Оксана Судак — юристка та громадська діячка, у 2020 році жінка ініціювала перейменування вулиці в Бахмуті на честь Артема Мирошниченка, створила петицію на встановлення пам’ятника Шевченку в місті, була співорганізаторкою українськомовного клубу. 

Про перехід з російської, перші місяці в окупованому Донецьку, боротьбу за українську ідентичність Бахмута — розповідаємо у матеріалі. 

Донецьк: тоді відчувала, що насувається темрява

Наша героїня народилась та виросла в Донецьку. За словами жінки, вона не помічала у Донецьку антиукраїнських настроїв до 2014 року, активно проявлятися серед містян вони почали вже з проросійськими виступами. 

Тоді Оксана працювала на держслужбі. Від самого початку вона просто не була прихильницею проросійських настроїв у Донецьку: 

 “Я любила своє місто, хоч і не брала тоді такої активної участі у його громадському житті, але те, що відбувалося було так очевидно. Я не розмовляла українською, але не підтримувала росію в Донецьку. Для мене було очевидно, що це Україна і не може бути по-іншому”, — каже Оксана. 

Згадує жінка як у колись мирному Донецьку вперше побачила бойовиків, тоді вони називали себе ополченням  — озброєні люди у формі, що обіцяли якийсь “захист”. Але захисників, за словами жінки, в них вона точно не вбачала.

Колеги та друзі, що були прихильниками створення квазі республік почали ставитися підозріло: 

“Колега приходила, наприклад і казала, “Доброє, утро новоросія”. Я просто мовчала. І на цьому підґрунті вже почали якось потроху цькувати. Я бачила позицію своїх, будемо казати, друзів, вона була мені незрозуміла. Коли на площі леніна тоді людей майже не побили за український гімн, це на відео показували мені. І моя знайома каже: “От, які молодці!” А я кажу: “А хто молодці?” Ну, каже: “Чого вони нас тут своїм гімном роздражають”, — згадує Оксана Судак.

Жінка прожила у Донецьку до липня 2014 року, згодом виїхала на деякий час. Повернулась у вересні, але вистачило кількох днів, щоб зрозуміти: Донецьк змінила війна. Зачинилися магазини, банки, стало небезпечно через обстріли та переслідування проукраїнських людей. Останні на собі, за словами жінки, вона відчути, на щастя, не встигла, — евакуювалася до Бахмута (тоді ще Артемівська) остаточно: 

“Для мене насувалася темрява. І тут, на неокупованій території зовсім інше відчуття. Я кажу, ми потрапили в рай. Тут  все працює, українські прапори, тут українські воїни”.

Бахмут: можливо вдалось на щось вплинути

Коли Оксана Судак переїхала з Донецька в Бахмут, то здавалося, що це на кілька місяців. З часом прийшло усвідомлення — війна надовго.

З початком 2015 року жінці знову довелося переїхати, цього разу до Харкова: у Бахмуті тоді загострилася ситуація. Найбільше боялася окупації. За кілька місяців повернулася до Бахмута. Спочатку працювала в  Артемівському міськрайонному суді. 

У 2016 році здобула юридичну освіту в Бахмуті, а після відкриття в місті бюро правової допомоги жінці запропонували його очолювати. У бюро допомагали найуразливішим категоріям населення, хто не міг дозволити найняти адвоката, людям з інвалідністю, учасникам бойових дій, ВПО, усім, хто звертався за правовою допомогою чи консультаціями.

Послуги бюро надавало мешканцям Бахмутському району, а також Донецька, Горлівки, Сніжного, Тореза та міст Донецької та Луганської областей, зокрема людям, що виїжджали з окупації. Відвідувачів було завжди дуже багато:

“Для мене це було важливою роботою, що мої правові знання можу застосовувати на допомогу людям, мені це насправді завжди подобалось. Люди часто дивувалися, що можна коштом держави отримувати якісну правову допомогу. Це певною мірою підвищувало авторитет держави”, — каже юристка.

З часом Оксана почала займатися громадською діяльністю. У 2016 році зареєстрували з колегою громадську організацію. Реалізовували проєкти у правозахисній сфері.

Саме тоді, у майже повністю російськомовному Артемівську-Бахмуті, жінка вирішила перейти на українську мову. Надихнув і підтримав її власник книгарні “Дім книги Еней” — Володимир Дериведмідь.  

“Для мене це було природно і зрозуміло, що на своїй посаді можу і повинна за законом розмовляти українською”, — додає Оксана.

