Вчителька Ірина Ситковська народилася на Донеччині, у Волноваському районі, який наразі окупований військами рф. Зараз наша героїня працює у Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного профілю ім. С. Бубки. Як їй вдалося інтегруватися у нову громаду, як працює з дітками та у чому запорука успіху студентів коледжу — Ірина Ситковська поділилася у розмові.

Перехід на українську мову

Пані Ірина є переселенкою і зараз працює заступницею директора з навчальної роботи в коледжі ім. С. Бубки. В освіту жінка прийшла невипадково — ділиться, що її мама також була вчителькою, тому вона пішла таким шляхом. Педагогиня закінчила Макіївське педучилище, а потім вступила до Слов’янського інституту на факультет української мови та літератури, зарубіжної літератури. Близько 12 років працювала в бахмутській школі-інтернаті, а останні 9 років навчає майбутніх спортсменів.

З початком повномасштабної війни коледж евакуювався з Бахмута. Вчителі Донеччини зараз переважно працюють онлайн. Втім, багато працівників коледжу переїхали до Полтави та продовжили піклуватися про спортсменів, і, як і раніше, пані Ірина викладає заняття з української мови. Каже, що ставлення до цього предмета у дітей помітно змінилося.

“З початком війни і діти, і працівники коледжу намагаються переходити на спілкування українською, навіть ті, у яких не дуже виходить. Але ж любов до мови можна прищепити через традиції і звичаї українського народу. Ми з колегами проводили багато національно-патріотичних заходів: і тематичні заняття, і Андріївські вечорниці, і українські весілля тощо. Це в коледжі стало традицією з 2018 року.

Пригадую: дітям такі заходи подобалися — усі одягалися у святкові українське вбрання, співали пісні, танцювали та ворожили, як це робили наші пращури. Саме такі моменти залишаються у дітей в пам’яті. Вони із задоволенням ділилися з батьками враженнями та фотографіями із заходів і тим самим надихали їх вчити українську”, — розказує Ірина Ситковська.

Нове життя на Полтавщині й досвід релокації

Уже другий рік коледж імені С. Бубки працює на Полтавщині, куди пані Ірина щодня ходить на роботу, щоб допомогти вихованцям набувати нові знання — не тільки шкільні, а й людські. Саму евакуацію з Бахмута емоційно згадувати важко, а щоб вивезти всю спортивну техніку коледж наймав вантажівки, туди складали інвентар, вперше коли заклад евакуювався з Донеччини майже нічого не вдалося вивезти, цього ж разу евакуювали більшу частину спортінвентарю, на якому зараз займаються діти.

“Дітей ми евакуювали автобусом дуже швидко, привозили в кожне місто, в якому вони жили, та віддавали особисто в руки батькам. Діти думали, що ми вже ніколи не зустрінемося, бо не знали, що буде далі; але ж за декілька днів писали в месенджери викладачам і запитували, коли будуть заняття”, — пригадує донеччанка.

Після того, як коледж переїхав до Полтави, педагоги та тренери-викладачі почали поступово збирати своїх дітей з різних куточків України. Задля комфортного та безпечного перебування дітей були створені необхідні умови: облаштовано гуртожиток, їдальня та укриття. 

“Під час повітряної тривоги вихованців обов’язково спускають в укриття. Тому, чесно кажучи, проблем з адаптацією та звиканням я, начебто, не помітила, – розмірковує викладачка, – і додає: – У наш час не тільки викладачі вчать  дітей, але й вихованці можуть чомусь навчити дорослих. “Я більше, мабуть, не як викладач, а як людина вчуся.

Вона пояснює, що, як викладачка майбутніх спортсменів, цікавиться не тільки навчанням, але ж і спортивними досягненнями та результатами. 

“Ми разом з колегами часто буваємо на змаганнях та вболіваємо за наших вихованців. Для них це велика підтримка. Діти живуть у гуртожитку, тому рідних поряд немає, і саме ми, викладачі, взяли на себе роль батьків – це дає нашим “спортивним зірочкам” силу та підтримку”, — каже Ірина Ситковська.

Донеччанка наголошує, що у вчителюванні важливо знайти в дитині щось унікальне. Інколи дитині важко висловити свою думку  на заняттях української мови. Тоді варто підштовхнути її до цього через справу, якою вона захоплюється, спорт.

