25 січня 2023 року речник Східного угруповання військ ЗСУ Сергій Череватий повідомив, що Збройні Сили України відійшли від Соледару задля збереження життя. Втім, окупація самого міста росіянами була дещо раніше.

Редакція поспілкувалась з військовим-артилеристом, який був тут в останні дні, коли місто ще було під контролем Сил Оборони. Як відбувалися бої за Соледар, чого коштувала його оборона — герой поділився своїми спогадами до річниці окупації.

Що сталося в Соледарі?

Соледар перейшов під контроль росіян у січні 2023 року. Наш герой, 26-річний Олександр, (прізвище та бригаду військового з міркувань безпеки не розголошуємо) у Соледарі провів останні дні перед його окупацією.

“Цивільне населення я останній раз там бачив десь 25-26 грудня. Це була така добра жіночка, вона нам допомогла, підказала гарне розташування для військ. Я просив її, аби вона виїжджала, давав їй тушонку. На другий день я хотів їй допомогти евакуюватися, але ми вже не мали часу, потрібно було їхати на завдання, та й її я вже не знайшов”, — пригадує Олександр.

Свої перші враження від Соледару військовому важко забути — місто вже було зруйноване, й загалом це видовище було найгіршим, каже чоловік. Аби зайняти позиції і піхоті, й артилерії довелося довго шукати якийсь прихисток. Знайшли покинутий дім, де й ночували.

Перед тим, як перейти на Соледарський напрямок, він був у Рубіжному, Сєвєродонецьку. Працював в артилерії, в основному — з Градами. На нулі опинився після того, як його відправили у робоче відрядження.

Про те, що Соледар буде окупований, військові не думали, пригадує у розмові Саша. Він каже, що до них постійно направляли підкріплення, штурмові бригади, але потім почався наступ й перші смерті побратимів та поранення. Моральний настрій у війська падав, але вони продовжували виконувати свою роботу попри постійні штурми росіян.

Тактика росіян в Соледарі

Аби захопити Соледар, росіяни направляли на цей напрямок тисячі солдатів. Олександр пригадує, що противник діяв хитро. Спершу для штурму росіяни пускали вагнерівців — це було гарматне м’ясо, і для того, щоб відбити цю навалу, наші війська працювали по ворогу з автоматів та арти.

Саме так вагнерівці дізнавалися про позиції українських військ, а після цього хаотично нищили все, що було навколо.

“Ну, лупасили сильно. Вночі можна було пробігатися, але вдень взагалі було краще нікуди не вилазити, навіть в туалет… Після цих масованих артилерійських ударів йшли підготовлені російські солдати. Дуже жорстокі. Деякі вагнерівці ховалися за уцілілими стовбурами дерев й викрикували: “Хохол, хохол не влучиш”, а ми влучали”, — пригадує артилерист.

Найважче чоловіку було зрозуміти, чому росіяни йдуть помирати та за що вони воюють. Як виявилося, одні з головних причин — промиті мізки та гроші.

Паляниця та Укрзалізниця

Росіяни використовували різні способи, аби знищити наших військових. Доходило до того, що вагнерівці переодягалися у форму ЗСУ і спеціально намагалися говорити українською, щоб не викликати підозр. Потім перевдягнуті вагнерівці кликали на допомогу, а після того, як наші військові підходили до них, — їх розстрілювали. Згодом, аби розпізнати своїх, наші Сили оборони почали використовувати кодові слова: “Паляниця” та “Укрзалізниця”.

“Ми якось йшли на нуль вдень, а коли поверталися з позицій — вже була ніч. Минаємо наш блокпост, а там стоїть хлопець і каже: “Говоріть пароль: паляниця, залізниця”. Ми сказали, і я думав, що, може, вони прикалуються з нас, а потім вони говорять: “Ви якби почали щось тут мугикати не те з російським акцентом, то ми могли б вас реально підстрелити”, — розповідає Саша.

