Оксана Судак — юристка та громадська діячка, у 2020 році жінка ініціювала перейменування вулиці в Бахмуті на честь Артема Мирошниченка, створила петицію на встановлення пам’ятника Шевченку в місті, була співорганізаторкою українськомовного клубу. 

Про перехід з російської, перші місяці в окупованому Донецьку, боротьбу за українську ідентичність Бахмута — розповідаємо у матеріалі. 

Донецьк: тоді відчувала, що насувається темрява

Наша героїня народилась та виросла в Донецьку. За словами жінки, вона не помічала у Донецьку антиукраїнських настроїв до 2014 року, активно проявлятися серед містян вони почали вже з проросійськими виступами. 

Тоді Оксана працювала на держслужбі. Від самого початку вона просто не була прихильницею проросійських настроїв у Донецьку: 

 “Я любила своє місто, хоч і не брала тоді такої активної участі у його громадському житті, але те, що відбувалося було так очевидно. Я не розмовляла українською, але не підтримувала росію в Донецьку. Для мене було очевидно, що це Україна і не може бути по-іншому”, — каже Оксана. 

Згадує жінка як у колись мирному Донецьку вперше побачила бойовиків, тоді вони називали себе ополченням  — озброєні люди у формі, що обіцяли якийсь “захист”. Але захисників, за словами жінки, в них вона точно не вбачала.

Колеги та друзі, що були прихильниками створення квазі республік почали ставитися підозріло: 

“Колега приходила, наприклад і казала, “Доброє, утро новоросія”. Я просто мовчала. І на цьому підґрунті вже почали якось потроху цькувати. Я бачила позицію своїх, будемо казати, друзів, вона була мені незрозуміла. Коли на площі леніна тоді людей майже не побили за український гімн, це на відео показували мені. І моя знайома каже: “От, які молодці!” А я кажу: “А хто молодці?” Ну, каже: “Чого вони нас тут своїм гімном роздражають”, — згадує Оксана Судак.

Жінка прожила у Донецьку до липня 2014 року, згодом виїхала на деякий час. Повернулась у вересні, але вистачило кількох днів, щоб зрозуміти: Донецьк змінила війна. Зачинилися магазини, банки, стало небезпечно через обстріли та переслідування проукраїнських людей. Останні на собі, за словами жінки, вона відчути, на щастя, не встигла, — евакуювалася до Бахмута (тоді ще Артемівська) остаточно: 

“Для мене насувалася темрява. І тут, на неокупованій території зовсім інше відчуття. Я кажу, ми потрапили в рай. Тут  все працює, українські прапори, тут українські воїни”.

Бахмут: можливо вдалось на щось вплинути

Коли Оксана Судак переїхала з Донецька в Бахмут, то здавалося, що це на кілька місяців. З часом прийшло усвідомлення — війна надовго.

З початком 2015 року жінці знову довелося переїхати, цього разу до Харкова: у Бахмуті тоді загострилася ситуація. Найбільше боялася окупації. За кілька місяців повернулася до Бахмута. Спочатку працювала в  Артемівському міськрайонному суді. 

У 2016 році здобула юридичну освіту в Бахмуті, а після відкриття в місті бюро правової допомоги жінці запропонували його очолювати. У бюро допомагали найуразливішим категоріям населення, хто не міг дозволити найняти адвоката, людям з інвалідністю, учасникам бойових дій, ВПО, усім, хто звертався за правовою допомогою чи консультаціями.

Послуги бюро надавало мешканцям Бахмутському району, а також Донецька, Горлівки, Сніжного, Тореза та міст Донецької та Луганської областей, зокрема людям, що виїжджали з окупації. Відвідувачів було завжди дуже багато:

“Для мене це було важливою роботою, що мої правові знання можу застосовувати на допомогу людям, мені це насправді завжди подобалось. Люди часто дивувалися, що можна коштом держави отримувати якісну правову допомогу. Це певною мірою підвищувало авторитет держави”, — каже юристка.

З часом Оксана почала займатися громадською діяльністю. У 2016 році зареєстрували з колегою громадську організацію. Реалізовували проєкти у правозахисній сфері.

Саме тоді, у майже повністю російськомовному Артемівську-Бахмуті, жінка вирішила перейти на українську мову. Надихнув і підтримав її власник книгарні “Дім книги Еней” — Володимир Дериведмідь.  

“Для мене це було природно і зрозуміло, що на своїй посаді можу і повинна за законом розмовляти українською”, — додає Оксана.

