Сцена завмирає в очікуванні. Чотири жінки прокидаються в підвалі. Де вони й що сталося? Це порятунок чи полон?  Так починалася вистава “Закрите небо” в українському театрі в німецькому містечку Бонн. Спершу була ідея показати досвід війни іноземцям не через новини або репортажі, а людський досвід, тож народилася вистава “Закрите небо”. Прем’єра відбулася 10 вересня 2024 року, і з того часу виставу показували чотири рази. Кожного разу вона збирала овації глядачів. А 24 вересня, рівно через рік після появи театру на боннській сцені,  гості театру побачили вже другу виставу “Між нами війна” про підліткове кохання. За кожною виставою — довга підготовка, вечори репетицій та хвилювання, але результат того вартий, бо це спосіб розповісти про війну “наживо”. 

Ми поспілкувалися з українкою Ольгою Демидовою — організаторкою та однією із засновниць українського театру “Мрія” в Бонні.

Історія українського театру в Бонні: все почалося зі знайомства

Ольга Демидова — одна з жінок, які фактично створили український театр в Бонні. Це місто в Німеччині, де живе близько 300 тисяч людей. Ольга родом з Полтави, в Німеччину вона переїхала задовго до вторгнення. Ця країна дівчині сподобалась ментальністю. В Україні Ольга встигла попрацювати теле- та радіоведучою, а потім, в 2014 році, була Німеччина, де Ольга отримала стипендію на навчання по магістерській програмі. Далі жінка знайшла роботу в проєкті, який підтримує німецько-українські муніципальні партнерства. Останні роки вона з родиною живе в Бонні. Коли в 2022 почалася війна, Бонн був одним з міст, який приймав біженців з України.

“Тоді у Бонні насправді всі були дуже розгублені. І абсолютно не знали, кому що робити — як боннцям самим, так і управлінню міста. І саме у ті дні, коли сюди почали прибувати перші біженці, це десь було у березні, активісти просто між собою зв’язалися і передавали інформацію сарафанним радіо. З Кельна нам знайомі писали, що їдуть біженці у Бонн. Ми почали з’ясовувати, куди їм іти, а ніхто нічого не знав”, — пригадує Ольга в розмові.

Вона разом з такими самими активістами допомагала українцям у перші місяці.

“Ми малювали плакати українською мовою, бо люди прибували, але ж не знали мови й не розуміли, куди йти, та розвішували їх на залізничному вокзалі, а тоді місто під’єднало Червоний Хрест. Він неподалік вокзалу зробив пункт прийому, де реєстрували українців, там же можна було поїсти та попити”, — каже співрозмовниця.

Ольга від початку не могла лишатися осторонь: спочатку допомагала організаційно, а потім в її житті з’явився театр.

“Як виникла ідея? Моя колишня колега познайомилася в Україні із жінкою, яка є професійною акторкою і режисеркою. Це Марина Люшина, у неї був свій театр у Конотопі. У перші дні повномасштабного вторгнення вони якийсь час перебували в окупації, а тоді їй довелося тікати з маленькою шестимісячною дитиною і старшою донькою. Через 10 кіл ми з нею познайомилися і разом ідентифікували таку нішу, яка слабо підтримується. Хоча насправді, з моєї точки зору, — це взагалі надзвичайно важливо. Це ніша, яку я б назвала культурною адвокацією України знизу”, — пояснює Ольга Демидова.

Вона додає — звісно, українці роблять політичні демонстрації, організовують марші, підтримують біженців. Але насправді цього замало.

“Дуже сильно ріже око та вухо те, що кому не скажеш, наприклад, Чехов, Пушкін — то їх відразу всі знають. А от українська культура, наші митці — вони насправді супер-талановиті, але маловідомі тут. Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії з війни або загалом українську класику. Наприклад, готуємо нашу наступну виставу за мотивами Квітки- Основ’яненка «Конотопська відьма», де будуть українські традиції, пісні, танці. Тобто не шароварщина, а саме красиво, перформативно, за допомогою усіх театральних методів”, — розповідає Ольга.