Поранення військового: 30 грудня, Соледар

30 грудня Олександра поранили росіяни, влучили у внутрішню сторону стегна. Перед тим чоловік сам евакуйовував бійців — носив до імпровізованого стабпункту в заводі “Заобаз”, у якому був лише один лікар, теж Олександр. 45-річний медик один справлявся з усіма бійцями, хоча його допомоги не могло стати для всіх. Поки одні витягували на собі й 200-х, й 300-х, другі приймали бій.

“Я бачив, як ось цей старий шифер, совєтський такий, округлений, починає обгортатися вогнем. Чув, як у нього прилітають кулі, у цей шифер, і вилітають. І, чесно кажучи, мені страшно ще так ніколи не було. Була думка, а може, зараз прилетить, а я нічого не почувствую, просто як засну, а потім закінчиться все… Ми забираємо поранених, приходимо на нуль, а нам кажуть, що зараз будемо прикривати, будемо відстрілюватися. Ви бачите поранених, важких, але вони виявлялися, чесно кажучи, легкими. Одного в ногу зачепило, іншого осколком посікло. Ще був третій, його теж Саня звати”, — говорить військовий.

Цей Саня був маленький на зріст, пригадує Олександр, важив 60-70 кілограм, а ще ледве міг йти. Обоє чоловіків не їли кілька днів, були слабкими фізично. Попри те, вони, тримаючись один за одного, дійшли до стабпункту. У цей час навколо не вщухали обстріли росіян.

Останньою з Соледару виходила піхота: йшли через Красну Гору, відступали швидко за наказом командування. У росіян була дуже велика перевага в артилерії, каже Олександр, тоді як ЗСУ не могли собі дозволити використовувати таку кількість боєприпасів.

“Ми випускаємо два снаряди, а вони там 10, допустимо. Ми просимо підтримки, але немає снарядів. Вибачте, хлопці, але немає… Потрібно підвезти. Ну і ті нас лупасили, лупасили. Разом з нами стирали будинки та стіни цього міста. Дуже багато наших поранених були саме з осколковими ранами. Тобто, допустимо, з 10 поранених, яких ми носили, 8 були з осколками”, — пояснює артилерист.

Олександру пощастило вийти з Соледару, не без допомоги побратимів. Військовий каже, що молиться, а ще йому дуже допомагає його кохана — підтримує та слухає. Про своє поранення чоловік дуже лаконічно оповідає: Олександр сам наклав собі турнікет, коли йому влучило в ногу — спершу подумав, що осліп, бо біль був такий сильний, що військовий впав на землю, а очі тимчасово засліпило.

Чоловік продовжує нести службу. Через кілька днів після того, як побратими Олександра відвезли його в Краматорськ на лікування, Збройні Сили офіційно заявили про відхід. Наразі невідомо, скільки загинуло у Соледарі українських військових. У розмові герой ділиться, що знає випадки, коли наші бійці були змушені здатися в полон, але їх катували, а потім розстрілювали. Тим часом росіяни продовжують наступ, важкі бої тривають на півдні та сході України.

Збір

Підтримати бригаду Олександра можна донатом, військові збирають кошти на дрони.

Задонатити за посиланням.

Читайте також:

• “Соледар. Сіль. Війна”: де відвідати фотовиставку
• “Мій робочий інструмент — міномет 120”: історія артилеристки, яка обороняє Донеччину
• Монолог про Бахмут: волонтерка Вікторія Хамаза про ціну Свободи

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Для ветеранів та чинних військовослужбовців в Україні складнощі не закінчуються на фронті. У відпустці, на ротації, після поранення, контузії — вони змушені стикатися з державними інстанціями, які далеко не завжди мають професійний та толерантний підхід до військовослужбовців. Через МСЕК (медико-соціальну експертну комісію) та ВЛК (військово-лікарська комісія), які мають низку проблем, військові змушені терпіти бюрократичну тяганину. Випадків, коли людині не можуть встановити групу інвалідності, надати місце проходження служби, яке підходить їй за станом здоров’я, вистачає. Полегшити захисникам та захисницям проходження ВЛК та МСЕК, захистити їхні права в Україні допомагає правозахисна організація “Принцип”.

Редакція поспілкувалася зі співзасновницею організації Любов’ю Галан і розпитала, як працює “Принцип” зсередини, що вдалося покращити для військових, а що в процесі роботи.