Люди, яким у бюро надавали послуги реагували на це по-різному, згадує співрозмовниця. З тих, хто приїздив з окупованих територій, більшість сприймали українську без негативу, хіба у поодиноких випадках. Вирішувати конфлікти на цьому ґрунті вдавалося без складнощів. Оксана взяла собі за правило спокійно відповідати, що як представниці держави, їй законом передбачено надавати послуги українською. 

Загалом, яскраво вираженого негативу щодо української мови в роботі за роки війни, за словами жінки, вона не відчувала, за виключенням поодиноких випадків, які вдавалося залагодити. Негативне відношення через українську мову могла відчути на собі, не на роботі, а в побуті, на вулицях таке теж могло траплятися.

Справа Артема Мирошниченка, перейменування вулиці та пам’ятник Шевченку

У 2019 році в Бахмуті вбили активіста й волонтера Артема Мирошниченка, це для жінки стало певним індикатором суспільства, адже за однією з версій, на чоловіка скоїли напад саме за українську мову: 

“Такі випадки траплялися, наприклад, за радянської влади, а коли це все відбувається в незалежній Україні, ну, це нехороший показник і індикатор для суспільства”, — говорить Оксана.

Вбивство на мовному ґрунті — не офіційна версія слідства, адже свідок, який чув розмову Артема з нападниками того вечора, не став свідчити, ні в поліції, ні в суді через страх за власну безпеку. І це, додає жінка, цілком зрозуміло, хоча свідки взагалі рідко йдуть давати свідченння. 

“Перебуваючи в Бахмуті, протягом тривалого періоду,  я розуміла, що ця версія свідка і ця інформація цілком можуть бути правдою”, — зазначає активістка.

Україномовність певною мірою була небезпечною у Бахмуті. Після випадку з вбивством Артема Мирошниченка, за словами жінки, свідомі бахмутяни зрозуміли, що це ще більш небезпечно, ніж вони думали.

Жінка намагалася перетворити цей біль і страх у конструктивні дії щодо вшанування пам’яті. До прикладу, у 2020 році, Оксана Судак створила петицію щодо перейменування вулиці горького у Бахмуті на вулицю Артема Мирошниченка. 

“Його діяльність, громадянська позиція україноцентрична, він був активістом і волонтером. Навіть, я, чесно кажучи, не знала всього, що Артем робив. Зараз я передивляюся його сторінку пам’яті на Facebook, я бачу, що він дуже багато робив у Бахмуті. І коли таке вбивство я розуміла, що це зокрема, його україноцентрична позиція тут зіграла” – каже Оксана. 

У петиції юристка описала важливість постаті Артема Мирошниченка для Бахмута, його допомогу війську, волонтерську та громадську діяльність. Перейменувати планувала вулицю горького, на якій жив Артем, і на якій на нього напали. 

Примітка. Вулицю горького в Бахмуті все таки перейменували Розпорядженням від 26 квітня 2024 року. Її нова назва — вулиця Олекси Тихого.

Жінка подала електронну всеукраїнську петицію, вона набрала певну кількість голосів. Тоді жителі вулиці горького, яку жінка пропонувала перейменувати виступили проти ініціативи. Різкого негативу проти постаті самого Артема Мирошниченка люди хоч і не мали, за словами Оксани, але вважали, що горького варто лишити, і більшість негативу виплеснули саме на ініціаторку перейменування. Висловлювалися й місцеві депутати: “Вона б ще вулицю Бандери тут захотіла!”. 

“А що ви маєте проти Степана Андрійовича?”,– відповіла Оксана, – можливо це і буде наступною петицією”.

Зрештою, представник виконкому повідомив, що у перейменуванні відмовляють. Далі продовжувати цю справу жінка не стала і через рідних Артема Мирошниченка, вони теж згодом відмовились від повторної ініціативи.

За словами Оксани, ця історія схожа з перейменуванням вулиці на честь Дмитра Чернявського, тоді родичів загиблого Дмитра цькували, а жителі вулиці так само були проти перейменування. 

Втім, жінка все ж ставила питання до місцевої влади щодо того, як зрештою вшановуватимуть пам’ять Артема Мирошниченка. В офіційній відповіді повідомили, що зроблять тематичні уроки і волонтерськмй куточок.

Крім того, у тому ж 2020 році Оксана ініціювала збір підписів щодо встановлення пам’ятника Шевченку в парку міста Бахмут, який знаходився там до 70-х років минулого століття. 

Після відвідування США, де вона побачила пам’ятник Кобзареві, жінка, повернувшись до Бахмута, була збентежена: в цьому українському місті пам’ятника найвідомішому українцеві не було. Разом з активістами вони виходили на вулиці, спілкувалися з людьми, пояснювали і збирали підписи. Жінка подала звернення до міськради, і на одному із засідань їй відповіли: пам’ятник Шевченку буде.

