада останні місяці захищала Бахмут від росіян.

“Ми з татом були дуже близькі. Коли він там востаннє був, в Бахмуті, він мені постійно телефонував, який би там зв’язок не був, які б там не були проблеми, та все одно він знаходив 2-3 хвилини подзвонити зранку. Я добре пам’ятаю одну з останніх наших розмов: він мені набрав вдень, а це було йому не притаманно. Ми поговорили хвилин 40 — тато розповів, що хлопців з його бригади взяли в полон та розстріляли. Він був дуже сумний та пригнічений, кожна смерть його побратимів давалась йому важко. Це було за річкою Бахмутка. Татові хотілося з кимось цим поділитися, він відчував, що може мені довіряти”, — говорить Катерина.

Вікторія Бабич

Вікторія Бабич пригадує, що майже з перших днів у Бахмуті почалася евакуація, спершу вивозили жінок з дітьми та людей старшого віку. Вікторія також вирішила виїздити, у стані шоку жінка розуміла — насамперед має рятувати дітей. Чоловік героїні на той час залишився у Бахмуті, родина вірила: мене трохи часу й вони повернуться додому. З собою жінка взяла документи, пляшку воду й трохи хліба. Все життя вмістилось у рюкзак.

Олег Зонтов

Ми згадували, як жив у перші місяці деокупований Слов’янськ, з військовослужбовцем ЗСУ, молодшим сержантом, громадським діячем Олегом Зонтовим, який у 2014—2015 виконував обов’язки міського голови Слов’янської міської ради.

“Якось я сказав, що ми вже раз відстояли Слов’янськ, і, дай Боже, ніколи війна більше не повториться. Ну, на жаль, повторилась. У березні-липні 2022 року якраз я і воював безпосередньо за Слов’янськом, на підступах. Там, де в 1943-му році йшла лінія оборони з нашої сторони, ми відривали траншеї, бліндажі. Там, де раніше дітей водили на екскурсії партизанськими стежками, ми тримали оборону проти сучасних фашистів.

Слов’янськ став першим містом, яке окупували в 2014 році. З однієї сторони, це дуже трагічно, а з іншого боку і місту пощастило, бо він перший прийняв цей удар. Тут перші зрозуміли, що це таке — російська окупація, рівень підтримки України значно виріс після цього”, — каже військовослужбовець.

Ірина Ситковська

Вчителька Ірина Ситковська народилася на Донеччині, у Волноваському районі, який наразі окупований військами рф. Зараз наша героїня працює у Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного профілю ім. С. Бубки.

З початком повномасштабної війни коледж евакуювався з Бахмута. Вчителі Донеччини зараз переважно працюють онлайн. Втім, багато працівників коледжу переїхали до Полтави та продовжили піклуватися про спортсменів, і, як і раніше, пані Ірина викладає заняття з української мови. Каже, що ставлення до цього предмета у дітей помітно змінилося.

Каріна Тренбач

Бахмутянка Каріна Тренбач зараз проживає у Гадячі на Полтавщині, але народилась та виросла в Бахмуті. Дівчина багато подорожувала Україною та встигла побачити чимало інших міст, але каже, що такого красивого та затишного, як Бахмут, немає ніде. Каріна подарувала власноруч створену картину з Гадяцьким замком місцевому історико-краєзнавчому музею.

Дівчина додає: коли вона розповідає, з якого вона міста — то найбільше люди відзначають, яким красивим воно було, бо бачили його в новинах.

“Воно в серцях наших залишається таким самим гарним”.

Оксана Судак

Оксана Судак — юристка та громадська діячка, у 2020 році жінка ініціювала перейменування вулиці в Бахмуті на честь Артема Мирошниченка, створила петицію на встановлення пам’ятника Шевченку в місті, була співорганізаторкою українськомовного клубу. Наша героїня народилась в Донецьку й добре пригадує події 2014 року.

Олександр Шередекін

Бахмут, його уродженцю Олександру Шередекіну назавжди залишиться 24 роки. Юнак без жодного бойового досвіду, але з великим бажанням, у 22 роки пішов захищати рідне місто — вступив до Бахмутського ТРО на початку повномасштабного вторгнення.

Анастасія Македонська

“Альо…Альо…й ніби не було цих майже трьох років”. Бахмутянка Анастасія Македонська літом 24 серпня 2024 року отримала найзаповітніший дзвінок від коханого, який два з половиною роки був в полоні росіян.