Люди, яким у бюро надавали послуги реагували на це по-різному, згадує співрозмовниця. З тих, хто приїздив з окупованих територій, більшість сприймали українську без негативу, хіба у поодиноких випадках. Вирішувати конфлікти на цьому ґрунті вдавалося без складнощів. Оксана взяла собі за правило спокійно відповідати, що як представниці держави, їй законом передбачено надавати послуги українською. 

Загалом, яскраво вираженого негативу щодо української мови в роботі за роки війни, за словами жінки, вона не відчувала, за виключенням поодиноких випадків, які вдавалося залагодити. Негативне відношення через українську мову могла відчути на собі, не на роботі, а в побуті, на вулицях таке теж могло траплятися.

Справа Артема Мирошниченка, перейменування вулиці та пам’ятник Шевченку

У 2019 році в Бахмуті вбили активіста й волонтера Артема Мирошниченка, це для жінки стало певним індикатором суспільства, адже за однією з версій, на чоловіка скоїли напад саме за українську мову: 

“Такі випадки траплялися, наприклад, за радянської влади, а коли це все відбувається в незалежній Україні, ну, це нехороший показник і індикатор для суспільства”, — говорить Оксана.

Вбивство на мовному ґрунті — не офіційна версія слідства, адже свідок, який чув розмову Артема з нападниками того вечора, не став свідчити, ні в поліції, ні в суді через страх за власну безпеку. І це, додає жінка, цілком зрозуміло, хоча свідки взагалі рідко йдуть давати свідченння. 

“Перебуваючи в Бахмуті, протягом тривалого періоду,  я розуміла, що ця версія свідка і ця інформація цілком можуть бути правдою”, — зазначає активістка.

Україномовність певною мірою була небезпечною у Бахмуті. Після випадку з вбивством Артема Мирошниченка, за словами жінки, свідомі бахмутяни зрозуміли, що це ще більш небезпечно, ніж вони думали.

Жінка намагалася перетворити цей біль і страх у конструктивні дії щодо вшанування пам’яті. До прикладу, у 2020 році, Оксана Судак створила петицію щодо перейменування вулиці горького у Бахмуті на вулицю Артема Мирошниченка. 

“Його діяльність, громадянська позиція україноцентрична, він був активістом і волонтером. Навіть, я, чесно кажучи, не знала всього, що Артем робив. Зараз я передивляюся його сторінку пам’яті на Facebook, я бачу, що він дуже багато робив у Бахмуті. І коли таке вбивство я розуміла, що це зокрема, його україноцентрична позиція тут зіграла” – каже Оксана. 

У петиції юристка описала важливість постаті Артема Мирошниченка для Бахмута, його допомогу війську, волонтерську та громадську діяльність. Перейменувати планувала вулицю горького, на якій жив Артем, і на якій на нього напали. 

Примітка. Вулицю горького в Бахмуті все таки перейменували Розпорядженням від 26 квітня 2024 року. Її нова назва — вулиця Олекси Тихого.

Жінка подала електронну всеукраїнську петицію, вона набрала певну кількість голосів. Тоді жителі вулиці горького, яку жінка пропонувала перейменувати виступили проти ініціативи. Різкого негативу проти постаті самого Артема Мирошниченка люди хоч і не мали, за словами Оксани, але вважали, що горького варто лишити, і більшість негативу виплеснули саме на ініціаторку перейменування. Висловлювалися й місцеві депутати: “Вона б ще вулицю Бандери тут захотіла!”. 

“А що ви маєте проти Степана Андрійовича?”,– відповіла Оксана, – можливо це і буде наступною петицією”.

Зрештою, представник виконкому повідомив, що у перейменуванні відмовляють. Далі продовжувати цю справу жінка не стала і через рідних Артема Мирошниченка, вони теж згодом відмовились від повторної ініціативи.

За словами Оксани, ця історія схожа з перейменуванням вулиці на честь Дмитра Чернявського, тоді родичів загиблого Дмитра цькували, а жителі вулиці так само були проти перейменування. 

Втім, жінка все ж ставила питання до місцевої влади щодо того, як зрештою вшановуватимуть пам’ять Артема Мирошниченка. В офіційній відповіді повідомили, що зроблять тематичні уроки і волонтерськмй куточок.

Крім того, у тому ж 2020 році Оксана ініціювала збір підписів щодо встановлення пам’ятника Шевченку в парку міста Бахмут, який знаходився там до 70-х років минулого століття. 