“Наприклад, якщо учень чи студент не може описати якусь подію, пропоную розповісти про спортивні змагання, відчуття, переживання тощо. І дитина розкривається, їй легко це зробити”, – підсумовує викладачка.

Під час заняття української мови пані Ірина приділяє багато уваги національно-патріотичному вихованню. А у коледжі майже кожні два тижні проводяться виховні заходи: конкурси, бесіди, вікторини, конкурси та інформаційні хвилинки, метою яких є прищеплення любові до мови, традиції та звичаїв українського народу.

“Наш заклад уже двічі переміщувався й дії працівників коледжу є поступові та зважені. Усі знають, як поводити себе в таких ситуаціях і, головне, як допомогти дітям адаптуватися в новому місці. У нас панує позитив. Ми самі одягаємо спортивні костюми та приходимо в тренажерну залу, де тренуються діти. Вони нам підказують, як і що треба робити, і це надає їм почуття самореалізації – діти вчать дорослих!”, — пояснює героїня.

Пані Ірина підсумовує: завдяки вже другому досвіду релокації коледж, його колектив та самі вихованці легше сприймають евакуацію. Спортсмени коледжу посідають призові місця, здобувають нагороди на Всеукраїнських та міжнародних змаганнях, але головне, — каже пані Ірина, — це те, що, попри всі негаразди, вони залишаються людьми. Коледж імені Сергія Бубки сьогодні став домом для тисячі дітей.

“Хочеться, щоб діти стали не тільки спортсменами, але й добрими та щирими людьми, бо саме ці якості викладачі намагаються формувати в серцях наших вихованців!”, — з надією говорить викладачка.

Одна з вже відомих вихованок коледжу, це бахмутянка 17 річна Марія Єфремова. Ірина Ситковська пояснює, що у свої 17 дівчина вже майстер спорту України, членкиня національної збірної команди України з боротьби вільної основного складу. Попри евакуацію та тимчасову втрату основної спортивної бази для тренувань, дівчина продовжує виборювати міжнародні спортивні нагороди.

Марія з 6 років займалася спортом. Батьки дівчинки – тренери-викладачі з вільної боротьби . У 2024 році Марія стала бронзовою призеркою чемпіонату України серед жінок до 23 років та чемпіонкою України серед юніорів.

Читайте також:

• Людські ресурси, контужені тварини та потяг в один кінець: як Хмельницький зустрічає переселенців
• “Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі
• Дізналася про війну в поїзді: художниця Маша Вишедська про життя, творчість та культуру (відеорепортаж)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

16 річний Кирило Шишлов народився та проживав у Донецьку, рідне місто йому довелось покинути через війну. Зараз Кирило живе у Сумах, де є активним учасником програми ГО “Навчай для України”. Хлопець захоплюється програмуванням та мріє працювати в цій сфері.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Кирилом та його мамою про життя під час війни, його мрії та майбутнє.

“Мені все подобалось до війни”

Кирило Шишлов навчається у 10 класі. Хлопець народився у місті Донецьк, в Куйбишевському районі. До 2014 року він жив у рідному місті. Утім, війна змусила усю родину переїхати до безпечнішого міста, на той час це була Макіївка.

Хлопець мало що пам’ятає з періоду власного життя в Донецьку, адже тоді ще був маленьким та ходив до садочка. Водночас теплі спогади про рідний Донецьк є:

“Мені все подобалось до війни. У Донецьку все було гарно. Всі були щасливими“, — згадує Кирило.

Вже в Макіївці хлопець вперше пішов до школи, яку він спершу недолюблював, як і майже всі діти. Однак згодом юнак втягнувся в процес, завів друзів. Це допомогло йому полюбити навчання 

“Макіївка була та є гарним містом. Саме там я зустрівся з багатьма друзями, з якими й досі спілкуюсь“, — додає юнак.

Мрію про величезний набір LEGO

Хлопець зізнається, що має багато хобі. В дитинстві та зараз він полюбляє збирати конструктори, зокрема, LEGO.

“Я дуже люблю LEGO. Часто збираю братові набори, адже він не може цього робити сам. Досі мрію про величезний набір, з багатьма деталями, щоб на декілька годин збирання“, — каже підліток.