“Кожен обмін ти чекаєш, і потім це не стається. Ти просто вмираєш в цей день, а потім знову йдеш жити. Тому повірити в те, що там буде твій, дуже важко. Але десь о 12 дня вже почала просочуватися інформація, що справді йде обмін, що дійсно є наші строковики. Мені подзвонила мама Родіона, сказала, що їй прийшла смс-ка з Координаційного штабу, бо кожному, чий родич обмінюється, приходить смс-ка. Ми одразу почали плакати”, – пригадує дівчина з міста Бахмут.

Кирило Шишлов

16 річний Кирило Шишлов народився та проживав у Донецьку, рідне місто йому довелось покинути через війну. Зараз Кирило живе у Сумах, де є активним учасником програми ГО “Навчай для України”. Хлопець захоплюється програмуванням та мріє працювати в цій сфері.

Хлопець мало що пам’ятає з періоду власного життя в Донецьку, адже тоді ще був маленьким та ходив до садочка. Водночас теплі спогади про рідний Донецьк є:

“Мені все подобалось до війни. У Донецьку все було гарно. Всі були щасливими“, — згадує Кирило.

Читайте також:

• “Тихий куточок” з глибоким сенсом: продовження історії родини Реуцьких
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Авдіївка розташована за 13 кілометрів від Донецька. До початку повномасштабного вторгнення російської армії населення міста становило майже 30 тисяч осіб. Однією з найвідоміших рекреаційних зон цього населеного пункту був Авдіївський кар’єр, який місцеві жителі називали “Донецькими Мальдівами”. Нині через активні бойові дії колишнє місце відпочинку зруйноване, а сама територія стала небезпечною для перебування.

Редакція Бахмут IN.UA розповідає, як в Авдіївці з’явилися пляжі на кар’єрах та в чому їх особливість.

Авдіївські кар’єри: історія створення

У минулому територія кар’єру функціонувала як промислова зона, де здійснювався видобуток кварцевого піску. Після завершення промислових робіт відпрацьований об’єкт перетворився на місце масового відпочинку.

Ландшафт локації складався з м’якого білого піску, природних кіс та острівців. Вода у кар’єрі мала смарагдовий або ультрамариновий відтінок і залишалася прохолодною навіть під час високих температур повітря. Офіційно купання у водоймі було заборонено, для чого на узбережжі встановили відповідні попереджувальні таблички. Попри це, локація стабільно приваблювала велику кількість відпочивальників.

У мирний час кар’єр був місцем відпочинку для жителів Авдіївки, найближчих міст та сусіднього Донецька. У ранкові години на пляжі було малолюдно. Значне збільшення кількості людей фіксувалося після прибуття електрички сполученням Чаплине — Покровськ — Авдіївка.

Інфраструктура та цінова політика

Територія Авдіївського кар’єру мала облаштовану інфраструктуру. Її прибирання здійснювалося на постійній основі. Для відпочивальників функціонували:

• грибки-навіси з кріслами;
• роздягальні, туалети та урни;
• футбольне поле та волейбольний майданчик;
• танцпол;
• автомобільна стоянка;
• платні альтанки-павільйони з гойдалками, столиками та мангалами.

У 2021 році вартість входу на пляж становила 10 гривень. Для дітей віком до 14 років та пенсіонерів прохід був безкоштовним. Користування автостоянкою також коштувало 10 гривень.

Сучасний стан кар’єру та міста

Авдіївка вперше опинилася під контролем противника у квітні 2014 року, проте в липні того ж року українська армія повернула населений пункт. На початку повномасштабного вторгнення російська армія не змогла прорвати оборону міста. Ситуація змінилася з жовтня 2023 року, коли противник розпочав масштабні атаки. Тоді Авдіївка стала однією з найгарячіших ділянок фронту.

Наразі в місті залишається окупованим та зруйнованим. Водночас у ньому залишається понад тисячу жителів. Територія Авдіївського кар’єру повністю спорожніла. На місці пляжної зони та у воді залишається велика кількість вирв, мін та уламків від снарядів.

Читайте також:

Історія круглої “сталінки” у Бахмуті: від Будинку спеціалістів до руйнувань війни

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Останніми місяцями українські дрони дедалі частіше демонструють здатність працювати на великій відстані від лінії фронту. Свідченням цього стали не лише удари по військових об’єктах і нафтопереробних заводах на території Росії, а й нещодавній політ українського дрона над окупованим Бахмутом. Сам факт того, що безпілотник зміг долетіти до Бахмута, свідчить про зміну можливостей українських БпЛА. Водночас це лише одна з ознак значно глибших процесів, які відбуваються на фронті.