Після відвідування США, де вона побачила пам’ятник Кобзареві, жінка, повернувшись до Бахмута, була збентежена: в цьому українському місті пам’ятника найвідомішому українцеві не було. Разом з активістами вони виходили на вулиці, спілкувалися з людьми, пояснювали і збирали підписи. Жінка подала звернення до міськради, і на одному із засідань їй відповіли: пам’ятник Шевченку буде.

Минув час, але зрушень по цій справі не було.

Український розмовний клуб, “сприяння” місцевої влади та церква у волонтерському штабі

Влітку 2020 року Оксана разом з представниками “Дому Книги Еней” ініціювала безкоштовний український розмовний клуб “Своєрідне” для охочих покращити свою українську. На заняттях обговорювали українські книжки, дивилися фільми, декламували вірші, дискутували щодо історії та подій сучасності, влаштовували презентації місцевих авторів.

Влаштовували заняття у приміщенні бюро правової допомоги, адже проводити їх у жодній з бібліотек Бахмута не вдалося.

Оксана разом з однодумцями зверталися до міськради, обходили всі бібліотеки, аби можна було запрошувати більше людей, втім у всіх бібліотеках, як повідомляли Оксані, всі години були зайняті іншими курсами, і для українського розмовного клубу часу так і не знайшлося. Інформаційної підтримки від влади, аби охопити більше людей теж не дочекалися, тому розповідали знайомим, також інформаційно допомагали місцеві ЗМІ. 

Жодної фінансової підтримки від місцевої влади не потребували, адже проводили клуб на волонтерських засадах, єдине, за чим зверталися: кілька годин на тиждень у бібліотеці, та анонс на сайті. Зрештою, довелося обходитися своїми силами.

“Робили те, що могли” – підсумовує активістка.

Оксана з чоловіком також є прихожанами української православної церкви. У приміщенні штабу волонтерів “Бахмут Український” облаштували церкву. Прихожан було небагато, зокрема через приміщення. Проте, навіть його довго шукали, а потім боролися з бюрократією: 

“Церква і цей волонтерський штаб в підвалі, це рівень українства в Бахмуті”, — говорить Оксана Судак. 

Втім, Оксана Судак, як і багато активістів Бахмута розвивали свої ініціативи, допомагали війську, попри, інколи, спротив самих містян, що піддавалися російській пропаганді. А інколи доводилося паралельно протистояти бездіяльності місцевої влади, що часто не сприяла свідомій громадськості.

З початком повномасштабної війни жінка з родиною евакуювалась з Бахмута, продовжує юридичну діяльність. Зараз виховує синів разом із своєю мамою та надає правові консультації онлайн в рамках безоплатної правничої допомоги та мріє колись повернутися додому, на вільну Донеччину.

Читайте також:

• “З цієї сукні все почалося знову”: як бахмутянка повернула справу життя
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• Як у 27 здобути науковий ступінь та державну нагороду: історія науковця з Покровського

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У Польщі вже два роки працює бренд корсетів і суконь RII&LII. Його заснувала 25-річна Єлизавета Кантор, яка переїхала до Польщі з Бахмута. Дівчина має фахову освіту візажистки, а після переїзду за кордон заснувала бізнес. Справа, яка починалась як пошиття корсетів для себе та подружок, переросла у власний бренд. Як каже Єлизавета, мета її виробів — підкреслювати красу та дарувати жінкам впевненість у собі.

Про заснування бренду і ведення бізнесу в Польщі Єлизавета Кантор розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут вважає рідним, хоча родом не звідти

Єлизавета Кантор народилася і до 2014 року жила в Горлівці. Коли дівчинка навчалась у 6 класі, родина переїхала до Бахмута. Саме його Єлизавета вважає рідним містом, бо тут вона подорослішала, провела юність та зустріла друзів, з якими підтримує зв’язок і сьогодні.

“Я всім завжди кажу, що я з Бахмута, бо переїхала в більш дорослішому, усвідомленому віці, зустріла там своїх друзів, мала своє оточення. А з Горлівкою пов’язані лише дитячі спогади. Напевно, я найбільше цінувала Бахмут, бо зустріла там близьких людей, з якими й досі підтримую зв’язок. І в принципі, мені дуже подобалося це місто. Напевно, якби я потім обирала де жити в Україні, якби все було так, як раніше, я, напевно, залишилася б жити в Бахмуті. Мені там було комфортно, і в місті було все потрібне для життя”, — каже Єлизавета Кантор.

