Оксана Судак — юристка та громадська діячка, у 2020 році жінка ініціювала перейменування вулиці в Бахмуті на честь Артема Мирошниченка, створила петицію на встановлення пам’ятника Шевченку в місті, була співорганізаторкою українськомовного клубу. 

Про перехід з російської, перші місяці в окупованому Донецьку, боротьбу за українську ідентичність Бахмута — розповідаємо у матеріалі. 

Донецьк: тоді відчувала, що насувається темрява

Наша героїня народилась та виросла в Донецьку. За словами жінки, вона не помічала у Донецьку антиукраїнських настроїв до 2014 року, активно проявлятися серед містян вони почали вже з проросійськими виступами. 

Тоді Оксана працювала на держслужбі. Від самого початку вона просто не була прихильницею проросійських настроїв у Донецьку: 

 “Я любила своє місто, хоч і не брала тоді такої активної участі у його громадському житті, але те, що відбувалося було так очевидно. Я не розмовляла українською, але не підтримувала росію в Донецьку. Для мене було очевидно, що це Україна і не може бути по-іншому”, — каже Оксана. 

Згадує жінка як у колись мирному Донецьку вперше побачила бойовиків, тоді вони називали себе ополченням  — озброєні люди у формі, що обіцяли якийсь “захист”. Але захисників, за словами жінки, в них вона точно не вбачала.

Колеги та друзі, що були прихильниками створення квазі республік почали ставитися підозріло: 

“Колега приходила, наприклад і казала, “Доброє, утро новоросія”. Я просто мовчала. І на цьому підґрунті вже почали якось потроху цькувати. Я бачила позицію своїх, будемо казати, друзів, вона була мені незрозуміла. Коли на площі леніна тоді людей майже не побили за український гімн, це на відео показували мені. І моя знайома каже: “От, які молодці!” А я кажу: “А хто молодці?” Ну, каже: “Чого вони нас тут своїм гімном роздражають”, — згадує Оксана Судак.

Жінка прожила у Донецьку до липня 2014 року, згодом виїхала на деякий час. Повернулась у вересні, але вистачило кількох днів, щоб зрозуміти: Донецьк змінила війна. Зачинилися магазини, банки, стало небезпечно через обстріли та переслідування проукраїнських людей. Останні на собі, за словами жінки, вона відчути, на щастя, не встигла, — евакуювалася до Бахмута (тоді ще Артемівська) остаточно: 

“Для мене насувалася темрява. І тут, на неокупованій території зовсім інше відчуття. Я кажу, ми потрапили в рай. Тут  все працює, українські прапори, тут українські воїни”.

Бахмут: можливо вдалось на щось вплинути

Коли Оксана Судак переїхала з Донецька в Бахмут, то здавалося, що це на кілька місяців. З часом прийшло усвідомлення — війна надовго.

З початком 2015 року жінці знову довелося переїхати, цього разу до Харкова: у Бахмуті тоді загострилася ситуація. Найбільше боялася окупації. За кілька місяців повернулася до Бахмута. Спочатку працювала в  Артемівському міськрайонному суді. 

У 2016 році здобула юридичну освіту в Бахмуті, а після відкриття в місті бюро правової допомоги жінці запропонували його очолювати. У бюро допомагали найуразливішим категоріям населення, хто не міг дозволити найняти адвоката, людям з інвалідністю, учасникам бойових дій, ВПО, усім, хто звертався за правовою допомогою чи консультаціями.

Послуги бюро надавало мешканцям Бахмутському району, а також Донецька, Горлівки, Сніжного, Тореза та міст Донецької та Луганської областей, зокрема людям, що виїжджали з окупації. Відвідувачів було завжди дуже багато:

“Для мене це було важливою роботою, що мої правові знання можу застосовувати на допомогу людям, мені це насправді завжди подобалось. Люди часто дивувалися, що можна коштом держави отримувати якісну правову допомогу. Це певною мірою підвищувало авторитет держави”, — каже юристка.

З часом Оксана почала займатися громадською діяльністю. У 2016 році зареєстрували з колегою громадську організацію. Реалізовували проєкти у правозахисній сфері.

Саме тоді, у майже повністю російськомовному Артемівську-Бахмуті, жінка вирішила перейти на українську мову. Надихнув і підтримав її власник книгарні “Дім книги Еней” — Володимир Дериведмідь.  

