Оксана Судак — юристка та громадська діячка, у 2020 році жінка ініціювала перейменування вулиці в Бахмуті на честь Артема Мирошниченка, створила петицію на встановлення пам’ятника Шевченку в місті, була співорганізаторкою українськомовного клубу. 

Про перехід з російської, перші місяці в окупованому Донецьку, боротьбу за українську ідентичність Бахмута — розповідаємо у матеріалі. 

Донецьк: тоді відчувала, що насувається темрява

Наша героїня народилась та виросла в Донецьку. За словами жінки, вона не помічала у Донецьку антиукраїнських настроїв до 2014 року, активно проявлятися серед містян вони почали вже з проросійськими виступами. 

Тоді Оксана працювала на держслужбі. Від самого початку вона просто не була прихильницею проросійських настроїв у Донецьку: 

 “Я любила своє місто, хоч і не брала тоді такої активної участі у його громадському житті, але те, що відбувалося було так очевидно. Я не розмовляла українською, але не підтримувала росію в Донецьку. Для мене було очевидно, що це Україна і не може бути по-іншому”, — каже Оксана. 

Згадує жінка як у колись мирному Донецьку вперше побачила бойовиків, тоді вони називали себе ополченням  — озброєні люди у формі, що обіцяли якийсь “захист”. Але захисників, за словами жінки, в них вона точно не вбачала.

Колеги та друзі, що були прихильниками створення квазі республік почали ставитися підозріло: 

“Колега приходила, наприклад і казала, “Доброє, утро новоросія”. Я просто мовчала. І на цьому підґрунті вже почали якось потроху цькувати. Я бачила позицію своїх, будемо казати, друзів, вона була мені незрозуміла. Коли на площі леніна тоді людей майже не побили за український гімн, це на відео показували мені. І моя знайома каже: “От, які молодці!” А я кажу: “А хто молодці?” Ну, каже: “Чого вони нас тут своїм гімном роздражають”, — згадує Оксана Судак.

Жінка прожила у Донецьку до липня 2014 року, згодом виїхала на деякий час. Повернулась у вересні, але вистачило кількох днів, щоб зрозуміти: Донецьк змінила війна. Зачинилися магазини, банки, стало небезпечно через обстріли та переслідування проукраїнських людей. Останні на собі, за словами жінки, вона відчути, на щастя, не встигла, — евакуювалася до Бахмута (тоді ще Артемівська) остаточно: 

“Для мене насувалася темрява. І тут, на неокупованій території зовсім інше відчуття. Я кажу, ми потрапили в рай. Тут  все працює, українські прапори, тут українські воїни”.

Бахмут: можливо вдалось на щось вплинути

Коли Оксана Судак переїхала з Донецька в Бахмут, то здавалося, що це на кілька місяців. З часом прийшло усвідомлення — війна надовго.

З початком 2015 року жінці знову довелося переїхати, цього разу до Харкова: у Бахмуті тоді загострилася ситуація. Найбільше боялася окупації. За кілька місяців повернулася до Бахмута. Спочатку працювала в  Артемівському міськрайонному суді. 

У 2016 році здобула юридичну освіту в Бахмуті, а після відкриття в місті бюро правової допомоги жінці запропонували його очолювати. У бюро допомагали найуразливішим категоріям населення, хто не міг дозволити найняти адвоката, людям з інвалідністю, учасникам бойових дій, ВПО, усім, хто звертався за правовою допомогою чи консультаціями.

Послуги бюро надавало мешканцям Бахмутському району, а також Донецька, Горлівки, Сніжного, Тореза та міст Донецької та Луганської областей, зокрема людям, що виїжджали з окупації. Відвідувачів було завжди дуже багато:

“Для мене це було важливою роботою, що мої правові знання можу застосовувати на допомогу людям, мені це насправді завжди подобалось. Люди часто дивувалися, що можна коштом держави отримувати якісну правову допомогу. Це певною мірою підвищувало авторитет держави”, — каже юристка.

З часом Оксана почала займатися громадською діяльністю. У 2016 році зареєстрували з колегою громадську організацію. Реалізовували проєкти у правозахисній сфері.

Саме тоді, у майже повністю російськомовному Артемівську-Бахмуті, жінка вирішила перейти на українську мову. Надихнув і підтримав її власник книгарні “Дім книги Еней” — Володимир Дериведмідь.  

“Для мене це було природно і зрозуміло, що на своїй посаді можу і повинна за законом розмовляти українською”, — додає Оксана.

Люди, яким у бюро надавали послуги реагували на це по-різному, згадує співрозмовниця. З тих, хто приїздив з окупованих територій, більшість сприймали українську без негативу, хіба у поодиноких випадках. Вирішувати конфлікти на цьому ґрунті вдавалося без складнощів. Оксана взяла собі за правило спокійно відповідати, що як представниці держави, їй законом передбачено надавати послуги українською. 

