Як у 27 здобути науковий ступінь та державну нагороду: історія науковця з Покровського

Лященко Марія 12:00, 14 Серпня 2024
Ілюстрація / Бахмут IN.UA

Едуард Церне родом з Покровського — асистент та науковий співробітник кафедри аерокосмічних радіоелектронних систем факультету радіоелектроніки, комп’ютерних систем та інфокомунікацій Харківського авіаційного інституту. 

У свої 27 хлопець викладає студентам, нещодавно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня PhD (доктор філософії) та отримав державну нагороду за працю і звитягу. Як почав свій науковий шлях та над чим працює, розповідаємо у матеріалі. 

“Головне у цій сфері – постійний розвиток”

У ХАІ (Харківський авіаційний інститут) науковець загалом вже 10 років, вступив туди ще у 2014 році, а після бакалаврату та магістратури хлопцю запропонували залишитися на кафедрі, адже він показав себе непоганим студентом.
Едуард почав працювати як науковий співробітник, вступив на аспірантуру, паралельно працював на кафедрі. Згодом почав викладати, ще за час студентства, коли вчився на 5 курсі. Спочатку, говорить чоловік, йому було досить важко, адже між студентами й молодим викладачем не дуже велика різниця у віці відтак не дуже чітка ієрархія. Але десь це грало на користь, десь можна було пояснити простіше і наочніше, бо розумів, чим цікавиться молодь.
Едуард не єдиний молодий науковець на кафедрі, деякі з його співкурсників, що вступили у 2014-2015 роках тепер працюють разом на одній кафедрі, 5 колег вже так само нещодавно захистили дисертацію на здобуття наукового ступеня PhD, є й ще молодші колеги.  

Як у наукового співробітника і викладача кафедри, основні напрямки роботи зараз — це безпосередньо викладання та наукова діяльність. Викладає практичні навички програмування систем, мікропроцесорів, алгоритми обробки сигналів та як вони функціонують. Це те, чого навчають на кафедрі аерокосмічних радіоелектронних систем ХАІ. 

Щодо наукової діяльності, на кафедрі діють наукові проєкти, які фінансує Міністерство освіти й науки. Науковці кафедри пропонують свою тему, МОН вирішує, чи фінансувати цей проєкт. Зараз Едуард працює паралельно над 5-6 проєктами одночасно, оскільки теми, які подає кафедра дуже актуальні, то міністерство здебільшого їх підтримує. Більшість пов’язані з радарною тематикою. 

“Головне у цій сфері – постійний розвиток, треба слідкувати за тим, що зараз відбувається у світі науки, і я як представник більш молодого покоління можу швидше можливо опановувати сучасні тренди у цій галузі” — говорить Едуард. 

Інженерам, наприклад, ставлять задачу — зробити систему, щось розробити. Спочатку, каже герой, виконання здається нереальним, але потім крок за кроком починають розбиратися, розробляти нові практичні системи: “Я є частиною команди, яка саме такі практичні системи розробляє, і ми фактично стоїмо в основі цього, останні 2-3 роки саме цим займаємося”. 

Загалом, спеціалізацією кафедри є зокрема програмування, ПЛІС, SDR-системи, радари, БПЛА. 

“Мабуть, доля” 

Едуард Церне / фото: соцмережі героя

Едуард Церне навчався у школі села Покровське, Бахмутського району до 11 класу, після вступив до ХАІ. Випуск зі школи припав на початок війни: 

“2014 рік був досить складний. Були думки піти у 147му  (ред. професійне аграрне училище) на якогось бухгалтера, але викладачі в школі та батьки, звісно, наполягли на тому, щоб все ж піти в університет. Тоді були проблеми зі ЗНО, оскільки необхідно було їхати в іншу область, це додаткові складнощі, але все одно пішов до університету зрештою”. 