Наразі ж до цього заняття додалося програмування. За словами хлопця, він часто пише код у вільний для себе час, створює ігри.

“Якось зробив маленьку гру на телефон, щоб грати з другом, коли ми сидимо в укритті під час тривоги. Ми в неї грали достатньо довго, але перестали, адже зараз у нас дистанційне навчання“, — розповідає Кирило.

За словами хлопця, це була гра на Python, написана за один день. В її основі були числа. Гравці мали вибір — обрати себе чи свого опонента, після чого їй випадало певне число. Якщо воно було позитивним, то гравець вигравав, а якщо ні — програвав. Кирилом додав також декілька бонусів, які могли збільшити шанс певного результату.

Ігри для хлопця — це справжня любов, особливо командні.

“В першу чергу, мене зблизила з друзями гра Minecraft. Це творча гра, яка складалася зі звичайних кубиків, які ти ставиш та створюєш щось незвичайне. В ній є онлайн, де ми з друзями створюємо сервер та просто виживаємо в цій грі. Якось ми навіть хотіли створити сервер, який був би з мінііграми, зокрема, морським боєм“, — розповідає хлопець.

Підлітку також подобаються інші  ігри, серед яких він виділив шутери на кшталт Valorant чи Fortnite, симулятор створення фабрики Mindustry та Roblox. Кирило також часто намагається поєднати програмування та ігри, створюючи модифікації.

“Я робив всякі маленькі моди для Minecraft та вмію трохи користуватися інструментами гри, зокрема, командними блоками, в яких можна теж програмувати“, — розповідає хлопець.

Адаптація в новому місті

Переїзд до міста Суми у 2019 році став викликом для юнака, оскільки в цьому місті в нього майже не було ніяких контактів. Утім, згодом він познайомився з інших хлопцем, з яким досить швидко здружився. Друг героя зараз живе у Європі, але вони продовжують спілкування.

У школі ж адаптація пройшла досить швидко. 

“В школі я адаптувався дуже швидко, знайшов собі нових друзів. Ми разом гуляємо, якраз з ним я і придумав цю гру“, — говорить хлопець. 

Він додав, що в адаптації йому допоміг характер, а саме доброта та доброзичливість. Кирило пояснює, що часто допомагає різним людям. Тим же однокласникам — з домашньою роботою, а мамі — по дому.

Пов’язати власне життя хлопець хоче з програмуванням. Ділиться, що обирати буде саме український вищий навчальний заклад у Києві чи в Сумах. Зокрема, хлопець виділив серед варіантів Сумський державний університет (СумДУ).

Про ГО “Навчай для України”

З літа 2024 року Кирило став учасником програми “Навчай для України”.

“Це почалося влітку цього року, коли мама приходила до мене з питанням, чи не хочу я кудись записатися. Я погодився. І зараз маємо, що маємо. Мені програма подобається, вона дуже допомагає мені з навчанням. Вчителі допомогли в розумінні предметів“, — розповідає герой.

Саме ж навчання є дуже цікавим, ділиться юнак. Переваг у додатковому навчанні саме за допомогою програми ГО “Навчай для України” дуже багато. Зокрема, як каже Кирило, це є можливість контактувати з кожним учнем.

“Невелика кількість учнів у вчителя — це перевага для самих учнів, адже це дозволяє отримати відповіді на всі можливі питання та отримати індивідуальну допомогу з матеріалом“, — говорить Кирило.

Самі ж заняття проходять в онлайн-форматі. Хлопець каже, що вони приєднуються за посиланням та часто розпочинають урок зі спілкування, розповідей власних історій із. Далі йде саме заняття:

“Нам вчитель виводить демонстрацію екрана з дошкою, де він показує саму тему. Далі ми виповняємо задання по підручнику, ми їх рішаємо разом. Потім вчитель може давати завдання, які можуть бути на ЗНО або НМТ. Вже під кінець уроку, нас часто запитують, наскільки ми втомилися та який у нас настрій” — додає юнак.

Хлопець також зазначив, що інколи в них бувають творчі завдання. Так, якось на занятті з української мови було завдання, суть якого полягала у тому, щоб зробити опис картинки декількома словами, яку створив штучний інтелект. Учні могли як знайти картинку в Інтернеті, так і самостійно створити її.