Загалом, яскраво вираженого негативу щодо української мови в роботі за роки війни, за словами жінки, вона не відчувала, за виключенням поодиноких випадків, які вдавалося залагодити. Негативне відношення через українську мову могла відчути на собі, не на роботі, а в побуті, на вулицях таке теж могло траплятися.

Справа Артема Мирошниченка, перейменування вулиці та пам’ятник Шевченку

У 2019 році в Бахмуті вбили активіста й волонтера Артема Мирошниченка, це для жінки стало певним індикатором суспільства, адже за однією з версій, на чоловіка скоїли напад саме за українську мову: 

“Такі випадки траплялися, наприклад, за радянської влади, а коли це все відбувається в незалежній Україні, ну, це нехороший показник і індикатор для суспільства”, — говорить Оксана.

Вбивство на мовному ґрунті — не офіційна версія слідства, адже свідок, який чув розмову Артема з нападниками того вечора, не став свідчити, ні в поліції, ні в суді через страх за власну безпеку. І це, додає жінка, цілком зрозуміло, хоча свідки взагалі рідко йдуть давати свідченння. 

“Перебуваючи в Бахмуті, протягом тривалого періоду,  я розуміла, що ця версія свідка і ця інформація цілком можуть бути правдою”, — зазначає активістка.

Україномовність певною мірою була небезпечною у Бахмуті. Після випадку з вбивством Артема Мирошниченка, за словами жінки, свідомі бахмутяни зрозуміли, що це ще більш небезпечно, ніж вони думали.

Жінка намагалася перетворити цей біль і страх у конструктивні дії щодо вшанування пам’яті. До прикладу, у 2020 році, Оксана Судак створила петицію щодо перейменування вулиці горького у Бахмуті на вулицю Артема Мирошниченка. 

“Його діяльність, громадянська позиція україноцентрична, він був активістом і волонтером. Навіть, я, чесно кажучи, не знала всього, що Артем робив. Зараз я передивляюся його сторінку пам’яті на Facebook, я бачу, що він дуже багато робив у Бахмуті. І коли таке вбивство я розуміла, що це зокрема, його україноцентрична позиція тут зіграла” – каже Оксана. 

У петиції юристка описала важливість постаті Артема Мирошниченка для Бахмута, його допомогу війську, волонтерську та громадську діяльність. Перейменувати планувала вулицю горького, на якій жив Артем, і на якій на нього напали. 

Примітка. Вулицю горького в Бахмуті все таки перейменували Розпорядженням від 26 квітня 2024 року. Її нова назва — вулиця Олекси Тихого.

Жінка подала електронну всеукраїнську петицію, вона набрала певну кількість голосів. Тоді жителі вулиці горького, яку жінка пропонувала перейменувати виступили проти ініціативи. Різкого негативу проти постаті самого Артема Мирошниченка люди хоч і не мали, за словами Оксани, але вважали, що горького варто лишити, і більшість негативу виплеснули саме на ініціаторку перейменування. Висловлювалися й місцеві депутати: “Вона б ще вулицю Бандери тут захотіла!”. 

“А що ви маєте проти Степана Андрійовича?”,– відповіла Оксана, – можливо це і буде наступною петицією”.

Зрештою, представник виконкому повідомив, що у перейменуванні відмовляють. Далі продовжувати цю справу жінка не стала і через рідних Артема Мирошниченка, вони теж згодом відмовились від повторної ініціативи.

За словами Оксани, ця історія схожа з перейменуванням вулиці на честь Дмитра Чернявського, тоді родичів загиблого Дмитра цькували, а жителі вулиці так само були проти перейменування. 

Втім, жінка все ж ставила питання до місцевої влади щодо того, як зрештою вшановуватимуть пам’ять Артема Мирошниченка. В офіційній відповіді повідомили, що зроблять тематичні уроки і волонтерськмй куточок.

Крім того, у тому ж 2020 році Оксана ініціювала збір підписів щодо встановлення пам’ятника Шевченку в парку міста Бахмут, який знаходився там до 70-х років минулого століття. 

Після відвідування США, де вона побачила пам’ятник Кобзареві, жінка, повернувшись до Бахмута, була збентежена: в цьому українському місті пам’ятника найвідомішому українцеві не було. Разом з активістами вони виходили на вулиці, спілкувалися з людьми, пояснювали і збирали підписи. Жінка подала звернення до міськради, і на одному із засідань їй відповіли: пам’ятник Шевченку буде.

Минув час, але зрушень по цій справі не було.

Український розмовний клуб, “сприяння” місцевої влади та церква у волонтерському штабі

Влітку 2020 року Оксана разом з представниками “Дому Книги Еней” ініціювала безкоштовний український розмовний клуб “Своєрідне” для охочих покращити свою українську. На заняттях обговорювали українські книжки, дивилися фільми, декламували вірші, дискутували щодо історії та подій сучасності, влаштовували презентації місцевих авторів.

Влаштовували заняття у приміщенні бюро правової допомоги, адже проводити їх у жодній з бібліотек Бахмута не вдалося.

