Один з головних наративів російської пропаганди, який окупанти активно просувають з часів боїв за місто, – ніякої назви Бахмут немає, натомість є Артемівськ, як це було в радянські часи. Конкретної аргументації вони не надають, лише агресивна риторика проти України. 

У сьогоднішньому матеріалі журналіст редакції Данило Вінниченко розвінчує цей міф та розповість головні факти, чому саме сучасна назва Бахмут є історично правильною. 

Походження назви Бахмут: від історії до припущень росіян

Бахмутський історик Ігор Корнацький зазначив, що походження назви міста Бахмут походить від однойменної річки Бахмутки. А перший документ, де вона згадується – царська грамота, адресована козакам Ізюмського слобідського полку і датована 14 жовтня 1704 року. Корнацький також пояснює, що наголос в назві Бахмýт падає на другий “У”, а не на “А”, як часто можна почути.

Є й інший варіант походження назви Бахмут. Корнацький припускає, що назва річки походить від імені дикого степового коня “бахмата”. До речі, це слово тюркського походження, що утворилося від імені Мехмет. Одна з правих приток Сіверського Дінця має назву Жеребець, яка згадується з 16 століття, але це, ймовірно, прямий переклад тюркської назви на українську, тому Бахмут може бути спорідненою назвою, яка з якихось причин не була перекладена на українську.

У документах XVIII століття згадуються імена Омеляна Бірюкова, торського козака, який першим відкрив соляні джерела в Бахмуті, та Федора Шидловського, полковника Ізюмського слобідського полку, до якого з початку XVIII століття був підпорядкований Бахмут. Персонально назвати засновника міста неможливо, але дізнатися, ким він був, можна лише в тому випадку, якщо його ім’я десь зафіксоване, нехай і в різних версіях. 

Однак російські пропагандисти постійно наголошують на тому, що назва Бахмута походить з часів правління Івана Грозного. Тоді на території сучасного міста будувалась оборона від татарських нападів, тож “русское государство” розпочало будувати цивілізацію.

У матеріалах російських істориків нерідко згадується словосполучення “Бахмутська сторожа”, звідки також припускають походження слова «Бахмут» – саме так називалась прикордонна служба тих часів. Цей історичний факт пропагандисти використовують як один з аргументів для легалізації окупації, що нібито “Бахмут – русский город”. 

Радянські часи й “героїзм Артема”

Вперше назва Бахмута була змінена вже з приходом більшовиків. У 1924 місто стало Артемівськом на честь Федіра Сергєєва (Артема) – більшовика та засновника Донецько-Криворізької Радянської Республіки (ДКРР), яка входила у склад Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). 

Сакральне значення має те, що “Артем” загинув у 1921 році у залізничній катастрофі, тому і став “більшовицьким героєм”, тоді як його живі колеги у майбутньому стануть жертвами радянського терору. 

Попри тоталітарну політику Радянського союзу, напередодні проголошення незалежності України було проведено референдум про повернення місту історичної назви – Бахмут. Однак тоді рішення не було прийнято, бо лише 25% проголосували “за”. На всеукраїнському референдумі у грудні 1991 році бахмутяни разом з усією Донеччиною проголосували 83,9% за незалежність України. 

Сьогодення. Повернення Бахмуту історичної назви

Попри вже усталену назву міста, вторгнення росіян на Донбас у 2014 році знов внесло корективи. Створення т.з. “ДНР” було зумовлено також тим, що вони є послідовниками “Донецько-Криворізької Радянської Республіки”, тому мають право на існування. Тодішній Артемівськ був окупований з квітня по липень 2014 року російськими терористами. 

У 2015 році знов з’явилась дискусія щодо повернення назви на тлі ухвалення законів про декомунізацію, що стосувались і перейменування населених пунктів та вулиць, назви яких пов’язані з тоталітарним режимом. У мікрорайонах міста проводились слухання, за результатами яких громадяни підтримали ініціативу повернути дореволюційну назву міста.

23 вересня 2015 року тоді ще Артемівська міська рада ухвалила рішення звернутися до Верховної Ради України про повернення місту історичної назви. “За” проголосував 31 народний депутат, а “проти” – 8. 

4 лютого 2016 року Верховна Рада прийняла постанову про перейменування деяких населених пунктів і районів, яка набула чинності 18 лютого. Назва Артемівськ була змінена на Бахмут, також були змінені назви 76 вулиць і проїздів, а назва району була перейменована на Бахмутський.

Цей факт не сподобався росіянам. На тлі повномасштабного вторгнення пропагандисти розповідають про те, що назва міста має бути тою, яку започаткувала радянська влада. А Бахмут буцімто перейменував у 2016 році український “ворожий” уряд.