“Для мене це було природно і зрозуміло, що на своїй посаді можу і повинна за законом розмовляти українською”, — додає Оксана.

Люди, яким у бюро надавали послуги реагували на це по-різному, згадує співрозмовниця. З тих, хто приїздив з окупованих територій, більшість сприймали українську без негативу, хіба у поодиноких випадках. Вирішувати конфлікти на цьому ґрунті вдавалося без складнощів. Оксана взяла собі за правило спокійно відповідати, що як представниці держави, їй законом передбачено надавати послуги українською. 

Загалом, яскраво вираженого негативу щодо української мови в роботі за роки війни, за словами жінки, вона не відчувала, за виключенням поодиноких випадків, які вдавалося залагодити. Негативне відношення через українську мову могла відчути на собі, не на роботі, а в побуті, на вулицях таке теж могло траплятися.

Справа Артема Мирошниченка, перейменування вулиці та пам’ятник Шевченку

У 2019 році в Бахмуті вбили активіста й волонтера Артема Мирошниченка, це для жінки стало певним індикатором суспільства, адже за однією з версій, на чоловіка скоїли напад саме за українську мову: 

“Такі випадки траплялися, наприклад, за радянської влади, а коли це все відбувається в незалежній Україні, ну, це нехороший показник і індикатор для суспільства”, — говорить Оксана.

Вбивство на мовному ґрунті — не офіційна версія слідства, адже свідок, який чув розмову Артема з нападниками того вечора, не став свідчити, ні в поліції, ні в суді через страх за власну безпеку. І це, додає жінка, цілком зрозуміло, хоча свідки взагалі рідко йдуть давати свідченння. 

“Перебуваючи в Бахмуті, протягом тривалого періоду,  я розуміла, що ця версія свідка і ця інформація цілком можуть бути правдою”, — зазначає активістка.

Україномовність певною мірою була небезпечною у Бахмуті. Після випадку з вбивством Артема Мирошниченка, за словами жінки, свідомі бахмутяни зрозуміли, що це ще більш небезпечно, ніж вони думали.

Жінка намагалася перетворити цей біль і страх у конструктивні дії щодо вшанування пам’яті. До прикладу, у 2020 році, Оксана Судак створила петицію щодо перейменування вулиці горького у Бахмуті на вулицю Артема Мирошниченка. 

“Його діяльність, громадянська позиція україноцентрична, він був активістом і волонтером. Навіть, я, чесно кажучи, не знала всього, що Артем робив. Зараз я передивляюся його сторінку пам’яті на Facebook, я бачу, що він дуже багато робив у Бахмуті. І коли таке вбивство я розуміла, що це зокрема, його україноцентрична позиція тут зіграла” – каже Оксана. 

У петиції юристка описала важливість постаті Артема Мирошниченка для Бахмута, його допомогу війську, волонтерську та громадську діяльність. Перейменувати планувала вулицю горького, на якій жив Артем, і на якій на нього напали. 

Примітка. Вулицю горького в Бахмуті все таки перейменували Розпорядженням від 26 квітня 2024 року. Її нова назва — вулиця Олекси Тихого.

Жінка подала електронну всеукраїнську петицію, вона набрала певну кількість голосів. Тоді жителі вулиці горького, яку жінка пропонувала перейменувати виступили проти ініціативи. Різкого негативу проти постаті самого Артема Мирошниченка люди хоч і не мали, за словами Оксани, але вважали, що горького варто лишити, і більшість негативу виплеснули саме на ініціаторку перейменування. Висловлювалися й місцеві депутати: “Вона б ще вулицю Бандери тут захотіла!”. 

“А що ви маєте проти Степана Андрійовича?”,– відповіла Оксана, – можливо це і буде наступною петицією”.

Зрештою, представник виконкому повідомив, що у перейменуванні відмовляють. Далі продовжувати цю справу жінка не стала і через рідних Артема Мирошниченка, вони теж згодом відмовились від повторної ініціативи.

За словами Оксани, ця історія схожа з перейменуванням вулиці на честь Дмитра Чернявського, тоді родичів загиблого Дмитра цькували, а жителі вулиці так само були проти перейменування. 

Втім, жінка все ж ставила питання до місцевої влади щодо того, як зрештою вшановуватимуть пам’ять Артема Мирошниченка. В офіційній відповіді повідомили, що зроблять тематичні уроки і волонтерськмй куточок.