Минув час, але зрушень по цій справі не було.

Український розмовний клуб, “сприяння” місцевої влади та церква у волонтерському штабі

Влітку 2020 року Оксана разом з представниками “Дому Книги Еней” ініціювала безкоштовний український розмовний клуб “Своєрідне” для охочих покращити свою українську. На заняттях обговорювали українські книжки, дивилися фільми, декламували вірші, дискутували щодо історії та подій сучасності, влаштовували презентації місцевих авторів.

Влаштовували заняття у приміщенні бюро правової допомоги, адже проводити їх у жодній з бібліотек Бахмута не вдалося.

Оксана разом з однодумцями зверталися до міськради, обходили всі бібліотеки, аби можна було запрошувати більше людей, втім у всіх бібліотеках, як повідомляли Оксані, всі години були зайняті іншими курсами, і для українського розмовного клубу часу так і не знайшлося. Інформаційної підтримки від влади, аби охопити більше людей теж не дочекалися, тому розповідали знайомим, також інформаційно допомагали місцеві ЗМІ. 

Жодної фінансової підтримки від місцевої влади не потребували, адже проводили клуб на волонтерських засадах, єдине, за чим зверталися: кілька годин на тиждень у бібліотеці, та анонс на сайті. Зрештою, довелося обходитися своїми силами.

“Робили те, що могли” – підсумовує активістка.

Оксана з чоловіком також є прихожанами української православної церкви. У приміщенні штабу волонтерів “Бахмут Український” облаштували церкву. Прихожан було небагато, зокрема через приміщення. Проте, навіть його довго шукали, а потім боролися з бюрократією: 

“Церква і цей волонтерський штаб в підвалі, це рівень українства в Бахмуті”, — говорить Оксана Судак. 

Втім, Оксана Судак, як і багато активістів Бахмута розвивали свої ініціативи, допомагали війську, попри, інколи, спротив самих містян, що піддавалися російській пропаганді. А інколи доводилося паралельно протистояти бездіяльності місцевої влади, що часто не сприяла свідомій громадськості.

З початком повномасштабної війни жінка з родиною евакуювалась з Бахмута, продовжує юридичну діяльність. Зараз виховує синів разом із своєю мамою та надає правові консультації онлайн в рамках безоплатної правничої допомоги та мріє колись повернутися додому, на вільну Донеччину.

Читайте також:

• “З цієї сукні все почалося знову”: як бахмутянка повернула справу життя
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• Як у 27 здобути науковий ступінь та державну нагороду: історія науковця з Покровського

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Програма міжнародного обміну студентами Erasmus+ — це не лише можливість здобути європейську освіту, а й шанс стати справжнім амбасадором своєї країни за кордоном. Студентка з Бахмута Анастасія Щекодіна завжди мріяла про навчання за обміном. На третьому курсі дівчина наважилася подати документи та пройшла відбір до університету в естонському місті Тарту.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з бахмутянкою про те, як проходить адаптація в Естонії, чим європейська освіта відрізняється від української та як іноземці реагують на правду про війну в Україні та знищений Бахмут.

Від мрії до реальності: як бахмутянка долучилася до програми Еразмус+

Про можливості навчання за кордоном Анастасія Щекодіна дізналася ще на першому курсі під час ознайомчих заходів в університеті. Проте, щоб морально підготуватися до такого кроку, їй знадобився час. На третьому курсі за активної підтримки батьків дівчина подала заявку — і пройшла з першого разу.

Часто студентів відлякує бюрократія, проте бахмутянка запевняє, що процес є цілком підйомним.

“Коли ти бачиш всі ці документи, дійсно стає страшно. І я розумію студентів, які відмовляються від цієї можливості, тому що думають, що вони їх не зберуть. Але якщо на факультеті хороший координатор мобільності, то він буде з усім допомагати. Також студенти, які вже були на Еразмусі раніше, координують і допомагають“, — ділиться досвідом Анастасія.

Рівень англійської мови вона підтвердила без складних міжнародних іспитів — за допомогою документа “Language Assessment”, який заповнила її викладачка з університету. Що стосується конкуренції, то загалом по українському вишу вона була надзвичайно високою, проте на конкретному факультеті дівчини бажаючих виявилося мало, що зіграло їй на руку.

Оформлення документів з естонською стороною пройшло дуже швидко. Естонія — максимально діджиталізована країна, тому весь електронний документообіг з координаторами зайняв близько двох тижнів.