Самопроголошений ватажок регіону Денис Пушилін наголошував, що всі назви міст будуть “поверненні” на момент проголошення т.з. “ДНР”, тобто 11 травня 2014 року. Попри “чітку позицію” гауляйтера Пушиліна, самі ж росіяни досі не можуть визначитись з назвою міста. Дехто вважає, що потрібно повернути назву міста Артемівськ, а хтось каже залишити сучасну назву. 

Сьогодні Бахмут – одне з найбільш зруйнованих міст не тільки Донеччини, а всієї України. Росіяни замість “відбудови” міста, продовжують дискредитувати українську армію, однак свої ж злочини вони виставляють “на показ”, підкріплюючи це цинізмом та байдужістю до людей.

Читайте також:

• Бахмутський краєзнавець Ігор Корнацький розповів історію міського прапора
• Людей заживо замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Одним із можливих компромісних варіантів врегулювання ситуації на Донбасі президент Володимир Зеленський раніше називав ідею створення на цій території вільної економічної зони. Такий підхід розглядався як інструмент для відновлення економіки регіону, залучення інвестицій та повернення ділової активності в умовах затяжного конфлікту. Проте, що це насправді та як працює подібна ініціатива на практиці?

Детальніше про те, як працюють вільні економічні зони, правові засади їх існування, історія та приклади успіху — в матеріалі Бахмут IN.UA

Вільні економічні зони: як працює спеціальний економічний режим

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — це частина території держави, яка вилучена із загального митного простору та функціонує за спеціальними правилами господарської діяльності. У межах таких зон діє особливий режим управління, передбачені податкові, митні та фінансові пільги, а також спрощені умови для ведення бізнесу як для національних, так і для іноземних компаній.

ВЕЗ є інструментом економічної політики, який застосовують для стимулювання інвестицій, розвитку експорту, впровадження нових технологій і розв’язання соціально-економічних проблем окремих територій. Такий підхід широко використовується у світовій практиці, зокрема в промислово розвинених країнах, державах, що розвиваються, а також у країнах із перехідною економікою.

Історія виникнення та еволюція вільних економічних зон

Перші згадки про прообрази вільних економічних зон датуються 166 роком до нашої ери. Саме тоді на острові Делос було створено порт вільної торгівлі. Подальший розвиток товарно-грошових відносин і природна спеціалізація країн у виробництві певних товарів сприяли зростанню міжнародної торгівлі.

У середньовіччі прикордонне співробітництво між регіонами стимулювало держави до впровадження митного контролю, податкових і митних зборів. Водночас будь-які обмеження породжували прагнення до їх пом’якшення або обходу. Однією з таких форм стали зовнішньоторгівельні зони, відомі як порто-франко.

У XIX–XX століттях інтерес до механізму вільних економічних зон відродився. Відправною точкою сучасного зонування став аеропорт Шеннон в Ірландії. Його економічні успіхи у 1950-х роках викликали масштабне поширення подібних зон у різних країнах світу.

Нині ВЕЗ застосовуються для забезпечення цільового соціально-економічного розвитку, ефективного використання транспортно-географічного та геополітичного положення, розв’язання проблем зайнятості населення, а також як інструмент локальних економічних експериментів.

Поняття, правовий статус та цілі ВЕЗ в Україні

В Україні спеціальні (вільні) економічні зони створюються рішенням Верховної Ради України за ініціативою Президента, Кабінету Міністрів, місцевих рад або місцевих державних адміністрацій. Для кожної ВЕЗ ухвалюється окремий закон, який визначає її статус, територію та строк функціонування.

Техніко-економічне обґрунтування створення ВЕЗ включає визначення мети, функціонального призначення та галузевої спеціалізації зони, етапів її розвитку, рівня інфраструктурного забезпечення, кадрового потенціалу, обсягів і джерел фінансування, а також режимів оподаткування, ціноутворення, митного та валютного регулювання.

ВЕЗ в Україні — це частина території держави, на якій встановлюється спеціальний правовий режим господарської діяльності та особливий порядок застосування законодавства. У межах таких зон можуть діяти пільгові митні, податкові та валютно-фінансові умови для вітчизняних та іноземних інвесторів.

Основною метою створення ВЕЗ є залучення інвестицій, розвиток підприємництва у співпраці з іноземними партнерами, збільшення експорту, постачання якісної продукції на внутрішній ринок, упровадження нових технологій та прискорення соціально-економічного розвитку країни.

Іноземним працівникам гарантується право вільно переказувати за кордон доходи, отримані від роботи у ВЕЗ, включно з відсотками. Громадяни України мають право відкривати валютні рахунки як у фінансових установах ВЕЗ, так і за її межами. Працівники, незалежно від громадянства, можуть інвестувати кошти у дозволені законом види підприємницької діяльності.