Крім того, у тому ж 2020 році Оксана ініціювала збір підписів щодо встановлення пам’ятника Шевченку в парку міста Бахмут, який знаходився там до 70-х років минулого століття. 

Після відвідування США, де вона побачила пам’ятник Кобзареві, жінка, повернувшись до Бахмута, була збентежена: в цьому українському місті пам’ятника найвідомішому українцеві не було. Разом з активістами вони виходили на вулиці, спілкувалися з людьми, пояснювали і збирали підписи. Жінка подала звернення до міськради, і на одному із засідань їй відповіли: пам’ятник Шевченку буде.

Минув час, але зрушень по цій справі не було.

Український розмовний клуб, “сприяння” місцевої влади та церква у волонтерському штабі

Влітку 2020 року Оксана разом з представниками “Дому Книги Еней” ініціювала безкоштовний український розмовний клуб “Своєрідне” для охочих покращити свою українську. На заняттях обговорювали українські книжки, дивилися фільми, декламували вірші, дискутували щодо історії та подій сучасності, влаштовували презентації місцевих авторів.

Влаштовували заняття у приміщенні бюро правової допомоги, адже проводити їх у жодній з бібліотек Бахмута не вдалося.

Оксана разом з однодумцями зверталися до міськради, обходили всі бібліотеки, аби можна було запрошувати більше людей, втім у всіх бібліотеках, як повідомляли Оксані, всі години були зайняті іншими курсами, і для українського розмовного клубу часу так і не знайшлося. Інформаційної підтримки від влади, аби охопити більше людей теж не дочекалися, тому розповідали знайомим, також інформаційно допомагали місцеві ЗМІ. 

Жодної фінансової підтримки від місцевої влади не потребували, адже проводили клуб на волонтерських засадах, єдине, за чим зверталися: кілька годин на тиждень у бібліотеці, та анонс на сайті. Зрештою, довелося обходитися своїми силами.

“Робили те, що могли” – підсумовує активістка.

Оксана з чоловіком також є прихожанами української православної церкви. У приміщенні штабу волонтерів “Бахмут Український” облаштували церкву. Прихожан було небагато, зокрема через приміщення. Проте, навіть його довго шукали, а потім боролися з бюрократією: 

“Церква і цей волонтерський штаб в підвалі, це рівень українства в Бахмуті”, — говорить Оксана Судак. 

Втім, Оксана Судак, як і багато активістів Бахмута розвивали свої ініціативи, допомагали війську, попри, інколи, спротив самих містян, що піддавалися російській пропаганді. А інколи доводилося паралельно протистояти бездіяльності місцевої влади, що часто не сприяла свідомій громадськості.

З початком повномасштабної війни жінка з родиною евакуювалась з Бахмута, продовжує юридичну діяльність. Зараз виховує синів разом із своєю мамою та надає правові консультації онлайн в рамках безоплатної правничої допомоги та мріє колись повернутися додому, на вільну Донеччину.

Читайте також:

• “З цієї сукні все почалося знову”: як бахмутянка повернула справу життя
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• Як у 27 здобути науковий ступінь та державну нагороду: історія науковця з Покровського

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я народився та виріс в Бахмуті. Це місто мені завжди дуже подобалося, його атмосфера, його маленькі деталі. Якби не вторгнення, я б пов’язав би своє життя далі саме з ним”, — каже бахмутянин Максим Сафонов.

З 2024 року він — голова Бахмутської Молодіжної Ради, який допомагає боротися зі стереотипами щодо психологічного здоров’я, а також долучає хлопців та дівчат до громадського життя. Каже: це важливо робити, аби молодь могла впливати на майбутнє.

Ми поспілкувалися з Максимом, аби дізнатися, чому він допомагає молоді і де знайшов себе зараз.

Бахмут — звідки все починалося

Наш герой родом з Бахмута, і деякі бахмутяни впізнають Максима за обличчям, адже він працював у міській бібліотеці. А коли почалося вторгнення, також допомагав людям фіксувати руйнування після прильотів. Бахмут у пам’яті Максима зберігся як зелене чисте місто.