Оксана разом з однодумцями зверталися до міськради, обходили всі бібліотеки, аби можна було запрошувати більше людей, втім у всіх бібліотеках, як повідомляли Оксані, всі години були зайняті іншими курсами, і для українського розмовного клубу часу так і не знайшлося. Інформаційної підтримки від влади, аби охопити більше людей теж не дочекалися, тому розповідали знайомим, також інформаційно допомагали місцеві ЗМІ. 

Жодної фінансової підтримки від місцевої влади не потребували, адже проводили клуб на волонтерських засадах, єдине, за чим зверталися: кілька годин на тиждень у бібліотеці, та анонс на сайті. Зрештою, довелося обходитися своїми силами.

“Робили те, що могли” – підсумовує активістка.

Оксана з чоловіком також є прихожанами української православної церкви. У приміщенні штабу волонтерів “Бахмут Український” облаштували церкву. Прихожан було небагато, зокрема через приміщення. Проте, навіть його довго шукали, а потім боролися з бюрократією: 

“Церква і цей волонтерський штаб в підвалі, це рівень українства в Бахмуті”, — говорить Оксана Судак. 

Втім, Оксана Судак, як і багато активістів Бахмута розвивали свої ініціативи, допомагали війську, попри, інколи, спротив самих містян, що піддавалися російській пропаганді. А інколи доводилося паралельно протистояти бездіяльності місцевої влади, що часто не сприяла свідомій громадськості.

З початком повномасштабної війни жінка з родиною евакуювалась з Бахмута, продовжує юридичну діяльність. Зараз виховує синів разом із своєю мамою та надає правові консультації онлайн в рамках безоплатної правничої допомоги та мріє колись повернутися додому, на вільну Донеччину.

Читайте також:

• “З цієї сукні все почалося знову”: як бахмутянка повернула справу життя
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• Як у 27 здобути науковий ступінь та державну нагороду: історія науковця з Покровського

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анастасія народилася й виросла в довоєнній Горлівці — місті, яке колись жило й розвивалося, а після окупації занурилося в тінь, страх і виживання. У 13 років вона вперше побачила, як світ навколо руйнується, а у 22 — як цей світ остаточно зникає під російськими прапорами. Її історія — про дитинство, яке закінчилося на війні, про втрати, про дорогу з окупації через Росію та про вибір, який давав шанс вижити.

Горлівка. Дитинство, яке обірвалося

Анастасія народилася та виросла в Горлівці, де дівчина прожила 17 років. До 2022 року тут жила вся родина дівчини, після початку повномасштабної війни з міста виїхала сама Анастасія та її мама. Горлівка для нашої героїні — місто дитинства та юнацьких спогадів. До 2014 року, каже дівчина, це місто було жвавим та стрімко розвивалося: концерти, футбольні матчі, ковзанка, цирк — такою наповненою подіями була довоєнна Горлівка. А ще звідси існувало зручне сполучення з іншими містами Донеччини — їздили й у сам Донецьк, були програми для оздоровлення дітей від міста, пригадує героїня.

“Горлівка була відома тим, що в нас було дуже багато різної індустрії, в тому числі і хімічної. Наприклад, це завод “Стирол”, куди у пошуках роботи приїздило багато людей з інших міст. Також в нас постійно щось покращувалося, розвивалося, перебудовувалося, будувалося щось нове. Просто тому, що була можливість, були ресурси, було бажання в нашої влади — принаймні тої, яку я пам’ятаю перед війною”, — каже дівчина.

Найулюбленіше місце нашої героїні була площа біля КСКЦ — це культурно-спортивний комерційний центр в Горлівці. Тут збиралась молодь міста, тут жило життя. Неподалік площі стояли дитячі атракціони, а це був великий майданчик, де Анастасія навчилася кататися на роликах і зустрічалася з друзями. Коли прийшов 2014 рік, зустрічі залишилися, але життя тоді різко змінилося. 

“Я була дитиною, коли все почалося, а почалося все з того, що викрали Володимира Рибака, потім його знайшли мертвим. На той момент мені було 13 років — я не дуже розуміла, що відбувається взагалі, і я не дуже слідкувала за цим, але я пам’ятаю, що почалися якісь проросійські голосування: “за” чи “проти” цієї “днр” умовної. Пам’ятаю, що в школі говорили про це доволі багато, тому що, ну, діти, звісно, знаєте, вони як папужки — повторюють те, що кажуть вдома. І звісно, що був якийсь такий дискурс, розмови про ось цей референдум клятий. Але зрозуміла, що щось не так, коли мама відправила мене і мою старшу сестру 25 червня до родичів на Львівщину. Мама сказала тоді, що ми поїдемо буквально на пару тижнів, а повернулися ми 1 жовтня”, — пригадує Анастасія.

Близько трьох місяців Анастасія не була вдома, і за цей час новини вона могла дізнаватися лише з телебачення, адже зв’язок на захопленій Донеччині росіяни глушили, й з батьками дівчина розмовляла лише кілька разів на тиждень. 

