Едуард Церне родом з Покровського — асистент та науковий співробітник кафедри аерокосмічних радіоелектронних систем факультету радіоелектроніки, комп’ютерних систем та інфокомунікацій Харківського авіаційного інституту. 

У свої 27 хлопець викладає студентам, нещодавно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня PhD (доктор філософії) та отримав державну нагороду за працю і звитягу. Як почав свій науковий шлях та над чим працює, розповідаємо у матеріалі. 

“Головне у цій сфері – постійний розвиток”

У ХАІ (Харківський авіаційний інститут) науковець загалом вже 10 років, вступив туди ще у 2014 році, а після бакалаврату та магістратури хлопцю запропонували залишитися на кафедрі, адже він показав себе непоганим студентом.
Едуард почав працювати як науковий співробітник, вступив на аспірантуру, паралельно працював на кафедрі. Згодом почав викладати, ще за час студентства, коли вчився на 5 курсі. Спочатку, говорить чоловік, йому було досить важко, адже між студентами й молодим викладачем не дуже велика різниця у віці відтак не дуже чітка ієрархія. Але десь це грало на користь, десь можна було пояснити простіше і наочніше, бо розумів, чим цікавиться молодь.
Едуард не єдиний молодий науковець на кафедрі, деякі з його співкурсників, що вступили у 2014-2015 роках тепер працюють разом на одній кафедрі, 5 колег вже так само нещодавно захистили дисертацію на здобуття наукового ступеня PhD, є й ще молодші колеги.  

Як у наукового співробітника і викладача кафедри, основні напрямки роботи зараз — це безпосередньо викладання та наукова діяльність. Викладає практичні навички програмування систем, мікропроцесорів, алгоритми обробки сигналів та як вони функціонують. Це те, чого навчають на кафедрі аерокосмічних радіоелектронних систем ХАІ. 

Щодо наукової діяльності, на кафедрі діють наукові проєкти, які фінансує Міністерство освіти й науки. Науковці кафедри пропонують свою тему, МОН вирішує, чи фінансувати цей проєкт. Зараз Едуард працює паралельно над 5-6 проєктами одночасно, оскільки теми, які подає кафедра дуже актуальні, то міністерство здебільшого їх підтримує. Більшість пов’язані з радарною тематикою. 

“Головне у цій сфері – постійний розвиток, треба слідкувати за тим, що зараз відбувається у світі науки, і я як представник більш молодого покоління можу швидше можливо опановувати сучасні тренди у цій галузі” — говорить Едуард. 

Інженерам, наприклад, ставлять задачу — зробити систему, щось розробити. Спочатку, каже герой, виконання здається нереальним, але потім крок за кроком починають розбиратися, розробляти нові практичні системи: “Я є частиною команди, яка саме такі практичні системи розробляє, і ми фактично стоїмо в основі цього, останні 2-3 роки саме цим займаємося”. 

Загалом, спеціалізацією кафедри є зокрема програмування, ПЛІС, SDR-системи, радари, БПЛА. 

“Мабуть, доля” 

Едуард Церне навчався у школі села Покровське, Бахмутського району до 11 класу, після вступив до ХАІ. Випуск зі школи припав на початок війни: 

“2014 рік був досить складний. Були думки піти у 147му  (ред. професійне аграрне училище) на якогось бухгалтера, але викладачі в школі та батьки, звісно, наполягли на тому, щоб все ж піти в університет. Тоді були проблеми зі ЗНО, оскільки необхідно було їхати в іншу область, це додаткові складнощі, але все одно пішов до університету зрештою”. 

З вибором університету хлопець не мав сумнівів, одразу знав, що вступатиме до ХАІ, а от спеціальність, в якій досяг неабияких успіхів свого часу обрав випадково, бо ж спочатку збирався на програмування:  

“Тоді було можливо три заявки подати на один університет. Я обрав дві спеціальності саме з програмування, залишалася третя спеціальність — я заплющив очі, коліщатком миші туди-сюди покрутив — клац — телекомунікації та радіотехніка, але тоді це взагалі якось називалося по-іншому. Я подумав – паяльник у руках умію тримати, хай буде. І так вийшло, що саме з цієї спеціальності мені зателефонували першими, ми одразу на валізи — їдемо подавати документи, і так я почав навчатися тут, і ось крок за кроком – 10 років вже тут. Мабуть, доля”.

Нагорода за працю і звитягу

Цьогоріч на День науки, 18 травня Едуард Церне отримав медаль “За працю і звитягу” — це державна нагорода, відзнака Президента України за вагомий внесок у розвиток економічної, науково-технічної, соціально-культурної, військової, державної, громадської та інших сфер діяльності. Хлопець говорить, це було несподівано, його подали на нагороду від університету за наукові досягнення.