У розмові він ділиться: за час, поки він вимушено покинув дім, хлопець відвідав кілька міст, але такого ж зеленого, як Бахмут, не знайшов. Одним з улюблених місць Максима була Набережна, де збиралася молодь й де проводили вихідні бахмутяни, а ще проводили заходи для молоді. Максим був одним з тих, хто ці заходи організовував. На питання, чому вирішив цим займатися, бахмутянин каже:

“Я в цілому люблю розмовляти з людьми, люблю всілякі івенти, мені просто подобається загально розвиватися в цілому, бо я, як ось ця людина, котра, як кажуть, за будь-який кіпіш, окрім алкоголізму. У нас є проблема з молоддю, скажімо так — вона не достатньо активна у громадському житті, а якщо я бачу, що можу чимось допомогти, то я намагаюся це робити”.

Раніше, ділиться Максим, він й сам не був представником тієї активної молоді, радше навпаки — любив сидіти на задній парті у школі й не привертати зайвої уваги. Але після закінчення школи вирішив змінитися.

“Я побачив, що мій кругозір не обмежується тільки моєю хатою, моєю кімнатою, моїм комп’ютером. Ні, я бачу людей, вони веселі, вони файні. Ми можемо реалізовувати певні проєкти, ми можемо працювати, вчитися. Це мене спонукало стати активнішим, я вступив у Молодіжну раду Бахмутської громади”, — згадує Максим у розмові.

Одним з його перших проєктів, який він організував разом з місцевим Управлінням культури та, власне, молоддю, була допомога старшим людям з комп’ютерами. Це припало на часи епідемії коронавірусу, коли багато довідок потрібно було оформляти онлайн, а у старших людей з цим були проблеми. Потім Максим допомагав продавцям на бахмутському ринку освоювати касові апарати. Хлопець згадує: були нюанси у роботі Молодіжної ради, але те, чим вона займалася, йому подобалося. Й, напевно, рада б розвилася й надалі, якби не повномасштабне вторгнення росіян.

“Ми планували створити хаб, це мало бути б об’єднання громадських організацій. Але через вторгнення росії це все накрилося. Це трагедія для мене”, — додає він у розмові.

Вторгнення

Перший день повномасштабної війни Максиму запам’ятався. Як зазвичай, він прокинувся, випив кави, й пішов на роботу. Тільки от на роботі його ніхто не чекав.

“На той момент я працював в ННППІ УІПА (ред. педінститут в Бахмуті), прийшов на роботу, дивлюсь, всі бігають щось туди-сюди, кричать. Питаю: “Що сталося?” Мені кажуть: “Максим, а ти чому прийшов? Іди додому, в нас війна почалася.” В цей же день у нас з Молодіжною радою був запланований якийсь захід, вже не згадаю який, але я зателефонував колезі, спитав: “То на івент не йти?”. “Не йти, звісно” — відповіли мені, і я пішов додому”, — згадує він у розмові.

Все літо Максим був у Бахмуті, жив у районі Забахмутки — цю частину міста росіяни окупували першою. До червня у місті було відносно спокійно, пригадує він, але з приходом осені обстріли почастішали — росіяни підходили ближче.

Максим в цей час допомагав з доставкою гуманітарної допомоги, ходив на роботу до бібліотеки, поки це було можливо, допомагав бахмутянам фіксувати дані про руйнування квартир внаслідок прильотів. Але з часом ходити на роботу було вже неможливо, міст через річку підірвали й діставатися із Забахмутки до центру було дуже важко.

“На початку серпня на Забахмутці розгепали усі мости, до міста можна було дістатися тільки через дамбу, бо по камінцях, по тому, що залишилося від містка — це була ще та халепа, тому що постійні обстріли”, — каже Максим Сафонов.

Забахмутка ставала все більш ізольованішою, вийти звідси людям живими було вкрай важко, тому ті, хто лишився в районі, допомагали один одному. Та те, що люди опинилися у таких умовах, не могло не позначитися на їх стані. Кожен сходив з глузду по-своєму, додає бахмутянин. 

Максим задумувався над евакуацією, але його родина вперто відмовлялася — це зупиняло й хлопця. Але осінню, коли психологічний стан погіршився, хлопець вирішив їхати. Евакуювався він на Вінниччину, до містечка Бар.

Допомога молоді з Бахмута

“Час минає, але рани від війни залишаються”, — каже бахмутянин Максим.

Після пережитого він намагався знайти кваліфіковану психологічну допомогу, але стикався зі стереотипами: мовляв, молодим нема чого скаржитися, депресія — це не про них. Та замість того, щоб зупинитися, Максим вирішив діяти. Переживши власні травми, він захотів допомагати іншим — особливо молодим людям, які, як і він, живуть із наслідками війни, мусять адаптуватися до нових реалій надто швидко.

