Як Пласт виховує самозарадність: розповідає голова краматорського осередку Максим Потапчук

Семаковська Тетяна 17:00, 3 Січня 2024
Максим Потапчук
Ілюстрація Бахмут IN.UA

У 2015 році мешканець Донецька, активіст, а сьогодні — діючий військовий десантно-штурмових військ Максим Потапчук приїхав до Краматорська, аби очолити місцевий Пласт. Місто якраз оговтувалося від окупації росіян, яка тривала з 12 квітня по 5 липня 2014 року. Максим згадує, що прибічники росії ще встигли облити фарбою приміщення, де збиралися малі пластуни. Але ані фарба, ані пошкоджені вікна не завадили дітям приходити на зібрання.

Редакція поспілкувалася з Максимом, розпитала про “Пласт”, виховання дітей та реінтеграцію військових у суспільство. 

“Тату, почитай” родом з Донецька

З Максимом Потапчуком спілкуємося телефоном, по той бік трубки — чоловік розповідає про те, з чого все почалося. Максим — пластун уже кілька років, і з 2015 він очолює осередок у Краматорську. Раніше він жив у Донецьку, але після захоплення росіянами міста йому довелося покинути дім.

Під час подій Майдану чоловіку завдали поранення росіяни, через яке він тривалий час перебував у лікарні в Києві. Тут він встиг організувати табір для дітей переселенців, але Максима тягнуло додому, тому він вирушив у Краматорськ.

Максим Потапчук у Пласті
Пластун з дітьми / Facebook

Якраз після окупації Краматорська місцевий Пласт був закритий, тому що дитячі заклади не працювали, було небезпечно. Нам обливали брудом вікна, хоча там було написано, що це дитяча організація. Проросійські нелюди псували нам приміщення,

розповідає чоловік // у коментарі

До війни Максим працював з дітьми в Покровську та інших містах Донеччини, організовував проєкт “Тату, почитай!”, який привчає батька чи дідуся читати дітям. Керівник Пласту наголошує, що саме татусеве читання запам’ятовується дитині на все життя. Казка допомагає закласти дитині поняття про добро та зло, вважає Максим.

Пластуни розмальовують писанки
Пластуни розмальовують писанки / Facebook

Любов до роботи з дітьми у чоловіка заклала його вчителька з Покровського — Світлана Миколаївна. З нею Максим Потапчук товаришує вже понад 10 років. Разом вони їздили по школах, де організовували заходи для дітей, робили фестивалі.

Після 2014 року у Краматорську побільшало активістів

Хата в Україні
Подорожі Україною для пластунів звична справа / Facebook

Після Майдану у Краматорську стало більше людей із активною громадською позицією, каже Максим Потапчук. У 2014 році тут створили ГО “Вільна Хата” — на базі цієї громадської організації гуртувалися люди з чіткою проукраїнською позицією.

“Поступово сформувався певний кластер у Краматорську, вже таких “своїх людей”. А завжди ж приємно бути своїм серед своїх. Своє середовище мати, де і сам комусь допоможеш, і тобі допоможуть, і іншим допоможуть. Така взаємопідтримка у нас вже роками”, — розмірковує Максим.

Максим Потапчук з пластунами
Максим Потапчук з пластунами / Facebook

Пластун їздив також і в Бахмут. Пригадує, що сюди він привозив різні цікаві проєкти, але місцева влада їх не дуже сприйняла на той час, й заплановане тут так й не відбулося. Тоді разом з близько 40 митцями, серед яких була співачка Марія Бурмака, гурт “Мандри”, Іванка Червінська, Сашко Лірник, вони організували освітницьку місію — їздили по містах Донеччини, які мало хто відвідував. Встигли побувати у Сіверську та Золотому. 

Навіщо дитині вступати у Пласт?

Пласт — це виховання лідерів суспільства. У Пласту немає обмежень по віку, і якщо ти пластун — то це на все життя. У нас є пластові друзі і подруги, яким по 80 років, 75 років, є по 40, по 50,

пояснює // активіст

На думку Потапчука, найголовніше, чому може навчитися дитина у Пласті, можна визначити, як самозарадність. Діти тут мають фізичні навантаження та розумові, дбають про своє ментальне здоров’я.