“Наука – це такий собі окремий вимір, де є свої критерії щодо того, наскільки науковець просунутий, кількість публікацій, ще деякі метрики. Тобто, враховуючи мій вік, у мене досить таки високі показники щодо наукової діяльності, саме як молодого вченого. Це все насправді, робота у команді на кафедрі”, — додає Едуард.

Багато залежить від самих студентів

Як учень сільської школи свого часу Едуард не відчував різниці у рівні підготовки з іншими студентами. Хоч за студентських років, говорить, навчався не найкраще: не був у перших рядках, але і не був останнім. 

Можливо не вистачало якихось знань з фізики, але так тоді склалося, що хлопець не думав, що стане інженером, натомість збирався в економіку: 

“Мені ваша фізика не потрібна, відповідно так і ставився, але от тепер: мамо, я інженер, а тому сказати, що сільська школа — це якийсь низький рівень знань — ні, звісно не можу”.

Багато знайомих, одногрупників Едуарда,  які вже захистили дисертацію теж випускники сільських шкіл, також зустрічалися студенти із престижних шкіл, золоті медалісти, але на практиці показували невисокий рівень знань: 

“Школа у меншій ступені має вагу – дуже багато залежить від самих студентів і від викладачів”.

У Покровському хлопець був взимку 2022 року. На новорічні свята завжди намагався приїхати, аби побачити рідних та друзів, відтак, Новий Рік з 2021 на 2022 став останнім святом, який він відзначив саме вдома. 

Читайте також:

• “Мені хотілося, щоб хоча б мої діти побачили відбудовану Донеччину”: відеосюжет з донеччанкою
• Яким був Донецьк 2014 року: історія точки повернення Сергія Косяка
• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я вступила, коли Бахмут був одним, а повернулась додому в незнайоме місто”, — пригадує події в Бахмуті 2014 року героїня.

Бахмутянка Ірина Жданюк зараз проживає в Рівному, сюди вона переїхала до початку повномасштабного вторгнення. Дівчина вступила в Рівненський університет, а Бахмут, місто свого дитинства, героїня запам’ятала поділеним на два періоди — до вступу та після. Річ в тому, що перший навчальний рік Ірини припав на 2014 рік — першу окупацію Бахмута проросійськими бойовиками.

Про життя в Рівному, окупацію Бахмута та його трансформацію в 2014 — розпитали в бахмутянки.

Бахмут — місто мого дитинства

“Бахмут — місто мого дитинства, де я народилася, ще в Артемівському роддомі. Тому навіть в паспорті, коли отримувала його в 16 років, ще було зазначено Артемівськ, не Бахмут”, — пригадує бахмутянка.

Дитинство Ірини проходило на Забахмутці — дівчина навчалась в п’ятій школі і вже потім переїхала на Комаровку. Згодом дівчина вирішила вступати в Острозьку академію, вступ припав на 2014 рік. Їхала до університету дівчина з одного міста, але повернулась в зовсім інше.

“Коли я приїхала (ред. з Рівного до Бахмута), то вже не було ні герба, ні прапора на міській раді, якої немає”, – каже Ірина.

Дівчина описує весну 2014 року, коли почалась війна. Російські бойовики зайшли в Донецьк та Луганськ. В Бахмуті окупанти зайняли будівлю прокуратури. Героїня додає — тоді, щоб потрапити додому, молоді люди старались обирати потяг, бо  їдучи автобусами була більша ймовірність натрапити на блокпости. Особливо бойовики полювали на хлопців, пригадує дівчина. Їхати додому було страшно.

“Пам’ятаю, я приїхала до Бахмута поїздом. На вокзалі стоїть мама, чекає мене. Я виходжу й бачу, наскільки вона перелякана. Навіть в повітрі відчувала, що щось не те. На вулицях було дуже мало людей. Ми пішли додому. Навпроти дитячої поліклініки ми бачили цих людей (ред. проросійських бойовиків) без ніяких шевронів, ніяких опізнавальних знаків, просто такий чорний костюм. А в прокуратурі вони щось вигружали, якісь ящики, і перше, що мені спало на думку — це зброя. Мама казала мені, щоб взагалі не виходила на вулицю”, — каже Ірина про події 2014 року.

Коли приїздила додому — чула вибухи та прильоти

Молодь Донбасу опинилась по двох сторонах, пригадує Ірина. Тоді ще вчорашнім школярам українських шкіл почали видавати російські дипломи. Частина Донеччини та Луганщини перейшла під контроль псевдореспублік.