Як виявилося, такий формат не лише потрібний, але і є напрочуд популярним. 

“Рік тому ми показали нашу першу виставу, “Закрите небо” за твором Неди Нежданої — це розповідь чотирьох жінок, які отямилися у невідомому чорному підвалі,  вони не можуть нічого згадати, де вони, хто вони. І поступово вони допомагають одна одній пригадати, що з ними трапилося. Це найрізноманітніші долі. Одна із цих жінок, наприклад, була у Маріуполі в драмтеатрі, коли туди влучило. Інша була у якомусь невеликому закинутому селі, і її зґвалтували російські окупанти. Третя — зовсім молоденька дівчинка, яка із батьками їхала на машині і росіяни розстріляли їхню машину. Четверта була у окупації, де в них не було ні їжі, ні води, нічого, вони увесь час переховувалися у приміщенні. І от поступово, коли пам’ять до них повертається, розкриваються всі історії”, — ділиться деталями вистави спікерка.

Примітка. Вистава “Закрите небо” побудована на творі донеччанки-драматургині Неди Неждани, яка брала інтерв’ю у жінок-очевидець цих подій. Вона написала текст на основі реальних розповідей. 

Після цієї вистави, яку в Бонні показували 4 рази, і кожного разу зал на 100 людей був майже повністю заповнений, німці дуже щиро відгукувалися про свої враження.

“Слухайте, це зовсім інше. Дізнатися про війну, про те, що вона отак поряд, просто через людські історії, не через новини чи репортажі. А от справді через це, як люди це переживають — це насправді дуже багатьом відкрило очі”, — такими відгуками ділилися глядачі в Бонні.

Де і як функціонує український театр в Бонні?

У Бонні раніше був старий хлібокомбінат, місцеві його знали як Brotfabrik. Після того як завод перестав функціонувати, його переобладнали у культурний центр: звели театральну сцену, облаштували місця для показів кіно та студії для воркшопів. У цей центр першою потрапила Марина Люшина.

“Коли наша режисерка прийшла туди під час екскурсії й зайшла на сцену, одна із керівниць Brotfabrik побачила блиск у її очах, вони відчули одна одну. І так ми знайшли приміщення для театру. Репетиції проводимо за домовленістю”, — згадує пані Ольга.

Квитки на виставу українського театру в середньому коштують 15 євро, для пільгових категорій є знижка. Більшу частину з цих коштів йде на функціонування самого центру:

• професійне світло;
• професійна сцена;
• професійний звук
• витрати на персонал центру

А за кошти, які лишаються, купляють декорації чи костюми на наступну виставу, пояснює Ольга.

“Вся діяльність театру, а це всі ми, відбувається на волонтерських засадах. Ніхто з нас не отримує ні копійки за цю всю діяльність. І навпаки ми, оскільки в нас немає прибутку, а ми хочемо зробити справді якісно, з гарним реквізитом, з гарними костюмами, за власний кошт багато чого купляємо”, — каже Ольга.

Репетиція одного спектаклю в середньому триває від пів року до року — залежно від того, чи двічі, чи раз на тиждень актори збираються на підготовку. Наприклад, підготовка нової вистави “Між нами війна” тривала майже рік. Тут у головних ролях — українська молодь.

Це молодіжна соціальна драма, у якій є лише кілька дорослих ролей:  російського окупанта та матері. За сюжетом, це романтична історія про підліткове кохання, де хлопчик і дівчинка знайомляться у школі, закохуються і довго шукають шлях одне до одного, а коли знаходять — на наступний день починається війна.