Пластуни у Краматорську / Facebook
Пластуни у Краматорську / Facebook

“Вони можуть самі приготувати собі їжу, поприбирати, зробити меблі своїми руками. Наша спільнота підтримує один одного, а до якого б міста не поїхав “пластун” — він завжди знайде своїх побратимів, які приймуть його вночі або допоможуть з грошима. Спільнота охоплює всі терени України. Зараз навіть в Миколаєві є Пласт”, — каже співрозмовник.

Крім Пласту, чоловік очолив соціальний бізнес — це продаж карпатських чаїв з натуральних трав. Максим впевнений, що завдяки справі зможе фінансово підтримувати свої громадські проєкти. 

Трави — це давня справа у родині Максима Потапчука, адже цим займався його прадід, який мав садибу в селі Гришине (Покровський район). До слова, раніше у Гришиному проживав сотник армії УНР, Нечипір Губа. Дід Потапчука допомагав військовим з УНР.

“Він був постачальником ліків. Ну і зрозуміло, що знав цього сотника, тому що він його не міг не знати, село ж маленьке”.

відкриття меморіальної дошки сотнику армії Української Народної Республіки Нечипіру Губі.
Меморіальна дошка, присвячена Губі / фото з відкритих джерел

Вже сотню років по тому Максим Потапчук запропонував встановити меморіальну дошку Губі у Покровську. Тема дослідження свого коріння, своїх предків є популярною у Пласті, зауважує активіст. Дітям виділяють на це час.

Роль Пласту — в тому, що у цьому осередку виховуються лідери суспільства. Серед пластунів є багато успішних менеджерів, бізнесменів, які будують країну. Я вважаю, що це саме є заслуга Пласту, що вони от виросли і досягли таких висот,

Максим Потапчук // голова Пласту у Краматорську

Як військовим уникнути ПТСР

Максим Потапчук гори
Максим Потапчук / Facebook

У соціального бізнесу та громадських проєктів є ще одна мета — запобігти початку ПТСР.

Примітка. ПТСР (посттравмати́чний стре́совий ро́злад) — це різновид неврозу, що виникає внаслідок переживання однієї чи кількох подій, котрі ушкоджують психіку. Це, наприклад, військові дії, теракти, аварії чи стихійні лиха, катастрофи, важкі фізичні нівечення, побутові або статеві насильства, загроза смерті та ставання свідком або заподіювачем чи призвідником чужої смерті.

“Я всім військовим це раджу, якщо є хоч одна хвилина у війську вільна, то варто присвятити її також громадській діяльності. От стоїте ви десь поблизу села, то чому б не оголосити збір дитячих книжок у Facebook? Візьміть книжку й почитайте дітям, вони це запам’ятають на все життя”, — каже пан Максим.

Він пояснює, що у прифронтовій зоні інтернет поганий, тож діти, які ростуть поруч з війною, позбавлені благ цивілізації. 

Діти які ростуть поруч з війною
Діти з військовими / Facebook

Книжка — це єдиний, скажімо такий, промінчик світла до знань. Тому всіх закликаю, якщо ви побачили дітей, то створіть якийсь міні-проєкт для них,

радить активіст та військовий // Максим Потапчук

Свої тези він підкріплює — наголошує, що психологи та психотерапевти радять займатися громадською діяльністю навіть у війську. Замість того, щоб читати новини про обстріли, смерті — краще присвятити цю хвилину життя чомусь корисному для себе. На фронті таких справ вистачає для всіх, переконаний Максим. Допомагати можна й тваринам, які на передовій.

Максим додає, що якісну психологічну допомогу в Україні отримати військовому можна. Але не у державних інституціях, а за допомогою волонтерських центрів. Чоловік сам був у подібному на Прикарпатті та залишився дуже задоволеним.