За три роки повномасштабної війни безпілотники перестали бути допоміжним засобом для розвідки чи коригування артилерії. Сьогодні вони впливають на логістику противника, змушують російську армію змінювати тактику та дедалі більше визначають перебіг бойових дій. Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалися з експертом з оборонної промисловості Анатолієм Храпчинським, представником українського виробника безпілотників “Пташка Дронс” Владиславом та військовим експертом Олексієм Мельником, щоб з’ясувати, як українські дрони змінюють сучасну війну. Читайте більше у матеріалі Бахмут IN.UA.

Від ударів по російських НПЗ до польотів над Бахмутом: як змінилися українські дрони

Після початку повномасштабного вторгнення більшість українських безпілотників виконували переважно тактичні завдання — вели розвідку, коригували вогонь артилерії або допомагали уражати цілі безпосередньо поблизу лінії бойового зіткнення. Сьогодні ситуація суттєво відрізняється. Українські виробники створюють дрони, здатні працювати на значно більших відстанях, а військові дедалі ефективніше використовують їх не лише проти живої сили, а й для ударів по логістиці, складах та інших важливих об’єктах противника.

Представник компанії “Пташка Дронс” Владислав каже, що змінилися не лише самі технології, а й досвід людей, які ними користуються. Саме поєднання розвитку виробництва та практичного досвіду військових дозволило українським безпілотникам вийти на якісно новий рівень.

За словами співрозмовника, одним із найбільших технологічних стрибків стало поширення безпілотників, які використовують оптоволоконний канал зв’язку. Якщо раніше більшість дронів працювали за допомогою радіокерування, то нові технології дозволяють значно ефективніше діяти навіть в умовах активного застосування російських засобів радіоелектронної боротьби. Змінилися і можливості ураження цілей. Якщо раніше безпілотники працювали переважно поблизу переднього краю, то зараз вони можуть діставатися значно глибше, відкриваючи військовим доступ до російських об’єктів, які ще кілька років тому вважалися відносно “безпечними” для росіян.

Саме збільшення дальності польоту стало одним із факторів, які поступово змінюють правила ведення війни. Знову ж таки, якщо раніше російські підрозділи могли розміщувати склади боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів чи пункти управління відносно близько до лінії фронту, то тепер дедалі частіше змушені переносити їх у глибший тил або змінювати логістику.

Втім, експерт наголошує, головна зміна полягає не в тому, що українські дрони літають далі. Набагато важливішим є те, як це вплинуло на саму тактику ведення війни. Через постійну загрозу ударів безпілотників російські війська вже не можуть безперешкодно накопичувати техніку, особовий склад і боєприпаси поблизу фронту. Саме ця зміна поступово трансформує весь характер бойових дій.

“Кілзона на десятки кілометрів: як дрони змінили правила війни

Збільшення дальності польоту українських безпілотників вплинуло не лише на кількість цілей, які можуть уражати Сили оборони. Значно важливіше те, що це змусило російську армію переглянути підходи до ведення бойових дій. Якщо на початку повномасштабного вторгнення війська могли накопичувати техніку та особовий склад поблизу лінії фронту перед початком наступу, то сьогодні будь-яке скупчення військових стає потенційною ціллю для ударних безпілотників. Це суттєво обмежує можливості для проведення великих наступальних операцій.

Військовий експерт Олексій Мельник називає це одним із ключових факторів, який сьогодні визначає динаміку бойових дій:

“Це один із ключових факторів впливу на ту динаміку, яку ми спостерігаємо щонайменше протягом кількох останніх місяців. Не єдиний, але один із вирішальних. Створення кілзони і її поступове розширення по обидва боки від лінії бойового зіткнення — зараз уже можна говорити про 20–30 кілометрів щонайменше — найголовніше унеможливлює проведення наступальних дій оперативного масштабу. Будь-яке зосередження кількох одиниць техніки чи особового складу в помітній кількості негайно стає об’єктом ураження. Все на виду, нічого не можна зараз приховати”.

За його словами, саме через це дедалі складніше проводити операції, які ще кілька років тому були звичними для обох сторін. Великі колони бронетехніки, польові склади боєприпасів або місця накопичення особового складу стають надто вразливими ще до початку активної фази наступу. Втім, це не означає, що бойові дії зайшли у глухий кут. Навпаки — війна адаптується до нових умов. Російські війська продовжують атакувати українські позиції, однак масштаби цих операцій суттєво змінилися.

“Ті просування, які все ще фіксуються на лінії фронту, обмежені суто тактичними масштабами. Коли говорять про стагнацію, то йдеться про стратегічний масштаб. Тактичні зміни окремих позицій не впливають на загальну стратегічну ситуацію на сухопутному театрі воєнних дій”, — каже Олексій Мельник.