Повномасштабне вторгнення родина Єлизавети зустріла в Бахмуті. Там вони пробули до березня, після чого вирішили виїжджати. Як згадує дівчина, складніше було вмовити на переїзд батьків, які не хотіли лишати дім.

“Мабуть через те, що я бачила, яка ситуація була в Горлівці, я розуміла, що все не зупиниться швидко. Зараз я шкодую, що ми виїжджали швидко і взяли лише одну валізу на трьох. Щоразу згадую скільки важливих речей, фотографії там залишилися. Це говорить про те, що ми виїжджали в паніці, і найважливіші речі, які ми тут не купимо, чомусь не взяли. Це єдине про що я шкодую під час переїзду. Бо все цінне, спогади про минуле життя залишилися десь там. Якщо залишилися, звісно”, — каже бахмутянка.

Після виїзду з Бахмута Єлизавета Кантор разом з мамою і молодшою сестрою вирішили їхати за кордон. Обрали Польщу, бо незадовго до повномасштабної війни Єлизавета бувала в цій країні.

“Раніше моя мама ніколи не була за кордоном. Тому обрали Польщу, бо це найпростіша країна для нас у плані мови, роботи та легалізації тут. Я б, мабуть, хотіла кудись далі поїхати, але подумала, що для мами та сестри буде простіше тут освоїтися. Так і вийшло, мені теж подобається тут”, — розповідає Єлизавета Кантор.

За словами дівчини, вона змогла адаптуватися до життя в новій країні. Єдиний мінус, який вона може виокремити — це відсутність друзів, туга за рідними і домом.

“Складно, що тут немає спілкування, я б назвала “свого”. Тут дуже важко знайти друзів хоча б з України, не кажучи вже з Польщі. Коли виїжджають молодші, вони йдуть до шкіл, університетів і знаходять там собі приятелів. А коли ти вже дорослий, і тим більше я вже два роки сиджу і працюю вдома, моє спілкування з поляками, наприклад, лише в інтернеті. А особисто я знайомлюся з людьми, коли, наприклад, на фотосесії ходжу, але це не друзі. Мені тут не вистачає саме легких знайомств і спілкування. А ще не вистачає сім’ї, рідних. Бо тут зі мною лише мама та сестра”, — каже бахмутянка.

Про створення власного бренду

Єлизавета Кантор ще з юних років цікавилася сферою моди. Своє професійне життя вона хотіла пов’язати з одягом, моделінгом. Тому після закінчення школи вона вступила на спеціальність “Стиліст-визажіст” в одному з київських університетів. Навчання завершувала вже після переїзду до Польщі.

У 2024 році Єлизавета Кантор заснувала в Польщі власний бренд корсетів і суконь RII&LII. Вона шиє одяг на замовлення, в тому числі за індивідуальними макетами.

За словами Єлизавети, починала вона з пошиву речей для себе та подруг. Шити корсети на продаж тоді їй запропонував майбутній чоловік. Не вірячи в успіх свого задуму, дівчина все ж стала пробувати себе у продажах.

“Мені завжди подобалося шити. Просто я цього боялася, і не було на це часу. А потім якось я дивилася корсети, мені сподобалося і я подумала: “А може спробувати пошити на себе?”. У мене була стара машинка від друзів, така щоб просто підшити штани чи щось у такому плані. І я вирішила спробувати. Пошила собі корсет, вийшло непогано і думаю: “Це не так складно”. Потім ще один пошила і, мабуть, півроку просто шила собі щось, подружкам. І в один із днів хлопець каже: “Спробуй може для когось шити, продавати”. Я дуже боялася. Напевно, якби не його підтримка, то я цим не зайнялася б. Потім я пішла з основної роботи і з того моменту стала працювати на себе. Згодом відкрила фірму”, — розповідає Єлизавета Кантор.

Перші пробні вироби дівчина продавала на Vinted. Це платформа, яка схожа на український OLX. Там продають, купують і міняють новий або вживаний одяг та аксесуари. Там Єлизавета продала свої перші вироби і отримала перші відгуки. Згодом ці відгуки стали основою для просування своїх виробів у соцмережах. Розвивати свій бізнес бахмутянка вирішила через Instagram, попри упередження, що поляки більше користуються Facebook.

На початку свого шляху кравчиня мала побоювання, що її вироби не купуватимуть. Впевненість у своїй справі їй принесли перші відгуки від клієнток і фотографів.