Відновлення військових
Ліси, озера, гори — допомагають швидше відновитися людині / фото ілюстративне

“Це великий розбудований центр, де хлопці займаються риболовлею під керівництвом психолога. Взагалі займаються різною активністю: їздять на велосипедах в гори, ходять в мандри. От такі центри потрібні, тому що зараз ті державні центри, які надають послуги психологічної реабілітації для хлопців, вони йдуть абсолютно непозитивним шляхом, неконструктивним…”, — розмірковує Максим Потапчук

На думку діяча, саме центри відновлення, які фокусуватимуться на сучасних методиках реабілітації, можуть надати якісну допомогу ветеранам та діючим військовим.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Неприємно чути про проблеми, але обговорення допомагає їх вирішувати”: досвід діяльності робочої групи Вугледарської громади

Семаковська Тетяна 14:40, 26 Лютого 2024

Вугледар, або, як його називають місцеві, “Вуглик” — це невеличке місто на Донеччині. До повномасштабної війни тут проживало понад 16 тисяч людей, а зараз залишилося близько 130 осіб. Вугледар продовжує жити попри лінію фронту, яка невпинно наближається. Тим людям, які залишилися в громаді, продовжують везти гуманітарну допомогу. Авто для цих потреб вдалося отримати завдяки підтримці Мережі робочих груп з безпеки та соціальної згуртованості Донецької області.

Поспілкувавшись із Максимом Вербовським, головою Вугледарської робочої групи з безпеки та соціальної згуртованості, ділимось досвідом цієї команди та планами на майбутнє. Поговорили про те, як зараз живе місто, де його люди, та які проблеми вирішує міська влада у співпраці з робочою групою.

Вугледар: навіщо громаді казати про свої проблеми не лише у Facebook

Вугледарську робочу групу з безпеки та соціальної згуртованості створили у 2017 році. Одна з причин її заснування — це, власне, ініціатива громади та проблема комунікації з владою. Нерідко можна побачити обурливі коментарі до влади саме у дописах Facebook, а от вживу заявити про ці ж проблеми важче, бо не завжди є можливість поговорити з ОМС або немає кому це говорити.

Робоча група
Робоча група у Вугледарі допомагала людям створити майданчик для спілкування з владою

Саме тому Мережа робочих груп допомагає громадам великих та малих міст формувати групи безпеки та соціальної згуртованості, аби люди та влада могли працювати над своїми проблемами не паралельно, а разом.

“Ми хотіли почути про те, що інколи не чує влада. А от коли є взаємодія між населенням і владою — це дуже добре. На базі робочої групи ми створили цей майданчик для спілкування з населенням. У нас вийшов діалог. Так, інколи було неприємно чути про якісь проблеми, але інакше вони б не вирішилися. У першу чергу група створювалась для того, щоб розуміти, що хоче населення, та як розв’язувати ці питання”, — каже Максим Вербовський.

Вугледарська робоча група зараз починає роботу в евакуації, а в лютому 2024 року буде перше її засідання після тривалого простою.

У 2019 такі зустрічі проводили офлайн — на них запрошували місцеві навчальні заклади, громадські організації, ОСББ, представників/-ць ДСНС, поліцію, і лікарні. Люди розказували про свої проблеми та разом із робочою групою шукали рішення. Як виявилося, саме такий спосіб був найбільш ефективний. Спочатку група налічувала близько 10 людей, а в 2022 році — вже понад 20 осіб.

“На засідання приходило багато мешканців — ми інформували людей про деталі й коли воно відбудеться. Часто, найбільше людей турбувало питання безпеки, бо наші території межували із зоною бойових дій — це село Тарамчук. Тут були проблеми з вибухонебезпечними предметами, мінами, гранатами тощо. А ще людей турбували безпритульні собаки, яких потрібно було вакцинувати”, — розказує Максим Вербовський.

Як працювати з малою громадою в евакуації

Людям надають гуманітарну допомогу

У першій половині березня більша частина робочої групи евакуювалася, засідання проводили онлайн. Група значно зменшилася, бо люди виїхали за кордон, але ті, хто залишися, продовжували працювати. В більшості допомагали вугледарцям, які залишилися в місті. Їжа, гігієна, буржуйки — все це доставляли автомобілем, який був придбаний за сприяння ПРООН за ініціативи робочої групи.