У травні 2024 року Максим очолив Молодіжну раду. З того часу він почав організовувати тренінги для підтримки молоді, тут також створили простір, де можна говорити про власні переживання без осуду й отримувати реальну допомогу.

А вже цього року разом з Управлінням молодіжної політики та Управлінням культури Бахмутської міської ради він реалізував серію тренінгів, спрямованих на психологічну підтримку та соціальну адаптацію молоді.

“Проєкт вийшов успішним, але не без несподіванок”, — зізнається Максим.

Деякі батьки, наприклад, сприймали тренінги як щось матеріальне: мовляв, якщо дитина прийде, то їм мають щось “видати”. Проте більшість учасників справді знайшли підтримку, і саме це стало головною перемогою.

Попри всі труднощі, Максим не зупиняється. Він каже:

“Я роблю це, бо відчуваю — можу допомогти. Але насправді кожен з нас може. У різний спосіб, у різній мірі”.

До теми:

“Бахмут — мій дім, де я росла й навчалася”: історія виховательки Ганни Акімової

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На Донеччині нагородили переможців обласного конкурсу “Молода людина року-2025”. Серед нагороджених була і бахмутянка. Подякою Донецької ОДА нагородили Наталію Анісімову — членкиню молодіжної ради Бахмутської громади, вчительку Бахмутської ЗОШ №12. Під час повномасштабної війни вона налагодила ефективне викладання для своїх учнів в онлайн-режимі, а також розвиває молодіжні проєкти для громади.

Про свою викладацьку і громадську роботу Наталія Анісімова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя до війни й евакуацію з Бахмута

Наталія Анісімова — педагогиня з Бахмута. Зараз вона викладає мистецтво і фізичну культуру, а також є педагогинею-організаторкою в Бахмутській ЗОШ №12. До цього бахмутянка також працювала в дитсадку №10 “Кристалик”.

“У школі я почала працювати з вересня 2021 року, незадовго до повномасштабного вторгнення. Тоді наша школа якраз відкрилась після великого ремонту, учні навчалися офлайн, все було чудово. Але, на жаль, потім ми перейшли у дистанційний формат”, — розповідає вчителька.

Понад місяць після початку повномасштабної війни Наталія Анісімова перебувала в Бахмуті. У квітні 2022 року вона, як тоді вважала, поїхала на недовгий час погостювати, але більше до Бахмута так і не повернулась.

“На той час я їхала просто в гості і сподівалася, що десь через декілька тижнів я, все ж таки, повернусь назад. Але сталося не так, як хотілося. Як виявилось потім, 11 квітня 2022 року став останнім днем мого перебування в Бахмуті. Зараз я проживаю в Дніпропетровській області”, — розповідає бахмутянка.

Як налагоджували роботу з учнями онлайн

Наталія Анісімова каже, вона дитинства мріяла бути вчителькою, адже любить працювати з дітьми, тому бажання піти з посади після евакуації в неї не було. Навпаки, вона шукала нові підходи до дітей, щоб зробити їхнє навчання цікавішим. Каже, що за ці роки зрозуміла: головне не місце навчання, а правильна комунікація з дітьми.

“Найголовніше для мене у роботі — це можливість бачити, як мої учні ростуть, розкривають свої таланти і розвивають свій потенціал. Мені дуже подобається з ними спілкуватися, адже вони такі щирі, креативні й в них дуже-дуже багато енергії, яку треба направити у правильний напрямок. Щоб процес навчання був корисним, перш за все, для учнів, на уроках ми постійно обмінюємось якимись ідеями, емоціями, і все це надихає мене і надає сил працювати далі”, — розповідає педагогиня.

Щоб налагодити роботу в нових умовах, пані Наталія опанувала нові цифрові навички, а також інтегрувала у навчальний процес різноманітні активності.

“Взагалі я вважаю, що для гарного навчання дітям треба не тільки опановувати теоретичні знання і старанно вчити навчальну програму, а й вміти відволікатись. Тому протягом навчального року ми проводимо різні челенджі і конкурси, щоб підтримувати інтерес учнів. Під час дистанційного навчання я отримала усвідомлення, що головне не місце, де ми знаходимось, а вміння підтримувати зв’язок з нашими дітьми та давати їм мотивацію і підтримку”, — каже Наталія Анісімова.

