Торецьк до повномасштабного вторгнення налічував 66 тисяч жителів. Основною галуззю міста вважають видобуток вугілля, однак з початком війни працювати у регіоні вкрай небезпечною: у шахту ДП “Торецьквугілля” тількинещодавно були прильоти. На території громади зараз залишилося близько 12 тисяч мешканців.
Як живе Торецьк сьогодні, чи працюють магазини та як відбувається евакуація, редакції розповіли у військовій адміністрації.
Життя у прифронтовому Торецьку
Лариса Гусева, заступниця директора департаменту ЖКГ Донецької облдержадміністрації, ще наприкінці серпня повідомляла, що Торецьк, ймовірно, залишиться без газозабезпечення. Але люди не покидають місто на зиму, тож їх забезпечать буржуйками, дровами та пелетами.
У міській військовій адміністрації нам повідомили, що планують відкрити й Пункти Незламності. Тут можна буде зарядити телефони, зігрітися та поїсти. Однак скільки саме пунктів буде не уточнюють, все залежатиме від ситуації.
Зараз у громаді залишилося 12 678 осіб, а до вторгнення росіян проживало понад 66 тисяч людей. Попри постійні обстріли життя у місті триває, працюють продуктові й продовольчі магазини.
Зараз пріоритетом для місцевої влади є евакуація дітей. Станом на 30 жовтня 2023 року у місті залишилося 167 сімей, у яких виховується 203 дитини. Безплатний виїзд з громади організовують практично кожного тижня.
Евакуація з Торецька
За вересень та жовтень з громади евакуювали 407 людей, допомагає вивозити людей у безпечне місце поліція. Батьків, які відмовляються вивозити дітей з небезпечної зони, неодноразово відвідують працівники підрозділу “Білі Янголи”. Щоденно на території громади працюють 4 евакуаційні групи.
Залишити заявку на евакуацію мешканці Торецької громади можуть за номерами телефону: 099 601 9491, за цим номером телефонувати можна цілодобово, а за контактом 066 952 6360, дзвонити можна щоденно з 08:00 до 17:00.
У Бахмуті від початку повномасштабного вторгнення загинули понад 270 людей, ще понад 600 цивільних отримали поранення. Серед постраждалих і жертв також є діти.
Про це у відповідь на запит редакції повідомили у Головному управлінні СБУ в Донецькій та Луганській областях.
Скільки цивільних загинули в Бахмуті
За даними СБУ, з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну в Бахмуті загинули 271 цивільна особа. Серед них четверо — це діти.
Серед постраждалих налічуються 621 цивільна особа. 17 серед них — це діти.
Ці факти розслідують у межах кримінальних проваджень.
Раніше редакція розповідала про статистику щодо зниклих безвісти цивільних. Їх у місті Бахмут та Бахмутському районі налічують 167 людей, серед яких 18 дітей.
Валерія Глущенко на творчому вечорі в Німеччині / фото надане героїнею
У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.
За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.
“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.
У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.
“Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.
Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед.
“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.
У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.
Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.
“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.
Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.
“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.
Валерія Глущенко на творчому вечорі в Німеччині / фото надане героїнею
Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.
Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.
“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.
У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.
“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.
До календарної зими залишилося менш ніж два місяці. Чимало українців вже розпочали підготовку оселі, хтось утеплює вікна, а хтось замовляє дрова. Жителі Донецької області також […]
Підприємиця, а наразі місцева волонтерка Інна Гайдай окрім допомоги тваринам, відгукується й на прохання мешканців. Для цього вони з однодумцями створили чат в Телеграмі, де […]
Сімейного лікаря Сергія Старусєва у Бахмуті знали й відвідували багато пацієнтів. Чоловік залишився в місті попри обстріли, й евакуювався у Київ тільки весною цього року. […]