“Зараз в місті залишилося 130 людей, а цей автомобіль досі працює — тепер уже в іншому напрямку. Ми їздимо в села, які знаходяться під контролем України, ним розвозимо гуманітарну допомогу. Це Богоявленка, Новоукраїнка, Причистівка, Максимівка, Водяне. Починали ми возити продуктові набори та набори гігієни, а далі пішли в хід будматеріали, вода, генератори, ліхтарі, павербанки. Зараз на кожні три двори Вугледарської громади, де залишилися люди, є генератор”, — пояснює Вербовський.

Допомогу для населення отримували частково завдяки співпраці з Мережею робочих груп, які направляли запити до різних організацій та фондів.

Федір Сорокін, директор Агенції розвитку Вугледара, був відповідальний за діяльність робочої групи в плані громадської участі. Федір розказує, що для того, аби залучати громаду до змін, він разом з членами та членкинями команди проводив опитування. Так вдавалося визначити основні проблеми в громаді, серед основних було безробіття та гендерно обумовлене насильство. Відтак Агенція ініціювала відкриття прихистку для жінок, які постраждали від домашнього насильства.

А щоб розв’язувати питання з роботою для вугледарців — людей вчили писати гранти, аби створювати власні бізнеси, а також робочі місця. Завдяки Агенції вдалося налагодити контакт між громадою та владою.

Пан Федір пригадує, що не завжди легко було долучити людей до змін, бо все ще побутує думка, що “все вирішують депутати й місцева влада”. Поетапно Агенція знайомила людей з тим, як насправді працюють ОМС, хто може на них впливати, яку зарплату отримають чиновники/-ці, а коли люди краще познайомилися з цим процесом, то стали ініціативніші.

“Мені цікаво було працювати над розвитком своєї громади, бачити, як вона змінюється. Люди приходили до нашого офісу, писали у соцмережі, було помітно, що вони стали сміливіші, відвертіші, бо розуміли, що їх почують. Дуже важливо розуміти, що Агенція та робоча група не розв’язували питання за людей, ми сприяли їх вирішенню. Давали вудку, так би мовити, а не рибу. Ми розказували, як написати проєкти, які документи потрібні, освітні лекції робили, працювали з молоддю, старшокласниками й це дало свої результати, бо Вугледар розвивався”, — каже Федір Сорокін.

Зараз пріоритетним для робочої групи залишається допомога людям з Вугледару вже в евакуації, хоча це не буде легко, бо громада роз’єднана, в осередку планують долучати активістів/-ок із різних міст України, які є рупором переселенців.

Група збирає дані про кількість переселенців у різних містах, далі розглядає варіант підписання Меморандумів між ВЦА. Планують надати юридичну допомогу, особливо вугледарців турбує питання компенсації за зруйноване житло, й хоча це не зовсім напрямок діяльності робочої групи, до цього питання залучатимуть експертів/-ок.

На думку Максима Вербовського, найцінніше, що дає Мережа робочих груп Донеччини — це насамперед досвід.

“Ми можемо переймати найкращий досвід розв’язування проблем, розуміти, які рішення будуть працювати в громаді, а які ні. Також цей майданчик став такою платформою, де можуть спілкуватися напряму різні адміністрації. Саме досвід інших допомагає розуміти, як можуть працювати органи місцевого самоврядування з населенням”, — резюмує Максим Вербовський.

Федір Сорокін підтримує цю думку, директор Агенції розвитку наголошує, що робоча група стала майданчиком для змін Вугледарської громади.

Примітка. Матеріал створено в межах ініціативи “Спільноти в безпеці”, яку втілює Агенція Розвитку Вугледара за сприяння Програми розвитку ООН  (UNDP) в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту “EU4Recovery – Розширення можливостей громад в Україні”.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лютий, який неможливо забути: 7 історій бахмутян до річниці вторгнення

Семаковська Тетяна 14:45, 23 Лютого 2024
Ілюстрація Бахмут IN.UA

У лютому 2022 року росіяни почали нову фазу війни, повномасштабну. Бахмут у лютому 2022 року був ще транзитним пунктом, до якого прибували люди з інших сіл та міст. Втім тривало це недовго. Невдовзі Бахмут почали регулярно обстрілювати війська рф. Поступово 70-тисячне місто перетворювалося в руїну.

До річниці повномасштабного вторгнення ми зібрали 10 спогадів бахмутян про лютий 2022 року.