Навчання, каже Кирило, допомогло йому отримати нові знання з математики, які допоможуть розвиватися в програмуванні. Адже саме з цим напрямком юнак планує пов’язати життя.

Читайте також:

• “Тихий куточок” з глибоким сенсом: продовження історії родини Реуцьких
• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону
• “Все, що відбувається — це нормальна реакція на ненормальну війну”: психолог з Костянтинівки про життя та власну діяльність

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

18 лютого 2023 року, обороняючи Бахмут, загинув військовослужбовець Михайло Реуцький. У Михайла залишалась дружина Наталя та донька Катерина. Дві його найдорожчі жінки в житті зараз відкрили домашню кондитерську “Тихий куточок” в пам’ять про чоловіка, батька та Героя України. “Тихий” — це позивний батька Катерини.

Редакція поспілкувалась з Катериною Реуцькою. Розповідаємо історію кондитерської, а також говоримо про те, як власна справа може допомогти родинам загиблих.

 “Біль не вщухає, а час не лікує”

“Тихий куточок” — це домашня кондитерська Наталі та Катерини Реуцьких, її відкрили в пам’ять про батька та чоловіка. Від ідеї до реалізації пройшло не так багато часу, згадує Катерина — її мама раніше працювала в компанії, але через нерозуміння колег була змушена звільнитися. 

“Це були якісь жарти про ухилянтів, жарти про те, що треба вже віддавати території, бо без різниці, під яким прапором вони будуть. Останнє, що змусило маму звільнитися — це фраза, що треба вчитися вже знову жити після загибелі батька”, – пригадує Катерина в розмові.

Проте порада “знову жити” не допомогла, біль від утрати не вщухав, й час не лікував.

Тоді, дівчина вмовила маму залишити роботу, хоча це рішення для неї було важким. Наталія хвилювалась, що в неї нічого не вийде. Катерина додає, що кондитерська справа була маминим захопленням — жінка любила випікати торти, тестувати нові рецепти, це приносило їй задоволення. Після загибелі коханого вона перестала випікати, проте мрія працювати на себе, дарувати людям радість від випічки – не зникла. 

“Я розповіла мамі про ідею створити якесь місце, яке буде в пам’ять про тата. Пам’ятне і затишне, де люди зможуть прийти й просто посидіти. Люди, які також пройшли через війну, які стикнулися з цим болем. Мама почула цю ідею і дуже загорілася”, — каже Катерина.

Місце, в якому вирує любов, розуміння та підтримка

Дівчина додає, що спочатку вони з мамою хотіли створити саме фізичну кав’ярню, але це дуже тривалий процес, тому початково створили домашню кондитерську “Тихий куточок” — “тихий”, бо позивний батька Катерина був “Тихий”. Свій маленький бізнес вони офіційно зареєстрували, сплачують податки. Катерина наголошує — для неї та мами було важливо показувати приклад та вести “білий” бізнес. 

“Для нас оцей куточок, який ми зараз створили — це така віддушина, таке місце, в якому вирує любов, розуміння, підтримка. От всі ці емоції, всі ці почуття, які ми відчували поруч з татом. Я насправді не знаю, як словами описати те, що ми поруч з ним відчували. І ми б хотіли цими емоціями ділитися з іншими людьми, які зараз цього також дуже сильно потребують. Вирішили робити це через солодощі. Мама після загибелі тата жодного разу нічого не пекла, нічого не готувала. Їй просто не хотілося, а як тільки вона намагалася це зробити — в неї були сльози”, — пригадує Катерина в розмові.

Місяць тому мама Катерини приготувала перший смаколик — шоколадний брауні, і з того часу їх кондитерська почала працювати. Для готування їжі жінки орендували приміщення, де творять всі смаколики, вдосконалюють рецепти. Катерина взяла на себе обов’язки пакувальниці, менеджерки, кур’єрки, а ще вона відписує клієнтам та приймає замовлення. 

“Поки я пакую замовлення, мама щось готує, ми постійно говоримо по тата. Придумуємо собі, як би він реагував на те, що ми заробили якісь певні кошти, що отримуємо гарні відгуки. І дуже часто виходить так, що ми готуємо смаколики, солодощі, пакуємо їх, але це робиться завжди з соляними щоками, тому що ми постійно плачемо. Але це така, знаєте, світла туга, я б сказала. Ця справа нам трошечки зараз допомагає триматися на плаву”, – говорить дівчина.