Саме тому, пояснює він, зараз дедалі важливішим стає не захоплення окремої посадки чи будівлі, а здатність системно виснажувати противника. Одним із головних інструментів для цього стали ударні безпілотники, які дозволяють порушувати забезпечення військ далеко за межами переднього краю.

Росія вже не може воювати так, як у 2022 році

Однією з найпомітніших змін стала трансформація російської тактики. Якщо ще під час боїв за Бахмут російські війська широко використовували штурмові групи чисельністю від десяти до кількох десятків військових, то тепер дедалі частіше діють невеликими групами або навіть поодинокими військовослужбовцями. Це не означає, що така тактика стала ефективнішою. Навпаки — вона є вимушеною реакцією на постійну загрозу ударів безпілотників.

“Тактика, яка була доволі успішною ще з часів Бахмута, коли малі групи проникали, закріплювалися, накопичувалися і поступово розвивали просування, сьогодні практично перестала працювати. Вони продовжують використовувати тактику інфільтрації, але зараз ці групи стали не просто малими — вони стали мікроскопічними. Якщо раніше це були 10–20 військових, іноді до 50 із технікою, то тепер дедалі частіше це один або два бійці, які намагаються пройти через кілзону, сховатися та чекати підкріплення. Але навіть якщо їм це вдається, виникає проблема логістики — без постійного постачання продовольства, води та боєприпасів такі групи в більшості випадків приречені”, — пояснює Олексій Мельник.

Саме логістика, а не кількість штурмовиків, дедалі більше визначає успіх операцій. Якщо підрозділ не може регулярно отримувати боєприпаси, воду, пальне чи поповнення, навіть успішно зайнята позиція швидко втрачає стратегічне значення.

Через це сучасна війна поступово переходить від боротьби за окремі кілометри території до боротьби за можливість забезпечувати власні війська. Саме тут українські безпілотники дедалі частіше стають одним із ключових інструментів.

Чому логістика стала головною ціллю сучасної війни

Якщо на початку повномасштабного вторгнення головною метою було знищення бронетехніки чи окремих підрозділів противника, то сьогодні дедалі більшого значення набуває боротьба за логістику. Адже навіть добре підготовлений підрозділ не здатний довго виконувати бойові завдання без регулярного постачання боєприпасів, пального, продуктів, води та підкріплення.

Саме тому сучасні безпілотники дедалі частіше полюють не за танками чи окремими військовими, а за дорогами постачання, складами, транспортом, пунктами управління та місцями накопичення ресурсів. Ураження одного логістичного вузла може вплинути на боєздатність одразу кількох підрозділів, тоді як знищення окремої одиниці техніки має значно локальніший ефект.

Зростання дальності польоту українських безпілотників ще більше посилило цей ефект. Якщо раніше тилові склади чи командні пункти можна було розміщувати за кілька десятків кілометрів від передової, то зараз вони також опинилися в зоні ризику. Російській армії доводиться постійно змінювати маршрути постачання, переносити склади глибше в тил і витрачати більше часу та ресурсів на забезпечення військ.

Фактично між українськими та російськими військами триває не лише боротьба за окремі населені пункти. Не менш важливою стала боротьба за можливість підтримувати власні підрозділи всім необхідним. У таких умовах перевагу отримує не лише той, хто має більше особового складу чи техніки, а й той, хто швидше впроваджує нові технології та здатен ефективніше порушувати систему забезпечення противника. Саме тому розвиток безпілотних технологій сьогодні дедалі більше визначає не лише ситуацію на окремих ділянках фронту, а й загальний характер війни.

Україна вже змінює правила війни

За словами експерта з оборонної промисловості та керівника компанії-виробника озброєння Анатолія Храпчинського, українські безпілотні технології вже виходять на новий рівень. Якщо раніше головним завданням було збільшити кількість дронів, то зараз увага виробників зосереджена на розширенні їхніх можливостей — дальності польоту, стійкості до засобів радіоелектронної боротьби та здатності працювати по цілях далеко за лінією фронту.

“Почнімо з технологічних можливостей наших дронів. Уже кілька українських компаній зробили серйозний крок уперед, збільшивши дистанцію стабільного зв’язку. Це дозволяє розширювати так звану кілзону — територію, на якій безпілотники можуть ефективно працювати. Головне завдання інженерів сьогодні, це забезпечити військових озброєнням, яке реально допомагає на тактичному рівні. Передусім це можливість впливати на логістику противника, позбавляти його постачання та ускладнювати просування військ”, — каже Анатолій Храпчинський.

