Один з головних наративів російської пропаганди, який окупанти активно просувають з часів боїв за місто, – ніякої назви Бахмут немає, натомість є Артемівськ, як це було в радянські часи. Конкретної аргументації вони не надають, лише агресивна риторика проти України. 

У сьогоднішньому матеріалі журналіст редакції Данило Вінниченко розвінчує цей міф та розповість головні факти, чому саме сучасна назва Бахмут є історично правильною. 

Походження назви Бахмут: від історії до припущень росіян

Бахмутський історик Ігор Корнацький зазначив, що походження назви міста Бахмут походить від однойменної річки Бахмутки. А перший документ, де вона згадується – царська грамота, адресована козакам Ізюмського слобідського полку і датована 14 жовтня 1704 року. Корнацький також пояснює, що наголос в назві Бахмýт падає на другий “У”, а не на “А”, як часто можна почути.

Є й інший варіант походження назви Бахмут. Корнацький припускає, що назва річки походить від імені дикого степового коня “бахмата”. До речі, це слово тюркського походження, що утворилося від імені Мехмет. Одна з правих приток Сіверського Дінця має назву Жеребець, яка згадується з 16 століття, але це, ймовірно, прямий переклад тюркської назви на українську, тому Бахмут може бути спорідненою назвою, яка з якихось причин не була перекладена на українську.

У документах XVIII століття згадуються імена Омеляна Бірюкова, торського козака, який першим відкрив соляні джерела в Бахмуті, та Федора Шидловського, полковника Ізюмського слобідського полку, до якого з початку XVIII століття був підпорядкований Бахмут. Персонально назвати засновника міста неможливо, але дізнатися, ким він був, можна лише в тому випадку, якщо його ім’я десь зафіксоване, нехай і в різних версіях. 

Однак російські пропагандисти постійно наголошують на тому, що назва Бахмута походить з часів правління Івана Грозного. Тоді на території сучасного міста будувалась оборона від татарських нападів, тож “русское государство” розпочало будувати цивілізацію.

У матеріалах російських істориків нерідко згадується словосполучення “Бахмутська сторожа”, звідки також припускають походження слова «Бахмут» – саме так називалась прикордонна служба тих часів. Цей історичний факт пропагандисти використовують як один з аргументів для легалізації окупації, що нібито “Бахмут – русский город”. 

Радянські часи й “героїзм Артема”

Вперше назва Бахмута була змінена вже з приходом більшовиків. У 1924 місто стало Артемівськом на честь Федіра Сергєєва (Артема) – більшовика та засновника Донецько-Криворізької Радянської Республіки (ДКРР), яка входила у склад Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). 

Сакральне значення має те, що “Артем” загинув у 1921 році у залізничній катастрофі, тому і став “більшовицьким героєм”, тоді як його живі колеги у майбутньому стануть жертвами радянського терору. 

Попри тоталітарну політику Радянського союзу, напередодні проголошення незалежності України було проведено референдум про повернення місту історичної назви – Бахмут. Однак тоді рішення не було прийнято, бо лише 25% проголосували “за”. На всеукраїнському референдумі у грудні 1991 році бахмутяни разом з усією Донеччиною проголосували 83,9% за незалежність України. 

Сьогодення. Повернення Бахмуту історичної назви

Попри вже усталену назву міста, вторгнення росіян на Донбас у 2014 році знов внесло корективи. Створення т.з. “ДНР” було зумовлено також тим, що вони є послідовниками “Донецько-Криворізької Радянської Республіки”, тому мають право на існування. Тодішній Артемівськ був окупований з квітня по липень 2014 року російськими терористами. 

У 2015 році знов з’явилась дискусія щодо повернення назви на тлі ухвалення законів про декомунізацію, що стосувались і перейменування населених пунктів та вулиць, назви яких пов’язані з тоталітарним режимом. У мікрорайонах міста проводились слухання, за результатами яких громадяни підтримали ініціативу повернути дореволюційну назву міста.

23 вересня 2015 року тоді ще Артемівська міська рада ухвалила рішення звернутися до Верховної Ради України про повернення місту історичної назви. “За” проголосував 31 народний депутат, а “проти” – 8. 