“Спочатку я дуже дешево брала за свою роботу. Була не впевнена у собі взагалі. А потім поступово пішли замовлення: один корсет замовили, потім повернулися, потім ще нові замовлення. І так впевненість почала з’являтися. Потім моя подружка-фотографка зробила мені фотосесію для розвитку в соцмережах. Потім я говорила зі ще одним фотографом, він поляк. І він був першим після мого хлопця, який сказав: “Ось ти шиєш, шиєш, а почни продавати”. Я кажу: “Та кому це треба?”, а він: “Як це кому? У мене багато знайомих, які цінують і купують такі вироби”. І справді, як виявилось, у Польщі дуже популярний апсайклінг, коли дають друге життя речам, одяг і прикраси ручної роботи. Мені здається, тут це навіть більше цінується, ніж у нас. Я ніколи не мала від поляків питання, чому така ціна або нарікання, що мої корсети дорогі. Навпаки, дехто навіть вважає, що це дешево”, — каже власниця бренду.

Чи важко вести бізнес у Польщі

Назва бренду RII&LII символічна. RII — це її кіт, який постійно поруч коли вона шиє, та LII — скорочене ім’я, яким дівчину називала близька подруга з України.

Бренд офіційно зареєстрований у Польщі, підприємиця має фірму. Майже всі процеси вона веде сама: веде сторінку бренду, приймає і відшиває замовлення, спілкується з клієнтами, запускає рекламу, відшиває речі на зйомки. Щоб контролювати фінансові процеси, власниця бренду має бухгалтера.

На початку роботи, як згадує Єлизавета, було важко знайти сировину. Ідеальні для своїх виробів тканини вона шукала шляхом багатьох проб.

“Оскільки я вчилася шити корсети на українських курсах, викладачка радила де все купувати в Україні. А я у Польщі, і мені невигідно замовляти з України, бо я двічі платитиму податок, якщо подаватиму це як витрату на фірму. Тому довелося шукати тут. Це було дуже довго і складно, бо немає нікого поряд, хто б підказав. У мене стільки тканин було куплено і викинуто, стільки витрачено грошей… Це тепер я знаю, що коли входиш у швейну справу, головне – не починати скуповувати все. А тоді я думала, що потрібно купувати багато тканини і багато кольорів, щоб завжди, коли клієнт напише, воно було. Чомусь був страх сказати, що в мене немає якогось кольору чи тканини. Думала, що так втрачу клієнта. Але згодом це все пройшло. Я зрозуміла, що клієнт може обрати й іншу тканину, якщо справді захоче корсет, або повернеться пізніше”, — каже Єлизавета.

Своє робоче місце кравчиня облаштувала вдома. Працює вона лише з індивідуальними замовленнями, шиє корсети за параметрами замовниць. Комунікація з клієнтками переважно проходить онлайн, Єлизавета консультує їх та допомагає правильно зняти мірки. Буває, що дівчата приїжджають і особисто. Переважно це наречені.

“Я не позиціоную себе як унікальний бренд. Він цінний, бо все це створює одна людина. Це не якась корпорація, велике виробництво, це не шиється десь у Китаї. Все це індивідуально. Тобто ти, як клієнт, можеш бути впевнений, що одна людина приділить тобі увагу і займеться твоїм замовленням”, — зазначає власниця бренду.

Мета — розкривати жіночу красу

Слоган бренду RII&LII — Feminine art (у перекладі з англійської — мистецтво жіночності). Його Єлизавета Кантор обрала невипадково. Вона хоче, щоб усі дівчата відчували себе красивими, а корсети і сукні якнайкраще можуть підкреслити жіночу красу. За цим стоїть і особиста історія кравчині.

“У повсякденному життя я виглядаю як пацанка — люблю оверсайз, щось велике і об’ємне. Раніше я не любила свою статуру, була невпевненою в собі, а потім, через фотографію, у мене прокинулась любов до себе, як до дівчини. Після перших фотосесій я побачила, як люди бачать мене зі сторони і подумала, що “а й справді, я красива”. Потім пошила собі перший корсет. Одягнувши його, там одразу така гарна зона декольте, така витончена фігура. Я і сама відчула себе красивою, і компліменти від коханого хлопця отримала. Потім, коли я почала продавати корсети на Vinted, то дівчата писали, що одягли мій корсет і почуваються впевненіше. Весь цей час, що я їх створюю, дівчата пишуть, що мої корсети допомагають відчувати себе привабливішими. Тому мені подобається їх шити. Я хочу, щоб дівчата не соромилися своєї краси і проявляли її”, — каже Єлизавета Кантор.