“Я розуміла, що щось дуже сильно не так. Пам’ятаю, у липні ми дивилися новини, коли показали, як розбомбили центр Горлівки. Було багато загиблих, показували кадри з мого міста… Хочеш, не хочеш, ти все одно дорослішаєш, і коли повертаєшся вже в рідне місто — ти вже не дитина. Розумієш, чому твої однокласники виїжджають й не повертаються, або чому якісь незрозумілі чоловічки ходять в пікселі”, — пригадує дівчина.

Водночас, як каже Анастасія, у перші два роки від початку війни 2014 у Горлівці ходили й українські гривні, й російський рубль. Тобто, якщо порівнювати дві окупації, у 2014 та 2022, то остання була агресивнішою, тоді як перша — більш “м’якою” та поступовою.

Як змінилась освіта в Горлівці після 2014 року?

Школи в Горлівці продовжували роботу за новою програмою з російськими елементами, але з перервами, бо були періоди під час активних військових дій, коли заклади закривалися. Одним з таких періодів стала зима 2015 року. Анастасія пригадує, що вона не ходила в школу пару тижнів. 

“Школа тоді закрилася, тому що було небезпечно, і якщо зараз є, наприклад, повітряна тривога, то в наші часи її не було, і повітряною тривогою служило те, що ти чуєш свист над головою, і тоді треба падати і закривати шию — це була буквально єдина можливість вберегтися”, — розповідає дівчина.

Коли школа Анастасії знову запрацювала, дітей там стало значно менше, адже батьки вивозили своїх синів та дочок на безпечніші території. З чотирьох класів на паралелі утворилися два класи, пригадує дівчина. Нових вчителів у її школі, зокрема завезених з росії, не було, бо, власне, не було потреби їх наймати. 

“Я рада, що у нас залишилися старі викладачі, як, наприклад, моя вчителька з історії. Вона намагалася пропхати в днрівський предмет “Історія рідного краю” якомога більше історії України, яка стосувалася Донеччини, за що я їй дуже сильно вдячна, бо завдяки їй я змогла підготуватися до ЗНО та скласти іспит”, — розповідає дівчина.

Шкільна програма змінилася кардинально, згадує Анастасія. У якийсь момент у її класі залишилося лише 2 години української мови на тиждень і 2 години української літератури. Коли дівчина перейшла в 11 клас, норма української мови скоротилася до пів години на тиждень. 

“Тобто, це якісь мінімальні крихти української мови, української літератури. Звичайно, що не було історії України. Була історія отєчества, як вони це називали — це історія росії, знову ж таки. Пригадую, що активно просували російську пропаганду, особливо щодо Дня Перемоги на 9 травня. Було звеличення Дня Перемоги коштом того, що от, росія, совєтський союз, ми всіх перемогли й так далі. І це було огидно для мене, бо у мене проукраїнська родина була завжди, і я намагалася протестувати якимись маленькими вчинками, хоча це було дуже небезпечно. Наприклад, на парад 9 травня я вийти відмовилась. Я розумію, що якби я це робила зараз, в цій війні, то я би довго не прожила. Але та окупація була інша, менш організована, аніж вона є зараз”, — пояснює співрозмовниця.

Анастасія не має закінченої середньої освіти за стандартами “днр”, а “днрівський” паспорт дівчина отримувати відмовилася. Але хоча б якісь документи їй були потрібні, інакше жити вона не змогла б, тому героїня оформила так звану адресну довідку, яка б підтверджувала її проживання в Горлівці. 

“Без неї мене не пропускали би до родини. Мене би просто відвертали назад, тому що в мене був новий український паспорт, і там не було вказано, де я зареєстрована, а просто зазначено, що місце проживання не з’ясоване. Я була зобов’язана отримати в Донецьку “днрівську” довідку про те, що я дійсно проживаю, народилася та зареєстрована в Горлівці, щоб я могла туди мати право проїхати. Знаю, що ті діти, які мали намір вчитися, наприклад, в Донецьку, або навіть в Горлівських вишах, то вони мали отримувати “днрівські” документи”.

Окремо ми говоримо про психологічний тиск, з яким можуть стикатися люди, які живуть під окупацією. Зокрема, ті українці, які з тих чи інших причин не можуть покинути свій дім та підтримують Україну з ТОТ. Анастасія каже, що сама відчувала певну ізольованість від суспільства, у якому лишалась, але їй, якщо так можна сказати, пощастило, бо оточення дівчини мало такі ж погляди.

Горлівка після 2014 року

Після 2014 року місто стрімко згасало. Дівчина пригадує, що коли вона повернулася до міста, то помітила, як сильно схудли її мама й тато. У перші пів року окупації у Горлівці був брак продуктів. Крім того, були затримки зарплат. 

“Якщо описувати двома словами, як змінилося життя в Горлівці, то це вмирання і стагнація, бо той розвиток, який був у нас до війни, пішов коту під хвіст, оцей відкат назад дуже сильно відчувався. У нас закрилася майже вся індустрія, багато людей втратили роботу й виїхали, відчувалася сірість та спустошеність”, — каже Анастасія.