4 лютого 2016 року Верховна Рада прийняла постанову про перейменування деяких населених пунктів і районів, яка набула чинності 18 лютого. Назва Артемівськ була змінена на Бахмут, також були змінені назви 76 вулиць і проїздів, а назва району була перейменована на Бахмутський.

Цей факт не сподобався росіянам. На тлі повномасштабного вторгнення пропагандисти розповідають про те, що назва міста має бути тою, яку започаткувала радянська влада. А Бахмут буцімто перейменував у 2016 році український “ворожий” уряд.

Самопроголошений ватажок регіону Денис Пушилін наголошував, що всі назви міст будуть “поверненні” на момент проголошення т.з. “ДНР”, тобто 11 травня 2014 року. Попри “чітку позицію” гауляйтера Пушиліна, самі ж росіяни досі не можуть визначитись з назвою міста. Дехто вважає, що потрібно повернути назву міста Артемівськ, а хтось каже залишити сучасну назву. 

Сьогодні Бахмут – одне з найбільш зруйнованих міст не тільки Донеччини, а всієї України. Росіяни замість “відбудови” міста, продовжують дискредитувати українську армію, однак свої ж злочини вони виставляють “на показ”, підкріплюючи це цинізмом та байдужістю до людей.

Читайте також:

• Бахмутський краєзнавець Ігор Корнацький розповів історію міського прапора
• Людей заживо замурували в стіну: як нацисти знищували євреїв в Бахмуті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Часів Яр — це місто, яке сьогодні у більшості знають як точку на карті DeepState. Це місто, за яке активно йдуть бої. Однак сьогодні ми хочемо розповісти про іншу історію Часів Яру, а саме про те, як він формувався, хто його заселяв та чим він відомий.

Редакція Бахмут IN.UA звернулась до краєзнавця Валерія Богуненка та дізналась для вас цікаві факти з історії міста, походження його назви та легенди, пов’язані з ним.

Часів Яр — походження назви та коли вона вперше з’явилася в документах 

Часів Яр як назва вперше з’явилася у документах 1830 року на мапі, яка називалась “Геометричний генеральний план Бахмутського повіту Катеринославської губернії”. 

На цьому фрагменті, який нам надав пан Валерій, ви можете побачити “сільце Натальїнське”, у якому нараховували дві-три садиби та курган Шибенів, який нині знаходиться у центрі Часів Яра. Сьогодні на місці “Натальїнського” й розташоване місто. А також на фрагменті видно велику балку, позначену як “овраг Чесов ярь”.

“Є думки філолога, вже покійного, на жаль, академіка, колишнього декана філологічного факультету Донецького національного університету Євгена Степановича Отіна про те, що ця назва (ред. Часів Яр) має тюркське походження. Є також версія, що топонім має походження від власного прізвища “Часов”. Його історично носили люди, які виробляли годинники, годинникарі”, — каже Валерій Богуненко.

Як бачимо, назва Часів Яр пов’язана з балкою та річкою, яка протікала через населені пункти Віролюбівку (перша назва була — Чосово) та Білокузьминівку.

“Була така книжечка “Ім’я вашого міста”, видана наприкінці 70-х, здається. І ось там назви міст українських були подані, й версії їх походження. Часів Яр там теж був поданий — вказано, що заснований тоді-то й тоді-то був. А назву одержав, тому що великий яр тягнувся по землях поміщика Часа. Цього поміщика Часа, звісно, в природі не існувало, бо про нього ніяких згадок немає, крім цієї книжечки”, — каже Валерій Богуненко.

На думку краєзнавця, саме версія академіка Євгена Отіна видається найбільш науково обґрунтованою, тому що існує термін, співзвучний з назвою Часів Яр в тюркських мовах.

“У цих степах тюркськомовний період був тривалий час і ця територія мала географічні та топографічні назви, які мають підтверджене тюркське коріння”, — каже у розмові краєзнавець.

Він додає, що з XI-го по XVI століття цю територію населяли:

• хозари;
• печеніги;
• торки;
• половці (кумани);
• ногайці. 