Своїми улюбленими замовленнями бахмутянка вважає ті, які робили чоловіки для своїх жінок. Єлизавета каже, що їй було приємно взяти участь у здійсненні мрій дівчат.

“Таких історій було лише дві, але я б хотіла, щоб це було частіше. У мене робили замовлення хлопці для своїх дівчат, і для мене це було супер відповідально та приємно. Я писала листівки від руки для дівчат, допомагала зробити справді класний сюрприз. І було дуже приємно, що потім відгуки хороші приходили, і ці клієнтки поверталися до мене, бо, напевно, зіграла ось ця емоція. Знаю, що останнім часом багато дівчат мріють про такий сюрприз: отримати від хлопця чи чоловіка коробку з підписом “Хочу тебе бачити в цьому на побаченні”. І якраз ці замовлення були з цієї серії. Мені було вдвічі приємно, що я можу здійснити чиюсь маленьку мрію і дотична до такого моменту”, — згадує Єлизавета Кантор.

Трепетно кравчиня ставиться і до весільних замовлень. Їх вона теж супроводжує листівками. Каже, що є дівчата, які замовляють корсети не вперше, і найбільша радість — коли дівчина після кількох замовлень замовляє образ на весілля.

Вартість корсетів бренду Rii&Lii залежить від складності роботи. Найдешевші корсети коштують від 480 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — 5700 гривень). Вироби високої складності, наприклад з мереживом ручної роботи, можуть сягати 1100 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — близько 13 000 гривень). Переважна більшість замовлень надходить з Польщі, але можна зробити замовлення з інших країн Європи чи України. За словами крачині, в Україну рідко замовляють корсети, бо український ринок має багато таких пропозицій.

Читайте також:

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Автомобілі, генератори, EcoFlow, Starlink — все це купує і передає військовим на фронт волонтерка Жанна з Бахмута. Після початку повномасштабної війни і евакуації з рідного міста дівчина думала, чим вона може бути корисною суспільству. Спочатку допомагала землякам з Бахмута, а згодом сфокусувалася на зборах для потреб військових. За понад три роки активної волонтерської роботи Жанна закрила десятки зборів для потреб бійців на фронті. Більшість із них були для потреб 23-ї окремої механізованої бригади, яка співпрацює з Жанною з перших місяців створення.

Своєю історією Жанна поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Яким запам’ятався Бахмут

Жанна народилася і виросла в Бахмуті. У 2019 році, після закінчення навчання, вона переїхала до Харкова.

Повномасштабне вторгнення дівчина зустріла в Харкові. Пробувши там близько двох тижнів, вона вирішила повернутися в Бахмут, де на той момент ситуація здавалась спокійнішою.

Залишалась у Бахмуті Жанна недовго, на початку квітня її родина ухвалила рішення про переїзд.

“Почались сильні обстріли. Ми ще мешкали біля військової частини, тому туди часто прилітало. Обстріли почали посилюватися і стало вже доволі небезпечно. Плюс було дуже і дуже порожньо. Менше завозили продуктів, менше людей на вулицях. І ми розуміли, що далі буде тільки гірше, діватись вже було нікуди”, — згадує Жанна.

Родина переїхала до Дніпра, там мешкають і до сьогодні. Свій рідний Бахмут Жанна згадує як затишне, зелене і квітуче місто.

“Я завжди згадую Бахмут дуже теплим. Він був дуже зелений, багато було дерев, всякої зелені, троянди звичайно. Багато було різних полів прямо в місті. Якраз і таке поле за церквою було моїм улюбленим місцем, там було дуже гарно. Завжди згадую Бахмут таким весняним, сонячним. Коли все розквітало, він був таким красивим”, — ділиться спогадами бахмутянка.

Шлях до волонтерства

Ще перебуваючи в Бахмуті, Жанна хотіла волонтерити. Свою допомогу вона запропонувала невеличкому волонтерському центру, який працював недалеко від її дому. Та оскільки людей там було достатньо, дівчині відмовили.

Перші кроки як волонтерка бахмутянка почала робити в листопаді 2022 року. Спочатку це була допомога землякам, які виїжджали у Дніпро. Перший збір Жанна відкрила для родини пенсіонерів, які виїхали з Бахмута без речей.