Вільні економічні зони в Україні: практика та приклади

На території України функціонувало понад 20 вільних економічних зон. Серед них:

• “Азов” у Маріуполі;
• “Донецьк”;
• “Закарпаття”;
• “Інтерпорт Ковель” у Волинській області;
• “Курортополіс Трускавець” у Львівській області;
• “Миколаїв”;
• “Порто-франко” в Одесі;
• “Порт Крим”;
• “Рені”;
• “Славутич”;
• “Яворів”;
• “Сиваш” та інші.

Окрім цього, в Україні діяли території пріоритетного розвитку зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності в Автономній Республіці Крим, Волинській, Донецькій, Закарпатській, Житомирській, Луганській, Чернігівській областях, а також у Харкові та Шостці.

На початку 2020 року припинили дію спеціальні економічні зони “Інтерпорт Ковель”, “Славутич”, “Курортополіс Трускавець” і «”Яворів”, які існували протягом 20 років. 

Останнім прикладом саме створення такої зони стала ВЕЗ “Крим”, яка мала діяти до 2024 року, але припинила своє існування достроково — у 2021 році.

Чому Донбас і що стоїть за ідеєю ВЕЗ

На перший погляд, питання про Донбас у контексті вільної економічної зони може викликати подив. Регіон упродовж багатьох років залишається зоною активних бойових дій, а з 2022 року зазнав масштабних руйнувань і серйозних гуманітарних втрат. Значна частина населених пунктів та інфраструктури пошкоджена або знищена, економічна діяльність суттєво обмежена. За таких обставин ідея запровадження спеціального економічного режиму виглядає складною для реалізації.

Щоб зрозуміти походження цієї риторики, варто звернутися до довоєнного періоду. Восени 2020 року, напередодні місцевих виборів, президент Володимир Зеленський ініціював всеукраїнське опитування, яке складалося з п’яти питань. Одне з них стосувалося можливості створення вільної економічної зони на території Донецької та Луганської областей. Тоді ВЕЗ розглядалася як частина концепції так званої “м’якої реінтеграції” — спроби через економічні стимули продемонструвати переваги життя на підконтрольній Україні території та сприяти поверненню регіону в загальнодержавний простір. Водночас ця ідея не була оформлена як детальний план і залишалася переважно на рівні політичної декларації.

Під час повномасштабної війни поняття вільної економічної зони практично не використовувалося. Основні зусилля держави були спрямовані на оборону та забезпечення безпеки, а Донбас став одним із ключових театрів бойових дій. Повернення до цієї теми відбулося наприкінці 2025 року, коли стало зрозуміло, що швидкі сценарії завершення війни або повної деокупації залишаються малоймовірними в короткостроковій перспективі. У нових умовах ідея ВЕЗ набула іншого змісту: вона розглядається не стільки як економічний проєкт, скільки як один із можливих елементів пошуку формули припинення бойових дій, прийнятної для сторін конфлікту.

Досвід Європи та США

У розвинених країнах Заходу кількість вільних економічних зон перевищує 250. Близько 90 з них розташовані в Західній Європі. Переважно це вільні торгові зони в морських портах, які використовуються для обслуговування транзитних вантажів.

У Німеччині діють шість вільних портів, зокрема в Гамбурзі, Кілі, Емдені, Куксхафені, Бремерхафені та Бремені. Вільна гавань у Гамбурзі спеціалізується на суднобудуванні, судноремонті та нафтопереробці, забезпечуючи роботою близько 60 тисяч осіб.

Для Великої Британії характерні підприємницькі зони, для Швейцарії — страхові та банківські. У США налічується понад 130 ВЕЗ, серед яких домінують зони вільного підприємництва та науково-впроваджувальні зони.

Азійська модель та досвід Китаю

Особливе місце у світовій практиці займає досвід Китаю. Починаючи з початку 1980-х років, країна поступово розширювала мережу спеціальних економічних зон від невеликих територій до сотень квадратних кілометрів.

Найвідоміші зони — Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шаньтоу та Хайнань. Окрім них, у Китаї активно розвивалися зони техніко-економічного розвитку, технопарки та зона економічного розвитку “Пудун” у Шанхаї.

Китайська модель ВЕЗ стала інструментом реалізації політики «відкритих дверей», поєднуючи експортну орієнтацію, залучення іноземного капіталу та модернізацію виробництва. ВЕЗ виконують роль економічного експерименту з поступовим упровадженням ринкових механізмів.

