Ви точно хоча б раз бачили їх — тих, хто стоїть на передовій фанатської підтримки. Гучні, впізнавані, в шарфах, із банерами — ультраси. У Донецьку ця спільнота формувалася не лише навколо футболу. Від початку 2000-х років донецький рух ультрас набув виразного обличчя, хоча його коріння сягає ще 80–90-х. Для багатьох ультраси стали більше, ніж просто футбольними фанатами: у 2014 році вони вийшли на вулиці, щоб захистити своє місто від проросійських “тітушок”, а сьогодні чимало з представників руху захищають країну в Силах Оборони.

Редакція поспілкувалася з представниками ультрасів, Андрієм Зуєвим та Максимом Кохановим. Розповідаємо, хто такі донецькі ультраси, в чому їх особливість та яку роль вони зіграли в українізації на Донеччині.

“Ми такі самі люди, як і всі інші”

Розмову починаємо з того, що визначаємо, хто ж такі ультраси.

“Фанати, ультрас — це такі ж люди, як і всі. Просто був період, коли нас вважали маргінальним прошарком суспільства. Але поступово це почало змінюватися”, — говорить Андрій Зуєв.

Сам герой у спільноту фанів потрапив невипадково. У якийсь момент Зуєв зрозумів, що йому не по дорозі з основною масою вболівальників.

“Я ще з перших походів на стадіон намагався виділитись — наприклад, малював банери, прапори, підтримував команду. Але коли клуб почав створювати офіційні фан-клуби й ставити туди “своїх” людей — виник конфлікт. Я критикував результати команди, потім зробив банер — і офіційний фан-клуб це не прийняв”.

Цей конфлікт і став точкою входу в ультрас-рух.

“Я не хотів бути частиною цього офіціозу, тому знайшов нормальних хлопців, які стали моїми друзями й досі є в моєму житті. Так я й потрапив усередину руху”.

Зуєв у свій час негласно був лідером та завдавав рух для спільноти. Андрій каже, що не вважає себе головною фігурою у русі, але саме в той момент, коли фанатська спільнота залишилась без свого лідера, йому довелося брати на себе рішення.

“Я був людиною, яка приймала певні рішення в фанатському середовищі у період десь з 2009 до 2012 року. У нас тоді відійшов від справ наш лідер, через проблеми з міліцією, і рух виявився обезглавленим. Потрібно було приймати швидкі рішення. Комусь треба було взяти відповідальність — так і вийшло, що це зробив я.

Я не скажу, що я очолював цей рух — це було б неправдою. Але я приймав певні рішення, які, як я вважаю, були правильними й вплинули на розвиток руху в той період. Я був одним із тих, хто задавав напрямок”.

Перші графіті й характер Донецька

Зуєв згадує й початки фан-культури в місті. Наприклад, написи, нашкрябані на шибках у потягах.

“Тоді ще не було ультрасу як явища, але вже були якісь спроби вирізнитись. Наприклад, виделками шкрябали “Шахтер”, символи, молотки… Це були перші такі графіті. Люди вже чимось виділялися”, каже Андрій Зуєв.

Щодо особливостей Донецька, він каже, що загалом фанатські рухи по країні схожі. Але дещо їх все ж вирізняло.

“У нас не було відвертого бомжування. У деяких фан-рухах були люди, які могли під сміттям ночувати, веселитися в будь-якому стані, а серед донецьких фанатів такого не було. Це, напевно, нас і відрізняло”, — додає співрозмовник.

Про креативний рух донецьких ультрасів нам розповів Максим Коханов, який виконував роль креативного очільника спільноти. Пан Максим власноруч малював плакати, шив прапори та плів фірмові шарфи, за якими впізнавали фанів спільноти.

“Займався поліграфією, візуальними матеріалами, готував макети прапорів, банерів, робив диски з архівними відео, випускав журнали — це було наше фанатське життя. Я був ентузіастом, який хотів зробити для фанатського руху щось значуще, — пояснює Максим Коханов.

До фанатського руху Максима привела сімейна традиція. Його дід був футбольним суддею, тому футбол у його родині завжди був важливою частиною життя. Бабуся Максима навіть знала гравців в обличчя, дивилася матчі, тож захоплення футболом для співрозмовника — не випадковість.

“Ми з хлопцями самі шили прапори. Іноді клуб щось давав, але переважно це була наша ініціатива. Ми збирали гроші, малювали банери, розтяжки, робили шоу на трибунах. Це не було просто, бо все малювали вручну — це було ціле життя, яке забирало годинні зусилля. Люди зі сторони бачили лише прапори на трибунах — але це лише 10–15% того, що робилося поза кадром”, — каже Максим.