“Тим, хто опинився в “ДНР”/“ЛНР”, запропонували російські дипломи після закінчення навчання. Моє покоління потрапило в такі історичні часи. Я тоді цінніше ставилася до того, що змогла отримати державний український диплом і залишитися в більш мирному регіоні. Ще довго, коли я приїздила додому, було дуже чутно вибухи, і прильоти”, — говорить бахмутянка.

Вона додає, що в той час перестала впізнавати рідне місто. Було чітке розуміння себе, як українки, дім якої забрали. Полегшення дівчина відчула, коли проросійських бойовиків вигнали з будівлі прокуратури в Бахмуті.

“Пам’ятаю, вже в серпні був День українського прапора, і до нас приїхали журналісти. Це був перший День прапора, який я почала святкувати. Я не розуміла раніше, наскільки важлива державна символіка, до того періоду”, — пригадує бахмутянка.

Бахмут звільнили 6 липня 2014 року. В цей час під окупацією залишались десятки міст та сіл Донеччини. Бахмутянка розповідає, що її друзі також жили в Горлівці, найдужче хвилювались за них. З 2014 року Горлівка знаходиться під контролем рф.

В Бахмуті майоріли українські прапори на вулицях

Після деокупації в 2014 році в Бахмуті багато змінилося, говорить бахмутянка. На вулицях почали майоріти українські прапори, люди одягали вишиванки, відбулось самоусвідомлення. 

“Я приїздила завжди влітку, була вдома до вересня. Помічала, як люди почали одягати не просто такі футболки з вишивкою, а справжні вишиванки. Бахмут зустрічав перших переселенців з окупованих міст. Відбулися такі культурні знайомства, обмін історіями, традиціями. І в нас це було відчутно. Так, на День Соборності, пам’ятаю, ми теж робили акцію. Я навіть брала участь в живому ланцюгу на мості”, — пригадує Ірина Тесленко.

На вулицях з’явилося більше української мови, відкрилась перша книгарня “Еней” з україномовною літературою. Дівчина додає, що стереотипи про російськомовний схід вона розвінчувала вже під час навчання. Ірина писала диктанти на відмінно, спілкувалась українською й пояснювала одногрупникам, що Донеччина – така ж частина України, як й інші області. Розповідала й про рідний Бахмут.

“Звісно, що місто дитинства кожному буде найкраще. Але навіть вже без зайвої суб’єктивності, бо багато бувала за кордоном, я на 100% погоджуюся з нашими мешканцями, що Бахмут — надзвичайно красиве місто, унікальне й дуже доглянуте. Лише наша Бахмутка яка красива. Хоча, кажучи “Бахмутка” — уявляєш собі якусь маленьку річку, а не ту, яка була в нас.

Мені здається, ми, бахмутяни, дуже близькі з харків’янами. Бо ми усе хочемо зробити з любов’ю, і при кожній нагоді хочемо сказати, звідки ми. Хто питає мене й чує, що я з Донбасу, вони навіть не уявляють, що це може бути купа троянд. Бахмут – це справді унікальне місто, нам прищепили любов до того, щоб це місто прикрашати й тримали доглянутим”, – так героїня ділиться спогадами про Бахмут.

Як Рівне підтримує переселенців та переселенок?

На думку бахмутянки, сама назва міста “Рівне” дуже точно визначає його характер та дух. Воно спокійне. Водночас з початком вторгнення Рівне стало хабом та пристанню для українців, які були змушені залишити свої домівки.

“Ми бачили потоки людей, які їхали за кордон по трасі. Був й страх, і паніка — особливо, коли росіяни були на Житомирській трасі. Бо це якраз дорога на Рівне, і, звичайно, люди боялися”, — каже бахмутянка.

Ірина перші тижні вторгнення перечікувала в сільській місцевості, бо залишитись в місті поряд з аеропортами боялась. Вже за 2 тижні вона повернулась назад.

“Пам’ятаю: перше, що мені захотілося — це прибратися в квартирі. Промайнула думка: “Як я хочу, щоб мене не вигнали звідси”. Я думала, як приймати родину в себе, бо ми спостерігали на Донеччині рух. Так я стала таким пунктом приймання для рідних й друзів”, — додає бахмутянка.

В її оточенні всі допомагали одне одному — в цьому, каже Ірина, наша найбільша сила. Героїня каже: на її думку, вона інтегрувалась в нову громаду, і у цьому їй допомогла щирість й повага до своїх традицій.