Поїздка та перші враження від Естонії

Анастасія приїхала до студентського гуртожитку в місті Тарту. За її словами, умови проживання там новіші та чистіші за українські реалії. Але найбільшим культурним шоком стала не архітектура, а поведінка місцевих та іноземних студентів.

У перший же день до неї вибігла знайомитися сусідка з Німеччини, яка одразу почала її обіймати та щиро розпитувати про життя. Для українки, яка звикла до більш закритої поведінки людей в умовах війни, така швидка комунікація стала незвичним досвідом. Проте проблем із пошуком друзів не було: студентські гуртожитки постійно організовують заходи для соціалізації.

Мовного бар’єра дівчина не відчула. Молодь в Естонії чудово володіє англійською, як і працівники банків чи інших установ. Проте Анастасія помітила цікаву деталь: старше покоління естонців часто переходить на російську, особливо тоді, коли розуміє, що перед ними стоїть українець.

“Коли я в поліції отримувала дозвіл на проживання і тимчасовий захист, вони побачили, що я українка, і автоматично перейшли на російську. Вони навіть не продовжували говорити зі мною англійською. Але я продовжувала говорити з ними українською, і, в принципі, вони мене розуміли“, — розповідає студентка.

Єдиним серйозним психологічним випробуванням для дівчини стали розмови у місцевому суспільстві про можливий напад росії на країни Балтії. Усвідомлення того, що вона перебуває у чужій країні і не знає, куди бігти у разі небезпеки, викликало тривогу.

Що іноземці знають про війну

Студентам за кордоном часто доводиться виконувати просвітницьку місію. Анастасія зіткнулася з тим, що деякі європейці не до кінця розуміють українські реалії.

“Зі мною жила француженка. Вона думала, що ми не можемо пересуватися вільно по країні, що ми сидимо в одному місці і ніде не рухаємося. Я пояснювала, що в нас таке саме життя: люди працюють, діти ходять в школу, в садочки, ми навчаємось. Просто є обстріли, і ми ховаємось. Для неї також було дивно, що чоловіки після 25 років військовозобов’язані і не можуть виїжджати“, — згадує бахмутянка.

Дівчина зазначає, що часто доводилося розвіювати й міфи про те, що українська та російська мови — це одне й те саме, а також пояснювати, що Україна — це незалежна держава. Окремою темою для розмов було рідне місто студентки. Зазвичай європейці не знають, де знаходиться Бахмут, тому дівчина показувала Донеччину на карті.

“Я кожному з них говорила, що я була вимушена виїхати зі свого міста, тому що росня його окупувала і знищила повністю. Їм дуже шкода, вони завжди нас підтримують словами. Але мені здається, вони до кінця не можуть повірити, що у 21 столітті якась країна може прийти і знищити місто“, — зазначає Анастасія.

Відпочинок від сирен та відмінності в освіті

Перебування в Естонії дозволило студентці морально відновитися після життя в умовах постійних повітряних тривог. Оскільки її родина та друзі перебували у відносно безпечних регіонах України, балансувати між навчанням та моніторингом новин було простіше.

“Я по собі побачила, що дуже емоційно відпочила, бо я там не боялася, що вночі мені прийдеться десь вставати чи якась тривога буде“, — зізнається дівчина.

Відмінності Анастасія Щекодіна помітила й в освітньому процесі. На відміну від України, в Естонії головний акцент робиться на лекційний матеріал, частину з якого студентам надають виключно у відеоформаті для самостійного опрацювання. Ще однією суттєвою відмінністю є постійна командна робота: майже всі практичні завдання та семестрові проєкти в естонському виші виконуються виключно у групах. Крім того, європейські викладачі більш вимогливі до дисципліни та суворо контролюють відвідуваність. Для студентів існує чітко визначена кількість дозволених пропусків, перевищення якої гарантовано призведе до проблем із закриттям предмета.

Поради для студентів з Донеччини

Анастасія переконана, що програма міжнародного обміну — це не лише про академічні знання, а й про розширення світогляду, нові культури та корисний нетворкінг. Студентам, які бояться спробувати, вона радить просто почати діяти.”Коли ти починаєш збирати документи, ти вже перестаєш боятися, тому що ти розумієш, що це не так складно, як здається. Я б ще порадила тим, хто боїться їхати на довгий період, звернути увагу на короткострокову мобільність або безкоштовні волонтерські програми. Ти їдеш на тиждень-два, пробуєш себе в європейському середовищі, і тоді з’являється натхнення поїхати на довгостроковий Еразмус“, — підсумовує студентка.

Читайте також:

Від Бахмута до Массачусетсу: як 17-річний Богдан виграв навчання за $166 000 і здійснив свою “американську мрію” завдяки Ukraine Global Scholars

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!