“Звичайно, молодь хвилюється зараз, тому що у них досвіду не так багато, як у дорослих. У нашій першій виставі, наприклад, грали дві професійні акторки, Марина Люшина та Олена Стець. Я, в принципі, непрофесійна акторка, але я телерадіоведуча. Ще одна дівчина, яка грала, ходила до театрального гуртка. Та все одно, це дуже велике потрясіння. Тим більше, що там тексти, які ти пропускаєш через себе і мимоволі починаєш плакати на сцені. Це випробування для нас, але і випробування для публіки. На нашій останній виставі “Закритого неба” упродовж усіх двох годин хтось у залі плакав. Деякі люди взагалі просто виходили — казали, що це настільки сильно, але вони не можуть переживати це вдруге, бо вже мали цей досвід в Україні”.

Молодіжна вистава, яку на сцені театру показали 24 та 25 вересня, була трішки легшою у плані травматичного досвіду. Як мінімум, на це сподівалися організатори. Й вже отримали схвальні відгуки від глядачів, кількома з них поділилась пані Ольга.

Загалом, місія українського театру у Бонні, крім того, що показати війну — це донести й те, що українці не з власної волі зараз опинилися розкидані по всіх країнах світу.

“От я дивлюся по соцмережах, дуже багато кажуть, мовляв: “А от ви поїхали туди за кордон і живете там, як сир у маслі, у вас все добре”, але насправді це по-своєму складне життя. Це й наш меседж українцям, українській публіці, українській цільовій групі, що ми тут, але ми не забули про Україну, ми все одно хочемо адвокатувати, хочемо переконувати, хочемо показувати, нагадувати постійно, що Україні треба допомагати”.

Окрім того, учасники театру намагаються вплинути на сприйняття німцями того, що відбувається в Україні, тому що насправді зараз у Німеччині ситуація змінилась не на користь Україні через маніпуляції й, не в останню чергу, через роботу російських наративів.  

“Насправді зараз стало набагато важче їх (ред.німців) переконувати у цьому, що Україні потрібна підтримка. Ми намагаємося зробити так, щоб війна, вона не перетворилася на сьогодення, нагадуємо, що в Україні щодня вбивають людей, щохвилини там хтось гине, але ця гострота сприйняття зараз в Німеччині дуже змінилася. Вони більше сконцентровані на собі, але нам своє робити”.

***

До створення театру також долучилися Антон Ніколаєнко, Анна Лєснікова, Наталія Цибулько, Олена Стець, Катерина Колос, Анна Коновалова та Йоханнес (Іван) Адов.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні маршрути Донеччини. Сьогодні він — волонтер, який щодня ризикує життям, вивозячи людей з-під обстрілів у найгарячіших точках.

Про складні рішення, страх, втрату побратимів, евакуацію тварин та мрію стати мером Краматорська редакції Бахмут IN.UA розповів Богдан Зуяков, волонтер з Краматорська.

Спорт на паузі: як почався шлях волонтера

Рішення стати на захист свого міста та допомагати людям було прийняте миттєво. За словами Богдана Зуякова, вже 25 лютого 2022 року, побачивши допис у соціальних мережах про потребу в людях, він долучився до побудови блокпостів та укріплення адміністративних будівель мішками з піском.

“В той момент я намагався міксувати життя волонтерське і спорт, але десь через місяць я розумів, що волонтерська діяльність забирає надзвичайно багато сил, часу і просто сил не вистачало. Був вимушений трішки відкласти спорт на другий план, що для мене було дуже важке рішення, болюче“, — згадує волонтер.

Він зізнається, що й досі відчуває біль через неможливість жити звичайним життям, проте пріоритетом залишається допомога людям.

Чому саме Донеччина

Попри те, що лінія фронту невпинно наближається до Краматорська — рідного міста волонтера, Богдан Зуяков залишається у рідному регіоні. Його мотивація проста: дім — це місце, де він виріс, а ресурси кожної людини є обмеженими.

“В цілому мені хочеться допомогти всім, але я розумію, що мої ресурси обмежені. На жаль, я не супергерой, який може допомогти всьому світу. Тому я свідомо розумію, що я не можу допомогти всюди: їхати на Херсонщину, їхати на Сумщину. Я допомагаю тут, тому що мого ресурсу вистачає тільки на допомогу тут“, — пояснює він.