Сергій Старусєв до останнього залишався в Бахмуті

Бахмутська амбулаторія / фото з відкритих джерел

Лікар Сергій Старусєв не покинув Бахмут, коли почалася повномасштабна війна, він працював у амбулаторії й продовжував надавати людям медичну допомогу. До березня 2023 року Сергій разом з іншими медиками працював у місцевій амбулаторії №2.

“Як тільки війна почалася кожен працював по своїм амбулаторіям, потім люди почали потроху роз’їжджатися, й ближче до осені ми всі ходили в центральну лікарню, але й звідти почали евакуйовуватися. Коли нас залишилося буквально три людини – нас почали розділяти по амбулаторіях, бо вже й добиратися було складно”, — згадує Сергій Старусєв.

Весною 2023 року Сергій Старусєв евакуювався, виїздив самостійно з батьком та 30- кілограмовою собакою, бо залишатися в Бахмуті далі було вже надто небезпечно.

Театральний гурток “Фенікс” 24 мав представити прем’єру

 Тетяна Павловна-Салієва, керівниця театрального гуртка Фенікс в Бахмутському Народному домі / особистий архів

24 лютого у Бахмутському народному домі мала б бути прем’єри казки “Русалонька”, весь колектив театрального гуртка “Фенікс” довго готувався до цього дня.

Увечері 24-го лютого дзвонить мені знайома, та як нічого не сталося, просить пробачення, що не змогла прийти. – Куди прийти? – запитую її. – Ну як же, у вас прем’єра! – чутно на іншому боці.

І тиша.Скрізь сльози ледве вичавлюю з себе: сьогодні прем’єра…Таким я запам’ятала перший день війни,

Тетяна Павловна-Салієва, // керівниця театрального гуртка Фенікс в Бахмутському Народному домі згадує цей день.

Писанкар Дмитро Денисенко працював у Пункті Незламності

Писанкар Дмитро Денисенко розважав малечу в Пункті незламності / фото надане героєм

Майстер народної творчості з писанкарства Дмитро Денисенко до повномасштабного вторгнення викладав дітям образотворче мистецтво, займався писанкарством та гончарством – його роботи були відомі по всій Україні. З початком повномасштабного вторгнення чоловік не евакуювався з Бахмута, а залишився допомагати рідному місту. Він працював у Пункті незламності та побачив багато зруйнованих війною життів.

Був такий випадок, до Пункту Незламності приходила дівчинка 11 років. За тиждень перед моєю евакуацією, їхнього батька було вбито на сусідньому подвір’ї. Вже тоді ця родина евакуювалася, але можна уявити в якому стані. Смерть це така річ… це можна відчути тільки перебуваючи там. Дуже страшні речі, коли навколо всі гинуть. Війна — це страшна річ,

Дмитро Денисенко // писанкар

Волонтерка Наталія Роменська забезпечувала ЗСУ

Лялечки, які виготовляє Наталя Роменська / фото надані героїнею
Лялечки, які виготовляє Наталя Роменська / фото надані героїнею

Наталя Роменська народилася та виросла в Бахмуті. Жінка волонтерка ГО “Бахмут Український”, до останньої можливості пані Наталя залишалися в Бахмуті, щоб допомагати військовим та бахмутянам. Вона з перших днів допомагала армії, а у вільний час робила ляльки-мотанки.

Гуманітарний штаб, в якому працювала пані Наталя, розміщувався неподалік від залізнодорожного вокзалу у напівпідвальному приміщенні, сюди за допомогою приходили місцеві бахмутяни й військові. Інколи жінка сама відносила допомогу літнім людям, яким було важко самотужки дістатися до пункту. Переважно, це були люди з інвалідністю.

День, коли я могла допомогти нашим хлопцям, дати ковдри теплі, термобілизну чи їжу — я розуміла, що тут залишилися не дарма. Отакі в мене були думки,

наголошує бахмутянка // у коментарі

Медсестра Олена Воронова йшла через зруйнований міст на роботу

Олена Воронова в Бахмуті / фото надане героїнею

Бахмутянка Олена Воронова до війни працювала у Центральній міській лікарні Бахмута, медикинею. Коли почалася повномасштабна війна, героїня не евакуювалася, бо знала, що потрібна людям. Разом з родиною вона залишилась в місті, й до січня 2023 року рятувала місцевих й оборонців Бахмута.