Проте навіть в неї є “темний бік”: вони продукують високу соціальну нерівність та вимагають жорсткого державного контролю, аби пільги не використовувалися для незаконних фінансових операцій.

Ризики та негативні приклади

Попри позитивний економічний ефект, практика показує, що ВЕЗ можуть створювати й серйозні ризики. На початку 2020 року в Європейському Союзі було скасовано 82 вільні економічні зони. Причиною стали високі ризики відмивання грошей, розвитку організованої злочинності, тероризму та ухиляння від сплати податків.

За даними європейських інституцій, вільні порти використовувалися для зберігання незаконних активів — предметів мистецтва, дорогоцінного каміння, антикваріату, золота та інших цінностей.

Читайте також:

Вільна економічна зона на Донеччині: Зеленський пояснив концепцію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Невелика, але важлива для Донеччини річка Бахмутка десятиліттями формувала життя регіону, забезпечуючи водою міста, села й промисловість. Проте, зараз вона опинилася на межі повного зникнення через дії росіян в Бахмуті.

Детальніше про те, що ми знаємо про річку Бахмутку — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Бахмутка: що відомо про річку

Річка Бахмутка — одна з малих водних артерій Донеччини, яка, попри свої скромні розміри, відігравала важливу роль у житті регіону. Її протяжність становить 88 кілометрів, а басейн охоплює площу 1 680 км².

Бахмутка протікає через Горлівку, Бахмут, Соледар і Сіверськ, зрештою впадаючи в Сіверський Донець поблизу села Дронівка.

Свій початок річка бере неподалік Горлівки. У верхній течії її долина має V-подібну форму, нижче — трапецієподібну, а ширина коливається від 700 метрів до 3 кілометрів. Заплава у верхів’ї заболочена, місцями сягає 600 метрів завширшки. Річище помірно звивисте, завширшки 15–20 метрів і глибиною до 3 метрів. Похил річки становить 2,1.

Бахмутка живиться переважно сніговими та дощовими водами. Льодостав триває з грудня до березня, однак крига нестійка. Під час весняної повені у пониззі можливе затоплення територій на глибину до двох метрів. Серед приток річки — Мокра Плотва і Кам’янка з правого берега, а також Жованка і Суха з лівого.

Тваринний світ поблизу Бахмутки

Заплава Бахмутки характерна для степової зони: тут росте різнотрав’я, береги вкриті вищою водною рослинністю, а влітку мілководдя заростає лататтям і ряскою. У басейні річки мешкали дрібні ссавці — тушканчики, ховрахи, миші. Серед птахів траплялися качки, кулики, ворони, горлиці, а під час міграцій — сірі гуси та казарки. Через забруднення води чисельність риби суттєво зменшилася, однак ще зберігалися окунь, плітка, краснопірка та деякі інші види. З початку повномасштабного вторгнення — ситуація погіршилася, проте доступу до річки немає, тож не відомо чи збереглася тут живність.

Екологічний стан

Річка не є судноплавною. Її воду використовували для зрошення та технічних потреб, а на окремих ділянках облаштовані зони відпочинку. Стік Бахмутки зарегульований чотирма водосховищами та численними ставками.

Водночас екологічний стан річки залишався проблемним до початку повномасштабного вторгнення. За даними моніторингу Сіверськодонецького басейнового управління водних ресурсів, станом на 2021 рік у Бахмутку здійснювали скиди десять комунальних і промислових підприємств. Фіксувалося перевищення середньорічних концентрацій марганцю, міді, цинку, кадмію та свинцю.

Вперше про критичні зміни в Бахмутці заговорили у 2023 році, коли російські військові засипали річище річки ґрунтом, створюючи переправи для техніки. Це суттєво змінило природний ландшафт та порушило баланс річкового потоку.

Такі насипи фактично перетворюють Бахмутку на мінігреблю. Вода застоюється, течія сповільнюється, річка втрачає здатність до самоочищення. Це означає втрату біорізноманіття, порушення природного руху води та ризики для навколишніх громад.

Весною 2025 року стає дедалі помітніше — Бахмутка змінюється. На кадрах з окупованої території, оприлюднених російськими джерелами, видно — вода у річці майже не рухається, вона застоюється. Раніше це була жива водна артерія, тепер же майже ставок.

Легенди

Окрім наукових і господарських фактів, із Бахмуткою пов’язана й місцева легенда. За переказами, у давнину річка була настільки повноводною, що по ній могли ходити судна, і нібито один із човнів із золотом затонув на її дні. Після здобуття Україною незалежності іноземна компанія пропонувала розчистити річище в обмін на право забрати все знайдене, однак влада відмовилася.

Читайте також:

Як росіяни перетворюють Бахмутку в ставок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!