“Коли ми виїхали у Дніпро, десь з літа весь час приймали у себе людей, які виїжджали з Бахмута. Це були знайомі, знайомі знайомих. Вони в нас могли зупинитися на день, два, три, п’ять і просто передихнути, нормально виспатися, відпочити і думати вже, що робити далі або рухатись кудись далі. Ми допомагали спочатку таким чином. А в листопаді знову виїхали люди з Бахмута, і виїхали без нічого, бо вже тоді були запеклі бої. І цим людям треба було елементарно якийсь посуд, подушки, ковдри, бо їх поселили в гуртожиток, але там нічого такого не було. Одяг їм дали, а от, наприклад, тарілки своєї в них не було. І якимось чином через знайомих це дійшло до мене. Мене запитали чи немає в мене знайомих волонтерів, які б могли вирішити це питання. Я почала шукати, зрозуміла, що нікого не маю, і думаю: “Ну а що ж робити? Напевно треба самій відкрити збір”. І я відкрила збір на 2 чи 3 тисячі гривень. Я тоді так хвилювалася, думала: “Як я їх зберу?”. І коли я зібрала цю суму хвилин за 20, то була така щаслива, що не передати словами”, — розповідає Жанна.

Далі дівчина продовжувала допомагати цій родині й іншим ВПО. А через деякий час вона отримала перший запит від військових. Тоді вона допомогла придбати бійцям екіпірування: шоломи, бронежилети, взуття. Дівчина швидко закривала збори, звітувала про свою допомогу і про неї стали дізнаватися більше людей. Через це зростала кількість запитів і суми зборів.

Сьогодні у пріоритеті Жанни — допомога війську. Вона продовжує допомагати власними силами переселенцям, пораненим, але головний фокус саме на допомозі ЗСУ.

“У допомозі переселенцям не буде сенсу, якщо не буде військових. Військо зараз на першому плані, але я завжди намагаюся допомагати і переселенцям, і пораненим людям, але власними силами. Тобто, окрім того, що я волонтерю і збираю кошти, я також передаю речі, поширюю різну важливу інформацію, відвідую поранених у госпіталях, але все це я роблю власними силами. Разом з цим у мене є розуміння, що якщо не буде війська, то не буде взагалі нічого, абсолютно. І переселенців буде ставати теж більше. Тому допомога війську — це пріоритет”, — зауважила волонтерка.

Що найчастіше потрібно військовим

Всі свої збори Жанна поширює власними силами через соцмережі. Вона не є представницею фондів, а допомагає військовим самостійно: отримує запити, відкриває збори, збирає кошти, купує обладнання і передає бійцям. Зараз дівчина на постійній основі допомагає 23-й окремій механізованій бригаді. Вона співпрацює з нею з початку її створення. Рідко волонтерка може відкривати збори і для знайомих військових, але у пріоритеті саме 23 ОМБр.

“Вони були одними з перших, хто в мене взагалі повірив. У них немає якоїсь великої патронатної системи, але є декілька маленьких волонтерів, одна з яких я. Вони вперше в мене повірили, почали до мене звертатися із запитами, потім зрозуміли, що я нормальна людина і зі мною можна співпрацювати. Мій перший збір для 23-ї бригади був через місяць після її створення. Тобто я з ними від самого створення і ось аж до зараз”, — каже дівчина.

На сьогодні, за словами волонтерки, головними потребами війська є машини і їхні ремонти, генератори, EcoFlow, Starlink. Найважче серед всього цього придбати машини.

“Я завжди кажу, що не купив машину — не волонтер (ред. сміється). Це просто найскладніше. Знайти її, кілька днів витратити на виведення грошей, бо завжди автівки купують за готівку, передати ці гроші, потім перегнати цю машину, відремонтувати, повністю обслужити, передати військовим. Якщо ще говорити в цілому, то складно і збирати кошти. Тому що у всіх вже є якісь волонтери або фонди, яким вони довіряють, і у людей зараз менше грошей стає, вони менше донатять, багато хто вже трохи розчарований, втомився, нічого не хоче. Що теж є, я вважаю, нормальним, хоч це і сумно”, — каже Жанна.

Волонтерка каже, що не може виокремити якісь певні збори, як найважливіші, бо всі вони приносять користь на фронті. За кожну свою допомогу вона отримує відгуки від військових, і це, за її словами, завжди викликає емоції. Та є серед усіх історій та, яка зворушила найбільше. Пов’язана вона з шоломами, які дівчина передала бійцям.