Вплив на українізацію

Андрій Зуєв каже, що дати чіткий “портрет” донецького ультраса важко. Але додає, що саме різношерстість і була характерною:

“Я не можу назвати одну характеристику. Усі були різні. Але що точно — це були люди, які мали позицію. Це була не маса, а актив”.

Це проявилось і в діях ультрасів. Весною 2014 представники руху стали на захист країни. За словами Андрія Зуєва, події, що відбулися в Донецьку у березні, були реакцією на несправедливість. Тоді донецькі ультраси стали щитом, вберігши від побиття активістів, які вийшли на мирні мітинги біля пам’ятника Шевченку та обласної адміністрації. Спочатку люди спокійно виходили й висловлювали свою думку. Проте згодом, коли проти мирних протестувальників почали застосовувати силу, ситуація змінилася. До міста привезли найманих людей, часто спортивної статури або з маргінального середовища, аби розігнати проукраїнських активістів.

Учасники мітингів були дуже різні — від простих хлопців до інтелігенції, і не всі могли постояти за себе, згадує Андрій Зуєв. Коли фанати побачили, що на мирних мітингувальників нападають, вирішили, що такої несправедливості в місті бути не повинно. Вони вийшли на захист права людей висловлювати свою думку у вільному суспільстві.

Згодом з’явилася інформація, що до Донецька готуються звезти ще більше “спортів”, аби силою придушити протест. Але замість цього в центрі міста, біля пам’ятника Шевченку, відбулася сутичка, де наймані з різних регіонів бійці побилися між собою. За словами Зуєва, це був навіть певною мірою епічний момент, і серед учасників конфлікту були представники з Мар’їнки, Курахового та Шахтарська.

Щодо ролі фанатів, Зуєв наголосив, що їхня поява стала переломним моментом. До того протестувальників часто не сприймали серйозно — їх вважали “ботанами”, письменниками, художниками, представниками богеми. Але коли на мітингах з’явилися серйозні, фізично підготовлені хлопці — стало зрозуміло, що це вже інший рівень спротиву. Їх підтримка стала сигналом для інших, що опір можливий. Таким чином, фанатський рух став каталізатором спротиву.

Максим Коханов так згадує події тих років:

“Під час мітингів, я неодноразово отримував побої. Одного разу тітушки прийшли з підробними фанатськими шарфами. Але ми одразу побачили, що це не свої, бо фанат не носить магазинний шарф. У нас або саморобні, або замовлені в своїх фірмах. Я тоді взяв на себе відповідальність, перед журналістами виступив. Представився, сказав, що мене знають у клубі — і мене дуже сильно побили після того. Бітою. Я думав, що втрачу руку, а для мене, як для зварювальника, це життєво важливо”.

Це був березень 2014 року, один із найнапруженіших періодів у Донецьку. Ультрас мали чітку позицію. Згодом, коли фанати виходили на трибуни на Донбас-Арені, з’явився банер із написом “Одна єдина Україна” на блакитному фоні.

Обличчя руху Ультрас

За словами Коханова, Ультрас — це було про спільноту, яка не просто ходила на футбол, а жила цією справою. Ультраси допомагали дитячим будинкам, розчищали стадіон від снігу перед матчами, ніколи не зловживали алкоголем чи наркотиками.

“У нас ніхто не курив. Хіба що пива трохи випивали. А наркотики? Та про що ви! У нас ніхто таким не займався. Навіть сигарет не палили. Якщо і був хтось із такими звичками, то це вже старі фанати з радянського часу, які більше виглядали як хіпі чи байкери. Але на них не можна було покластися“, — пригадує Максим Коханов.

Він додає, що бути ультрасом — це не про “образ у кашкеті”, а про людину, яка щось робить, залучена, відповідальна, готова до дій. Він пригадує, як з часом почав сам іти до клубу з ініціативами, робив книжки, пропонував ідеї.

На питання про дату заснування ультрас-руху у Донецьку Максим відповідає, що умовно можна виділити два періоди: до формалізації і вже після, коли з’явилися назви, символіка, банери. Згадує, що колись донецьких фанів називали то “Кротами”, то чомусь “Їжами”.

Про вплив фанатів на символіку клубу:

Андрій Зуєв розповів, що фанати певною мірою вплинули на ідеї, які згодом були реалізовані клубом. Зокрема, під час обговорення зміни клубної емблеми порушувалося питання про доцільність використання шахтарської атрибутики. 

За його словами, відбулася окрема зустріч з керівництвом клубу, на якій фанати наполегливо рекомендували включити до нової емблеми як шахтарські молотки, так і рік заснування клубу. Вони вважали, що якщо вже змінювати символіку, то лише на якісно нову й змістовну.

“У нас був навіть ультиматум, ми писали відкритий лист щодо цього. Ці молотки в останній момент, так би мовити, додали в емблему. І такі вони там маленькі, там внизу використовуються. Але на зараз це найбільш впізнаваний атрибут клубу, хоча на той момент нас реально відмовляли їх використовувати”, — каже Андрій Зуєв.