Особливо героїня помітила це, коли почала виїжджати до Бахмуту, тому що вона здобувала освіту в українській школі екстерном. Різниця між жвавим Бахмутом й стагнуючою Горлівкою впадала в око. Анастасія тим часом готувалася до вступу в український університет, в Харків. За її словами, коли вона переїхала в Харків й почала навчання, то повертатися в Горлівку, в якій колись було майже 400 тисяч населення, можна було порівняти з поверненням у вимируще село.

Водночас героїня розповідає, що до повномасштабної війни життя в окупованій Горлівці було важким, але стабільним: родина мала житло й роботу, тому не планувала виїжджати. Востаннє в Горлівку Анастасія приїхала на свята у грудні 2021 року й залишалася до самого 24 лютого 2022-го — виїхати планувала за кілька днів до початку вторгнення, але через війну була змушена тікати через росію, бо інших варіантів не було. Цей шлях був довгим та складним.  

Первинний план, через Харків, зірвався, тому разом із партнером вона терміново прокладала новий маршрут через росію, бо це був єдиний спосіб вибратися й не застрягнути в окупації назавжди. Після перетину кордону вона залишилася фактично без зв’язку та доступу до грошей: українські картки в росії не працювали, а з собою було лише близько 10 тисяч рублів готівкою.

Під час переходу через російський кордон вона пережила сильний стрес через агресивну поведінку прикордонників, які повторювали пропагандистські наративи про “Київ за два дні”. Вона стримувала себе, щоб не сказати нічого зайвого у ці моменти:

“Я буквально настільки сильно вкусила свого язика, що я кровила в роті, тому що я розуміла, що якщо я зараз щось ляпну, то не факт, що мене повернуть в Горлівку взагалі…”, — каже Анастасія.

Після цього вона їхала через ростов і волгоград, але її рейси постійно затримували через “погоду”, хоча було сонячно. Вона залишилася без інтернету, без можливості оплатити щось, із панікою за близьких у Харкові та Горлівці. Дівчина намагалася купити російську картку, але не змогла її активувати через відсутність необхідних документів.

Лише випадкова дівчина з аеропорту дала їй можливість подзвонити партнеру через FaceTime. Він придбав їй нові квитки й допоміг знайти варіант дістатися москви потягом. Проте навіть там рейси знову затримували, і героїня була на межі емоційного зриву, думаючи, що взагалі не зможе вирватися з рф.

Зрештою Анастасії вдалося сісти на літак до Німеччини. Лише вже там, 26 лютого, вона вперше за всі ці дні змогла вийти на зв’язок із мамою й дізнатися, що відбувається в Україні.

Для українців, які хочуть виїхати

Героїня підтримує зв’язок із рідними, зазначає: нинішня окупація набагато жорсткіша, ніж у 2014–2021 роках. У місті значно більше російських військових, всюди російські символи, людей примушують отримувати російські паспорти для роботи, банківських карток та виживання.

Побутові умови стали складнішими: постійні перебої з водою й електрикою, вода подається за графіком, людям доводиться набирати запаси у ванни й миски. Ціни виросли до російського рівня, що не відповідає місцевим зарплатам.

Для українців, які перебувають на окупованих територіях й замислюються про виїзд, Анастасія радить виїжджати з окупованих територій не через “правильність”, а через власний досвід і розуміння реалій життя під окупацією. 

Багато людей стримує страх перед повним перезапуском життя, адже після виїзду потрібно будувати все з нуля, “по малесеньких цеглинках”. Попри це, героїня переконана: залишатися небезпечно, бо на окупованих територіях у найближчі роки не буде нормального життя — лише виживання, нестача всього необхідного та постійна загроза смерті.

Нагадаємо, що жителям Донецької області, які опинилися в окупації, можуть допомогти з виїздом в Україну. Цим займається благодійний фонд Save Ukraine. Для виїзду з окупації звертайтесь на гарячу лінію Save Ukraine за телефоном: 0800 333 129.

Підтримку евакуйованим надають і після приїзду до України. Зокрема, дітям і дорослим надають місце у центрі “Надії та Відновлення”. Тут вони можуть отримати гуманітарну, соціальну, медичну допомогу та визначитися з подальшими діями.

У центрі можна жити до трьох місяців. За цей час діти гарантовано пройдуть медичне обстеження, отримають допомогу педагогів та психологів. А дорослі зможуть оформити виплати ВПО, отримати юридичну та кар’єрну консультації.

Евакуйовані також можуть отримати допомогу з пошуком житла або можливість поселитися в модульних будинках.

До теми:

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дмитро Крук — мешканець окупованого міста Хрестівка на Донеччині. Йому було 9 років, коли у 2014 році його рідне місто захопили російські бойовики так званої “днр”. Далі було 9 років життя в окупації — пережиті обстріли, насадження російської ідеології, ризики мобілізації в російську армію. Всі роки Дмитро ігнорував окупаційну владу і плекав у собі любов до України. З окупації виїжджав двічі — спочатку в 2022 році, і остаточно — наприкінці 2023 року.