В результаті на Донеччині можна знайти чимало топонімів. Відтак, назва балки і річки Часів Яр походить від тюркського “чаі-су”, що в перекладі означає “тиха вода”.

Легенди, як утворилася назва Часів Яр

Загалом різних легенд, пов’язаних з утворенням назви міста, було багато, зазначає краєзнавець. Але виділяють три основні. 

Перша легенда пов’язана з іменем “Час” — нібито це був поміщик, розбійник або козак, який збудував тут бордюг (ред. — землянка, нора в стінках яру).

Друга легенда пов’язана з годинником, вона є частиною дитячого фольклору. Згідно з нею, хтось загубив годинник в яру, й так місто отримало свою назву.

Третя легенда “виробнича”, як її називає історик. Вона химерна, але цікава. Згідно з нею о “годині дня” біля великого яру зустрілися будівельники залізниці, які в той час прокладали там колію з різних сторін, або ж у яру біля струмка вони починали свій обідній перепочинок.

Як правильно писати назву Часів Яр? 

Краєзнавець вважає, що назва “Часів Яр” у місцевій традиції відмінюється лише у другому слові, тоді як перше залишається незмінним. Тому писати “Часового Яру” або “Часовому Яру” неправильно, адже такі форми є штучними. Крім того, назву “Часів-Яр” варто писати через дефіс.

Коли Часів Яр отримав статус міста?

Видобуток глини призвів до того, що поряд з родовищем проклали залізничний шлях та відкрили у 1878 році залізничну станцію, яка отримала назву “Часів Яр (Грузька)”. Грузька – так назвали, бо була річка з такою назвою поблизу, з драглистими берегами, за що й отримала свою назву. 

Кількість вогнетривких заводів та кар’єрів до початку XX століття зростала, довкола них будували робітничі колонії, які потім об’єднали в один населений пункт. Так, на мапі у 1932 році з’явилося селище міського типу Часів Яр. У 1938 році Часів Яр отримав статус міста. Раніше ж у довідниках воно значилось як “робітниче” або “залізничне селище”.

Як будували Часів Яр?

Масштабна розбудова Часів Яру припала на 1930-1931 роки. Фото, як виглядало місто в ті роки, можна переглянути нижче:

Коли в Часів Ярі з’явився перший завод?

З розвитком промисловості на Донеччині у 1876 році неподалік села Миколаївка почав роботу вогнетривкий завод Федора Плещеєва, що виробляв з глини вогнетривку продукцію. Саме він став першим Часів-Ярським вогнетривким заводом. Тут працювали 35 робочих, які заробляли 50 рублів, а також були так звані “півробочі”, які працювали менше й, відповідно, менше отримували, по 25 рублів. Сезон тривав з квітня по листопад, і за цей відрізок часу встигали  виробляти близько 250 тисяч цеглин, тисячу цеглин продавали за 45 рублів.

“У другому томі «Збірника статистичних відомостей по Катеринославській губернії», виданому у 1886 р. та присвяченому Бахмутському повіту, було вказано, що розробки вогнетривких глин відбувалися біля с. Миколаївки-Грузької. Право експлуатації глини було здане в оренду миколаївськими селянами «землевласнику Дружківської волості Ф.І. Плещеєву на 7 років, з 1880 р. за 00 руб. на рік». 

Цеглу із заводу продавали на завод Юза, а також відправляли до Харкова, Ростова, Катеринослава, Олександрівська, Севастополя і на будівництво при лініях Азовської, Донецької, Севастопольської й Катеринославської залізниць.

На виїмку надглинного шару наймались селяни, за цю роботу їм платили 1 рубль 60 копійок за кубічний сажень, за саму глину – 7 рублів. Загалом протягом 19-20 століття виникає п’ять заводів, і всі — саме в межах Часів Яра.

Як виробляли цеглу на першому заводі Плещеєва?