***

Історія українського ультрас-руху — це не лише про футбол, банери й трибуни. Ультраси з Донецька — це приклад того, як активна меншість може формувати суспільну думку, задавати тренд і створювати нову культуру опору.

З 2014 року чимало з них добровільно стали до лав оборони: спершу у добровольчі батальйони, згодом у Збройні сили. Деякі долучились до спротиву ще під час Майдану, а інші — у перші дні повномасштабного вторгнення.

Читайте також:

• 10-тисячний мітинг в Донецьку та вбивство Чернявського: історія спротиву
• “Брусничка”, Антимайдан та обстріл прокуратури: яким був Бахмут 10 років тому
• Шлях Дмитра Чернявського: як жив та за що боровся Герой України

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Будинок за адресою вулиця Миру, 53, із характерним округленим кутом, був однією з найвідоміших будівель у центрі Бахмута. Ця так звана “сталінка” мала тривалу та складну історію, яка розпочалася ще у тридцяті роки минулого століття.

Детальніше про те, яка історія в заокругленої будівлі в центрі Бахмута, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як з’явилася будівля за адресою вулиця Миру, 53

Зведення будівлі офіційно розпочалося у 1933 році. Згідно зі звітами Артемівської міськради, будинок планували здати в експлуатацію вже наприкінці 1934 року. Однак процес розтягнувся на чотири роки через низку факторів. Будівництво гальмували нестача фінансування та будівельних матеріалів, дефіцит робочої сили, погані погодні умови та проблеми з логістикою. Через ці причини в період з весни 1934 до початку осені 1935 року вдалося збудувати лише стіни та накрити дах, після чого роботи припинилися.

Темпи будівництва прискорилися лише у 1936 році. Будівельники завершили зовнішні роботи, вставили вікна, оштукатурили фасад та підвели необхідні комунікації. Завдяки тому, що робітники систематично перевиконували задані норми, навесні 1937 року будинок офіційно здали в експлуатацію.

У тодішній пресі будівлю називали “Будинком залізничників” або “Будинком спеціалістів”. Фінансування робіт частково здійснювалося державними коштами, які отримували від продажу населенню облігацій “Позички Третьої П’ятирічки”.

Будівля в роки Другої світової війни

Під час нацистської окупації в будинку квартирувалися німецькі військові. Радянська розвідка знала про це, тому літаки Червоної армії неодноразово намагалися розбомбити як цю будівлю, так і сусідні багатоповерхівки у центрі міста.

Точна дата першого руйнування будинку невідома, проте історики припускають, що це сталося влітку 1943 року під час активних авіаційних бомбардувань. Відновлення споруди відбулося вже після закінчення Другої світової війни, приблизно наприкінці сорокових років.

Історія комерційних приміщень

Округлений кут будинку завжди використовувався для торгівлі та надання послуг. У період з 1937 по 1941 роки на першому поверсі функціонував магазин споживчих товарів. У другій половині двадцятого століття там відкрили залізничну аптеку. На початку дев’яностих вона перетворилася на комерційну аптеку, а згодом на цьому місці працював магазин електроніки “Алло”.

Будівлю повністю зруйнували росіяни внаслідок інтенсивних бойових дій.

Читайте також:

Бахмутський гіпсовий промисел: історія видобутку та створення архітектурної ліпнини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

12 років тому, 17 квітня 2014 року, в нині окупованій Горлівці пройшов проукраїнський мітинг. Люди, які були проти самопроголошеної влади “днр” виступили з мирним протестом. Одним із тих, хто намагався відстояти українську незалежність, був Володимир Рибак — депутат Горлівської міськради. За свою проукраїнську позицію та відкрите протистояння бойовикам “днр” його викрали та закатували. Загибель Володимира Рибака визнана однією із перших втрат серед мирних жителів Донеччини та сьогодні є символом спротиву окупації.

Спогадами про Володимира Рибака та квітневі події 2014 року в Горлівці з редакцією Бахмут IN.UA поділилася Галина Докашенко — горлівчанка, завідувачка кафедри історії імені професора Віктора Докашенка Горлівського інституту іноземних мов.

Спогади про Володимира Рибака, мітинг 17 квітня 2014 року

Галина Докашенко — педагогиня, історикиня з Горлівки. Вона була свідком подій весни 2014 року, коли Горлівку захопили бойовики так званої “днр”. Пані Галина каже, що особисто не була знайома з Володимиром Рибаком, але знала про його активну проукраїнську діяльність, якою він займався до 2014 року.