Правовий навігатор для військових

Правозахисниця Любов Галан та адвокат Масі Найєм майже рік тому заснували громадську організацію “Принцип”, яка полегшує шлях діючих військових та ветеранів у цивільному житті.

“Коли “Принцип” був заснований, ми зрозуміли, що насамперед маємо дати нашим бенефіціарам, тобто військовим, інструменти самозарадності, тому що це одна із найбільших проблем нашої авдиторії. Військовослужбовці, їхні близькі, поранені, всі вони мають найбільшу проблему — це доступ до інформації. Коли ти поранений, то ти потрапляєш в лікарню, про це дізнається твоя родина, а що далі робити? І ніхто не дає тобі відповідь, що робити. Ти не можеш кудись прийти й запитати. Тому наразі у нас є два основних шляхи — це військовий і ветеранський”, — говорить Любов Галан.

Щоб допомогти військовим зрозуміти, що і як вони мають робити після поранення, під час відпустки чи для отримання групи інвалідності, був створений Правовий навігатор — це сайт, зараз вже чат-бот, а незабаром буде й додаток. На платформі родичі військових та самі військовослужбовці можуть дізнатися алгоритми, що робити з тою ж самою ВЛК, з документами, як собі допомогти.

Звісно, людина може звернутися до юриста, аби розв’язувати якусь проблему. Втім, це звучить абсурдно, адже військові, які ще вчора могли бути звичайними цивільними: вчителями, лікарями, машиністами тощо, не мають доплачувати кошти за те, що звертаються за базовими питаннями до держави, яку пішли захищати.

Примітка. Любов Галан пояснює, що у правовий навігатор підвантажили шаблони документів, які можуть знадобитися військовим. Ці ж шаблони окремі юристи пропонують придбати за 4 тисячі гривень або й більше.

Електронна черга ВЛК: для кого

Одна з перших інстанцій, з якою стикається військовий, вже чинний чи тільки мобілізований, — це військово-лікарська комісія. Вона встановлює придатність чи непридатність людини до служби. Скарг на роботу ВЛК було багато, зокрема й про неорганізованість черг.

Умовно, людина могла прийти о 09:00 ранку й очікувати свого прийому кілька годин. “Принцип” допоміг впровадити електронну чергу ВЛК для поранених та хворих військовослужбовці, (але не при ТЦК СП)  — долучився до її створення і Михайло Федоров, міністр цифрової трансформації. Таким чином, процес вдалося автоматизувати, пришвидшити, дозволити начмедам записувати людину, а також додалися електронні документи, які військовий може отримувати онлайн.

“Принцип” допомагає супроводжувати людину на всіх етапах. Від того моменту, як він/вона вступила на військову службу, і аж до того, коли стала ветераном, тобто вже перейшла до умовного цивільного життя. На порядку денному зараз — військова юстиція і розвиток можливостей захищати свої права військовослужбовцем, коли він перебуває на службі”, — пояснює правозахисниця.

Зміна категорій придатності до військової служби

Також, каже Любов Галан, у “Принципі” працюють над питанням охорони здоров’я у війську. Це дуже глобальне, велике питання — воно більше, ніж просто покращення досвіду людей при проходженні тої самої військово-лікарської комісії.

Галан пояснює, що йдеться про визначення придатності, тобто відповідь на питання: по яких критеріях, які люди, до якої служби придатні у війську. Крім того, працюють і над ветеранською політикою.

Одне з головних нововведень, яке пропонують запровадити правозахисники — це використання міжнародного класифікатора хвороб. Любов Галан пояснює, що медики у світі керуються єдиною мовою.

“Не важливо, чи будеш ти проходити медогляд в Штатах чи у Великій Британії — твоя епілепсія і там, і там буде епілепсією. Тобто світ використовує один код для класифікації. В Україні, на жаль, такого немає”, — додає співрозмовниця.

Чому міжнародний класифікатор хвороб є важливим? Саме завдяки йому військово-лікарська комісія може коректно направити людину на ту чи іншу посаду в армії.