З вибором університету хлопець не мав сумнівів, одразу знав, що вступатиме до ХАІ, а от спеціальність, в якій досяг неабияких успіхів свого часу обрав випадково, бо ж спочатку збирався на програмування:  

“Тоді було можливо три заявки подати на один університет. Я обрав дві спеціальності саме з програмування, залишалася третя спеціальність — я заплющив очі, коліщатком миші туди-сюди покрутив — клац — телекомунікації та радіотехніка, але тоді це взагалі якось називалося по-іншому. Я подумав – паяльник у руках умію тримати, хай буде. І так вийшло, що саме з цієї спеціальності мені зателефонували першими, ми одразу на валізи — їдемо подавати документи, і так я почав навчатися тут, і ось крок за кроком – 10 років вже тут. Мабуть, доля”.

Нагорода за працю і звитягу

Цьогоріч на День науки, 18 травня Едуард Церне отримав медаль “За працю і звитягу” — це державна нагорода, відзнака Президента України за вагомий внесок у розвиток економічної, науково-технічної, соціально-культурної, військової, державної, громадської та інших сфер діяльності. Хлопець говорить, це було несподівано, його подали на нагороду від університету за наукові досягнення.

Володимир Зеленський вручає Едуарду нагороду / фото з соцмереж героя

“Наука – це такий собі окремий вимір, де є свої критерії щодо того, наскільки науковець просунутий, кількість публікацій, ще деякі метрики. Тобто, враховуючи мій вік, у мене досить таки високі показники щодо наукової діяльності, саме як молодого вченого. Це все насправді, робота у команді на кафедрі”, — додає Едуард.

Багато залежить від самих студентів

Як учень сільської школи свого часу Едуард не відчував різниці у рівні підготовки з іншими студентами. Хоч за студентських років, говорить, навчався не найкраще: не був у перших рядках, але і не був останнім. 

Можливо не вистачало якихось знань з фізики, але так тоді склалося, що хлопець не думав, що стане інженером, натомість збирався в економіку: 

“Мені ваша фізика не потрібна, відповідно так і ставився, але от тепер: мамо, я інженер, а тому сказати, що сільська школа — це якийсь низький рівень знань — ні, звісно не можу”.

Багато знайомих, одногрупників Едуарда,  які вже захистили дисертацію теж випускники сільських шкіл, також зустрічалися студенти із престижних шкіл, золоті медалісти, але на практиці показували невисокий рівень знань: 

“Школа у меншій ступені має вагу – дуже багато залежить від самих студентів і від викладачів”.

Фото з соцмереж героя

У Покровському хлопець був взимку 2022 року. На новорічні свята завжди намагався приїхати, аби побачити рідних та друзів, відтак, Новий Рік з 2021 на 2022 став останнім святом, який він відзначив саме вдома. 

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Троянди в евакуації: як бахмутяни святкували день власного міста в Дніпрі

Семаковська Тетяна 18:40, 18 Вересня 2024
Бахмутянки у Дніпрі / ілюстрація Бахмут IN.UA

14 вересня Бахмут мав би відсвяткувати свій 453 день народження. Попри те, щш місто було зруйноване та окуповане російською армією, бахмутяни не впадають у відчай. Вони вшанували цей день висадивши троянди у різних куточках України, зокрема, у Дніпрі.

Редакція Бахмут IN.UA у відеорепортажі розповідає, як бахмутяни вирішили відсвяткувати День міста Бахмут в Дніпрі.

День міста Бахмута 2024

До війни Бахмут часто називали містом троянд. Саме ці квіти нагадують містянам про рідний дім, навіть якщо вони знаходяться далеко від нього.

З такими думками на одну з алей Дніпра вийшло декілька бахмутян. Вони закупили невеличкі кущі троянд та почали висаджувати їх.

У нас усе місто було в трояндах. Ось і вирішили посадити їх тут, у вас” — каже Наталія, жителька Бахмута.

Жінка каже, що переїхала до Дніпра у зв’язку з початком повномасштабного вторгнення разом з мамою. Утім, її не стало. Вона не дочекалась повернення до рідного Бахмута. Навіть часто казала, що хоче додому. Особливо у свої останні дні.

Наталія каже, що дуже хоче повернутися до Бахмута. Однак вона розуміє, що зараз воно в руїнах.