“Я бачу, як люди поважають те, що я постійно розповідаю за свою Батьківщину, за Донбас, що я поважаю своє коріння. І от в мене отут такий приклад класний. Люди з Авдіївки збираються і варять свою Авдіївську кашу. Вони мало того, що збираються, ще й підтримують один одного, зв’язки, які в них були. Кожен збагачується цим. І таких людей будуть поважати і в своїй країні, і будь-де за кордоном. Це, напевно, головний секрет, як залишатися українцями в будь-якому куточку світу”. 

Читайте також:

• “У Донецьку все було гарно. Всі були щасливими”. Війна очима підлітка
• “Тихий куточок” з глибоким сенсом: продовження історії родини Реуцьких
• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянин Віктор Сучков зараз живе на Дніпропетровщині, у місті Самар. Чоловік евакуювався з Бахмута весною 2022 року. З собою вивіз трьох котів — пухнасті весь час жили з Віктором. Спершу в гуртожитку, але згодом сусіди написали скаргу на котів, а без них бахмутянин лишатися в гуртожитку відмовився. Тож, вирішив сам будувати собі житло. Ще й незвичайне.

Як переселенцю це вдається, читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Це ж мої коти, як я їх залишу”

Віктор Сучков за професією архітектор, до повномасштабної війни він працював за фахом, цікавився незвичайними темами. Зокрема, побудовами енергоефективних споруд. Чоловік каже, що в Бахмуті жив в районі Забахмутка, але коли почалось повномасштабне вторгнення — Віктору з родиною і його котам довелось евакуюватись. 

Спершу мали їхати до Чернівецької області до знайомих, але лише дорога до Дніпра у Віктора зайняла добу. Тому він вирішив зупинитися на Дніпропетровщині, де якийсь час разом з котами жив у гуртожитку в місті Самар. 

Згодом сусіди поскаржились на пухнастих — чоловік пояснює, що вони у нього активні, тож завдавали клопоту співмешканцям. Директор гуртожитку отримав заяву від людей, тож звернувся до Віктора. Чоловік каже, що він міг залишитися там жити, але йому поставили умову — без котів.

“Це ж мої коти, як я їх залишу. Це мої друзі, ми з ними разом з Бахмута все пройшли”, — каже бахмутянин.

На допомогу Віктору прийшов волонтер Олександр, і оскільки з тваринами чоловіку знайти житло не вдалось – Олександр знайшов ділянку для бахмутянина, на якій той планує побудувати омріяне енергоефективне житло. Віктор пояснює, що він планував зробити це ще в Бахмуті, але втілити ідею в реальність вийде на Дніпропетровщині. 

Самар переселенцю подобається, тут він вже встиг висадити город — невелику ділянку під це йому тимчасово виділили місцеві благодійники. Але в планах бахмутянина побудувати оселю, де можна буде поєднати й кімнату для себе та котів й теплицю для городини. 

“Я моделлю обрав мікроклімат тропічних країн. Тому тут виноград буде й тропічні рослини”, — пояснює бахмутянин.

Бахмутянин будує власне житло

Матеріали для своєї споруди чоловік купляє сам, також допомагають волонтери. Віктор запевняє: попри те, що на вулиці холодно — у його оселі вже є спосіб зігрітися, який він зробив самотужки.

“Я зимою поки без опалення. На вулиці було мінус 9, у мене мінус 7 було в цьому будинку. Зараз у мене є декілька таких конструкцій, щоб було тепло взимку. Вона складається з одного простого плаща й термоплаща. Зверху над ліжком у мене є такий, як балдахін з пінофолу (ред. матеріал, який використовують для утеплення). Завдяки цьому температура в мене сягала 28 градусів тепла”, — каже бахмутянин.

Допомагають чоловіку місцеві волонтери благодійного фонду Гордість Нації ЮА. Наприклад, зараз вони забезпечують проведення електроживлення до житла. 

Бахмутянин же у розмові зізнається, що головна мета його дому — аби було місце для всіх, зокрема його котів, які з чоловіком пережили весь цей час. Для пухнастих улюбленців Віктор зізнається, що планує побудувати лабіринти всередині конструкції.

Підтримати Віктора можна донатом на особисту карту за реквізитами: 4149 4991 9524 1052. Всі кошти бахмутянин планує використовувати для будівництва свого житла. 

Читайте також:

• Історія турботи: як перукар із Бахмута підтримує жінок у складні часи
• “Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою”: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві
• “Я отримував одну відмову за іншою”: історія бахмутянина, який не опустив руки та відкрив власну пасіку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!