Зараз ВЛК може визначити, чи людина придатна або непридатна до служби. Якщо придатна, то придатна усюди. Це не зовсім правильно, бо у військового може бути певна травма, яка, до прикладу, не дозволяє йому повноцінно бути у складі піхоти, але водночас людина може отримати посаду оператора БПЛА та добре її виконувати.

Так само і з класифікацією “обмежено-придатний” — такі люди можуть бути задіяні у роботі в тиловій частині, але ніхто не звертає увагу, що людина може мати таке саме навантаження на організм.

Україна має рухатися до міжнародних практик, де комісія дивиться на твоє здоров’я, підготовку. Вона розуміє, до яких посад ти можеш бути придатний, а до яких — ні. 

Правозахисниця додає, що, наприклад, в Штатах є дві комісії, які проводять експертизу. Одна оцінює здоров’я, а інша визначає кадрову приналежність. Навіть якщо військовий був поранений, але виявив бажання служити, то комісія допоможе визначити, до якої посади та функції людина придатна.

Довідка форми 5 для військовослужбовців

Важливі зміни відбулися у довідці форми 5 для військовослужбовців (Додаток 5 до Положення про військово-лікарську експертизу в ЗС України)  — це довідка, яка видається людині, що отримала поранення чи каліцтво, де вказано, за яких причин та обставин вона його отримала. Це дуже важливо, бо впливає на розмір виплат військовому.

Любов Галан пояснює, що раніше така довідка вироблялася дуже довго і, як наслідок, затримувала всі інші процеси, зокрема й в МСЕКу, який встановлює групу інвалідності.

“Сервісність у ВЛК дещо покращилася, але чи була реформа ВЛК? Ні, бо для того, щоб покращити, знизити корупційні ризики, треба провести ґрунтовні зміни у тому, якими нормативно-правовими актами керується ця комісія. Матриця, якою користуються, не збігається з міжнародним класифікатором хвороб, а ще вона не враховує сукупність хвороб чи вад у людини. Наприклад, в умовного Василя немає руки, не працює нога, він не бачить. Але ВЛК враховує тільки один діагноз, а не їх сукупність. Звісно, я утрирую, але це приклад, щоб показати, яка у нас є проблема з врахуванням коморбідності діагнозів”, — пояснює правозахисниця.

Вона додає, що зараз очікують ґрунтовних змін у роботі ВЛК — для цього експерти з “Принципу” досліджували роботу ВЛК з інших країн, в тому числі країн НАТО. Втім, повністю покладатися на цей приклад Україні буде не доречно, пояснює Галан, адже ми перебуваємо в стані повномасштабної війни й змушені враховувати реалії.

“Треба розуміти, що ВЛК — це комісія, але те, що вона робить — це експертиза. Тобто, ми дивилися не тільки на те, як працює ця комісія, а яку матрицю оцінки здоров’я вони використовують. Ми розглядали Великобританію, США, Польщу та Литву. Литву брали для того, аби зрозуміти, як ВЛК може працювати у країнах колишнього СРСР. Всі ці країни мають контрактну армію, це не мобілізація, бо жодна з цих країн не перебуває в стані повномасштабної війни, тому вони можуть виставляти будь-які критерії”, — каже пані Любов.

Реформа МСЕКу

Медико-соціальна експертна комісія, або скорочено МСЕК, — це інстанція, яка встановлює як військовим, так і цивільним групу інвалідності або надає висновок про рівень втрати працездатності. Міністерство охорони здоров’я анонсувало, що МСЕК чекає велика реформа — зараз напрацьовують її модель, аби зрозуміти, як вона має працювати. Терміни її реалізації поки не відомі, але це не найближчий рік.

“Це досить ґрунтовна та велика реформа. Скоріш за все, наші військовослужбовці пройдуть ще по старій МСЕК. На жаль, тут змін мало. Є проблема з доступом військових через проблеми з направленнями від військових частин. Урядом була поставлена задача спростити шлях поранених й в контексті МСЕК”, — каже Любов Галан.

Як уряд працює з неурядовими організаціями?