Більше історій бахмутян дивіться у нашому репортажі за посиланням.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я бігаю по 8 годин у день аби нагадувати людям про Україну”: історія спортсмена з Маріуполя

Воловідник Каріна 16:20, 11 Вересня 2024
Влад з плакатом про необхідність вводу ембарго на російську нафту та газ / фото з особистого архіву героя

Владислав Дейнега тричі покидав свою домівку. Спочатку в рідному Донецьку, потім в Бердянську, а після 24 лютого тікати довелося і з Маріуполя. Де перед тим пробув 19 днів під час російської облоги. Зараз наш герой живе в Лондоні та на благодійних марафонах збирає кошти в підтримку військових ЗСУ.

Як йому вдалося адаптуватися у Великій Британії й чим спортсмен допомагає Україні — Владислав Дейнега поділився у розмові з редакцією Бахмут IN.UA.

Про біг і благодійні марафони

Владу 23. До Лондону хлопець переїхав майже 2 роки тому і відтоді щовихідних бігає по 30 кілометрів в день головними вулицями міста. Його обовʼязковим атрибутом є український прапор. Бігун каже, що так нагадує людям про Україну.  

“Коли я бігаю, мене часто зупиняють, бо бачать прапор. Дехто висловлює підтримку, дехто ставиться недоброзичливо, лається.. Ті, хто за Росію. А є взагалі є такі, хто питає, що це за прапор на моїх плечах. Мені прикро від такої необізнаності людей. Але я завжди все пояснюю, – і додає: —  Для мене ж, коли я надягаю прапор, це як обійми, це як постійне нагадування хто я і звідки я”, – зізнається Владислав. 

Влад заздалегідь планує свої маршрути для пробіжок. Усі їх, а також мапу міста, спортсмен вивчив напамʼять. Герой каже, що постійно обирає нові та різні напрямки, щоб краще вивчати місто. Такий вид бігу називає “freedom run”.

Влад у Лондоні / фото з особистого архіву героя

“Мені подобається загуглити про те чи інше місце, почитати та вивчити його історію. В результаті виходить поєднання приємного з корисним”, —  розказує спортсмен.

Влад почав бігати задовго до переїзду за кордон. Коли жив у Бердянську. Туди він виїхав ще у 2014, тікаючи разом з сімʼєю від війни з Донецька. У новому місті батьки хлопця відкрили свій бізнес з вирощування мікрозелені, яку доставляли у заклади. З початком пандемії коронавірусу громадський транспорт майже не курсував, а оскільки власного авто у сімʼї не було, Владові довелося розносити продукцію пішки. З того часу ходьба стала своєрідним хобі хлопця, а відтак перейшов на біг. Спершу це були дистанції на 10 кілометрів, а згодом відстань збільшилась до 25 кілометрів.

“Я відчуваю себе як риба у воді. Я знайшов себе у бігу. Вперше я це зрозумів, коли жив після Бердянська в Маріуполі. Я бігав там всюди, знаю кожен куточок… І тепер, коли згадую…Мені душу рве за ті місця, які зараз стерті з лиця землі. Хочеться плакати…”, —  пригадує Владислав. 

У квітні цього року донеччанин взяв участь у Лондонському марафоні на 42 кілометри. Цей пробіг вважається дуже престижним за кордоном. Для участі люди їдуть з усього світу. За словами Влада, реєструватися треба за рік до події, бо кількість учасників обмежена і потрапити до їх числа неймовірно складно. Так, минулого року бігун не встиг податися на участь, втім цьогоріч оформити заявку вдалося вчасно: допомогли волонтери з ГО “British-Ukrainian Aid”. 

“Я почав тренуватися за пів року до Марафону. У мене була своя програма, за якою я готувався. Я фінішував з часом 4 години 14 хвилин і скажу, що результатом залишився задоволений”

На час проведення забігу охочі могли донатити учаснику. Так, Владу Дейнезі вдалося зібрати майже 2700 фунтів британських стерлінгів (146 208 гривень). За правилами Марафону кожен спортсмен витрачає зібрані кошти на свій розсуд. 

Так, Влад усі гроші передав волонтерам, на закупівлю протезів для військових ЗСУ. Ідея прийшла після того, як хлопець дізнався, що разом з ним до забігу приєднаються українські морпіхи з ампутаціями Олексій Руденко та Георгій Рошка. Військові бігли аби підтримати коштами важкопоранених побратимів. 