Про своє життя в окупації, виїзд до Європи та пошук спільноти однодумців Дмитро Крук розповів редакції Бахмут IN.UA.

Спогади про окупацію міста

Дмитро Крук народився у 2004 році. Коли йому 9 років, його рідне місто Хрестівка окупували росіяни.

Примітка. Місто Хрестівка (до 2016 року — Кіровське) — місто в Горлівському районі Донецької області. Розташоване за близько 20 кілометрів від Шахтарська та Єнакієвого. 14 вересня 2014 року місто опинилося під контролем бойовиків “донецької народної республіки”. У серпні-вересні 2014 року внаслідок обстрілів там загинуло майже 50 місцевих жителів.

Оскільки на момент окупації Дмитро був дитиною, він пам’ятає ті дні уривками. Каже, що найбільше запам’ятав обстріли, від яких разом з родиною ховався у підвалі.

“Спочатку взагалі не було зрозуміло, що нас окупували. Тому що в місті не було ніяких великих мітингів щодо приєднання до рф. Тільки шахтарі виходили на мітинги, коли “днрівці” пограбували шахту. Сам процес окупації я пам’ятаю, що вони просто зайшли і заявили, що тепер це не Україна. Добре пам’ятаю вже як сиділи в підвалах, чули вибухи. Одного разу ми вийшли з квартири, і біля нашого дому прилетів снаряд, всі вікна під’їзду з першого по дев’ятий поверх вибило. І нам довелося по цих уламках бігти в підвал. Підіймалися до квартири ми дуже рідко, бо там було небезпечно”, — згадує хлопець.

Наступні роки окупації Дмитро згадує як такі, де нібито зупинився час. Він каже, що було відчуття, ніби місто застрягло у 2013 році. У перші роки ще не було відчуття тотальної російської пропаганди, але вже можна було відчути утиски. Зокрема і серед підлітків.

“Пам’ятаю ситуацію, яка сталась десь у 2016 році. Ми з другом вийшли гуляти і я тоді слухав на телефоні пісню Ярмака “22”, присвячену подіям на Майдані. І ось коли друг почув цю пісню, то сказав, що її треба вимкнути, бо це небезпечно, якщо хтось почує. До речі, з цим другом я перестав спілкуватися в 2019 році. А минулого року дізнався, що він загинув — воював за росію. Йому було 20 років”, — розповідає Дмитро Крук.

Вплив окупантів хлопець помітив і під час навчання в школі. Поступово “нова влада” прибирала з навчальної програми дисципліни з історії, мови та літератури, замінюючи їх на російські. При цьому насаджувались російські наративи на класних годинах та в позаурочний час.

“У нас замінили історію України на історію росії. Напевно ще до 2018 року в нас була історія рідного краю, а потім і її відмінили. Українську мову і українську літературу стали викладати раз на два тижні. А російська мова, навпаки, взяла перевагу, цей предмет десь раз на два дні був. У 2020-2021 роках почали піднімати теми про війну, про Україну на класних годинах, мабуть вчителів це змушували робити. Але наша класна керівниця такі теми не підіймала”, — згадує юнак.

Погано ставились у школі і до будь-яких символів, пов’язаних з Україною.

“У 2020 році був якийсь захід у актовій залі. Нам треба було стояти з кульками, і я взяв собі синю та жовту кульку. Коли це побачила завуч, то вона накричала на мене, швидко підійшла і просто нігтями порвала ці кульки”, — згадує Дмитро.

Поїздка до України і переїзд у Донецьк

Російська пропаганда у школі набирала обертів, але Дмитро Крук їй не піддавався. Особисто пересвідчитись у тому, що всі розповіді і маніпулятивні заяви є неправдою, хлопець зміг у 2019 році. Тоді він разом з батьками поїхав на підконтрольну Україні територію, щоб отримати український паспорт. Отримував документ він на Донеччині, неподалік Покровська.

“Батьки мене вивезли на добу, щоб зробити паспорт. І яким було моє здивування, коли я зайшов в магазин і побачив чіпси “Люкс”, які в нас не продавались п’ять років. А ще я був приємно здивований тим, що нічого з того, що нам говорили про погане ставлення українців до мешканців Донбасу, не було”, — каже хлопець.

У 2021 році Дмитро Крук поїхав на навчання в Донецьк. Тоді він вже мав чітку проукраїнську позицію і демонстрував її в житті та соціальних мережах. За це його засуджували та навіть погрожували.

“У 2021 році я виклав у себе на сторінці Вконтакте фото зі стелою “Донецька область” та українським прапором. І мені через деякий час написав хлопець, якого я знав, він був з “Молодої Республіки” (ред. молодіжна громадська організація, яка діє за підтримки “днр”). Написав, що я на прицілі МДБ (ред. міністерство державної безпеки “днр”). Сказав, що за розмову проти рф можуть покарати, оскільки Донбас чекає інтеграцію з рф. Я тоді не звернув на це увагу та сказав, що я чекаю лише інтеграцію до України”, — каже Дмитро.