Волонтерство для Богдана Зуякова — це не стільки обов’язок перед іншими, скільки внутрішня потреба та борг перед самим собою. 

“Не кожен може рятувати людей, віддавати всього себе цьому. Можливо, це захворювання в нас таке, я не знаю“, — додає він.

Страх і “чуйка”: поїздки на межі життя та смерті

Кожна поїздка за людьми — це величезний ризик. Спочатку волонтерам доводилося їздити у звичайних автомобілях без броні та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). Згодом кожна вилазка стала мініатюрною операцією, зі зброєю та іншими важливими речами для запобігання дронам. На питання про те, як вдається долати страх, чоловік відповідає відверто — страх нікуди не зникає.

“Нам страшно кожен раз. В якісь моменти цей страх є індикатором того, що може щось відбутися. Як така назва “чуйка”, вона завжди присутня, і ми намагаємося її слухати. Якщо нам щось внутрішнє відчуття каже, що не треба їхати, ми, наприклад, не їдемо. Страшно. Боремось. Та й їдемо, куди діватись“, — розповідає рятувальник.

Найважча місія: пішки крижаною Костянтинівкою

Евакуація часто вимагає надлюдських зусиль. Найважчим як фізично, так і морально епізодом за ці роки волонтер називає піший похід у Костянтинівку за трьома людьми, серед яких була маломобільна жінка.

“Йти фізично було важко, тому що ожеледиця, тому що після поранення настільки багато часу пройшло, рани ще бентежать досі. І морально це було важко повертатись в те місце, де тебе майже могли вбити“, — ділиться він.

Ця операція відбувалася у супроводі військових, з чіткими інструкціями та командами. Саме після неї команда переглянула підходи до власної безпеки: волонтери почали використовувати кращі бронежилети та засоби РЕБ проти ворожих дронів, ставши за рівнем екіпірування схожими на військових.

“Чорний список” відмовників

Одним із найболючіших аспектів роботи є ситуації, коли люди в останню мить відмовляються виїжджати з-під обстрілів, наражаючи екіпаж на марну небезпеку. У таких випадках волонтери формують так званий “чорний список” адрес.

“В такий момент я відчуваю тільки те, що хочеться максимально швидко звідси звалити і не загинути заради цього. Співчуття до таких людей, які відмовилися… можливо, і немає. Тому що вони свідомо мені в очі сказали свій вибір. Це максимальна зневага до інших волонтерів“, — різко, але справедливо зазначає Богдан Зуяков. Він наголошує, що життя волонтерів також має цінність, і ризикувати ним вдруге заради тих, хто знехтував їхньою безпекою, вони не будуть.

Евакуація тварин

Особливе місце в евакуаційних місіях займає порятунок домашніх тварин. Для команди волонтерів життя беззахисних котів та собак є не менш важливим. Вони завжди переконують господарів забирати улюбленців із собою.

“Я краще викину ту одну сумку з непотребом якимось, але ми заберемо собачку і котика. Для мене дивно чути, коли питають: “А ви заберете собачку?”. Ми вивозимо сім’ю. В сім’ї, якщо є котик, собачка – це член сім’ї“, — підкреслює Богдан Зуяков. 

Водночас він з болем визнає, що ті тварини, яких люди свідомо залишають у гарячих точках на кшталт Костянтинівки, переважно приречені на загибель.

Емоційне вигорання та втрата побратима

Постійне перебування в екстремальних умовах накладає важкий відбиток на психіку. Волонтери зізнаються, що стали більш черствими, а війна перетворилася на рутину. Зберегти баланс допомагає чітке розмежування: виїхавши з-під обстрілу, вони залишають усі страшні спогади саме там.

Проте деякі рани не гояться. Чотири місяці тому під час чергової місії їхній автомобіль потрапив під удар, внаслідок якого загинув волонтер В’ячеслав.