“До цих подій я особисто не була з ним знайома, але знала, що він був одним із найактивніших депутатів міської ради, він належав до “Батьківщини”. Завжди у пресі давали інформацію про кожне засідання міськради, і я бачила, що Володимир Рибак дуже активно виступав. У нього завжди, навіть до подій 2014 року, була відверта проукраїнська позиція”, — каже Галина Докашенко.

17 квітня 2014 року в Горлівці відбувся мирний мітинг, організований на підтримку міського голови Євгена Клепа. Тоді місцеві жителі вийшли з плакатами до міськради, виступаючи на підтримку законно обраної української влади. Серед мітингарів була і Галина Докашенко разом з колегами і студентами.

“Мітинг 17 квітня я достатньо добре запам’ятала. Можливо тому, що саме на цьому мітингу почалась словесна перепалка щодо мера. Місцеві жителі виступали за законно обраного, легітимного мера Євгена Клепа. А бойовики, звісно, хотіли свою кандидатуру. Пам’ятаю, ми йшли на цей мітинг і зробили плакат “Клеп усьому голова”, за аналогією відомого вислова “хліб усьому голова”. Я не можу сказати, що були якісь збройні протистояння. По завершенні мітингу там, де стояли останні ряди мітингувальників, кажуть, що якась штовханина трохи була. Але я про це не можу впевнено сказати, бо її не бачила, оскільки стояла всередині. Загалом тоді доволі багато людей було”, — каже Галина Докашенко.

Саме під час мітингу 17 квітня Володимир Рибак відкрито виступив проти бойовиків, які захопили владу в Горлівці. Того дня він спробував зняти прапор так званої “днр” і повернути український прапор на будівлю міськради. Після цих подій депутат зник.

Новину про зникнення Володимира Рибака пані Галина дізналась від свого чоловіка, який теж був депутатом Горлівської міськради.

“Наступного дня мій чоловік сказав, що після мітингу Володимир Рибак зник і його ніде немає. Тоді ми вже дізналися, що він вийшов на дах міськради, зняв прапор “днр” і знову вивісив прапор України. Потім вже я дізналася, що додому він так і не прийшов, його просто затягнули в машину по дорозі. Родина Володимира Рибака та його друзі тоді дуже хвилювалися за його долю”, — розповідає історикиня.

19 квітня місцеві рибалки знайшли два тіла в річці Казенний Торець біля селища Райгородок. 22 квітня дружина Володимира Рибака впізнала його тіло. Депутата закатували і ще живим скинули в річку.

Ким Володимир Рибак став для горлівчан

Галина Докашенко, як історикиня, каже, що загибель Володимира Рибака дала розуміння того, що окупанти не будуть миритися з проукраїнським населенням.

“Для мене, як для людини та історикині, Володимир Рибак є першою мирною жертвою того протистояння. Я і до сьогодні вважаю, що він є першою жертвою, яка постраждала за свою позицію. Я точно розуміла, що так жорстоко з ним вчинили просто за його проукраїнські погляди. Після загибелі Володимира Рибака до мене прийшло дуже чітке розуміння, що ніякого мирного процесу тут не буде, хоча сам мітинг був мирним. Багато хто в моєму оточенні, з ким ми тоді тісно спілкувалися, дуже переживали ці події”, — згадує педагогиня.

Фактично загибель Володимира Рибака можна оцінювати як факт залякування мирного населення, яке виступало проти окупації. Однак саме після вбивства депутата до людей прийшло чітке усвідомлення того, що врегулювати ситуацію мирним шляхом не вийде.

“Мені здається, що саме від його трагічної смерті пішов незворотний відлік, коли неможливо вже було говорити про якесь мирне примирення або “замирення”, як дехто говорив що треба замиритися. Смерть Володимира Рибака означала незворотність протистояння, яке вже на той час визначилося на Донеччині, і в Горлівці зокрема. Ми всі зрозуміли серйозність подій, що це не просто локальні невеличкі суперечки, а події політичного протистояння”, — зауважила Галина Докошенко.

Історикиня згадує, що у 2015 році Володимиру Рибаку посмертно присвоїли звання Героя України. На її думку, це дуже важливо для пам’яті про ті події. Роботою щодо збереження пам’яті про важливих постатей, які стали символом спротиву окупації, зараз займаються освітяни Горлівського інституту іноземних мов.

“Ми готуємо друге видання навчального посібника “Історія рідного краю. Донеччина: люди — духовність — природа”. У розділ “Люди” ми хочемо дати кілька історичних портретів до тих, що там вже є. Це будуть історичні нариси про Дмитра Чернявського, Володимира Рибака і Степана Чубенка. Також думаю, що ми додамо й четвертий історичний нарис про Олексія Дульнева”, — поділилася Галина Докашенко.

Читайте також:

• “До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових
• Як Бахмут не став “днр” у 2014: вам цього не казали
• Шість років після смертельного побиття бахмутського активіста Артема Мирошниченка: засуджені пішли служити

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!