У 2022 році російська російська пропаганда стала ще сильнішою. І це призвело до того, що навіть ті, хто мав нейтральну позицію, стали на бік рф. Утиски стали ще більш помітні.

“Якось коли я навчався на першому курсі, я пішов купувати речі. І в одному з магазинів побачив синьо-жовту кофту. Я її придбав і ходив у ній гуляти, відвідував пари і ніхто нічого не казав. До 2022 року всі сприймали це нейтрально. А ось після 2022-го люди стали підпадати під вплив пропаганди і вже ставились до тебе вороже”, — зазначає Дмитро Крук.

Додалась до всього і мобілізація. Забирали на війну і студентів. Дмитро каже, що багато його одногрупників мобілізували з першого курсу. Це була примусова мобілізація. Хлопець припускає, що з військовими співпрацював деканат, оскільки юнакам приходили повідомлення про повістки саме звідти. Згодом Дмитро дізнався, що в лавах російської армії загинули деякі його однокласники. А дехто з одногрупників потрапив у полон в Україні, їх він впізнав на відеоінтерв’ю, які виходили в мережі.

Перший виїзд з окупації і повернення додому

У 2022 році Дмитро вирішив виїхати з окупації. На це рішення вплинули кілька факторів — небажання продовжувати навчання в університеті, постійні утиски навіть у побутовому житті та загроза мобілізації.

Наприкінці літа 2022 року хлопець виїхав до свого дядька в Ростов. В цей час до росії виїхав і його старший брат, якому загрожувала мобілізація. Брат хлопця поїхав далі до Німеччини, і Дмитро вирішив їхати теж. Батьки юнака були проти, адже на той момент йому було всього 17 років. Та рішення було твердим — залишатися в росії чи “днр” він не хотів.

Для виїзду почали робити довіреність, що батьки дозволяють його виїзд за кордон. Та через великі черги вчасно зробити її не вдалось і хлопець вирішив їхати без неї. Шлях йшов через Білорусь, але прикордонники не випустили його.

“Мене одного не випустили. Білоруські прикордонники пояснили це тим, що в мене немає російського паспорта. У мене паспорт “днр” та українська ID-карта. Але й ID-карту вони не визнають як паспорт, їм потрібна була саме книжечка, і паспорт “днр” вони не визнають”, — розповів хлопець.

Тоді він повернувся назад до росії й поїхав на кордон з Латвією. Майже добу він провів на російському прикордонному пості в очікуванні перетину кордону. Перевірку від росіян пройшов швидко: не було ні фільтрації, ні додаткових питань, лише перевірка документів.

З Латвії Дмитро поїхав до брата в Німеччину, але довго там не пробув. Каже, що не очікував таких важких умов. Жити довелось у таборі для біженців, а потім у дитячому садку, облаштованому для українців. Друзів він там теж не знайшов, тому відчував себе самотнім. Проживши в Німеччині близько двох місяців, Дмитро вирішив повернутися додому.

Другий виїзд за кордон і фільтрація

Повернувшись додому, Дмитро Крук зіткнувся зі ще більшими утисками. Навіть у компанії друзів він відчував постійні насмішки. Знайомі сміялися з його проукраїнської позиції.

“Вдома я зіткнувся з тими ж проблемами, що і були. Якось все дуже змінилось. Навіть друзі після 2022 року стали схиблені на Z-тематиці. Постійно якісь жарти в мою сторону були, адже у нас в компанії я один був за Україну. Всі це знали і всі намагались якось пожартувати над цим. Дуже неприємно було це чути”, — каже Дмитро.

Крім цього, Дмитро зіткнувся з обмеженнями у всіх сферах, бо не мав російського паспорта. Наприклад, йому відмовили в отриманні водійських прав, не приймаючи паспорт “днр”.

Виїхати з окупації назавжди хлопець вирішив після роботи в росії.

“Раніше я познайомився з чоловіком з Луганська, ми спілкувались в інтернеті. У 2023 році він був у росії, в селі Кабардинка, що біля моря. І він покликав мене до себе працювати. Я взяв з собою ще одного друга, і ми поїхали. Там ми працювали в одному ресторані, і якраз там я вже вдруге вирішив, що поїду. Тому що я там побачив зневажливе ставлення росіян до нас. Для них ми всі — х*хли. І не важливо звідки ти: з Донбаса, зі Львова, з Києва чи Одеси. Для них ми люди другого сорту”, — каже Дмитро.

Щоб більше ніколи не повертатися додому, навіть якщо сильно захочеться, юнак пішов на кардинальний крок — зробив патріотичне татуювання.

“Я поїхав у Новоросійськ і зробив собі татуювання з гербом України: розшифровку герба з надписом “воля”. Багато студій мені відмовляли і тільки одна жінка погодилася. Коли вона її зробила, то запитала, що це означає. Я сказав, що це просто слово “воля” і нічого особливого. Більше вона в мене нічого не питала, але все одно страшно було йти. Я озирався чи не йде десь за мною поліція”, — каже Дмитро Крук.