“Принцип” співпрацює з різними Міністерствами в Україні, аби спростити шлях військових та ветеранів. Ми попросили оцінити роботи з урядом, і Любов Галан наголошує, що тут все залежить від команди різних Міністерств.

“Так, буває складно. Є Міністерства, які більш спроможні, а є менш спроможні, і це проблема. Якісь команди здатні напрацьовувати рішення, а якісь не здатні. З тими, які не здатні, навіть якщо ви в дуже класних стосунках, далеко не заїдеш, тому що вони просто не можуть напрацювати щось через те, як побудована робота всередині. Це і некомпетентність, і відсутність кадрів, невміння виставити правильно пріоритети”, — пояснює Любов Галан.

Повернення ветеранів у цивільне життя

Між цивільними та військовими часом виникає нерозуміння, а якщо говорити за ветеранів, то, повертаючись у звичайне життя, вони можуть відчувати себе відірвано. Зараз це є проблемою. “Принцип” не бере на себе функцію, яка б вчила цивільних взаємодіяти з військовими.

Проєкти “Принципу” спрямовані на те, щоб людина, яка повернеться в громаду, могла легко звернутися до сімейного лікаря, соцпрацівника, поліцейського, отримати безоплатну правову допомогу тощо. 

Правозахисниця зазначає, що їй хотілося, аби у суспільстві були проєкти, які допомагали б людям з військовим досвідом за плечима інтегруватися в цивільне життя. 

“Я скажу так, що як родина ветеранів, член родини ветеранів — навіть самі сім’ї відчувають іноді етичний конфлікт з цивільними людьми, які такого досвіду не мають. Це є досить великою проблемою, особливо на фоні цих розмов, які почалися через законопроєкт про мобілізацію. Мені здається, що на це мають дати відповідь інші люди та конкретно держава, як вона збирається готувати суспільство до прийняття ветеранів? Це складне питання.

Нам потрібно буде ще знайти формулу, як знайти порозуміння між людьми, які виконали свій обов’язок, і людьми, які публічно висловлюються проти того, щоб його виконувати”, — розмірковує Любов Галан.

Поховання військових

Також одне з актуальних питань — це вшанування загиблих воїнів. На думку правозахисниці, якщо порівнювати цей процес з 2014 років, то дещо покращилося. Втім, самій процедурі поховання не вистачає рівності та чіткості. 

“Військовослужбовець повинен мати розуміння, що лише його бойові заслуги можуть впливати на місце поховання на майбутньому військовому кладовищі. Це дуже важливо, аби в жодному випадку не було різниці між впізнаваними і менш впізнаваними військовослужбовцями. І у всіх була рівність у цих процесах. Військовослужбовці мають розуміти, що в армії вони всі рівні”, — пояснює правозахисниця.

Нагороди військових України. Зміна критеріїв

Критерії, за якими видаються відзнаки та бойові нагороди, мають бути дуже чіткими. Військові мають отримувати відповідні нагороди для того, щоб всередині самого війська не відчувалася нерівність. Йдеться й про те, коли військовий заслужив службою таку нагороду, але через те, що він не був публічним, немає рідних, що будуть відстоювати його — його заслуги лишаються невидимими, пояснює правозахисниця.

“Не має бути різниці у тому, чи є у цього військового група підтримки, родичі, які здатні створити петицію про присвоєння йому нагороди, чи немає. Навіть, якщо ця людина була сама у світі, і в неї не було рідних, але вона виконала свій обов’язок і заслуговує на нагороду відповідно до тої системи, яка у нас є, то ми маємо зробити так, щоб він (ред. військовий, військова) був видимий для військ. Щоб не було такого, що ця людина не отримала свою нагороду, бо ніхто для неї петицію не створить. Мене оця частина людей хвилює, які можуть не мати такого соціального капіталу, який навіть після їхньої смерті дає їм можливість бути визнаними”, — резюмує Любов Галан.