“До сьогоднішнього дня навіть не доторкнувся знов до тої машини, хоча вона стоїть. Просто не можу знайти в собі сили підійти навіть до машини. Війна надзвичайно сильно нас вимотала, ніяких сил немає взагалі це все продовжувати. Відновлюватись, я б сказав, що ми не відновлюємося. Ми просто, як роботи в чомусь. Працюємо, робимо все на максимум і надіємося, що все ж таки це пошвидше закінчиться“, — відверто розповідає волонтер.

Плани після війни

Незважаючи на тотальну втому, Богдан Зуяков чітко бачить своє майбутнє після того, як потреба у щоденних ризикованих евакуаціях зникне. Він мріє більше не жахатися звуків дронів чи ракет.

“Я хотів би повернутися до спорту. Я хочу себе реалізувати ще. А в цілому, глобально, мені б хотілося бути мером Краматорська, якщо він буде цілий і не окупований. Це взагалі чудово“, — ділиться планами волонтер.

Навіть якщо політична кар’єра не складеться, він планує продовжувати гуманітарну діяльність, адже попереду — зворотна евакуація, відбудова та психологічна допомога населенню. “Я хочу бути корисним людям”, — підсумовує він свою головну життєву місію.

Читайте також:

“Хочу, щоб мої вірші лікували душу”: історія поетеси Мар’яни Куриці, яка своєю поезією представила Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Мар’яна Куриця — студентка Бахмутського ЦПТО, яка пише вірші під псевдонімом “Дендритка”. Дівчина родом із Закарпаття та нещодавно вступила у релокований бахмутський навчальний заклад. Саме тут її поезія ожила. Навесні 2026 року Мар’яна взяла участь в конкурсі читців, поетів, художників та фотохудожників пам’яті Володимира Сосюри “Любіть Україну!”. За результатами конкурсу дівчина виграла звання дипломанта II ступеня.

Про своє навчання та творчість Мар’яна Куриця розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про навчання у Бахмутському ЦПТО

Мар’яна Куриця — мешканка Закарпатської області. До Бахмутського ЦПТО вступила, щоб отримати другу освіту. Першою здобула медичну спеціальність, а зараз навчається на кухаря-кондитера. Каже, що хоче поєднати ці дві спеціальності для подальшого розвитку в професійній сфері.

“Я завжди хотіла спробувати вдосконалити, доповнити свою професію. І кухарство, як виявилось, для мене це не щось інше, а навпаки, доповнення до моєї професії. Адже маючи навички кухаря та медичного працівника, можна спробувати себе у сфері здорового харчування, дієтоголії. Я думаю, що поєднання цих двох спеціальностей для мене відкриває інші двері та допоможе принести більше користі світу”, — розповідає студентка.

Обрати навчання в Бахмутському ЦПТО дівчина вирішила після знайомства з новою сусідкою. Це була жінка з Донеччини, яка через війну переїхала на Закарпаття. Вона і порадила Мар’яні вступити до Бахмутського ЦПТО та познайомила її з майбутньою майстринею виробничого навчання.

Пані Мар’яна розповідає, що своїм навчанням вона задоволена. Також вона вдячна викладачам за підтримку її творчої діяльності. Каже, що саме завдяки навчальному закладу змогла показати свою поезію широкому колу читачів.

“Якби не цей заклад, то і, мабуть, ніхто не дізнався про мою поезію. Я і не знала, що комусь може бути цікаво, що є такі конкурси. Взяти участь у конкурсі мені порадила наша викладачка української мови та літератури Інга Анатоліївна Фролова. Вона знала, що я пишу вірші, бо я колись з нею поділилась цим. Саме завдяки цій підтримці, завдяки цьому закладу так трапилося, що я вирішила більше писати, бо побачила, що комусь це цікаво. Справді, якби не ця підтримка колосальна, то моя поезія не побачила б світ”, — каже Мар’яна Куриця.