Потім хлопець почав шукати перевізника. Знайшов чоловіка, який погодився вивезти його до Німеччини за 350 євро. Та маршрут був не такий, як звичайно. Їхати довелось через Маріуполь, де на людей чекала фільтрація.

“Ми поїхали до Новоазовська, де на кордоні з росією нас чекала фільтрація. Я цього не очікував, бо коли я на Успенці постійно виїжджав, то нас ніяк не перевіряли, лише паспорт дивились. Переді мною була жінка, і вона зайшла в кімнату по фільтраційній картці. Через якийсь час виходить чоловік з цієї кімнати і каже: “У нас клієнт на фільтрацію”. Тоді приїхали два чоловіка у військовій формі, в масках, і в наручниках кудись вивели цю жінку. Що з нею було далі я не знаю. Мені ж пощастило — у мене просто взяли телефон, швидко його продивились і відпустили”, — розповідає Дмитро.

Далі хлопця чекала ще одна фільтрація, але вже більш прискіплива. Це було на кордоні росії та Латвії. Там росіяни вдавались до погроз і провокацій.

“Мене завели в кімнату фільтрації, там було два хлопця років 23-25. Одразу вони побачили на мені кільце з пентаграмою, яке мені брат подарував ще в Німеччині, ми купили його на ярмарці. Вони одразу почали казати, що я сатаніст, питали чи вірю в Бога. Також одразу забрали телефон і почали запитувати чи є в мене родичі в ЗСУ чи десь в Україні, чи підтримую я дії України. Також вони вдавались до провокацій. Кажуть прямо: “А чому ти зливав координати російських військових?”. Вони дивляться на те, як ти реагуєш, як ти відповідаєш. Я сказав, що я нічого не зливав, і вони не могли за це зачепитися. Потім вони знайшли у мене в телефоні TikTok. Але там не було акаунту, бо доступ я до нього втратив, він був прив’язаний до сім-карти, яку я загубив. Вони вимагали зайти в акаунт, казали що в мене там точно є якісь х*хляцькі відео. Навіть погрожували відрізати палець, вмикали шокер перед обличчям. Але я їм пояснив ситуацію і вони наче повірили”, — розповідає Дмитро Крук.

Після допиту юнака попросили роздягнутися.

“Мені пощастило, що тоді було холодно, і я був у куртці, кофті, футболці і термобілизні. Я запитав чи можу я не повністю роздягатися, вони дозволили. Я показав їм руки і ноги, задерши одяг, спину. А моє тату якраз було на грудях. Тоді вони попросили показати живіт і шию. Я задер футболку до рівня татуювання і так вони його не побачили”, — каже Дмитро.

Після цього юнака змусили сказати на камеру, що він підтримує дії рф в Україні та зобов’язується передавати дані про місцеперебування ЗСУ. Росіяни пригрозили, що якщо Дмитро десь погано відгукуватиметься про Україну, то вони відправлять це відео воїнам “Азову” і вони, нібито, відріжуть йому голову. Це росіяни роблять умисно, щоб залякати людей.

2 листопада 2023 року Дмитро Крук перетнув кордон з Латвією. Тепер він мешкає в Німеччині.

Допомога Україні і пошук спільноти однодумців

У Німеччині Дмитро Крук заснував громадську організацію на підтримку України. Разом з однодумцями він проводить мітинги на підтримку військовополонених та збирає гроші для ЗСУ.

“На початку цього року я відкрив благодійну громадську організацію Free Defenders.de. Ми проводили акції, кожен тиждень збиралися в центрі міста, стояли з плакатами і прапорами в пам’ять військовополонених, полонених цивільних, захист військовополонених. Також ми інформували людей, що росія порушує закони проти людяності. Ще ми проводимо збір коштів на ЗСУ, на сьогодні зібрали близько 300 тисяч гривень”, — розповідає Дмитро.

У планах Дмитра переїзд до України. Він зізнається, що трохи боявся цього, адже не має тут ні родичів, ні друзів. Та нещодавно він познайомився з В’ячеславом Муністером — донеччанином, які виїхав з Донецька після 10 років окупації. Раніше редакція публікувала його історію. В’ячеслав порадив Дмитру пройти навчання екстерном в українській школі, щоб мати атестат українського зразка і можливість вступити до українського університету.

“Ми спілкувалися з Вячеславом і нещодавно він покликав до себе. Каже, що я можу пожити в нього поки не освоюся. Буквально через тиждень я планую поїхати в Україну”, — ділиться планами Дмитро.

Своїм землякам, які продовжують жити в окупації і хочуть виїхати, Дмитро дає одну пораду — не боятися. Каже, що перший час дійсно буде складно, але воно того варте. Головне — бути впевненим у своєму виборі та не відступати назад.

Читайте також:

• Дітей готують до війни. Як РФ мілітаризує дитинство на захоплених територіях України
• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині
• Примусова мобілізація на окупованих територіях: РФ забрала до війська десятки тисяч українців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!