Аби виробити цеглу, глину випікали в печі 36 годин. Робота була важка, тож люди тут були витривалими. На випікання глини витрачали близько 100 пудів вугілля. Готовий шамот робітники розбивали молотком на шматки, кожен розміром з волоський горіх, і перетирали на кінному верстаті двома чавунними циліндрами, що оберталися в різні боки. 

В результаті отримували перетерту глину 2-х сортів – порошкоподібна і крупна, завбільшки “з квасолю”. Потім її перемішували навпіл із сирою глиною і залишали в чанах із водою на 2-3 дні, після чого поміщали в чан з одним отвором, перемішували і видавлювали, у сараї різали на шматки і формували цеглу, просушували й обпалювали в Кассельській печі впродовж 3-х діб.

Як промисловість формувала менталітет людей

Під час зародження промисловості в Донецькому регіоні з кінця 19-го сторіччя починає деформуватися місцевий менталітет, каже краєзнавець.

“Було багато ліній деформації. Перше, це вироблення звички до дуже важкої праці в колективі з ієрархією. Треба було бути слухняним і треба казати максимальну правду. Тому що тут треба швидко діяти: це металургія, це хімічна промисловість, шахтна промисловість, це робота в кар’єрах з видобутку глини, де трохи не туди став і все посипалося, і ти втонув”, — розповідає Валерій Богуненко.

Перевагою такої зміни є відкритість та прямолінійність в характері донеччан — у відповідях рідше помітите двозначність, розмірковує краєзнавець.

Чи були в Часів Ярі вихідці з росії?

Так, в краю було чимало вихідців з російської губерній, областей, як і в інших регіонах України. Були й представники інших народів. Але попри спроби заселення іншими етнічними елементами, українці все одно переважали демографічно.

За словами пана Валерія, інколи зрозуміти походження людини можна по прізвищу. 

“Коли це Дергаус або там Замниборщ, то зрозуміло, що це не з Орловської губернії чоловік, що це якийсь місцевий. Але коли, наприклад, це  Шаповалов, то бачимо, що це прізвище є русифікованим. Але може бути прізвище Несторов, і тут вже не видно, чи це українець, чи росіянин, тому що це прізвище могли дати й українцю, і росіянину”, — пояснює Валерій Богуненко в коментарі.

Але попри це, українські прізвища та українська культура та менталітет переважали.

 Й нерідко вихідці з росії “українізувалися”: замість російської використовували суржик, одружувалися з українками.

“До Другої світової війни тут була етнічна мішанина, але переважав елемент український. Майже всі школи були українські. В селищі Часів Яр вчився в ті роки Олексій Іванович Тихий — відомий український правозахисник, педагог. Навчався він у школі, яка пізніше стала школою №19”, — згадує краєзнавець.

Після Другої Світової війни відбувалася міграція людей на відновлення промисловості та міста. Набирали людей у відновлювальні загони — один такий загін складався приблизно із 80 людей. Туди входили підлітки, які мали досвід роботи на виробництві.

Загони формувалися як з мешканців Донбасу, так і з вихідців з російських регіонів: Пєрмь, Уфа, Кіров. Після відновлення міста частина людей залишилась в Часів Ярі та асимілювалась, стали патріотами свого міста.

Релігійне життя в місті та місцеві традиції

Часів Яр був молодим містом й такі чинники, як стахановський рух та партійні чистки, агітації в газетах й на радіо не сприяли тому, щоб розвивалося релігійне життя. Ходити до церкви було не тільки заборонено, але й небезпечно. У місті перші молитовні будинки були ліквідовані на початку XX років. Проте відкритий православний молитовний дім був знову в 1946 році.

“Це була політика сталіна, що з церквою треба дружити. Тобто частково гоніння припинилося. Проте з цього часу церква почала співпрацювати з комуністами”, — пояснює Валерій Богуненко.

Згодом за хрущова часи заборон повернулися, й ходити до церкви знову було небажано, аби не потрапити на “дошку ганьби”. Втім, потайки все одно місцеві йшли на службу, врешті й деякі комуністи дітей хрестили у церквах.

Щодо традицій, то, вони значним чином продовжувалися. Наприклад, на Паску люди готували крашанки, фарбували їх у цибулевому лушпинні, щоб ті набували темно-червоного відтінку. 