Читайте також:

• Військові вологу витягували із стовбурів соняшника: як утримували Бахмут
• Як Пласт виховує самозарадність: розказує військовий та голова осередку в Краматорську
• “Любовне гніздечко Геббельса за 8 млн євро”: фейк про родину Зеленського

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Роксолана Винницька з позивним «Ластівка» родом зі Львівщини, дівчина за освітою соціальний педагог, й практичний психолог, але працює в сфері IT на посаді Community Manager. За покликанням серця вона волонтерка й парамедикиня. Допомагати армії та цивільному населенню Роксолана почала з 2018 року, спочатку це були різні поїздки на Донбас, дівчина їздила разом з вертепом до ЗСУ, робила табори та гаївки для діток, а також допомагала гумдопомогою цивільним. В 2023 Роксолана пройшла курси у Госпітальєрів й стала парамедикинею. Більше про людей з великим серцем – читайте у нашій рубриці «Герої»».

Як пройти шлях від ІТ-спеціалістки до парамедикині Роксолана розповіла редакції «Бахмут. IN.UA».

Роксолана почала волонтерити у 13 років

Роксолана народилася й виросла на Львівщині, дівчина змалку була активною, волонтерити вона почала у підлітковому віці, з 13 років. Спочатку була аніматоркою при церкві, займалася з дітками, організовувала табори й дозвілля для дітей. Потім почався Майдан, це була така собі переломна точка, дівчині було 16 років, вона не могла брати участь у протестах на Сході, тому шукала інший шлях допомогти — долучалася до різних волонтерських ініціатив у Львові.

Роксолана влаштовувала руханки з дітьми. Фото: надане героїнею

«Я поїхала на Схід, коли мені було 20 років. Це була моя найемоційніша та найвражаюча поїздка, потім я попадала і у важчі ситуації чи під сильніші обстріли, але цю першу поїздку запам’ятаю на все життя. Я поїхала досить спонтанно, хотіла це зробити ще з 2014 року, але не мала знайомих, які б цьому посприяли, а потім так склалося, що зовсім не плануючи цього опинилася на Сході України», — пригадує співрозмовниця.

Дівчина має фах психолога, працювала в дитячому інтернаті, її директор якраз й допоміг здійснити мрію — поїхати на Схід. За словами дівчини все відбулося дуже швидко. 

Поїздку, яку планувала одна з львівських організацій мала на меті — виступати на лінії фронті з вертепом під час Різдва та привезти різні смаколики для ЗСУ. Одна з дівчат, яка мала грати роль ангела за годину до виїзду не змогла поїхати, тому потрібна була термінова заміна. О 8 вечора до Роксолани подзвонили зі словами: «Збирайся, маєш пів години». Навіть не вагаючись – вона поїхала.

Вертеп у 2018 році. Фото: надане героїнею

Дівчина разом з вертепом об’їздила близько 30 точок, від станиці Луганської до Маріуполя, тоді карта бойових дій була зовсім інша. 

«На одну із позицій ми їхали за військовими уночі без фар. Зайшли в окоп та почали виступати, через те, що було досить темно та мало місця, я стала ззаді та спочатку не бачила самих військових, учасники вертепу по черзі виступали, коли прийшла моя черга я теж вийшла наперед — переді мною стояли мої ровесники, 20-25 років, хлопці та дівчата, які мали заплакані очі, від почутих рідних колядок…Я просто застигла тоді, розплакалася. В той момент я зрозуміла, що готова на все, щоб знову приїхати до них. До тих, які нас захищають, ціною власного життя. Я дуже хотіла привезти для них частинку тепла з наших домівок та хоч трішки розрадити і втішити», — пригадує волонтерка. 

Гаївки, табори й вертепи на передовій

Роксолана має позивний Ластівка. Фото: надане героїнею

«Чому Ластівка? Мене все життя знайомі та друзі асоціювали з птахом, дарували різні речі з птахами: бо дуже свободолюбива, вільна і незалежна, і дуже люблю небо. Казали, що я така ж віддана Україні і своєму волонтерству, як птахи небу. І одного разу, мені подруга подарувала талісманчик у вигляді ластівки, і я набила татуювання – там ластівка поєднана з гербом. І коли я пішла в Госпітальєри, то одразу було ясно, що я – Ластівка», – каже співрозмовниця.