Про участь у конкурсі пам’яті Володимира Сосюри

На конкурс пам’яті Володимира Сосюри студентка подала свій вірш “Молилась”. Він народжувався поступово як реакція на повномасштабне вторгнення. Дівчина каже, що війна змусила її переосмислити життя та зрозуміти власні цінності.

“Цей вірш — це проживання моїх емоцій. Після того, як почалося повномасштабне вторгнення, я передивилась своє життя, побачила, що для мене є цінним. Коли люди проживають такі моменти, як війна чи природні катастрофи, то ми просто перше, за що хватаємось, це за своїх близьких. Нам не потрібно вже ніяких речей, ніяких мрій. Тому після лютого 2022 року я переглянула, що для мене цінне, і побачила, що це насамперед люди. Тому там і вписала у вірші, що “нічого свого в цьому світі я не маю”, нічого не заберу, якщо раптом щось трапиться”, — зазначає пані Мар’яна.

Свій біль і роздуми вона вилила в поезію, яку згодом подала на конкурс.

“Саме цей вірш народжувався як живий організм, якщо можна в анатомічному сенсі сказати. Спочатку це був ніби скелет, тобто задум. Потім у нього з’явилася м’язева маса, це було саме життя. На початку йдеться, що я хотіла втекти від цього болю, полетіти, не бачити його, а потім вирішила просто повернутися, зануритися і пройти через вогонь до перемоги, як потім описала. І вже це як живе серце, живі м’язи, життя, сила”, — так авторка описує створення свого вірша.

***

Молилась я за ворогів – так, за них молилась,
Щоб любов у їхні серця струмочком полилась.
Бо моє серце запалало і ледь не згоріло,
Та якби ж отим теплом зиму розтопило!
Розплавила б усю зброю, щоб весна настала,
Аби дитина в кожній хаті в мирі виростала.
Бо нічого в цьому світі свого я не маю,
Як прийде час, то полину — і все залишаю.
І бажань у світі цьому ніяких не треба,
Тільки б мені полетіти та повище неба.
І не бачити того болю, а плачу не чути,
І забути теє лихо, війну теж забути.
Ой, війно жорстока, що ж ти натворила?
Скільки крові невинної ти в землю пролила?
Земле наша рідна, як же ти кричала,
Коли в коси твої пишні вогонь заплітала?
Коли очі твої ясні сльозами налились…
Та якби ж то вороги ними та й напились!
Ох, не плач, рідненька, бо ще видно сонце,
І стукає правда у наше віконце.
Із пороху, з пилу виглядає воля,
Бо вже браттям-українцям усміхнулася доля.
І гинуть люті вороги, і брехня, і горе,
Очищається від крові наше Чорне море.
З руїн і з бруду ми таки повстали,
Розбиті мрії заново зібрали!
Ще не вмерла, та не вб’єте ви її ніколи!
Завжди будуть вільні, рідні наші гори й доли.
Заспіває верховина звуками трембіти,
Щоб у мирі виростали всі на світі діти.
І полються хай джерельні тут струмки і ріки,
А гіркі сльози матерів засохнуть навіки!
Скоро степи широкії також заспівають,
І вороги народнії швидко повтікають.

***

Як почала займатись творчістю

Пані Мар’яна згадує, що римувати вона почала ще з дитинства, зі шкільних років. Та тоді дівчинка не задумувалась про те, що її рядки можуть складатися у вірші. Перші проби пера, нотатки з римованими рядками вона почала робити у ранньому підлітковому віці, десь у 13 років.

Свої перші вірші юна поетеса вирішила представити людям, але отримала нерозуміння і хейт. Тому на довгий час Мар’яна закинула свою творчу справу.

Своїми віршами авторка хоче давати людям терапевтичний ефект. Тому пише їх не просто, аби вони були десь на папері, а для людей, яким це може відгукнутися. Невипадково Мар’яна обрала собі і псевдонім “Дендритка” від терміну “дендрит”, що в біології означає відросток нервової клітини, який приймає сигнали і передає їх до тіла клітини. Бо дівчина через вірші трансформує свої переживання і біль, щоб допомагати поезією людям.