Пекли традиційні Паски, а на саме свято родини йшли на цвинтар, аби провідати померлих. Біля могил часто можна було побачити столики, лавки, де сідали поїсти святкову трапезу, ніби розділити її з померлими. На самій могилі родичі залишали щось зі святкового столу — часто це були цукерки, які потім забирали діти. Також на Паску іноді готували кутю з рису та узвару. Варто зазначити, що кутя традиційно була їжею для померлих.

На думку історика, це форма тризни, тобто шанобливої трапези на могилах померлих, більш притаманна степу, тому й в Часів Ярі вона також існує.

Читайте також:

• Місто-фортеця: бахмутський історик розповів, як правильно ставити наголос у назві
• Бахмýт чи Артемівськ: розвінчуємо міф про назву міста-фортеці
• Що відомо про міський прапор Бахмута та його значення?

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

В’ячеслав Чорновіл — це видатний політик, публіцист та ініціатор Акту проголошення Незалежності, один з етапів життя якого тісно пов’язаний з Донеччиною.

Редакція Бахмут IN.UA розповідає про зв’язок Чорновола та Донеччини.

В’ячеслав Чорновіл: біографія

В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в селищі Єрки, що зараз знаходяться в адміністративних кордонах Черкаської області. Його батько був вчителем, якого переслідував сталінський режим, а дядька хлопчика розстріляли агенти як ворога народу.

Майбутній політик мав репутацію сумлінного учня, який у решті решт закінчив школу з медаллю. Згодом він подав документи до Київського державного університету імені Тараса Шевченка на філологічний факультет. Але з другого курсу він переводиться на факультет журналістики, де почав демонструвати “не такі” погляди. У 1958 році Чорновіл тимчасово перериває навчання та їде на Донбас працювати теслярем, слюсарем та співробітником виїзної редакції газети. Через два роки він успішно захищає дипломну роботу та починає займатися науковою роботою спочатку у Львові, потім у Києві. До 29 років він заслужив собі славу успішного та перспективного українського журналіста, який працює у столичній газеті “Молода гвардія”. 

В’ячеслав Чорновіл як оратор та один із засновників національно-визвольного руху протистоїть тоталітарному режимові та бере активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді. 8 серпня 1965 року він оголошує антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Шевченкові в селі Шешори на Гуцульщині.

Після виступу Чорновола звільняють з роботи, допитують та проводять обшуки в його домівці. За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів його засуджують до трьох місяців примусових робіт. У листопаді 1967 року — уперше засуджують до 6 років колонії суворого режиму.

У 1970 році після дострокового звільнення йому вдалось влаштуватись на роботу спостерігача метеостанції в Закарпатті, а потім землекопом археологічної експедиції в Одеській області. Вже у 1971 році він починає працювати у Львівському відділенні Українського товариства охорони природи.

Через рік, в січні 1972 року, діяча знову арештовують за антирадянську агітацію та засуджують до 6 років ув’язнення і 3 роки заслання в Якутії. У квітні 1980 року його втретє арештовують на 5 років, проте в 1983 році достроково звільняють.

Політична кар’єра

Трохи згодом, у 1987 році, майбутній політик відновлює роботу відомого видання “Український вісник” та займається редакторською роботою. Приблизно у той же час він починає свій шлях у політиці, де швидко здобуває успіхи:

• з квітня 1990 року — він голова Львівської обласної ради;
• 1990 рік — народний депутат України;
• 1991 рік — балотується на пост Президента України та здобуває друге місце;
• березень 1992 — співголова Львівської обласної ради;
• грудень 1992 — голова Народного руху України, котрий під його управлінням з громадського об’єднання перетворився на політичну партію;
• протягом того ж року він обіймає посаду заступника голова Комісії з питань гласності та ЗМІ у Верховній Раді України;
• 1994 та 1998 — народний депутат України.

Загибель Чорновола

Загинув Чорновіл 25 березня 1999 року в автокатастрофі біля Борисполя. Автомобіль врізався в причеп вантажівки із зерном. Поховали політика в Києві на Байковому кладовищі.