Після першої поїздки на фронт дівчина повернулася до Львова, але з чітким розумінням — на Донеччину вона повернеться й не раз. Роксолана активно доєднувалася до волонтерських ініціатив, почала їздити на Донеччину до цивільного населення, дітям, які жили в прифронтових селах організовувала дозвілля. До військових йшли з вертепом, це була й емоційна розрядка, й просто відволікання бодай на трохи, від того, що коїться на очах у цих чоловіків та жінок. Крім вертепу проводили й гаївки — разом співали пісень, танцювали, веселилися.

Читайте також: Схід та Захід разом: як франківчанин Григорій Березовський допомагає Бахмуту

Дітки на Донеччині разом з Роксоланою. Фото: надане героїнею

«Більшість сіл, де ми їздили зараз вже окуповані. Ми не їздили до громад далеких від фронту, а практично на передову, зокрема були й в Бахмуті», — розповідає дівчина.

Згодом Роксолана разом із подругою заснували благодійну акцію «Десь на Сході», у дівчат було дві мети, обидві доволі просвітницькі:

• зламати стереотипи про розподіл на Захід та Схід
• популяризувати українські традиції

Та, крім того, дівчата ставили собі за мету, допомогати там, хто потребує цього там, на нулі.

«Ми їздили на Схід й розповідали про Захід, про Львів, про людей та діток звідси. Також про наші українські свята та святих. Щоб люди на сході знали не про Діда Мороза, а про Святого Миколая. Ми привозили діткам подарунки від людей із Заходу. В першу поїздку на Схід з волонтерами ми зібрали 6 тонн гуманітарної допомоги. До нас долучалися школи, садочки та просто небайдужі люди, які хотіли допомогти», — каже волонтерка.

Допомогу передавали, як військовим, так й цивільним. Фото: надане героїнею

Дівчині на шляху довелося боротися із стереотипом про те, що люди забули про війну на Сході. За 6 років перманентних поїздок в Роксолани вже є безліч друзів з Донеччини, це щирі патріоти, які дуже люблять Україну та допомагали нашим військовим протягом усіх цих років, каже героїня. 

«Військові, й цивільні часто нам казали, що ми єдині, хто до них приїжджає. Ми співали українські пісні з військовими, з дітьми гаївки, а з дорослими просто розмовляли про життя — для них це був ковток свіжого повітря. Був період 2020-2021 рік, коли дійсно більшість людей забули про війну на Сході. В селах на передовій, на позиціях у наших бійців — зустріти волонтерів було рідкість», — розповідає Роксолана.

Донеччина — це любов

Парамедикиня. Фото: надане героїнею

Регіон Донбасу стереотипно вважається тільки краєм шахтарів й заводів. Ми запитали Роксолану, якою вона запам’ятала Донеччину.

«Донеччина — це моя особлива любов. Я інколи думаю, чому я не народилася і не виросла там? Ми були там в травні на ротації, коли там все цвіте і зелениться. Я не могла насолодитися всім навколо. Донеччина вона дуже красива — степи, поля, села, вулички з різноколірним бузком. Якби не війна, я б туди їздила просто, щоб відпочити. Щоб ви розуміли, я Донецьку область знаю краще, ніж Львівську. Там я зустріла дуже багато рідних для мене людей. Я завжди говорю, що тут знайшла свій другий дім», — розповідає Роксолана.

Коли почалася війна у 2022 році, дівчина каже, що немала жодної думки про те, щоб кудись виїжджати. Напередодні вона замовила для військових сітки, й всі думки були спрямовані тільки на те, як ці сітки доставити побратимам на Сході, пригадує дівчина.

«У мене було багато знайомих, які в той день написали: “Ляна, що нам робити?”. Ми одразу почали активно допомагати. Грузили машини медикаментами, продуктами, технікою й іншим. Перша моя поїздка під час повномасштабної війни була у травні – ми їхали на деокуповані території Київщини, до мирного населення. Ми просто бачили дітей, зупиняли машину і їм роздавали їжу, солодощі та іграшки. Потім, ми поїхали з подарунками у Павлоград до діток з особливими потребами, які були змушені туди евакуюватися з Мар’їнки», — згадує перші місяці повномасштабної війни наша співрозмовниця.