Олена Воронова в Бахмуті жила в районі Забахмутки разом із донькою, чоловіком та батьками. Сьогодні ця частина міста тимчасово знаходиться під контролем окупантів. Міст через саму річку Бахмутка давно був підірваний, але Олена все одно йшла на роботу кожного дня.

Усі люди згуртувалися й зробили таку імпровізовану переправу через міст: накидали піддони, металевий паркан, який огороджував цей міст, шини кидали, все що могло слугувати за переправу. До мосту я їхала велосипедом, потім брала його на плече, так переходила несучи його на собі. Й так кожного дня, аж до 31 жовтня,

Олена Воронова // згадує про будні в Бахмуті

Бахмутянки Олена та Світлана проводжали людей з Бахмутського вокзалу

Бахмутський вокзал / фото надане героїнею

Світлана працювала у довідковому бюро. На Бахмутському вокзалі працювало близько 20 осіб. Всі працівники чергувалися по змінах: вечірня або ранкова. Перші дні повномасштабної війни вокзал був досить безлюдний. Працівникам було незвично без людей, проте паніки в місті не було.

24 лютого я була на роботі, мені вранці подзвонила колега й сказала: “Свєта, почалася війна”. Потім про це сказали по телевізору. Вокзал працював ще кілька днів, потім його закрили. Дуже дивно було ходити на роботу на вокзал без людей. Люди хотіли виїхати, але можливості вже не було…

Світлана  // працівниця довідкового бюро

Бахмутянка Олена раніше проживала у районі Забахмутка, а працювати на вокзалі жінка почала з 2006 року. Героїня віддала залізниці 17 років життя й жодного разу не пожаліла про свій вибір. Олена пригадує, що з початком повномасштабної фази війни в Бахмут почали приїздити біженці з Попасної. Люди розповідали моторошні речі, згадує жінка. Тоді ще ніхто не міг повірити, що така доля буде й у Бахмута.

Тетяна Шиян впустила в свій дім десятки людей

Тетяна Шиян / фото надане героїнею

Тетяна Шиян — бахмутянка, раніше жила в районі Дитячої лікарні, зараз вона розтрощена російськими окупантами. Жінка — мама трьох дітей, вона пам’ятала події 2014 року й не могла наражати малечу на небезпеку. Тож, з важким серцем героїня прийняла рішення залишити домівку й евакуюватися. Але її дім дав прихисток десяткам донеччан, які тікали від війни.

Ми вже переживали окупацію в 2014 році, тоді я поїхала в Київ. 26 лютого 2023 року я вже виїжджала з Бахмута – боялася, що росіяни можуть дуже швидко зайти в місто. Я могла не встигнути виїхати з дітьми, тому прийняла таке рішення. В моєму будинку потім жили люди з Попасної, я залишила ключі сусідам, щоб вони відкрили дім, якщо буде потрібно. Знадобилося… Мій дім був як перевалочний пункт, я навіть не знаю скільки людей там було. Одні їхали, інші приїжджали,

Тетяна Шиян // у коментарі

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вокзал в Бахмуті

“Він бачив більше сліз, ніж РАЦС”: історія Бахмутського вокзалу від працівників станції

Станція Бахмутського залізничного вокзалу була відкрита 1913 року — з того часу вокзал став місцем прибуття та відправлення пасажирів, а безліч людських доль вирішувалася прямо […]

New York Camp для учнів

“Вона вміла мислити на перспективу”: як живе літературний фестиваль Вікторії Амеліної

Організатори Нью-Йоркського літературного фестивалю (НЛФ), який започаткований письменницею Вікторією Амеліною, цьогоріч анонсував конкурс есеїв для учнів 9-11 класів зі шкіл Бахмутської громади. Темою цьогорічного твору […]

13:40, 28.12.2023 Микола Ситник
Аліса Чумак дружина військовополоненого

“Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця

Бахмутянка Аліса — дружина військовополоненого нацгвардійця Дениса Чумака, який вже майже два роки знаходиться на території росії. Чоловік служив кінологом та був на Азовсталі, звідки […]