Влад планує взяти участь у ще одному марафоні, який незабаром відбудеться у Лондоні. Зараз теж активно збирає пожертви.

Маріуполь в облозі: як Владу вдалося виїхати

Влад разом із сім’єю виїхав з Маріуполя / фото з особистого архіву героя

Після 24-го лютого Влад та його сімʼя понад 2 тижні перебували в оточеному росіянами Маріуполі. Він розповідає, що спочатку виїжджати боялися, але вибору не було. 

“Ми жили в будинку. Без світла, води і звʼязку. В той час змогли прийняти ще 2 родини у себе. … Нікому в житті не побажаю бачити того, що бачив я, — додає: – коли виїжджали, то вже емоцій ніяких не було, було все одно, що буде…Був дійсно морально складний стан. Ми багато не брали з собою, навіть фото не взяли. Все лишилося позаду…”

Виїжджати родина вирішила в Болгарію. Разом зі знайомими на двох мікроавтобусах. Вирішили їхати через Крим, і там в районі Чонгара перетнути російський блокпост. 

“Ми збрехали їм, що їдемо в Донецьк, бо у нас там прописка, і нас пропустили. Далі ми поїхали через Росію і на Прибалтику. А звідти вже до Болгарії”,   каже Влад. 

Уся дорога загалом зайняла 2 тижні. Ночувала сімʼя в авто. По приїзду в Болгарію почали планувати переїзд в Англію, і відтак оселилися спершу неподалік англійського Бостона, а потім перебралися в столицю. 

Адаптація в Лондоні та громадська активність 

Підтримка України приснутня в Лондоні / фото з особистого архіву героя

Донеччанин ділиться, коли вперше приїхав в Лондон, то був здивований його масштабом та великою кількістю різних національностей, які живуть у місті. До цього Влад ні разу не був за кордоном. Зараз вже звик до багатьох речей. Хоча перший час відчував сильну депресію та апатію. І так було, каже, допоки не почав відвідувати мітинги та заходи в підтримку України. 

Я можу сказати, що мене врятували українці. Якось, десь після перших 2 тижнів в Лондоні, я їхав в автобусі та побачив якесь зібрання, а потім і наші прапори. Я одразу вийшов на зупинці, підійшов до людей і розпитався. З тих самих пір там стою. Стараюся не пропускати жодну акцію. Але, було, що працював на заводі та не мав змоги прийти. Тож я в той день прям на роботі заспівав гімн, як нагадування про Україну

Зараз Влад відомий своєю активною громадською позицією та діяльністю серед української спільноти у Лондоні. Він належить до Українського Лондонського бігового клубу. Має багато друзів, зокрема та іноземців. У планах хлопця організовувати тури містом, продовжувати розповідати та нагадувати усім про Україну. А також він мріє пожити у Києві.

Читайте також:

Троянди в евакуації: як бахмутяни святкували день власного міста в Дніпрі

14 вересня Бахмут мав би відсвяткувати свій 453 день народження. Попри те, щш місто було зруйноване та окуповане російською армією, бахмутяни не впадають у відчай. […]

“Я бігаю по 8 годин у день аби нагадувати людям про Україну”: історія спортсмена з Маріуполя

Владислав Дейнега тричі покидав свою домівку. Спочатку в рідному Донецьку, потім в Бердянську, а після 24 лютого тікати довелося і з Маріуполя. Де перед тим […]

“Герби, як у росії”: розпитали у геральдиста з Костянтинівки, чому кожному селу та місту потрібен свій герб

Едуард родом з Костянтинівки, Донецької області. Чоловік називає себе геральдистом-ентузіастом, і він створив вже понад 100 гербів різних сіл та міст Донеччини. В планах у […]

Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)

Андрій Лоза — бахмутянин, свободівець, учасник Революції 2004 року та Революції Гідності. У 2014 році він був затриманий силовиками “беркута”, а після цих буремних подій […]

“Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Подружжя Олена і Тарас Головко познайомились на Донеччині. Тоді під час антитерористичної операції Тарас приїхав захищати Донбас. Згодом до лав військослужбовців долучилась і сама Олена. […]