Парамедикиня й ІТ-спеціалістка

Поїздки до дітей Донеччини для Роксолани стали особливими. Фото: надане героїнею

Щоб мати можливість волонтерити й продовжувати допомагати Роксолана пішла працювати в ІТ-компанію на посаду Community Manager, під час ротації вона працює в ІТ-компанії, каже що керівництво ставиться з розумінням до того, що час від часу їй доводиться відлучатися на службу. 

«За 6 років постійного волонтерства я не те щоб вигоріла, просто з початком повномаштабної війни зрозуміла, що можу робити більше. Настав той етап війни, коли я можу і готова бути на передовій, поряд з нашими військовими. Я пройшла повноцінний вишкіл від Госпітальєрів – це добровольчий медичний батальйон. Там я здала екзамен й у травні поїхала на свою першу ротацію на Авдіївський напрямок», — говорить дівчина.

Крім вишколу у Госпітальєрів волонтерка самостійно освоювала ази першої медичної допомоги, вчила протоколи, за якими її потрібно надавати та відвідувала додаткові курси. Додамо, що у Роксолани немає медичної освіти, але завдяки вишколу та навчанню у Госпітальєрів вона може асистувати медикам та допомагати на передовій. В екіпажі, якій виїздить за пораненими є досвідчені лікарі та парамедики з різним досвідом роботи:

«Важко сказати, скільки часу у нас займав один виїзд, тому що дорога до госпіталю з пораненим складала від 30 до 50 хвилин, десь 2 години йшло загалом. Поранення на моєму досвіді були різного типу, якогось шоку чи ступору від побаченого у мене не було. Я добре розуміла, куди я їду й навіщо, і на додаток у мене була чудова команда (екіпаж), яка завжди допомагала, підказувала та підтримувала мене».

Стереотипів про жінок в армії Роксолана не зустрічала, навпаки жінок в ЗСУ зараз дуже багато й вони воюють на рівні з чоловіками, стверджує співрозмовниця.

В липні Роксолана знову відправлятиметься на фронт, крім роботи зараз вона займається допомогою БФ “Взаємодопомога”, зараз зусиллями фонду забезпечують, зокрема, й Бахмутський напрямок. Роксолана два місяці інформаційно допомагає, веде телеграм-канал фонду й залучає нових підписників, потенційних донаторів. 

Що робити цивільним українцям, щоб допомогти війську?

У війні кожен має зайняти свою роль й допомагати. Фото: надане героїнею

Роксолану ми запитали про те, як цивільні можуть допомогти війську, дівчина наголошує, що зараз багатьом людям важко допомогати, як раніше. Хтось вже не має фінансової можливості це робити, хтось моральної, але важливо знайти в собі сили доєднатися, вважає дівчина й наводить наступні кроки:

• знайти коло людей, які допоможуть вам застосовувати свої знання, умовно, якщо ви добре вмієте працювати руками — плетіть сітки, робіть свічки, тощо. Нагадаємо, ми писали де в Києві можна плести сітки.

• пропонуйте свою допомогу складам з гумдопомогою та мед штабам, щоб її сортувати

• маючи технічні навички та знання, як от ІТ можна звернутися до спеціалізованих платформ, які роблять життя росіян важчими. Це може бути IT-армія України, спеціалістів закликають долучатися.

«Ми виграємо цю війну, коли будуть задіяні всі, не тільки військові та медики на передовій, а й усі тут, в тилу. Важливо, щоб війна не стала звичною, як після 2014 року. Важливо, пам’ятати яку ціну ми платимо, вже більше 9 років, за кожний сантиметр нашої Батьківщини. Навіть маленький крок, щодня наближає нашу Перемогу: донат, поширення збору, година плетіння сіток, чи година будь-якого виду волонтерства – це вже більше ніж нічого. Це вже робить нас переможцями, адже тоді ми маємо, не лише незламну армію на передовій, а й міцний та надійний тил для тих, хто щодня тримає наше з вами небо!», — пояснює дівчина.

Фото: «Бахмут. IN.UA».

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!