“Абсолютно кожний збір важливий, починаючи від тих зборів на 2 000 гривень для переселенців і закінчуючи останніми зборами на 800 000. Майже кожного разу я отримую фідбек, що це дуже корисно, що мені дуже вдячні, що вдячні людям, які донатять, що це дійсно працює і допомагає. Бувало надсилали мені відео з мавіків, які я передавала, як там з нього скид роблять і вбивають росіянина, як вони відстежують техніку. Або відео з машини, яку я передавала, як вони везуть і полонених, і поранених. Тобто немає такого, що якийсь збір особливий, ні, кожен важливий і складний по-своєму. Але все ж є історія, яка зворушила мене найбільше. Мені тоді чоловік скинув відео, де вони були на бойовій позиції, і в його шоломі сидів маленький песик, який прибився до них. І цей чоловік знімає відео і каже: “От, сонечко, дивись, тут через умовні 200 метрів сидять росіяни, а ми тут песика прикрили шоломом і він у нас сидить”. І це ще й супроводжувалось словами, що один з шоломів, який я передала, врятував життя бійцю. Мене це так розчулило, напевно це найтепліший спогад взагалі”, — розповіла Жанна.

Чи мають значення маленькі донати

Як волонтерка Жанна відмічає, що зараз донатів не стало набагато менше, скоріше зменшується їхня інтенсивність. Через це збори закриваються довше. Наприклад, ту суму, яку вона могла раніше закрити за тиждень чи два, зараз закриває за місяць-півтора. Тому дівчина вигадує різні способи заохотити людей.

“На великі збори на понад 500 тисяч я стараюся знайти якісь подарунки для розіграшів. Сама кожного разу це спонсорувати я не можу, на жаль, але у мене є дуже класні знайомі, які допомагають мені з цим, тому що подарунки мотивують. Ще людей мотивує те, що в мене є структурована звітність по всіх зборах, її можна знайти у відкритому доступі, і це теж підвищує довіру. Ну і, звичайно, танці з бубнами ніхто не відміняв. Це і смішні відео, і якісь інтерактиви, і приколи за донати. Наприклад, я колись продала кільком людям за донати голосове повідомлення, в якому я 11 хвилин розповідала свою суперпозорну історію, і ні про що не шкодую”, — розповіла волонтерка.

За словами Жанни, кожен донат має значення, навіть якщо це невелика сума. Тому вона радить людям не соромитись і надсилати на збори волонтерів хоча б по кілька гривень. Бо часто саме такі невеличкі суми дозволяють закривати збори.

“Моя знайома волонтерка якось зібрала статистику по своєму збору на мільйон чи навіть декілька мільйонів. І найбільша кількість донатів була від 20 до, по-моєму, 150 гривень. Тобто це найпоширеніші суми, які закрили збір. Я колись теж проводила якийсь інтерактив за маленький донат, і мені за день такими донатами по 10, 20, 50 гривень закрили, напевно, 15 тисяч зі збору. І це просто тому, що люди не проходили повз. Не у всіх, на жаль, є великі суми, але маленькі донати справді дуже важливі і закривають великі збори”, — зауважила бахмутянка.

Як допомогти донатами

Зараз Жанна працює над запуском нового збору на майже 500 тисяч гривень. Волонтерка збиратиме на поточні потреби аеророзвідки 23-ї ОМБр: 10 Starlink і комплектуючі до дронів. Його вона має відкрити за кілька днів.

На запитання що її мотивує найбільше і не дає опускати руки, Жанна впевнено відповідає:

“Збройні сили України. Ніщо мене не мотивує так сильно, як наше військо. Бо якщо вони роблять такі неймовірні речі в такі складні часи, якщо вони тримаються в такі складні часи, то чому цього не можу я? Я вважаю, що кожен має кожного дня робити щось для Збройних сил. Навіть якщо це не збори, звіти і таке інше, то це хоча б мінімальні донати і репости. Бо якщо не буде Збройних сил, то нічого не матиме сенс, і, відповідно, нікого з нас не буде”, — каже Жанна.

Якщо ви бажаєте долучитися до допомоги війську, можете надсилати свої донати волонтерці. Актуальні збори і звіти вона публікує у себе в соцмережах.

Читайте також:

• “Серце розривається, коли хтось кличе на допомогу”: історія волонтера з Донеччини Богдана Зуякова
• Команда жінок з Миргорода шиє адаптивний одяг для поранених військових: історія волонтерок
• “Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”: правда про повернення ветеранів у цивільне життя

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!