За словами експерта, саме логістика сьогодні дедалі частіше стає головною ціллю. Якщо підрозділи не отримують боєприпасів, пального чи підкріплення, вони втрачають можливість вести активні бойові дії незалежно від кількості особового складу чи техніки. Храпчинський зазначає, що сучасна війна дедалі більше перетворюється на технологічне протистояння. Виграє вже не той, хто має більше озброєння, а той, хто швидше адаптується до нових умов і здатен оперативно реагувати на зміни на полі бою.

“Сьогодні ми вже бачимо, що технології починають визначати хід бойових дій. Якщо ще кілька років тому головним було виробити більше техніки, то зараз набагато важливіше, наскільки швидко можна вдосконалити вже наявні рішення. Противник постійно змінює свої засоби протидії, відповідно й українські виробники мають швидко адаптуватися. Саме ця швидкість розвитку сьогодні стає нашою конкурентною перевагою”, — говорить експерт.

За його словами, це стосується не лише самих безпілотників. Змінюється вся система ведення війни: від роботи операторів до взаємодії між різними підрозділами, які використовують дрони для розвідки, коригування вогню та ураження цілей.

“Не можна розглядати безпілотники як окремий інструмент. Вони вже стали частиною єдиної системи ведення бойових дій. Дрон знаходить ціль, передає інформацію, допомагає ухвалити рішення, а далі забезпечує її ураження. Саме інтеграція різних технологій визначатиме перевагу на полі бою найближчими роками”, — пояснює Анатолій Храпчинський.

Водночас експерт наголошує, що розвиток українських технологій уже виходить далеко за межі фронту. За його словами, збільшення дальності польоту безпілотників дає змогу працювати по об’єктах, які раніше вважалися недосяжними. Це змушує противника змінювати маршрути постачання, переносити склади та витрачати додаткові ресурси на захист тилу.

“Коли збільшується дальність роботи безпілотників, змінюється вся система забезпечення противника. Він уже не може почуватися безпечно навіть далеко від лінії фронту. Це змушує переносити логістичні центри, перебудовувати маршрути та витрачати більше ресурсів на захист. У підсумку це безпосередньо впливає на можливості російської армії вести бойові дії”.

Україна входить у новий етап війни дронів

Політ українського безпілотника над тимчасово окупованим Бахмутом став не просто окремим епізодом війни. Він показав, наскільки швидко змінюються можливості українських безпілотних систем і як змінюється сама логіка бойових дій.

Якщо ще два роки тому головним завданням було наситити фронт великою кількістю FPV-дронів, то сьогодні виробники говорять уже про інші виклики — збільшення дальності польоту, роботу на оптоволокні, стійкість до засобів радіоелектронної боротьби та інтеграцію безпілотників у єдину систему управління військами. Це означає, що війна переходить із етапу масового використання дронів до етапу технологічного суперництва.

Усі троє співрозмовників Бахмут IN.UA по-різному описують ці зміни, але їхні висновки збігаються. Представник українського виробника безпілотників говорить про стрімкий розвиток самих технологій і появу нових можливостей для роботи в глибокому тилу противника. Військовий експерт звертає увагу на те, що безпілотники змушують армії переглядати власну тактику та відмовлятися від великих скупчень техніки й особового складу. А експерт з оборонної промисловості Анатолій Храпчинський наголошує: вирішальною стає не лише кількість вироблених дронів, а й швидкість, із якою країна здатна вдосконалювати свої технології та адаптуватися до нових викликів.

Сучасна війна дедалі більше нагадує змагання інженерів. Поява нового типу безпілотника змушує противника шукати спосіб його зупинити. Нові засоби протидії, своєю чергою, стимулюють виробників створювати наступне покоління рішень. Цей цикл триває безперервно, і саме він дедалі більше визначає ситуацію на полі бою.

Для мешканців Донеччини ці зміни мають ще один вимір. Ще донедавна окупований Бахмут здавався містом, яке залишилося далеко за лінією фронту. Сьогодні ж українські безпілотники здатні долати цю відстань. І хоча сам факт польоту не означає зміну ситуації на землі, він свідчить про інше: технологічні можливості української армії продовжують розвиватися, а відстань до цілей, які ще вчора здавалися недосяжними, поступово скорочується.

Водночас експерти наголошують: війна безпілотників, це не історія про одну вдалу розробку чи окремий успішний політ. Це процес, у якому перевагу отримує той, хто здатен швидше навчатися, масштабувати виробництво, удосконалювати власні рішення та оперативно відповідати на нові виклики. Саме тому боротьба за технологічну перевагу сьогодні триває не лише на передовій, а й у конструкторських бюро, виробничих цехах та лабораторіях.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!