Саме баланс навчання і творчих активностей освітянка вважає ключем до високих результатів учнів. Дистанційний формат не став перепоною для дітей, тому вони гідно представляють свою школу і громаду на різних заходах.

“Серед мистецького напрямку можу виокремити міські конкурси “Кольори жовтня” і “Весняний настрій надихає”, де мої учні ставали переможцями. Також ми брали участь у Всеукраїнському дистанційному творчому конкурсі “Квітучі таланти”, де моя учениця Владислава Мальцева посіла третє місце. На мою думку, це вагомий здобуток. Також під нашим керівництвом команда “Екопатріоти” посіла перше місце в обласному етапі Всеукраїнського конкурсу “Земля — наш спільний дім”.

Якщо говорити про один з останніх вагомих здобутків, то під моїм керівництвом середній рій “Козацька слава” посів третє місце на обласному етапі Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри “Сокіл” (“Джура”). Ми потім мали змогу особисто поїхати на вишкіл, де зібралися команди-переможці з усієї Донецької області”, — розповідає про здобутки Наталія Анісімова.

Участь у Молодіжній раді

У 2024 році Наталія Анісімова долучилась до молодіжної ради Бахмутської громади. Каже, що її мотивацією є розвиток молодіжного руху та залучення дітей до активного громадського життя.

“Я вирішила стати членкинею молодіжної ради, бо мала потребу робити щось корисне для нашої громади, а особливо для молоді. Ми працюємо, щоб допомагати їм, розвивати їхні лідерські якості, і, відповідно, власні. Тут мені дуже допомагає моя основна робота, тому що я, як педагогиня-організаторка, вчителька мистецтва і фізкультури, знаю всіх активних і творчих дітей своєї школи. І можу долучити їх до конкурсів, які проходять не лише в нашій громаді, а й в області і навіть на всеукраїнському рівні”, — каже Наталія Анісімова.

Бахмутянка додає, що попри тимчасову окупацію громади, подібні молодіжні ініціативи мають продовжувати роботу, оскільки вони гуртують людей.

“Саме в руках молоді буде відновлення нашої країни, і нашого Бахмута. Тому дуже важливо дати їм зрозуміти, що навіть якщо зараз наше місто окуповане, то ми, як громада, все одно є. Так, ми розкидані по всій країні, дехто за кордоном, але ми об’єднуємось, підтримуємо своїх земляків. Тому, звісно, такі органи, як молодіжна рада, обов’язково повинні бути, щоб допомогти нашій активній творчій молоді розвинути свій потенціал”, — каже бахмутянка.

Наразі в фокусі молодіжної ради — розробка проєктів з психологічної підтримки і ментального здоров’я. Один із них вже реалізували у Кривому Розі.

“Для цього ми організували тренінги з навчання психологічної стійкості, залучали спеціалістів, які розповідали про ментальне здоров’я, давали поради щодо про спілкування дорослих і молоді. Відгук на цей проєкт був дуже позитивний”, — розповіла Наталія Анісімова.

У планах бахмутянки — продовжувати роботу з дітьми, а також впроваджувати нові проєкти для молоді Бахмута і Донеччини.

“Хочеться далі розвиватися в різних напрямках і не зупинятися на тому, що зараз є. Продовжуватиму працювати з дітьми, шукатиму нові цікаві формати навчання, щоб заохочувати дітей навчатися далі саме в нашій громаді і в нашій школі. Якщо говорити про молодіжні проєкти, то ми постійно обговорюємо нові ідеї. На першому плані, звісно, продовження роботи з психологічної підтримки молоді, адже це надзвичайно актуально в умовах повномасштабної війни. І також, оскільки я більш залучена саме у творчий і спортивний розвиток, то будемо розробляти й ініціативи, спрямовані на ці напрямки”, — поділилась планами Наталія Анісімова.

Нагадаємо, що зараз у школу №12 йде набір першачків. Умови вступу дізнавайтесь у нашому матаріалі.

Читайте також:

• “Бахмут — мій дім, де я росла й навчалася”: історія виховательки Ганни Акімової
• “На турнірі був фаворитом”: юнак з Бахмута переміг на змаганнях з настільного тенісу
• “Такої підтримки ми ще ніде не бачили”: бахмутські “Непосиди” підкорили фестиваль у Ризі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!