Є дні, коли потрібно закупляти продукти для випікання — тоді, каже Катерина, вони з мамою беруть візочок, який вони жартома називають “Лексусом”, завантажують візочок борошном, яйцями, крем-сирами, шоколадом та іншим. Така робота почасту займає весь день, а близько 11 вечора Катерина та Наталія повертаються. Дорогою додому обов’язково відвідують памʼятне дерево.

“У нас з мамою ще є традиція. Коли проходимо крізь парк, який найменований в честь мого тата, йдемо сідати біля дуба, який ми посадили в пам’ять про тата. Якби пізно не було, якби холодно не було, але ми, бодай там 2-3 хвилиночки, біля нього посидимо. Це в нас такий ритуал, напевно. Раніше ми брали какао, але в кав’ярні біля нас какао зіпсувалося і стало не смачне. Тому просто так сидимо”, – розповідає Катерина.

Більше, ніж просто кондитерська

В асортименті “Тихого куточка” є багато випічки, а в меню можна знайти вже понад 10 позицій. Катерина каже, що перед випуском у продаж того чи іншого смаколика її мама ретельно перевіряє та вдосконалює рецепт. 

“Вона намагається довести рецепт до ідеалу, і щоб вже потім його продавати. Одну страву мама може готувати, я не знаю, разів п’ять, поки в неї не вийде ідеально. До кожного пакунку ми кладемо листівку. Ми розповідаємо про наш “Тихий куточок”, що це взагалі за місце і які емоції ми хочемо людям передати, бо це не просто кондитерська. Я розробила логотип для “Тихого куточка”, де на передній план виходить жіноча статура, і позаду неї тінь військового”, – пояснює Катерина.

Для неї з мамою домашня кондитерська стала розрадою. Обіцяний час не лікував їх біль, каже дівчина, хоча спочатку вони чекали цього.

“Я дійсно чекала моменту, коли ж час мене вилікує, коли ж я зможу не засинати зі сльозами на очах, коли в мене пройдуть панічні атаки, але цього не стається. Проте коли ми з мамою робимо щось для таких, як ми, то знаємо, що татові це точно б сподобалося. Мені хочеться, щоб рідні загиблих не боялися говорити про свою втрату. Дуже багато хто закривається і дуже багато хто в цьому вариться і думає, що суспільству байдуже. Але є ми, які завжди будемо поруч. Хочеться, щоб суспільство навколо це бачило, щоб воно розуміло, що ми існуємо, і щоб воно готувалося до того, аби з нами комунікувати. Не ми маємо підбирати слова, не ми маємо розуміти інших”, — наголошує дівчина.

Як кондитерська допомогає родині?

Власна справа, яку мама Катерини наважилась відкрити, дає їй та доньці сили, і особливо тішать відгуки від людей. Катерина пригадує, що якось смаколики у них замовляла дружина військового. Жінки впакували солодощі в рожеве пакування, додали туди стрічок, не знаючи, кому призначений подарунок. Проте захиснику такий сюрприз дуже сподобався, ділиться Катерина, бо таке яскраве пакування додало трішки радісних емоцій для нього. 

У майбутньому “Тихий куточок” планують втілити як кав’ярню, щоб там могли отримати робочі місця ветерани — учасники АТО та сучасної війни. Катерина додає, що для неї це особлива мрія, адже коли її тато був живий, то через свій військовий досвід не міг влаштуватись на роботу. 

“Часто казали, що він “кончений атошник”, що він “ненормальний” і всяке таке. Ми з мамою це все бачили й це все дуже-дуже боляче. Тому ми загорілися ідеєю створити робочі місця для тих, хто віддав цій країні все, що міг. Хочемо, щоб такі люди працювали з насолодою та в тому колективі, який буде близький. Я просто донька загиблого військовослужбовця, але навіть зі мною люди деколи не хочуть спілкуватися через те, що думають, що я ось така трошки повернута на темі смерті. І дійсно відчувається, що ти чужий в суспільстві”, — розмірковує дівчина.

Підтримати роботу “Тихого куточка”, можна замовивши солодощі за посиланням — їх відправляють навіть Новою Поштою. 

Матеріал створено у співпраці з Волинським пресклубом

Читайте також:

• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця
• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!