“Я не писала довгий час, а тепер вирішила відновити творчість і стараюся писати на різні теми. Інколи пишу за настроєм, інколи спеціально задаю собі тему. Наприклад, згадую якісь ситуації, які можуть бути в когось і стараюся описати, щоб людина почитала, впізнала і відпустила якийсь свій біль. Я завжди стараюся, щоб мої вірші мали не тільки художній сенс, а ще й психологічно підтримуючий, лікувальний. Наприклад, я писала про неможливе кохання. Щоб людина могла почитати і побачити, що не тільки в неї можуть бути такі переживання. І щоб моя поезія надихнула людину рухатися далі, давала певну силу, підтримку”, — зазначає поетеса.

***

Я хотіла бути твоєю Дендриткою,
Зачепитись невидимою ниткою,
Бути блиском очей твоїх…
Але ти цю мить не зберіг.

​Стати твоєю адресою
І не бігати за тобою пресою.
Ти хочеш мене знищити?
А я — поцілунками вишити

На тілі твоїм, як пергаменті,
Любові палкої орнаменти.
​Фантомні твої поцілунки —
Ти думаєш, це подарунки?
А вони викручують руки.

​Ти був один на мільйон —
Мій в космосі рідний фотонний нейтрон.
Спостерігають за нами
Шекспір, Платон і Ньютон.

​Більше не буду у кохання гратися,
Уявного неба зорями торкатися.
Зникати в тумані нічному росою,
Танцювати до ранку в пристрасті собою.

​Тепер один ниряй в самотній ванній
Без своєї ніжної маленької піраньї.

***

Окремо Мар’яна пише вірші про війну. Є в деяких і згадка про Бахмут.

“На конкурсі я представляла Бахмут, оскільки навчаюся в бахмутському закладі. Я навіть переживала, щоб у мене не з’явилось відчуття самозванця. Бо я, наприклад, тут у безпеці і не можу на 100% зрозуміти і пережити ту біль людей. Але я завжди слідкую за новинами, бачу кадри дітей в укриттях, знищені домівки і ніби переношу себе туди емоційно. Навіть інколи відчувала трішки провини, що ось тут я у безпеці, а там так важко. Тому стараюся підтримати всіх людей, як тільки можу: морально, фізично, емоційно, фінансово. У своєму вірші-молитві, де я згадую Бахмут я хочу наголосити про те, що Бахмут це не десь там далеко, а частина нашої єдиної країни. Це як одна артерія, один організм. А ми всі просто як різні клітини тіла, які відчувають єдиний біль”, — каже Мар’яна Куриця.

***

ОДНА АРТЕРІЯ

Між піками Говерли і низами Сходу —
Одна артерія, жива вода.
Немає меж у болю і свободи,
Коли в Бахмуті плаче знов душа.

Я тут, у горах, чую кожен подих,
Бо ми — один поріг, одна стіна.
В моїх легенях — дим твоїх заводів,
В твоїх очах — Карпатська вишина.

Немає міст чужих, всюди є коріння,
Чиясь рука крізь бруд, розплавлене каміння
Тримає небо над моїм плечем.
Розсіче тьму і відчай, як вогнем,
Своїм невпинним, праведним мечем.

Я слово підійму, як ліки від утоми,
Щоб обійняти степ крізь темний ліс.
Ми всі — клітини тіла, спраглі дому,
І гомін віри наш до неба вже доріс.

***

Поетеса Мар’яна Куриця зазначає, що планує далі продовжувати свою творчу діяльність. У планах — брати участь і в інших конкурсах, але без мети виграти. Дівчина каже, що її мета не перемоги і визнання, а можливість показати свою поезію людям, яким вона відгукуватиметься і допомагатиме.

Читайте також:

• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут
• “Бахмут завжди співатиме в душі різними нотами”: як учні та викладачі школи мистецтв створювали кліп про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!