Вже наступного ранку, не дочекавшись висновків експертів, тогочасний керівник Міністерства внутрішніх справ Юрій Кравченко заявив, що це — нещасний випадок, і іншої версії слідство не розглядатиме.

Проте соратники В’ячеслава Чорновола та його син Тарас зовсім іншої думки. Вони вважають, що загибель політика — це умисне убивство напередодні майбутніх президентських виборів.

Розслідування завершилося тоді, але почалося знову у 2011 році. Тоді Генпрокуратура передала на додаткове розслідування до столичного главку міліції кримінальну справу. Одночасно Тарас Чорновіл вважав, що розслідування справи про загибель його батька має залишатися у веденні Генпрокуратури, щоб уникнути можливих фальсифікацій.

21 січня 2014 року Бориспільський міськрайонний суд закрив справу про загибель В’ячеслава Чорновола, визнавши аварію нещасним випадком, проте згодом справу знову поновили. У 2018 році було призначено додаткову судово-медичну, медико-криміналістичну та автотехнічну експертизу, яка наприкінці 2018 року виявила, що політик В’ячеслав Чорновіл загинув унаслідок травм від ДТП.

Зазначимо, на цьому справа щодо загибелі Чорновола не завершилась. У вересні 2021 року в ЗМІ з’явилось інтерв’ю ексзаступника генпрокурора Миколи Голомші, який висловив припущення, базоване на свідченнях паталогоанатома та посмертних досліджень, що ДТП була не випадкова. Він додав, що Чорновіл пережив його, але невідомі добили політика та його водія декількома ударами кастета.

В’ячеслав Чорновіл на Донеччині: як пройшло знайомство з регіоном

Знайомство В’ячеслава Чорновола з Донеччиною розпочалося в молоді роки політика, коли він навчався на філфаці Київського державного університету. Аби уникнути виключення з університету, він взяв річну відпустку і поїхав на будівництво домни у Маріуполі (тоді ще Жданов) на металургійному заводі імені ілліча. 1957-1958 навчальний рік для нього пройшов саме на виробництві.

Спочатку політик працював теслярем, а потів став частиною виїзної команди редакції газети “Київський комсомолець”. Крім того, він працював над створенням текстів для республіканської газети, яку випускали на заводі імені ілліча. Саме там він зміг публікувати критичні висловлювання, які мали вплив.

Чорновіл та події 1989 року на Донеччині

Також цікавим моментом в житті Донеччини, який був пов’язаний з ім’ям Чорновіла, відбувся в 1989 році. Тоді в Донецьк приїхав В’ячеслав Чорновіл для організації збору Донецької організації Української Гельсінської Спілки. Саме в той же час відбулася скарга сусіда дисидента Володимира Мазанова, що в його квартирі збираються люди, які виступають проти комуністичної партії. Серед них був й Чорновіл.

Про події квітня 1989 року в Донецьку за участю В’ячеслава Чорновола згадує Ілля Шутов, який на той час був головою обласного Товариства української мови імені Тараса Шевченка, а також — юристом Київського райвиконкому міста Донецька:

“Перед під’їздом стояли троє, які своєю зовнішністю нагадували “філерів”, та відступати нікуди, іду у під’їзд, заповнений кагебістами, мєнтами, та іншими “свідками”» (в т. ч. стукач), у цей час відкриваються двері квартири Мазанова, мєнти завалюють у приміщення, скручують Володимира, і я чую В’ячеслава Чорновола, який твердим голосом цитує конституційні права про свободу зборів…“, — згадував Шутов.

За його словами, присутність юриста райвиконкому різко зняла напруження, а самого Мазанова відпустили. Як результат, збори не розігнали, а на Донеччині з’явилося регіональне утворення Української Гельсінської Спілки.

Читайте також:

• Легендарний вікінг чи один з перших князів в історії України: ким був Аскольд
• Історичні перемоги українців: як Святослав прогнав 12 тисяч половців
• Історичні перемоги українців: як Ярослав Мудрий провчив половців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!